Цивільне право України

Обмеження кола учасників можливе і при проведенні відкритого конкурсу, однак це обмеження пов'язане або зі спеціальною правоздатністю юридичних осіб, або кваліфікаційними вимогами, що пред'являються до учасників, але в будь-якому разі пропозиція про участь у відкритому конкурсі через його публічність висувається невизначеному колу осіб.

При проведенні закритого конкурсу організатор заздалегідь визначає коло осіб, яким направляється пропозиція про участь у конкурсі. Отже, при закритому конкурсі коло учасників завжди відоме.

Форма і умови конкурсного оголошення. Оголошення про проведення конкурсу, тобто акт, у якому виражається публічне обіцяння нагороди за краще виконання певної роботи, може бути зроблене в різноманітних формах: шляхом публікації у друкованих засобах масової інформації (газетах, журналах, додатках до них), шляхом випуску рекламного проспекту або спеціального інформаційного листка, розміщення відповідного оголошення у громадських місцях, шляхом повідомлення через радіо або телебачення, повідомлення через мережу Іпіегпеі; тощо.

Відомості (умови), які має містити конкурсне оголошення, визначені в законі (ст. 1151 ЦК України), а саме:

засновник конкурсу повідомляє про його умови одночасно з оголошенням про конкурс або персонально кожному, хто виявив бажання брати участь у ньому;

предметом конкурсу може бути результат інтелектуальної, творчої діяльності, вчинення певної дії, виконання роботи тощо;

за результатами конкурсу видається нагорода (премія). Кількість призових місць, вид нагороди (сума премії) за кожне призове місце тощо визначаються в умовах конкурсу;

умовами конкурсу може бути обумовлено надання переможцеві лише морального заохочення;

умовами конкурсу має бути передбачено строк подання творів на конкурс чи виконання певної дії.

Предмет конкурсу, нагорода (премія), яка має бути виплачена переможцеві, є істотними умовами оголошення конкурсу.

Зміна умов конкурсу та відмова від проведення конкурсу. У процесі проведення конкурсу може виникнути необхідність внести зміни в раніше оголошені його умови або навіть потреба відмовитися від його проведення. Однак зміна умов конкурсу, а тим більше його скасування, особливо наприкінці строку проведення, можуть зачіпати та істотно обмежувати інтереси осіб, які побажали взяти у ньому участь і до того часу могли вже розпочати виконання визначеної умовами конкурсу роботи і понести у зв'язку з цим відповідні витрати. Тому закон допускає можливість змінити умови конкурсу засновником лише до початку конкурсу. Зміна умов конкурсу після його початку не допускається.

Якщо у зв'язку зі зміною умов конкурсу участь у ньому для особи втратила інтерес або стала неможливою, ця особа має право на відшкодування засновником витрат, що були понесені нею для підготовки до участі у конкурсі (ст. 1152 ЦК України).

Зміна умов конкурсу має бути доведена до відома можливих по-шукачів, тобто тих осіб, на яких було розраховано оголошення про конкурс. Ця мета досягається, якщо повідомлення про зміни умов конкурсу зроблене в тому порядку (тобто у тій самій формі), в якому було оголошено конкурс (відповідно у засобах друкованої інформації, по радіо, телебаченню, через мережу Іпіегпеї;).

Щодо відмови від проведення конкурсу, то законом встановлено право засновника конкурсу відмовитися від його проведення, якщо проведення конкурсу стало неможливим за обставин, які від нього не залежать (ст. 1153 ЦК України).

У разі відмови засновника від проведення конкурсу з інших підстав учасник конкурсу має право на відшкодування витрат, які були ним понесені для підготовки до участі у конкурсі.

Критерій оцінювання, порядок і строк визначення переможців конкурсу. Засновники конкурсу встановлюють порядок, відповідно до якого визначається переможець конкурсу. Результати конкурсу оголошуються у тому порядку, в якому його було оголошено.

Переможцем конкурсу є особа, яка досягла найкращого результату. Переможець конкурсу має право вимагати від його засновника виконання свого зобов'язання у строки, встановлені умовами конкурсу. Якщо предметом конкурсу був результат інтелектуальної, творчої діяльності, засновник конкурсу має право подальшого його використання лише за згодою переможця конкурсу.

Засновник конкурсу має переважне право перед іншими особами на укладення з переможцем конкурсу договору про використання предмета конкурсу (ст. 1156 ЦК України).

Результати конкурсу можуть бути оскаржені заінтересованою особою до суду (ст. 1154 ЦК України).

Оцінювання результатів інтелектуальної, творчої діяльності, поданих па конкурс. За наслідками оцінювання результатів інтелектуальної, творчої діяльності, поданих на конкурс, засновник конкурсу (конкурсна комісія, журі) може прийняти рішення про:

присудження усіх призових місць та нагород (премій), що були визначені умовами конкурсу;

присудження окремих призових місць, якщо їх було встановлено декілька, та нагород (премій);

відмову у присудженні призових місць, якщо жодна із робіт, поданих на конкурс, не відповідає його вимогам;

присудження заохочувального призу та (або) нагороди (премії).

Речі, подані на конкурс, засновник конкурсу зобов'язаний повернути учаснику (ст. 1157 ЦК України), оскільки подання учасником конкурсу речі на конкурс не припиняє його право власності на цю річ.

"Умова конкурсу, за якою засновник конкурсу не повертає його учаснику річ, подану на конкурс, є нікчемною.

Засновник конкурсу може залишити у себе річ, подану на конкурс, лише за згодою учасника конкурсу. Якщо учасник конкурсу протягом місяця від дня оголошення його результатів не пред'явив вимогу про повернення йому речі, поданої на конкурс, вважається, що засновник конкурсу має право подальшого володіння нею.

Учасник конкурсу має право у будь-який час пред'явити вимогу про повернення йому речі, поданої на конкурс.

Якщо річ, подана на конкурс, не була подарована засновникові конкурсу або куплена ним, він може набути право власності на неї відповідно до положень законодавства щодо набувальної давності (ст. 344 ЦК України).

Рекомендована література:

Боброва Д. Недоговірні зобов'язання у проекті Цивільного кодексу України // Українське право. -- 1997. -- № 1. -- С. 93-100.

Смирнов В.Т. Публичное обещание награды // Гражданское право / Под ред. А.П. Сергеева, Ю.К. Толстого. -- М., 1997. -- Ч. 2. -- С. 681-689.

Зрделевский А. Публичный конкурс // Законность. -- 2000. -- № 8. -- С. 13-16.

