Цивільне право України

Іншою істотною обставиною даного договору є строк (термін) даного договору, тобто період часу, впродовж якого (чи до досягнення якого) зберігач зобов'язаний зберігати передану йому річ. При цьому договір зберігання може бути строковим (тобто укладеним на певний визначений у договорі строк) і безстроковим (тобто таким, що припиняється вимогою повернути майно, яке знаходиться на зберіганні).

У разі, коли строк передбачено у договорі, виконання за даним договором повинно бути проведено в даний строк або з досягненням відповідного терміну. Однак при строковому зберіганні зберігач має право вимагати дострокової передачі речі навіть у разі, якщо строк зберігання за даним договором не закінчився (ст. 953 ЦК України).

При безстроковому зберіганні, якщо строк зберігання у договорі не встановлений і не може бути визначений виходячи з його умов, зберігач зобов'язаний зберігати річ до пред'явлення поклажодавцем вимоги про її повернення (ч. 2 ст. 938 ЦК України).

Якщо строк зберігання речі визначений моментом пред'явлення поклажодавцем вимоги про її повернення, зберігач має право зі спливом звичайного за цих обставин строку зберігання вимагати від поклажодавця забрати цю річ у розумний строк (ч. З ст. 938 ЦК України).

Професійний зберігач, який зберігає речі на складах (у камерах, приміщеннях) загального користування, не має права відмовитися від укладення договору зберігання за наявності у нього такої можливості (ст. 940 ЦК України).

У разі, коли поклажодавець не передав річ на зберігання, він повинен відшкодувати зберігачеві усі збитки, пов'язані з тим, що зберігання не відбулося (ч. 2 ст. 939 ЦК України), якщо він у розумний строк не попередив зберігача про відмову від договору зберігання.

Особливим аспектом договору зберігання є можливість встановлення його оплатності за згодою сторін, тому окрема роль при цьому відводиться ціні договору.

Як уже зазначалось, у класичному розумінні договір зберігання є безоплатним, оскільки має фідуціарний характер. Однак навіть у разі безоплатності даного договору зберігач має гарантовану можливість вимагати відшкодування витрат, пов'язаних зі зберіганням, якщо інше не передбачено законом або договором (ч. З ст. 947 ЦК України). Проте розмір відшкодовуваних у цьому випадку витрат не повинен перевищувати фактичних затрат зберігача, оскільки в іншому разі він буде визнаватись оплатним.

Окрім відшкодування фактичних витрат зберігача, сторони можуть за взаємною домовленістю встановлювати певну плату (ціну) за здійснення зберігання та строк її внесення. Відмінність цієї плати від суми відшкодування фактичних витрат зберігача полягає в тому, що вонаї має характер винагороди, тобто позитивну різницю між сумою оплати послуг зберігання та фактичних затрат зберігача. Сума цієї плати встановлюється у договорі зберігання або на підставі відповідних тарифів та ставок. При цьому у разі, коли зберігання припинилося достроково через обставини, за які зберігач не відповідає, він має право на пропорційну частину плати (ч. 2 ст. 946 ЦК України). І навпаки, якщо поклажодавець після закінчення строку договору зберігання своєчасно не забрав річ, він зобов'язаний внести плату за весь фактичний час її зберігання (ч. З ст. 946 ЦК України).

Інша сума, про яку може йтися при оплаті за договором зберігання, -- це надзвичайні витрати, під якими слід розуміти витрати, яких сторони не могли передбачити при укладенні договору зберігання. Правовий режим надзвичайних витрат полягає в тому, що вони відшкодовуються понад плату, яка належить зберігачеві (ч. 2 ст. 947 ЦК України).

Форма договору зберігання залежить від різних обставин. Так, якщо сторонами договору є фізичні особи, то договір укладається, як правило, в усній формі. При цьому окремі різновиди договорів зберігання можуть укладатися вчиненням конклюдентних дій, наприклад, під час зберігання речей у камерах схову.

Письмова форма вимагається у разі, коли договір укладається між двома юридичними особами, між фізичною та юридичною особами або коли сума оплати перевищує у двадцять і більше разів розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян (ст. 208 ЦК України).

Крім загальних підстав, письмова форма для договору зберігання є обов'язковою у разі, коли зберігач зобов'язується взяти річ, незалежно від її вартості, на зберігання у майбутньому (ст. 937 ЦК України). До простої письмової форми договору зберігання прирівнюються документи (розписка, квитанція та ін.), підписані зберігачем.

Підтвердженням наявності між особами договірних відносин, а також того, що річ була передана на зберігання, крім письмового договору може бути наявність у поклажодавця легітимаційного знака (номерного жетона, іншого знака, що посвідчує прийняття речі на зберігання), якщо це встановлено законом, іншими актами цивільного законодавства або є звичним для цього виду зберігання. При цьому утримувач даного легітимаційного знака презюмується належним поклажодавцем, тому зберігач зобов'язується виконати свої зобов'язання зі зберігання перед пред'явником легітимаційного знака.

За загальним правилом недодержання сторонами простої письмової форми договору не спричиняє його недійсності, а лише забороняє посилатися на свідчення свідків (ч. 1 ст. 218 ЦК України). Однак у разі пожежі, повені, раптового захворювання чи інших надзвичайних обставин¹ законодавець дозволяє як підтвердження наявності між особами договірних відносин, а також того, що річ була передана на зберігання, брати до уваги свідчення свідків (ч. 2 ст. 937 ЦК України).

