Господарська діяльність споживчої кооперації України в період нової економічної політики (1921–1928 рр.)

Звіти про роботу кооперативних організацій в обов'язковому порядку входили до порядку денного засідань виконкомів місцевих рад та окрвнуторгів. Так, протоколи засідань Катеринославського міськвиконкому інформують про перекачування товарів із кооперативних крамниць до приватних торговців, що могло обернутися для кооператорів не лише адміністративною, але й судовою відповідальністю [358, арк.320]. В умовах загальної нестачі на ринку широкої групи товарів на складах Артемівського робкоопу перевіряюча комісія виявила товари, своєчасно не реалізовані споживачам [359, арк.6]. На засіданні Запорізького окрвиконкому піддали критиці роботу райспілки щодо постачання товарами сільських товариств з переважанням неходового товару [360, арк.20 зв.]. Про високий рівень накладних витрат у робітничій кооперації Київщини йшлося на президії Київського окрвиконкому 9 лютого 1927 р. [361, арк.68]. Подібні недоліки були виявлені в ряді кооперативних організацій.

Почастішали перевірки з боку ДПУ УСРР за відпуском товарів кооперативами. Так, 13 вересня 1928 р. ДПУ Полтавської округи за результатами перевірки виявило, що Карлівське споживче товариство відпускало мануфактуру лише тим пайовикам, які зерно здали безпосередньо споживчій кооперації, і водночас відмовляли у продажі мануфактури селянам, що здали зернохліб сільськогосподарським товариствам та державній структурі «Укрхліб». Відтак Полтавський окружний відділ ДПУ звернувся до уповноваженого НКВТ притягти порушників до відповідальності [362, арк.130].

До контролю за торговельною мережею споживчої кооперації більшовики широко залучали громадськість, прикладом чого може бути діяльність крамничних комісій. Якщо на кінець 1925 р. в Україні налічувалося 75 таких комісій, у 1926 р. - 536, то у 1929 р. - 2024. Керівництво УСРР вимагало, щоб не менше половини членів крамничних комісії обиралися з числа незаможних верств населення, а також не менше 20% були комуністами чи комсомольцями [363, с.21]. Зокрема, на 1 жовтня 1926 р. у Вінницькому ЦРК діяло 10 крамничних комісій (147 чоловік), де 37% становили комуністи [364, арк.92].

Проте навіть в умовах посилення одержавлення кооперативні організації намагалися виявляти певну господарську ініціативу і самостійність. Протягом 1926-1928 рр. кооператори значно розширили торговельну мережу споживчої кооперації. Динаміка росту вказаної торговельної мережі наведена в табл. 2.3.

Таблиця 2.3

Динаміка росту торговельної мережі споживчої кооперації України за період з 1925-1926 по 1928-1929 рр. [78, с.47]

Таким чином, зіставляючи наведені у таблиці дані, можна констатувати, що у 1928-1929 господарському році порівняно з 1925-1926 господарським роком відбулося зростання торговельних закладів споживчої кооперації на 181%, у тому числі на селі - на 153% . Проте цього було ще недостатньо, бо мережа приватних крамниць почала різко зменшуватися і у зв'язку з цим відчувався брак торговельних закладів, щоб безперебійно обслуговувати споживача як у місті, так і на селі.

Занепокоєння керівництва УСРР викликала ситуація із недостатністю торговельних закладів споживчої кооперації в робітничих районах. З огляду на це кооператори запровадили практику спорудження мережі ларьків. Такий підхід дозволив охопити торгівлею ті райони промислових міст та робітничих селищ, де зовсім не було торговельних закладів. Так, на засіданні Дніпропетровського ЦРК 18 січня 1928 р., ураховуючи недостатність торговельної мережі, визнали необхідним провести її розширення за рахунок організації лотків і кіосків навколо заводів [365, арк.41]. Загалом за рахунок дотації з державного бюджету в розмірі 600 тис. крб та власних коштів робкоопів (понад 600 тис. крб) упродовж 1927-1928 рр. удалося відкрити 2 тис. 800 ларьків [366, арк.30].

Швидке зростання промисловості, підйом сільського господарства, збільшення доходів населення сприяли зростанню оптового й роздрібного товарообігу. Зростання питомої ваги споживчої кооперації в загальному товарообігові підтверджують загальносоюзні показники, наведені у табл. 2.4.

Таблиця 2.4

Питома вага торговельних систем в оптовому товарообороті СРСР (%) [316, с.26].

Згідно з матеріалами ІV з'їзду уповноважених ВУКС (квітень 1926 р.) споживча кооперація посідала в роздрібному товарообігові республіки 33,9% проти 10% на час ІІІ з'їзду уповноважених ВУКС (січень 1925 р.), тобто її частка зросла більше ніж у три рази [75, с.34]. Отже, у 1926 р. споживча кооперація розширила роздрібний торговельний обіг до третини всього товарообігу республіки, що підтверджує й офіційна статистика [367, с.8-9]. За даними наркома торгівлі М.О. Чернова, на кінець 1927 р. питома вага споживчої кооперації в роздрібному товарообігу УСРР становила 52,6%, тоді коли на державну торгівлю припадало 23,7%, а на приватну - 23,7% [368, с.47]. Прикметно, що деякі робітничі товариства досягли значно вищих результатів питомої ваги в роздрібній торгівлі. Зокрема, в 1926-1927 рр. питома вага Чернігівського ЦРК у міській роздрібній торгівлі складала 85% [369, арк.7].

Через споживчу кооперацію України у 1928 р. на 72,3% задовольняли свої споживчі потреби сім'ї робітників, на 63,3% - сім'ї службовців і на 76,4% - селян [370, арк.97]. Передусім це стосується промислових товарів, що зафіксовано у додатку Б. Водночас охоплення споживчою кооперацією продуктового ринку мало значно менші обсяги. Так, у 1925-1926 р. частка споживчої кооперації України на ринку харчових продуктів становила лише 13% [371, арк.4], наступного року вона зросла до 17,4% [372, арк.33], а в 1927-1928 рр. становила 39,9% [373, арк.77]. Споживчі товариства недостатньо забезпечували міське населення молоком та овочами. Робітники витрачали на купівлю молока у споживчої кооперації лише 10,2% і овочів - 29,9% від суми своїх витрат на придбання вказаних продуктів, тоді як на закупівлю олії йшло 55,6%, м'яса - 38,8% та олії 55,6% їх бюджету [374, с.256]. З огляду на це 3 грудня 1928 р. на засіданні правління ВУКС акцентувалося, що в робкоопах виявлені недоліки у забезпеченні пайовиків овочами через відсутність належних приміщень для їх збереження, а тому потреби в цій продукції задовольнялися, головним чином, приватними торговцями [375, арк.75 зв.].

