Цивільне право України

Якщо банк-емітент, одержавши прийняті виконуючим банком документи, вважає, що вони не відповідають за зовнішніми ознаками умовам акредитива, він має право відмовитися від їх прийняття і вимагати від виконуючого банку суму, сплачену одержувачеві грошових коштів з порушенням умов акредитива (ст. 1096 ЦК України). Остання ситуація може виникати завдяки тому, що банк-емітент здійснює платіж за електронним повідомленням виконуючого банку про відповідність документів, наданих одержувачем коштів до виконуючого банку, умовам акредитива та їх фактичного надходження до банку-емітента після сплати коштів отримувачу коштів.

Банки, що користуються послугами іншого банку або інших банків для виконання інструкцій заявника акредитива, роблять це за рахунок і ризик останнього. Банки не несуть жодної відповідальності, якщо передані ними інструкції не будуть виконані, навіть у тому разі, коли вони самі взяли на себе ініціативу при виборі іншого банку.

При виконанні акредитива виконуючий банк несе відповідальність перед банком-емітентом за необґрунтовану відмову у виплаті або неправильну виплату грошових коштів за акредитивом внаслідок порушення ним умов акредитива. Якщо виконуючим банком здійснено порушення умов покритого акредитива або підтвердженого ним безвідкличного акредитива, відповідальність перед платником може бути за рішенням суду покладена на виконуючий банк (ст. 1097 ЦК України).

Згідно з Правилами банки не несуть жодної відповідальності:

1) за форму, повноту, точність, справжність, підробку або юридичне значення будь-яких документів, так само як за загальні та (або) часткові умови, наявні в документах або додатково включені до них. Вони також не несуть жодної відповідальності за опис, кількість, вагу, якість, кондиційність, упаковку, доставку, цілісність або за фактичну наявність зазначених у документах товарів, а так само за добросовісність, дії та (або) бездіяльність, платоспроможність, виконання зобов'язань, комерційну репутацію вантажовідправника, перевізників або страхувачів товару чи будь-якої іншої особи;

за наслідки затримки та (або) втрати у дорозі будь-яких повідомлень, листів або документів, ні за затримку, а також викривлення або інші помилки, що виникають при передачі телекомунікаційних повідомлень, ні за помилки в перекладі або тлумаченні технічних термінів банки відповідальності не несуть і залишають за собою право передавати терміни акредитива без їх перекладу;

за наслідки, викликані припиненням їхньої діяльності внаслідок обставин форс-мажору (стихійних лих, бунтів, суспільних заворушень, повстань, війн або яких-небудь інших незалежних від них обставин чи внаслідок яких-небудь страйків або локаутів).

Акредитив закривається у разі:

спливу строку дії акредитива;

відмови одержувача грошових коштів від його використання до спливу строку дії, якщо це передбачено умовами акредитива;

3) повного або часткового відкликання акредитива, якщо цепередбачено умовами акредитива.

Внаслідок закриття акредитива виконуючий банк зобов'язаний повідомити про це банк-емітент та негайно повернути останньому невикористану суму покритого акредитива, якщо вона розміщалася у виконуючому банку, а банк-емітент зобов'язаний зарахувати повернені суми на рахунок платника (ст. 1098 ЦК України).

Для зручності суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності України Кабінетом Міністрів України та Національним банком України розроблені типові платіжні умови з використанням документарних акредитивів, що мають рекомендаційний характер (постанова Кабінету Міністрів України і Національного банку України «Про типові платіжні умови зовнішньоекономічних договорів (контрактів) і типові форми захисних застережень до зовнішньоекономічних договорів (контрактів), які передбачають розрахунки в іноземній валюті» від 21 червня 1995 р. № 444)¹.

Розрахунки за інкасовими дорученнями. На відміну від акредитива, цей вид розрахунків використовується, як правило, у тих випадках, коли постачальник та покупець довіряють один одному та відсутні сумніви в добросовісності та платоспроможності покупця товару. Останнє викликане тим, що при розрахунках з інкасовими дорученнями продавець постачає товар покупцю без наявності гарантій щодо фактичної оплати товару покупцем, зокрема у разі втрати покупцем платоспроможності на момент отримання документів його банком. Серед переваг вказаного виду розрахунків слід зазначити: простоту, невеликі витрати на послуги банків, можливість передання документів і права власності на товар покупцю проти уплати покупцем суми, що підлягає сплаті, або проти акцепту векселя. Суттю розрахунків з інкасовими дорученнями є здійснення банком (банком-емітентом) дій щодо одержання за дорученням клієнта та за його рахунок від платника платежу та (або) акцепту платежу, в процесі чого банк-емітент має право залучати до виконання інкасового доручення інший (виконуючий) банк (ст. 1099 ЦК України). Випадки застосування та порядок здійснення розрахунків за інкасовими дорученнями в Україні встановлюються законом, банківськими правилами та звичаями ділового обороту.

Розповсюдження вказаної форми розрахунків у міжнародній торгівлі призвело до врегулювання стандартів та звичаїв таких розрахунків шляхом розробки і прийняття Міжнародною торговельною палатою «Уніфікованих правил з інкасо (публікація Міжнародної торговельної палати № 322 від 1 січня 1979 р.)¹, надалі -- Правила). Останні, згідно зі ст. 2 Закону України «Про платіжні системи та переказ грошей в Україні» та Указом Президента України «Про заходи щодо впорядкування розрахунків за договорами, що укладають суб'єкти підприємницької діяльності України» від 4 жовтня 1994 р. № 566/94, регулюють відносини у сфері використання розрахунків і використовуються в міжнародних розрахунках, а також у внутрішніх розрахунках за умови, що інкасове доручення містить посилання на те, що воно регулюється Правилами. Зазначені Правила застосовуються в Україні в частині, що не суперечить ЦК України та іншим актам цивільного законодавства.

Відповідно до зазначеного розрахунки з інкасовими дорученнями характеризуються таким:

інкасове доручення є дорученням клієнта банку-емітента отримати платіж від платника або отримати від нього згоду (акцепт) на його здійснення (наприклад на векселі);

зазначене доручення виконується за рахунок клієнта;

доручення клієнта виконується банком самостійно або за допомогою виконуючого банку.

