Цивільне право України

Закон дозволяє громадянам та юридичним особам створювати товариства взаємного страхування з метою захисту своїх майнових інтересів. Членство у таких товариствах здійснюється через страхове правовідношення, тому початок членства збігається з початком дії договору страхування.

Відповідно до чинного законодавства страховики можуть реалізовувати свої послуги через посередників: страхових агентів і брокерів. Діяльність страхових посередників на страховому ринку України регламентується Законом України «Про страхування» (ст. 15) та Положенням про порядок провадження діяльності страховими посередниками, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 18 грудня 1996 р.

Відповідно до цього Закону страховими агентами можуть бути як фізичні, так і юридичні особи, які діють на ринку страхових послуг від імені та за дорученням страховика. Через них страховик може укладати договори страхування, отримувати страхові платежі. На агентів покладаються функції рекламування страхових послуг і консультування страхувальників з різних питань. За свою діяльність вони отримують комісійну винагороду у розмірах, передбачених умовами агентської угоди (договору доручення) зі страховиком.

Страховий брокер -- це фізична чи юридична особа, що зареєстрована у встановленому порядку як суб'єкт підприємницької діяльності та здійснює посередницьку діяльність на страховому ринку від свого імені на підставі брокерської угоди (договору комісії) з особою, яка має потребу у страхуванні як страхувальник. Страхові брокери -- це громадяни, які зареєстровані в установленому порядку як суб'єкти підприємницької діяльності, не мають права отримувати та перераховувати страхові платежі, страхові виплати та виплати страхового відшкодування.

Страхувальниками можуть бути фізичні та юридичні особи, що уклали договір страхування або є страхувальниками відповідно до законодавства України і вносять страхові платежі. Іноземці, особи без громадянства та іноземні юридичні особи на території України користуються правом на страховий захист нарівні з громадянами і юридичними особами України.

Результатом укладення між страхувальником та страховиком договору страхування є виникнення правовідношення, зміст якого об'єднує в собі права та обов'язки обох сторін. Конкретний перелік прав та обов'язків визначається договором страхування, однак Законом України «Про страхування» в імперативному порядку передбачені ті обов'язки сторін, виконання яких є обов'язковим.

Згідно зі ст. 21 вказаного Закону на страхувальника покладаються такі обов'язки: 1) своєчасно вносити страхові платежі; 2) при укладенні договору страхування надавати інформацію страховикові про всі відомі йому обставини, що мають істотне значення для оцінки страхового ризику, і надалі інформувати його про будь-які зміни страхового ризику; 3) вживати заходів щодо запобігання та зменшення збитків, завданих внаслідок настання страхового випадку; 4) повідомити страховика про настання страхового випадку в термін, передбачений умовами страхування; 5) повідомити страховика про інші діючі договори страхування щодо об'єкта, який страхується. Якщо страхувальник не повідомив страховика про те, що об'єкт уже застрахований, новий договір страхування є нікчемним (ст. 989 ЦК України). Наведений перелік не є вичерпним, тому в договорі страхування можуть передбачатися й інші обов'язки страхувальника.

Права страхувальника поєднуються з відповідними обов'язками страховика, основними серед яких є: 1) ознайомити страхувальника з умовами та правилами страхування; 2) протягом двох робочих днів, як тільки стане відомо про настання страхового випадку, вжити заходів щодо оформлення всіх необхідних документів для своєчасної виплати страхового відшкодування; 3) у разі настання страхового випадку виплатити страхове відшкодування у передбачений договором термін. За несвоєчасну виплату страхової суми страховик несе майнову відповідальність шляхом сплати страхувальникові неустойки (штрафу, пені), розмір якої визначається угодою сторін; 4) відшкодувати витрати, понесені страхувальником у разі настання страхового випадку щодо запобігання або зменшення збитків, якщо це передбачено умовами договору; 5) за заявою страхувальника у разі здійснення страховиком заходів, що зменшили страховий ризик, переукласти з ним договір страхування; 6) тримати в таємниці відомості про страхувальника та його майнове становище, крім випадків, передбачених законодавством України (ст. 988 ЦК України, ст. 20 Закону України «Про страхування»).

Певні обов'язки страховика випливають і з інших норм закону. Так, наприклад, страховик зобов'язаний видати документ на підтвердження укладення договору страхування (страхове свідоцтво чи поліс), скласти страховий акт (аварійний сертифікат). За взаємною домовленістю сторін на страховика можуть бути покладені додаткові обов'язки¹.

Крім сторін, до кола учасників договору страхування належать застраховані особи та вигодонабувачі.

Застрахована особа -- це фізична особа, про страхування якої страхувальник укладає із страховиком договір особистого страхування, тобто особа, в житті якої може відбутися страховий випадок, безпосередньо пов'язаний з особистістю чи обставинами її життя. Це може бути неповнолітня особа -- дитина (при страхуванні її батьками), недієздатний інвалід (при страхуванні його опікуном) чи працівник (при страхуванні працівника фірмою) і т. д. За загальним правилом на укладення таких договорів особистого страхування потрібна згода самих застрахованих осіб, оскільки у визначених законодавством випадках вони можуть набувати прав і обов'язків страхувальника за договором.

Страхувальники мають право укладати договори страхування на користь третіх осіб -- вигодонабувачів (ст. З Закону України «Про страхування»). Якщо при особистому та майновому страхуванні ці особи конкретно зазначаються у договорі й страхувальник може замінювати їх до настання страхового випадку, то при страхуванні цивільної відповідальності такої можливості немає. У цьому разі статусу вигодонабувача набувають ті особи, яким страхувальник завдасть майнової шкоди, а тому вказати їх наперед у договорі неможливо. Як самі потерпілі особи, так і розмір завданої їм шкоди визначаються лише після настання страхового випадку.

§ 3. Порядок укладення, зміни та припинення договору страхування

Укладення договору страхування відбувається на підставі письмової заяви-анкети страхувальника за формою, встановленою страховиком, у якій вказуються всі обставини, що мають суттєве значення для визначення страхового ризику. Страховик також має право запросити у страхувальника баланс або довідку про фінансовий стан, підтверджені аудитором (аудиторською фірмою).