Права та обов'язки сторін

Змістом договору зберігання є права та обов'язки сторін. Отже, слід диференціювати права та обов'язки поклажодавця і зберігача. До обов'язків поклажодавця відносять:

обов'язок попередити про властивості речі, переданої на зберігання, та особливості її зберігання. Даний обов'язок хоча прямо не передбачений у законі, проте випливає із сутності зобов'язання відповідати за шкоду, завдану властивостями речі, про які зберігач, приймаючи річ на зберігання, не знав і не міг знати (ст. 952 ЦК України);

обов'язок оплатити витрати, пов'язані зі зберіганням, коли це обумовлено договором чи законом (ч. З ст. 947 ЦК України). Цей обов'язок можливий лише за умови, що дані витрати включені до плати за зберігання. При цьому їх оплата має бути проведена своєчасно та в повному обсязі (усі питання, що стосуються плати за зберігання, розглядалися вище);

обов'язок внести за зберігання плату при умові, що вона та строки її внесення встановлені договором зберігання (ч. 1 ст. 946 ЦК України). Цей обов'язок можливий лише у разі, коли договір має оплатний характер. Плата за зберігання має бути внесена своєчасно і в повному обсязі. За загальним правилом плата за зберігання має проводитись після закінчення зберігання, однак може бути встановлена і періодична плата;

обов'язок відшкодувати надзвичайні витрати (ч. 2 ст. 947 ЦК України);

обов'язок забрати річ від зберігача після закінчення строку зберігання (ст. 948 ЦК України). При цьому слід зауважити, що договір зберігання не передбачає навіть у разі, коли він є консенсуаль-ним, обов'язку поклажодавця передати річ на зберігання. Цей висновок можна зробити не лише із загального визначення договору зберігання (ч. 1 ст. 936 ЦК України), а й відсутності у зберігача кореспондуючого права вимагати передачі речі на зберігання (ч. 1 ст. 937 ЦК України).

Що стосується зберігача, то спектр його обов'язків є значно ширшим і містить у собі:

1) обов'язок прийняти річ на зберігання (ст. 940 ЦК України). Даний обов'язок можливий лише за консенсуальним договором. Так, професійний зберігач, який зберігає речі на складах (у камерах, приміщеннях) загального користування, не має права відмовитися від укладення договору зберігання за наявності у нього такої можливості (ч. 1 ст. 940 ЦК України). Однак законодавець звільняє зберігача від виконання цього обов'язку, якщо у зв'язку з обставинами, що мають істотне значення, він не може забезпечити схоронності речі (ч. 2 ст. 940 ЦК України);

обов'язок зберігати річ впродовж всього обумовленого договором строку або до моменту витребування речі поклажодавцем (ч. 1 ст. 938 ЦК України). Сутність даного обов'язку полягає в тому, що зберігач впродовж усього строку дії договору, незалежно від того, чи він є строковим, чи безстроковим, зобов'язаний зберігати передану йому річ до завершення строку чи моменту витребування її поклажодавцем;

обов'язок забезпечувати схоронність речі (ч. 1 ст. 942 ЦК України). Для виконання цього обов'язку зберігач зобов'язаний вживати усіх заходів, встановлених договором, законом, іншими актами цивільного законодавства. Особлива роль при цьому має належати дотриманню санітарних, протипожежних та інших норм зберігання речей. Здійснюючи зберігання речі, зберігач зобов'язаний враховувати також особливості речі та специфіку умов її зберігання;

обов'язок піклуватися про річ як про свою власну у разі, коли зберігання здійснюється безоплатно (ч. 2 ст. 942 ЦК України), -- це означає, що речі поклажодавця мають зберігатись у тих самих умовах, що й аналогічні речі зберігача;

обов'язок надавати послуги щодо зберігання особисто (ч. 1 ст. 943 ЦК України). Сутність цього обов'язку полягає в тому, що внаслідок фідуціарності відносин, коли зберігачем є фізична особа, вона має виконувати зберігання особисто, а коли це юридична особа, вона має виконувати його через свої органи чи працівників. Передача речі на зберігання іншій особі допустима лише у разі, коли згода на це робиться в інтересах поклажодавця, і лише за умови, що він не має можливості попередити про це поклажодавця. У разі такої передачі на зберігача покладається додатковий обов'язок -- своєчасно повідомити про це поклажодавця (ч. 2 ст. 943 ЦК України). Однак таке повідомлення не прирівнюється до заміни сторони за договором, тому первісний зберігач відповідає за дії особи, якій він передав річ на зберігання, як за свої власні (ч. З ст. 943 ЦК України);

обов'язок не користуватися річчю, переданою поклажодавцем, а також не передавати її у користування іншій особі (ст. 944 ЦК України). Цей обов'язок покладається на зберігача, оскільки користування річчю, як правило, спричиняє зменшення її цінності, а це суперечить сутності даного зобов'язання. Користування річчю можливе лише у разі, коли на це є згода поклажодавця;

обов'язок негайно повідомляти поклажодавця про необхідність зміни умов зберігання речі й отримати на це його відповідь. Згідно з ч. 1 ст. 945 ЦК "України усі зміни за даним договором мають бути обов'язково погоджені та схвалені зберігачем. Можливість зміни умов договору без узгодження з поклажодавцем можлива лише в окремих випадках. Так, наприклад, коли реально існує небезпека втрати, нестачі або пошкодження речі, то на зберігача покладається додатковий обов'язок змінити спосіб, місце та інші умови її зберігання, не чекаючи відповіді поклажодавця (ч. 1 ст. 945 ЦК України). Коли річ пошкоджена або виникла реальна загроза її пошкодження чи інші обставити, що не дають змоги забезпечити її схоронність, а вжиття заходів з боку поклажодавця очікувати неможливо, зберігач має право продати річ або її частину. При цьому, якщо дані обставини виникли з причин, за які зберігач не відповідає, він має право відшкодувати свої витрати з суми виторгу, одержаної від продажу речі (ч. 2 ст. 945 ЦК України);

обов'язок повернути поклажодавцеві річ, яка була передана на зберігання, або відповідну кількість речей такого самого роду та такої самбі якості у випадку іррегулярного зберігання (ч. 1 ст. 949 ЦК України). Для виконання цього обов'язку річ має бути повернена поклажодавцю в такому стані, в якому вона була прийнята на зберігання, з урахуванням зміни її природних властивостей, наприклад, усушка, утруска, випарування тощо (ч. 2 ст. 949 ЦК України). При цьому тотожність речі при регулярному зберіганні може підтверджуватися свідченнями свідків (ч. З ст. 949 ЦК України). Одночасно зберігач зобов'язаний повернути плоди та доходи, які були ним одержані від речі.

Крім зазначених обов'язків, на зберігача можуть бути покладені за договором чи законом ще й інші обов'язки. Що стосується прав сторін за договором зберігання, то вони кореспондують відповідним обов'язкам контрагента за договором.

