Господарська діяльність споживчої кооперації України в період нової економічної політики (1921–1928 рр.)

Ряд райспілок УСРР мали по кілька різних за призначенням промислових підприємств. Наприклад, у розпорядженні Катеринославської райспілки були 3 млини, 3 олійниці і шкіряний завод [55, арк.94]. У віданні Полтавської райспілки працювало 8 власних підприємств, серед них 5 млинів, 2 шкіряних заводи і механічна майстерня [56, арк.9]. Рентабельно діяв шкіряний завод Одеської райспілки. У березні 1923 р. ним було вироблено 800 пудів шкіри для підошов. Разом з тим райспілка активно займалася пуском консервної фабрики, створеної за новітніми технологіями [57, арк.48]. Підприємства робітничо-міської кооперації розширювали безперебійне забезпечення робітників найбільш необхідними товарами за цінами, нижчими від приватних. Зокрема, у 1923 р. Красногвардійський робітничий кооператив у Донбасі водночас мав ковбасний та миловарний заводи, а також хлібопекарню [58].

Серйозною перешкодою для розгортання промислової діяльності споживчої кооперації стала криза збуту, яка почала виявлятися з середини 1923 р. Щоб задовольнити потреби населення у дешевій продукції, існуюча влада була змушена заохочувати промислову діяльність кооперації. Для вдосконалення процесу стягнення податків з промислових підприємств радянська влада вирішила розширити систему оподаткування у грошовій валюті. Так, 13 липня 1923 р. вийшла постанова Президії ЦВК і РНК СРСР «Про поширення на підприємства борошномельної, круп'яної та олійної промисловості Положення про державний промисловий податок» [59, с.35-36]. Цим документом скасовувалися попередні законодавчі акти щодо натуральної сплати податку, відтак перехід підприємств зазначених галузей споживчої кооперації на грошовий податок мав сприяти вдосконаленню їх взаєморозрахунків з державою, банками і споживачами.

Погіршення економічної ситуації в Україні та зростання цін на промислові товари примушувало кооператорів зберігати власні, навіть збиткові, виробництва з тим, щоб забезпечити населення товарами за помірними цінами. З метою підтримки промислової діяльності своїх підприємств у липні-серпні 1923 р. ВУКС домовлялася з Українбанком про видачу нових кредитів, без яких врятувати окремі з них було складно [60, арк.3]. Проте ряд промислових підприємств споживчої кооперації навіть в умовах економічної кризи продовжували працювати досить ефективно. Так, протягом жовтня-грудня 1923 р. підприємства Одеської райспілки, постійно вивчаючи кон'юнктуру ринку та попит населення, випустили 1 тис. 687 пудів шкіри для підошов та 5927 пудів пасів, а консервна фабрика виробила за цей період 156 тис. 733 банок рибних і овочевих консервів та 20 пудів повидла [61, арк.165].

Попри вжиті радянською владою заходи зупинити розходження в цінах на промислові товари та сільгосппродукти не вдалося. Державні промислові підприємства, об'єднавшись у трести, утримували монопольне становище на ринку промислових товарів. Розбіжність «ножиць цін» восени 1923 р. досягала 300% на користь промислових товарів порівняно із сільськогосподарськими [62, с.94]. У цей скрутний період п'ята надзвичайна сесія Ради ВУКС (листопад 1923 р.) звернула увагу кооператорів на те, що потрібно зберегти підприємства, здатні випускати дефіцитну продукцію. Тоді ж ВУКС активізувала взаємозв'язки з промисловим відділом Центроспілки СРСР. Для того, щоб зберегти шкіряні заводи, промисловий відділ ВУКС вирішив терміново замінити машини. Зокрема, 5 листопада 1923 р. цей відділ дав завдання Московській конторі ВУКС придбати через Центроспілку партію машин для розтягування шкіри [63, арк.87]. Для збереження трикотажної фабрики Київської філії правління ВУКС терміново вишукало кошти для завезення з-за кордону партії машин та сировини [64, арк.52]. Щоб забезпечити населення сірниками, керівництво ВУКС 25 вересня 1923 р. ухвалило Київську сірникову фабрику «Блискавка» не закривати, а навпаки - знизити вартість сірників, що, звичайно, було на той час ризикованим кроком [65, арк.14 ].