Після досягнення між сторонами згоди за всіма істотними умовами договору, а також сплати страхувальником страхового внеску страховик оформляє страховий поліс.

Страховий поліс -- це документ, що видається страхувальнику і безпосередньо засвідчує факт страхування за договором або підтверджує умови обов'язкового страхування згідно з чинним законодавством та містить зобов'язання страховика виплатити страхувальникові у разі настання страхового випадку визначену умовами договору страхування певну суму коштів (страхове відшкодування).

Правове значення страхового полісу (свідоцтва) полягає в тому, що він поєднує в собі значення документа, який згідно з вимогами українського законодавства надає договору письмової форми (ст. 18 Закону України «Про страхування»), передає згоду страхувальника на пропозицію страховика укласти договір і є доказом укладення договору.

Страховий поліс повинен обов'язково містити такі реквізити: назву документа; назву, юридичну адресу і банківські реквізити страховика; прізвище, ім'я, по батькові або назву страхувальника, його адресу; об'єкт страхування; страхову суму (ліміт відповідальності страховика); зазначення страхового ризику (перелік страхових випадків); визначення розміру страхового тарифу, розміру страхового внеску, строків і порядку його внесення; строк дії договору (полісу); порядок зміни та припинення дії договору; права та обов'язки сторін і відповідальність за невиконання або неналежне виконання умов договору; інші умови за згодою сторін, у тому числі доповнення до правил страхування або винятки з них; підписи сторін. Недодержання письмової форми договору страхування спричиняє визнання його нікчемним (п. 2 ст. 981 ЦК України).

Після укладення договору страхування досить часто виникає потреба у внесенні до нього змін. Щоб забезпечити стабільність майнового обороту і впевненість у цьому сторін договору, закон забороняє односторонню зміну його умов, за винятком випадків, передбачених законодавчими актами. Зокрема, ст. 9 Закону України «Про страхування» передбачено, що у разі несплати страхувальником чергового страхового внеску в розмірі та у строки, передбачені правилами та договором страхування життя, таким договором може бути передбачено право страховика в односторонньому порядку зменшити розмір страхової суми або страхових виплат.

Зміна змісту договору означає, що зобов'язання сторін діють відповідно до змінених умов щодо його предмета, місця, строків виконання. Закон України «Про страхування» передбачає можливість зміни страхувальника протягом дії договору страхування. Так, наприклад, у разі смерті страхувальника-громадянина, який уклав договір майнового страхування, його права та обов'язки переходять до спадкоємців. У всіх інших випадках права та обов'язки страхувальника переходять до третіх осіб лише за згодою страховика, якщо інше не передбачено договором страхування.

У разі смерті страхувальника, який уклав договір особистого страхування на користь третьої особи, його права та обов'язки можуть перейти до осіб, на яких відповідно до закону покладено обов'язки щодо охорони прав та інтересів застрахованої особи (п. 2 ст. 994 ЦК України).

Якщо в період дії договору страхування страхувальника -- фізичну особу в судовому порядку було визнано недієздатною або обмеженою у дієздатності, то всі права й обов'язки покладаються на її опікуна^ чи піклувальника. При цьому договір страхування цивільної відповідальності припиняє дію з моменту визнання особи недієздатною.

У свою чергу, реорганізація страхувальника -- юридичної особи зумовлює перехід всіх її прав і обов'язків, які випливають з договору страхування, до правонаступника за згодою страховика, про що вносяться зміни у договір.

Виплата страхової суми чи страхового відшкодування здійснюється страховиком на підставі страхового акта (аварійного сертифіката), що складається страховиком або уповноваженою ним особою у формі, яка встановлюється страховиком. У страховому акті остаточно вирішується питання про визнання факту заподіяння шкоди внаслідок настання страхового випадку, про розмір збитків та розмір страхового відшкодування.

Загальноприйнято, що страхове відшкодування не може перевищувати розміру страхової суми та розміру реальних збитків, завданих страховим випадком. Тому, якщо страхової суми не вистачає для повного покриття збитків, страхувальник зобов'язаний компенсувати різницю самостійно.

Дане правило не поширюється на особисте страхування, тому що за договором особистого страхування страхова виплата здійснюється незалежно від сум, що виплачуються за державним соціальним страхуванням, соціальним забезпеченням, а також відшкодуванням шкоди.

Страховик наділений правом відстрочення виплати страхового відшкодування у тому разі, коли проводиться адміністративне чи судове розслідування страхового випадку до завершення розслідування, а також -- коли існує підозра наявності умислу в діях страхувальника, пов'язаних із розглядуваними подіями, до отримання всіх необхідних документів.

Після проведення виплати страхова сума зменшується на відповідну частку, а сам договір страхування продовжує діяти.

Винятки становлять лише окремі види страхування відповідальності. Так, наприклад, при обов'язковому страхуванні цивільної відповідальності власників транспортних засобів у разі виплати страхового відшкодування третій особі страховиком в обсязі більшому ніж 25 відсотків страхової суми, страхувальник, з вини якого була скоєна дорожньо-транспортна пригода, має переукласти договір обов'язкового страхування цивільної відповідальності на повну страхову суму.

Згідно зі ст. 26 Закону України «Про страхування» до страховика, який виплатив страхове відшкодування за договором майнового страхування, у межах фактичних затрат переходить право вимоги, яке страхувальник або інша особа, що одержала страхове відшкодування, має до особи, відповідальної за заподіяний збиток. Таке право може виникати у страховика після страхової виплати і при здійсненні страхування цивільної відповідальності у разі, коли страховий випадок був зумовлений навмисними діями чи бездіяльністю або навіть умисним злочином, правопорушенням страхувальника чи інших зацікавлених осіб (вигодонабувачів).