Відповідальність сторін за договором зберігання

За порушення своїх обов'язків сторони зобов'язані нести цивільно-правову відповідальність. Слід вирізняти відповідальність поклажодавця та відповідальність зберігача за невиконання покладених на них згідно з договором зберігання обов'язків.

Так, поклажодавець відповідає перед контрагентом за договором:

1) за збитки, заподіяні зберігачеві внаслідок того, що зберігання не відбулося (ч. 2 ст. 939 ЦК України). Дана відповідальність настає у разі, коли договір зберігання має консенсуальний характер. Підставою звільнення від даного виду відповідальності може бути те, що поклажодавець у розумний строк попередив зберігача про відмову від договору зберігання. Поняття «розумний строк» є оціночною категорію. Проте слід погодитися з авторами, які вважають, що воно має тлумачитися з урахуванням того, чи міг зберігач уникнути втрат у своїй сфері у разі вжитих належних заходів¹;

за несвоєчасність чи неповноту сплати винагороди за зберігання та за відшкодування витрат на зберігання. Дана відповідальність має бути передбачена у договорі. Якщо вона не передбачена, тоді застосовуються загальні правила, згідно з якими поклажодавець зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три відсотки річних від простроченої суми, якщо інший розмір відсотків не встановлений договором або законом (ч. 2 ст. 625 ЦК України);

за несвоєчасне отримання речі зі зберігання (ст. 948 ЦК України) поклажодавець зобов'язаний не лише внести плату за весь фактичний час її зберігання (ч. З ст. 946 ЦК України), а й відшкодувати всі збитки, пов'язані з тим, що він не забрав річ після закінчення строку договору зберігання;

за збитки, заподіяні властивостями речі, переданої на зберігання (ст. 952 ЦК України). Дана відповідальність настає лише у разі, коли поклажодавець не попередив про ці властивості зберігача або коли зберігач знав чи повинен був знати про ці властивості речі.

Що стосується зберігача, то його відповідальність настає:

за відмову від прийняття речей на зберігання. Зберігач звільняється від обов'язку прийняти річ на зберігання, якщо у зв'язку з обставинами, які мають істотне значення, він не може забезпечити її схоронності (ст. 940 ЦК України);

за втрату (нестачу) або пошкодження речей, прийнятих на зберігання (ст. 950 ЦК України). Дана відповідальність диференціюється залежно від того, яка особа є зберігачем. Так, коли збе-рігачем є непрофесійний зберігач, то і відповідатиме він лише у разі своєї вини, тоді як професійний зберігач відповідатиме незалежно від вини. Однак законодавець встановлює також і умови звільнення професійного зберігача від даної відповідальності, до яких слід відносити випадки, коли втрата (нестача) або пошкодження речей сталися внаслідок непереборної сили, або через такі властивості речі, про які зберігач, приймаючи її на зберігання, не знав і не міг знати, або внаслідок умислу чи грубої необережності поклажодавця (ч. 2 ст. 950 ЦК України). Окремо слід відмежовувати випадок, коли втрата (нестача) або пошкодження речі відбулися після закінчення строку зберігання. У цьому разі зберігач відповідає за втрату або пошкодження речі після закінчення строку зберігання лише за наявності його умислу чи грубої необережності (ч. З ст. 950 ЦК України). Слід зазначити, що зберігач має відшкодувати у разі втрати (нестачі) речі розмір її вартості, а в разі пошкодження речі -- розмір суми, на яку знизилася її вартість (ч. 1 ст. 951 ЦК України).

Якщо внаслідок пошкодження речі її якість змінилася настільки, що вона не може бути використана за первісним призначенням, поклажодавець має право відмовитися від цієї речі і вимагати від зберігача відшкодування її вартості.

Відповідальність настає також і за невиконання інших обов'язків сторін, однак оскільки спеціальними нормами вони не передбачені, то і порядок та підстави цієї відповідальності є загальними або такими, що встановлені у договорі самими сторонами.

Виявивши усі загальні особливості договору зберігання, слід відмежувати його від суміжних за конструкцією договорів. Так, наприклад, договір зберігання за тією ознакою, що річ передається у тимчасове володіння, слід відмежовувати від договору оренди та позички. Основною відмінністю між цими договорами є їх мета: при зберіганні -- це схоронність цілісності речі та її споживацьких властивостей, а при оренді та позичці -- використання даної речі.

Договір зберігання за своїм змістом (особливо іррегулярний) є досить близьким до договору позики, оскільки за ними отримують не ту річ, що передають, а речі тієї самої кількості та якості. Відмінність між ними полягає у тому, що позичальник наділяється правом власності на передані йому речі, а зберігач зобов'язаний зберігати ці речі і не має права розпоряджатися ними.

Крім того, зберігання часто виступає складовою частиною іншого договору, наприклад підряду, перевезення, комісії тощо. Тому в цьому разі, крім застосування положень основного зобов'язання, слід дотримуватися положень глави 66 ЦК України.

§ 2. Зберігання на товарному складі

У ЦК України вперше дістає своє місце договір зберігання на товарному складі (складське зберігання).

За договором складського зберігання товарний склад зобов'язується за плату зберігати товар, переданий йому поклажодавцем, і повернути його у схоронності (ч. 1 ст. 957 ЦК України). Даний договір слід охарактеризувати як двосторонній, консенсуальний та оплатний.

Особливим суб'єктом даного договору є зберігач, яким виступає товарний склад. Товарним складом згідно з ч. 1 ст. 956 ЦК України є організація, яка зберігає товар та надає послуги, пов'язані зі зберіганням, на засадах підприємницької діяльності. При цьому законодавець розрізняє два види товарних складів: власне товарний склад і товарний склад загального користування. Суттєва відмінність між ними полягає у тому, що товарний склад загального користування здійснює свою діяльність на підставі публічного договору (ч. 2 ст. 957 ЦК України), тобто на підставі закону, інших нормативно-правових актів або дозволу (ліцензії) він зобов'язаний приймати на зберігання товари від будь-якої особи (ч. 2 ст. 956 ЦК України). Є також певна специфіка у визначенні поклажодавця за договором складського зберігання. За даним договором поклажодавець конкретизується, як правило, коли він передає товар для зберігання на склад.

