Цивільне право України

Певними особливостями наділена і вина заподіювача шкоди у цьому деліктному зобов'язанні. Як і за загальними правилами, вина заподіювача презюмується аж поки він не доведе свою невинність. Однак у разі, коли ця шкода завдається незаконними діяннями органом державної влади, органом влади АРК або органом місцевого самоврядування (статті 1173-1175 ЦК України), судових та правоохоронних органів (ст. 1176 ЦК України), джерелом підвищеної небезпеки (ст. 1187 ЦК України) та в деяких інших випадках, прямо передбачених законом, вона відшкодовується незалежно від вини особи, яка завдала цю шкоду. В окремих випадках, прямо передбачених законодавством, шкода, завдана каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю фізичної особи внаслідок непереборної сили, також підлягає відшкодуванню (ч. З ст. 1166 ЦК України).

Однак для більш детального розгляду цього делікту доцільно диференціювати його на два підвиди залежно від благ, яким заподіюється шкода: 1) відшкодування шкоди, завданої здоров'ю фізичної особи внаслідок каліцтва чи іншого ушкодження здоров'я; 2) відшкодування шкоди, завданої внаслідок смерті потерпілого.

§ 2. Особливості відшкодування шкоди, заподіяної здоров'ю фізичної особи внаслідок каліцтва чи іншого ушкодження здоров'я

Як уже зазначалось, у разі завдання шкоди каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я фізичній особі відшкодовується:

заробіток (дохід), втрачений потерпілим внаслідок втрати чи зменшення професійної або загальної працездатності;

додаткові витрати, викликані необхідністю посиленого харчування, санаторно-курортного лікування, придбання ліків, протезування, стороннього догляду тощо;

моральна шкода, завдана їй внаслідок зазначеного правопорушення.

Визначення заробітку (доходу), втраченого потерпілим, внаслідок втрати чи зменшення професійної або загальної працездатності

При визначенні розміру заробітку (доходу), втраченого потерпілим внаслідок втрати чи зменшення професійної або загальної працездатності, важливу роль відіграє той факт, чи перебуває особа у трудових відносинах. Так, якщо каліцтво чи інше ушкодження здоров'я було заподіяне особі, яка працювала за трудовим договором, то розмір втраченого фізичною особою заробітку (доходу), що підлягає відшкодуванню, визначається у відсотках від середнього місячного заробітку (доходу), який потерпіла особа мала до каліцтва або іншого ушкодження здоров'я, з урахуванням ступеня втрати нею професійної працездатності¹, а за її відсутності -- загальної працездатності² (ч. 1 ст. 1197 ЦК України).

Тобто на розмір втраченого фізичною особою заробітку (доходу) впливають:

середній місячний заробіток потерпілого;

ступінь втрати професійної або загальної працездатності. Середньомісячний заробіток (дохід) слід обчислювати поділом

сукупного заробітку (доходу) за дванадцять або за три останні календарні місяці роботи, що передували ушкодженню здоров'я або втраті працездатності внаслідок каліцтва або іншого ушкодження здоров'я.

Пріоритетність у виборі найкращого співвідношення надається потерпілому. При цьому вказане співвідношення, яке становитиме середньомісячний заробіток (дохід), не повинне бути меншим п'ятикратного розміру мінімальної заробітної плати (ч. 1 ст. 1197 ЦК України).

Певною специфікою при цьому наділене обрахування середньомісячного сукупного доходу фізичної особи -- підприємця та фізичної особи, яка самостійно забезпечує себе роботою (адвокат, особа, яка зайнята творчою діяльністю, тощо). У цьому разі розмір їхнього втраченого доходу внаслідок каліцтва або іншого ушкодження

¹ Під поняттям «професійна працездатність» слід розуміти здатність особи до виконання певної роботи, яка потребує певної кваліфікації. Так, наприклад, у разі, коли піаніст втратив великого пальця, то вважається, що він втратив свою професійну працездатність на 100 відсотків. Відсоток втрати професійної працездатності особи встановлюється медико-соціальною експертизою, і на підставі цього особа визнається інвалідом І, II або III групи.

Під поняттям «загальна працездатність» слід розуміти здатність особи до виконання будь-якої некваліфікованої роботи взагалі, яка не потребує спеціальних знань та навичок. Відсоток втрати загальної працездатності особи встановлюється медико-соціальною експертизою.

здоров'я, що підлягає відшкодуванню, визначається з річного доходу, одержаного в попередньому господарському році, поділеного на дванадцять. Якщо ці особи отримували дохід менш як дванадцять місяців, розмір їхнього втраченого доходу визначається співвідношенням сукупної суми доходу та відповідної кількості місяців (частини 1, 4 ст. 1198 ЦК України).

Що стосується сукупного заробітку (доходу), то до нього включаються всі види оплати праці за трудовим договором за місцем основної роботи і за сумісництвом, з яких сплачується податок на доходи громадян у сумах, нарахованих до вирахування податку. Не включаються до заробітку (доходу) одноразові виплати, компенсація за невикористану відпустку, вихідна допомога, допомога при вагітності та пологах тощо (ч. З ст. 1197 ЦК України).

Щодо фізичної особи -- підприємця та фізичної особи, яка самостійно забезпечує себе роботою, то розмір їх сукупного доходу обчислюється на підставі даних органу державної податкової служби у сумах, нарахованих до вирахування податків (частини 2, 3, 4 ст. 1198 ЦК України).

Законодавець, крім можливості визначити та відшкодувати реальний втрачений середньомісячний заробіток (дохід) потерпілого, встановлює також можливість вимагати відшкодувати і той заробіток (дохід), який він міг би отримувати в майбутньому. Якщо заробіток (дохід) потерпілого до його каліцтва чи іншого ушкодження здоров'я змінився, що поліпшило його матеріальне становище (підвищення заробітної плати за посадою, переведення на вищеоплачувану роботу, прийняття на роботу після закінчення освіти), то при визначенні середньомісячного заробітку (доходу) враховується лише заробіток (дохід), який він одержав або мав одержати після відповідної зміни (ч. 4 ст. 1197 ЦК України).

Однак у разі, якщо потерпілий на момент завдання йому шкоди не працював, його середньомісячний заробіток (дохід) обчислюється, за його бажанням, виходячи з його заробітку до звільнення або звичайного розміру заробітної плати працівника його кваліфікації у цій місцевості (ч. З ст. 1197 ЦК України). При цьому загальний розмір відшкодування для даної категорії осіб визначається виходячи з розміру мінімальної заробітної плати (ч. 2 ст. 1195 ЦК України).

