Цивільне право України

Якщо правоволодільцем виступає іноземна компанія, яка зареєстрована в іноземній державі (а такі випадки трапляються досить часто), тоді реєстрація договору комерційної концесії здійснюється органом, який здійснив державну реєстрацію користувача.

Потреба державної реєстрації договору комерційної концесії зумовлена можливістю використання зареєстрованих раніше засобів індивідуалізації підприємців або вироблених ними товарів і надання послуг. Це може торкатися як інтересів інших учасників майнового обороту, так і споживачів. Саме тому відсутність реєстрації концесійного договору перешкоджає здійсненню легітимних відносин із третіми особами. З одного боку, таке положення спрямоване на певний захист інтересів споживачів, тому що користувач є позбавлений можливості використовувати надані йому правоволодільцем виключні права, а з іншого, -- ще до реєстрації договору надає можливість сторонам почати проведення необхідної підготовчої роботи (наприклад, передача документації, інструктаж працівників тощо) вже на підставі укладеного договору.

Зміст договору комерційної концесії. Зміст договору комерційної концесії як договору підприємницького характеру полягає в тому, що він завжди є платним. Винагорода правоволодільцю є істотною умовою договору. Застосування доцільної межі розміру такої оплати встановлюють сторони. Розмір оплати визначається багатьма чинниками, серед яких головними є попит, потреба, купівельна спроможність, конкуренція та інші економічні чинники. В українському цивільному законодавстві передбачено різні форми виплати винагороди правоволодільцю. Це можуть бути платежі разові (паушальні) або періодичні (роялті). На практиці часто використовується відрахування відсотків від виторгу на оптову ціну товарів, а також поєднання зазначених способів. Таким поєднанням, наприклад, може бути одноразова виплата після підписання договору сторонами і періодичні виплати обговореної частини прибутку -- відрахувань від виторгу. Але оскільки винагорода у договорі комерційної концесії є істотною умовою, сторони зобов'язані її чітко визначити.

Визначною рисою концесійного договору є імперативність сформульованих законом обов'язків правоволодільця. Про це свідчить ст. 1120 ЦК України, яма зобов'язує правоволодільця виконати певні дії щодо користувач»? До таких дій належить обов'язкова передача користувачеві технічної та комерційної документації, а також надання іншої важливої інформації, що є необхідною для здійснення прав, наданих йому за договором комерційної концесії. Крім того, правоволоділець зобов'язаний проінформувати користувача та його працівників з питань, пов'язаних із здійсненням цих прав.

Разом з тим правоволоділець має певні додаткові обов'язки, які він повинен здійснити щодо користувача. За своєю сутністю обов'язки правоволодільця мають характер сприяння позитивній роботі користувача. Водночас вони націлені на захист споживача від можливо неякісно виробленої продукції або наданих послуг, реалізація яких покладена на користувача. Головними обов'язками правоволодільця є:

забезпечення державної реєстрації договору;

надання користувачеві постійної технічної та консультативної допомоги, включаючи сприяння у навчанні та підвищенні кваліфікації працівників;

контроль за якістю товарів, виконуваних робіт або послуг, що здійснюються користувачем на підставі договору комерційної концесії.

Слід звернути увагу, що перераховані обов'язки не визначені законом як істотні умови договору. Вони можуть формулюватися диспозитивним чином у кожному конкретному випадку.

Істотними умовами договору комерційної концесії є імперативно сформульовані законодавцем обов'язки користувача. Відповідно до ст. 1121 ЦК України, враховуючи характер та особливості підприємницької діяльності, спосіб ведення якої передано користувачу за договором комерційної концесії, користувач зобов'язаний:

1) використовувати торговельну марку та інші позначенняправоволодільця визначеним у договорі способом;

забезпечувати відповідність якості товарів (робіт, послуг), що виробляються (виконуються, надаються) відповідно до договору комерційної концесії, якості аналогічних товарів (робіт, послуг) правоволодільця;

дотримуватися інструкцій та вказівок правоволодільця, спрямованих на забезпечення відповідності характеру, способів та умов використання комплексу наданих прав використанню цих прав правовол оділ ьцем;

надавати покупцям (замовникам) додаткові послуги, на які вони могли б розраховувати, купуючи (замовляючи) товари (роботи, послуги) безпосередньо у правоволодільця;

інформувати покупців (замовників) найбільш очевидним для них способом про використання ним торговельної марки та інших позначень правоволодільця за договором комерційної концесії;

не розголошувати секрети виробництва правоволодільця, іншу одержану від нього конфіденційну інформацію.

За згодою сторін користувач може мати й інші обов'язки, зокрема визначення терміну використання отриманих від правоволодільця прав. У системі цивільно-правових договорів договір комерційної концесії може бути визначений, з деякими застереженнями, як договір про здійснення оплатного надання послуг, про що вказують М.І. Брагинський і В.В. Вітрянський.

Характерною особливістю договору комерційної концесії є відповідальність правоволодільця та користувача перед споживачами. У ст. 1123 ЦК України зазначено, що правоволоділець несе субси-діарну відповідальність за вимогами, що пред'являються до користувача у зв'язку з невідповідністю якості товарів (робіт, послуг), проданих (виконаних) користувачем. Водночас за вимогами, що пред' являються до користувача як виробника продукції правоволодільця, правоволоділець відповідає солідарно з користувачем.

Належне виконання користувачем його обов'язків не лише головна мета, а й характерна вимога договору. Насамперед це стосується обов'язків щодо забезпечення якості наданих споживачам товарів і послуг. Безумовно, у цьому також зацікавлений правоволо-ділець. Якщо користувач виступає під його фірмовим найменуванням, недоліки у діяльності користувача безпосередньо позначаються на діловій репутації правоволодільця. Адже у багатьох випадках споживачі впевнені, що купують товар чи отримують послугу у самого правоволодільця.