Крім особливостей суб'єкта даного договору, певними особливостями наділений і об'єкт договору складського зберігання. На відміну від загальних положень зберігання, де об'єктом є річ матеріального світу, об'єктом договору складського зберігання є товар, який з точки зору економічної теорії розуміється як результат праці, що призначений для подальшої реалізації, а не для споживання.

Певною специфікою наділені права та обов'язки сторін.

По-перше, товарний склад зобов'язаний за свій рахунок оглянути товар при прийнятті його на зберігання для визначення його кількості та зовнішнього стану (ч. 1 ст. 959 ЦК України). Отримані дані фіксуються у відповідних документах, що мають назву складських.

По-друге, товарний склад зобов'язаний надавати поклажодавцеві можливість оглянути товар або його зразки протягом усього часу зберігання. У разі іррегулярного зберігання товарний склад зобов'язується надавати поклажодавцю можливість взяти проби та вжити заходів, необхідних для забезпечення його схоронності (ч. 2 ст. 959 ЦК України).

По-третє, товарний склад у разі, якщо для здійснення належного забезпечення схоронності товару потрібна негайна зміна умов його зберігання, зобов'язаний негайно вжити відповідних невідкладних заходів та повідомити про них поклажодавця (ч. 1 ст. 960 ЦК України).

По-четверте, товарний склад у разі виявлення пошкоджень товару зобов'язаний негайно скласти акт і того самого дня повідомити про це поклажодавця (ч. 2 ст. 960 ЦК України).

Особлива роль відводиться повноваженням сторін при поверненні товару. У цьому разі кожна зі сторін, тобто як поклажодавець, так і товарний склад, має право вимагати огляду товару та перевірки його якості (ч. З ст. 959 ЦК України). При цьому на ініціатора огляду та перевірки законодавець покладає і відшкодування пов'язаних з ними витрат.

Якщо при поверненні товару огляд та перевірка товару не були проведені, поклажодавець має заявити про нестачу або пошкодження товару у письмовій формі одночасно з його одержанням. Коли нестача або пошкодження не могли бути виявлені при звичайному способі прийняття товару, то законодавець відводить три дні з моменту одержання товару, протягом яких поклажодавець може заявити про нестачу чи пошкодження товару. В іншому разі вважається, що поклажодавець повернув товар відповідно до умов договору.

Іншою суттєвою відмінністю даного договору від загальних умов договору зберігання є порядок оформлення складського зберігання. Договір складського зберігання має бути укладений у письмовій формі. Однак на практиці між контрагентами інколи укладаються письмові договори складського зберігання, в яких зазначається не лише факт передачі товару на склад, а мають місце і чітко зазначені права й обов'язки сторін та інші істотні умови. Тому законодавець вважає, що письмова форма даного договору дотримується у разі, коли товарний склад видав поклажодавцю складський документ. До складських документів належать: складська квитанція, просте складське свідоцтво та подвійне складське свідоцтво.

Під поняттям «складська квитанція» слід розуміти документ, яким засвідчується факт прийняття товару на товарний склад, основні показники товару (кількість, якість, асортимент тощо), а також посвідчено права поклажодавця вимагати повернення товару. При цьому товар, прийнятий на складське зберігання за складською квитанцією, не може зазнавати розпорядчого впливу з боку поклажодавця впродовж усього строку складського зберігання.

Просте складське свідоцтво -- це єдиний документ, виданий на пред'явника, що підтверджує передачу товару на зберігання. Це свідоцтво є цінним папером на пред'явника та має обов'язково містити такі відомості:

1) найменування та місцезнаходження товарного складу, щоприйняв товар на зберігання;

номер свідоцтва за реєстром товарного складу;

найменування і кількість прийнятого на зберігання товару -- число одиниць та (або) товарних місць та (або) міра (вага, об'єм) товару;

строк, на який прийнято товар на зберігання, або вказівка на ге, що товар прийнято на зберігання до запитання;

розмір плати за зберігання або тарифи, на підставі яких вона обчислюється, та порядок її сплати;

дата видачі свідоцтва;

7) підпис особи, яка видала свідоцтво, та печатка товарногоскладу;

8) вказівка на те, що воно видане на пред'явника (ч. 2 ст. 965 ЦКУкраїни).

Недотримання принаймні одного з цих обов'язкових атрибутів спричиняє недійсність простого складського свідоцтва (ч. З ст. 965 ЦК України).

Товар, прийнятий на зберігання за простим складським свідоцтвом, може бути предметом застави протягом строку зберігання товару на підставі застави цього свідоцтва (ч. 2 ст. 961 ЦК України).

Подвійне складське свідоцтво складається з двох частин -- складського та заставного свідоцтва (варанта), які можуть бути як поєднані, так і відокремлені одне від одного. Однак у будь-якому разі кожна з цих частин є ордерним цінним папером та має містити такі відомості:

1) найменування та місцезнаходження товарного складу, щоприйняв товар на зберігання;

номер свідоцтва за реєстром товарного складу;

найменування юридичної особи або ім'я фізичної особи, від якої прийнято товар на зберігання, її місцезнаходження або місце проживання;

найменування і кількість прийнятого на зберігання товару -- число одиниць та (або) товарних місць та (або) міра (вага, об'єм) товару;

строк, на який прийнято товар на зберігання, або вказівка на те, що товар прийнято на зберігання до запитання;

розмір плати за зберігання або тарифи, на підставі яких вона обчислюється, та порядок її сплати;

дата видачі свідоцтва;

8) підпис особи, яка видала свідоцтво, та печатка товарного складу.Наявність усіх зазначених атрибутів є обов'язковою як для подвійного, так і для простого складського свідоцтва.

Як зазначалося вище, законодавець у ст. 964 ЦК України визначає подвійне складське свідоцтво, як і його складові частини, ордерними цінними паперами, тому вони можуть передаватися разом або окремо вчиненням індосаменту (передавального напису).

Однак для визначення сутності таких цінних паперів слід визначити права, що витікають з них. Насамперед володілець складського та заставного свідоцтва має право розпоряджатися товаром, що зберігається на товарному складі. Однак володілець лише заставного свідоцтва має право застави на товар на суму відповідно до суми кредиту та відсотків за користування ним (ч. З ст. 963 ЦК України). У разі застави товару відмітка про це робиться на складському свідоцтві.