Інший чинник, що впливає на розмір втраченого заробітку (доходу), -- це ступінь втрати професійної працездатності, а за її відсутності -- ступінь загальної працездатності. При цьому слід зауважити, що втрата працездатності може бути тимчасова або стійка (тривала).

Щодо тимчасової втрати працездатності, то вона має посвідчуватися листком тимчасової непрацездатності (лікарняним листком),

що видається відповідним лікувальним закладом. Умови та порядок відшкодування такої шкоди встановлюються спеціальним законом¹.

Стійка (тривала) втрата працездатності встановлюється медико-соціальними експертними комісіями Міністерства охорони здоров'я України (далі -- МСЕК)².

На підставі проведеної цими органами медико-соціальної експертизи встановлюється ступінь втрати професійної працездатності особи, і лише у разі, коли втрати професійної працездатності немає, відповідні комісії встановлюють ступінь втрати загальної працездатності, наприклад, коли програміст втратив ногу, то ступінь втрати ним професійної працездатності нульовий, і тому слід визначати ступінь втрати загальної працездатності, який у цьому випадку заподіяння каліцтва буде доволі високим. Ступінь втрати працездатності встановлюється у відсотках на підставі висновку МСЕК. Порядок відшкодування шкоди у разі втрати працездатності від нещасного випадку на виробництві чи професійного захворювання встановлюється спеціальним законом³.

Для загального обрахування розміру втраченого заробітку (доходу) слід визначити середньомісячний заробіток (дохід) фізичної особи та співвіднести його зі ступенем професійної втрати, а у разі її відсутності -- загальної працездатності. Наприклад, коли за трудовим договором особа отримувала впродовж останніх трьох місяців відповідно 720, 750 та 780 гривень і після цього їй було завдане каліцтво, що спричинило втрату професійної працездатності на 75 відсотків, то обрахувати розмір втраченого фізичною особою заробітку (доходу) слід таким чином:

(720+750+780) : 3 х 75% = 562 грн. 50 коп. щомісяця.

Однак визначена втрата заробітку (доходу) не є сталою величиною. Вона залежно від різних факторів може змінюватись як у сторону зменшення, так і в сторону збільшення.

Зменшення розміру втраченого заробітку (доходу), який підлягатиме відшкодуванню, можливе у разі грубої необережності потерпілого (ч. 2 ст. 1193 ЦК України) або залежно від матеріального становища потерпілого (ч. 4 ст. 1193 ЦК України). У цьому разі визначається відсоток вини потерпілого у заподіянні йому шкоди і загальна сума втраченого заробітку (доходу) зменшується на відповідний відсоток. Коли у заподіяній шкоді є умисел потерпілого, то завдана шкода взагалі не підлягає відшкодуванню (ч. 1 ст. 1193 ЦК України).

Іншою підставою зменшення розміру втраченого заробітку (доходу) є випадок, коли працездатність потерпілого зросла порівняно з тією, яка була у нього на момент вирішення питання про відшкодування шкоди (ст. 1204 ЦК України). Однак слід зауважити, що не може впливати на зменшення розміру втраченого заробітку (доходу) розмір пенсії, призначеної у зв'язку з втратою здоров'я або пенсії, яку потерпілий одержував до цього, а також інших доходів (ч. З ст. 1195 ЦК України).

Збільшення обсягу та розміру відшкодування шкоди, завданої потерпілому каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я можливо за договором або законом (ч. 4 ст. 1195 ЦК України).

Чинним законодавством передбачені такі найбільш важливі випадки збільшення розміру обсягу та розміру відшкодування шкоди, завданої потерпілому каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я:

а) якщо працездатність потерпілого знизилася порівняно з тією,яка була у нього на момент вирішення питання про відшкодуванняшкоди (ст. 1203 ЦК України);

б) у разі підвищення вартості життя (ч. 1 ст. 1208 ЦК України);

в) у разі збільшення розміру мінімальної заробітної плати (ч. 2ст. 1208 ЦК України) тощо. Збільшення обсягу та розміру відшкодування шкоди можливе на підставі рішення суду.

Певною специфікою наділене визначення втраченого заробітку (доходу), завданого внаслідок каліцтва чи іншого ушкодження здоров'я малолітньої або неповнолітньої особи. Зрозуміло, що коли каліцтво чи інше ушкодження здоров'я заподіяне малолітній особі, то про відшкодування втраченого заробітку (доходу) йтись не може, оскільки ця особа не може мати певного заробітку, їй можуть бути відшкодовані лише додаткові витрати. Після досягнення малолітньою потерпілою особою чотирнадцяти років (учнем -- вісімнадцяти років) вона має право вимагати відшкодування шкоди, пов'язаної із втратою або зменшенням її працездатності, виходячи з розміру встановленої законом мінімальної заробітної плати (ч. 1 ст. 1199 ЦК України).

По-іншому вирішуватиметься питання у разі, коли потерпілою буде неповнолітня особа, яка на момент ушкодження здоров'я мала заробіток. У цьому разу завдана шкода має бути відшкодована їй виходячи з розміру її заробітку, але не нижче встановленого законом розміру мінімальної заробітної плати (ч. 2 ст. 1199 ЦК України).

Однак і малолітня, і повнолітня потерпіла особа після початку трудової діяльності відповідно до одержаної кваліфікації має право вимагати збільшення розміру відшкодування шкоди, пов'язаної із зменшенням її професійної працездатності внаслідок каліцтва або іншого ушкодження здоров'я, виходячи з розміру заробітної плати працівників її кваліфікації, але не нижче встановленого законом розміру мінімальної заробітної плати (ч. З ст. 1199 ЦК України). Якщо потерпіла особа не має професійної кваліфікації і після досягнення повноліття продовжує залишатися непрацездатною внаслідок каліцтва або іншого ушкодження здоров'я, завданого їй до повноліття, вона має право вимагати відшкодування шкоди в обсязі не нижче встановленого законом розміру мінімальної заробітної плати (ч. 4 ст. 1199 ЦК України).

Визначення розміру додаткових витрат, викликаних необхідністю посиленого харчування, санаторно-курортного лікування, придбання ліків,

протезування, стороннього догляду тощо, а також відшкодування моральної шкоди.