У період загострення економічної кризи радянська влада на підставі інструкції ВРНГ УСРР від 12 листопада 1923 р. «Про порядок надання в оренду державних підприємств» пішла на розширення практики передачі їх в орендне користування господарським структурам. Передусім заохочувалася оренда споживчою кооперацією та іншими господарськими структурами тих підприємств, які працювали виключно для задоволення членів кооперації, а не «для збуту продукції виробництва на вільному ринку» [66, с.6-7]

Окрім чітко визначених державою промислових підприємств, оренда яких була можливою, ВУКС вирішила виявити ініціативу у цій справі. Зокрема, на засіданні правління ВУКС 21 грудня 1923 р. ухвалили узяти в оренду спільно з Українбанком, за різними даними, від 5 до 8 цукрозаводів [67, арк.142] Кооператори прагнули орендувати ті борошномельні підприємства, які навіть у період економічної кризи могли бути рентабельними. Тоді кількість млинів споживчої кооперації набагато поступалася перед приватними: із загальної кількості 3114 млинів в Україні кооперативні становили 6%, державні - 10% і приватні - 84% [68, с.195]. Щоб підтримати ініціативу місцевих організацій щодо розгортання борошномельної галузі, керівництво ВУКС неодноразово клопоталося перед регулюючими інстанціями. Доказом цього є постанова УЕР від 20 листопада та рішення РНК УСРР від 20 грудня 1923 р. про передачу в орендне користування Вапнярській райспілці Печерського державного млина [69, арк.18]. Водночас ВУКС, не маючи ресурсів на розвиток, передала частину підприємств в оренду державним структурам. Так, у грудні Святогірські лісорозробки були передані в оренду пайовому товариству «Укрліспаливо» [70, арк.6].

Загалом упродовж другої половини 1923 р. простежувалася тенденція до зменшення промислових підприємств споживчої кооперації. Якщо в кінці 1922 р. у власності ВУКС перебувало 27 промислових підприємств, то на кінець 1923 р. їх залишилося 20 [40, с.29]. У листопаді 1923 р. за сприяння держави Українбанк виділив 10 райспілкам кредит у 3 тис. 400 крб на поліпшення діяльності підприємств і придбання сировини [48, с.16]. Попри фінансову допомогу держави та власну господарську ініціативу у другій половині 1923 р. мережа промислових підприємств райспілок скоротилася майже на 30% [54, с.8]. Проте навіть у складних економічних умовах кооператори прагнули оптимізувати свої промислові підприємства з тим, щоб продовжити їх діяльність і випуском товарів повсякденного вжитку та продуктів харчування допомагати державі не допустити ще більшого погіршення ситуації. Восени 1923 р. продукція промислових підприємств ВУКС складала понад 10% від усіх закуплених нею товарів [48, с.16 ].

Необхідність подолання наслідків кризи збуту 1923 р. змусила більшовиків певною мірою знизити ціни на промислові товари, провести грошову реформу, що сприяло поступовій стабілізації економіки. Зростання купівельної спроможності міського і сільського населення призвело до загострення попиту на промислові товари. Замість кризи збуту посилився товарний голод, усунути який були покликані й промислові підприємства споживчої кооперації. Відтак ХІІІ з'їзд РКП(б) (травень 1924 р.) наголосив на необхідності усунення приватного виробника і забезпечення населення товарами за цінами, нижчими за середньоринкові [71, с.238]. На розширення кооперативної промисловості була спрямована постанова ЦВК та РНК СРСР від 20 травня 1924 р. «Про споживчу кооперацію», на підставі якої кооператори більш масштабно могли займатися переробкою сировини, виготовленням промислових товарів, продуктів харчування, влаштовуванням ферм тощо [19, с.413].

Радянській владі було вигідно залучати підприємства споживчої кооперації до переробки сільськогосподарської продукції, ураховуючи той факт, що вона мала тісний зв'язок з виробником, мережу заготівельних пунктів і потужності для переробки. Так, згідно з постановою ІХ Всеукраїнського з'їзду Рад від 10 травня 1925 р. «Про сільське господарство» для правильної організації збуту сільськогосподарської продукції місцева промисловість мала приділити увагу розширенню будівництва переробних підприємств і холодильників, мережі елеваторів, цукроварень [72, с.541]. Липневий (1925 р.) пленум ЦК КП(б)У зобов'язав споживчу кооперацію відшукати власні фінансові можливості для розширення переробних підприємств та раціоналізації їх виробництва [4, с.339].

Щоб зацікавити селян у збільшенні випуску сільгосппродукції для її подальшої переробки, 2-ї сесія ВУЦВК (жовтень 1925 р.) окреслила завдання щодо розширення крохмале-патокового виробництва та гуральництва, спорудження нових млинів для переробки кукурудзи на борошно, переробки тваринницької продукції. Відтак споживча кооперація мала взяти на себе виконання важливого державного завдання - не тільки заготівлю, але й переробку сільськогосподарської продукції з метою насичення внутрішнього ринку та налагодження експорту [73, с.1196-1198].