У свою чергу, володілець лише складського свідоцтва має право розпоряджатися товаром, але цей товар не може бути взятий зі складу до погашення кредиту, виданого за заставним свідоцтвом (ч. 2 ст. 963 ЦК України).

Особливе регулювання має порядок видачі товару за подвійним складським свідоцтвом. За загальним правилом товарний склад видає товари володільцеві подвійного складського свідоцтва, тобто одночасно складського та заставного свідоцтва лише в обмін на обидва свідоцтва разом (ч. 1 ст. 966 ЦК України).

Володілець подвійного складського свідоцтва має право вимагати видачі товару частинами. При цьому в обмін на первісні свідоцтва йому видаються нові свідоцтва на товар, що залишився на складі.

Однак товар може забрати також і особа, яка не має подвійного складського свідоцтва. Так, наприклад, якщо особа є володільцем лише складського свідоцтва, але вона сплатила суму боргу за ним, склад видає товар лише в обмін на складське свідоцтво та за умови надання разом із ним квитанції про сплату всієї суми боргу за заставним свідоцтвом. В іншому разі товарний склад відповідає перед володільцем заставного свідоцтва за платіж усієї суми, забезпеченої за ним (ч. 2 ст. 966 ЦК України).

§ 3. Спеціальні види договору зберігання

Цивільне право, крім загальних положень про зберігання, виокремлює також і спеціальні види зберігання, що відмежовуються за цілою низкою ознак, основними з яких є суб'єкти та об'єкти зберігання. До таких видів спеціальних договорів зберігання цивільне законодавство (§ 3 глави 66 ЦК України) відносить: зберігання речі у ломбарді; зберігання цінностей у банку; зберігання речей у камерах схову організацій, підприємств транспорту; зберігання речей у гардеробі організації; зберігання речей пасажира під час його перевезення; зберігання речей у готелі; зберігання речей, що є предметом спору (секвестр); зберігання транспортних засобів; договір охорони.

Слід зауважити, що це лише основні види спеціальних видів зберігання. В інших законодавчих актах можуть бути передбачені й інші спеціальні види зберігання.

Зберігання речі у ломбарді

Зберігання, яке провадиться ломбардами, не є основним видом їх діяльності і здійснюється факультативно до закладних операцій. Зберігання речі в ломбарді має характер двостороннього та оплатного зобов'язання. Характеризуючи оплатність даного зобов'язання, слід зауважити, що ціна послуг щодо зберігання може і не встановлюватись окремо, а включатись до загальної суми ломбардних операцій.

Суб'єктами зберігання речі в ломбарді, з однієї сторони, є ломбард (зберігач) як юридична особа, а з іншої, -- фізична особа (поклажода-вець). У законі чітко не визначається, однак аналіз відповідних правових норм дає підстави зробити висновок, що об'єктом цього зберігання може бути лише індивідуально визначена рухома річ.

Форма договору зберігання в ломбарді є письмовою і оформляється видачею поклажодавцю іменної квитанції (ч. 1 ст. 967 ЦК України).

Певною специфікою наділені права й обов'язки сторін за договором. Так, зберігач (ломбард) зобов'язаний страхувати на користь поклажодавця за свій рахунок речі, прийняті на зберігання у повній сумі їх оцінки (ч. З ст. 967 ЦК України), що визначається за домовленістю сторін. У разі, коли поклажодавець не виконає свого обов'язку забрати річ, ломбард зобов'язаний впродовж трьох місяців від дня закінчення строку договору зберігати її. Після цього ломбард має право продати цю річ у порядку, визначеному законом. Із суми виторгу, одержаної ломбардом від продажу речі, вираховується плата за зберігання та інші платежі, що належить зробити зберігачу. Залишок суми виторгу повертається поклажодавцю.

Зберігання цінностей у банку

Зберігання, що проводиться банками, має ряд особливостей, порівняно з іншими видами спеціального зберігання. Так, зберігачем за даним договором є виключно банк, правовий статус якого визначається спеціальним законодавством¹. Крім цього, об'єктом даного виду зберігання є не будь-яка річ, а лише документи, цінні папери, дорогоцінні метали, каміння, інші коштовності та цінності (ч. 1 ст. 969 ЦК України).

Певні вимоги ставить законодавець і до форми укладення даного договору, що укладається у письмовій формі, і його укладення засвідчується видачею банком поклажодавцеві іменного документа, пред'явлення якого є підставою для повернення цінностей поклаже-давцеві (ч. З ст. 969 ЦК України).

Законодавець дозволяє сторонам за загальною згодою уповноважити зберігача (банк) на вчинення правочинів, однак лише з одним із передбачених об'єктів -- цінними паперами, прийнятими на зберігання (ч. 2 ст. 969 ЦК України).

Іншою особливістю цього договору є виділення окремих його видів, до яких належать зберігання з наданням індивідуального банківського сейфу, що охороняється банком, та зберігання з наданням індивідуального банківського сейфу, що не охороняється банком (статті 970-971 ЦК України).

Так, у першому випадку банк передає поклажодавцеві індивідуальний банківський сейф (його частину або спеціальне приміщення) для зберігання у ньому цінностей та роботи з ними. При цьому на підтвердження виконання банком договору він зобов'язаний видати поклажодавцеві ключ від сейфа, картку, що ідентифікує поклажо-давця, інший знак або документ, що посвідчує право його пред'явника на доступ до сейфа та одержання з нього цінностей (ч. 2 ст. 970 ЦК України). Однак даний договір не передбачає самостійного користування поклажодавцем виділеним сейфом. Лише банк приймає від поклажодавця цінності, контролює їх поміщення у сейф та одержання їх із сейфа. Тобто банк несе повну відповідальність за передані йому на зберігання цінності.

У другому випадку банк зобов'язаний лише надати індивідуальний банківський сейф і не несе відповідальності за його вміст, оскільки не охороняє його (ст. 971 ЦК України). Даний різновид договору є змішаним, оскільки містить у собі не лише зобов'язання із зберігання, а й зобов'язання з майнового найму (оренди), що і зумовлює потребу застосовувати до цих відносин положення про майновий найм (оренду).

Зберігання речей у камерах схову організацій, підприємств транспорту

Даний договір має публічний характер, оскільки, як визначає законодавець, камери схову загального користування, що перебувають у віданні організацій, підприємств транспорту, зобов'язані приймати на зберігання речі пасажирів та інших осіб незалежно від наявності у них проїзних документів (ч. 1 ст. 972 ЦК України).