Каган Е., Суходольский Г. Правовая природа конкурса. -- М., 2001. Брагинский М.И. Публичный конкурс (глава 57) // Гражданский кодекс Российской Федерации. -- Ч. 2. Текст, комментарии, алфавитно-предметный указатель / Под ред. О.М. Козырь, А.Л. Маковского, С.А. Хохлова. -- М., 1996. -- С. 572-574.



Глава 28. Вчинення дій у майнових інтересах іншої особи без її доручення (ведення чужих справ без доручення)

§ 1. Історія виникнення інституту ведення чужих справ без доручення

Серед позадоговірних зобов'язань окреме місце посідають зобов'язання, що виникають із вчинення дій у майнових інтересах іншої особи без її доручення. Особливість цих відносин полягає в тому, що, являючись, з одного боку, втручанням однієї особи у сферу інтересів іншої, така діяльність водночас за певних умов породжує права й обов'язки як для діючої особи, так і для того, у чиїх інтересах здійснювалися дії.

У житті іноді виникають ситуації, коли одна особа добровільно вчиняє певні дії в інтересах іншої особи, не маючи при цьому від останньої ніяких повноважень на їх здійснення.

Найчастіше тут задіяні моральні аспекти з метою запобігання (зменшення) шкоди, що загрожує майновим інтересах осіб, які тимчасово відсутні або з інших підстав не можуть самі піклуватися про охорону своїх інтересів (наприклад, догляд за худобою і її утримання у разі смерті їх власника; збереження і переміщення в безпечне місце чужого майна в умовах стихійного лиха, добровільна участь у гасінні пожежі сусідського будинку тощо). У деяких випадках в інтересах іншої особи вчиняються не тільки фактичні, а й юридичні дії, наприклад, укладаються угоди з придбання необхідного для них майна або виконуються їх обов'язки перед третіми особами. Особа, яка діяла в чужих інтересах без відповідного доручення, за певних умов набуває право на відшкодування понесених нею витрат, а іноді й на виплату винагороди за її дії.

Такі зобов'язання були відомі ще римському праву під назвою -- ведення справ без доручення і були досить поширеними. Розрізняли два види ведення чужих справ -- ведення чужих справ відповідно до посади і добровільне ведення чужих справ. Трохи пізніше слова «без доручення» були добавлені романістами до перекладу римського терміна, щоб підкреслити істотну ознаку відповідних зобов'язань -- відсутність доручення на підставі договору або закону².

У римському праві ведення чужих справ без доручення (negotiorum gestio) означає такі відносини, коли одна особа веде справи іншої особи (домінуса), управляє її майном тощо, не маючи на те доручень. Зобов'язання negotiorum gestio виникало лише за наявності певних умов: 1) ведення чужих справ (наприклад, годування чужих тварин); 2) відсутність доручення для цього (тобто відсутність обов'язку у гестора щодо домінуса); 3) ведення справ за рахунок домінуса; 4) безоплатність ведення справ.

У науковій літературі формулюють так: в принципі, ніхто не повинен піклуватися про справу іншої особи і не має права втручатися у чужі справи. Однак право захищає інтереси того, хто добровільно займається справами когось іншого. Воно визнає за ним право на відшкодування витрат і таким чином спонукає людей до ведення справ інших осіб¹.

Вчення negotiorum gestio перейшло у цивільне законодавство багатьох країн Європи (Німеччини, Франції, Швейцарії). Так, ст. 1375 Французького цивільного кодексу 1804 р., який, до речі, є одним з найстаріших діючих цивільних кодексів Європи, передбачає можливість виникнення зобов'язання з ведення справ.

Глава, в якій врегульовані ці зобов'язання, називається «Про ніби договори». У кодексі встановлено: якщо хтось бере на себе добровільне ведення справ іншої особи, той (незалежно від того, чи знає про це власник) бере на себе зобов'язання продовжувати ті справи, які він почав вести, і вести їх до того часу, коли домінус буде в змозі сам піклуватися про свої справи; він повинен брати на себе все те, що пов'язано з цією справою².

Веденню чужих справ без доручення присвячені й окремі параграфи чинного Німецького цивільного уложення (НЦУ) (параграфи 677-687) 1897 р. Відповідно до параграфа 677 ведення чужих справ без доручення має місце, якщо хтось веде справи для іншого, не будучи ним уповноваженим або не маючи інших для цього повноважень. НЦУ виділяє чотири типи ведення чужих справ без доручення: 1) обґрунтоване ведення справ без доручення; 2) необґрунтоване ведення справ без доручення; 3) помилкове ведення чужої справи як власної; 4) ведення справи, про яку відомо, що вона чужа, у власних інтересах.

При обґрунтованому веденні чужих справ без доручення гестор має вести справу так, як цього вимагають інтереси домінуса, з урахуванням його дійсної чи ймовірної волі (§ 677). Крім цього, гестор має й додаткові зобов'язання, а саме: повідомлення про прийняття справи, надання інформації, а головне -- своєчасна передача ведення справи носію інтересу.

У разі необґрунтованого ведення чужих справ перевіряється, чи не було безпідставного збагачення або деліктної поведінки. Якщо такого не виявлено, то результат один -- виконавець не має права на відшкодування своїх витрат.

Наслідки помилкового ведення чужої справи як власної передбачені параграфом 687 НЦУ. Відповідно до цієї норми у разі наявності омани (хибної думки) застосовуються загальні положення про зобов'язання, у тому числі враховується й безпідставне збагачення.

У деяких країнах колишнього СРСР теж передбачають певні норми з врегулювання цього інституту. Так, ЦК Латвійської Республіки, прийнятий 1937 р. (введений у дію з 1992 р.), присвячує інституту ведення чужих справ без доручення окремий розділ -- «Не доручене діловодство »¹.

Сучасні цивільні кодекси Російської Федерації та Республіки Казахстан присвячують інституту ведення чужих справ без доручення окремі глави, які мають назву «Дії в чужому інтересі без доручення», а ЦК Грузії -- главу «Ведення чужих справ без доручення»³.

Цивільне законодавство царської Росії зобов'язань з ведення чужих справ без доручення не передбачало, хоча відомі юристи ХІХ-ХХ ст. (І. О. Покровський, С. Гамбаров та ін.) виступали за їх законодавче врегулювання. Цей вид зобов'язань був включений у всі проекти Цивільного уложення, яке так і не було прийняте в Російській імперії⁴.

ЦК УРСР 1922 р. не передбачав цього виду зобов'язань. Однак у деяких підручниках цивільного права 20-30-х років давалася характеристика цього інституту.

Гражданский кодекс Латвийской Республики / Научн. ред. Н. 3. Лившиц. -- СПб.: Юрид. центр Пресе, 2001. -- С. 756-761.