Комерційна субконцесія. В умовах конкуренції правоволоділець, як правило, намагається розширити свій вплив і сферу присутності на відповідній ділянці ринку. Тому надання правоволо-дільцем дозволу користувачу на передачу деяких своїх прав іншим підприємцям сприймається у сфері підприємництва позитивно. Йдеться про можливість використання переваг комерційної субконцесії. Відповідно до ст. 1119 ЦК України користувач може укласти договір комерційної субконцесії, за яким він надає іншій особі (субкористувачеві) право користування наданим йому правоволоділь-цем комплексом прав або частиною комплексу прав на умовах, погоджених із правоволодільцем або визначених договором комерційної концесії. До такого договору застосовуються аналогічні положення, що й до договору комерційної концесії.

Як уже зазначалося, правоволоділець, як правило, є зацікавленим у видачі субконцесій. За умовами будь-якого конкретного договору надання субконцесії є не обов'язком для користувача, а лише його правом. Це пов'язано з тим, що використання субконцесії покладає на користувача певні додаткові навантаження, які стосуються самих субконцесіонерів, а також мають організаційний та управлінський характер.

При укладенні субконцесійного договору норми основного договору комерційної концесії є домінуючими. У концесійному договорі можуть бути передбачені норми щодо змісту, обов'язкових умов і реєстрації договору субконцесії. Договір субконцесії є залежним від основного концесійного договору, тому термін дії субконцесії не може перевищувати терміну дії основного договору. Визнання недійсним договору комерційної концесії має наслідком недійсність договору комерційної субконцесії.

При цьому у разі дострокового припинення основного концесійного договору основний правоволоділець може зберегти субконцесійний договір, замінивши користувача за основним договором. Це пов'язано з тим, що правоволоділець та субконцесійний користувач зацікавлені у збереженні концесійних відносин. Звичайно, ця заміна виключається у разі, коли сам правоволоділець відмовляється

від взятих на себе прав і обов'язків сторони за таким договором або у разі заборони такої заміни основним концесійним договором.

Слід звернути увагу, що за шкоду, заподіяну правоволодільцю діями вторинних користувачів, його контрагент-користувач за основним концесійним договором відповідає солідарно із субконцесіонерами (ст. 1119 ЦК України). Це положення мотивується тим, що предметом концесійних договорів є виключні права інтелектуальної власності, неналежне здійснення яких у багатьох випадках може заподіяти шкоду безпосередньо первісному правоволодільцю, що залишається незмінним суб'єктом цих прав. Прикладом можуть бути ситуації, коли внаслідок діяльності зазначених користувачів заподіюється шкода діловій репутації правоволодільця, скорочується попит на його товари або послуги та ін.

Обмеження прав сторін за договором комерційної концесії. Договір комерційної концесії може передбачати конкретний обсяг або межі використання виключних прав і комерційної інформації, отриманих користувачем від правоволодільця. Це стосується як вартості, так і кількості вироблених товарів чи наданих послуг, а також умов використання їх на одному чи на визначеній кількості підприємств. Концесійним договором можуть бути обмежені права користувача із вказівкою території їх використання. Прикладом такого обмеження прав користувача може бути обмеження торгівлі визначеним видом товарів на конкретній території -- регіоні, області, місті, районі тощо. Також обмеження може стосуватися надання відповідних послуг лише у спеціально визначеному регіоні. Однак зазначені обмеження не можуть порушувати заборони антимонопольного законодавства і не можуть монополізувати визначений ринок або обмежувати доступ визначених споживачів до певних товарів і послуг.

Відповідно до ст. 1122 ЦК України концесійним договором можуть бути передбачені особливі умови, які також є обмеженнями прав сторін. Ці умови стосуються запобігання конкуренції між правоволодільцем та користувачем або між різними користувачами. Зокрема, правоволоділець може взяти на себе зобов'язання не надавати аналогічні комплекси виключних прав для використання третім особам на закріпленій за користувачем території або утримуватися від власної аналогічної діяльності на цій території. Водночас користувач може взяти на себе зобов'язання про відмову від конкуренції з правоволодільцем на тій території, де діє концесійний договір. Він також може відмовитися від одержання аналогічних прав у конкурентів правоволодільця. Це гарантує правоволодільцю можливість самостійно виступати на ринку. Зрозуміло, що ці умови не повинні порушувати встановлених законом антимонопольних заборон. Як обмеження прав користувача можна розглядати також можливий його обов'язок погоджувати з правоволодільцем питання, пов'язані з розташуванням приміщень для продажу товарів (виконання робіт, надання послуг), питання їх внутрішнього та зовнішнього оформлення, використання наданих правоволодільцем виключних прав.

Однак окремі обмеження прав користувача, визначені законом, є нікчемними. Зокрема, ЦК України передбачає нікчемність умови, відповідно до якої правоволоділець має право визначати ціну товару (робіт, послуг), передбаченого договором, або встановлювати верхню чи нижню межу цієї ціни. У міжнародній практиці нікчемною вважається також умова договору, коли користувач має право продавати товари (виконувати роботи, надавати послуги) виключно певній категорії покупців (замовників), які проживають чи мають місцезнаходження на території, визначеній у договорі. Однак ця умова як особлива визначена лише у ст. 1122 ЦК України, без зазначення жодних напрямів її застосування.

Зміна і припинення договору комерційної концесії. Концесійний договір може бути змінений сторонами протягом терміну його дії за загальними правилами про зміну цивільно-правових договорів. Однак будь-які зміни цього договору підлягають обов'язковій державній реєстрації. Лише з моменту такої реєстрації відповідні зміни набувають силу для третіх осіб, у тому числі для споживачів користувача, якщо зазначені особи раніше не знали і не могли знати про такі зміни.

У разі зміни торговельної марки чи іншого позначення право-володільця, права на використання яких входять до комплексу прав, наданих користувачеві за договором комерційної концесії, такий договір зберігає чинність щодо нового позначення правоволо-дільця, якщо користувач не вимагає розірвання договору і відшкодування збитків. Йдеться про перетворення або зміну основного профілю діяльності лравоволодільця. Договір зберігає чинність щодо нового найменування (зазначення), але лише за умови згоди на це користувача. При цьому договір має бути відповідним чином змінений і перереєстрований. Це правило стосується також використання нового комерційного (фірмового) найменування.