Іншим видом видатків, що мають бути відшкодовані потерпілій особі внаслідок каліцтва чи іншого ушкодження здоров'я, є її додаткові витрати, викликані необхідністю допомоги та догляду. Законодавець виходить з того, що додаткові витрати відшкодовуються у тому разі, коли вони є обґрунтованими та доведеними, а також коли потерпіла особа реально потребує відповідних видів допомоги та догляду і не має права претендувати на їх безкоштовне отримання. При цьому в ЦК України передбачається лише орієнтовний перелік можливих додаткових витрат, до яких належать витрати на: посилене харчування; санаторно-курортне лікування; придбання ліків; протезування; сторонній догляд.

Цей перелік не є вичерпним, тому у разі потреби можуть бути відшкодовані і витрати на придбання спеціальних транспортних засобів, підготовку до іншої професії тощо. При цьому особі може бути призначена як одна, так і декілька видів допомоги чи догляду.

Відшкодуванню можуть підлягати і додаткові витрати, що зможуть реально виникнути в майбутньому, наприклад, при винайденні нового методу лікування. Однак у будь-якому разі потреба цих витрат має бути доведена відповідною лікарською експертизою (МСЕК) або судом.

Порядок відшкодування додаткових витрат у разі втрати працездатності від нещасного випадку на виробництві чи професійного захворювання встановлюється спеціальним законом¹.

Як у разі відшкодування втраченого заробітку (доходу), так і при відшкодуванні додаткових витрат розмір відшкодовуваних витрат може збільшуватись у випадках, передбачених договором та законом, і зменшуватись у випадках, прямо передбачених законом. Однак при відшкодуванні додаткових витрат є певна специфіка. Незважаючи на те, що за загальним правилом вина потерпілого суттєво впливає на визначення розміру відшкодовуваної шкоди, -- при визначенні розміру додаткових витрат, що пов'язані з заподіянням каліцтва чи іншого ушкодження здоров'я, вина потерпілого не враховується (ч. З ст. 1193 ЦК України).

Окрім того, на відміну від втраченого заробітку (доходу), який малолітній особі не відшкодовується через його відсутність, додаткові витрати підлягають відшкодуванню у повному обсязі (ч. 1 ст. 1199 ЦК України).

Крім відшкодування втраченого заробітку (доходу) та додаткових витрат особа, якій заподіяне каліцтво чи інше ушкодження здоров'я, має право вимагати відшкодування їй моральної шкоди (ст. 1168 ЦК України), яке можливе на загальних підставах, передбачених чинним законодавством. Моральна шкода відшкодовується незалежно від вини органу державної в"лади, органу влади АРК, органу місцевого самоврядування, фізичної або юридичної особи, якщо шкода завдана каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю фізичної особи внаслідок дії джерела підвищеної небезпеки (ст. 1167 ЦК України).

§ 3. Особливості відшкодування шкоди, заподіяної внаслідок смерті потерпілого

Важливим різновидом цих деліктних зобов'язань є завдання шкоди життю фізичної особи, тобто заподіяння смерті потерпілому.

Специфіка цього делікту полягає в тому, що у разі смерті потерпілого право на відшкодування шкоди мають непрацездатні особи, які були на його утриманні або мали на день його смерті право на одержання від нього утримання, а також дитина потерпілого, народжена після його смерті (ч. 1 ст. 1200 ЦК України).

* Закон України «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності» від 23 вересня 1999 р. // ВВР. -- 1999. -- № 46-47. -- Ст. 403.

Законодавець визначає виключний перелік непрацездатних осіб, які були на утриманні померлого потерпілого або мали на день його смерті право на одержання від нього утримання, а також строк, впродовж якого вони мають право отримувати відповідне відшкодування шкоди, завданої смертю їх утримувача (годувальника). За ч. 1 ст. 1200 ЦК України шкода відшкодовується:

дитині, яка має право на відшкодування шкоди до досягнення нею вісімнадцяти років, а у разі, якщо вона є учнем або студентом, -- до закінчення навчання, але не більш як до досягнення нею двадцяти трьох років;

чоловікові, дружині, батькам (усиновлювачам), які досягли пенсійного віку, встановленого законом, -- довічно;

інваліду, якого потерпілий зобов'язаний був утримувати, відшкодування виплачується впродовж строку його інвалідності;

одному з батьків (усиновлювачів) або другому з подружжя чи іншому членові сім'ї незалежно від віку і працездатності, якщо вони не працюють і здійснюють догляд за: дітьми, братами, сестрами, внуками померлого, відшкодування виплачується до досягнення осганніми чотирнадцяти років;

іншим непрацездатним особам, які були на утриманні потерпілого, відшкодування виплачується протягом п'яти років після його смерті.

Зазначеним особам впродовж зазначеного строку відшкодовується шкода у розмірі середньомісячного заробітку (доходу) потерпілого з вирахуванням частки, що припадала на нього самого та працездатних осіб, які перебували на його утриманні, але не мають права на відшкодування шкоди.

Середньомісячний заробіток (дохід) потерпілого розраховується за аналогічними правилами, встановленими для відшкодування шкоди, завданої каліцтвом чи іншим ушкодженням здоров'я. При цьому до складу доходів потерпілого також включаються пенсія, суми, що належали йому за договором довічного утримання (догляду), та інші аналогічні виплати, які він одержував (ч. 2 ст. 1200 ЦК України).

Однак слід зауважити, що до розміру відшкодування, який виплачується уповноваженим особам внаслідок смерті годувальника, не зараховується розмір пенсії, призначеної внаслідок втрати годувальника, та інші їхні доходи (ч. З ст. 1200 ЦК України).

Окрім розміру середньомісячного заробітку (доходу) потерпілого, особи, яким завдано шкоди смертю годувальника, мають право вимагати відшкодування моральної шкоди, пов'язаної зі смертю годувальника (ч. 2 ст. 1168 ЦК України), витрат на поховання та на спорудження надгробного пам'ятника -- особі, яка зробила ці витрати (ст. 1201 ЦК України).

Зазначені витрати не зараховуються до суми відшкодування шкоди і відшкодовуються окремо. При цьому моральна шкода, завдана смертю фізичної особи, відшкодовується лише її чоловікові (дружині), батькам (усиновлювачам), дітям (усиновленим), а також особам, які проживали з нею однією сім'єю.

Визначений розмір відшкодування додаткових витрат не може бути зменшений навіть у разі, коли заподіянню смерті сприяла вина потерпілого (ч. З ст. 1193 ЦК України). Вина потерпілого не враховується у разі відшкодування додаткових витрат, передбачених ч. 1 ст. 1195 ЦК України, у разі відшкодування шкоди, завданої смертю годувальника, та у разі відшкодування витрат на поховання (п. З ст. 1193 ЦК України). І лише залежно від матеріального становища потерпілого (крім випадків, коли шкоди завдано вчиненням злочину) суд може зменшити розмір відшкодування шкоди, завданої фізичною особою (ч. 4 ст. 1193 ЦК України).