Сторонами у розрахунках із застосуванням інкасових доручень є чотири особи: клієнт (за Правилами -- довіритель) -- продавець товару (робіт, послуг), який доручає операцію щодо інкасування своєму банку; банк-емітент (за Правилами -- банк-ремітент) -- банк, якому клієнт доручає операцію щодо інкасування; виконуючий банк (за Правилами -- інкасуючий банк) -- будь-який банк, що не є бан-ком-емітентом, який бере участь в операції з виконання інкасового доручення; платник (за Правилами -- трасат) -- особа, якій виконуючий банк пред'являє інкасові документи для їх оплати.

Інкасо буває чистим (простим) та документарним. Чисте інкасо -- це інкасо фінансових документів (векселів, чеків тощо), які не супроводжуються комерційними документами (наприклад товарно-розпорядчими або іншими документами, що не є фінансовими). На відміну від нього, документарне -- це інкасо фінансових документів, які супроводжуються комерційними документами, або комерційних документів, що не супроводжуються фінансовими документами.

Загальні положення порядку виконання інкасового доручення визначаються ст. 1100 ЦК України. Відповідно них банк-емітент, отримавши інкасове доручення та документи від клієнта, починає інкасову операцію сам або передає їх для виконання у виконуючий банк. У разі відсутності будь-якого документа або невідповідності документів за зовнішніми ознаками інкасовому дорученню виконуючий банк повинен негайно повідомити про це клієнта. Останній може надати додаткові документи. Однак у разі неусунення зазначених недоліків банк повертає клієнту документи без виконання.

Виконуючий банк має право видати документи платнику лише проти одержання платежу та (або) акцепту платежу.

Документи подаються банком платникові у тій формі, в якій вони одержані, за винятком банківських відміток і написів, необхідних для оформлення інкасової операції.

Отримавши інкасове доручення, що підлягає сплаті за пред'явленням, виконуючий банк зобов'язаний негайно подати документи платнику до платежу.

Якщо документи підлягають оплаті в інший строк, виконуючий банк повинен для одержання акцепту подати документи для акцепту негайно з отриманням інкасового доручення, а вимогу платежу має здійснити не пізніше ніж у день настання строку платежу, визначеного у документі.

Приймаючи кошти від платника, виконуючий банк може приймати частковий платіж лише у разі, якщс це встановлено банківськими правилами або за наявності в інкасовому доручені спеціального дозволу на це. Частковий платіж також може бути прийнятий банком, якщо це передбачено договором, або допускається актами цивільного законодавства, або випливає із суті зобов'язання чи звичаїв ділового обороту (ст. 529 ЦК України).

Однак, незважаючи на можливість часткового платежу, документи можуть бути видані виконуючим банком платнику лише після одержання за ними повного платежу. Отримавши від платника інкасовані кошти, виконуючий банк зобов'язаний негайно передати їх у розпорядження банку-емітента, який, у свою чергу, має зарахувати ці суми на рахунок клієнта. Виконуючи розрахунки, виконуючий банк має право відрахувати з інкасованих сум належну йому плату та відшкодувати витрати та (або) видатки.

У разі, коли платіж та (або) акцепт не були отримані, виконуючий банк зобов'язаний негайно повідомити банк-емітент про причини неплатежу або відмови від акцепту. У свою чергу, банк-емітент повинен негайно повідомити про це клієнта, запитавши у нього вказівки щодо подальших дій.

У разі неотримання вказівок щодо подальших дій у строк, встановлений банківськими правилами, а якщо він не встановлений, -- у розумний строк виконуючий банк має право повернути документи банку-емітентові (ст. 1101 ЦК України), який, у свою чергу, в подальшому повертає їх клієнтові.

Інкасо векселів здійснюються в Україні в порядку, визначеному Положенням про порядок здійснення банками операції з векселями в національній валюті на території України, затвердженим постановою Правління Національного банку України від 16 грудня 2002 р. № 508^і. Його суть полягає у здійсненні банком за дорученням век-селедержателя операцій з векселями і супровідними документами на підставі одержаних від векселедержателя інструкцій з метою одержання платежу та (або) акцепту за векселями, передавання векселів і супровідних документів проти платежу та (або) акцепту, передавання векселів і супровідних документів на інших умовах.

Зазначені операції здійснюються за умови укладення між виконуючим (інкасуючим) банком та векселедержателем договору на інкасування векселів. Інкасо векселів, як і інкасо взагалі, може бути документарним та чистим (простим). Що ж до інкасо чеків, то його особливості розлянуті нижче.

Для зручності суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності України Кабінетом Міністрів України та Національним банком України розроблені типові платіжні умови з використанням документарного інкасо, що мають рекомендаційний характер (постанова Кабінету Міністрів України і Національного банку України «Про типові платіжні умови зовнішньоекономічних договорів (контрактів) і типові форми захисних застережень до зовнішньоекономічних договорів (контрактів), які передбачають розрахунки в іноземній валюті» від 21 червня 1995 р. № 444)¹.

Розрахунки із застосуванням розрахункових чеків. Окремим видом безготівкових розрахунків є розрахунки із застосуванням розрахункових чеків (надалі -- чеків), що використовуються з метою скорочення розрахунків готівкою за отримані товари (виконані роботи та надані послуги).

Закон визначає чек як документ, що містить нічим не обумовлене письмове розпорядження власника рахунку (чекодавця) банку переказати вказану у чеку грошову суму одержувачеві (чекодержателю) (ст. 1102 ЦК України).

Відповідно до цього учасниками розрахунків із застосуванням чеків є три особи: 1) чекодавець (боржник за грошовим зобов'язанням); 2) платник (банк, що обслуговує чекодавця); 3) чекодержатель (кредитор за грошовим зобов'язанням, а за чеками, що видає фізична та інша особа, на ім'я якої за бажанням кредитора виданий чек, -- ця фізична і інша особа, на ім'я якої за бажанням кредитора виданий чек).