У 1928 р. радянська влада почала запроваджувати нормоване постачання. У середині 1928 р. карткову систему на продукти харчування і деякі промислової товари було введено в Донбасі, Одесі, Херсоні, Києві, Дніпропетровську, Харкові, Кривому Розі, Миколаєві, Маріуполі та інших містах України. Споживчій кооперації довелося вносити корективи в торговельну діяльність. Так, директива НКВТ УСРР до окрвнуторгів від 26 травня 1928 р. з огляду на складність забезпечення робітників вершковим маслом, яйцями, олією та рядом промислових товарів, вимагала від торговельних організацій приділити максимум уваги робітничому постачанню шляхом запровадження карткової системи [376, арк.48]. Наголошувалося на необхідності утворення в робітничій кооперації достатніх запасів продуктів харчування посиленого попиту, включаючи хліб, цукор, сіль, сало. Окрвнуторги спільно з кооператорами мали розпочати роз'яснювальну роботу щодо режиму економії споживання хліба та інших продуктів харчування.

Улітку 1928 р. кооперативна нарада при ЦК КП(б)У визначила нові правила торгівлі. Відтепер у торговельній мережі встановлювалися дві ціни, нижча - для пайовиків, вища - для некооперованого населення. З початком колективізації сільську бідноту, котра не мала товарних надлишків хліба, постачали товарами без обмежень, інші групи селян мали право придбання товарів лише за умови здачі хліба державі. Заможні селяни, які продавали хліб на приватному ринку, не могли купувати навіть товари першої необхідності, а ті, що здавали хліб державі, але належали до категорії заможних, купували в кооперації товари за цінами, на 15% вищими від звичайних [30, с.99].

Виконуючи партійні циркуляри щодо нових правил торгівлі, Лубенський окрвиконком на Полтавщині у грудні 1928 р. видав таємне розпорядження райспілці стосовно дефіцитних товарів. Так, ціна на покрівельне залізо для сільської бідноти та колгоспників встановлювалася зі скидкою 25%, відповідно скидка на мануфактуру, шкіряні товари, нитки, калоші, віконне скло, будівельні цвяхи становила 30%, оселедці, соняшникову олію, господарське мило та вату - 50%. Окрвиконком визначив необхідну мінімальну кількість зданого хліба у квитанції на придбання селянами ходових товарів. Так, для отримання права на купівлю мануфактури членам кооперативів потрібно було здати не менше одного пуда зерна, відповідно, щоб купити чоботи - 15 пудів хліба, юхтові витяжки - 8 пудів, халяви для чобіт - 3 пуди, 1 лист покрівельного заліза - 2 пуди, 1 пару калош - 3 пуди, 3 котушки ниток - 1 пуд хліба, а для того, щоб придбати 25 пудів заліза, належало здати 130 пудів збіжжя [377, арк.155].

Отже, загострення труднощів на споживчому ринку України наприкінці 1920-х років супроводжувалося поверненням до практики централізованого розподілу товарної маси. На фоні економічних ускладнень загострилася політична боротьба в країні. Більшовикам потрібно було знайти винуватця складної ситуації в країні. Тож зрозуміло, що радянська влада вживала подальші кроки для посилення одержавлення споживчої кооперації.

Таким чином, торговельна діяльність споживчої кооперації України упродовж 1920-х років відбувалася в контексті соціально-економічної політики держави. Від початку непу радянська влада пішла на політико-економічний експеримент, оголосивши в директивному порядку безгрошовий продуктообмін і залучивши до його проведення споживчу кооперацію. Восени 1921 р., зрозумівши невдачу товарообміну, більшовики вирішили повернутися до торгівлі. При цьому знову ж таки ставку робили на споживчу кооперацію, яка на той час виявилася єдиною господарською організацією, спроможною протидіяти приватній торгівлі. Діючи в умовах госпрозрахунку та жорсткої конкурентної боротьби за споживача, споживча кооперація була змушена упродовж 1922 р. терміново шукати власні джерела фінансування. З цією метою кооператори започаткували реформу щодо спрощення організаційної структури споживчої кооперації та спрямування вивільнених коштів у торгівлю. Оскільки кооператорам за браком коштів було складно боротися з приватним сектором, держава була змушена сприяти у наданні їй кредитів та встановленні певних податкових пільг.

Особливістю торговельної діяльності споживчої кооперації в 1923 р. було погіршення умов її розрахунків з державною промисловістю за отримані товари. ВУКС та її організації відчували труднощі у збуті товарів через різке зростання цін на промислові товари. Криза збуту промислових товарів призвела до затоварювання торговельних підприємств споживчої кооперації. Відтак кооператорам довелося під тиском держави піти на зниження цін, що обернулося істотними фінансовими збитками. Протягом 1924-1925 рр. споживча кооперація України, отримуючи податкові пільги та державні кредити, маючи сприяння в отриманні товарів безпосередньо від виробника, поступово вийшла з кризового стану й активізувала торговельні операції з метою задоволення своїх членів у товарах та продуктах харчування за нижчими від приватника цінами. Однак допомога споживчій кооперації з боку влади в середині 1920-х років призвела до посилення втручання в діяльність кооператорів, що виявлялося у прагненні регулюючих органів диктувати оптові та роздрібні ціни, націнки, впливати на процес доставки товарів до споживача.

Оскільки держава розглядала споживчу кооперацію як частину народногосподарського плану у період розгортання індустріалізації, впродовж другої половини 1920-х років адміністративний контроль за нею посилився. Якщо на початку нової економічної політики споживча кооперація мала суттєві податкові переваги перед іншими торговельними закладами, то протягом другої половини 1920-х років держава поклала на неї додаткове податкове навантаження, хоча, без сумніву, певні пільги все ж таки зберігалися, порівняно з приватним сектором торгівлі. За підтримки існуючої влади відбулося поглиблення практики генеральних договорів споживчої кооперації з державою промисловістю, що посилило відстеження державними регулюючими та контролюючими органами процесу реалізації промислової продукції. Споживчій кооперації довелося під диктат партійно-радянського керівництва країни виконувати завдання щодо зниження цін на промислові товари та продукти харчування.

Загалом в останні роки непу споживча кооперація стала основним товаропостачальником міського та сільського населення, відтак більшовикам удалося використати її потенціал для витіснення з оптового і роздрібного ринку приватника. Однак ігнорування владою законів ринку і посилення втручання в торгівлю призвело до чергового запровадження в 1928 р. карткової системи та нормованого постачання, заручницею чого стала й вітчизняна кооперація.

Розділ 3

Залучення заготівельної галузі споживчої кооперації до вирішення продовольчих проблем та експорту України

3.1 Заготівельна діяльність споживчої кооперації в 1921-1922 рр.