Розмір відшкодування, обчислений для кожної з осіб, які мають право на відшкодування шкоди, завданої смертю годувальника, не підлягає подальшому перерахункові, крім випадків: 1) народження дитини, зачатої за життя і народженої після смерті годувальника; 2) призначення (припинення) виплати відшкодування особам, які здійснюють догляд за дітьми, братами, сестрами, внуками померлого (ч. 4 ст. 1200 ЦК України).

Розмір відшкодування може бути збільшений законом (ч. 4 ст. 1200 ЦК України).

§ 4. Порядок відшкодування шкоди, заподіяної внаслідок каліцтва чи іншого ушкодження здоров'я або смерті

Відшкодування шкоди, заподіяної каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю потерпілого, здійснюється щомісячними платежами (ч. 1 ст. 1202 ЦК України). Цей принцип виходить з того, що особа, яка має відшкодовувати цю шкоду, отримує свій заробіток (доходи) переважно в щомісячному режимі. Проте за наявності обставин, що мають істотне значення, та з урахуванням матеріального становища фізичної особи, яка завдала шкоди, сума відшкодування може бути виплачена одноразово, але не більш як за три роки наперед (абз. 2 ч. 1 ст. 1202 ЦК України).

Окрім цього, законодавець встановлює можливість відшкодовувати моральну шкоду, завдану каліцтвом або іншим: ушкодженням здоров'я, одноразово або здійсненням щомісячних платежів (ч. 1 ст. 1168 ЦК України), а в окремих випадках, до яких згідно з ч. 2 ст. 1202 ЦК України належить стягнення додаткових витрат, викликаних необхідністю посиленого харчування, санаторно-курортного лікування, придбання ліків, протезування, стороннього догляду тощо, таке відшкодування може бути здійснене наперед у межах строків, встановлених на основі висновку відповідної лікарської експертизи, а також у разі потреби попередньої оплати послуг і майна (придбання путівки, оплата проїзду, оплата спеціальних транспортних засобів тощо).

Оскільки виплати щодо відшкодування шкоди, заподіяної каліцтвом чи іншим ушкодженням здоров'я або смертю, мають переважно строковий характер, то слід зважити і на те, що за цей період може відбутися і ряд якісних змін з таким особистим немайновим благом фізичної особи, як здоров'я. Воно, зокрема, може покращитися, внаслідок чого працездатність збільшиться чи відновиться, або погіршитися, що спричинить зменшення або припинення працездатності. І тому в цих випадках має йтись про зміну розміру відшкодовуваних платежів.

Так, потерпілий має право на збільшення розміру відшкодування шкоди, якщо його працездатність знизилася порівняно з тією, яка була у нього на момент вирішення питання про відшкодування шкоди (ст. 1203 ЦК України).

І навпаки, особа, на яку покладено обов'язок відшкодувати шкоду, завдану каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я потерпілого, має право вимагати зменшення розміру відшкодування шкоди, якщо працездатність потерпілого зросла порівняно з тією, яка була у нього на момент вирішення питання про відшкодування шкоди (ст. 1204 ЦК України).

За аналогічних обставин може бути змінений розмір відшкодування шкоди залежно від матеріального становища особи, яка заподіяла шкоду життю чи здоров'ю фізичної особи, крім випадків, коли шкоди завдано вчиненням злочину (ч. 4 ст. 1193 ЦК України).

Розмір відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю, може зрости у випадках: 1) підвищення вартості життя (ч. 1 ст. 1208 ЦК України); 2) збільшення розміру мінімальної заробітної плати (ч. 2 ст. 1208 ЦК України).

Ери цьому в першому випадку матиме місце індексація, у другому -- відповідне збільшення зазначеної суми. Однак і в першому, і в другому випадках це питання вирішуватиметься судом на підставі заяви потерпілого.

Певною специфікою наділений і порядок відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю, якщо зобов'язаним суб'єктом є юридична особа, яка припиняє свою діяльність. У цьому разі слід вирізняти два випадки: 1) коли припинення юридичної особи відбувається через реорганізацію; 2) коли припинення юридичної особи відбувається через ліквідацію.

У разі припинення юридичної особи, зобов'язаної відшкодувати шкоду, завдану каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю, і встановлення її правонаступників, які стають зобов'язаними суб'єктами за всіма видами вимог, виплата щомісячних платежів покладається на її правонаступників (ст. 1205 ЦК України).

У разі ліквідації юридичної особи платежі, належні потерпілому або особам, які мають право на отримання такого відшкодування внаслідок смерті годувальника, мають бути капіталізовані (тобто узагальнені в єдину суму за весь прогнозований строк виплат) для виплати їх потерпілому або зазначеним особам.

У разі відсутності в юридичної особи, що ліквідується, коштів для капіталізації платежів, які підлягають сплаті, обов'язок щодо їх капіталізації і сплати покладається на ліквідаційну комісію на підставі рішення суду за позовом потерпілого (ч. 2 ст. 1205 ЦК України).

Рекомендована література:

Гавзе Ф.И. Возмещение ущерба, причиненного здоровью работника. -- Минск: БГУ, 1977.

Майданик Л.А., Сергеева Н.Ю. Материальная ответственность за повреждение здоровья. -- М.: Юрид. лит., 1968.

Малеин Н.С. Возмещение вреда, причиненного личности. -- М., 1965.

Шиминова М.Я. Возмещение вреда, причиненного здоровью. -- М., 1972.

Ярошенко К.Б. Жизнь и здоровье под охраной закона. -- М., 1990.



Глава 35. Відповідальність за шкоду, заподіяну малолітніми, неповнолітніми, недієздатними, обмежено дієздатними та деліктодатними особами

За загальним правилом деліктна відповідальність покладається на осіб, які є повністю дієздатними (здатними своїми діями набувати та реалізовувати свої права та створювати для себе і виконувати цивільні обов'язки), а основне -- деліктоздатними (здатними відповідати за свої дії).

Критерієм цієї диференціації є наявність в особи достатнього рівня психічного розвитку та життєвого досвіду для того, щоб адекватно оцінювати значення своїх дій та керувати ними.