Комментарий к Гражданскому кодексу Российской Федерации части второй (постатейный) / Отв. ред. О. Н. Садиков. -- М.: Юрид. фирма «КОНТРАКТ», Издательский Дом «ИНФРА-М», 1996. -- С. 570-577; Гражданский кодекс Республики Казахстан / Научн. ред. Н.3. Лившиц. -- СПб.: Юридический центр Пресс, 2002. -- С. 809-813. Гражданский кодекс Грузии / Научн. ред. 3. К. Бигвава. -- СПб.: Юрид. центр Пресс, 20О2. - С. 535-532.

Зубарь В. Рецепция обязательств из ведення чужих дел без поручения (negotiorum gestio) в гражданское право Украины // Юридический вестник. -- 2000. -- № 4. -- С. 87.

Потреба врегулювання подібних відносин була очевидною, і питання про їх законодавче закріплення неодноразово ставилося при розробці та обговоренні проектів цивільного законодавства, в якому, зокрема, передбачалися зобов'язання, що виникають: 1) із завдання шкоди; 2) із безпідставного отримання вигоди; 3) із діяльності в чужому інтересі без доручення; 4) із договорів¹.

Особливої актуальності питання щодо правового регулювання ведення справ без доручення набуло у роки Великої Вітчизняної війни, коли діяльність без доручення з метою захисту інтересів громадян і держави набула масового характеру. У зв'язку з цим у літературі висловлювалися пропозиції або законодавчо закріпити зобов'язання, що виникають з ведення чужих справ без доручення, або покласти їх вирішення на норми судової практики².

В українському праві соціалістичної доби самостійне зобов'язання, що виникало із дій у чужих інтересах, довгий час було відсутнє, хоч окремі види подібних дій врегульовувалися нормами щодо укладення угод особою, не уповноваженою на це (ст. 63 ЦК УРСР).

Відповідно до ст. 467 ЦК УРСР 1964 р. шкоду, якої зазнав громадянин при рятуванні соціалістичного майна від небезпеки, що йому загрожувала, мала відшкодувати та організація, майно якої рятував потерпілий. Безпосереднім приводом виникнення цього інституту були дві справи, що з'явилися у судовій практиці України³.

У справі за позовом гр-на М. було встановлено, що позивач, їдучи залізницею як пасажир, під час стоянки побачив у поїзді, який стояв на сусідній колії, пожежу. Під час гасіння пожежі згорів його одяг, внаслідок чого він дістав каліцтво. Потерпілий звернувся до суду про відшкодування заподіяної шкоди, що спричинила втрату працездатності. Народний суд відмовив у позові, справа розглядалася у різних судових інстанціях. Нарешті одна з вищих судових інстанцій зайняла іншу позицію і висловила ряд принципових положень. Вона зазначила, що гр-н М. діяв не в особистих інтересах, а в інтересах охорони народного добра, виконуючи свій конституційний обов'язок, і зобов'язала залізницю відшкодувати гр-ві М. заподіяну шкоду в повному обсязі.

Аналогічною була справа за позовом до товариства «Динамо» гр-ки Б., чоловік якої загинув під час гасіння пожежі, що охопила склади названого товариства. На утриманні загиблого були двоє дітей, від імені яких мати, гр-ка Б., вимагала відшкодування заподіяної шкоди. Верховний Суд України при вирішенні цієї справи зайняв аналогічну позицію, яку висловив щодо справи гр-на М.¹

Зазначений вид зобов'язань мав обмежену сферу застосування. Такі зобов'язання не виникали щодо особистого майна. В інших випадках за аналогією закону застосовувалися правила про зобов'язання, що виникали із безпідставно придбаного або збереженого майна (статті 469-471 ЦК УРСР 1964 р.).

Вперше зобов'язання із вчинення дій у майнових інтересах іншої особи без її доручення з'явилося в законодавстві з прийняттям 31 травня 1991 р. «Основ цивільного законодавства Союзу РСР і союзних республік», які на території України не вступили в дію.

Відповідно до ст. 118 цих Основ таке зобов'язання могло бути породжене як угодою, здійсненою в інтересах іншої особи без доручення, так і фактичними діями із запобігання небезпеки майновим інтересам інших осіб без відповідних повноважень. Однак Основи не передбачили широкого врегулювання ряду принципових питань, що стосувалися умов виникнення такого зобов'язання.

§ 2. Поняття ведення чужих справ без доручення за сучасним українським законодавством

Найбільш повне врегулювання цей правовий інститут дістав лише у новому ЦК України, а саме в главі 79 «Вчинення дій у майнових інтересах іншої особи без її доручення».

Зобов'язання, про які йдеться у цій главі, виникають із здійснюваних особою дій, і хоча в главі вживається термін «дії», не виникає сумнівів у тому, що навіть за відсутності з цього приводу спеціальної вказівки мається на увазі і діяльність, і певні дії, і навіть одноразова дія, здійснена у чужому інтересі. Отже, negotiorum gestio охоплює здійснення гестором як фактичних, так і юридичних дій. Особою, яка діє в чужому інтересі, наприклад, може стати як особа, яка здійснила всі необхідні дії для врятування чужого обладнання від загрози небезпеки сама, так і та, яка залучила для цієї мети спеціалізовану організацію, уклавши з нею підрядний договір.

Метою цього інституту є, по-перше, надання захисту тій особі, яка здійснює дії в чужому інтересі, по-друге, особи, в інтересах якої

мають здійснюватися відповідні дії, оскільки особливістю даних зобов'язань є те, що вони породжуються несанкціонованим втручанням у чужу сферу¹.

У науковій літературі вказується, що концептуальним підґрунтям правового регулювання добровільної діяльності в інтересах іншої особи в Україні є комплекс конституційних норм (статті 13, 22, ЗО, 41, 64 Конституції України), які визначають головні засади зобов'язань, що виникають з ведення чужих справ без доручення². Зокрема, ст. ЗО Конституції України зазначає, що у невідкладних випадках, пов'язаних із врятуванням життя людей та майна чи з безпосереднім переслідуванням осіб, які підозрюються у вчиненні злочину, можливий інший, встановлений законом, порядок проникнення до житла чи до іншого володіння особи, проведення в них огляду й обшуку.

Право на вчинення дій у майнових інтересах іншої особи без Ті доручення. У ст. 1158 ЦК України зазначається: якщо майновим інтересам іншої особи загрожує небезпека настання невигідних для неї майнових наслідків, особа має право без доручення вчинити дії, спрямовані на їх попередження, усунення або зменшення.