Якщо в період дії договору комерційної концесії припинилося право, користування яким надано за таким договором, то дія договору не припиняється, крім тих його положень, що стосуються припиненого права. Користувач при цьому має право вимагати відповідного зменшення належної правоволодільцеві плати. Перехід виключного права на об'єкт права інтелектуальної власності, визначений у договорі комерційної концесії, від правоволодільця до іншої особи не є підставою для зміни або розірвання договору комерційної концесії.

Під час дії договору правоволоділець, який залишається суб'єктом комплексу виключних прав, може передати ці права чи їх частину іншій особі. У такому разі концесійний договір зберігається, однак його учасником стає новий правоволоділець (у частині виключних прав і обов'язків, що перейшли до нього). При цьому можлива поява більшого кола осіб на стороні правоволодільця, якщо виключні права, що належали первісному правоволодільцю, частково відчужені. Таке саме положення складається у разі смерті правоволодільця -- фізичної особи, права якого переходять його спадкоємцям. При цьому необхідна реєстрація спадкоємця як індивідуального підприємця протягом терміну для прийняття спадщини або передача його прав та обов'язків особі, яка має право займатися підприємницькою діяльністю. Правонаступником юридичної особи має бути підприємницька організація.

Концесійний договір, укладений без вказівки терміну його дії, припиняється за заявою однієї зі сторін за умови повідомлення про це контрагента не менш як за шість місяців, якщо більш тривалий строк не встановлено договором. Концесійний договір, укладений на певний термін, припиняється на загальних підставах припинення договірних зобов'язань. При цьому дострокове припинення договору, як і його розірвання, укладеного без вказівки терміну, підлягає обов'язковій державній реєстрації.

У ст. 1126 ЦК України визначено умови, за наявності яких договір комерційної концесії припиняється. Такими умовами є:

припинення права правоволодільця на торговельну марку чи інше позначення, визначене у договорі, без заміни їх новими аналогічними правами;

оголошення одного з учасників договору неплатоспроможним (банкрутом).

Користувач, який належним чином виконував свої обов'язки, має право на укладення договору комерційної концесії на новий термін на тих самих умовах. Це правило захищає інтереси користувача яж більш слабкої сторони договору. Після припинення договору комерційної концесії користувач залишається у невигідному становищі, йому треба продовжувати підприємницьку діяльність без можливості користування фірмою і комерційним досвідом правоволодільця. Водночас місце користувача у комерційній системі правоволодільця може зайняти новий підприємець, отримавши переваги від створеного колишнім користувачем положення, не

кажучи вже про те, що за його рахунок і сам правоволоділець розширив сферу своєї діяльності.

З іншого боку, таке право користувача не може бути безумовним -- це зашкодило б законним інтересам правоволодільця, який, наприклад, може втратити інтерес до ринку, де працював користувач. Тому законом можуть бути встановлені умови, за яких правоволоділець може відмовитися від укладення договору концесії на новий строк. В Україні такого закону ще немає, але в інших країнах, наприклад у Росії, встановлено, що правоволоділець може відмовити у поновленні договору користувачу, який неналежним чином виконував свої обов'язки за договором, що діяв раніше. Добросовісному користувачеві правоволоділець може відмовити у продовженні договору і без пояснення причин, якщо протягом трьох років він не буде укладати аналогічні договори з іншими користувачами на території, де діяв колишній договір.

В іншому разі правоволоділець зобов'язаний або укласти такий договір з колишнім користувачем на не менш сприятливих для користувача умовах, ніж договір, що припинився, або відшкодувати йому всі збитки, включаючи упущену вигоду.

Рекомендована література:

Цірат А.В. Франчайзинг і франчайзинговий договір: Навч.-практ. посібник. -- К.: Істина, 2002. -- 240 с.

Основи інтелектуальної власності. -- К.: Ін Юре, 1999. -- С. 262-285. Брагинский М.И., Витрянский В.В. Договорное право. Книга третья: Договоры о выполнении работ и оказании услуг. -- М.: Статут, 2002. -- С.959-1032.



Глава 24. Загальні положення про зобов'язання щодо спільної діяльності

За договором про спільну діяльність сторони (учасники) зобов'язуються спільно діяти без створення юридичної особи для досягнення певної мети, що не суперечить законові (ст. 1130 ЦК України).

Інститут спільної діяльності відомий цивільному праву з давніх часів. У римському праві була створена одна з форм спільної діяльності -- так зване товариство (зосіеїав), що отримало подальше розповсюдження у європейському законодавстві внаслідок рецепції римських положень. Так була створена основа для розвитку різних організаційно-правових форм спільної, як правило, комерційної діяльності.

Юридична сутність товариства полягає в тому, що особи, які об'єднуються для однієї спільної мети, юридично не зникають у створеному ними союзі¹. Тобто суб'єктами цивільного обігу залишаються особи, які створили товариство, а не товариство.

Спільна діяльність тривалий час регулювалася нормами ЦК УРСР 1964 р. (глава 38 «Сумісна діяльність»). Вказані норми певним чином стримували розвиток даних відносин, оскільки не дозволялось укладання між громадянами таких договорів, які виходили за межі побутових, а також їх укладення між громадянами та організаціями у будь-яких випадках. Крім того, ст. 430 ЦК УРСР 1964 р. зазначала, що сторони зобов'язуються сумісно діяти для досягнення будь-якої господарської мети.

Проте приватно-правові відносини у цій сфері не обмежуються лише «господарською метою», тобто метою отримання прибутку, і розповсюджуються на різні види діяльності: творчу, наукову, благодійницьку тощо. Отже, спільна діяльність може мати «власне підприємницькі і так звані ідеальні цілі, об'єднуючи представників вільних професій, які не є підприємцями»².

Відступ від обмежень спільної діяльності лише господарською метою запропонований у новому ЦК України. Визначення договору про спільну діяльність вказує на будь-яку мету, яка не суперечить законові (ст. 1130 ЦК України).

Зобов'язання, що виникає на підставі цього договору, має свої особливості і останнім часом є дуже розповсюдженим видом зобов'язань. Законами України «Про підприємництво», «Про власність», «Про зовнішньоекономічну діяльність», «Про режим іноземного інвестування» були зняті передбачені у ЦК УРСР 1964 р. обмеження щодо суб'єктного складу і передбачається можливість його укладання як фізичними, так і юридичними особами, у тому числі й іноземними. Договори про спільну діяльність за участю іноземного інвестора згідно зі ст. 24 Закону України «Про режим іноземного інвестування» підлягають державній реєстрації.