Однак доволі часто виникають ситуації, коли шкода завдається особами, які залежно від різних обставин не можуть у повній мірі усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними. І тому в цьому разі варто звернутися до деліктних зобов'язань із так званим дефектним суб'єктним складом.

До цих видів деліктів належать:

відшкодування шкоди, завданої малолітньою особою;

відшкодування шкоди, завданої неповнолітньою особою;

відшкодування шкоди, завданої недієздатною особою;

відшкодування шкоди, завданої обмежено дієздатною особою;

відшкодування шкоди, завданої особою, яка не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними (адієздатною особою).

§ 1. Відшкодування шкоди, заподіяної малолітньою особою

Згідно з чинним законодавством малолітніми визнаються фізичні особи, які не досягли віку 14 років (ст. 31 ЦК України). Ці особи, незважаючи на те, що наділені частковою цивільною дієздатністю, визнаються повністю неделіктоздатними, однак шкода, завдана ними, підлягає відшкодуванню.

Так, відповідальність за шкоду, завдану малолітніми особами, покладається на їхніх батьків (усиновлювачів) або опікунів чи інших фізичних осіб, які на правових підставах здійснюють виховання малолітньої особи (ч. 1 ст. 1178 ЦК України).

Аналогічний порядок поширюється і на заклади, які за законом здійснюють щодо малолітніх осіб функції опікуна (ч. З ст. 1178 ЦК України). При цьому відповідальність даних осіб базується на загальних умовах відповідальності із заподіяння шкоди.

Крім цього, законодавець встановлює відповідальність навчального закладу, закладу охорони здоров'я чи іншого закладу, що зобов'язаний здійснювати нагляд за малолітньою особою, а також особи, яка здійснює нагляд за малолітньою особою на підставі договору (ч. 2 ст. 1178 ЦК України), за шкоду, завдану малолітньою особою під час перебування під наглядом цих закладів чи осіб, якщо вони не доведуть, що шкоди було завдано не з їхньої вини.

Протиправність діяння буде полягати у тому, що ці особи неналежно виконували покладений на них згідно із законом чи договором обов'язок здійснювати виховання та (чи) нагляд за малолітнім.

Так, батьки (усиновлювачі) або опікуни чи інші фізичні особи, які на правових підставах здійснюють виховання малолітньої особи, а також заклади, що здійснюють щодо малолітнього функцію опікуна, відповідають за неналежні виховання та нагляд¹, а навчальні заклади, заклади охорони здоров'я, інші заклади чи особи, що зобов'язані здійснювати нагляд за малолітнім, -- мають нести відповідальність лише за неналежний нагляд.

Якщо це стосується батьків, то відповідальність буде покладена на обох незалежно від того, проживають вони разом чи окремо, оскільки обов'язок здійснювати належне виховання та нагляд за малолітнім є рівним для обох із них. У разі, коли батьки були позбавлені батьківських прав, обов'язок відшкодовувати завдану шкоду за протиправні діяння своїх малолітніх дітей лежить на них ще протягом трьох років після позбавлення батьківських прав (ст. 1183 ЦК України). Це пояснюється тим, що виховання чи неналежне виховання є процесом, який має тривалу дію в часі і його вплив не може припинитися з моменту позбавлення батьківських прав.

Наслідки неналежного виховання матимуть свої негативні прояви і після факту позбавлення батьківських прав. Оскільки функціональні обов'язки батьків, усиновителів та опікунів щодо дітей є ідентичними, то доцільно було б названі правила щодо позбавлення батьківських прав поширити і на випадки скасування усиновлення та припинення прав опікуна.

У ЦК України вперше введена можливість покладення відповідальності на фізичних осіб, які здійснюють виховання та (чи) нагляд за малолітніми особами на правових підставах (гувернантки, няні, домашні вчителі, репетитори тощо), переважне місце серед яких посідає договір.

Протиправним діянням у цьому випадку буде невиконання чи неналежне виконання обов'язку здійснювати виховання та (чи) нагляд за малолітнім, покладеного на них згідно з договором чи іншою правовою підставою. Однак доволі спірним видається можливість розглядати цей вид зобов'язань у структурі деліктних, а значить, позадоговірних зобов'язань, оскільки підставою їх виникнення здебільшого є невиконання вказаними особами умов договору щодо виховання чи нагляду за малолітнім.

У разі, коли відповідачем за шкоду, заподіяну малолітнім, є юридична особа, слід зауважити, що існує перелік цих юридичних осіб: навчальний заклад (школа та дитячий садок), заклад охорони здоров'я (лікарня, поліклініка) чи інший заклад, що зобов'язаний здійснювати нагляд за нею (літній табір відпочинку, приймальник-розподільник тощо), а також заклад, який за законом здійснює щодо малолітнього функції опікуна (дитячий будинок, інтернат тощо). Протиправним діянням цих юридичних осіб вважається саме невиконання чи неналежне виконання законного обов'язку здійснювати нагляд за малолітніми. Обов'язку здійснювати виховання малолітніх, крім випадку, коли цей заклад здійснює щодо них функції опікуна, для юридичних осіб законодавець не передбачає.

Що стосується причинно-наслідкового зв'язку, то в цьому разі має бути встановлено, що шкода, завдана малолітнім, є заподіяною саме внаслідок неналежного виховання та (чи) нагляду з боку осіб, які відповідають за це діяння.

Вина усіх зазначених осіб, які несуть відповідальність за даний вид делікту, презюмується, тобто особа вважається винною, якщо вона не доведе, що шкода завдана не з її вини, тобто що вона не є наслідком несумлінного здійснення або ухилення нею від здійснення виховання та/чи нагляду за малолітньою особою.

Однак в окремих випадках досить важко встановити, чия вина та протиправна поведінка стали причиною заподіяння шкоди малолітнім. І тому законодавець вводить правило, за яким у випадку, якщо малолітня особа завдала шкоди як з вини батьків (усиновлювачів) або опікуна, так і з вини закладів або особи, що зобов'язана здійснювати нагляд за нею, батьки (усиновлювачі), опікун, заклади та особи несуть часткову відповідальність (ч. 4 ст. 1178 ЦК України). Розмір часток, у межах яких ці особи нестимуть відповідальність, визначається за домовленістю між ними або за рішенням суду відповідно до частки вини кожного з них.