Логічним продовженням позадоговірних зобов'язань, що виникають із вчинення дій у майнових інтересах іншої особи без її доручення, є їх трансформація в передбачене ЦК України договірне зобов'язання. Така трансформація можлива, зокрема, тому, що зміст цього зобов'язання є близьким або навіть збігається зі змістом ряду договорів, і перш за все -- договору доручення³. У зазначеній статті наголошується, що особа, яка вчинила дії у майнових інтересах іншої особи без її доручення„ зобов'язана при першій нагоді повідомити її про свої дії. Якщо ці дії будуть схвалені іншою особою, надалі до відносин сторін застосовуються положення про відповідний договір.

У тому разі, якщо особа, яка розпочала дії у майнових інтересах іншої особи без її доручення, не має можливості повідомити про свої дії цю особу, вона зобов'язана вжити усіх залежних від неї заходів щодо попередження, усунення або зменшення невигідних майнових наслідків для іншої особи. Особа, яка вчиняє дії у майнових інтересах іншої особи без її доручення, зобов'язана взяти на себе всі обов'язки, пов'язані із вчиненням цих дій, зокрема обов'язки щодо вчинених правочинів.

Особа, яка вчинила дії в інтересах іншої особи без її доручення, зобов'язана негайно після закінчення цих дій надати особі, в майнових інтересах якої були вчинені дії, звіт про ці дії і передати їй усе, що при цьому було одержано.

Наслідками здійснення угоди в чужому інтересі для особи, яка діяла в майнових інтересах іншої особи без її доручення, є відшкодування витрат, понесених нею у зв'язку із вчиненням дій у майнових інтересах іншої особи. Слід зауважити, що право вимагати від останньої відшкодування фактично зроблених витрат виникає лише у тому разі, якщо вони були виправдані обставинами, за яких були вчинені дії (ст. 1160 ЦК України).

Якщо особа, яка вчинила дії у майнових інтересах іншої особи без її доручення, при першій нагоді не повідомила цю особу про свої дії, вона не має права вимагати відшкодування зроблених витрат.

Рекомендована література:

Боброва Д. Недоговірні зобов'язання у проекті Цивільного кодексу України // Українське право. -- 1997. -- МІ. -- С. 93-100.

Гамбаров Ю.С. Добровольная и безвозмездная деятельность в чужом интересе. -- Вып. 2. -- М., 1880. -- 160 с.

Рясенцев В.А. Обязательства из так называемого неосновательного обогащения в советском гражданском праве // Ученые записки Московского ун-та, труды юр. фак-та: Кн. 3. -- 1949. -- Вып. 144. -- 97 с.

Рясенцев В.А. Ведение чужого дела без поручения в условиях Отечественной войны // Социалистическая законность. -- 1944. -- № 2. -- С. 73-85.

Рясенцев В.А. Деятельность от имени другого лица без полномочия // Ученые записки ВЮЗИ. -- Вьш. 5. -- М., 1958. -- С. 67-82. Стависский П.Р. Возмещение вреда при спасании социалистического имущества, жизни и здоровья граждан. -- М.: Юрид. лит., 1974. -- 128 с.

Харитонов Е.О. Категория обязательств в римском частном праве // Юридический вестник. -- 1997. -- № 1. -- С. 20-29. Харитонов Е.О. Обязательства, возникающие из ведення дел без поручения в советском гражданском праве: Дис. ... канд. юрид. наук. -- Одесса, 1980. -- 203 с.

Харитонов Є. О. Рецепція римського приватного права. -- Одеса: А.Т. Бахва, 1997. -- 281 с.

Суханов Е.А. Действие в чужом интересе без поручения (глава 50) // Гражданский кодекс Российской Федерации. -- Ч. 2. Текст, комментарии, алфавитно-предметный указатель / Под ред. О.М. Козырь, А.Л. Маковского, С.А. Хохлова. -- М., 1996. -- С. 511-517.



Глава 29. Рятування здоров'я та життя фізичної особи, майна фізичної або юридичної особи. Зобов'язання зі створення загрози життю, здоров'ю і майну фізичної особи або майну юридичної особи

§ 1. Поняття зобов'язань, що виникають внаслідок усунення загрози життю, здоров'ю, майну фізичної особи або майну юридичної особи

Система деліктних зобов'язань забезпечує фізичній особі відшкодування шкоди, завданої протиправними діями інших осіб. У разі, коли шкода виникає внаслідок правомірної діяльності самого потерпілого внаслідок рятування здоров'я та життя фізичної особи або її майна, його відшкодування відбувається за іншими правилами і в рамках інших зобов'язань. Саме тому відшкодування шкоди, що виникла внаслідок рятування майна, є не мірою цивільно-правової відповідальності, а різновидом міри захисту суб'єктивних цивільних прав, які не є відповідальністю. Підставою для виникнення зобов'язання щодо рятування є не правопорушення, а правомірні дії самого потерпілого.

На підставі зобов'язання, яке виникає у зв'язку з рятуванням здоров'я, життя та майна фізичної особи, а також майна юридичної особи, боржник-особа, здоров'я, життя або майно якої рятувалося, зобов'язана відшкодувати кредитору-особі, яка зазнала шкоди під час рятівних дій, шкоду, яка є наслідком таких дій.

Нормативно-правовою підставою для виникнення цього виду зобов'язань є статті 1161, 1162 ЦК України, відповідно до яких особа, яка без відповідних повноважень здійснювала дії щодо рятування в умовах, що виключали можливість попередження про загрозу пошкодження здоров'я, життя або майна, має право вимагати відшкодування шкоди, яка виникла у майновій сфері рятувальника і є наслідком рятувальних дій.

Суб'єктами таких зобов'язань можуть бути як громадяни, так і юридичні особи, кожен з яких, у свою чергу, може бути у зобов'язаннях як кредитором, так і боржником. Потерпілими можуть бути як дієздатні, так і обмежено дієздатні особи. За недієздатних або обмежено дієздатних право на вимогу відшкодування шкоди реалізується їх законними представниками (ст. 242 ЦК України).

Юридична особа може виступати потерпілою лише тоді, коли рішення про запобігання загрози майну приймається її органом. Якщо при виконанні розпорядження органу юридичної особи про

запобігання загрози майну іншої особи шкоду несе працівник, який діяв у рамках виконання службових обов'язків, він набуває права на відшкодування шкоди від свого страхувальника за правилами про відшкодування шкоди.