У разі інкасування чеків учасником відносин за чеком стає інкасуючий банк. Чекодавцями та чекодержателями можуть бути юридичні та фізичні особи, резиденти та нерезиденти України.

Платником за чеком може бути лише банк, у якому чекодавець має грошові кошти на рахунку, якими він може розпоряджатися (ч. 2 сг. 1102 ЦК України).

Інкасуючим банком може бути будь-який банк, що має банківську ліцензію, а у разі оплати чеку в іноземній валюті -- і відповідний письмовий дозвіл Національного банку України. Треба мати на увазі, що сама по собі видача чекодавцем чеку не погашає грошового зобов'язання, на виконання якого він був виданий, оскільки останнє є виконаним лише при отриманні чекодержателем грошей. Відповідно до цього зобов'язання за чеком є абстрактним, тобто відірваним від основного грошового зобов'язання, за яким він виданий.

Хоч Україна і не є учасником Женевської чекової Конвенції 1931 р., додатком до якої є «Уніфікований чековий закон»², її законодавство з цього приводу значною мірою близьке до законодавства європейських країн (системи романо-германского права), які приєдналися до вказаної Конвенції.

Крім закону, розрахунки із застосуванням чеків у гривнях регулюються Інструкцією про безготівкові розрахунки в Україні у національній валюті, затвердженою постановою Правління Національного банку України від 29 березня 2001 р. № 135, а розрахунки із застосуванням чеків в іноземній валюті -- Положенням про порядок здійснення операцій з чеками в іноземній валюті на території України, затвердженим постановою Правління Національного банку України від 29 грудня 2000 р. № 520.

Відповідно до вказаних банківських правил на території України розрахунки між резидентами за допомогою чеків в іноземній валюті забороняються.

Використання чеків в іноземній валюті при розрахунках за зовнішньоекономічними операціями суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності України дозволяється у разі, якщо:

у зовнішньоекономічному договорі зазначено, що чек виписується нерезидентом на резидента, які є сторонами договору;

чек виписаний нерезидентом для сплати за товар або для використання його як застави згідно з чинним законодавством України або гарантії забезпечення виконання зобов'язань перед резидентом. У чеку або супровідному додатку до нього має зазначатися призначення платежу;

нерезидентом-чекодавцем є банк, держава (в особі уповноваженого державного органу), міжнародна організація, корпорація, страхова компанія. Чекодавці мають міжнародний довгостроковий кредитний рейтинг, підтверджений у бюлетені провідних рейтинго-вих агенцій світу (Fitch, Standard and Poor's, Moody's, Thomson Bank Watch), який на дату складання чека належить до групи «інвестиційний клас» (investment grade).

Зазначені правила не розповсюджуються на чеки, виписані нерезидентом на резидента, який є представником у справах інтелектуальної власності (патентним повіреним).

Діючи в Україні, банківські правила, на відміну від країн, що уніфікували своє чекове законодавство на підставі Женевської чекової Конвенції 1931 р., передбачають використання в Україні лише іменних чеків. Відповідно до цього використання платниками в Україні чеків на пред'явника та ордерних чеків заборонено. Банківські правила України також не передбачають участі у чекових правовідносинах індосантів та авалістів. Разом з тим, як і норми вказаної Конвенції, банківські правила України передбачають, що чек не може бути акцептований, тобто напис на чеку про акцепт вважається недійсним, а будь-яке зазначення про відсотки, що міститься на чеку, вважається недійсним і не приймається банком (установою) до виконання.

Форма чеків та порядок їх заповнення встановлюються законом та банківськими правилами, відповідно до яких чеки в Україні виготовляються на замовлення банку Банкнотно-монетним двором Національного банку чи іншим спеціалізованим підприємством на спеціальному папері з дотриманням усіх обов'язкових вимог, передбачених банківськими правилами за зразком, затвердженим Національним банком України.

Чеки брошуруються у чекові книжки по 10, 20, 25 аркушів та є бланками суворого обліку. Строк дії чекової книжки в Україні становить один рік, а строк розрахункового чека, що видається фізичній особі для одноразового розрахунку, -- три місяці (без урахування дня їх оформлення). Чеки, виписані після зазначеного строку, вважаються недійсними і до оплати не приймаються.

Чек має містити всі реквізити, передбачені банківськими правилами. У разі, коли у чеку відсутній будь-який з його реквізитів або до якого внесені виправлення, такі чеки є недійсними і банками не виконуються. Чек підписується чекодавцем. На відміну від платіжних доручень, чек юридичних осіб підписується однією посадовою особою, яка має право від імені юридичної особи підписувати розрахункові документи, та скріплюється печаткою. Чеки юридичних та фізичних осіб можуть бути підписані за довіреністю представником чекодавця.

Відповідно до вимог банківських правил чекодержатель, приймаючи чек до оплати за товари (виконані роботи, надані послуги), зобов'язаний перевірити: відповідність його встановленому зразку; правильність заповнення; відсутність виправлень; відповідність суми корінця чека сумі, зазначеній на самому чеку; строк дії; достатність залишку ліміту за чековою книжкою для оплати чека; наявність на ньому чіткого відбитка штампа або печатки банку та даних чекодавця (прізвища, ім'я, по батькові фізичної особи, даних документа, що засвідчує цю особу).

При прийнятті чека від представника чекодавця він подається че-кодержателю разом з довіреністю представника. Після цієї перевірки, встановивши особу пред'явника чека, чекодержатель відриває (відрізає) розрахунковий чек від корінця, ставить на звороті чека та корінці календарний штемпель і підписує цей чек, а також робить відмітку у відомості про прийняті до оплати розрахункові чеки.

Оскільки чеки використовуються з метою скорочення розрахунків готівкою, банківські правила України забороняють чекодержателям -- юридичним особам здійснювати обмін чеків на готівку та отримувагн здачу, із суми чека готівкою. На відміну від цього, чекодержателі -- фізичні особи мають право обмінювати чек на готівку або отримувати здачу із сумою чеку готівкою (але не більше ніж 20 відсотків від суми чека).