Такий самий принцип часткової відповідальності встановлюється законодавцем ї у разі, якщо шкода заподіюється спільними діями кількох малолітніх осіб (ч. 1 ст. 1181 ЦК України). У цьому разі відповідальність покладається на їхніх батьків (усиновлювачів) чи опікунів у частці,, яка визначається за домовленістю між ними або за рішенням суду відповідно до частки вини кожного з них. І лише у разі, коли в момент завдання шкоди кількома малолітніми особами одна з них перебувала в закладі, який за законом здійснює щодо неї функції опікуна, цей заклад відшкодовує завдану шкоду у частці, яка визначаєгься тільки за рішенням суду (ч. 2 ст. 1181 ЦК України).

Обов'язок батіків (усиновлювачів), опікунів чи інших фізичних осіб, які на правових підставах здійснюють виховання малолітньої особи щодо відшкодування шкоди, завданої малолітньою особою, не припиняється у разі досягнення нею повноліття (ч. 5 ст. 1178 ЦК України). Однак із цього загального правила законодавець робить єдиний виняток, який зводиться до того, що ця особа може бути зобов'язана судом частково або в повному обсязі відшкодувати шкоду, завдану нею у віці до чотирнадцяти років, проте лише за повної сукупності таких умов:

ця шкода завдана життю або здоров'ю потерпілого;

малолітня особа, після досягнення нею повноліття, має достатні для цього відшкодування кошти;

батьки (усиновлювачі), опікуни чи інші фізичні особи, які на правових підставах здійснювали виховання малолітньої особи, на яких був покладений обов'язок щодо відшкодування шкоди, завданої малолітнім, є неплатоспроможними або померли.

У будь-яких інших випадках, які не охоплюються сукупністю зазначених вище умов, шкода, завдана малолітніми, має бути відшкодована батьками (усиновлювачами), опікунами чи іншими фізичними особами, які на правових підставах здійснюють виховання малолітньої особи навіть у випадку досягнення малолітніми повноліття.

Відшкодувавши шкоду, завдану малолітньою особою, жодна з фізичних та юридичних осіб, які визнані зобов'язаними суб'єктами за даним видом делікту, не мають права зворотної вимоги (регресу) до цієї особи (ч. 4 ст. 1191 ЦК України).

§ 2. Відшкодування шкоди, заподіяної неповнолітньою особою

Згідно зі ст. 32 ЦК України неповнолітніми визнають фізичних осіб віком від 14 до 18 років. Незважаючи на те, що дані особи наділені неповною цивільною дієздатністю, вони визнаються повністю деліктоздатними (ст. 33, ч. 1 ст. 1179 ЦК України), а значить, такими, що можуть самостійно у повному обсязі нести покладену на них відповідальність.

Однак, незважаючи на те, що в цьому віці особи вже досягли певного психічного рівня та мають певний життєвий досвід, щоб оцінювати свої вчинки та нести за них відповідальність, вони, у переважній більшості випадків, не мають достатньої кількості майна, коштів чи інших матеріальних ресурсів, яких було б достатньо для відшкодування завданої ними шкоди. Враховуючи ці обставини, законодавець, окрім визнання за неповнолітнім здатності нести відповідальність за завдану ним шкоду самостійно на загальних підставах (ч. 1 ст. 1179 ЦК України), встановлює, що у разі відсутності у неповнолітньої особи майна, достатнього для відшкодування завданої нею шкоди, ця шкода відшкодовується субсидіарно її батьками (усиновлювачами) або піклувальником, а у випадку, якщо неповнолітня особа перебувала у закладі, який за законом здійснює щодо неї функції піклувальника, то і цим закладом (ч. 2 ст. 1179 ЦК України).

Субсидіарність даної відповідальності полягає в тому, що основна вимога про відшкодування завданої шкоди пред'являється до неповнолітнього, і лише у разі відсутності у неповнолітньої особи майна, достатнього для відшкодування завданої шкоди, як співвідповідачі будуть факультативно притягуватися до відповідальності батьки й інші вказані особи.

Коли майна неповнолітнього виявиться цілком достатньо для того, щоб відшкодувати завдану ним шкоду в повному обсязі, питання про притягнення до відповідальності інших осіб не виникає взагалі.

При цьому батьки (усиновлювачі), піклувальники та заклад, що виконує функції піклувальника, будуть відшкодовувати завдану неповнолітнім шкоду лише у тій частці, яка залишилася після того, як шкоду відшкодувала неповнолітня особа, а у разі, коли у неповнолітнього взагалі немає майна, -- у повному обсязі.

Протиправність поведінки вказаних осіб полягає у тому, що вони неналежно виконали покладений на них обов'язок виховання та нагляду за неповнолітнім. При цьому вина батьків (усиновлювачів), піклувальників та закладу, що виконує функції піклувальника, за неналежне виховання та нагляд за неповнолітнім презюмується, тобто вони будуть відповідати за завдану ним шкоду, якщо не доведуть, що вона завдана не з їхньої вини.

Певна специфіка притаманна випадку відшкодування шкоди, завданої спільними діями кількох неповнолітніх осіб. У цьому разі шкода відшкодовується ними у частці, яка визначається за домовленістю між ними або за рішенням суду (ч. 1 ст. 1182 ЦК України), а у разі, коли один із них на момент завдання шкоди перебував у закладі, який за законом здійснює щодо неповнолітніх функції піклувальника, цей заклад відшкодовує завдану шкоду у частці, що визначається за рішенням суду (ч. 2 ст. 1182 ЦК України).

На відміну від відшкодування шкоди, завданої малолітніми особами, момент припинення відповідальності батьків (усиновлювачів), піклувальників та закладу, який здійснює щодо неповнолітнього функції піклувальника, залежить від досягнення ним повноліття та певних інших обставин.

У зв'язку з дим ці особи звільняються від субсидіарної відповідальності за протиправне діяння неповнолітнього у разі:

якщо неповнолітня особа, яка завдала шкоди, досяг повноліття <ч. З ст. 1179ЦК України);

якщо неповнолітня особа, яка завдала шкоди, стане власником майна, достатнього для відшкодування шкоди до досягнення повноліття(ч. З ст. 1179 ЦК України).

Така позиція законодавця пов'язується насамперед з тим, що у зазначених випадках неповнолітня особа фактично набуває повної дієздатності або стає спроможною відшкодувати завдану нею шкоду в повному обсязі.