У період воєнного комунізму споживча кооперація практично була усунена від заготівельних функцій, які перейшли до органів Наркомпроду, і стала лише розподільчим апаратом держави. Рішення Х з'їзду РКП(б) (березень 1921 р.) стали відправною точкою щодо відродження заготівельної діяльності споживчої кооперації. Оскільки більшовики спочатку планували проведення безгрошового товарообміну, заготівлі споживчої кооперації тісно пов'язувалися з її товарообмінною діяльністю [1, с.370-371]. Згідно з декретом ВЦВК РСФРР від 21 березня «Про заміну продовольчої і сировинної розверстки натуральним податком» споживча кооперація передусім мала виконувати завдання щодо тієї частини населення, яке залишалося на державному продовольчому забезпеченні, а також заготовляти технічну сировину для державної промисловості [2, с.213].

Відродження заготівельної діяльності споживчої кооперації вирізнялося певною специфікою. З цього приводу на початку квітня 1921 р. у резолюції продовольчого з'їзду Харківської губернії «Завдання споживкооперації в галузі заготівель» підкреслювалося, що завдання кооперативних організацій у галузі заготівель нині полягають у «вилученні із села лишків продукції сільськогосподарського виробництва, а також лишків сировини» [3, арк.5]. Більш категоричною була заява наради Пирятинського повітового комітету КП(б)У Полтавської губернії від 10 липня 1921 р.: «Лише кооперація в змозі врегулювати взаємовідносини між виснаженими фабрично-заводськими робітниками і міцним у своєму натуралізованому господарстві дрібнобуржуазним селянином і побороти втручання спекулянта…» [4, арк.9].

З перших кроків непу в організації заготівельної діяльності споживчої кооперації виник ряд проблем, як-от конкуренція з боку державних заготівельників та приватного сектора, брак коштів і ходових товарів, збереження розкладки. Розгортанню заготівельної ініціативи кооператорів заважало втручання з боку існуючої влади. Так, на засіданні Політбюро ЦК КП(б)У від 20 березня 1921 р. дозволили проводити заготівлі продуктів лише у тих губерніях, де розверстка була закінчена [5, арк.79]. 15 квітня на місця надійшов циркуляр ЦК КП(б)У відділам Наркомпроду та губспілкам, у якому мовилося: «Поспішайте розпочати заготівлі там, де виконана розкладка і де є лишки. Прийміть до відома, що в ряді губерній за пуд заліза міняють 3 пуди хліба і за пуд солі - 2 пуди хліба» [6, арк.105]. Шляхом адміністрування більшовики прагнули, використовуючи апарат споживчої кооперації, перехопити приватну ініціативу у галузі заготівель. Цій меті була підпорядкована і постанова РНК УСРР від 2 квітня 1921 р. «Про користування селян своїми лишками» [7, с.158-159], яка передбачала здачу селянами лишків сільгосппродукції державним органам або споживчим кооперативам. Зокрема, уряд обіцяв виділяти комнезамам певний відсоток товарів для розподілу їх серед незаможного селянства.

Координацію заготівельної діяльності кооперативних організацій здійснювало управління заготівель, створене при ВУКС у березні 1921 р. [5, арк.35]. Важливою проблемою, яку тоді довелося вирішувати управлінню, було термінове виконання державних завдань щодо заготівель продуктів харчування та сировини. Оскільки спеціалістів заготівельної справи бракувало, Президія правління Вукопспілки 17 березня того ж року дала дозвіл управлінню заготівель на проведення понадурочних робіт [5, арк.31].

13 квітня 1921 р. уряд УСРР ухвалив декрет «Про споживчу кооперацію», за яким кооперації надавалося право заготівель, обміну, скупки та продажу лишків сільськогосподарського виробництва, кустарних і ремісничих виробів та їх збуту [8, с.176-178]. Характерно, що всі державні заклади мали проводити заготівлю продовольства та сировини тільки через мережу споживчої кооперації. 19 квітня РНК УСРР ухвалив постанову «Про дозвіл вільного обміну, закупівель і продажу сільськогосподарських продуктів і фабрично-заводських та кустарних виробів» [9, с.199], за якою місцеві виконкоми отримали право видавати розпорядження щодо заготівель, які мали узгоджуватись не лише з Наркомпродом, але і з Наркоматом внутрішніх справ УСРР.

Якщо згідно з рішеннями Першої Всеукраїнської наради КП(б)У, що проходила в травні 1921 р., споживчі товариства могли проводити заготівлю продуктів сільськогосподарського виробництва для власних потреб, [10, с.151- 152], то постанова РНК УСРР від 24 травня 1921 р. «Про узгодження робіт Наркомпроду, Вукопспілки, Південного бюро ВЦРПС у галузі закупівельних та товарообмінних операцій» [11, с.299] вимагала від кооператорів суворо дотримуватись узгодженості їх роботи з державними заготівельниками. Відтак, з одного боку, партійно-радянські директиви певною мірою сприяли самостійності споживчої кооперації у справі заготівель, як цього вимагала складна продовольча ситуація, з другого - переконливо доводили, що більшовики не ризикнули залишити за кооперацією свободу маневрів на заготівельному полі.

Зазначимо, що деякі спроби зберегти свободу заготівельної діяльності очільники вітчизняної споживчої кооперації все-таки робили. Це підтверджує доповідна записка правління ВУКС до Політбюро ЦК КП(б)У (липень 1921 р.), де йшлося про те, щоб надати Союздонбасейну максимум заготівельної ініціативи. Пропонувалося дотримуватися щодо споживчої кооперації Донбасу принципу децентралізації заготівель, а також дозволити для заготівель використовувати технічний апарат інших господарських органів [12, арк.81]. Не зважившись скасувати принцип централізації заготівель, ЦК КП(б)У погодився з пропозицією кооператорів щодо технічної підтримки заготівель, оскільки цього вимагала проблема продовольчого забезпечення Донбасу та інших промислових центрів України.

Враховуючи фінансові проблеми споживчої кооперації, які постали у зв'язку виконанням нею державних заготівель сільгосппродукції, та загрозу з боку наростання мішечництва, пленум ЦК КП(б)У у липні 1921 р. доручив Наркомфіну у терміновому порядку вишукати кошти для підтримки кооперації [10, с.162]. Через скрутну продовольчу ситуацію в промислових центрах РНК УСРР довелося прислухатися до пропозиції Всеукраїнської наради робітничої кооперації щодо поповнення товарного фонду під заготівлі і 4 липня 1921 р. видати постанову «Про порядок відрахування продуктів у фонд натурпреміювання» [13, с.395]. У результаті Уцеробкооп отримав переважне право проводити масштабні заготівлі продуктів для робітників шляхом реалізації на селі ходових товарів. Щоб унеможливити конкуренцію між робкоопами, влада зробила спробу посилити регулювання заготівельними операціями. Згідно з постановою РНК УСРР «Про порядок заготівель продуктів кооперативними об'єднаннями робітників і службовців» від 29 серпня 1921 р. робітники мали передавати товари для обміну робкоопу даного підприємства, а той повинен був здійснювати заготівлі через сільські кооперативи [14, с.554].