Правовідносини, що виникають у зв'язку з рятуванням життя, здоров'я, майна інших осіб, належать до кола зобов'язань, що здійснюються без відповідного доручення. Це свідчить про те, що дії потерпілого рятівника належать до юридичних вчинків. Такі дії кредитора вчиняються без наміру створити правові наслідки, але на підставі закону створюють умови для висунення обов'язкових для виконання боржником вимог -- відшкодувати потерпілому збитки, яких останній зазнав під час усунення загрози або рятування від реальної загрози майна іншої особи. Крім того, зобов'язання, що виникає, є позадоговірним і особливим видом ведення чужих справ.

Вирішуючи питання про відшкодування шкоди, слід брати до уваги причини, що викликали небезпеку і потребу рятівних дій. Наприклад, якщо шкода виникла внаслідок протиправних посягань з боку третіх осіб, шкода має відшкодовуватися за правилами деліктної відповідальності. До уваги також має братися доцільність та результативність дій рятівника¹. Ризик недоцільності рятівних дій повинен нести рятівник.

Функціональне призначення цих зобов'язань полягає у відновленні майнового стану потерпілого рятівника за рахунок особи, здоров'я, життя або майно якої було врятовано від заподіяння шкоди. Для виникнення цього виду зобов'язань потрібні такі умови:

наявність шкоди у потерпілого (рятівника);

реальна, наявна (а не ймовірна або удавана) загроза шкоди життю, здоров'ю або майну боржника, яка водночас виключає можливість попередження про це боржника та вимагає термінових дій (наприклад пожежа);

здійснення потерпілим дій щодо рятування життя, здоров'я, майна;

причинний зв'язок між шкодою, що виникла у потерпілого, та його діями щодо усунення загрози.

Рятівні дії не повинні бути змістом службових обов'язків рятівника (наприклад дії пожежників, гірничорятівників). Крім того, на вирішеная пигання про можливість відшкодування шкоди потерпілому боржнику не впливає той факт, чи було таке майно фактично врятованим.

На виникнення зобов'язання відшкодувати шкоду не впливає наявність вини (за включенням умислу) потерпілого (рятівника).

По-перше, якщо рятівник і порушує будь-які правила (що за інших обставин могло б бути поставлено йому в вину), то робить це в інтересах особи, здоров'я, життя або майно якої він врятовує.

По-друге, від особи, яка діє з ризиком для себе, неможливо вимагати повної уважності в умовах, що виключають таку можливість на підставі їх надзвичайного характеру.

По-третє, інша оцінка дій громадян не стимулювала б громадян до виконання суспільно-корисних дій, пов'язаних з рятуванням життя, здоров'я або майна інших осіб.

Обставиною, яка є суттєвою при вирішенні питання про те, на кого покладається обов'язок відшкодувати шкоду, а також щодо обсягу такого відшкодування, є те, на рятування саме чого (життя, здоров'я або майна) були спрямовані дії рятівника.

У разі рятування здоров'я та життя шкода, завдана рятівнику, який без відповідних повноважень рятував здоров'я та життя фізичної особи від реальної загрози для неї, відшкодовується державою у повному обсязі (ст. 1161 ЦК України). Тобто особою, зобов'язаною до відшкодування, виступає держава, одним з основних зобов'язань якої є турбота про безпеку та охорону життя або здоров'я громадян та створення таких засад, які стимулювали б фізичних і юридичних осіб у своїй поведінці керуватися високими моральними принципами суспільства.

Протягом довгого часу це питання залишалося невирішеним, бо вважалося, що покладення такого обов'язку на громадянина, життя або здоров'я якого рятувалося, є не досить справедливим, тому що він і так в обставинах, що склалися, є постраждалим.

Окрім того, його майновий стан не міг гарантувати особі відшкодування шкоди, якої зазнав рятівник, на підставі обмеженості матеріальних можливостей потерпілого. Отже, беручи на себе зобов'язання щодо відшкодування шкоди, завданої рятівникові під час рятування життя або здоров'я громадян, держава вирішила проблему, по-перше, гарантованості такого відшкодування, по-друге, відшкодування завданої рятівникові шкоди у повному обсязі.

У цьому разі для відшкодування шкоди не має значення, яким саме правам рятівника (майновим чи немайновим) було завдано шкоди. У повному обсязі відшкодовується як шкода, завдана смертю, каліцтвом рятівника, так і шкода, завдана його майну.

Необхідність дій щодо рятування людського життя може виникати за таких обставин: 1) небезпека, що загрожує загибеллю або каліцтвом громадянину, що склалася внаслідок його власних необережних або навмисних дій; 2) небезпека, що виникла внаслідок протиправних дій третіх осіб, яка спрямована як проти особи або майна того, кого рятують, так і об'єктивно створює загрозу його життю (наприклад, внаслідок пожежі, аварії на підприємстві тощо); 3) небезпека, створена внаслідок шкідливого впливу стихійних сил природи (землетрус, повінь); 4) загроза життю громадянина виявилася наслідком бездіяльності осіб, які зобов'язані оберігати людей від можливої небезпеки (наприклад, рятівники водних станцій).

Інакше вирішується питання відшкодування шкоди в зобов'язаннях, що виникають у зв'язку з рятуванням майна іншої особи (ст. 1162 ЦК України). Шкода, завдана каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю фізичної особи, яка без відповідних повноважень рятувала від реальної загрози майно іншої особи, що має істотну цінність, відшкодовується державою в повному обсязі.

Отже, для того щоб у держави виникало зобов'язання у повному обсязі відшкодувати шкоду, що виникла у зв'язку з рятуванням від реальної загрози майна іншої особи, треба, щоб: 1) шкода, завдана рятівникові, полягала в ушкодженні здоров'я або смерті фізичної особи (рятівника); 2) загроза майну мала реальний характер; 3) майно іншої особи мало істотну цінність.

Відсутність хоча б однієї з названих ознак виключає можливість участі у цих правовідносинах держави, а також може впливати на обсяг (розмір) належної до відшкодування шкоди. Так, якщо шкода була завдана не життю або здоров'ю рятівника, а його майну, контрагентом у зобов'язаннях щодо відшкодування шкоди з рятування майна виступає не держава, а власник (володілець) цього майна.

Позитивний результат у процесі запобігання загрози шкоди майну має бути досягнутий виправданими і доцільними діями того, хто попереджував загрозу. Доцільність і виправданість означає відповідність мір і засобів, обраних особою для запобігання загрози, характеру і масштабу цієї загрози. Наприклад, навряд чи виправданими і доцільними можуть бути визнані дії, коли під час рятування не дуже цінного майна для його рятування були використані дуже цінні речі.