Однак досягнення повноліття це не єдиний спосіб набуття повної цивільної дієздатності, оскільки чинне законодавство передбачає й інші його способи (ч. 2 статей 34, 35 ЦК України). І тому для неповнолітніх осіб, які набули повної цивільної дієздатності, наприклад, завдяки емансипації встановлюється специфічний порядок відшкодування шкоди. При цьому правові наслідки відшкодування ставляться у залежність від того, чи була надана письмова згода батьків (усиновлювачів) або піклувальників на набуття неповнолітньою особою повної дієздатності тоді, коли ця згода потрібна. У разі, коли такої згоди не було, наприклад, при одержанні повної дієздатності на підставі рішення суду неповнолітній відшкодовує завдану ним шкоду самостійно на загальних підставах (ч. 1 ст. 1180 ЦК України), а батьки субсидіарно не відповідають.

Відшкодувавши шкоду, завдану неповнолітньою особою, батьки (усиновлювачі), піклувальники, а також заклади, що здійснюють щодо неповнолітнього функції піклувальника, позбавляються права зворотної вимоги (регресу) щодо неї (ч. 4 ст. 1191 ЦК України).

§ 3. Відшкодування шкоди, заподіяної недієздатною особою, особою, яка обмежена у дієздатності, та особою, яка не може усвідомлювати значення своїх дій та (чи) керувати ними (адієздатною особою)¹

Недієздатною є фізична особа, яка визнана такою судом, оскільки не може усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними внаслідок хронічного, стійкого психічного розладу (ст. 39 ЦК України). Оскільки ця фізична особа є недієздатною, то вона також є і неделіктоздатною, тобто такою, що не здатна нести відповідальність за завдану нею шкоду.

Згідно з ч. 1 ст. 1184 ЦК України шкода, заподіяна недієздатною фізичною особою, відшкодовується опікуном або закладом, який зо дов'язаний здійснювати нагляд за нею (психіатричні лікарні, диспансери, клініки, інтернати тощо). Питання про можливість притягнення до відповідальності за шкоду батьків (усиновлювачів) недієздатної особи має вирішуватися позитивно лише у разі, коли вони визнані опікунами.

Оскільки на недієздатну особу неможливо здійснювати виховний вплив, бо вона не може усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними, то основним протиправним діянням, за яке наступає відповідальність зобов'язаних суб'єктів, є невиконання покладеного на них обов'язку здійснювати нагляд за недієздатною особою.

Вина опікунів або закладу, що зобов'язаний здійснювати нагляд за недієздатною особою, презюмується, тобто вони відповідають за завдану нею шкоду, якщо не доведуть, що шкода була завдана не з їхньої вини.

При цьому обов'язок відшкодувати шкоду опікуном або закладом, який зобов'язаний здійснювати нагляд за недієздатним, не припиняється у разі поновлення у цивільній дієздатності особи, яка була визнана недієздатною у порядку ст. 42 ЦК України.

Відшкодувавши шкоду, завдану недієздатною особою, опікун та заклад, що зобов'язані здійснювати нагляд за недієздатною особою, позбавляються зворотного права вимоги (регресу) до недієздатної особи (ч. 4 ст. 1191 ЦК України).

Однак незважаючи на загальне правило, що за шкоду, завдану недієздатною особою, відповідальність несе своїм майном опікун, законодавець вводить певні умови (ч. 2 ст. 1184 ЦК України), за повної сукупності яких шкода може бути відшкодована з майна самої недієздатної особи. До таких умов належать:

смерть опікуна або відсутність у нього майна, достатнього для відшкодування шкоди;

наявність достатнього для відшкодування шкоди майна у недієздатної особи;

шкода, що має бути відшкодована, завдана каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю потерпілого.

Відшкодування такої шкоди за рахунок майна недієздатної особи може проводитися частково або у повному обсязі лише за рішенням суду.

Іншим видом специфічних суб'єктів є особи, обмежені у дієздатності на підставах і в порядку, передбачених ст. 36 ЦК України.

Попереднє цивільне законодавство абсолютно замовчувало питання про відшкодування шкоди, завданої особами, обмеженими у дієздатності. Натомість у ст. 1185 ЦК України вводиться норма, згідно з якою шкода, завдана фізичною особою, цивільна дієздатність якої обмежена, відшкодовується нею на загальних підставах.

Це означає, що хоча дієздатність цієї особи обмежена, однак вона наділека повним обсягом деліктоздатності, що унеможливлює притягнення до відповідальності за шкоду, завдану такими особами, інших осіб, наприклад піклувальників.

Інколи фізичні особи, які є повністю деліктоздатними, або повністю, неповністю та обмежено дієздатні особи можуть завдати шкоди в стані, коли вони не усвідомлювали значення своїх дій та (або) не могли керувати ними (адіездатна особа). Цей стан може бути наслідком тимчасової втрати свідомості, афекту, психічної чи іншої хвороби, сп'яніння тощо. У зв'язку з тим, що у зазначених діях особи, як правило, немає вини, то за загальним правилом шкода, завдана фізичною особою, яка у момент її заподіяння не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними, не відшкодовується (ч. 1 ст. 1186 ЦК України). Однак за певних обставин ця шкода все ж таки може підлягати відшкодуванню.

По-перше, суд може, враховуючи матеріальне становище потерпілого та особи, яка завдала шкоди, постановити рішення про відшкодування фізичною особою, яка не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними, завданої шкоди частково або у повному обсязі (ч. 1 ст. 1186 ЦК України).

Такий «жест справедливості» з боку законодавця, на нашу думку, не лише глибоко суперечить принципу рівності всіх перед законом (ст. 24 Конституції України), але може обернутися певним зловживанням з боку заінтересованих осіб, оскільки чітко не визначає, як має враховуватися та яким є матеріальний стан зазначених осіб, а також чи на всі види заподіяння шкоди поширюється це правило. Для прикладу, в ЦК Російської Федерації діє подібна норма, однак вона поширюється лише на випадки, коли шкода заподіяна життю та здоров'ю.

По-друге, варто взяти до уваги те, яким чином особа опинилась у такому стані. Якщо такий стан не залежав від її волі, то відповідальність до даної особи не застосовується, але коли фізична особа, яка завдала шкоди, сама довела себе до стану¹, в якому вона не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними внаслідок вживання нею спиртних напоїв, наркотичних засобів, токсичних речовин тощо, шкода, завдана нею, відшкодовується на загальних підставах (абз. 2 ч. 1 ст. 1186 ЦК України).

По-третє, важливе значення має те, що стало підставою стану, в якому фізична особа не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними. Якщо такий стан наступив внаслідок психічного розладу або недоумства особи, то відповідальність за завдану в такому стані шкоду згідно з ч. 2 ст. 1186 ЦК "України може покладатися на чоловіка (дружину), батьків, повнолітніх дітей, але лише за таких умов:

вони знали про психічний розлад або недоумство особи;

вони проживали разом з особою;

вони не вжили заходів щодо запобігання шкоді.