Від початку запровадження непу чільною була роль споживчої кооперації УСРР у заготівлях хлібопродуктів для забезпечення потреб робітників промислових центрів не лише УСРР, але й РСФРР, Червоної Армії, службовців державних організацій. Кооператори, з одного боку, здійснювали хлібозаготівлі у тих районах, де було запроваджене скорочення продрозкладки, а з другого, проводили товарообмінні операції на основі вільного розпорядження селянами хлібними лишками після виконання розкладки. З цього приводу позиція Полтавського губкому КП(б) У від 2 червня 1921 р. була така: «З огляду на те, що на губпродком покладене завдання щодо викачування хліба, товарообмінні операції мають здійснюватися лише губспілкою» [15, арк.75].

Позаяк забезпечення населення промислових центрів хлібом мало не лише економічний, але й політичний характер, більшовики визнали за потрібне встановити систематичний контроль за проведенням хлібозаготівель. Для цього при Наркомпроді УСРР створили Центральну комісію з регулювання хлібозаготівель у складі представників від Наркомпроду, Південбюро ВЦСПС та ВУКС, на місцях контролюючі функції надали продкомгубам [11, с.299]. Зокрема, у Балтському повіті Одеської губернії за рішенням губкому КП(б)У заготівлі хлібозерна були розпочаті 1 липня 1921 р., тобто ще до нового врожаю. Щоб зацікавити селян, відповідно до розпоряджень місцевого комітету Наркомпроду, кооператори встановили еквівалент на промислові товари на 5% менше від ринкової ціни [16, арк.192].

Партійно-радянські очільники України Д.З. Лебідь і Г.І. Петровський у зверненнях до керівників заготівельних організацій наголошували на тому, що «надзвичайно важкий продовольчий стан пролетарських центрів Росії, червоних столиць Москви і Пітера, зокрема в останні місяці, до нового врожаю зобов'язують радянську Україну прийти на допомогу, урізаючи до останнього ступеню власні потреби». Виконуючи вказівки ЦК КП(б)У, місцеві губпарткоми щоденно забезпечували відвантаження хліба до РСФРР у таких обсягах: Полтавська губернія - 20 вагонів, відповідно Київська - 10, Запорізька - 7, Кременчуцька, Миколаївська та Одеська - по 5, Чернігівська - 3 [17, с.195]. З огляду на продовольчі ускладнення в російських містах споживча кооперація УСРР розглядалася владою як найбільш зручна система заготівель хліба для РСФРР. Не випадково 25 червня 1921 р. Політбюро РКП(б) звернулося до керівництва ВУКС організувати постачання Москві 4 млн пудів зернохліба. Тоді ж Центроспілка РСФРР виділила ВУКС 3 млн крб для хлібозаготівель [18, арк.21]. Більшовицьке керівництво ВУКС не зважилося проігнорувати вказівки центру, розраховуючи на його фінансову та товарну підтримку.

Ще більшої актуальності набуло залучення кооперації до хлібозаготівель, коли стало відомо про неврожай у Поволжі. Підтвердженням цього є рішення наради партійних інструкторів Сквирського повіту Київської губернії, яка 29 липня 1921 р. визнала першочерговим завданням, щоб «селянин ніс лишки хліба в кооператив, тим самим допомагаючи голодуючим Поволжя» [19, арк.48]. Кооператори щодня мусили подавати інформацію про здійснені хлібозаготівлі. Зокрема, 22 липня 1921 р. Чернігівська губспілка надіслала до губвиконкому довідку про те, що до 20 числа її райвідділення заготували 2 тис. 486 пудів хліба, більша частина яких призначалася для РСФРР [20, арк.45]. Попри партійні директиви влітку 1921 р. ВУКС не змогла в повному обсязі заготувати зерно для РСФРР, проте вона заготувала для Центроспілки хліб у зерні й у борошні на суму 500 тис. крб із виділеного їй 3-мільйонного авансу [18, арк.27].

Більшовики прагнули забрати хліб у селян, залучаючи до заготівельних операцій споживчі товариства, відтак ні про які самостійні хлібозаготівлі за ринковими цінами у той період говорити не доводилося. У серпні 1921 р. з метою активізації хлібозаготівельної кампанії Полтавський губком КП(б)У зобов'язав кооперативні організації посилити не скільки матеріальну зацікавленість, скільки пропагандистську роботу серед селян [21, арк.11]. У результаті протягом місяця 1921 р. до Полтавської губспілки надійшло заготовлених шляхом товарообміну 50 тис. пудів зернохліба [22], до кінця року ця цифра зросла до 480,9 тис. пудів [23, с.30]. Прикметно, що здебільшого зернохліб відразу ж передавався для завантаження у вагони для РСФРР.

Продовольча криза, що все більше давалася взнаки, спонукала керівництво України офіційно запровадити централізовані державні заготівлі хліба. Так, 23 вересня 1921 р. постановою РНК УСРР «Про оголошення частини України територією державних заготівель по товарообміну» заготівельна діяльність кооператорів потрапила під контроль радянської влади і набула централізованого характеру [24, с.632]. Волинська, Київська, Кременчуцька, Подільська, Полтавська і Чернігівська губернії були оголошені територією державних товарообмінних заготівель хліба, зернофуражу й олійного насіння. У цих губерніях заготівлі хліба та інших продуктів мали відбуватися понад продподаток виключно в порядку державного товарообміну. РНК УСРР залучав до державних заготівель Наркомпрод, ВУКС та Уцеробкооп. З усієї кількості заготовленого - 70% продуктів надходило у розпорядження Наркомпроду України для забезпечення Червоної Армії, державних закладів, інші 30% - на забезпечення робітничих організацій УСРР і РСФРР.

У результаті до кінця вересня 1921 р. Подільська губспілка за угодою з місцевим продкомгубом заготувала 3 тис. 669 пудів жита, 1 тис. 741 пуд вівса, 170 пудів пшениці, 113 пудів ячменю, 29 пудів проса, 15 пудів гречки, 13 пудів борошна і 20 пудів сіна, призначених для промислових центрів УСРР та РСФРР [25, арк.52-55], а комісія допомоги неврожайним районам при Волинському губпарткомі звітувала до ЦК КП(б)У, що до 25 вересня споживчі товариства зібрали 15 вагонів зерна для Півдня України [6, арк.43]. Держава виділила робітничій кооперації УСРР 400 тис. крб [26, арк.4], і до кінця жовтня 1921 р. на замовлення Церобкоопу РСФРР робкоопи заготували 120 вагонів хліба [27, арк.89]. Загалом до 1 листопада робкоопи УСРР заготували 1,2 млн пудів хліба, а обсяги заготівель зерна губспілками до кінця року склали 2,5 млн пудів [28, с.38].

