Цивільне право України

У разі необхідності консервації будівництва з незалежних від сторін обставин замовник зобов'язаний оплатити підрядникові виконані до консервації роботи та відшкодувати йому витрати, пов'язані з консервацією.

Відповідно до ст. 881 ЦК України на підрядника покладається обов'язок страхування об'єкта будівництва.

Сторона, на яку покладається обов'язок щодо страхування, має надати другій стороні в порядку, встановленому договором, докази укладення нею договору страхування, включаючи відомості про страхувальника, розмір страхової суми та застраховані ризики.

Недоліки робіт або використовуваного для робіт матеріалу, допущені з вини підрядника (або субпідрядника), мають бути усунені підрядником за його рахунок.

Замовник має право з метою здійснення контролю та нагляду за будівництвом і прийняття від свого імені відповідних рішень укласти договір про надання такого виду послуг із спеціалізованою організацією або спеціалістом. У цьому разі в договорі будівельного підряду визначаються функції та повноваження такого спеціаліста.

Основним обов'язком замовника за договором підряду, у тому числі й будівельного, є прийняття та оплата виконаних робіт. Так, відповідно до ст. 882 ЦК України замовник, який одержав повідомлення підрядника про готовність до передання робіт, виконаних за договором будівельного підряду, або, якщо це передбачено договором, -- етапу робіт, зобов'язаний негайно розпочати їх прийняття.

Замовник організовує та здійснює прийняття робіт за свій рахунок, якщо інше не встановлено договором. У прийнятті робіт мають брати участь представники органів державної влади та органів місцевого самоврядування у випадках, встановлених законом або іншими нормативно-правовими актами.

Замовник, який попередньо прийняв окремі етапи робіт, несе ризик їх знищення або пошкодження не з вини підрядника, у тому числі у випадках, коли договором будівельного підряду передбачено виконання робіт на ризик підрядника.

Передання робіт підрядником і прийняття їх замовником оформляється актом, підписаним обома сторонами. У разі відмови однієї зі сторін від підписання акта про це вказується в акті і він підписується другою стороною.

Акт, підписаний однією стороною, може бути визнаний судом недійсним лише у разі, якщо мотиви відмови другої сторони від підписання акта визнані судом обґрунтованими.

Прийняття робіт може здійснюватися після попередніх випробувань, якщо це передбачено договором будівельного підряду або випливає з характеру робіт. У цьому разі прийняття робіт може здійснюватися лише при позитивному результаті попереднього випробування.

Замовник має право відмовитися від прийняття робіт у разі виявлення недоліків, які виключають можливість використання об'єкта для вказаної у договорі мети та не можуть бути усунені підрядником, замовником або третьою особою.

Основним зобов'язанням підрядника за договором будівельного підряду є якісне виконання робіт у встановлений договором строк. Підрядник відповідає за недоліки збудованого об'єкта, за прострочення передання його замовникові та за інші порушення договору (за недосягнення проектної потужності, інших запроектованих показників тощо), якщо не доведе, що ці порушення сталися не з його вини.

За невиконання або неналежне виконання обов'язків за договором будівельного підряду підрядник сплачує неустойку, встановлену договором або законом, та відшкодовує збитки в повному обсязі.

Суми неустойки (пені), сплачені підрядником за порушення строків виконання окремих робіт, повертаються підрядникові у разі закінчення всіх робіт до встановленого договором граничного терміну (ст. 883 ЦК України).

Підрядник гарантує досягнення об'єктом будівництва визначених у проектно-кошторисній документації показників і можливість експлуатації об'єкта відповідно до договору протягом гарантійного строку, якщо інше не встановлено договором будівельного підряду. Гарантійний строк становить десять років від дня прийняття об'єкта замовником, якщо більший гарантійний строк не встановлений договором або законом.

Підрядник відповідає за дефекти, виявлені у межах гарантійного строку, якщо він не доведе, що вони сталися внаслідок: природного зносу об'єкта або його частин; неправильної його експлуатації або неправильності інструкцій щодо його експлуатації, розроблених самим замовником або залученими ним іншими особами; неналежного ремонту об'єкта, який здійснено самим замовником або залученими ним третіми особами.

Гарантійний строк продовжується на час, протягом якого об'єкт не міг експлуатуватися внаслідок недоліків, за які відповідає підрядник.

У разі виявлення протягом гарантійного строку недоліків замовник повинен заявити про них підрядникові у розумний строк після їх виявлення.

Договором будівельного підряду може бути встановлено право замовника сплатити передбачену договором частину ціни робіт, визначеної у кошторисі, після закінчення гарантійного строку (ст. 884 ЦК України).

Договором будівельного підряду може бути передбачений обов'язок підрядника усувати на вимогу замовника та за його рахунок недоліки, за які підрядник не відповідає.

Підрядник має право відмовитися від виконання цього обов'язку, якщо усунення недоліків не пов'язане безпосередньо з предметом договору або не може бути здійснене підрядником із незалежних від нього причин.

Нарівні з відповідальністю підрядника ЦК України встановлена відповідальність замовника. Так, згідно зі ст. 886 цього Кодексу у разі невиконання або неналежного виконання замовником обов'язків за договором будівельного підряду він сплачує підрядникові неустойку, встановлену договором або законом, та відшкодовує збитки у повному обсязі, якщо не доведе, що порушення договору сталося не з його вини.

§ 2. Підряд на проектні та пошукові роботи

Договір підряду на проектні та пошукові роботи є різновидом підрядних договорів, і на нього в цілому розповсюджуються норми законодавства, що регулюють підряд, якщо інше не встановлено окремими законодавчими актами.

Договір підряду на проведення проектних та пошукових робіт відповідно до ст. 887 ЦК України є договором, за яким підрядник зобов'язується розробити за завданням замовника проектну або іншу технічну документацію та (або) виконати пошукові роботи, а замовник зобов'язується прийняти та оплатити їх.