Особливим суб'єктом даного договору є зберігач, яким може виступати лише організація, підприємство транспорту. Поклажодавцем за цим різновидом зберігання може бути лише фізична особа.

Законодавець виділяє два види даного зберігання: зберігання у власне камерах схову та зберігання в автоматичних камерах схову. При цьому законодавець вказує на те, що зберігання речі в автоматичних камерах схову має змішаний характер і до нього слід застосовувати положення про майновий найм (оренду).

Укладення договору та факт прийняття речей на зберігання до камери схову підтверджується видачею поклажодавцю квитанції або номерного жетону (ч. 2 ст. 972 ЦК України).

Дані документи не видаються поклажодавцю у разі зберігання речей в автоматичних камерах схову. Виконання обов'язку зберіга-ча видати річ за цим договором провадиться після пред'явлення збе-рігачу зазначених документів. Втрата цих документів не унеможливлює видачу поклажодавцю речі, він лише має надати зберігачеві докази належності йому цієї речі (ч. 5 ст. 972 ЦК України).

Важливу роль у даному договорі відіграє строк, протягом якого камера схову зобов'язана зберігати річ. Даний строк встановлюється правилами, що видаються відповідно до транспортних кодексів (статутів), або за домовленістю сторін. Якщо поклажо-давець не забрав річ у зазначені строки, камера схову зобов'язана зберігати її протягом трьох місяців. Зі спливом цього строку річ може бути продана у порядку, встановленому законом (ч. 4 ст. 972 ЦК України).

Законодавець нічого не говорить про можливість зберігача відшкодувати з вирученої суми власні витрати, однак у цьому випадку слід застосовувати аналогію закону зі зберіганням у ломбарді та надати вказану можливість зберігачеві.

Ще однією специфікою даного договору є те, що у разі втрати, нестачі або пошкодження речі, зданої до камери схову, заподіяні поклажодавцю збитки відшкодовуються протягом доби з моменту пред'явлення вимоги про їх відшкодування у розмірі суми оцінки речі, здійсненої сторонами при переданні її на зберігання (ч. З ст. 972 ЦК України).

Зберігання речей у гардеробі організації

Специфічними ознаками цього спеціального виду зберігання є місце зберігання, до якого належить гардероб організації. Під поняттям «гардероб» слід розуміти спеціально відведене та обладнане місце (частину приміщення) організації для зберігання верхнього одягу, головних уборів та інших речей.

Зберігачем речей є юридична особа, яка має у своєму підпорядкуванні відповідний гардероб (ч. 1 ст. 973 ЦК України). Об'єктом за договором зберігання, як правило, є верхній одяг, головні убори, взуття, валізи (сумки), портфелі, кейси, інша ручна поклажа.

Зберігач речі, зданої до гардеробу, незалежно від того, чи здійснюється зберігання за плату, чи безоплатно, зобов'язаний вжити усіх заходів щодо забезпечення схоронності речі. Укладення договору та факт передачі речі на зберігання у гардероб може посвідчуватися легітимаційним знаком (номерним жетоном).

Іншою особливістю цього договору є те, що правила зберігання речей у гардеробах поширюються і на спеціально відведені місця для зберігання верхнього одягу, головних уборів у закладах охорони здоров'я та інших закладах (ч. 2 ст. 973 ЦК України).

Зберігання речей пасажира під час його перевезення

Особливостями цього договору є те, що він має змішаний характер і застосовується разом із договором перевезення пасажира та багажу. Зберігачем за цим договором є власник відповідного транспортного засобу (літак, потяг, судно, рейсовий автобус, таксі тощо). Поклажодавцем може бути лише пасажир, який уклав відповідний договір перевезення.

Об'єктом за цим договором може бути валіза (сумка), особисті речі пасажира, які під час його перевезення мають знаходитись у спеціально відведених для цього місцях (багажне відділення, багажник тощо). До об'єктів цього зберігання не належать дорогоцінні метали та гроші (ст. 974 ЦК України).

Укладення цього договору та факт передачі речі зберігачеві може посвідчуватися відповідними квитанціями чи іншими документами, але така умова є необов'язковою.

Зберігання речей у готелі

Готелі, як і гуртожитки, мотелі, будинки відпочинку, пансіонати, санаторії та інші подібні організації, у приміщеннях яких особа тимчасово проживає, відповідають за схоронність майна, внесеного до них (нього) (частини 1, 4 ст. 975 ЦК України). При цьому річ вважається такою, що внесена до готелю чи іншої організації, якщо вона передана працівникам готелю чи іншої організації (носій, портьє, покоївка, комендант) або знаходиться у приміщенні, відведеному для особи.

Об'єктом цього зберігання можуть бути як особисті речі покла-жодавця (валіза (сумка), автомобіль тощо), так і інші речі, що знаходяться при ньому. На відміну від попереднього договору, у разі зберігання речей у готелі об'єктом цього зберігання можуть бути також і цінності (цінні папери, коштовності) лише за умови, що вони були окремо передані готелю чи іншій організації на зберігання (ч. 2 ст. 975 ЦК України).

Специфікою цього виду зберігання є той факт, що у разі втрати чи пошкодження речі поклажодавець зобов'язаний негайно повідомити про це готель чи іншу організацію. Також він повинен довести факт внесення цієї речі до готелю чи іншої організації.

У разі, якщо до закінчення строку проживання особа не пред'явила свої вимоги до готелю чи іншої організації, то законодавець презюмує, що її речі не були втрачені чи пошкоджені (ч. З ст. 975 ЦК України).

Зберігання речей, що є предметом спору (секвестр)

Цей вид договору був відомий ще з часів римського права, але до законодавства України введений вперше. Його специфікою є те, що об'єктом зберігання в порядку секвестру є річ, що становить предмет спору. Хоча законодавець на це чітко не вказує, аналіз відповідних статей дає всі підстави вважати, що об'єктом договору секвестру може бути як рухома, так і нерухома річ.

Закон виділяє два види секвестрів: договірний та судовий.