Чеки в іноземній валюті, видані нерезидентами, видаються останніми відповідно до законодавства країни чекодавця, але для використання на території України мають також відповідати вимогам банківських правил України.

Зобов'язання за чеком є безвідзивним, оскільки чек не може бути відкликаний до закінчення строку для його пред'явлення (ст. 1102 ЦК України).

Оплата чека платником здійснюється за умови подання його до оплати у строк, встановлений банківськими правилами (ст. 1103 ЦК України).

Відповідно, до банківських правил України чеки у гривні мають бути пред'явлені в банк чекодержателя протягом 10 календарних днів (день виписки чека при цьому не враховується), для чеків, виданих нерезидентами, -- їх термін дії зазначається у чеку, а якщо він відсутній -- становить шість місяців з дня його видачі.

Оплата чека здійснюється за рахунок грошових коштів чекодавця, що бронюються на його рахунку для розрахунків із застосуванням чеків.

Порядок та умови такого бронювання в Україні визначаються Інструкцією Національного банку України «Про безготівкові розрахунки в Україні в національній валюті», відповідно до якої для гарантованої оплати чеків чекодавець бронює кошти на окремому аналітичному рахунку «Розрахунки чеками» банку, що обслуговує чекодавця, для чого він разом із заявою на видачу чекової книжки подає до обслуговуючого банку платіжне доручення на перерахування коштів на вказаний аналітичний рахунок банку.

Для оплати чека чекодержатель або уповноважена ним довіреністю особа подає чек для оплати платнику (банку чекодавця) разом з примірниками реєстрів чеків, кількість та вимоги до яких визначені банківськими правилами.

При пред'явленні чека до платежу платник за чеком повинен пересвідчитися всіма можливими способами у справжності чека, а також у тому, що пред'явник чека є уповноваженою особою.

У разі оплати платником підробленого або втраченого чека завдані збитки покладаються на платника за чеком або чекодавця -- залежно від того, з чиєї вини вони заподіяні (ст. 1103 ЦК України).

Подання чека до оплати можливе не лише його пред'явленням до сплати безпосередньо платнику, а й поданням чека на інкасо.

Як виняток, чеки, емітовані нерезидентами, приймаються банками України лише на інкасо.

Якщо чекодавець і чекодержатель обслуговуються в одному банку, то чекодавець подає чек з реєстрами до нього до свого банку, який після перевірки правильності заповнення реквізитів і реєстрів чеків зараховує кошти з відповідного рахунка чекодавця на рахунок чекодержателя. Однак, якщо розрахунки із застосуванням чеків здійснюються клієнтами різних банків, банк чекодержателя приймає від останнього чек з реєстром чеків та інкасує його до платника (банку чекодавця).

У разі інкасування чека до іноземного банку чек подається чеко-держателем до обслуговуючого банку з документами, передбаченими банківськими правилами. Згідно з останніми умови інкасування чеків мають бути зазначені у договорі банківського рахунка.

Подання чека до банку чекодержателя на інкасо для одержання платежу вважається поданням чека до платежу (ст. 1104 ЦК України).

Оплата чека провадиться у порядку, встановленому ст. 1100 ЦК України для виконання інкасового доручення.

За загальним правилом при здійсненні інкасової операції банк здійснює зарахування коштів на рахунок чекодержателя лише після отримання платежу від платника, однак договором банківського рахунка між чекодержателем та банком може бути передбачено й інше, наприклад, зарахування банком коштів на рахунок чекодержателя до моменту їх фактичного отримання від платника, що є своєрідною формою кредитування чекодержателя.

Платник в Україні може відмовити в оплаті чека у таких випадках:

чек або реєстр чеків заповнено з порушенням вимог банківських правил, замість підпису на чеку стоїть факсиміле;

чек виписаний чекодавцем на суму більшу, ніж заброньована на аналітичному рахунку платника «Розрахунки чеками».

У разі неплатежу за чеком чекодержатель має право повідомити чекодавця про цей факт протягом двох робочих днів, наступних за днем вчинення протесту або рівнозначного акта, визначеного законом.

Особа, яка не надіслала такого повідомлення у зазначений строк, не втрачає своїх прав. Однак закон покладає на неї обов'язок відшкодувати збитки, що можуть статися внаслідок неповідомлення про несплату чека. Розмір збитків, що підлягають у таких випадках відшкодуванню, не може перевищувати суми чека (ст. 1105 ЦК України).

Відповідно до ст. 93 Закону України «Про нотаріат»¹ у разі несплати чека нотаріус посвідчує неоплату написом на ньому за встановленою формою і робить про це відмітку в реєстрі. Крім протесту, про несплату чека може також свідчити і повідомлення інкасую чого банку, який надає його чекодержателю при поверненні чека, у разі його несплати платником.

Наслідком несплати чека платником є виникнення права у чеко-держателя на пред'явлення позову до суду (ст. 1106 ЦК України), за яким чекодержатель має право вимагати від чекодавця, крім оплати суми чека, відшкодування своїх витрат на одержання оплати (зокрема сплачених винагород за послуги банків, витрат на послуги нотаріусів), а також сплати відсотків (ст. 625 ЦК України). До позовних вимог про оплату чека законом встановлена спеціальна позовна давність в один рік.

Рекомендована література:

Ефимова Л.Г. Банковские сделки: Комментарий законодательства и арби-тражной практики. -- М.: Юр. фирма «Контракт»; «Инфра». -- М., 2000. Иоффе О.С. Обязательственное право. -- М.: Юрид. лит-ра, 1975. Компанеец Е.С, Полонский Г. Применение законодательства о кредитовании и расчетах. -- М., 1967.

Новоселова Л.А. Гражданско-правовое регулирование банковской деятельности. -- М.: Юринформ, 1994.

Правовое регулирование банковской деятельности / Под ред. Е.А. Су-ханова. -- М.: Юринформ, 1997. Флейшиц Е.А. Расчетные и кредитные правоотношения. -- М., 1956.