Щодо розміру належної рятівникові до відшкодування шкоди застосовуються певні обмеження, встановлені законом; 1) розмір відшкодування шкоди не може перевищувати вартості майна, що рятувалося (зауважте: рятувалося, а не було врятоване); 2) шкода відшкодовується з урахуванням майнового становища власника (володільця) майна, якому завдана шкода.

Отже, особами, які можуть бути суб'єктами права вимоги відповідно до ст. 1162 ЦК України, є як фізичні, так і юридичні особи. Природно, що суб'єктом зобов'язання із заподіяння рятівникові шкоди внаслідок пошкодження здоров'я або смерті рятівника може бути лише фізична особа.

Суб'єктами, зобов'язаними відшкодувати шкоду, можуть бути як держава, про що вже йшлося раніше, так і фізичні та юридичні особи, які володіли на час здійснення рятівних дій майном як на праві власності, так і на інших цивільно-правових підставах.

Зобов'язання, які виникають внаслідок рятування чужого життя, здоров'я або майна, є одним із різновидів зобов'язань, що виникають із ведення чужих справ, але не є аналогічними зобов'язанням, що виникають із діяльності без доручення.

Якщо дії без доручення в інтересах іншої особи з боку останньої будуть схвалені зацікавленою особою, ці зобов'язання трансформуються в зобов'язання із договору доручення. Зобов'язання, що виникає із рятівних дій, зберігає силу незалежно від схвалення або несхвалення дій потерпілого особою, в інтересах якої здійснювалися рятівні дії.

Зобов'язання з рятування здоров'я та життя фізичної особи, майна фізичної або юридичної особи мають деякі схожості із зобов'язаннями з відшкодування шкоди, а також зобов'язаннями з набуття (збереження) майна без достатньої правової підстави. Загальним для вказаних зобов'язань є наявність майнової шкоди у потерпілого, але різниця криється у характері виникнення цих збитків.

У зобов'язаннях з відшкодування шкоди шкода у потерпілого виникає внаслідок протиправних дій іншої особи. У зобов'язаннях із рятування чужого здоров'я, життя, майна шкода потерпілого -- це результат його власних дій. Крім того, зобов'язання щодо рятування майна виникають у зв'язку з діями, спрямованими на запобігання шкоди, тоді як в основі деліктного зобов'язання лежить протиправна поведінка, яка спричиняє шкоду. Водночас, незважаючи на різницю, яка існує між зобов'язаннями, що розглядаються, їх зближує позадоговірний характер шкоди та компенсаційна спрямованість, яка дозволяє їх об'єднати в одну групу правоохоронних зобов'язань.

Виникнення шкоди, завданої у стані крайньої необхідності (ст. 1171 ЦК України), є наслідком правомірних дій особи, спрямованих на усунення небезпеки, що загрожувала цивільним правам чи інтересам іншої фізичної або юридичної особи, якщо цю небезпеку за даних умов не можна було усунути інпіими засобами. Проте зобов'язання, що виникають у зв'язку з такими діями, належать до групи деліктних зобов'язань. Це пов'язано з тим, що ст. 1171 ЦК України регулює правовідносини, що виникають між боржником (особою, яка вчиняла рятівні дії) і особою, якій внаслідок дій щодо усунення небезпеки, що загрожувала цивільним правам чи інтересам іншої фізичної або юридичної особи, було заподіяно шкоди. Тобто потерпілий у цих правовідносинах не є особою, правам і інтересам якої загрожувала небезпека, і тому особа, яка вчиняла рятівні дії, у таких зобов'язаннях може виступати як боржник, водночас як у зобов'язаннях із рятування чужого здоров'я та життя рятівник є потерпілим і може вимагати відшкодування шкоди, заподіяної його власному майну, життю або здоров'ю.

У зобов'язаннях із набуття та збереження тайна без достатньої правової підстави виникнення збитків у потерпілого фактично виливається у збільшення (збереження) майна у набувача. У зобов'язаннях із рятування здоров'я та життя фізичної особи, майна фізичної або юридичної осіб збитки, що виникають у потерпілого, не спричиняють ніякого збільшення майна в особи, життя, здоров'я або майно якої було врятовано.

§ 2. Створення загрози життю, здоров'ю, майну фізичної особи або майну юридичної особи

Усунення загрози життю, здоров'ю, майну фізичної особи або майну юридичної особи. Фізична особа, життю, здоров'ю або майну якої загрожує небезпека, а також юридична особа, майну якої загрожує небезпека, мають право вимагати її усунення від того, хто її створює (ст. 1163 ЦК України). Сформульоване правило є загальним і виконує, перш за все, превентивну (попереджувальну) функцію, забезпечуючи охорону прав та інтересів громадян і юридичних осіб. Вимога про усунення загрози є фактично одним із засобів захисту цивільних прав і може виражатися у припиненні або призупиненні діяльності, яка створює загрозу порушення чужого права. Висунення такої вимоги може відбуватися як у судовому, так і позасудовому порядку безпосереднім зверненням до особи, яка створює таку загрозу. У разі звернення до суду з позовом про усунення загрози життю, здоров'ю, майну фізичної особи або майну юридичної особи можливість настання шкідливого наслідку в майбутньому має визнаватися достатньою для звернення підставою.

Вина відповідача у такого виду правопорушеннях не презюму-ється, як це зазвичай відбувається у деліктних правовідносинах. Обов'язок доказувати можливість заподіяння в майбутньому шкоди та потреби заборони такої діяльності наданням необхідних доказів є обов'язком осо>би, яка звернулася до суду.

У разі неусунення загрози життю, здоров'ю, майну фізичної особи або майну юридичної особи заінтересована особа має право вимагати:

вжиття невідкладних заходів щодо усунення загрози;

відшкодування завданої шкоди;

заборони діяльності, що створює загрозу (ст. 1164 ЦК України).

Отже, загроза має бути наявною і реальною настільки, щоб створювати загрозу заподіяння шкоди боржнику. У зв'язку з цим кредитору для захисту своїх дій слід здійснити дії, спрямовані на мінімізацію шкідливих наслідків, що виникають або можуть виникнути як результат діяльності кредитора. Такі невідкладні заходи можуть полягати у припиненні або призупиненні шкідливої діяльності і за своїм змістом можуть також мати превентивний характер.

Призупинення діяльності має сенс і застосовується лише тоді, коли існує реальна можливість таких змін шкідливої (наприклад виробничої) діяльності, яка в майбутньому може виключати її шкідливість.

Припинення діяльності виражається у забороні діяльності, яка створює шкоду і застосовується лише тоді, коли незалежно від об'єктивних або суб'єктивних причин є відсутньою можливість взагалі виключити шкідливість такої діяльності.