Аналіз норм ЦК України дозволяє зробити висновок про суттєвість запропонованих змін, які надають можливість по-новому оцінити договір про спільну діяльність. Перш за все треба виділити загальні ознаки договору про спільну діяльність:

обов'язок сторін діяти спільно без створення юридичної особи;

мета діяльності, що об'єднує учасників, може бути будь-якою, але не може суперечити законові.

Крім загальних ознак, характерних для будь-якої спільної діяльності, законодавством визначаються і спеціальні ознаки. Вони залежать від тієї форми спільної діяльності, яку обрали її учасники. Як зазначає І. О. Покровський, «цивільно-правові об'єднання осіб для спільної діяльності мають різні цілі і різний характер, внаслідок чого для цивільного права виникає нелегке завдання -- знайти для цього розмаїття належні форми».

На сучасному етапі виділяють такі організаційно-правові форми спільної діяльності:

1) спільна діяльність без поєднання вкладів учасників. Договірпро спільну діяльність без поєднання вкладів учасників характеризується наявністю спільної мети і відсутністю вкладів учасників. Тобто учасникам достатньо лише домовитися про спільну діяльність.

У цивільно-правовій літературі такі договори прийнято вважати «договорами про спільну діяльність у широкому розумінні»². Цей вид договору передбачений у ЦК України (п. 2 ст. 1130), але детальна його регламентація відсутня.

Такий вид спільної діяльності має місце, як правило, для здійснення будь-яких одноразових дій, наприклад, охорона майна кількома власниками, продаж речей, будівництво певного об'єкта, проведення ремонту тощо, коли потреба в об'єднанні капіталу учасників відсутня завдяки нетривалості такого юридичного зв'язку або сутності його мети;

2) спільна діяльність з об'єднанням вкладів-учасників (ст. 1130ЦК України). Ці відношення оформляються за допомогою договору простого товариства.

Правовому регулюванню відносин, що виникають на підставі договору простого товариства, присвячений окремий параграф З ЦК України. Головною ознакою цього договору, на відміну від попереднього договору про спільну діяльність, вважається об'єднання вкладів його учасників. Просте товариство в юридичній літературі вважається «договором про спільну діяльність у вузькому розумінні»³.

Учасники цивільного обігу використовують договір простого товариства для вирішення завдань, які не передбачають створення юридичної особи. Цей договір є більш універсальний і дозволяє вирішувати різні питання, як ті, що пов'язані з одержанням прибутку, так і ті, що спрямовані на будь-які ідеальні цілі, регламентувати тривалі і разові юридичні дії;

3) спільна діяльність зі створенням юридичної особи.

Чим більш тривалою є мета спільної діяльності, тим більш доцільним є надання такому союзу характеру нового «юридичного центру».

З моменту створення даний союз розглядається як самостійний суб'єкт права з особливою правосуб'єктністю. Учасники укладають договір про спільну діяльність, який не тільки регулює їх спільну діяльність, а й визначає правовий статус створеної ними для цієї мети юридичної особи¹ (п. 2 ст. 87, ст. 1131 ЦК України).

Засновницький договір окремо регулюється відповідними статтями 88, 120, 134 ЦК України, якими він є схожий на договір простого товариства. Це пов'язано з тим, що засновницький договір виник на підставі договору простого товариства, проте цей договір, на відміну від договору простого товариства, спрямований на створення юридичної особи і зберігає силу до тих пір, поки існує юридична особа, до її припинення. Єдиним власником майна є створена засновниками юридична особа, а не самі засновники. Окремо регулюються договір про заснування товариства з обмеженою відповідальністю (ст. 142 ЦК України) і договір про створення акціонерного товариства (ст. 153 ЦК України).

Зазначені види спільної діяльності, незважаючи на суттєві відмінності, мають риси, що їх об'єднують. Усі вони належать до багатосторонніх консенсуальних угод організаційного характеру.

Деякі вчені звертають увагу на фідуціарність зобов'язань щодо спільної діяльності. Зміст взаємовідносин сторін у таких угодах має особливий довірчий характер.

Зокрема, дослідники історії розвитку римської воєіеїаз стверджують, що вона виникла на підставі спільності сімейного майна, а саме, серед спадкоємців, які об'єднувалися для спільної охорони свого майна та управління ним. На думку Ульпіана, товариство містить у собі нібито право братства³.

Спільність мети, а здебільшого і об'єднання майна не можуть не ґрунтуватися на довірі. У противному разі зобов'язання зі спільної діяльності не отримали б свого розповсюдження у багатьох країнах світу.

Характерною ознакою зобов'язань щодо спільної діяльності слід вважати мету, що об'єднує учасників, вимагає від них спільних, узгоджених дій. Така мета не може бути протизаконною (п. 1 ст. 1130 ЦК України).

Тобто дійсність договору про спільну діяльність, як і будь-якої іншої угоди, залежить від того, чи дотримані при укладенні цього договору всі умови дійсності угод. Як зазначали римські юристи, товариство, укладене зі злим умислом або для омани, вважається недійсним, оскільки fides bona contraria est fraudi et dolo (добра совість суперечить омані та умислу), договір sosietas і є угодою bona fides¹.

За домовленістю сторін визначаються умови договору про спільну діяльність, у тому числі координація спільних дій учасників або ведення їхніх спільних справ, правовий статус виділеного для спільної діяльності майна, покриття витрат та збитків учасників, їх участь у наслідках спільних дій та інші умови (п. 2 ст. 1131 ЦК України).

За засновницьким договором слід вказати на застосування щодо його регулювання окремих, детально регламентованих законом положень, що торкаються його змісту (статті 88, 120, 134 ЦК України).