До проектних робіт для будівництва належать роботи зі складання схем та інших матеріалів щодо розвитку й розміщення галузей економіки та промисловості, техніко-економічних обґрунтувань проектування й будівництва підприємств (споруд), з експериментального проектування, вивчення та узагальнення вітчизняного й зарубіжного досвіду проектування та будівництва, з розробки нових нормативних документів і державних стандартів з проектування, будівництва, архітектури, кошторисних нормативів, схем генеральних планів промислових вузлів; зі складання схем і проектів районного планування, проектів планування та забудови міст, селищ міського типу, сільських населених пунктів, роботи з проектування для впровадження у виробництво прогресивних технологічних процесів.

Проектною документацією визнаються затверджені текстові та графічні матеріали, якими визначаються містобудівні, об'ємно-планувальні, архітектурні, конструктивні, технічні, технологічні вирішення, а також кошториси об'єктів будівництва.

За договором підряду на проведення проектних та пошукових робіт замовник зобов'язаний передати підрядникові завдання на проектування, а також інші вихідні дані, необхідні для складання проектно-кошторисної документації. Завдання на проектування може бути підготовлене за дорученням замовника підрядником. У цьому разі завдання стає обов'язковим для сторін з моменту його затвердження замовником.

Підрядник зобов'язаний додержувати вимог, що містяться у завданні та інших вихідних даних для проектування та виконання пошукових робіт, і має право відступити від них лише за згодою замовника.

З огляду на специфічний характер робіт за даним видом договору кодексом досить детально визначені обов'язки сторін договору.

Так, відповідно до ст. 889 ЦК України, якщо інше не встановлено договором підряду на проведення проектних та пошукових робіт, замовник зобов'язаний:

1) сплатити підрядникові встановлену ціну після завершенняусіх робіт чи сплатити її частинами після завершення окремихетапів робіт або в іншому порядку, встановленому договором абозаконом;

2) використовувати проектно-кошторисну документацію,одержану від підрядника, лише для цілей, встановлених договором, не передавати проектно-кошторисну документацію іншимособам і не розголошувати дані, що містяться у ній, без згодипідрядника;

надавати послуги підрядникові у виконанні проектних і пошукових робіт в обсязі та на умовах, встановлених договором;

брати участь разом із підрядником у погодженні готової проектно-кошторисної документації з уповноваженими органами державної влади та органами місцевого самоврядування;

відшкодувати підрядникові додаткові витрати, пов'язані зі зміною вихідних даних для проектних та пошукових робіт внаслідок обставин, що не залежать від підрядника;

залучити підрядника до участі у справі за позовом, пред'явленим до замовника іншою особою у зв'язку з недоліками складеної проектної документації або виконаних пошукових робіт.

Підрядник зобов'язаний:

виконувати роботи відповідно до вихідних даних для проведення проектування та згідно з договором;

погоджувати готову проектно-кошторисну документацію із замовником, а в разі потреби -- також з уповноваженими органами державної влади та органами місцевого самоврядування;

передати замовникові готову проектно-кошторисну документацію та результати пошукових робіт;

не передавати без згоди замовника проектно-кошторисну документацію іншим особам;

гарантувати замовникові відсутність в інших осіб права перешкодити або обмежити виконання робіт на основі підготовленої за договором проектно-кошторисної документації (ст. 890 ЦК України).

ЦК України визначає відповідальність підрядника за недоліки документації та робіт. Так, відповідно до ст. 891 цього Кодексу підрядник відповідає за недоліки проектно-кошторисної документації та пошукових робіт, включаючи недоліки, виявлені згодом у ході будівництва, а також у процесі експлуатації об'єкта, створеного на основі виконаної проектно-кошторисної документації і результатів пошукових робіт.

У разі виявлення недоліків у проектно-кошторисній документації або в пошукових роботах підрядник на вимогу замовника зобов'язаний безоплатно переробити проектно-кошторисну документацію або здійснити необхідні додаткові пошукові роботи, а також відшкодувати завдані збитки, якщо інше не встановлено договором або законом.

Наказом Держбуду України від 14 грудня 2000 р. № 285, введеним в дію з 1 січня 2001 р., затверджено Правила визначення вартості проектно-пошукувальних робіт для будівництва, що здійснюється на території України ДБН Д. 1.1--7--2000. Ці норми встановлюють основні правила визначення вартості проектно-пошукувальних робіт для нового будівництва, розширення, реконструкції та технічного переоснащення підприємств, будівель і споруд, ремонту житла, об'єктів соціальної сфери і комунального призначення та благоустрою, а також реставрації пам'яток архітектури і містобудування, що мають обов'язковий характер при визначенні вартості проектно-пошукувальних робіт для будов, будівництво яких здійснюється із залученням бюджетних коштів або коштів підприємств, установ і організацій державної власності. На будовах, будівництво яких здійснюється із залученням інших джерел фінансування, ці норми мають рекомендаційний характер і їх застосування обумовлюється контрактом. Правила поширюються на підрядний, господарський та змішаний способи здійснення будівництва.

Правилами визначено, що вартість проектно-пошукувальних робіт -- це сума коштів, необхідних для відшкодування прямих та накладних витрат, понесених проектною організацією при виконанні зазначених робіт, з урахуванням нормативних витрат матеріально-технічних ресурсів, вільних цін, податків, зборів та обов'язкових платежів, а також економічно обґрунтованого кошторисного прибутку. При цьому кошторисна вартість проектно-пошукувальних робіт визначається як вартість, визначена на підставі діючих норм з урахуванням усереднених показників вартості складових цих робіт. Правила передбачають визначення кошторисної вартості проектно-пошукувальних робіт за двома методами: 1) на підставі діючих в Україні збірників цін на проектно-пошукувальні роботи із застосуванням відповідних коефіцієнтів та індексів для будівництва об'єктів усіх галузей і підгалузей народного господарства України; 2) застосуванням усереднених відсоткових показників вартості проектних робіт до вартості будівельно-монтажних робіт для будівництва об'єктів житла і соціальної сфери.

§ 3. Підряд на виконання науково-дослідних або дослідно-конструкторських та технологічних робіт

Поняття підряду на виконання НДР і ДКТР. У сучасних умовах науково-технічного прогресу однією з важливих цивільно-правових форм організації як створення, так і використання науково-технічних результатів є договори на виконання науково-дослідних (НДР), дослідно-конструкторських та технологічних робіт (ДКТР).