Глава 22. Види договорів щодо розпорядження майновими правами інтелектуальної власності

Договори щодо розпорядження майновими правами інтелектуальної власності -- це особлива категорія договорів, пов'язаних з використанням та захистом прав інтелектуальної власності, угодами двох або більше осіб, спрямованими на виникнення, зміну чи припинення правовідносин між ними. Загальні вимоги до них ті самі, що ставляться й до інших договорів. Водночас цим договорам притаманні певні специфічні риси, пов'язані з предметом договірних відносин у сфері інтелектуальної діяльності, яким є виключні майнові права інтелектуальної власності.

Суб'єктами, тобто сторонами цього договору, можуть бути фізичні (незалежно від громадянства) та юридичні особи (незалежно від форм власності і місцезнаходження).

Згідно зі ст. 32 ЦК України фізична особа у віці від 14 до 18 років має правої самостійно здійснювати права на результати інтелектуальної, творчої діяльності, що охороняються законом. Мотивовано це тим, що авторами об'єктів інтелектуальної власності -- творів науки, літератури і мистецтва, винаходів та інших об'єктів патентного права можуть бути неповнолітні особи віком від 14 до 18 років. Такі особи можуть самостійно реалізувати весь комплекс авторських або патентних прав, починаючи від оформлення прав на відповідні об'єкти, укладення авторських договорів та договорів на створення й використання об'єктів промислової власності. Неповнолітні особи мають право на авторську винагороду, а також винагороду за використання об'єктів патентного права і право розпоряджатися ними.

Договори щодо розпорядження майновими правами інтелектуальної власності мають укладатися у письмовій формі. Законом не передбачене їх обов'язкове нотаріальне посвідчення, хоча це може бути здійснено за домовленістю сторін.

ЦК України у ст. 1114 визначив, що ліцензія на використання об'єкта права інтелектуальної власності, договір про створення за замовленням і використання об'єкта права інтелектуальної власності та договір про передання виключних майнових прав інтелектуальної власності не підлягають обов'язковій державній реєстрації. їх державна реєстрація є добровільною і здійснюється на вимогу сторін договору в порядку, встановленому законом. Відсутність державної реєстрації не впливає на чинність прав, наданих за ліцензією або іншим договором, та інших прав на відповідний об'єкт права інтелектуальної власності, зокрема на право ліцензіата на звернення до суду за захистом свого права.

Водночас за цим Кодексом підлягає державній реєстрації факт передання виключних майнових прав інтелектуальної власності, які є чинними після їх державної реєстрації. Наприклад, у ст. 28 Закону України «Про охорону прав на винаходи і корисні моделі» зазначено, що передача права власності на винахід (корисну модель) та надання ліцензії на використання винаходу (корисної моделі) вважаються дійсними для будь-якої іншої особи з дати публікації відомостей про це в офіційному бюлетені та внесення їх до Реєстру.

ЦК України (ст. 1107) визначає невичерпний перелік видів договорів щодо розпорядження майновими правами інтелектуальної власності:

ліцензія на використання об'єкта права інтелектуальної власності;

ліцензійний договір;

договір про створення за замовленням і використання об'єкта права інтелектуальної власності;

договір про передання виключних майнових прав інтелектуальної власності;

інший договір щодо розпорядження майновими правами інтелектуальної власності.

Законодавець визначив ліцензію та ліцензійний договір як окремі види договорів, однак власне за ними стоять одні й ті самі відносини надання дозволу на використання об'єкта права інтелектуальної власності. Ліцензія може бути оформлена як окремий документ або бути складовою частиною ліцензійного договору. Водночас ліцензія є неодмінною складовою ліцензійного договору. Отже, у цьому питанні вбачається деяка недоопрацьованість ЦК України, адже доцільніше було б регулювати ліцензію і ліцензійний договір однією спільною нормою.

Ліцензія на використання об'єкта права інтелектуальної власності

Відповідно до ст. 1108 ЦК України особа, яка має виключне право дозволяти використання об'єкта права інтелектуальної власності (ліцензіар), може надати іншій особі (ліцензіату) письмове повноваження, яке надає їй право на використання цього об'єкта в певній обмеженій сфері. Це і є ліцензія на використання об'єкта права інтелектуальної власності.

ЦК України поділяє ліцензії на: виключні, одиничні, невиключні, а також іншого виду, що не суперечать закону.

Виключна ліцензія видається лише одному ліцензіату і виключає можливість використання ліцензіаром об'єкта права інтелектуальної власності у сфері, що обмежена цією ліцензією, та видачі ним іншим особам ліцензій на використання цього об'єкта у зазначеній сфері.

Одинична ліцензія видається лише одному ліцензіату і виключає можливість видачі ліцензіаром іншим особам ліцензій на використання об'єкта права інтелектуальної власності у сфері, що обмежена цією ліцензією, але не виключає можливості використання ліцензіаром цього об'єкта у зазначеній сфері.

Невиключна ліцензія не виключає можливості використання ліцензіаром об'єкта права інтелектуальної власності у сфері, що обмежена цією ліцензією, та видачі ним іншим особам ліцензій на використання цього об'єкта у зазначеній сфері.

За згодою ліцензіара, наданою у письмовій формі, ліцензіат може видати письмове повноваження на використання об'єкта права інтелектуальної власності іншій особі (субліцензію).

Ліцензійний договір

Цей вид договорів є найбільш поширеним при використанні об'єктів права інтелектуальної власності. Метою його є таке використання, яке забезпечило б найбільшу вигоду як для ліцензіата, так і для ліцензіара. Зазначена обставина суттєво впливає на врахування істотних та інших умов ліцензійного договору.

Зміст та основні умови ліцензійного договору завжди спрямовані на врегулювання прав і обов'язків сторін у відносинах щодо використання об'єктів інтелектуальної власності, на взаємні розрахунки, відповідальність тощо. Ліцензійному договору має бути притаманна чіткість визначення предмета договору, сформульовано очікуваний результат, необхідні витрати. Ліцензійні договори і договори на використання творів мають мало відмінностей, тому використання цих термінів у законодавстві ускладнює однозначне розуміння сутності даних договорів. Деякі науковці вважають, що будь-який договір на використання твору чи будь-якого іншого об'єкта інтелектуальної власності є не що інше як ліцензійний договір¹.