Зобов'язання щодо спільної діяльності не повинні ґрунтуватися на тому, коли один учасник має лише вигоди, інший -- збитки. Сама сутність спільної діяльності, її довірчий характер не дозволяє цього. Такий договір має бути визнаний недійсним. У п. 1 ст. 1137 ЦК України зазначається, що умова, за якою учасник повністю звільняється від участі у відшкодуванні спільних витрат або збитків, є нікчемною. На жаль, це передбачено не у параграфі щодо загальних положень про спільну діяльність (§ 1 глави 77), а в параграфі 2 «Просте товариство», що може призвести до звуженого застосування цієї норми, надто важливої для всіх зобов'язань про спільну діяльність.

Римські вчені називали товариство, в якому несправедливо покладалися на одних учасників збитки, а інші отримували вигоди, -- товариством лева (sosietas leonina), як у байці Езопа, коли лев провів полювання разом з віслюком, а при поділі здобичі все забрав собі².

При спільній діяльності як прибуток, так і збитки мають бути спільними.

Рекомендована література:

Романец Ю.В. Система договоров в гражданском праве России. -- М.: Юрист, 2001.

Римское частное право / Под ред. И.В. Новицкого, И.С. Перетерского. -- М., 1948. -- С. 500. ² Дождев Д.В. Римское частное право. -- М., 1996. -- С. 457.

Луць В.В. Контракти у підприємницькій діяльності: Навч. посібник. -- К.: Юрінком Інтер, 1999.

Брагинский М.И., Витрянский В,В. Договорное право. -- М.: Статут, 1999.

Шершеневич Г.Ф. Учебник русского гражданского права. -- М., 1995.

Дашков Л.П., Бризгалин А.П. Коммерческий договор: от заключения до исполнения. -- М.: ИВЦ «Маркетинг», 1995.



Глава 25. Договір простого товариства

§ 1. Поняття договору простого товариства

За договором простого товариства сторони (учасники) беруть зобов'язання об'єднати свої вклади та спільно діяти з метою одержання прибутку або досягнення іншої мети (ст. 1132 ЦК України).

Особливістю договору простого товариства є те, що він вважається багатосторонньою угодою, оскільки воля сторін спрямована на досягнення єдиної для всіх мети і в зв'язку з цим збігається, а це означає, що кожен з учасників договору перебуває у взаємовідносинах зі всіма іншими учасниками.

Як зазначав І.С. Перетерський, «між учасниками двосторонньої угоди відсутній такий антагонізм інтересів, як при звичайних багатосторонніх угодах». У простому товаристві інтереси контрагентів не протилежні, а тотожні, -- підкреслював Г.Ф. Шершеневич.

Договір простого товариства може укладатися двома сторонами, але незалежно від цього він буде мати всі ознаки багатосторонньої угоди: 1) тотожність інтересів; 2) єдина мета; 3) права та обов'язки кожного із суб'єктів договору щодо інших учасників; 4) кожен із суб'єктів договору має індивідуальну волю.

Оллатність договору простого товариства є суперечливим моментом і викликає чимало дискусій щодо того, чи існує у договорі простого товариства зустрічне задоволення.

Відомий радянський цивіліст О.С. Іоффе вказував на те, що учасники не отримують зустрічного задоволення і діють разом для досягнення спільної мети³. Проте більш точними є висловлення Є.О. Суханова і О.І. Масляєва, що кожний з учасників вносить свій майновий вклад і отримує вигоду від нього і діяльності інших учасників, що можна розглядати як певне зустрічне задоволення, а вклади учасників здійснюються для спільної мети. Такі висловлення щодо оплатності договору простого товариства більш відповідають його сутності, тому цей договір слід розглядати як оплатний.

Договір простого товариства вважається консенсуальним договором. Права й обов'язки сторін виникають з моменту досягнення згоди з усіх істотних умов. Аналіз ст. 1132 ЦК України дозволяє дійти висновку, що спочатку сторони укладають договір, а потім виконують зобов'язання щодо передачі вкладів.

У цивільному праві існує також поділ договорів на майнові та організаційні. Критерієм поділу вважається зміст діяльності, яку вони регулюють. Основною метою договору простого товариства є формування об'єднання осіб для здійснення спільної діяльності, а не передача майна. Цей договір створює передумови для майбутньої діяльності і тому вважається організаційним договором.

§ 2. Елементи договору простого товариства

Предметом договору простого товариства вважається спільне ведення діяльності для досягнення спільної мети. Мета може бути спрямована на досягнення прибутку і передбачати заняття підприємницькою діяльністю, а може бути спрямована на інші цілі і передбачати будь-яку іншу «некомерційну» діяльність. У першому випадку сторони мають бути зареєстровані як суб'єкти підприємницької діяльності. Головним є те, що спільна діяльність не повинна суперечити законові.

Сторонами (учасниками) договору можуть бути юридичні та фізичні особи, держава, територіальні громади, інші суб'єкти публічного права (ст. 2 ЦК України). Але якщо метою товариства є підприємницька діяльність, то суб'єктами товариства можуть бути виключно індивідуальні підприємці або комерційні юридичні особи. У деяких випадках учасником договору може бути і некомерційна організація, якщо вона здійснює відповідно до закону підприємницьку діяльність для виконання статутних завдань. Отже, необхідно оцінювати цілі і завдання, які має некомерційна організація, і наскільки відповідає цьому її підприємницька діяльність.

У законодавстві відсутні заборони щодо участі однієї особи в кількох товариствах одночасно. Це пов'язано з тим, що товариство не є юридичною особою і його фінансовий стан не регламентується законом, а обмежувати кількість договорів, які може укладати одна особа, -- порушує принцип свободи договору.

Договори про спільну діяльність, у тому числі й договір простого товариства, мають укладатися у письмовій формі (ч. 1 ст. 1131 ЦК України).

Щодо порядку укладення і моменту вступу договору в законну силу слід зазначити, що спеціальних норм у ЦК України не передбачено і застосовуються загальні норми про укладення договорів.

Залежно від строку дії договори простого товариства поділяються на строкові, безстрокові та із вказівкою мети як скасувальної умови. Від цього залежить вирішення питання про розірвання і припинення договору.

§ 3. Зміст договору простого товариства

Істотними умовами договору простого товариства вважаються дві умови: 1) про поєднання внесків; 2) про спільну діяльність.