ЦК України зазначеним видам договорів присвячує статті 892--900. Сутність договору на виконання НДР або ДКТР полягає у тому, що підрядник (виконавець) зобов'язується провести за завданням замовника наукові дослідження, розробити зразок нового виробу та конструкторську документацію на нього, нову технологію тощо, а замовник зобов'язується прийняти виконану роботу та оплатити її (ст. 892 ЦК України). Як правило, даний договір охоплює весь цикл проведення наукових досліджень, розроблення та виготовлення зразків або його окремі етапи.

Сторони договору на виконання НДР і ДКТР називаються, подібно до сторін у підрядних договорах, виконавцем і замовником. Замовником може бути будь-яка дієздатна фізична особа, як громадянин України, так і іноземний громадянин, особа без громадянства, а також будь-яка юридична особа незалежно від її постійного місцезнаходження.

Виконавцем НДР і ДКТР можуть бути як фізичні, так і юридичні особи. Фізичні особи або групи осіб виконують переважно невеликі

за обсягом науково-дослідні роботи. Щодо юридичних осіб, то це, як правило, підприємства будь-якої форми власності -- науково-дослідні, проектно-конструкторські, технологічні організації, академічні наукові установи, навчальні заклади або наукові центри тощо.

Специфіка наукових досліджень вимагає, щоб виконавець проводив їх особисто. Він має право залучати співвиконавців НДР лише за згодою замовника. Так само, беручи до уваги сутність ДКТР, їх творчий характер, наявність певних специфічних знань та досвіду, виконавець, якщо бачить доцільність цього, має право залучати інших осіб -- субвиконавців до виконання дослідно-конструкторських та технологічних робіт. Однак можливість залучення інших осіб до виконання даного виду договорів має бути зазначена у договорі.

Предметом договору на виконання НДР є проведення наукового пошуку, а договору на виконання ДКТР -- розробка конструктивного рішення виробу, створення зразка виробу, що втілює це рішення, або нових прийомів, операцій і методів роботи, тобто нової технології.

У рамках договорів на виконання НДР ведуться фундаментальні і пошукові теоретичні дослідження, виявляється принципова можливість постановки і рішення практичних завдань. Прикладні НДР близькі до робіт конструкторського і технологічного характеру, але не збігаються з ними. ДКТР, на відміну від НДР, мають на меті рішення суто утилітарних питань. Особливістю предмета договорів на виконання НДР і ДКТР є їх обумовленість технічним завданням замовника, яке водночас може розроблятися самим виконавцем. Технічне завдання є документом, що визначає напрямок науково-дослідної чи конструкторської розробки. Нечіткість або необґрунтованість цього завдання може призвести до негативних наслідків для роботи в цілому або до виконання марної роботи. Тому замовник доручає розробку технічного завдання, як правило, більш досвідченому у відповідній галузі виконавцю, а потім погоджує його як основу проведення НДР та ДКТР. Оскільки замовник часто зацікавлений у кінцевому результаті цілого комплексу робіт, договір з виконавцем може охоплювати повний цикл розробки від проведення досліджень до дослідно-конструкторських розробок і виготовлення зразка виробу.

Інші істотні умови договорів на виконання НДР і ДКТР є або традиційними, властивими й іншим договорам (найменування і місце перебування сторін, термін дії і т. п.), або характерні лише для даного типу договорів (визначення рівня майбутніх досліджень і розробок, ціни договорів, порядку здачі і приймання результатів робіт, розрахунків за них у цілому чи по етапах). Формулювання кожної з цих умов вимагає погодженої роботи багатьох служб виконавця і замовника. Треба враховувати технологічний режим конкретної розробки, кліматичні чинники роботи майбутніх виробів, терміни придбання наукового устаткування, приладів і реактивів, створення спеціальних іспитових установок і стендів тощо.

Важливою умовою будь-якого договору є рівень майбутнього дослідження чи розробки. Він конкретизується шляхом узгодження сторонами технічного завдання, наукових та економічних вимог замовника. Оскільки показники рівня результатів майбутніх НДР і ДКТР у силу самої їхньої природи мають елемент невизначеності, сторони при їх узгодженні керуються не стільки певними технічними умовами, зразками, як, наприклад, у договорі постачання товарів, скільки досягнутими у тій чи іншій галузі техніки параметрами виробів -- потужністю, надійністю, швидкістю або запасом відповідних наукових знань.

Висока імовірність одержання у ході виконання НДР і ДКТР нових і комерційно корисних знань визначає включення в договір умови про забезпечення конфіденційності відомостей, що стосуються як предмета договору і ходу його виконання, так і отриманих результатів. У договорі повинен бути визначений обсяг відомостей, визнаних конфіденційними. Правовий режим такої інформації визначається нормами ЦК України.

Зміст і виконання договорів на виконання НДР і ДКТР. Зміст договору на виконання НДР і ДКТР складають права й обов'язки виконавця і замовника. Відповідно до ст. 897 ЦК України виконавця наділено певними обов'язками, які він має здійснювати у процесі виконання НДР або ДКТР:

1) виконання роботи відповідно до погодженої із замовником програми (техніко-економічних показників) або тематики і передача замовникові результатів у строк, встановлений договором;

2) додержання вимог, пов'язаних з охороною прав інтелектуальної власності;

утримування від публікації без згоди замовника науково-технічних результатів, одержаних при виконанні робіт;

вживання заходів для захисту одержаних при виконанні робіт результатів, що підлягають правовій охороні, та інформування про це замовника;

усунення своїми силами та за свій рахунок допущених з його вини недоліків у технічній документації, які можуть спричинити відступи від техніко-економічних показників, передбачених у технічному завданні замовника або в договорі;

негайне інформування замовника про виявлену неможливість одержати очікувані результати або недоцільність продовжувати роботу.

ЦК України (ст. 898) визначає також обов'язки замовника НДР або ДКТР, до яких належать:

видача виконавцеві технічного завдання та погодження з ним програми (йдеться про техніко-економічні показники) або тематики робіт;

передача виконавцеві необхідної для виконання робіт інформації;

прийняття виконаної роботи та її оплата.