За наявності певних обставин страховик має право відмовити страхувальнику у виплаті страхового відшкодування. До них належать:

навмисні дії страхувальника або особи, на користь якої укладено договір страхування, якщо вони були спрямовані на настання страхового випадку. Зазначена норма не поширюється на дії, пов'язані з виконанням громадського чи службового обов'язку, дії у стані необхідної оборони (без перевищення її меж), або захисту майна, життя, здоров'я, честі, гідності та ділової репутації;

вчинення страхувальником-громадянином або іншою особою, на користь якої укладено договір страхування, умисного злочину, що призвів до страхового випадку;

подання страхувальником завідомо неправдивих відомостей про об'єкт страхування або про факт настання страхового випадку;

одержання страхувальником повного відшкодування збитків за договором майнового страхування від особи, яка їх завдала;

несвоєчасне повідомлення страхувальником відомостей про настання страхового випадку без поважних на те причин або створення страховикові перешкод у з'ясуванні обставин, характеру та розміру збитків;

інші випадки, передбачені законодавством України (ст. 991 ЦК України, ст. 26 Закону України «Про страхування»).

Після прийняття страховиком рішення його зміст доводиться у письмовій формі до страхувальника з обґрунтуванням причин відмови. Страхувальник зі свого боку має право оскаржити рішення у судовому порядку.

Припинення договору страхування можливе у разі: 1) закінчення терміну його дії; 2) виплати страховиком страхової суми (страхового відшкодування) у повному розмірі; 3) несплати страхувальником платежів у встановлені договором терміни; 4) ліквідації страхувальника -- юридичної особи або смерті страхувальника-громадяни-на; 5) ліквідації страховика у порядку, встановленому законодавством України; 6) настання подій, у силу яких відпала можливість настання страхового випадку або саме існування страхового ризику припинилося через обставини, відмінні від страхового випадку; 7) в інших випадках, передбачених законодавством України.

У разі виникнення спору щодо договору страхування після його припинення сторони можуть звернутися до суду з відповідним позовом. Згідно з п. 1 ст. 268 ЦК України позовна давність не поширюється на вимогу страхувальника (застрахованої особи) до страховика про здійснення страхової виплати (страхового відшкодування).

Припинення договору страхування може відбутися і внаслідок одностороннього волевиявлення страхувальника чи страховика (ст. 997 ЦК України, ст. 28 Закону України «Про страхування»).

Про свій намір достроково припинити дію договору страхування будь-яка сторона зобов'язана повідомити іншу не пізніше ніж за 30 днів до припинення дії договору, якщо інше ним не передбачено.

У разі дострокового припинення дії договору страхування на вимогу страхувальника страховик повертає йому страхові платежі за період, що залишився до закінчення строку договору, із вирахуванням нормативних витрат на ведення справи, визначених при розрахунку страхового тарифу, фактичних виплат страхових сум та страхового відшкодування.

Якщо відмова страхувальника від договору обумовлена порушенням страховиком положень договору страхування, страхувальник повертає страхувальникові сплачені ним страхові платежі повністю¹.

Договір страхування має відповідати загальним юридичним вимогам правочину, що передбачені чинним цивільним законодавством. Саме тому, якщо договір страхування укладається з порушенням вимог законодавства, він може бути визнаний недійсним у судовому порядку.

З набранням чинності судовим рішенням про недійсність договору він вважається таким, що не мав місця. Крім того, має бути застосований механізм двосторонньої реституції, внаслідок дії якого кожна зі сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все одержане за договором страхування (ст. 216 ЦК України).

Загальні умови недійсності договорів визначені ЦК України (статті 215-236), проте для договору страхування Законом України «Про страхування» додатково введено ще дві умови: 1) коли договір укладено після страхового випадку (тобто, якщо у страхувальника відсутній страховий інтерес, який є обов'язковим елементом страхових правовідносин); 2) коли об'єктом договору страхування є майно, яке підлягає конфіскації на підставі судового вироку або рішення, що набуло законної сили.

Рекомендована література:

Страховое дело: Учебник / Под ред. Л.И. Рейтмана. -- М., 1992. Серебровский В.И. Значение и понятие страхования // Страховое право. - 1998. -- № 1. -- С. 31.

Залєтов О.М., Слюсаренко О.О. Основи страхового права України: Навч. посібн. -- К., 2003. Страхування: Шдруч. / Наук. ред. С.С. Осадець. -- К., 1998.

Страхування: Підруч. / Наук. ред. С.С. Осадець. -- К., 1998. -- С. 153-154.



Глава 17. Договір доручення

§ 1. Поняття та зміст договору доручення

Доручення -- це договір, у силу якого одна сторона (повірений) зобов'язується вчинити від імені та за рахунок іншої особи (довірителя) певні юридичні дії. За правочином, вчиненим повіреним, прав та обов'язків набуває безпосередньо довіритель (ст. 1000 ЦК України).

Договір доручення належить до категорії договорів з надання послуг -- дій досить широкого спектру, не пов'язаних у цьому випадку із створенням речі. Послуги у договорі доручення породжують відповідне благо, що має вартісну природу. Зобов'язання, що виникає через укладання договору доручення, можна характеризувати як різновид зобов'язання з надання послуг, в якому «один контрагент доручає іншому контрагенту ведення певної справи, не пов'язаної зі створенням матеріального результату, а спрямованої на досягнення різних інших ефектів».

Договір доручення має риси, схожі з договором підряду, оскільки підрядник також здійснює певну роботу для замовника. Проте внаслідок дій підрядника з'являється певний майновий результат. Крім того, за договором підряду обов'язково здійснюються фактичні дії, водночас як договір доручення передбачає здійснення юридичних дій.

Треба вказати на схожість деяких договорів з надання послуг -- договору комісії, управління майном, виходячи з тих підстав, що в них бере участь посередник, який діє від власного (договір управління, договір комісії) або від чужого імені (повірений), але завжди у чужих інтересах. Отже, вказані договори можна віднести до посередницьких.

Повірений у договорі доручення створює права та обов'язки безпосередньо для довірителя (п. 1 ст. 1000 ЦК України). Ця умова є сутністю відносин представництва (глава 16 ЦК України). Договір доручення належить до одного з видів представництва -- договірного, і на нього розповсюджуються відповідні норми про представництво.