У Законі України «Про охорону прав на винаходи і корисні моделі» зазначено, що власник патенту надає будь-якій особі дозвіл (видає ліцензію) на використання винаходу (корисної моделі) на підставі ліцензійного договору.

За ліцензійним договором власник патенту (ліцензіар) передає право на використання винаходу (корисної моделі) іншій особі (ліцензіату), яка бере на себе зобов'язання вносити ліцензіару обумовлені договором платежі і здійснювати інші дії, передбачені договором про виключну або невиключну ліцензію.

Відповідно до ст. 1109 ЦК України за ліцензійним договором одна сторона (ліцензіар) надає другій стороні (ліцензіату) дозвіл на використання об'єкта права інтелектуальної власності (ліцензію) на умовах, визначених за взаємною згодою сторін, з урахуванням вимог цього Кодексу та іншого закону.

Ліцензійний договір може передбачати можливість укладення сторонами субліцензійного договору. Це означає: надання ліцензіа-том іншій особі (субліцензіату) субліцензії на використання права інтелектуальної власності. У цьому разі відповідальність перед ліцензіаром за дії субліцензіата несе ліцензіат, якщо інше не встановлено ліцензійним договором.

Ліцензійний договір повинен визначити як вид ліцензії, так і сферу використання об'єкта права інтелектуальної власності. Йдеться про конкретні права, що надаються за договором, способи використання зазначеного об'єкта, територію та строк, на які надаються права тощо. Важливою умовою ліцензійного договору є визначення розміру, порядку та строків виплати плати за використання об'єкта права інтелектуальної власності. Крім того, у кожному конкретному випадку укладення ліцензійних договорів можуть виникати інші умови, які сторони вважають за доцільне включити у договір.

Строк ліцензійного договору не може бути більш тривалим, ніж строк правової охорони об'єкта. У разі відсутності у ліцензійному договорі умови про строк договору він вважається укладеним на строк, що залишився до спливу строку чинності виключного майнового права на визначений у договорі об'єкт права інтелектуальної власності, але не більше ніж на п'ять років. Якщо за шість місяців до спливу зазначеного п'ятирічного строку жодна зі сторін не повідомить письмово іншу сторону про відмову від договору, договір вважається продовженим на невизначений час. У цьому разі кожна зі сторін може у будь-який час відмовитися від договору, письмово повідомивши про це другу сторону за шість місяців до розірвання договору, якщо більший строк для повідомлення не встановлений за домовленістю сторін.

Якщо вид ліцензії не визначено, то вважається, що за ліцензійним договором надається невиключна ліцензія. Відсутність у ліцензійному договорі умов про територію, на яку поширюються надані права на використання об'єкта права інтелектуальної власності, є підставою для поширення дії ліцензії на всю територію України. Права на використання об'єкта права інтелектуальної власності та способи його використання, які не визначені у ліцензійному договорі, вважаються такими, що не надані ліцензіату.

Предметом ліцензійного договору не можуть бути права на використання об'єкта права інтелектуальної власності, які на момент укладення договору не були чинними.

У договорі може бути передбачена умова про дотримання конфіденційності предмета ліцензійного договору, обсягу використання та інших ліцензійних умов. Сторони вирішують на свій розсуд, які елементи договору мають бути конфіденційними.

Дозвіл щодо використання об'єктів права інтелектуальної власності, на які за законом можуть розповсюджуватися норми Закону України «Про державну таємницю», наприклад, секретний винахід (корисна модель), надається лише за погодженням із Державним експертом з питань таємниць, який прийняв рішення про віднесення цього винаходу (корисної моделі) до державної таємниці.

Істотною умовою ліцензійного договору є питання, пов'язані з винагородою. Згідно зі ст. 1109 ЦК України, якщо у ліцензійному договорі про видання або інше відтворення твору винагорода визначається у вигляді фіксованої грошової суми, то у договорі має бути встановлений максимальний тираж твору.

Визначення вартості ліцензійного договору -- досить складний процес. Зокрема, вартість переданих прав на об'єкт промислової власності може бути визначена у різних формах: твердій сумі, коли наперед розрахована сума виплачується одночасно або частинами; роялті, що широко практикується у міжнародних патентних відносинах, а також при використанні інших об'єктів права інтелектуальної власності. Сторони ліцензійного договору можуть встановлювати й інші форми виплати винагороди за використання об'єктів інтелектуальної власності.

У ліцензійному договорі можуть бути визначені місце і порядок розгляду спору, пов'язаного з виконанням договору. У разі порушення умов ліцензійного договору сторони можуть визначити прийнятні способи розв'язання спору. Коли ж згоди між сторонами досягти не вдалося, вони мають право звернутися до суду.

Як істотну умову ліцензійного договору ЦК України (ст. 1110) розглядає встановлений цим договором термін початку використання об'єкта права інтелектуальної власності. Ліцензіар може відмовитися від ліцензійного договору у разі порушення ліцензіатом такого терміну.

Ліцензіар або ліцензіат можуть відмовитися від ліцензійного договору у разі порушення другою стороною інших умов договору.

Ліцензійний договір може супроводжуватися угодою про використання ноу-хау. Як правило, це істотно підвищує ефективність використання об'єкта. Однак ціна ноу-хау та умови його використання визначаються окремо. Ліцензійний договір може містити умови, за якими предмет договору має бути забезпечений необхідною документацією, консультаціями ліцензіара, наданням технічної допомоги при використанні об'єкта тощо. Наведені та інші фактори мають бути враховані при визначенні ціни договору.

Умови ліцензійних договорів, що подібні за предметом та суб'єктами своїх відносин, можуть бути узагальнені і на їх основі створені так звані типові договори. Стаття 1111 ЦК України передбачає, що типові договори можуть затверджуватися уповноваженими відомствами або творчими спілками. Це не означає відступлення від принципу свободи договору. Ліцензійний договір може містити умови, не передбачені типовим договором.