Умови договорів НДР і ДКТР мають відповідати законам та підзаконним актам у сфері інтелектуальної власності. Тому виконавець зобов'язаний погоджувати із замовником питання щодо використання охоронюваних результатів інтелектуальної діяльності, права на які належать третім особам, а також питання придбання прав на їх використання. Виконавець зобов'язаний гарантувати замовнику, що передача отриманих за договором результатів не порушить виключні права інших осіб.

Непередбачуваність договорів НДР і ДКТР полягає у покладенні на замовника ризику випадкової неможливості їх виконання. Відповідно до ст. 899 ЦК України, якщо у ході науково-дослідних робіт виявиться неможливість досягнення результатів з незалежних від виконавця обставин, на замовника покладається обов'язок оплатити роботи, проведені до виявлення неможливості отримати передбачені договором результати, але не вище відповідної частини ціни робіт, визначеної договором.

Якщо у ході виконання ДКТР виявляється неможливість досягнення результату внаслідок обставин, що виникли не з вини виконавця, замовник зобов'язаний відшкодувати витрати виконавця.

Процес продовження НДР може бути зупинений не з вини виконавця неможливістю чи недоцільністю продовження робіт. У цьому разі замовник зобов'язаний оплатити витрати виконавця на дослідно-конструкторські чи технологічні роботи.

ЦК України передбачено певні гарантії прав сторін на результати зазначених робіт. Так, згідно зі ст. 896 ЦК України замовник за договором на виконання НДР або ДКТР має право використовувати передані йому результати робіт у межах і на умовах, встановлених договором.

Виконавець також має право використати одержаний ним результат робіт у своїх інтересах, якщо інше не встановлено договором. Одночасно у договорі може бути передбачено право виконавця передавати результати робіт іншим особам.

На практиці найбільш гострою є проблема прав сторін на охороноздатні результати робіт, які є об'єктами прав інтелектуальної власності, зокрема на винаходи. Нерідко замовники претендують на автоматичний перехід до них виключних прав на всі охороноздатні результати НДР і ДКТР. Однак законодавство виходить з того, що майнові права інтелектуальної власності на об'єкт, створений за замовленням, належать творцеві цього об'єкта та замовникові спільно, якщо інше не встановлено договором (ст. 430 ЦК України).

З огляду на непередбачуваність результатів багатьох НДР і ДКТР виконавець відповідає перед замовником за порушення договору на виконання науково-дослідних або дослідно-конструкторських та технологічних робіт, якщо не доведе, що порушення договору сталося не з його вини.

Стаття 900 ЦК України зобов'язує виконавця відшкодувати замовнику реальні збитки у межах ціни робіт, у яких виявлено недоліки, якщо договором встановлено, що вони підлягають відшкодуванню у межах загальної ціни робіт за договором.

Упущена вигода підлягає відшкодуванню у випадках, встановлених законом. Як видно з цієї статті, обсяг відповідальності є обмеженим. Виконавець відшкодовує заподіяні замовнику збитки лише в межах вартості робіт, у яких виявлені недоліки.

Договори на виконання НДР або ДКТР спрямовані на розв'язання важливих наукових проблем у практичній діяльності замовника силами та можливостями виконавця. їх предметом є творчий пошук, тому такий договір має стати у майбутньому основним документом, що регламентує відносини науково-технічних організацій із замовниками науково-технічної продукції.



Рекомендована література:

Гражданское право: Учебник / Отв. ред. Е.А. Суханов. -- М.: БЕК, 2000. -- Том II, полутом 1. -- С. 611-622.

Брагинский М.И., Витрянский В.В. Договорное право. Книга третья: Договоры о выполнении работ и оказании услуг. -- М.: Статут, 2002. -- С. 185-200.

Кузнецова Н.С. Подрядные договоры в инвестиционной деятельности в

строительсгве. --- К., 1993.



Глава 13 Договір про надання послуг

Зобов'язання про надання послуг -- це важлива група договірних зобов'язань, до яких належать перевезення, транспортне експедирування, доручення, страхування, комісія, туристичне обслуговування, зберігання, інформаційні послуги, позика, кредит, банківський рахунок, банківський вклад, управління майном, оплатне надання інших послуг, тощо.

Загальним для всіх договірних зобов'язань з надання послуг є те, що об'єктом їх є послуги нематеріального характеру. У цьому полягає основна відмінність їх від договорів підряду, де об'єктом є результат діяльності виконавця, тобто матеріальний об'єкт.

Російські вчені, вивчаючи зобов'язання з надання послуг, зазначали, що у римському праві надання послуг поділялося на дві великі групи -- надання фізичної праці за гроші та надання духовної діяльності¹. У російській дореволюційній літературі відокремлення договорів про надання послуг не здійснювалось. Так, Г.Ф. Шершеневич, проводячи класифікацію договорів, в основу поділу закладає, наприклад, мету договору. Однією із груп за цією ознакою він визначає надання користування чужими послугами².

У радянській літературі питанню виділення окремо договорів про надання послуг приділялася значна увага. Треба зазначити, що як ЦК УРСР 1922 р., так і ЦК УРСР 1964 р. не розглядали договір послуг окремо як такий. Але в науковій літературі це питання навіть викликало дискусію. Деякі автори вважали, що робота підрядника може полягати і в наданні послуг³, інші -- навпаки, розширювали поняття послуг до включення у них підрядних робіт⁴.

Особливу позицію займав А.Ю. Кабалкін. Поділивши всі договори на дванадцять груп, окремо договір про надання послуг він не виділяв, а договори, що належать до договорів послуг, назвав договорами про здійснення юридичних чи фактичних послуг⁵. Проте будь-який інший договір також передбачає виконання юридичних або фактичних дій, і ця ознака є не особливою для певного виду договорів, а може належати і до будь-якого іншого.

Найбільш поширеною була позиція щодо відокремлення договорів послуг від договорів підряду, якої дотримувались О.С. Іоффе, Ю.X. Калмиков, В.Ф. Яковлєв, О.А. Пушкін⁶.