Договір доручення отримав деякі нові риси у нормах ЦК України порівняно з ЦК УРСР 1964 р. Слід зазначити деякі моменти.

У ЦК України є вказівка на те, що повірений створює права та обов'язки лише щодо довірителя, а не особисто для себе. Це надзвичайно важлива новела, яка підтверджує на законодавчому рівні розповсюдження на зобов'язання з доручення правової регламентації представництва. Також у ЦК України є окремі статті, присвячені питанням строку договору доручення (ст. 1001), встановлення виключного права повіреного на здійснення юридичних дій (п. 2 ст. 1000), права повіреного на плату (ст. 1002), виконання договору доручення (ст. 1004), особистого виконання договору доручення (ст. 1005) тощо.

Договір доручення вважається консенсуальним -- права й обов'язки сторін виникають з моменту досягнення згоди за всіма істотними умовами. Договір доручення може бути як оплатним, так і безоплатним.

Так, довіритель зобов'язаний сплатити повіреному плату, якщо це передбачено законом, іншими правовими актами або договором доручення.

Повірений має право на плату за виконання свого обов'язку за договором доручення, якщо інше не встановлено договором або законом (ст. 1002 ЦК України).

Якщо у договорі доручення не визначено розміру плати повіреному або порядок її виплати, вона виплачується після виконання договору доручення відповідно до звичайних цін на такі послуги (ст. 1002 ЦК України).

Договір доручення у разі його безоплатності вважається одностороннім -- повірений зобов'язаний виконати доручення, а довіритель має право вимагати його виконання; при оплатності доручення договір стає двостороннім. Двостороннім може стати і безоплатне доручення, якщо воно пов'язане з витратами, які зобов'язаний оплатити довіритель.

Договір доручення належить до фідуціарних угод. Його передумовою є взаємна довіра сторін.

Слід вказати на досить широке розповсюдження договору доручення і використання його у тому разі, коли особа з тих чи інших причин (хвороба, відсутність необхідних знань тощо) не може самостійно здійснювати необхідні юридичні дії -- укласти договір, отримати гроші, вести справу в суді тощо) і має звернутися по допомогу.

Сторонами у договорі доручення є довіритель і повірений. Ними можуть бути фізичні та юридичні особи. До фізичних осіб -- як довірителів, так і повірених висуваються вимоги щодо їх повної дієздатності. Юридична особа є завжди дієздатною.

При комерційному представництві, яке виділено у ЦК України (ст. 243), повіреним може бути громадянин-підприємець або комерційна організація, тобто суб'єкти підприємницької діяльності. Комерційним представником є особа, яка постійно та самостійно виступає представником підприємців при укладенні ними договорів у сфері підприємницької діяльності.

Предмет договору доручення становлять дії повіреного, спрямовані на здійснення суб'єктивних прав та обов'язків або на їх здобуття. Власне, це надання нематеріальних посередницьких послуг. Предмет договору може конкретизуватися вказівками довірителя, наприклад, щодо порядку та способу здійснення відповідних юридичних дій.

Юридичні дії, які належить здійснити повіреному, мають бути чітко визначені у договорі доручення або виданій на підставі договору довіреності (ст. 1003 ЦК України). Тобто вказівки довірителя на вчинення повіреним конкретних юридичних дій мають міститися в договорі або у виданій на підставі договору довіреності. У законі зазначено, що дії повіреного мають бути правомірними, конкретними та здійсненними (ст. 1003 ЦК України). Це означає, що закон ставить певні вимоги щодо вказівок довірителя, у противному разі вони не будуть «зв'язувати повіреного». Наприклад, якщо довірителем надається вказівка придбати крадену річ, повірений має відмовитися від виконання його доручення.

За загальним правилом повірений зобов'язаний вчиняти дії відповідно до змісту даного йому доручення (п. 1 ст. 1004 ЦК України). Повірений може порушити вказівки довірителя і відступити від змісту доручення, якщо за обставинами справи це є необхідним в інтересах довірителя і повірений не міг попередньо запитати довірителя або не одержав у розумний строк своєчасної відповіді на свій запит. Проте повірений має повідомити довірителя про допущені відступи від змісту доручення як тільки це стане можливим (п. 1 ст. 1004 ЦК України).

У передбаченому вище випадку певні пільги надаються комерційному представнику, і це є новелою ЦК України. Вони полягають у тому, що комерційному представнику може бути надано право відступати від вказівок довірителя в його інтересах без попереднього запиту про це (п. 2 ст. 1004 ЦК України).

У главі 68, присвяченій договору доручення, відсутня спеціальна регламентація форми даного договору. З цього випливає, що мають застосовуватися загальні правила ЦК України про форму право-чинів (статті 205-210 ЦК України). У статтях 1000, 1007 ЦК України вказується, що це може бути довіреність, видана на підставі договору.

Отже, для визначення форми договору має значення не розмір плати повіреному, а сума правочину, яка здійснюється ним на користь повіреного.

Слід зазначити, що договір підтверджує наявність відносин між довірителем і повіреним, їх взаємні права та обов'язки, що не цікавлять третіх осіб, які у свою чергу вступають у певні правовідносини з повіреним відповідно до його завдань. Вони мають знати про характер га межі його повноважень. Повноваження повіреного визначаються у довіреності. Тобто для належного дотримання форми має бути і договір, і довіреність, що являє собою не договір, а засіб його фіксації шляхом одностороннього волевиявлення довірителя про надання певних повноважень повіреному з дотриманням усіх вимог щодо оформлення цього документа.

Строк договору доручення визначається характером доручення. Він може мати певний проміжок часу, наприклад, якщо на повіреного покладено обов'язок укласти договір з третіми особами. Також строк дії договору може бути обмежений певною датою (наприклад, отримання заробітної плати, авторської винагороди). Слід зазначити, що строк дії договору залежить від строку дії довіреності і не може його перевищувати.