При цьому розробка типового договору перш за все має на меті захистити права інтелектуальної власності автора об'єкта. Умови ліцензійного договору, укладеного з творцем об'єкта права інтелектуальної власності, що погіршують його становище порівняно зі становищем, передбаченим законом або типовим договором, є нікчемними і замінюються умовами, встановленими типовим договором або законом.

Договір про створення за замовленням і використання об'єкта права інтелектуальної власності

На відміну від ліцензійного договору, що пов'язаний лише з використанням об'єкта права інтелектуальної власності, цей вид договору регулює також відносини, що виникають у процесі створення об'єкта. Він містить елементи як договору підряду, так і договору про передання виключних майнових прав інтелектуальної власності та (або) ліцензійного договору. Найзагальніші його особливості визначені у ст. 1112 ЦК України.

За договором про створення за замовленням і використання об'єкта права інтелектуальної власності одна сторона, якою є виконавець -- творець (письменник, художник), зобов'язується створити зазначений об'єкт відповідно до вимог другої сторони (замовника) та в установлений строк.

Такий договір має визначати способи та умови використання створеного об'єкта права інтелектуальної власності замовником. Використання об'єкта пов'язане з розпорядженням майновими правами інтелектуальної власності на нього. Постає питання наявності та обсягу майнових прав на новостворений об'єкт у його творця та замовника, на яке закон не дає однозначної відповіді. В окремих статтях ЦК України можна виявити деякі суперечності. Зокрема, це стосується ст. 1112, в якій зазначено про розподіл прав власності та майнових прав на твір образотворчого мистецтва, створений за замовленням. За цією статтею права власності на оригінал твору переходять до замовника, а майнові права інтелектуальної власності на цей твір залишаються за його автором, якщо інше не встановлено договором. Водночас ст. 430 ЦК України встановлює, що майнові права інтелектуальної власності на об'єкт, створений за замовленням, належать творцеві цього об'єкта та замовникові спільно, якщо інше не встановлено договором. Оскільки обидві норми визнають договірне регулювання зазначених відносин, то, очевидно, лише на нього й доведеться покладатися у даному разі.

Умови договору про створення за замовленням і використання об'єкта права інтелектуальної власності, що обмежують право творця цього об'єкта на створення інших об'єктів, є нікчемними.

Обов'язки сторін цього договору близькі до обов'язків сторін у договорі підряду та договорі про передання виключних майнових прав інтелектуальної власності та (або) ліцензійному договорі. Зокрема,, виконавець (автор, творець) зобов'язаний створити і передати замовникові об'єкт права інтелектуальної власності. Замовник зобов'язаний прийняти об'єкт, якщо він виконаний відповідно до умов договору, і оплатити його вартість.

Характерною істотною умовою цього договору може бути визначена умова про особисте виконання роботи творцем об'єкта права інтелектуальної власності. Зокрема, це безпосередньо стосується договорів художнього замовлення, де особистість автора твору впливає на вартість цього твору.

Договір про передання виключних майнових прав інтелектуальної власності

Цей вид договору щодо розпорядження майновими правами інтелектуальної власності визначений у ст. 1113 ЦК України. За договором про передання виключних майнових прав інтелектуальної власності одна сторона (особа, яка має виключні майнові права) передає другій стороні частково або у повному складі ці права відповідно до закону та на визначених договором умовах.

У цьому разі слід зазначити, що термін «передання прав» є недостатньо чітким, оскільки він може охоплювати як дозвіл на використання об'єкта права інтелектуальної власності (ліцензію), так і відчуження майнових прав їх суб'єктом. Ліцензія та ліцензійний договір регулюються у кодексі окремо, тому слід вважати, що договір про передання виключних майнових прав інтелектуальної власності стосується саме відчуження цих прав.

У ЦК України закладено лише дві норми щодо особливостей такого договору. Зокрема, укладення договору про передання виключних майнових прав інтелектуальної власності не впливає на ліцензійні договори, які були укладені раніше (п. 2 ст. 113 ЦК України).

Умови договору про передання виключних майнових прав інтелектуальної власності, що погіршують становище творця відповідного об'єкта або його спадкоємців порівняно зі становищем, передбаченим цим Кодексом та іншим законом, а також обмежують право творця на створення інших об'єктів, є нікчемними.

Інші договори

У Законі України «Про авторське право та суміжні права» для регулювання відносин щодо розпорядження майновими правами у сфері авторських прав застосовуються договори, що називаються авторськими. Як різновиди авторського договору розглядаються договори про використання та (або) передачу суміжних прав. Авторські договори об'єднують у собі всі вищезазначені види договорів -- ліцензійні разом з ліцензіями, договори про створення за замовленням і використання об'єктів авторського права, договори про передання (відчуження) виключних майнових прав.

Авторські договори поділяють на види залежно від особливостей об'єктів авторського права та суміжних прав, яких цей договір стосується. До найпоширеніших належать: видавничий договір; договір про депонування рукопису твору; постановочний договір; сценарний договір; договір художнього замовлення; договір про використання у промисловості неопублікованого твору декоративно-прикладного мистецтва.

Особливим різновидом договору про розпорядження майновими правами інтелектуальної власності є договір щодо управління майновими правами автора або інших суб'єктів авторського права і суміжних прав, яким ці права належать. Цей договір укладається між зазначеними суб'єктами та організаціями колективного управління і може містити окремі положення, характерні для договору доручення, а також для договору управління майном з урахуванням дотримання авторських і суміжних прав. Однією з істотних умов такого договору має бути виплата суб'єктам авторського права і суміжних прав (авторам, виконавцям, виробникам фонограм, їх правонаступникам) погодженого розміру винагороди за використання творів, на які вони мають виключні майнові права.

Рекомендована література:

Гражданское право: Учебник: В 2 т./ Отв. ред. Е.А. Суханов. -- М.: БЕК, 2000. -- Том II, полутом 1. -- С. 563-610.

Штумпф Г. Лицензионный договор. -- М., 1988.