На підставі постанови УЕР від 5 листопада 1921 р. «Про товарообмінну кампанію» заготівельна кампанія в республіці оголошувалась ударною. Відповідно Наркомпрод, ВУКС та її організації мали забезпечити виконання «бойового завдання» - заготувати до 1 березня 1922 р. 22 млн пудів хліба та фуражу. Для цього кооператорам дозволялося використовувати не лише товарну, але й грошову оплату сільгосппродукції [29, с.781-782]. З метою усунення приватного заготівельника та заохочення селян здавати хліб державним заготівельникам та кооперації пропонувалося попередньо збирати їх замовлення на промислові товари. Про посилення централізації хлібозаготівель свідчить і розпорядження УЕР від 30 листопада 1921 р.: протягом тижня споживчі товариства були зобов'язані здати заготовлене шляхом товарообміну до 15 вересня збіжжя місцевим відділам Наркомпроду [30, арк.131 зв.].

Упродовж грудня ухвалили ще кілька партійно-урядових актів, які мали активізувати й водночас централізувати заготівлі кооперації. 5 грудня 1921 р. вийшла постанова УЕР «Про надання відомостей губробкоопами щодо наявності товарів і продуктів» [31, с.851], за якою вказані кооперативи мали систематично надавати до Уцеробкоопу дані про кількість заготовленого зерна. Згідно з постановою РНК УСРР від 6 грудня 1921 р. «Про порядок залучення споживчої кооперації органами держави до виконання товарообмінних і заготівельних операцій» споживча кооперація отримала певні повноваження [32, с.860-862]. Щоб усунути конкуренцію не лише з приватником, але й державними структурами, уряд УСРР визнав споживчу кооперацію провідним хлібозаготівельником. Зі своїми пропозиціями державні органи, якщо заготівля відбувалась у межах однієї губернії, мали звертатися до споживспілок. У ряді випадків ВУКС надавалося право вільного визначення цін і районів заготівлі.

Постанова викликала тертя між Наркомпродом і ВУКС. Про неузгодженість між двома хлібозаготівельними організаціями у той період свідчить ряд архівних документів. Зокрема, 12 грудня 1921 р. керівництво ВУКС звернулося до Подільського продкомгубу з проханням дозволити вивіз з губернії зерна, «бо страждали інтереси робітничих організацій». Продкомгуб не давав дозволу, допоки кооперація не виконає його завдання, тому кооператори змогли вивезти за межі губернії лише 30% зернохліба [33, арк.28]. Проте з огляду на продовольчі труднощі обом структурам довелося піти на взаємний компроміс. У зверненні наркома продовольства М.К. Владимирова до правління ВУКС від 19 грудня 1921 р. акцентувалося, що «Наркомпрод цілком прагне до спільної роботи з ВУКС і до використання повністю всього кооперативного апарату в справі заготівель». Наркомпрод обіцяв ВУКС збільшити її товарний запас під хлібозаготівлі [34, арк.167]. Не маючи запасу ходових товарів, ВУКС погодилась на продовження спільної роботи з Наркомпродом у справі державних заготівель.

Водночас УЕР намагалася вплинути на Наркомпрод з тим, що він не чинив опору в проведенні кооператорами заготівель зерна для робітників неврожайних губерній. Так, 28 грудня 1921 р. УЕР зобов'язала указаний наркомат сприяти Уцеробкоопу щодо термінового транспортування на допомогу Катеринославській губернії заготовленого зерна: з Київської губернії 12 вагонів, Полтавської - 23, Подільської - 45 [35, арк.166]. Однак більшу частину товарного фонду на покриття хлібозаготівель держава все ж залишала за Наркомпродом. Так, згідно з рішенням Одеського губвиконкому від 10 січня 1922 р. 60% товарного фонду під заготівлі отримували місцеві органи Наркомпроду і 40% - споживча кооперація [36, арк.19].

В угоді ВУКС з Наркомпродом від 30 грудня 1921 р. ішлося про заготівлю 3 млн 400 тис. пудів зернохліба, при цьому до 25 лютого наступного року кооператори мали заготувати 2 млн пудів, а до 20 березня - решту [37, арк.168]. Для розрахунків із селянами за зерно Наркомпрод тоді виділив споживчій кооперації 200 тис. пудів гасу. З огляду на це місцеві кооперативи помітно активізувала збір хлібної продукції як для власних потреб, так і на замовлення державних структур [38, арк.18]. У ряді випадків, щоб виконати розпорядження Наркомпроду та ВУКС, кооперативні організації йшли на ризик при зборі продподатку? Зокрема, Жмеринська контора губспілки 9 грудня 1921 р. вирішила, не чекаючи повного виконання хлібоподатку, розпочати заготівлі сільгосппродуктів у тих волостях, де його виконання складало 80% [39, арк.37].

6 січня 1922 р. через голод та брак необхідних товарів ВУКС довелося піти на зменшення обсягів хлібозаготівель за угодою з Наркомпродом, знизивши їх до 2 млн 400 тис. пудів. Щоб виправити ситуацію, 26 січня 1922 р. ЦК КП(б)У зобов'язав Наркомпрод з метою мотивації селян негайно передати ВУКС 17 тис. 507 пудів солі [40, арк.30]. У свою чергу, ВУКС намагалася заохотити виробників до здачі зерна. Щоб виконати завдання ВУКС щодо заготівлі 100 тис. пудів хліба, Кременчуцька губспілка у лютому 1922 р. звернулася до правління центральної спілки з проханням надіслати товари, яких чекали селяни, а саме: гас, будівельні матеріали, вугілля, мануфактуру, залізо і колісну мазь [41]. З огляду на зниження темпів хлібозаготівель Наркомпрод посилив мотивацію кооператорів. Так, 30 січня 1922 р. Чернігівський продкомгуб запропонував міському ЄСТ угоду на комісійних засадах: протягом лютого заготувати 10 тис. зернохліба і 3 тис. пудів фуражу, за це ЄСТ мало отримати 12% грошової винагороди. 31 січня товариство погодилося на нову пропозицію губробкоопу, яка передбачала 15% комісійних зерном [42, арк.17-18].

Узимку 1921-1922 рр. фінансування споживчої кооперації державою під заготівлі хліба для голодуючих практично припинилося. Якщо 25 листопада 1921 р. УЕР домоглася від РНК УСРР виділення ВУКС під хлібозаготівлі для голодуючих губерній 60 млрд крб (відповідно до грошового курсу на той період), то взимку державної підтримки споживча кооперація була позбавлена [43, арк.120]. З огляду на це хлібозаготівлі для голодуючих, які здійснювалися за завданнями Наркомпроду республіки, проходили складно. Не випадково 21 лютого 1922 р. на засіданні Жмеринської контори Подільської губспілки зазначалося, що «стан заготівель хліба дуже тяжкий» [44, арк.70].