Відшкодування шкоди у правовідносинах, що розглядаються, має позадоговірний характер і тому відбувається у повному обсязі за правилами відшкодування шкоди у деліктних зобов'язаннях.

Рекомендована література:

Смирнов В.Т, Собчак А.А. Общее учение о деликтных обязательствах в советском гражданском праве. -- Ленинград: ЛГУ, 1983. -- С. 66-67. Шиминова М.Я. Компенсация вреда гражданам. -- М., 1979.



Розділ III. ПОЗАДОГОВІРНІ ЗОБОВ'ЯЗАННЯ (ДЕЛІКТНІ ЗОБОВ'ЯЗАННЯ ТА ЗОБОВ'ЯЗАННЯ ІЗ НАБУТТЯ, ЗБЕРЕЖЕННЯ МАЙНА БЕЗ ДОСТАТНЬОЇ ПРАВОВОЇ ПІДСТАВИ)

Глава 30. Зобов'язання з відшкодування шкоди

§ 1. Поняття і значення зобов'язань з відшкодування шкоди

Зобов'язання з відшкодування шкоди -- це такі цивільно-правові зобов'язання, в яких потерпіла сторона (кредитор) має право вимагати від боржника (заподіювана шкоди) повного відшкодування протиправно заподіяної шкоди шляхом надання відповідного майна в натурі або відшкодування збитків.

У зв'язку з тим, що підставою для виникнення таких зобов'язань є правопорушення (делікт), у правовій літературі такі зобов'язання також називають деліктними зобов'язаннями.

Зобов'язання з відшкодування шкоди є одним із видів позадого вірних зобов'язань у зв'язку з тим, що їх виникнення відбувається не на підставі договору, а є наслідком настання передбаченого законом факту порушення права «поза договором».

Основною функцією зобов'язань з відшкодування шкоди є компенсаторно-відновлювальна функція, реалізація якої має забезпечувати особі, яка зазнала шкоди, відновлення її майнових і особистих немайнових прав і благ.

Предметом зобов'язань з відшкодування шкоди є дії боржника, спрямовані на забезпечення найбільш повного відновлення майнових та особистих немайнових благ кредитора, яким заподіяно шкоду.

Учасниками зобов'язання із заподіяння шкоди можуть бути громадяни, юридичні особи, держава, територіальна громада. Кожний з цих суб'єктів може виступати як заподіювач шкоди (делінквент) або потерпілий.

Суб'єктом відповідальності за загальним правилом є особа, яка заподіяла шкоду (громадянин або юридична особа). Винятки із загального правила, коли безпосередній заподіювач шкоди і суб'єкт відповідальності не збігаються в одній особі, законодавчо визначені і містяться у ЦК України (наприклад, особа, від імені якої діяла уповноважена особа або в інтересах якої діяв заподіювач шкоди). Суб'єктний склад зобов'язань з відшкодування шкоди у процесі їх розвитку може зазнавати істотних змін. У ньому може відбуватися заміна як кредитора, так і боржника. Зокрема, така заміна може відбутися за умови суброгації та регресу. При суброгації до страхувальника переходять права кредитора щодо боржника, який є відповідальним за настання страхового випадку, з набуттям страхувальником відповідних прав вимоги до боржника повністю або частково.

При регресі у боржника за основним зобов'язанням після виконання ним зобов'язань перед кредитором виникає право зворотної вимоги (регресу) до інших солідарних боржників. У новому (регрес-ному) зобов'язанні боржник також стає кредитором з правом вимоги у розмірі виплаченого відшкодування, як,що інший розмір не встановлений законом.

Держава, Автономна Республіка Крим, територіальні громади, юридичні особи мають право зворотної вимоги до фізичної особи, винної у вчиненні злочину, у розмірі коштів, витрачених на лікування особи, яка потерпіла від цього злочину.

Держава, відшкодувавши шкоду, завдану посадовою, службовою особою органу дізнання, попереднього (досудового) слідства, прокуратури або суду, має право зворотної вимоги (регресу) до цієї особи лише у разі встановлення в її діях складу злочину за обвинувальним вироком суду щодо неї, який набрав законної сили (ст. 1191 ЦК України).

У зв'язку з тим, що в зобов'язаннях з відшкодування шкоди, завданої малолітньою або неповнолітньою чи фізичною особою, яка визнана недієздатною, батьки (усиновлювачі), опікун або піклувальник, а також заклад або особа, які зобов'язані здійснювати нагляд за вищеназваними особами, фактично відшкодовуючи шкоду, відповідають за свою винну поведінку, а не за винну поведінку безпосередніх заподіювачів шкоди, вони не мають права зворотної вимоги до вищезазначених осіб, які в силу свого віку або стану здоров'я не мають можливості адекватно оцінювати свої дії, що виключає вину в їх поведінці.

Зобов'язання з відшкодування шкоди мають певні ознаки, що допомагають відрізняти їх від інших видів зобов'язань.

По-перше, їх дія розповсюджується як на майнові, так і на особисті немайнові правовідношення, хоча відшкодування шкоди завжди має майновий характер.

По-друге, вони виникають внаслідок порушення абсолютних прав як майнових (наприклад, право власності), так і особистих немайнових благ (життя, здоров'я, ділова репутація тощо).

Реалізація обов'язку з відшкодування шкоди завжди відбувається у рамках правоохоронних відносин, де точно визначені як той, у кого виникає обов'язок (боржник), так і той, у кого виникає право (кредитор). Незважаючи на те, що такий вид зобов'язань виникає з абсолютних правовідносин, де коло уповноважених і зобов'язаних осіб не визначені, після того, як захист починає відбуватися через застосування інституту відшкодування шкоди, зобов'язання набуває відносного характеру, де правам точно визначених кредиторів кореспондують обов'язки точно визначених боржників.

По-третє, такі зобов'язання мають позадоговірний характер. Це пов'язано з тим, що їх виникнення є наслідком порушення абсолютних прав навіть тоді, коли потерпілий міг перебувати із заподіювачем шкоди у договірних відносинах (наприклад, при заподіянні шкоди життю, здоров'ю або внаслідок недоліків товарів, робіт (послуг), але заподіяння шкоди однією зі сторін іншій не пов'язане з виконанням зобов'язання, що є змістом цього договору). Зобов'язання щодо відшкодування шкоди у цьому разі виникає на підставі закону.

По-четверте, незалежно від особи -- заподіювача шкоди або потерпілого, а також від змісту шкоди завдана шкода відшкодовується в повному обсязі. За певних обставин обсяги і розмір відшкодування шкоди, що належить потерпілому або його родині, можуть бути збільшені законом порівняно з вимогами, встановленими ст. 1208 ЦК України.