За договірним секвестром дві або більше осіб, між якими виник спір про право на річ, можуть передати цю річ третій особі, яка зобов'язується після розв'язання спору повернути річ особі, якій вона буде присуджена судом або вирішена її доля за погодженням усіх осіб, між якими є спір (ч. 1 ст. 976 ЦК України).

За судовим секвестром річ, що є предметом спору, може бути передана за рішенням суду на зберігання особі, призначеній судом, або особі, визначеній за домовленістю осіб, між якими є спір (ч. 2 ст. 976 ЦК України). При цьому особа, якій передається річ на зберігання за судовим секвестром, має висловити свою згоду, якщо інше не встановлено судом. Слід зазначити, що судовий секвестр пре-зюмується платним. Плата встановлюється за рахунок сторін, між якими виник спір.

Зберігання автотранспортних засобів

Новий вид зберігання, передбачений в ЦК України, -- це зберігання автотранспортних засобів. Специфікою цього договору є його публічність у разі, коли зберігання автотранспортних засобів здійснюється суб'єктом підприємницької діяльності (ч. 1 ст. 977 ЦК України).

Форма укладення цього договору письмова. Укладення договору та факт прийняття автотранспортного засобу на зберігання посвідчується квитанцією (номером, жетоном).

Певною специфікою наділяє законодавець зберігання транспортного засобу у разі, коли це зберігання здійснюється боксом та гаражем на спеціальних стоянках (ч. 2 ст. 977 ЦК України). У цьому разі зберігач зобов'язується не допускати проникнення у них сторонніх осіб і видати транспортний засіб за першою вимогою поклажодавця.

Договір зберігання транспортного засобу поширюється також на відносини між гаражно-будівельними і гаражними кооперативами та їх членами, якщо в законі чи статуті цих кооперативів не встановлюється інше.

Договір охорони

Спеціальним різновидом договору зберігання, який виділяє ЦК України, є договір охорони (ст. 978 ЦК України). Специфікою цього договору є те, що його суб'єктом є не зберігач, а охоронець, яким може бути суб'єкт підприємницької діяльності. Об'єктом даного права є майно або недоторканність особи. Договір охорони має оплатний характер.

Даний договір поділяється на два основних підвиди: договір охорони майна (як правило, нерухомого) та договір охорони особи (сек'юріті).

При цьому охоронець зобов'язується, на відміну від договору зберігання, де зберігач забезпечує схоронність майна, забезпечити недоторканність особи чи майна, які охороняються. Певними особливостями наділяються також і обов'язки володільця майна або особи, які охороняються. Вони наділяються двома основними обов'язками: 1) виконувати передбачені договором правила особистої та майнової безпеки; 2) щомісяця сплачувати охоронцю встановлену плату.

Рекомендована література:

Брагинский М.И. Договор хранения. -- М.: Статут, 1999. Цыбуленко 3.И. Обязательства хранения в советском гражданском праве. -- Саратов, 1980.

Глава 16. Договір страхування

§ 1. Поняття та істотні умови договору страхування

Страхові правовідносини як різновид цивільно-правових відносин можуть виникати з різних юридичних фактів. Одним із таких фактів може бути договір страхування -- цивільно-правовий правочин, що укладається за взаємною згодою сторін. При цьому характерною рисою договірних стосунків є рівність сторін, їх юридична незалежність одна від одної. Окрім цього, страхові правовідносини можуть виникати і внаслідок імперативної вказівки, передбаченої в законі чи підзаконному нормативному акті.

У даному разі йдеться про обов'язкове страхування, основні види якого визначаються у ст. 7 Закону України «Про страхування».

Держава встановлює обов'язкове страхування тоді, коли необхідність відшкодування матеріального збитку чи надання іншої грошової допомоги зачіпає інтереси не лише конкретної потерпілої особи, але й суспільні інтереси в цілому². При цьому державне обов'язкове особисте страхування певних категорій осіб, умови праці яких пов'язані з підвищеним ризиком для їх життя чи здоров'я, замінюється на безпосередню виплату компенсацій потерпілим з Державного бюджету України.

І обов'язкове, і добровільне страхування оформляється договором (страховим полісом). Договір страхування виступає як документ, що підтверджує виникнення та існування страхових правовідносин.

Згідно зі ст. 16 Закону України «Про страхування» договір страхування -- це письмова угода між страхувальником та страховиком, за якою страховик бере на себе зобов'язання у разі настання страхового випадку виплатити страхову суму або відшкодувати завданий збиток у межах страхової суми страхувальнику чи іншій особі, визначеній страхувальником, або на користь якої укладено договір страхування (надати допомогу, виконати послугу тощо), а страхувальник зобов'язується сплачувати страхові платежі у визначені терміни та виконувати інші умови договору.

У договорі страхування отримують належне вираження характеристики цивільно-правового договору як правового інституту, і в зв'язку з цим договір страхування належить до категорії двосторонніх, оплатних та реальних договорів.

Угода про страхування укладається між страхувальником і страховиком, у кожного з яких є взаємні права та обов'язки. Оплатність договору страхування означає, що страхувальник сплачує страховий платіж з розрахунку отримати в майбутньому страхове відшкодування. При цьому, якщо обов'язок страхувальника є безумовним, то обов'язок страховика здійснити страхову виплату виникає лише у разі настання страхового випадку (крім окремих видів особистого страхування).

Відповідно до ст. 983 ЦК України, ст. 18 Закону України «Про страхування» договір страхування набирає чинності з моменту внесення страхувальником першого страхового платежу, якщо інше не встановлено договором. Визначення договору страхування консенсуальним припускає можливість виплати страховиком страхового відшкодування ще до сплати страхувальником першого страхового платежу, що є вкрай невигідним для страховика.

Відповідно до цивільного законодавства договір страхування визнається укладеним лише у тому разі, коли між сторонами в належній формі було досягнуто згоди за всіма його істотними умовами, тобто такими, без яких він не може вступити в силу. Істотною умовою договору страхування є визначення предмета договору.

Предметом договору страхування можуть бути майнові інтереси, які не суперечать закону і пов'язані з життям, здоров'ям, працездатністю та пенсійним забезпеченням (особисте страхування); володінням, користуванням і розпорядженням майном (майнове страхування); відшкодуванням шкоди, завданої страхувальником третім особам (страхування відповідальності). Крім цього, у договорі страхування мають бути визначені: страховий ризик (перелік страхових випадків), розмір страхової суми, розмір страхового платежу і строки його сплати, строк дії договору та інші умови, визначені актами цивільного законодавства (статті 980, 982 ЦК України).