Передбачений цивільним законодавством максимальний строк дії довіреності складає три роки. Якщо договір перевищує цей строк, необхідно скласти нову довіреність.

§ 2. Права та обов'язки сторін за договором доручення

Довіритель і повірений у силу договору наділяються відповідними правами та обов'язками. Повірений зобов'язаний:

1) особисто виконати дане йому доручення. Це зумовлено нематеріальним характером послуги, що надається ним і довірчими відносинами, які обумовлюють, як правило, даний договір. Тому в законодавстві передбачаються певні обмеження щодо передоручення івстановлюється детальна регламентація цього процесу (ст. 240 ЦК України).

Передоручення -- особливий вид заміни сторін у зобов'язанні, дозволяється лише у разі, якщо це передбачено договором або повірений примушений до цього обставинами з метою охорони інтересів довірителя.

Повірений, який передовірив виконання іншій особі, має негайно сповістити про це довірителя. У цьому разі він відповідає лише за вибір замісника;

2) повідомляти довірителеві на його вимогу всі відомості про хідвиконання доручення (ст. 1006 ЦК України).

Виконання цього обов'язку надає довірителю змогу розібратися у ситуації і при потребі змінити свої вказівки або відмовитися від договору;

3) після виконання доручення або в разі припинення договору до його виконання негайно повернути довірителеві довіреність, строк чинності якої не сплинув, і надати звіт із залученням виправдальних документів, якщо це вимагається за умовами договору та характером доручення;

4) негайно передавати довірителю все одержане у зв'язку з виконанням доручення.

На довірителя також покладаються певні обов'язки на підставі договору доручення (ст. 1007 ЦК України). Довіритель зобов'язаний видати повіреному довіреність на вчинення юридичних дій, передбачених договором доручення.

Довіритель зобов'язаний, якщо інше не передбачено договором:

забезпечити повіреного засобами, необхідними для виконання доручення;

відшкодувати повіреному витрати, пов'язані з виконанням доручення;

негайно прийняти від повіреного все одержане ним згідно з договором;

4) виплатити повіреному плату, якщо вона йому належить.Такий обов'язок виникає при оплатному договорі доручення, і певна плата передбачена законом для комерційного представництва.

§ 3. Припинення договору доручення

Договір доручення може бути припинений на загальних підставах припинення. Проте, враховуючи особливі довірчі стосунки між сторонами, законодавство передбачає деякі особливі підстави припинення цих правовідносин, оскільки з боку довірителя потрібно довіряти повіреному, бо він своїми діями зобов'язує довірителя.

У зв'язку з цим закон передбачає, що довіритель або повірений мають право відмовитися від договору доручення у будь-який час (пункти 1-2 ст. 1008 ЦК України). Отже, договір доручення припиняється у разі:

1) відмови довірителя від договору.

Якщо договір доручення припинений до того, як доручення було повністю виконане повіреним, довіритель має відшкодувати повіреному зазнані при виконанні доручення витрати, а якщо повіреному належить плата -- також виплатити йому плату рівноцінну виконаній ним роботі. Це правило не застосовується до виконання повіреним доручення після того, як він довідався або міг довідатися про припинення договору доручення;

відмови повіреного від договору доручення;

смерті довірителя або повіреного;

визнання довірителя або повіреного недієздатним, обмеженим у дієздатності чи безвісно відсутнім;

5) ліквідації юридичної особи.

У разі смерті повіреного його спадкоємці зобов'язані повідомити довірителя про припинення договору доручення та вжити заходів, необхідних для охорони майна довірителя, зокрема зберегти його речі, документи та передати довірителеві. Такий самий обов'язок покладається на ліквідатора юридичної особи -- повіреного (ст. 1010 ЦК України).

Слід зазначити, що при комерційному представництві довіритель, який відмовляється від договору, зобов'язаний повідомити другу сторону про припинення договору не пізніше як за один місяць до його припинення, якщо триваліший строк не передбачений договором.

Довіритель звільняється від такого обов'язку у разі припинення юридичної особи, яка виступає комерційним представником (ст. 1008 ЦК України).

Рекомендована література:

Романец Ю.В. Система договоров в гражданском праве России. -- М.: Юрист, 2001.

Луць В.В. Контракти у підприємницькій діяльності: Навч. посіб. -- К.: Юрінком Інтер, 1999.

Брагинский М.И., Витрянский В.В. Договорное право. -- М.: Статут, 1999.

Шершеневич Г.Ф. Учебник русского гражданского права. -- М., 1995.

Дашков Л.П., Бризгалин А.П. Коммерческий договор: от заключения до исполнения. -- М.: ИВЦ «Маркетинг», 1995.



Глава 18 Договір комісії

За договором комісії одна сторона (комісіонер) зобов'язується за дорученням другої сторони (комітента) за плату вчинити один або кілька правочинів від свого імені, але за рахунок комітента (ст. 1011 ЦК України).

Суміжні договори. Комісія належить до групи договорів, що опосередковують оплатне надання послуг. У цій групі договори відрізняються за характером послуг, що становлять їх предмет. Найближчий договір -- це договір доручення. Для надання послуг в інтересах іншої особи вибирають доручення або комісію, а для розмежування, визначення їх відмінностей є достатнім те, що у договорі доручення уповноважена особа діє від імені контрагента, а в договорі комісії -- від власного імені.

У деяких випадках договір комісії має спільні риси із договором підряду. Основна їх відмінність полягає у тому, що за договором комісії комітент виконує дії лише юридичного характеру. Підряд передбачає досягнення певного матеріального результату. При цьому договір комісії -- це договір про надання послуг, а договір підряду -- це договір на виконання робіт.

Консигнація -- це різновид договору комісії, що застосовується переважно у зовнішньоекономічних договорах. Історично консигнація, власне, подвійний договір комісії -- це комісія більш широкого змісту -- призначення одним комісіонером (іноді комітентом) іншого від свого імені, але за чужий рахунок.