§ 2. Підстави деліктної відповідальності

Зобов'язання із заподіяння шкоди можна визначити як позадоговірні зобов'язання, що виникають внаслідок порушення майнових та особистих немайнових прав потерпілого, мають абсолютний характер, спрямовані на забезпечення найбільш повного відновлення цих прав за рахунок заподіювача шкоди або за рахунок інших осіб, на яких законом покладено обов'язок відшкодування шкоди.

Для застосування деліктної відповідальності як виду цивільно-правової відповідальності необхідною є наявність відповідних умов: а) завданої шкоди; б) протиправності у поведінці заподіювана шкоди; в) причинного зв'язку між першими двома елементами; г) вини заподіювача шкоди.

Зазначені умови визнаються загальними, тому що їх наявність є обов'язковою, за винятком випадків, коли інше не передбачено законом. Коли ж закон змінює певні вимоги, можуть застосовуватися спеціальні умови відповідальності (наприклад, у разі заподіяння шкоди джерелом підвищеної небезпеки зобов'язання щодо відшкодування шкоди виникають незалежно від вини володільця джерела, ст. 1187 ЦК України).

Більш детально опис змісту умов цивільно-правової відповідальності міститься у главі «Відповідальність у цивільному праві України». У цьому параграфі зосереджена увага лише на деяких найбільш важливих рисах окремих умов цивільно-правової відповідальності.

Шкода. За загальним правилом особа, яка завдала шкоди майну, зобов'язана відшкодувати її в натурі (передати річ того самого роду і такої самої якості, полагодити пошкоджену річ тощо) або відшкодувати завдані збитки у повному обсязі.

Розмір збитків, що підлягають відшкодуванню потерпілому, визначається відповідно до реальної вартості втраченого майна на момент розгляду справи або виконання робіт, необхідних для відновлення пошкодженої речі (ст. 1192 ЦК України).

Отже, при вирішенні питання щодо способу відшкодування пріоритетним порівняно з відшкодуванням збитків визнається обов'язок боржника відшкодувати шкоду в натурі (надати річ того самого роду і якості, виправити пошкоджену річ тощо).

Незалежно від способу відшкодування шкоди особа, яка завдала шкоду, на вимогу потерпілого відшкодовує її у повному обсязі, включаючи і неодержані доходи).

Оскільки законом закріплюється принцип повного відшкодування збитків, слід виходити з того, що збитки (пряма та упущена вигода) підлягають відшкодуванню з урахуванням офіційного індексу інфляції. Відповідні індекси розраховуються Державним комітетом статистики України і щомісяця публікуються, зокрема у газеті «Урядовий кур'єр». Повідомлені друкованими засобами масової інформації з посиланням на Державний комітет статистики України ці показники згідно зі статтями 19, 21 і 22 Закону України «Про інформацію» є офіційними і можуть використовуватися для визначення розміру завданих збитків. Якщо після прийняття судом рішення про відшкодування збитків їх розмір збільшився внаслідок зростання цін на майно або роботи, кредитор не позбавлений права пред'явити нову претензію та позов до винної особи.

Протиправність. Цивільне право не дає визначення поняття протиправної поведінки, як і переліку дій, які вважаються протиправними. За загальним правилом, що базується на принципі генерального делікту, будь-яке порушення чужого суб'єктивного права, яке спричинило порушення чужого суб'єктивного права, визнається протиправним, якщо в законі не зазначено інше.

Протиправність поведінки, що може конкретно виражатися у двох формах (дія або бездіяльність), означає лише будь-яке порушення чужого суб'єктивного права, наслідком якого є заподіяна шкода.

Неправомірність поведінки може виражатися й у тому, що заподіювач шкоди діяв поза межами, встановленими для його правомірної поведінки правом (законом), і таким чином діяв проти законних прав інших осіб, порушуючи їх.

Отже, для того щоб бути звільненим від відповідальності, заподіювач у кожному випадку заподіяння шкоди повинен обґрунтувати правомірність своєї поведінки або своє право на заподіяння шкоди. Правомірність дій не виключає можливості покладення на заподіювача шкоди обов'язку відшкодувати таку шкоду. Водночас обов'язок відшкодувати шкоду, завдану правомірними діями, обмежується лише випадками, встановленими законодавством (ст. 1166 ЦК України).

Заподіяння шкоди правомірними діями, тобто коли особа на законних підставах мала право заподіяти шкоду, за загальним правилом не спричиняє відповідальності. Шкідливими, але не протиправними діями будуть:

здійснення: професійних функцій особами деяких спеціальностей (наприклад, рятівники, які працюють на рятувальних станціях);

заподіяння шкоди зі згоди потерпілого у межах, встановлених правовим актом (наприклад, згода потерпілого на донорство, ст. 290 ЦК "України). Згода потерпілого на заподіяння шкоди виключає протиправність лише у разі, якщо вона сама по собі є правомірною (ст. 1166 ЦК України);

здійснення свого права у рамках, передбачених правовим актом (наприклад, знищення будови, не забороненим правовими актами способом). Такі дії визнаються правомірними, що виключає як застосування мір цивільно-правової відповідальності, так і обов'язок відшкодувати шкоду.

До правомірних дій також належать дії, що застосовуються у разі здійснення права на самозахист. Протиправність поведінки заподіювача шкоди у цьому разі виключається, оскільки його дії були спрямовані на захист наданих законом прав та інтересів від посягань на них. Заподіяння шкоди у цьому разі випливає з того, що, з одного боку, потерпілий своїми діями сам створює можливість заподіяння йому шкоди, а з іншого боку, заподіяння шкоди у цьому разі є дозволеним законом способом захисту права.

Шкода, завдана особою при здійсненні нею права на самозахист від протиправних посягань, у тому числі у стані необхідної оборони, якщо при цьому не були перевищені її межі, не відшкодовується (ст. 1169 ЦК України).

Право на самозахист і відповідно на заподіяння шкоди виникає лише тоді, коли посягання на права та інтереси, що захищаються законом, є наявними і реальними. Якщо небезпека посягання вже пройшла, заподіяння шкоди буде неправомірним. Неправомірним, а отже протиправним, буде вибір способів самозахисту не адекватних реальності і обсягу посягання, що існує. Саме тому, якщо у разі здійснення особою права на самозахист вона завдала шкоди іншій особі, ця шкода має бути відшкодована особою, яка її завдала. Якщо такої шкоди завдано способами самозахисту, не забороненими законом, і вони не суперечать моральним засадам суспільства, шкода відшкодовується особою, яка вчинила протиправну дію (ст. 1169 ЦК України).