Через загрозливий стан продовольчого забезпечення влада вкотре вдалася до адміністративного тиску. Так, 23 січня 1922 р. бюро Катеринославського губкому КП(б)У звернулося до ЦК з проханням прикріпити до Катеринославщини одну з урожайних губерній. Вихід був знайдений у прикріпленні її до Кременчуцької губернії, яка, до речі, також частково зазнала неврожаю [45, арк.13]. На полтавських кооператорів ЦК КП(б)У було покладене «почесне завдання безперебійного забезпечення Донбасу». На початку січня 1922 р. ЦК КП(б)У звернувся до Полтавського губпарткому з клопотанням про забезпечення заготівлі силами споживчої кооперації близько 2 млн пудів зерна для Донбасу [40, арк.13]. Від 30 січня до 5 лютого 1922 р. по Пирятинському повіту губернії було заготовлено на допомогу Донбасу 2 тис. 86 пудів хліба, з 5 по 12 лютого споживчі товариства Лохвицького повіту заготували 770 пудів, а з 7 по 14 травня спільна робота споживчої кооперації і продкому Гадяцького повіту дали результат у 2 тис. 868 пудів [46, арк.29]. Непоодинокими були випадки, коли більшовики змушували кооператорів зерно, заготовлене для підтримки членів кооперації, направляти в Донбас. Так, 29 травня 1922 р., згідно з вимогою Чернігівського губкому КП(б)У міське ЄСТ віддало 950 пудів зерна для підтримки робітників міста Бахмута [47, арк.14].

Пленум ЦК КП(б)У (лютий 1922 р.) ухвалив резолюцію «Про допомогу голодуючим», покликану активізувати хлібозаготівельну діяльність кооператорів [10, с.213]. Знову кооператори отримали від Наркомпроду завдання державного значення: Харківська губспілка мала терміново заготувати для голодуючого Півдня України 100 тис., Полтавська - 300 тис., Чернігівська - 600 тис. і Київська - 700 тис. пудів зернохліба [48, арк.17]. 27 лютого 1922 р. ЦК КП(б)У директивним шляхом затвердив план «прив'язки» не лише неврожайних губерній УСРР, але й голодуючих регіонів Поволжя до врожайних губерній УСРР. Споживча кооперація України мала заготувати 5 тис. пудів зерна для дітей Одеської губернії, відповідно 92 тис. пудів - для Миколаївської, 112 тис. пудів - для Катеринославської, 131 тис. пудів - для Донецької, 142 тис. пудів - для Запорізької, а також 149 тис. пудів - для робітників Уралу та міст Поволжя (Царицина - 190 тис. пудів, Саратова - 305 тис. пудів і Самари - 404 тис. пудів) [49, арк.25].

Заявив про свої повноваження й Церобкооп РСФРР. У березні 1922 р. він зобов'язав Уцеробкооп посприяти у заготівлях зерна для робітників Поволжя. Виконання завдання відвели Ніжинському губробкоопу, якому належало заготувати 700 пудів жита [50, арк.73]. Крім цього, ніжинським кооператорам доводилося неодноразово витримувати стихійний «наплив» робітничих делегацій з голодуючих губерній. З огляду на це 15 травня 1922 р. губробкооп повідомляв повітвиконком, що до повіту прибувають експедиції і, обминувши місцеві товариства, здійснюють заготівлі хліба, «тим самим вносять повну дезорганізованість у правильний і нормальний хід заготівель» [50, арк.58].

Щоб запобігти подібним явищам, а також максимально охопити селянські лишки зерна, у тому числі для потреб пайовиків, кооператори почали створювати заготівельні контори. Зокрема, заготконтори на Правобережжі навесні 1922 р. відкрили робітничі кооперативи Харкова. Ці контори стали агентурами робітничої кооперації і певною мірою замінили несанкціоновані експедиції [51].

Навесні 1922 р. з огляду на мізерні державні запаси продовольства в Україні питання хлібозаготівель набуло ще більшої політичної ваги. Тоді ж держава зважилася повернути кооперативним заготівельникам певну свободу для хлібозаготівельних маневрів. Згідно з постановою РНК УСРР від 7 березня 1922 р. «Про розбронювання України для продзаготівель» на всій території республіки було дозволено вільну заготівлю продовольчих і насіннєвих продуктів [52, с.173]. Водночас більшовики намагалися не втратити контроль за заготівельною роботою кооператорів. Так, на підставі постанови ВУЦВК від 26 квітня 1922 р. «Про уповноважених Вукопспілки» в інтересах зв'язку кооперації з державними органами та усунення дублювання при здійсненні заготівельних операцій ВУКС мала право направляти в губернії своїх уповноважених. Прикметно, що через уповноважених ВУКС, переважна більшість яких були членами правлячої партії, більшовики продовжували зберігати контроль над заготівлями споживчих кооперативів [53, с.348].

Обмеженість товарних запасів підштовхувала споживчу кооперацію України до розширення хлібозаготівель для РСФРР, бо там їх можна було придбати. ВУКС погодилась на нові хлібозаготівельні угоди з Центроспілкою. Відтак у липні 1922 р. між спілками була укладена угода на заготівлю в Україні до весни наступного року 2 млн пудів хлібозерна. На середину вересня 1922 р. Центроспілка отримала від української кооперації 97 вагонів хліба [54]. Улітку 1922 р. Церобкооп РСФРР звернувся до керівництва Уцеробкоопу з проханням сприяти представникам робкоопів Петрограда в заготівлях 30 вагонів жита у межах Подільської губернії [55, арк.5]. Волинський губробкооп у жовтні зміг заготувати для Івано-Вознесенського губробкоопу 38 тис. пудів хліба [40, арк.58]. Полтавський губробкооп за період із січня до вересня 1922 р. в обмін за отримані товари заготував: для Саратовського губробкоопу - 13 тис. 250 пудів, відповідно для Нижньогородського - 6 тис. 319 пудів, Самарського - 5 тис. 880 пудів, Катеринославського - 8 тис. 600 пудів, Запорізького - 3 тис. 746 пудів та Харківського ЄСТ - 4 тис. пудів зерна [56, с.4]. Згідно директиви Полтавського губпарткому від 23 червня 1922 р. для робітників Катеринославщини Полтавська райспілка заготувала 50 вагонів зернохліба [57, арк.10].