У сучасному вигляді консигнація -- це правовідношення, коли одна сторона бере на себе обов'язок за винагороду протягом певного часу продати від свого імені товари, передані їй іншою стороною. Часто цей договір передбачає, що товар, який не був реалізований у вказаний проміжок часу, переходить у власність консигнатора, але з обов'язковою оплатою. На період дії договору консигнації товар зберігається на консигнаційному складі, що належить консигнатору. Після закінчення вказаного проміжку часу договір консигнації трансформується у договір купівлі-продажу.

Поняття договору комісії. Договір комісії опосередковує надання свого роду юридичних послуг -- він охоплює угоди щодо оплатної реалізації майна, яке не належить реалізатору. Фактично цей договір, як вважає Є. О. Суханов¹, оформляє відносини торгового посередництва.

Участь торгового посередника звільняє як продавця, так і покупця від потреби пошуку контрагентів, оформлення та виконання укладених угод тощо. Усі ці функції виконує комітент. Велика потреба при укладенні деяких угод саме участі торгового посередника очевидна. Так, при укладенні договору за межами країни, як правило, учасник договору купівлі-продажу шукає посередника на ринку, де збувається товар. З ним укладається договір комісії для роботи (представництва) на чужому ринку.

Укладаючи цивільно-правові угоди, часто продавці або покупці не можуть самостійно займатися переддоговірною роботою або не знають особливостей конкретного виду правочинів. Так, продаючи чи купуючи автомобіль, квартиру, реалізуючи продукцію власного виробництва, особа не має потрібних знань, не має часу на оформлення усіх потрібних документів тощо. Вона звертається до фахівця з цих питань -- комісійного магазину з продажу автомобілів, ріелтора (фахівця з продажу нерухомості), біржового брокера (при продажу цінних паперів, сільськогосподарської продукції тощо). Крім того, іноді покупець або продавець не мають наміру здійснювати угоду від власного імені. Так, при продажу антикваріату, як правило, сторони бажають залишитися невідомими. Від їх імені діють посередники, які є комісіонерами у договорах комісії, що мають місце у вищеназваних випадках.

Як зазначав Г.Ф. Шершеневич, пояснюючи причини широкого розповсюдження договору комісії у дореволюційному майновому обігу, прагнення до розширення регіону діяльності, що характерне для торгових підприємств, надало особливого економічного значення договору комісії. У гонитві за ринками збуту було помічено, що сприяння комісіонерів часто буває кориснішим участі осіб, які працюють на умовах трудового договору¹.

Стороною у договорі комісії виступає саме комісіонер (посередник), який діє від власного імені і тому сам набуває прав та обов'язків за цим договором, які зобов'язаний передати комітенту. Комітент не стає учасником правочинів, укладених комісіонером, навіть якщо він має за ними права та обов'язки і згадується у договорі. Тому спірні питання, що виникають у процесі виконання цього договору, вирішують між собою комісіонер та третя сторона, хоча договір комісії укладається комісіонером за дорученням комітента і за його рахунок.

У договорі комісії вирізняють внутрішню та зовнішню сторони. Внутрішні взаємовідносини складаються між комітентом та комісіонером, а зовнішні -- між комісіонером та третьою стороною, з якою укладається правочин купівлі-продажу.

Метою договору комісії є юридичне оформлення торгового посередництва. Причому комісія може не обмежуватися виконанням однієї дії чи угоди. Так, комітент може доручити комісіонерові укладення договорів купівлі одного товару, продажу іншого, договорів перевезення, підряду тощо.

Договір комісії завжди має оплатний характер, який обумовлений відносинами торгового посередництва, що лежать в основі договору комісії і виключають особистий, довірчий характер цього договору. Тому комісіонер (на відміну від повіреного) не може в односторонньому порядку без мотиву та відшкодування збитків відмовитися від виконання умов договору.

Зміст договору комісії. Договір комісії за своєю природою є консенсуальним, двостороннім та оплатним. Спеціальних вимог щодо форми договору комісії закон не виділяє. На нього розповсюджуються загальні правила про форму правочинів.

Права та обов'язки сторін є основним змістом договору комісії і мають взаємний характер.

Основним обов'язком комісіонера є здійснення правочинів згідно із вказівками комітента і на найбільш вигідних для нього умовах (ч. 1 ст. 1014 ЦК України). При цьому комісіонер відповідає за дійсність, а не за виконання правочинів, укладених ним з третіми особами.

Комісіонер не відповідає перед комітентом за невиконання третьою особою договору, вчиненого з нею за рахунок комітента (ч. 6 ст 1016 ЦК України). Так, якщо за вимогами до третіх осіб за договором комісії сплатити Кошти або здійснити передачу товару закінчився термін позовної давності, комісіонер зобов'язаний відшкодувати комітентові збитки, що сталися через несвоєчасне виконання, але він не буде відповідати у разі відмови третьої особи від виконання договору. Винятком із цього правила є два випадки:

коли комісіонер не виявив необхідної обачності при виборі третьої особи;

коли взяв на себе поруку за виконання третьою особою договору (делькредере).

У разі порушення третьою особою договору, укладеного з нею комісіонером, комісіонер зобов'язаний негайно повідомити про це комітента, зібрати та забезпечити необхідні докази. Комітент має право вимагати від комісіонера відступлення права вимоги до цієї особи (п. 4 ст. 1016 ЦК України).

Комісіонер зобов'язаний вчиняти правочини на умовах, найбільш вигідних для комітента. Це свідчить про те, що вказівки комітента не обов'язково повинні мати детальний характер, і підтверджує той факт, що функції комісіонера, як правило, виконує особа, яка має спеціальні знання, навички, знає ринок, на якому передбачається виконання правочинів.

Комісіонер отримує від комітента загальні вказівки, які той вважає для себе вигідними при виконанні доручення.

Комісіонерові може бути надане право відступати від вказівок комітента без попереднього запиту про це, якщо цього вимагають інтереси комітента і комісіонер не міг попередньо запитати комітента або не одержав у розумний строк відповіді на свій запит. Комісіонерові, який є підприємцем, може бути надано право відступати від вказівок комітента без попереднього запиту про це, але з обов'язковим повідомленням комітента про допущені відступи (п 2 ст 1017 ЦК України). Комісіонер, який продав майно за нижчою ціною, повинен заплатити різницю комітентові, якщо комісіонер не доведе, що він не мав можливості продати майно за погодженою ціною, а його продаж за нижчою ціною попередив більші збитки (ст. 1017 ЦК України).