За договором про надання послуг одна сторона (виконавець) зобов'язується за завданням другої сторони (замовника) надати послугу, яка споживається у процесі вчинення певної дії або здійснення певної діяльності, а замовник зобов'язується оплатити виконавцеві зазначену послугу, якщо інше не встановлено договором (ст. 901 ЦК України).

Договір послуг, як правило, є платним. Замовник зобов'язаний оплатити виконавцеві зазначену послугу, якщо інше не передбачено договором.

За загальним правилом виконавець має надати послугу особисто.

Якщо за договором підряду основною метою є результат діяльності підрядника, тобто матеріальний об'єкт, то за договором надання послуг результат здійснення діяльності виконавця має нематеріальний характер, послуга споживається отримувачем у процесі її надання.

У деяких випадках, якщо це випливає з умов договору або замовник висловив свій намір чи бажання, або відсутність заперечень, виконавець може покласти виконання умов договору на іншу особу.

Вибір особи у цьому випадку та відповідальність за її добросовісність, рівень кваліфікації та наслідки дій несе виконавець, який може передати іншій особі як весь обсяг робіт щодо виконання послуги, так і окремі повноваження або окремі дії. Так, беручи на себе виконання договору перевезення, перевізник може доручити охорону вантажу на шляху слідування іншій особі. При цьому відповідальність за збереження вантажу залишається за перевізником. Замовник, як правило, навіть не знає, хто і в якій частині здійснює охорону.

Цивільним законодавством радянського періоду не виділялися окремо договори надання послуг, але в науці цивільного права давно робилися спроби провести систематизацію окремих видів зобов'язань. Так, окремо досліджувалися зобов'язання з передачі майна, зобов'язання на виконання робіт та зобов'язання про надання послуг.

З огляду на стан сучасного законодавства можна відокремити певні види договорів про надання послуг. В юридичній літературі, з огляду на характер діяльності надавача послуг, їх поділяють на послуги фактичного характеру -- перевезення, зберігання, оплатне надання послуг; послуги юридичного характеру -- доручення, комісія; комплексно юридичного та фактичного характеру -- транспортне експедирування, управління майном, послуги фінансового характеру -- позика, кредит, банківський вклад, банківський рахунок, страхування.

Однією з істотних умов договору про оплатне надання послуг є оплата, тобто її розмір, терміни та порядок внесення.

У разі, якщо виконавець не може виконати умови договору не з власної вини, замовник зобов'язаний виплатити йому розумну плату. Якщо неможливість виконання договору виникла з вини замовника, він зобов'язаний виплатити виконавцеві плату в повному обсязі, якщо інше не встановлено договором або законом (ст. 903 ЦК України). Ця норма має диспозитивний характер. Сторони можуть пом'якшити наслідки для замовника, якщо договір про надання послуг неможливо виконати з його вини, або передбачити інший варіант перебігу подій.

Закон передбачає обов'язок замовника відшкодувати виконавцеві всі фактичні витрати за договором безоплатного надання послуг (ст. 904 ЦК України). Причому цей обов'язок зберігає свою силу у разі, коли такий договір неможливо виконати внаслідок винних дій замовника або внаслідок дії непереборної сили.

Сторонами договору про надання послуг виступають: особа, яка надає послуги, -- виконавець та особа, яка отримує послугу, -- замовник. На них поширюються загальні правила щодо участі осіб у цивільному обігу.

У зв'язку з тим, що послуги переважно пов'язуються з особою, яка їх надає, до неї ставляться певні підвищені вимоги. Це значить, що здебільшого виконавець має отримати спеціальний дозвіл -- ліцензію для здійснення своєї діяльності; мати певну кваліфікацію, освіту, стаж роботи. Ця вимога стосується юридичної, туристичної, медичної, аудиторської діяльності, послуг страхування тощо.

Основним обов'язком виконавця є надання послуг або послуги за завданням замовника. Ризик неможливості виконання договору, що виник внаслідок обставин, за які жодна зі сторін не відповідає, несе замовник. Тому за договором про безоплатне надання послуг замовник зобов'язаний відшкодувати виконавцеві всі фактичні витрати, необхідні для виконання договору.

Ризик втрати майна, що використовувалось у процесі виконання договору, оскільки про це ніде окремо не йдеться, несе, за загальним правилом, його власник.

Однією з істотних умов договору надання послуг є якість виконання роботи. Якщо послуги надані з відступом від умов договору або іншими явними недоліками, що роблять результат надання такої послуги непридатним, або виконавець своїми діями при виконанні договору спричинив шкоду замовникові, то сторони мають у договорі передбачити наслідки такого неналежного виконання або керуватися загальними правилами про відповідальність, передбаченими законом.

Договір надання послуг, як і договір підряду, є двостороннім, тобто права й обов'язки за ним має кожна сторона.

У ЦК України договір про надання послуг дістав своє врегулювання у главі 63, але кілька статей, що дають визначення цього виду договору та описують його істотні ознаки, не дають належного уявлення про таку важливу групу договорів, що їх об'єднують послуги. Тому при укладенні та виконанні договору про надання послуг сторони мають відобразити усі особливості своїх відносин та їх специфічні риси.

Рекомендована література:

Зобов'язальне право / За ред. О.В. Дзери. -- К., 1998.

Брагинский М.И., Витрянский В.В. Договорное право. Книга третья: Договоры о выполнении работ и оказании услуг. -- М., 2001. -- С. 201-237.

Шешенин Е.Д. Общие проблемы обязательств по оказанию услуг // Антология уральской цивилистики. 1925-1989. -- М., 2001.

Шешенин Е.Д. Классификация гражданско-правовых обязательств по оказанию услуг // Антология уральской цивилистики. 1925-1989. -- М., 2001.

Кротов М.В. Обязательства по оказанию услуг в советском гражданском праве. -- Ленинград, 1990.

К понятию обязательства по оказанию услуг в гражданском праве // Калмыков Ю.X. Избранное: Труды. Статьи. Выступления. -- М., 1998.



Глава 14 Перевезення. Договір перевезення та договір транспортного експедирування

Перевезенню та договору перевезення присвячені статті 908-928 ЦК України та норми, які регулюють порядок здійснення перевезення, що мають місце у ряді законодавчих актів -- Повітряному кодексі України, Кодексі торговельного мореплавства України, Статуті залізниць України та ін.