Оскільки конкуренція на хлібозаготівельному ринку через продовольчі складнощі не зникла, держава обмежила вплив приватних заготівельників та ряду господарських організацій. Цю мету переслідувала постанова УЕР «Про регулювання хлібних заготівель державних і громадських організацій» від 1 вересня 1922 р. [58, с.3-4]. До основних хлібозаготівельників віднесли споживчу та сільськогосподарську кооперацію, державні структури - «Хлібопродукт», «Укрборошно», Держбанк, акціонерні товариства «Село-допомогу», «Село-техніку». Усі інші господарські структури мали проводити заготівлі через вказані організації. Проте були випадки, коли держава, всупереч власним розпорядженням, укладала угоди на заготівлю зерна з приватниками, розраховуючи на їх мобільність. Так, 21 вересня 1922 р. Валківське ЄСТ Харківської губернії звернулось до повітової економічної ради з заявою, у якій мовилося, що приватники в місті здійснюють заготівлі хліба як для Держбанку, так і для інших державних органів. У документі зазначалося: «…у місті Валки є достатньо громадсько-державних організацій, які стоять на сторожі держави і які можуть успішно здійснювати хлібозаготівлю без будь-якої спекулятивної мети» [59, арк.2]. Відтак конкуренція на хлібозаготівельному полі навіть після зібраного у 1922 р. урожаю не зникла, у ряді випадків її провокували дії місцевих органів влади, які йшли врозріз з інтересами споживчих товариств.

Не менш важливою виявилася діяльність споживчої кооперації України у заготівлях інших продуктів харчування. Так, 8 травня 1921 р. секретар ЦК РКП(б) В.М. Молотов повідомив голову РНК УСРР Х.Г. Раковського і наркома продовольства України М.К. Владимирова про директиву союзного керівництва - відправити за місяць не менше 40 залізничних ешелонів з продовольством у розпорядження Наркомпроду РСФРР [17, с.193]. Тоді товарний фонд Центроспілки, призначений для Чернігівської і Полтавської губерній, передали українським кооператорам під заготівлю продовольства для РСФРР [60, арк.9]. Чернігівською губспілкою за першу половину 1921 р. було відправлено у промислові міста УСРР та РСФРР 301 вагон картоплі, з них 245 вагонів - Донбасу [61, арк.57]. Загалом Чернігівська губспілка для потреб міського населення обох республік за період з весни 1921 р. до травня 1922 р. заготувала 156 тис. пудів картоплі, 26 тис. пудів цибулі, 222 пудів свинячого сала, 13 пудів меду, 849 пудів сушених яблук, 57 пудів лляної олії, 17 тис. пудів насіння соняшника [62, арк.24]. Тоді ж до заготівель продовольства для промислових центрів УСРР та РСФРР залучили й Одеську губспілку, яка у травні 1921 р. отримала від ВУКС завдання на заготівлю сала, олії і технічних жирів [63].

З весни 1921 р. споживча кооперація України для задоволення потреб своїх членів розпочала заготівлі м'ясних продуктів, яєць, вершкового масла та олії. Держава, зацікавлена у м'ясних заготівлях для промислових центрів, поступово повертала кооперації націоналізовані в період воєнного комунізму підприємства, призначені для заготівлі, зберігання та переробки м'ясної продукції [64, арк.90]. Так, Полтавською губспілкою від початку року до кінця квітня 1921 р. на власні потреби та на замовлення Наркомпроду УСРР було заготовлено 52,6 тис. курей і 3,2 тис. качок. Частина заготовленої птиці була закопчена й засолена, а значить, призначалася для транспортування до РСФРР [65, с.28]. Упродовж червня 1921 р. Чернігівська губспілка згідно завдань Наркомпроду заготувала 7 тис. 500 пудів худоби у живій вазі [66, арк.45]. Щоб успішно конкурувати на м'ясному ринку, вона запровадила мотивацію: за успішне виконання м'ясозаготівельних зобов'язань товариства отримували для власних потреб 7-10% від заготовленого [67, с.47]. До кінця серпня Подільська губспілка заготувала на замовлення губпродкому 4 тис. 608 пудів рогатої худоби у живій вазі, 48 пудів сала та 193 пудів ковбаси тощо [68, арк.55].

Усередині літа активізувалися заготівлі споживчою кооперацією яєць. Передусім це було продиктовано бажанням поліпшити калорійність харчування робітників. З огляду на це 15 липня 1921 р. ВУКС звернулась до всіх губспілок з проханням приділити необхідну увагу заготівлі яєць, яка здійснювалася за завданнями держави. Акцентувалося на тому, що «лише спільною і активною працею ми зможемо виконати покладені на нас обов'язки» [69, арк.143].

Самостійність ВУКС у м'ясозаготівельній діяльності була обмеженою намаганням керівництва Центроспілки РСФРР, яке диктувало свої умови. Так, 11 липня 1921 р. до ВУКС надійшла телеграма від Центроспілки, яка повідомляла, що губспілкам РСФРР надали право проводити м'ясозаготівлі в Україні, не звертаючись до ВУКС та її спілок [69, арк.144]. Без сумніву, такий підхід підривав позиції української кооперації на м'ясозаготівельному ринку. Зваживши на продовольчу ситуацію в РСФРР, Центроспілка була змушена піти на поступки і не заперечувати участь ВУКС та її місцевих організацій у заготівлях м'яса для потреб РСФРР, права визначення українськими кооператорами заготівельних цін і районів заготівель. Відтак за домовленістю з Центроспілкою споживча кооперація УСРР до кінця 1921 р. заготувала 185 тис. пудів м'яса, 60 тис. пудів риби та інших продуктів [28, с.38]. 26 січня 1922 р. ВУКС уклала нову угоду з Центроспілкою на заготівлю до 1 березня 100 тис. пудів яловичини [48, арк.18]. Отже, навіть під час загострення голоду взимку 1921-1922 рр. кооператори продовжувала заготівлю м'яса для робітників РСФРР. Проте ВУКС лише частково виконала угоду на заготівлю 500 тис. пудів солонини, цього продукту було заготовлено 22 тис. пуди [70, арк.5].

З літа 1921 р. споживча кооперація Полтавщини за дорученням продорганів здійснювала шляхом збору продподатку заготівлю яєць, масла і м'яса. За це кооператори отримували комісійну винагороду натурою до 13% заготовленої продукції. Загальна кількість заготовлених Полтавською губспілкою м'ясо-жирової продукції за 1921-1922 рр. досягла 62,9 тис. пудів і 6 млн. штук яєць. На потреби своїх пайовиків припадало 30,8 тис. пудів м'ясної продукції та 296 тис. штук яєць, а решта - на виконання державних завдань [23, с.29]. Кооператори Поділля, відповідно до укладеної з місцевим продкомом угодою від 11 листопада 1921 р., зобов'язалися заготувати 5 тис. пудів худоби у живій вазі. 6 грудня угода була доповнена зобов'язанням на заготівлю 35 тис. пудів худоби у живій вазі та 10 тис. пудів сала [48, арк.7]. Активну роботу щодо заготівлі риби у річках і ставках розгорнули кооператори Київщини. 18 лютого 1922 р. Липовецька райфілія Київської губспілки ухвалила збільшити вилов риби в Монастирському і Липовецькому районах і домагатися від місцевої влади надання тари, солі і будівельних матеріалів для льодників [71, арк.47].