Згідно зі ст. 1021 ЦК України комісіонер зобов'язаний зберігати належним чином майно, передане йому комітентом. Відповідно він відповідає за втрату, нестачу або пошкодження майна, що знаходиться у нього. Комісіонер має право для забезпечення своїх вимог за договором комісії притримати річ, яка має бути передана комітентові.

Закон не містить вимог щодо особистого виконання договору комісії. За загальним правилом комісіонер має право залучати третіх осіб до виконання умов договору, у тому числі й укладати договір субкомісії, залишаючись відповідальним за дії субкомісіонера перед комітентом. Договір субкомісії -- це договір, у якому комісіонер щодо субкомісіонера виступає комітентом, але при цьому відповідає перед комітентом за субкомісіонера.

Комітент не має права без згоди комісіонера вступати у відносини з субкомісіонером (ст. 1015 ЦК України).

Після виконання договору комісії комісіонер зобов'язаний надати комітентові звіт і передати йому все одержане за договором (ст. 1022 ЦК України). Законом не вказано, в якій формі має бути надано звіт. Тому за домовленістю сторін він може мати як усний, так і письмовий характер. Комітент може надати свої заперечення у строк, що не перевищує 30 днів (або іншого, передбаченого сторонами терміну) з моменту одержання звіту. При ненаданні заперечень у вказаний термін звіт вважається прийнятим.

Комісіонер має право на відшкодування йому понесених витрат.

Крім того, він має право утримувати належні йому за договором комісії суми з усіх сум, що надійшли до нього для комітента, -- це сума комісійної винагороди, винагорода за делькредере, відшкодування понесених ним витрат.

Комітент зобов'язаний прийняти від комісіонера виконання за договором комісії (ст. 1023 ЦК України). Це означає:

прийняти все належно виконане;

оглянути майно, придбане для нього комісіонером, і негайно повідомити комісіонера про виявлені у цьому майні недоліки;

забезпечити комісіонера всім необхідним для виконання зобов'язання (передати товар, перерахувати кошти тощо).

Майно, що перебуває у комісіонера і є об'єктом угоди купівлі-продажу, залишається у власності комітента.

Комісіонер не набуває щодо цього майна жодних прав, але й ризик випадкової загибелі чи пошкодження майна несе його власник -- комітент, усі витрати щодо утримання цього майна, крім витрат на зберігання, також несе комітент. Майно, придбане комісіонером за рахунок комітента, є власністю комітента (ст. 1018 ЦК України).

Основний обов'язок комітента -- оплатити комісійну винагороду та відшкодування понесених комісіонером витрат.

Договір комісії може бути укладений на визначений строк або без визначення строку його чинності, з визначенням або без визначення території його виконання, із зобов'язанням комітента не надавати третім особам права вчиняти в його інтересах і за його рахунок правочини, вчинення яких доручено комісіонерові, або без такого зобов'язання, з умовою чи без умови щодо асортименту товарів, які є предметом комісії (ст. 1012 ЦК України).

Важливим у правовому регулюванні договору комісії є питання про можливість відмови сторін від договору. Право на відмову від договору комісії має як комітент, так і комісіонер.

Якщо договір комісії укладено без визначення строку, комітент повинен повідомити комісіонера про відмову від договору не пізніше ніж за 30 днів.

У разі відмови комітента від договору комісії він має у строк, встановлений договором, а якщо такий строк не встановлений, -- негайно розпорядитися своїм майном, яке є у комісіонера. У разі невиконання комітентом цього обов'язку комісіонер має право передати це майно на зберігання за рахунок комітента або продати майно за найвигіднішою для комітента ціною. Вирішується питання і про відшкодування витрат, зроблених комітентом у зв'язку з виконанням договору.

У разі відмови комітента від договору комісії комісіонер має право на відшкодування витрат, зроблених ним у зв'язку з виконанням договору (ст. 1025 ЦК України).

Комісіонер теж має право відмовитися від договору комісії, але лише тоді, коли строк не встановлений договором. Комісіонер повинен повідомити комітет про відмову від договору не пізніше ніж за 30 днів.

Комісіонер, який відмовився від договору комісії, має вжити заходів, необхідних для збереження майна комітента. У разі відмови комісіонера від договору комісії комітент повинен розпорядитися своїм майном, яке є у комісіонера, протягом 15 днів від дня отримання повідомлення про відмову комісіонера від договору.

У разі невиконання комітентом цього обов'язку комісіонер має право передати це майно на зберігання за рахунок комітента або продати майно за найвигіднішою для комітента ціною (ст. 1026 ЦК України).

Договір комісії припиняється у разі смерті фізичної особи або ліквідації юридичної особи -- комісіонера (ст. 1027 ЦК України).

Законом можуть бути встановлені особливості договору комісії щодо окремих видів майна (ст. 1028 ЦК України).

Рекомендована література:

Егоров А.В. Предмет договора комиссии // Актуальные проблемы гражданского права: Сб. статей под ред.

В.В. Витрянского. Брагинский М.И., Витрянский В.В. Договорное право. Книга третья: Договоры о вьшолнении работ и оказании услуг. -- М., 2001. -- С. 392-451.



Глава 19. Договір управління майном

§ 1. Поняття управління майном

Управління майном -- це будь-які юридичні і фактичні дії, вчинювані з цим майном управителем від свого імені згідно з договором. За договором управління майном одна сторона (установник управління) передає другій стороні (управителеві) на певний строк майно в управління, а друга сторона зобов'язується за плату здійснити від свого імені управління цим майном в інтересах установника управління або вказаної ним особи (вигодонабувача) (ст. 1029 ЦК України).