До революції 1917 р. договір перевезення існував як один із видів договору підряду, причому значна увага приділялася лише залізничним та морським перевезенням, інші види (наприклад річкове сполучення у межах країни) не регулювалися. Але доктрина виходила з того, що це є самостійний договір, який вимагає детального регулювання. Так, Г.Ф. ПІершеневич при класифікації цивільно-правових договорів виділяв перевезення як самостійний вид договору в групі договорів на надання користування чужими послугами нарівні з підрядом, дорученням, комісією та ін.¹

У ЦК України, де містяться істотні умови, приводяться їх визначення та класифікація, договори перевезення та транспортного експедирування відображені узагальнено.

Договір перевезення за об'єктами поділяється на такі види: 1) перевезення вантажу; 2) перевезення багажу; 3) перевезення пасажирів.

Залежно від виду транспорту існують такі види перевезення транспортом: залізничним; внутрішньоводним; повітряним; морським (міжнародні морські перевезення та перевезення всередині країни (каботажні перевезення: малий каботаж -- між портами одного моря, великий каботаж -- між портами різних морів), автомобільним (міські перевезення, що здійснюються у межах міста, приміські -- за межі міста (іншого населеного пункту) на відстань 50 кілометрів включно; міжміські -- перевезення, що здійснюються за межі міста (іншого населеного пункту) на відстань більше 50 кілометрів; міжобласні -- перевезення, що здійснюються на території двох та більше областей; міжнародні -- за межі України).

За кількістю транспортних організацій, що виступають на стороні перевізника, договір може бути: договором перевезення лише одним видом транспорту, що називається перевезенням у місцевому сполученні; при перевезенні вантажу за одним транспортним документом різними транспортними організаціями одного виду транспорту -- договором перевезення у прямому сполученні; коли перевезення здійснюється за одним транспортним документом різними транспортними організаціями різних видів транспорту, його називають перевезенням у прямому змішаному сполученні (комбінованим перевезенням).

На залізничному транспорті залежно від кількості вантажу розрізняють: дрібні перевезення; повагонні перевезення; помаршрутні перевезення (перевезення цілими составами).

На морському транспорті існують: лінійні регулярні перевезення (здійснюються на певних напрямках за твердим розкладом); трам-пові (нерегулярні) перевезення (здійснюються на основі вільної домовленості сторін).

У системі транспортних договорів особливе місце займає договір на перевезення вантажів, оскільки є найбільш поширеним.

За договором перевезення вантажу одна сторона (перевізник) зобов'язується доставити довірений їй другою стороною (відправником) вантаж до пункту призначення та видати його особі, яка має право на одержання вантажу (одержувачеві), а відправник зобов'язується сплатити за перевезення вантажу встановлену плату (ст. 909 ЦК України).

Договір перевезення вантажу укладається у письмовій формі, оскільки перевізник зобов'язаний скласти та видати відправнику

відповідний документ про прийняття вантажу до перевезення. Цим документом може бути транспортна накладна, коносамент або інший документ, передбачений транспортним статутом або кодексом.

Цей договір є реальним, оскільки відправник передає вантаж перевізнику, а останній видає документ, що підтверджує цей факт.

Предметом договору є послуги з доставки, зберігання, видачі, завантаження-розвантаження вантажів.

Договір перевезення має оплатний характер. Плата за перевезення вантажу, пасажирів, багажу, пошти транспортом загального користування встановлюється за домовленістю сторін, якщо вона не встановлена тарифами, затвердженими в установленому порядку (ст. 916 ЦК України).

Договір перевезення укладається на певні терміни, за порушення яких встановлюються штрафи, обумовлені, як правило, статутами чи кодексами. У разі прострочення доставки вантажу перевізник зобов'язаний відшкодувати другій стороні збитки, завдані порушенням строку перевезення, якщо інші форми відповідальності не встановлені договором, транспортними кодексами (статутами) (ст. 923 ЦК України).

Договір перевезення -- двосторонній.

Сторонами договору виступають перевізник та відправник вантажів. Перевізник -- транспортна організація, що здійснює функції громадського візника і зобов'язана здійснювати перевезення на вимогу будь-кого, хто до неї звернеться. Відправник -- будь-який суб'єкт цивільного права¹. У договорі може брати участь третя особа -- вантажоотримувач, який не брав участі в укладенні договору, але наділений певним обсягом прав -- зокрема правом вимагати від перевізника видачі вантажу, а також певними обов'язками -- наприклад, доплатити провізну плату та отримати вантаж. Завдяки цьому договір схиляється за ознаками до договорів на користь третьої особи.

Законом можуть бути передбачені особливості укладення та виконання договору на перевезення вантажу. Договір перевезення є публічним договором.

Договір перевезення пасажира та багажу. За договором перевезення пасажира перевізник зобов'язується перевезти пасажира до пункту призначення, а в разі здавання багажу -- також доставити багаж до пункту призначення та видати його особі, яка має право на одержання багажу, а пасажир зобов'язується сплатити встановлену плату за проїзд, а при здаванні багажу -- також за його провезення (ст. 910 ЦК України).

Хоча ці два види договорів об'єднані однією статтею кодексу, це не дає права говорити про їх правову єдність. Деякі ознаки цих договорів дещо відрізняються. Так, договір перевезення пасажира -- консенсуальний, а багажу -- реальний.

Письмове оформлення цих двох видів договорів також різне. Укладення договору перевезення пасажира посвідчується проїзними документами -- квитками, а здача пасажирами багажу, відправниками вантажобагажу -- багажними або вантажобагажними квитанціями відповідно¹.