Основними обов'язками учасників, що виникають на підставі договору простого товариства, вважається внесення внесків і ведення спільно з іншими учасниками передбаченої законом діяльності.

Вклади учасників чітко регламентуються законом. Ними можуть бути не лише майно, гроші, а й професійні та інші знання, навички і вміння, а також ділова репутація та зв'язки.

Вклади учасників вважаються рівними за вартістю, якщо інше не передбачено договором простого товариства або не випливає із фактичних обставин. Вклади мають бути оцінені. Грошова оцінка вкладу учасника провадиться за погодженням між учасниками, тобто вона здійснюється умовно, без застосування незалежної експертної оцінки.

При веденні спільних справ кожний учасник має право діяти від імені всіх учасників, якщо договором простого товариства не встановлено, що ведення справ здійснюється окремими учасниками або спільно всіма учасниками договору простого товариства. Тобто у договорі можна встановити порядок ведення справ. Якщо договір не передбачає ведення справ спільно всіма учасниками (а для цього необхідна згода всіх) або певним, конкретним учасником, то застосовується загальне правило про можливість і потребу виконання цього обов'язку кожним учасником.

Усі рішення щодо спільних справ приймаються учасниками за спільною згодою, якщо інше не передбачено договором простого товариства.

Кожний учасник договору простого товариства має право ознайомлюватися з усією документацією щодо ведення спільних справ учасників (ст. 1136 ЦК України). Вказане право не залежить від того, чи уповноважений учасник вести спільні справи товариства.

Правомочність учасника у його відносинах з третіми особами підтверджує довіреність, видана іншими учасниками, або договір простого товариства безпосередньо. Права учасників щодо відносин з третіми особами можуть бути обмежені в інтересах товариства. Проте закон, захищаючи інтереси третіх осіб і всього цивільного обігу, встановлює положення, згідно з яким учасники не можуть посилатися на обмеження прав учасника, який вчинив правочин щодо ведення спільних справ учасників, крім випадків, коли вони доведуть, що на момент вчинення правочину третя особа знала або могла знати про наявність таких обмежень (п. З ст. 1135 ЦК України).

Особливе значення для регламентації спільної діяльності має визначення правового становища майна товариства.

Майно товариства складається з внесеного учасниками майна, яким вони володіли на праві власності, а також виробленої внаслідок спільної діяльності продукції та одержаних від такої діяльності доходів.

Вказане майно вважається спільною частковою власністю, якщо інше не встановлено договором або законом.

Спільна часткова власність не виникає щодо майна, яким учасник володіє на іншій, крім права власності, підставі, наприклад, як наймач. Також договором простого товариства може передбачатися, що учасник передає своє власне майно у користування, а не у власність.

Внесене учасниками майно, яким вони володіли на підставах інших, ніж право власності, використовується в інтересах усіх учасників і є їхнім спільним майном.

Учасники користуються спільним майном за взаємною згодою, а в разі недосягнення згоди -- у порядку, що встановлюється судом. Обов'язки учасників щодо утримання спільного майна та порядок відшкодування витрат, пов'язаних із виконанням цих обов'язків, вирішуються у договорі простого товариства.

Законом передбачено й необхідність ведення бухгалтерського обліку спільного майна учасників, який може бути доручено учасниками одному з них (п. 2 ст. 1134 ЦК України).

Отже, спільне майно простого товариства об'єднує в собі: 1) майно, внесене учасниками у вигляді внеску, якщо майно належить учаснику на праві власності; 2) вироблену продукцію, плоди і доходи.

Розподіл прибутку між учасниками договору здійснюється пропорційно вартості вкладів учасників у спільну справу, якщо інше не встановлено договором простого товариства. Умова про усунення

будь-кого із учасників від участі в прибутку є нікчемною (ст. 1139 ЦК України).

Кожний з учасників повинен нести спільні витрати, а також відшкодовувати зроблені товариством збитки.

За загальним правилом порядок покриття витрат і збитків, пов'язаних зі спільною діяльністю, визначається згодою учасників. У разі відсутності такої домовленості кожний учасник несе витрати та збитки пропорційно вартості його вкладу у спільну справу. Нікчемною буде вважатися умова, яка звільняє будь-кого з учасників від участі у спільних затратах і збитках.

Відповідальність учасників договору простого товариства залежить від того, чи є такий договір підприємницьким, чи ні. Якщо договір пов'язаний із здійсненням підприємницької діяльності, учасники відповідають солідарно за всіма спільними зобов'язаннями. У разі відсутності у договорі мети отримання прибутку учасники будуть відповідати всім своїм майном пропорційно внескам.

За спільними зобов'язаннями, що виникли не з договору, відповідальність буде солідарною. Зазначені положення ст. 1138 ЦК України є імперативними нормами і не можуть змінюватися договором.

Новий ЦК України регулює порядок звернення стягнення на частку учасника у простому товаристві. Кредитор учасника простого товариства має право поставити вимогу про виділ його частки у спільному майні.

§ 4. Припинення договору простого товариства

Договір простого товариства припиняється у разі:

визнання будь-кого з учасників недієздатним, обмеженим у дієздатності, безвісно відсутнім, якщо домовленістю між учасниками не передбачено збереження договору щодо інших учасників;

оголошення будь-кого з учасників банкрутом, за винятком, зазначеним у п. 2 ст. 1141 ЦК України;

смерті учасника або ліквідації юридичної особи.

У договорі лростого товариства або в наступній угоді може бути передбачено збереження договору у відносинах між іншими учасниками або заміщення учасника, який помер (ліквідованої юридичної особи), його спадкоємцями (правонаступниками);

відмови будь-кого з учасників від подальшої участі у договорі простого товариства або розірвання договору на вимогу одного з учасників, за винятком, зазначеним у п. 1 ст. 1141 ЦК України;

спливу строку договору;

виділу частки учасника на вимогу його кредитора за зазначеними винятками;

досягнення мети товариства або настання обставин, коли досягнення мети товариства стало неможливим.