Глава 23 Договір комерційної концесії

Поняття договору комерційної концесії. Серед договорів на передачу прав в останні десятиліття широкого застосування в країнах з розвинутою економікою дістав договір франчайзингу. Однак в Україні для законодавчого регулювання комерційних справ, відомих у міжнародній практиці як «франчайзинг» і «франшиза», використовується термінологія «комерційна концесія». Правовідносини сторін у договорі комерційної концесії регулюються ЦК України (статті 1115-1129).

Франчайзинг -- це спосіб ведення підприємницької діяльності, заснований на правах, придбаних однією фірмою в іншої, на використання в межах обговореного ринку визначених торговельної марки, технології, ноу-хау. Франчайзинг можна розглядати як систему договірних відносин, при якій одна фірма (франчаизор) надає іншій фірмі (франчайзі) за плату і на певний термін комплекс виключних прав -- франніизу. Франшиза -- це дозвіл на використання комплексу виключних прав правоволодільця (визначеної торговельної марки, операційної системи, ноу-хау)¹. Яскравим прикладом франчайзингу є мережа підприємств «Макдональдс», «Кодак», «Фуджі», «Білла», «ТНК-Україна», «Лукойл-Україна», «Альянс» та ін.

Зміст поняття «комерційна концесія»³, що об'єднує систему відносин з організації промислового використання в підприємницькій діяльності об'єктів виключного права, аналогічний розумінню терміна «франчайзинг».

За договором комерційної концесії одна особа (правоволо-ділець), що має відпрацьовану на практиці систему ведення визначеної промислової (комерційної) діяльності, надає іншій особі (правоотримувачу) право на використання цієї системи (об'єкта виключного права) за визначену винагороду на визначених договором умовах. Відповідно до ст. 1115 ЦК України за договором комерційної концесії одна сторона (правоволоділець) зобов'язується надати другій стороні (користувачеві) за плату право користування відповідно до її вимог комплексом належних цій стороні прав з метою виготовлення та (або) продажу певного виду товару та (або) надання послуг.

За своєю юридичною природою договір комерційної концесії є консенсуальним, двостороннім та платним. Він застосовується лише у сфері підприємництва, тому відносини між учасниками договору комерційної концесії регулюються спеціальними правилами цивільного законодавства про зобов'язання при здійсненні підприємницької діяльності.

Договором комерційної концесії може бути передбачено використання предмета договору у певній сфері цивільного обороту або на певній території.

Цей вид договору містить елементи різних цивільно-правових договорів. Зокрема це елементи ліцензійного договору (наприклад, дозвіл на використання об'єктів виключних прав), елементи договору про надання платних послуг (консультативне і технічне сприяння). Елементи договору простого товариства пов'язані з необхідністю співробітництва між сторонами концесійного договору для досягнення загальних підприємницьких цілей. Можна вказати і на наявність елементів договору купівлі-продажу, наприклад, придбання необхідної технічної і ділової документації тощо.

У юридичній літературі договір комерційної концесії часто розглядається як різновид ліцензійного договору¹. Є. О. Суханов заперечує цю точку зору. Він зазначає, що на відміну від ліцензійного договір комерційної концесії дає можливість використовувати не один лише визначений об'єкт «інтелектуальної власності», а цілий комплекс таких об'єктів, а також інші майнові права. Крім того, у ліцензійних відносинах фактичний виробник (ліцензіат) завжди зобов'язаний інформувати про себе клієнтів-споживачів і не має права приховуватися під фірмою правоволодільця (ліцензіара)².

Слід зазначити, що у договорі комерційної концесії відсутні елементи представництва чи договору комісії, тому що користувач завжди діє від свого імені і за свій рахунок у своїх інтересах, здійснюючи самостійну підприємницьку діяльність. Наприклад, якщо дистриб'ютор за договором комісії одержує від виробника товарів винагороду за їх збут, то дистриб'ютор за договором комерційної концесії сам платить виробнику за можливість працювати під маркою його фірми.

Незважаючи на наявність елементів різних договорів, договір комерційної концесії -- це самостійний вид цивільно-правового договору, який виключає пристосування до регульованих ним відносин будь-яких правил про інші договори.

Предмет договору комерційної концесії. Предметом договору комерційної концесії згідно зі ст. 1116 ЦК України є право на використання об'єктів права інтелектуальної власності, комерційного досвіду та ділової репутації. Отже, предмет договору комерційної концесії має комплексний характер. Його основу складає комплекс виключних прав, закріплених за правоволодільцем. Уже сам факт надходження пропозицій до юридичної особи про використання належних їй об'єктів інтелектуальної власності, а також комерційного досвіду та ділової репутації свідчить про певну якість її діяльності, вироблених товарів та наданих послуг і позитивно характеризує правоволодільця.

До об'єктів права інтелектуальної власності, які можуть бути передані юридичною особою у рамках договору комерційної концесії, належать права на торговельні марки, промислові зразки, винаходи, твори, комерційні таємниці, комп'ютерні програми. Також це можуть бути комерційні позначення, що являють собою загальновідомі найменування підприємця чи результатів його діяльності. Інша група засобів індивідуалізації правоволодільця -- це певні послуги, що здійснюються під егідою відповідної торгової марки чи знака обслуговування. Особливістю предмета договору комерційної концесії є можливість використання належної правоволодільцю комерційної інформації (ноу-хау), його ділової репутації і комерційного досвіду, в тому числі у вигляді різної документації щодо організації і ведення підприємницької діяльності.

Сторони у договорі комерційної концесії. Суб'єктами договору комерційної концесії, тобто його сторонами, відповідно до ст. 1117 ЦК України можуть бути лише фізичні та юридичні особи, які є суб'єктами підприємницької діяльності.

Юридичне оформлення договору комерційної концесії. Укладення договору комерційної концесії має певні особливості. По-перше, його укладення вимагає письмової форми. Це принципова вимога законодавця, і в разі недодержання письмової форми договору комерційної концесії він є нікчемним. По-друге, договір комерційної концесії підлягає державній реєстрації. Відповідно до ст. 1118 ЦК України його реєструє той самий орган, який здійснив державну реєстрацію правоволодільця.