Управління майном є одним із нових інститутів цивільного права України. Його закріпленню у нормах ЦК України передувала дискусія відомих вчених-цивілістів про рецепцію інституту довірчої власності (трасту) англо-американського права. Зокрема, приділялася увага доцільності втілення даної конструкції у вітчизняне право. Зазначалося, що траст -- це складна система правовідносин, не притаманна континентальній (європейській) системі права.

Дійсно, у правовідносинах довірчої власності беруть участь три суб'єкти -- засновник (settlor), довірчий власник (trustee) і вигодонабувач (benificiar). Головним завданням довірчого власника є використання майна відповідно до мети, визначеної засновником.

Інститут довірчої власності передбачає розщеплення права власності: одна частина повноважень (управління, розпорядження майном) належить довірчому власнику, інша (отримання вигод, доходів) -- бенефіціарію.

Довірчий власник виступає у цивільному обороті як справжній власник і може відчужувати майно, що перебуває у довірчій власності.

Сутність трасту полягає у добросовісній, кваліфікованій діяльності довірчого власника, спрямованій на забезпечення отримання найбільшої вигоди бенефіціарієм. Ці відносини мають будуватися на довірі.

За допомогою інституту трасту на сучасному етапі вирішуються такі проблемні питання, як управління грошовими коштами клієнта, його цінними паперами, нерухомістю тощо. Послуги з управління надають професіонали тієї чи іншої сфер. Так побудований інститут трасту в Західній Європі і Сполучених Штатах Америки.

Отже, стародавній інститут, що виник в англо-саксонському «праві справедливості», отримав велике розповсюдження у наші дні. Тому надто привабливим виглядало запозичення цього інституту.

Одна з попередніх редакцій ЦК України розмістила довірчу власність серед речових прав, що, безумовно, викликало певні заперечення. Але все-таки «рецепіювати» довірчу власність виявилося неможливим.

По-перше, в англо-американській системі право власності складається з одинадцяти елементів, куди входить право управління і право на доход (А. Оноре). Це засновано на традиціях прецедентного права. По-друге, жоден з учасників довірчої власності не має всієї сукупності правомочностей власника з точки зору континентального права, а володіє лише їх частиною. Тобто право власності нібито розщеплюється. Отже, виявити власника у такому складному пра-вовідношенні практично неможливо.

Право власності континентальної системи права розщеплювати не можна -- воно або втрачається власником, або повністю залишається за ним. У зв'язку з цим французький правознавець Р. Давід стверджував, що «юристи континентального права завжди будуть бачити інститут представництва там, де англійський або американський юрист бачать довірчу власність».

Проте в інституті довірчої власності як специфічному інституті «права справедливості» міститься універсальна ідея передати майно власника професіоналу, і вона реалізується в нормах про договір довірчого управління майном. Довірче управління, на думку Є.О. Суханова, -- це форма реалізації повноважень власника щодо розпорядження, а не встановлення нового права власності на дане майно¹.

Інститут довірчого управління дозволяє бенефіціарію отримати всі вигоди від майна без його утримання та несення витрат щодо його утримання.

§ 2. Договір управління майном

Підставою виникнення управління за договором управління є договір як юридичний факт.

Договір управління майном не передбачає виникнення права власності в управителя. Управитель має право лише здійснювати повноваження власника, які передає установник управління. Власнику (установнику управління) залишається лише пікїит іиз -- право власності без повноважень.

Юридична характеристика договору управління майном полягає також у визначенні цього договору з точки зору основних класифікаційних ознак системи цивільно-правових договорів.

Договір управління майном належить до реальних договорів, оскільки він вважається укладеним з моменту передачі майна управителю. Цей договір є оплатним. У ньому мають бути зазначені розмір і форма плати управителя (ст. 1035 ЦК України). У договорі завжди повинен бути визначений строк управління, тому цей договір є строковим (ст. 1036 ЦК України).

Договір управління майном може бути як на користь його учасників, так і на користь третьої особи (вигодонабувача).

У ЦК України договір управління майном віднесено до договорів з надання послуг, але в даній групі слід виділити підгрупу представницьких (посередницьких) договорів, які надто схожі між собою, -- договір комісії, договір доручення, договір управління майном. Так, зокрема, у швейцарській доктрині протягом певного часу існував спір про природу довірчих (фідуціарних) відносин, і на думку одних авторів, фідуція -- це відомий континентальному праву договір, але інші вважали, що йдеться про договір доручення.

На нашу думку, за допомогою договорів комісії і доручення можна врегулювати відносини більш вузькі за змістом порівняно з договором, спрямованим на управління майном клієнта, особливо коли це стосується управління нерухомістю, контрольним пакетом акцій.

Договір комісії передбачає здійснення комісіонером угод від свого імені в інтересах комітента. Договір управління майном передбачає здійснення управителем не лише юридичних, а й фактичних дій в інтересах вигодонабувача. Тобто він наділений більшою свободою у виборі певної моделі поведінки і реалізації своїх повноважень.

На відміну від; договору доручення, в якому повірений здійснює юридичні дії від імені довірителя, договір управління майном передбачає здійснення будь-яких дій управителем від власного імені. Проте управитель зобов'язаний сповістити всіх третіх осіб про те, що він не є власником, а діє на підставі договору.

§ 3. Сторони договору управління майном

Сторонами договору управління майном, а значить і суб'єктами договірного (зобов'язального) право відношення, що виникає на його підставі, є установник управління -- кредитор і управитель (боржник), а у випадках, передбачених договором, -- третя особа -- вигодонабувач.

Сторони договору слід характеризувати з установника управління. У ЦК України вміщено загальні вимоги щодо цієї особи (ст. 1032 ЦК України).

Установником управління завжди є власник майна. Винятки щодо кола осіб, які можуть бути установниками управління, не передбачені у нормах, присвячених договору управління. Аналіз цивільного законодавства дозволяє зробити висновок, що ними не можуть бути фізичні особи, які не мають повної цивільної дієздатності (малолітні особи віком до 14 років; неповнолітні особи віком від 14 до 18 років, за винятком емансипації неповнолітніх осіб).