Стаття 911 ЦК України встановлює мінімальний обсяг прав пасажира, що має бути забезпечений транспортною організацією, яка здійснює перевезення. Так, пасажир має право:

одержати місце у транспортному засобі згідно з придбаним квитком;

провозити з собою безоплатно одну дитину віком до шести років, якщо вона не займає окремого місця;

купувати для дітей віком від 6 до 14 років дитячі квитки зі сплатою в пільговому порядку;

перевозити з собою безоплатно ручну поклажу в межах норм, встановлених транспортними статутами (кодексами);

зробити не більше однієї зупинки в дорозі з подовженням строку чинності проїзних документів не більше ніж на 10 діб, а в разі хвороби -- на весь час хвороби;

відмовитися від поїздки з поверненням вартості або частини вартості квитка -- залежно від строку здавання квитка згідно з правилами, встановленими транспортними кодексами (статутами);

отримувати повну та своєчасну інформацію про час та місце відправлення транспортного засобу за вказаним у квитку маршрутом;

інші права, встановлені транспортними статутами (кодексами).

У разі порушення зобов'язання, що випливає із договору перевезення, сторони несуть відповідальність, встановлену погодженням сторін, якщо інше не передбачено транспортними статутами та кодексами (ст. 920 ЦК України). Крім того, ЦК України встановлена також відповідальність перевізника за ненадання транспортного засобу і відповідальність відправника за невикористання наданого транспортного засобу (ст. 921), а також відповідальність перевізника за затримку відправлення пасажира та порушення строку поставлення пасажира до пункту призначення (ст. 922). Перевізник відповідає за втрату, нестачу, псування або пошкодження вантажу, багажу, пошти (ст. 924).

Перевізник відповідає за втрату, нестачу, псування або пошкодження прийнятих до перевезення вантажу, багажу, пошти у розмірі фактичної шкоди, якщо не доведе, що це сталося не з його вини (ст. 924 ЦК України).

Відповідальність перевізника та іншої сторони договору перевезення, як правило, врегульована транспортним законодавством. Крім того, законодавство встановлює скорочені строки позовної давності для притягнення до відповідальності за порушення зобов'язання щодо перевезення.

Організацію транспортних перевезень не завжди бере на себе безпосередній перевізник. У деяких випадках, особливо коли здійснюється комплексне перевезення, його організацію виконує професійна особа на ринку перевезень -- експедитор.

Договір транспортного експедирування

За договором транспортного експедирування одна сторона (експедитор) зобов'язується за плату і за рахунок другої сторони (клієнта) виконати або організувати виконання визначених договором послуг, пов'язаних із доставкою вантажу (ст. 929 ЦК України).

Цей договір є оплатним -- взаємним (реальним, якщо виконуються послуги, і консенсуальним, якщо організовується виконання послуг).

Сторонами договору є клієнт та експедитор. Клієнтами є будь-які особи, зацікавлені в отриманні експедиційних послуг, експедитором може виступати лише особа, яка має ліцензію на здійснення транспортно-експедиційних послуг.

Предметом договору є послуги, пов'язані з перевезенням вантажу.

Форма договору -- проста письмова.

Клієнт зобов'язаний надати експедитору доручення для підтвердження його повноважень, якщо це необхідно, оскільки транспортно-експедиційна угода є різновидом угод про представництво інтересів.

Для виконання договору експедитор може залучати третіх осіб, залишаючись при цьому відповідальним перед клієнтом за належне та своєчасне виконання транспортно-експедиційного договору.

Для виконання договору клієнт зобов'язаний надати експедитору інформацію про вантаж, його властивості та умови здійснення перевезення. Це необхідно для того, щоб експедитор належним чином організував перевезення -- отримав передбачені законодавством дозвільні документи, вибрав оптимальний маршрут та виконав усі інші взяті на себе зобов'язання (ст. 933 ЦК України).

Невиконання цього обов'язку клієнтом надає експедиторові право відкласти термін виконання перевезення, запросити додаткову інформацію, вимагати від клієнта надання інформації при її ненаданні, а також відшкодувати збитки, завдані експедиторові таким неналежним виконанням.

Клієнт або експедитор мають право відмовитися від договору транспортного експедирування, попередивши про це другу сторону в розумний строк. Сторона, яка заявила про таку відмову, зобов'язана відшкодувати другій стороні збитки, завдані їй у зв'язку з розірванням договору (ст. 935 ЦК України).

Рекомендована література:

Витрянский В.В. Договор перевозки. -- М., 2001. Статут залізниць України, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 6 квітня 1998 р. № 457 // ОВУ. -- 1998. -- № 14. -- Ст. 548.

Кодекс торговельного мореплавства України, прийнятий Верховною Радою України 23 травня 1995 р. // Кодекси України. -- К., 2000. -- № 5.

Повітряний кодекс України, прийнятий Верховною Радою України 4 травня 1993 р. // Кодекси України. -- К., 2001. -- № 5.

Закон України «Про транспорт» від 10 листопада 1994 р. № 232/94-ВР // ВВР. -- 1994. -- № 51. -- Ст. 446.



Глава 15. Договір зберігання

§ 1. Поняття договору зберігання

Договір зберігання є одним із найдавніших різновидів договорів. Ще у Стародавньому Римі мали місце зобов'язання, що виникали з дій для передачі на тимчасове зберігання речей. Вони були поширені виключно на побутовому рівні і тому носили здебільшого фідуціарний (особистісний), а значить, і безоплатний характер. Однак з подальшою комерціалізацією суспільних відносин договір зберігання починає виходити зі сфери безоплатності і набуває ознак оплатного договору¹.

У дореволюційному праві відносини зберігання опосередковувалися договором поклажі. При цьому виділялися не лише загальні положення про поклажу, але й окремі його спеціальні види.

За часів радянської влади у дію був введений ЦК УРСР 1922 р., що не містив спеціальних норм, якими регулювалися б відносини щодо зберігання. їх регулювання проводилось на підзаконному рівні локальними нормами права. Окрім цього, важливе місце відводилося не договірним відносинам щодо зберігання, а зберіганню, що випливає із закону.

Уже під час другої кодифікації цивільного законодавства, яка відбувалась у 1961-1964 рр., питанню зберігання приділялась особлива увага, про що свідчить введення до структури ЦК УРСР 1964 р. глави 36 «Схов». Зокрема, мають місце загальні положення про даний договір, вимоги до його форми, права та обов'язки сторін за договором, а також підстави і розмір відповідальності за порушення умов договору.