Рішення про відшкодування цієї шкоди чоловіком (дружиною), батьками, повнолітніми дітьми постановляється судом.

Рекомендована література:

Белякова А.М. Ответственность за вред, причиненный малолетними и несовершеннолетними лицами. -- М., 1963.

Вебере Я.Р. Правоспособность граждан в советском гражданском и семейном праве. -- Рига, 1976.

Загорулько А.И. Особенности возмещения вреда, причиненного несовершеннолетними // Бизнес-Информ. -- 1994. -- № 12. Кузнецова Л.Г., Шевченко Я.Н. Гражданско-правовое положение несовершеннолетних. -- М., 1968.

Психический больной и гражданский закон / Алмазов Б.Н., Звягинцева М.М. и др. -- Свердловск, 1992.

Шевченко Я.Н. Правовое регулирование ответственности несовершен-нолетних. -- К.: Наукова думка, 1976.

Яичков К.К. Ответственность родителей за причиненный детьми вред // Социалистичеекая законность. -- 1950. -- № 6.



Глава 36. Відповідальність за шкоду, заподіяну джерелом підвищеної небезпеки

§ 1, Поняття та види джерел підвищеної небезпеки

Вперше поняття «джерело підвищеної небезпеки» було введено у ЦК УРСР 1922 р., де зазначалося, що особи та підприємства, діяльність яких пев'язана з підвищеною небезпекою для оточуючих, відповідають за шкоду, заподіяну джерелом підвищеної небезпеки, якщо не доведуть, що шкода виникла внаслідок непереборної сили, умислу чи грубої необережності потерпілого.

Подібна норма зберігалася і під час другої кодифікації цивільного законодавства (1961-1964 рр.). Так, у ст. 450 ЦК УРСР 1964 р. зазначається, що організації і громадяни, діяльність яких пов'язана з підвищеною небезпекою для оточення (транспортні організації, промислові підприємства, будови, власники автомобілів та ін.), зобов'язані відшкодувати шкоду, заподіяну джерелом підвищеної небезпеки, якщо не доведуть, що шкода виникла внаслідок непереборної сили або умислу потерпілого.

Однак аналізуючи ці норми, можна відзначити, що законодавець у жодному з випадків не визначав, що саме слід розуміти під поняттям «джерело підвищеної небезпеки». Це і породжувало суттєві суперечки в юридичній літературі.

Якісно по-новому вирішує це питання новий ЦК України, де в ч. 1 ст. 1187 зазначено, що джерелом підвищеної небезпеки є діяльність, пов'язана з використанням, зберіганням або утриманням транспортних засобів, механізмів та обладнання, використанням, зберіганням хімічних, радіоактивних, вибухо- і вогненебезпечних та інших речовин, утриманням диких звірів, службових собак та собак бійцівських порід тощо, що створює підвищену небезпеку для особи, яка цю діяльність здійснює, та інших осіб.

Це визначення джерела підвищеної небезпеки є наслідком сприйняття законодавцем так званої «теорії діяльності», яку у свій час відстоювали в юридичній літературі такі видатні вчені, як: М.М. Агарков, Б.С. Антімонов, Д.В. Бобров, В.Г. Вєрдніков, О. С. Іоффе, К.Б. Ярошенко⁶ та ін. Сутність цієї теорії зводиться до того, що джерелом підвищеної небезпеки є діяльність, пов'язана з використанням певних речей та не піддається безперервному контролю з боку людини і внаслідок цього створює високу вірогідність заподіяння шкоди. Однак ця теорія не є єдиною, і в доктрині цивільного права крім неї висуваються принаймні ще дві теорії: «теорія властивостей» та «теорія речей».

Згідно з теорією властивостей, яку відстоювали свого часу Ю.X. Калмиков, К.А. Флейшиц та інші, джерелом підвищеної небезпеки є властивості речей та сил природи, що при досягнутому рівні розвитку техніки не піддаються повністю контролю людини та створюють при цьому високу ймовірність заподіяння шкоди.

Іншою теорією, що дістає свій розвиток у наукових працях М.Д. Єгорова, О.Л. Жуковської, О.0. Красавчикова, А0. Собчака, В.Т. Смірнова та інших та іменується «теорією об'єктів», передбачається, що джерелом підвищеної небезпеки є конкретні предмети, речі, обладнання, що перебувають у процесі експлуатації та створюють при цьому підвищену небезпеку для оточуючих.

Слід зазначити, що ці теорії ні в якому разі не взаємовиключають, а лише доповнюють одна одну, оскільки сконцентровують свою увагу на конкретних ознаках джерела підвищеної небезпеки, а саме:

джерелом підвищеної небезпеки має здійснюватися певна діяльність, воно має перебувати в активному стані у процесі експлуатації;

діяльність, що здійснюється джерелом підвищеної небезпеки, має створювати високу вірогідність заподіяння шкоди;

діяльність, що здійснюється джерелом підвищеної небезпеки, не підлягає постійному контролю з боку людини.

Чинне законодавство визначає лише орієнтовний перелік об'єктів, діяльність щодо яких вважається джерелом підвищеної небезпеки: транспортні засоби, механізми та обладнання, хімічні, радіоактивні, вибухо- і вогненебезпечні та інші речовини, дикі звірі, службові собаки та собаки бійцівських порід тощо.

Відсутність виключного переліку таких об'єктів зумовлюється стрімким та постійним розвитком науки і техніки, що постійно привносить до загального переліку все нові і нові об'єкти. Однак це не дає змоги класифікувати певні об'єкти, діяльність яких вважається джерелом підвищеної небезпеки.

Найбільш повну класифікацію провів О.О. Красавчиков, вирізнивши такі види джерел підвищеної небезпеки (об'єктів, діяльність яких вважається джерелом підвищеної небезпеки):

фізичні: механічні (автомобілі, рухомі склади залізниць, річкові та морські судна, виробничо-механічне обладнання промислових підприємств, будови тощо); електричні (обладнання та інші агрегати енергосистеми, що перебувають під високою напругою, більшою ніж 380 В); теплові (обладнання гарячих металургійних цехів, парові установки, що перебувають під тиском, тощо);

фізико-хімічні, до яких слід відносити радіоактивні об'єкти та матеріали, наприклад двигуни на атомному паливі, атомні станції тощо;