Під страховим ризиком слід розуміти обумовлені в договорі події, шкідливий наслідок яких може спричинити зменшення чи втрату майнових інтересів страхувальника. Ці події характеризуються тим, що сторони договору можуть передбачити лише ймовірність, але аж ніяк не неминучість їх настання¹, тому, наприклад, у Франції договір страхування належить до категорії ризикових договорів.

У свою чергу страховий випадок -- це подія, передбачена договором страхування або законодавством, що відбулася, і з настанням якої виникає обов'язок страховика здійснити виплату страхової суми (страхового відшкодування) страхувальнику, застрахованій або іншій третій особі (вигодонабувачу).

Страхова сума у договорі страхування визначає граничний розмір зобов'язань страховика щодо відшкодування збитків, зумовлених настанням страхового випадку. В особистому страхуванні страхова сума встановлюється за згодою сторін і обмежується лише фінансовими можливостями страхувальника щодо сплати страхових внесків. При здійсненні майнового страхування страхова сума визначається страховою (дійсною) вартістю майна або її частиною.

Страхування відповідальності передбачає встановлення у договорі ліміту відповідальності страхувальника, який бере на себе страховик. Визначити наперед розмір шкоди, заподіяної страхувальником третім особам, неможливо. Тому при укладенні договору страхування відповідальності еквівалентом страхової суми береться середня ймовірна величина збитків, заподіяних, наприклад, джерелом підвищеної небезпеки за певний період на певній території.

Страховий платіж (страховий внесок, страхова премія) -- плата за страхування, яку страхувальник зобов'язаний внести страховику згідно з договором страхування. Відповідно до ст. 982 ЦК України істотною умовою договору страхування є також строки сплати страхового внеску. Розмір страхових внесків визначається відповідно до страхових тарифів.

Страховий тариф -- це ставка страхового внеску з одиниці страхової суми чи об'єкта страхування. Розраховуються страхові тарифи математично на підставі відповідних статистичних даних про настання страхових випадків.

За бажанням сторін істотними можуть бути визнані й інші умови. До них належать: момент набрання договором страхування чинності, франшиза, пільги та знижки. Специфічною умовою, що часто фігурує у договорах страхування, є франшиза. Франшиза -- це частина збитків, що не відшкодовується страховиком згідно з договором страхування (ст. 9 Закону України «Про страхування»). Ці збитки покриваються страхувальником самостійно за рахунок власних коштів. У договорі страхування франшиза встановлюється у твердому грошовому еквіваленті або у відсотковому відношенні до страхової суми. Розрізняють умовну та безумовну франшизу.

Умовна франшиза передбачає звільнення страховика від обов'язку відшкодувати збитки, що не перевищують встановленої суми, і повне відшкодування збитків, розмір яких є більшим від суми франшизи. Встановлення у договорі безумовної франшизи означає, що зі страхового відшкодування завжди вираховується сума франшизи.

§ 2. Сторони договору страхування, їхні права та обов'язки

До кола учасників договору страхування належать: страховик, страхувальник, застрахована особа, вигодонабувач та страхові посередники (страхові агенти та страхові брокери).

Страховик посідає особливе місце у страховому правовідношенні, оскільки саме з його діями пов'язане досягнення основної мети, заради якої виникає страхове правовідношення, -- виплата страхової суми у розмірі та випадках, передбачених договором.

Згідно зі ст. 2 Закону України «Про страхування» страховиками визнаються фінансові установи, створені у формі акціонерних, повних, командитних товариств або товариств з додатковою відповідальністю (з мінімальною кількістю учасників не менше трьох осіб). Нещодаїно в Україні почали створюватися кептивні страхові компанії. Кептив (англ. captive) -- це акціонерна страхова компанія, яка обслуговує корпоративні страхові інтереси засновників, а також самостійно господарюючих суб'єктів, що належать до структури багатопрофільних концернів або великих фінансово-промислових груп. Діяльність кептиву безпосередньо пов'язана з комерційними банками, пенсійними та інвестиційними фондами, іншими фінансово-кредитними інститутами. Саме ці фінансові та банківські структури, як правило, виступають засновниками кептивних страхових компаній.

Необхідною умовою виходу страхової компанії на страховий ринок України є наявність ліцензії для проведення страхових операцій на території України.

З 17 вересня 1993 р. до 15 грудня 1999 р. правом видачі ліцензій був наділений Комітет у справах нагляду за страховою діяльністю. У даний час повноваження Комітету здійснює Міністерство фінансів України, у складі якого створено Департамент нагляду за страховою діяльністю.

З метою розвитку та захисту національного страхового ринку чинне законодавство визначає, що страховою діяльністю в Україні можуть займатися виключно страховики-резиденти. У зв'язку з цим загальна частка іноземних юридичних осіб та іноземних громадян у статутному фонді страховика не повинна перевищувати 49 відсотків. Статтею ЗО Закону України «Про страхування» передбачено, що мінімальний розмір статутного фонду страховика, який займається видами страхування іншими, ніж страхування життя (майнове страхування і страхування відповідальності), встановлюється в сумі, еквівалентній 1 млн. євро, а страховика, який займається страхуванням життя, -- 1,5 млн. євро за валютним обмінним курсом валюти України.

Для більш повної реалізації своїх можливостей страховики за договором між собою можуть створювати об'єднання у формі спілок, асоціацій, метою створення яких є координація діяльності, представництво та захист спільних майнових інтересів, здійснення спільних програм. Однак займатися страховою діяльністю об'єднанням заборонено. Асоціації і спілки діють на підставі установчого договору та статуту і набувають прав юридичної особи після їх державної реєстрації. При цьому члени асоціацій (спілок) зберігають свою самостійність і права юридичних осіб. До числа таких об'єднань належать Моторне (транспортне) страхове бюро України (МТСБУ), Авіаційне страхове бюро (Повітряний кодекс України, частини 2, 3 ст. 103) та Морське страхове бюро (Кодекс торговельного мореплавства України, частини 3, 4 ст. 242).