ЦК України принципово по-новому підійшов до вирішення цього питання. Насамперед на сьогодні договір зберігання має дворівневе регулювання, тобто він окремо врегульовує побутову особистісну сферу цих відносин та окремо -- професійну сферу зберігання. У зв'язку з цим законодавець у ч. 1 ст. 936 ЦК України визначає, що за договором зберігання одна сторона (зберігай) зобов'язується зберігати річ, яка передана їй другою стороною (поклажодавцем), і повернути її поклажодавцеві у схоронності.

Даний договір покликаний регулювати відносини щодо зберігання у побутовій сфері. Він характеризується односторонністю, безоплатністю, реальністю та особистісністю договірних зв'язків.

По-іншому це питання вирішується в ч. 2 ст. 936 ЦК України, коли йдеться про відносини зберігання у професійній сфері. Зокрема, встановлюється додаткове правило, у разі, якщо зберігачем є особа, яка здійснює зберігання на засадах підприємницької діяльності (професійний зберігач), може бути встановлений обов'язок зберігача зберігати річ, яка буде передана йому в майбутньому.

Тут прослідковується двосторонність, оплатність та консенсуаль-ність даного договору, а у разі, коли зберігання речей здійснюється суб'єктом підприємницької діяльності на складах (у камерах, приміщеннях) загального користування, договір набуває ще й ознак публічного договору.

Зберігання, залежно від різноманітних ознак, слід поділяти на види: загальне та спеціальне.

Загальне зберігання регулюється загальними засадами про зберігання та поширює свою дію на всі спеціальні види зберігання (§ 1 глави 66 ЦК України).

Спеціальні види зберігання мають свої особливості, що витікають зі специфіки діяльності тих осіб, які здійснюють послуги щодо зберігання (§ 3 глави 66 ЦК України).

До спеціальних видів зберігання слід відносити зберігання речі у ломбарді (ст. 967 ЦК України), зберігання цінностей у банку (ст. 969 ЦК України), зберігання речей у камерах схову організацій, підприємств транспорту (ст. 972 ЦК України), зберігання речей у гардеробі організації (ст. 973 ЦК України), зберігання речей пасажира під час його перевезення (ст. 974 ЦК України), зберігання речей у готелі (ст. 975 ЦК України), зберігання речей, що є предметом спору (ст. 976 ЦК України), зберігання автотранспортних засобів (ст. 977 ЦК України), договір охорони (ст. 978 ЦК України) та ін. Більш детально всі спеціальні види зберігання будуть проаналізовані в подальшому.

Залежно від виду речей, що передаються на зберігання, слід виділяти регулярне (коли зберігають речі індивідуально визначені) та іррегулярне (коли об'єктом зберігання є родові речі). При цьому, у разі іррегулярного зберігання відбувається змішування речей, переданих на зберігання, з іншими речами одного роду та однієї якості (ст. 941 ЦК України). Особа, яка передала речі для іррегулярного зберігання, наділяється правом спільної власності разом з іншими поклажодавцями щодо всього майна, переданого на зберігання зберігачеві.

Якщо за кваліфікаційний критерій брати особу зберігача, то слід виділяти професійне (коли воно здійснюється на засадах підприємницької діяльності (ч. 2 ст. 936 ЦК України) та непрофесійне (коли воно здійснюється, як правило, юридичними або фізичними особами, що не є суб'єктами підприємницької діяльності (ч. 1 ст. 936 ЦК України) зберігання.

З даною класифікацією тісно пов'язаний поділ зберігання на безоплатне та оплатне. У науковій літературі немає єдиної точки зору щодо того, який вид договору зберігання є домінуючим. Окремі автори вважають, що хоча в законі чітко й не вказана оплатність даного договору, однак системне тлумачення законодавства дає підстави зробити висновок про оплатність договору зберігання¹.

Інші автори вважають, що оскільки в загальній нормі відсутня будь-яка вказівка на оплатність даного договору, тому говорити про презумпцію оплатності недоцільно². Даний договір може бути оплатним лише у випадках, коли це передбачено законом чи домовленістю між сторонами.

Аналіз законодавства дає підстави виділити звичайне (таке, що укладається за звичайних умов, коли можливим є нормальне осмислення всіх умов договору) та надзвичайне (таке, що укладається за надзвичайних умов, наприклад, пожежа, повінь тощо) зберігання (ч. 2 ст. 937 ЦК України). І нарешті виділяють зберігання, що виникає з договору (глава 66 ЦК України), та таке, що виникає із закону (наприклад зберігання знахідки (ч. 2 ст. 337 ЦК України), бездоглядних домашніх тварин тощо (ч. 2 ст. 340 ЦК України). При цьому до відносин зі зберігання, що виникають із закону, застосовується положення договірного регулювання зберігання, якщо інше не передбачено законом (ст. 954 ЦК України).

Сторонами (контрагентами) за даним договором є поклажодавець та зберігач. Поклажодавцем є особа, яка передала річ на зберігання. Поклажодавцем може бути фізична чи юридична особа, яка є власником речі, або інша особа, уповноважена для передання речі на зберігання. Щодо спеціальних видів зберігання можуть вирізнятися і певні вимоги до поклажодавця. Так, у разі зберігання речей пасажира поклажодавцем може бути лише пасажир. Що стосується зберігача, то ним слід визнавати особу, яка зобов'язана прийняти річ на зберігання, утримувати її впродовж певного строку і повернути у цілісності та схоронності. Зберігачем також може бути, як правило, право- та дієздатна фізична або юридична особа, однак в окремих випадках до особи -- зберігача також можуть ставитися певні умови. Наприклад, у разі встановлення обов'язку зберігати майно у майбутньому зберігач має бути професійним зберігачем, тобто повинен здійснювати свою діяльність на засадах підприємницької діяльності.

Предметом договору зберігання є послуга, що полягає в сукупності корисних дій, спрямованих на прийняття, зберігання та подальше повернення зберігачем певного об'єкта.

Об'єктом зберігання, як правило, є рухома річ. При цьому вона може буги як індивідуально визначена, так і визначена родовими ознаками, наприклад, у разі зберігання речей, що є предметом спору (секвестр).