При припиненні договору простого товариства продовжують існувати певні майнові відносини між учасниками. Так, учасник, який вніс у спільну власність річ, визначену індивідуальними ознаками, має право вимагати її повернення. Речі, що були передані не у власність товариству, також повертаються учасникам, які їх надали, без виплати відповідної винагороди.

Поділ майна товариства здійснюється на підставі норм, передбачених для поділу спільної власності.

З моменту припинення договору простого товариства його учасники несуть солідарну відповідальність за невиконаними спільними зобов'язаннями щодо третіх осіб.

Рекомендована література:

Романец Ю.В. Система договоров в гражданском праве России. -- М.: Юрист, 2001.

Луць В.В. Контракти у підприємницькій діяльності: Навч. посіб. -- К.: Юрінком Інтер, 1999.

Брагинский М.И., Витрянский В.В. Договорное право. -- М.: Статут, 1999.

Шершеневич Г.Ф. Учебник русского гражданського права. -- М., 1995. Дашков Л.П., Брызгалин А.П. Коммерческии договор: от заключения до исполнения. -- М.: ИВЦ «Маркетинг», 1995.



Розділ II. ЗОБОВ'ЯЗАННЯ З ОДНОСТОРОННІХ ДІЙ

Нарівні з договорами найбільш розповсюдженими підставами виникнення зобов'язань можуть виступати зобов'язання з односторонніх дій, до яких, зокрема, належать зобов'язання, що виникають із публічної обіцянки винагороди без оголопіення конкурсу, та зобов'язання, що виникають із публічної обіцянки винагороди за результатами конкурсу, вчинення дій у майнових інтересах іншої особи без її доручення, запобігання загрози життю, здоров'ю, майну фізичної або юридичної особи, рятування здоров'я та життя фізичної особи, майна фізичної або юридичної особи. Вказані інститути є новими для цивільного права, їх врегулюванню у ЦК України присвячені глави 78-81 підрозділу 2 розділу 3.

Глава 26. Публічна обіцянка винагороди без оголошення конкурсу

§ 1. Поняття публічної обіцянки винагороди

Правовідносини із публічного обіцяння винагороди врегульовані у ЦК України вперше. ЦК УРСР 1964 р. містив лише правила, пов'язані з проведенням конкурсу, який є одним із видів публічного обіцяння винагороди. Обіцяння винагороди в інших випадках, якщо ці відносини не суперечили загальним засадам і змісту цивільного законодавства, згідно зі ст. 4 ЦК УРСР 1964 р. мали юридичну силу і до них. застосовувалися загальні правила щодо угод.

Для виконання роботи або надання певної послуги звичайно укладають відповідний правочин з його виконавцем з попередньою або наступною оплатою за правочином. Іноді для скорішого досягнення бажаного результату доцільно привернути до цього увагу широкого кола осіб з обіцянкою виплатити відповідну винагороду тому, хто досягне такого результату. Часто трапляються у засобах масової інформації оголошення такого характеру:

«Загублені 23 грудня 2002 р. документи фірми (оригінали свідоцтва про держреєстрацію, статут, установчий договір) прохання повернути за адресою... (повідомити за тел... .). Винагорода гарантується».

Або:

«25 жовтня 2002 р. біля кінотеатру «Аврора», що знаходиться на бульварі Перова, в автомобілі ВАЗ-2101 залишена відеокамера. Прохання до водія -- повернути за винагороду».

Подібні звернення є не що інше як публічне обіцяння винагороди.

Відповідно до статей 1144, 1148 ЦК України особа має право публічно пообіцяти винагороду (нагороду) за передання їй відповідного результату (передання інформації, знайдення речі, знайдення фізичної особи тощо). У разі виконання завдання і передання його результату особа, яка публічно обіцяла винагороду (нагороду), зобов'язана виплатити її.

Однак не будь-яке навіть зроблене публічно обіцяння винагороди має юридичне значення і породжує передбачене ст. 1144 ЦК України виникнення зобов'язання. Щоб обіцяння винагороди було юридично обов'язковим, воно має відповідати певним умовам, а саме:

Обіцянка винагороди має бути публічною. Обіцянка винагороди є публічною, якщо вона сповіщена у засобах масової інформації або іншим чином невизначеному колу осіб.

Обіцянка винагороди має бути майнового характеру, тобто мати грошове або інше вартісне вираження і вказівку щодо форми та розміру винагороди.

У сповіщенні публічної обіцянки винагороди має бути вказаний кінцевий результат (визначене завдання, строк та місце його виконання), який має бути досягнутий як умова отримання винагороди. Винагорода має бути обіцяна невизначеному колу осіб за правомірні дії.

Обіцяння винагороди, розрахованої на досягнення відповідного результату однією конкретною особою, не породжує зобов'язання, передбаченого ст. 1144 ЦК України, через відсутність публічності обіцяння винагороди.

4. Обіцяння винагороди має надати можливість визначити, ким вона обіцяна.

Отже, оголошення про зацікавленість у здійсненні певних дій і обіцянка винагороди є передумовою виникнення правовідношення. Зобов'язання для особи, яка публічно пообіцяла винагороду, виникає не з моменту такої заяви, а лише за умови досягнення третіми особами бажаного результату. І лише після того як особа, яка відгукнулася на публічне оголошення, здійснить передбачені в ньому дії, у неї виникне право вимоги з приводу обіцяної винагороди щодо особи, яка закликала до таких дій. Відповідно той, хто відгукнувся, виступає як кредитор, а той, хто закликав, -- як боржник. Саме за таких умов і виникає відповідне зобов'язання, виявляється конкретний склад його учасників, реалізуються права й обов'язки.

§ 2. Підстави виникнення зобов'язань із публічної обіцянки винагороди

Підставою виникнення зобов'язання, передбаченого ст. 1144 ЦК України, є юридичний склад, що має два елементи -- дві односторонні угоди: публічну обіцянку винагороди і відзив на неї у вигляді досягнення обумовленого результату. Визначальним серед цих факторів є публічне обіцяння винагороди, що визначає не лише зміст, а й назву цього зобов'язання. Ці два елементи мають зустрічний характер і повинні відповідати один одному, однак їх здійснення не означає укладення договору.