Постанова РНК УСРР від 17 березня 1922 р. «Про розбронювання України для продзаготівель» посилювала вплив держави на м'ясозаготівлі для потреб РСФРР. Відтак Центроспілка навесні 1922 р. заготувала через місцеві губспілки близько 10 тис. пудів свинини у Харківській, Одеській і Київській губерніях, через споживчі товариства Полтавщини та Поділля - 15 вагонів яєць [72], а робкооп Путиловського заводу за підтримки Уцеробкоопу заготував у Полтаві близько 1 тис. пудів копченостей і м'яса для робітників Петрограда [70, арк.5].

Щоб сприяти державним заготівлям овочів та фруктів, влада в середині 1921 р. була змушена повернути губспілкам частину націоналізованих сушилень і варочних пунктів. Зокрема, у кінці березня 1921 р. Подільська губспілка вимагала від держави повернення приймальних пунктів та льодників. Водночас подільські кооператори звернулися до продкомгубу за фінансовою підтримкою у розмірі 50 млн крб для заготівлі і переробки сухих фруктів і 60 млн крб для відновлення приймальних заготівельних пунктів [73, арк.9]. Спільний циркуляр Полтавського губпродкому і губспілки (червень 1921 р.), призначений повітовим продкомам і споживчим товариствам, також свідчив про намагання держави залучити кооперацію до овочево-фруктових заготівель. Оскільки кооператори намагалася преміювати здавачів овочів сіллю, Полтавське повітове відділення державної структури «Заготнасіння» зобов'язали відпустити їм потрібну кількість солі [64, арк.90].

24 квітня 1921 р. на засіданні правління ВУКС слухали питання про виробничу програму щодо виконання державних завдань із заготівлі фруктів. ВУКС була змушена узгоджувати свої дії з державними структурами - Наркомземом, Наркомпродом і Укрнаргоспом з тим, щоб «найкращим і найбільш доцільним способом використати врожай фруктів» [5, арк.42]. На початку червня 1921 р. ВУКС уклала угоду з Наркомпродом на заготівлю та доставку у сирому вигляді 215 тис. пудів різних фруктів державним фабрикам ВРНГ УСРР, переробку частини заготовлених фруктів на підприємствах споживчої кооперації. Для виконання цих завдань Наркомпрод мав надати споживчій кооперації цукор, тару, паливо, технічні засоби для устаткування, ремонту переробних пунктів і переробки сировини [69, арк.135].

Значну роботу щодо заготівель фруктової сировини для потреб пайовиків та за угодою з місцевим органом Наркомпроду УСРР провела Подільська губспілка. До 1 травня 1921 р. нею було заготовлено 2 тис. 629 пудів повидла і 284 пуди сушених фруктів [74]. За даними на 26 листопада 1921 р., губспілка згідно з державними завданнями заготувала: яблук - 26 тис. 548 пудів, груш - 2 тис. 776 пудів, слив - 2 тис. 322 пуди, горіхів - 22 пуди [75, арк.180]. Полтавська губспілка приймала від населення продукти харчування відповідно до продподатку і проводила подальшу переробку, отримуючи за всю роботу 25% овочів та фруктів [76, с.400]. За угодою ВУКС з Наркомпродом Полтавська губспілка впродовж фруктової кампанії (липень-серпень 1921 р.) виробила 4 тис. пудів варення і майже 800 пудів повидла та пастили [77, с.30]. Усього до кінця року споживча кооперація за допомогою заготівлі фруктової сировини змогла виробити 179 тис. пудів варення і 464 тис. пудів повидла [69, арк.135].

Ситуація з продовольством була ускладнена неврожаєм у південних губерніях України, кооператори надавали посилену увагу заготівлі картоплі, яка могла хоч якимось чином замінити населенню хліб. Однак дезорганізацію у цю справу вносила Центроспілка РСФРР, яка без будь-яких контактів і узгодженості дій із кооперативами УСРР здійснювала масштабні заготівлі картоплі й овочів у селян, пропонуючи їм дефіцитні товари. Такі факти, зокрема, фіксувалися на Ніжинщині. З огляду на це 24 серпня 1922 р. ВУКС була змушена звернутися до ЦК КП(б)У з проханням виправити ситуацію [78, арк.32]. Упродовж 1922 р. вітчизняна споживча кооперація заготувала 188 тис. пудів картоплі і 18 тис. 200 пудів овочів, що, без сумніву, було суттєвою продовольчою підтримкою для членів кооперації, населення промислових міст та голодуючих губерній Півдня України і Поволжя [79, с.25].

З середини 1921 р. споживча кооперація розпочала виконання державних завдань щодо заготівлі насіння овочевих культур. Переймаючись проблемою збереження насіннєвого фонду з огляду на перші ознаки голоду, 27 липня 1921 р. Харківський губком КП(б)У направив циркуляр місцевим партійним осередкам провести організаційну та агітаційну роботу щодо активізації кооперацією заготівлі овочевого насіння [80, арк.16]. 17 серпня 1921 р. вийшла постанова ВУЦВК «Про право селян місцевостей, які постраждали від неврожаю, на закупку озимого насіння всередині і за межами своїх губерній в осіб, що виконали продподаток, для доставки їх за призначенням гужем» [81, с.535]. Селянам постраждалих від неврожаю Донецької, Запорізької і Катеринославської губерній дозволялось проводити закупки озимого насіння через споживчу кооперацію з тим, щоб воно не потрапило до приватного заготівельника. 22 серпня 1921 р. ВУКС розпочала заготівлю насіння до весняної сівби згідно з угодою з НК земельних справ, включаючи насіння соняшника, зернових, бобових, городніх, кормових трав і коренеплодів [82, арк.13]. Державна структура «Узаготнасіння», відповідно до розпорядження ЦК КП(б)У, передала споживчій кооперації тару для зберігання насіння [64, арк. 90].

За рішеннями шостої конференції КП(б)У (грудень 1921 р.) ВУКС отримала державне завдання щодо допомоги неврожайним губерніям насіннєвим матеріалом [10, с.201-202]. Споживчій кооперації дозволили проводити заготівлю насіннєвої картоплі в усіх губерніях, крім Чернігівщини [83]. Очевидно, ця прикордонна губернія розглядалася керівництвом країни як об'єкт для заготівель продовольства для РСФРР. Виконуючи державні завдання згідно розпоряджень ВУКС, лише за квітень 1922 р. кооператори Миргородського повіту на Полтавщині заготували для Союздонбасейну 800 пудів насіннєвого зерна і 2 тис. пудів насіннєвої картоплі [84, арк.61].