Обіцяння винагороди не може вважатися офертою, оскільки є умовним і адресоване не конкретній особі, а до всіх і кожного. Досягнення результату, обумовленого публічною обіцянкою нагороди, не є акцептом, тому що такий результат, по-перше, може бути досягнутий невизначеним колом осіб, по-друге, при одночасному його досягненні кількома особами кожна з них може розраховувати на відповідну частину винагороди.

Завдання, за виконання якого була обіцяна винагорода і яке належить виконати, може стосуватися разової дії або необмеженої кількості дій одного виду, що можуть вчинятися різними особами.

Строк дії обіцянки може бути визначений безпосередньо в об'яві. Якщо строк (термін) виконання завдання не встановлений, воно вважається чинним протягом розумного часу відповідно до змісту завдання (ст. 1146 ЦК України).

Відповідно до ст. 1147 ЦК України особа, яка публічно обіцяла винагороду, має право змінити завдання та умови надання винагороди. У такому разі особа, яка приступила до виконання завдання, має право вимагати відшкодування збитків, завданих їй у зв'язку зі зміною завдання. Якщо у зв'язку зі зміною умов надання винагороди виконання завдання втратило інтерес для особи, яка приступила до його виконання до зміни умов, ця особа має право на відшкодування понесених нею витрат.

Правові наслідки виконання завдання. У разі виконання завдання і передання його результату особа, яка публічно обіцяла винагороду (нагороду), зобов'язана виплатити її.

Оскільки обіцяння винагороди є публічним і неперсоніфікованим, можливі варіанти, за яких не одна, а кілька осіб незалежно одна від одної здійснили дії, вказані в об'яві про винагороду. У тому разі, якщо завдання стосується разової дії, право на отримання винагороди виникає у того, хто першим виконав відповідні дії (ст. 1148 ЦК України).

У разі, коли встановити пріоритет серед тих, хто відгукнувся, неможливо, а також якщо таке завдання було виконано кількома особами одночасно, винагорода поділяється між ними порівну.

Зобов'язання у зв'язку з публічною обіцянкою винагороди відповідно до ст. 1149 ЦК України припиняється у разі:

1) закінчення строку для передання результату;

2) передання результату особою, яка першою виконала завдання.Особа, яка публічно обіцяла винагороду, має право публічно оголосити про припинення завдання.

У цьому разі особа, яка понесла реальні витрати на підготовку до виконання завдання, має право на їх відшкодування (ст. 1149 ЦК України).

Рекомендована література:

Боброва Д. Недоговірні зобов'язання у проекті Цивільного кодексу України // Українське право. -- 1997. -- № 1. -- С. 93-100. Кодифікація приватного (цивільного) права України / За ред. А. Довгерта. -- К.: Український центр правничих студій, 2000. -- 336 с.

Брагинский М.И. Публичное обещание награды (глава 56) // Гражданский кодекс Российской Федерации. -- Ч. 2. Текст, комментарии, алфавитно-предметный указатель / Под ред. О.М. Козырь, А.Л. Маковского, С.А. Хохлова. -- М., 1996. -- С. 569-571.

Смирнов В.Т. Публичное обещание награды // Гражданское право / Под ред. А.П. Сергеева, Ю.К. Толстого. -- М., 1997. -- Ч. 2. -- С. 677-681.



Глава 27. Публічна обіцянка нагороди за результатами конкурсу

Зобов'язання може виникнути за результатами конкурсу.

Визначення поняття конкурсу і особливості його правового регулювання. Правовідносини, що випливають із публічної обіцянки нагороди за результатами конкурсу, врегульовуються параграфом 2 підрозділу 2 розділу III ЦК України. На відміну від правил, передбачених статтями 435-439 ЦК УРСР 1964 р., положення нового ЦК України дають більш детальну регламентацію конкурсу як правової підстави виникнення зобов'язання.

За своїм смисловим значенням поняття «конкурс» означає змагання, що дає змогу виявити найбільш гідних із його учасників, або найкраще з того, що надіслане на огляд¹. Його оголошують тоді, коли треба отримати оптимальний (найкращий) можливий результат.

За своїм конкретним змістом та особливостями правового регулювання конкурс має видові відмінності і відображає різні суспільні відносини. Одні з них виникають у сфері трудових відносин і регулюються нормами трудового законодавства, зокрема відносини з конкурсного підбору кадрів. Як приклад, можна навести таку публікацію в газеті об'яв:

«Компанія N провадить конкурсний набір експертів з нерухомості. Запис на співбесіду відбудеться 21 лютого 2003 р.».

Інші є формою змагання для створення високоякісних творів літератури, мистецтва, науки. Наприклад, на веб-сторінці Міністерства освіти і науки України було розміщено оголошення такого змісту:

«3 метою формування державних наукових і науково-технічних програм Міністерство освіти і науки України оголошує конкурс наукових і науково-технічних проектів з пріоритетних напрямів розвитку науки і техніки. До розгляду приймаються наукові і науково-технічні проекти з пріоритетних напрямів розвитку науки і техніки відповідно до завдань державних наукових і науково-технічних програм... Про результати конкурсу буде повідомлено після проведення експертизи».

Крім того, оголошення про конкурс може передбачати звернення до всіх бажаючих, що належать до обмеженої категорії осіб (у першому прикладі коло учасників обмежується вимогами щодо певної професії, у другому -- вимогами щодо певних юридичних осіб, які займаються науковою діяльністю).

Право па оголошення конкурсу (змагання) має фізична або юридична особа (засновник конкурсу).

Конкурс оголошується публічно через засоби масової інформації. Оголошення про конкурс може бути зроблено іншим чином.

Засновник конкурсу має право запросити до участі у ньому персональних учасників (закритий конкурс) (ст. 1150 ЦК України).

Публічний конкурс є різновидом публічного обіцяння нагороди. Які для публічної обіцянки винагороди, необхідною умовою визнання оголошення конкурсним є його публічність, тобто оголошення про проведення конкурсу має бути звернене до невизначеного кола осіб.

ЦК України передбачає проведення як відкритого, так і закритого конкурсів. Відмінність полягає у тому, що при проведенні закритого конкурсу коло можливих учасників є обмеженим і попередньо визначеним.