Промисловість споживчої кооперації України все більше потерпала від адміністрування з боку держави. 29 вересня 1924 р. УЕР ухвалила постанову «Про промислову діяльність української кооперації та її перспективи», за якою влада свідомо обмежувала активність споживчої кооперації, змушуючи її підприємства працювати переважно в переробній галузі, де б вони не становили великої конкуренції державній промисловості, наприклад, млинарстві і переробці насіння соняшнику. Саме в переробних галузях кооперативні підприємства мали потіснити приватний сектор [74, с.9-10]. Підтвердженням посилення втручання держави у промислову діяльність споживчої кооперації можна вважати постанову ВУЦВК і РНК УСРР від 4 листопада 1925 р. «Про відділи місцевої промисловості окружних виконавчих комітетів» [75, с.1131-1135]. Ці відділи отримали право здійснювати нагляд за місцевою кооперативною промисловістю. Постанова РНК УСРР від 12 лютого 1925 р. «Про санітарний догляд за виготовленням, сховом і продажем харчових продуктів, смакових речовин і напоїв» посилила контроль НК охорони здоров'я за якістю продуктів кооперативних промислових підприємств [76, с.119].

Відправним моментом у розробці перспектив промислової діяльності споживчої кооперації України в середині 1920-х років відповідно до державних завдань стала VІ сесія Ради ВУКС (17-19 лютого 1924 р.). Результатом обговорення зазначеної проблеми стала резолюція «Про напрямок промислової діяльності» [77, с.5]. Сесія проаналізувала причини збитковості промислових підприємств і запропонувала райспілкам та споживчим товариствам більш зважено підійти до перегляду питання про їх промислову роботу. Кооператорам необхідно було встановити економічну доцільність збереження підприємств: якщо термін обігу, вкладеного в промислове підприємство капіталу, більший від терміну погашення державного кредиту, то воно має бути закрите [78, с.5-7].

Промислова діяльність споживчої кооперації протягом 1924-1925 рр., характеризувалася певними особливостями: по-перше, з центру вона перемістилася у споживчі товариства та їх спілки, по-друге, відмовившись від ряду галузей виробництва, кооператори зосередили переважну увагу на розширенні переробних підприємств. Тобто основне місце серед підприємств займали переробно-харчові, зокрема, хлібопекарні, млини, підприємства з виробництва ковбасних і кондитерських виробів.

На 1 жовтня 1924 р. у розпорядженні ВУКС перебувало 18 промислових підприємств [79, с.14-15]. До Харківської філії ВУКС входило 8 підприємств, зокрема, в Харківському проммістечку містився миловарний, шкіряний, цегельний, ремонтно-механічний, деревообробний заводи, кондитерська фабрика, олійниця у Барвінкові і крохмале-патоковий завод поблизу Сум. Київській філії ВУКС належало 6 підприємств: миловарний та шкіряний заводи в Радомишлі, миловарний завод, трикотажна, сірникова та взуттєва фабрики в Києві. Одеська філія ВУКС мала 4 підприємства: шкіряний завод і консервну фабрику в Одесі, рибні промисли на Чорному та Азовському морях [40, с.29]. Право на існування ці підприємства довели рентабельністю і тим, що «систематично спостерігалось позитивне ставлення споживача до їх продукції» [80, с.54].

Окремі підприємства ВУКС працювали дуже продуктивно. Миловарний завод у Харкові, діючи на засадах госпрозрахунку, за 1924-1925 рр. виробив 82 тис. 531 пудів мила [81, арк.15]. Тим самим споживча кооперація забезпечувала населення господарським та туалетним милом, адже на той час державна промисловість України задовольняла потреби населення у цій продукції тільки на 20% [82, с.21]. Рентабельно працювала консервна фабрика ВУКС в Одесі. За 1924-1925 рр. цим підприємством було вироблено 2 млн 870 тис. 441 банку овочевих і рибних консервів для внутрішнього ринку та на експорт [83, с.26].

Кооператори продовжували шукати внутрішні ресурси для збільшення випуску недорогої, але потрібної населенню продукції. Так, протягом 1924-1925 рр. промисловим відділом Київської контори ВУКС були здійснені певні заходи щодо збільшення випуску та поліпшення якості продукції Київського шкіряного та миловарного заводів. Запровадження німецьких технологій сприяло випуску більш міцної шкіри для підошов [84, с.27].

Існував досвід укладання угод щодо випуску продукції підприємств ВУКС для конкретного замовника. Зокрема, у вересні 1924 р. була укладена угода між ВУКС та Харківським губвідділом Всеросійської профспілки робітників харчової й смакової промисловості про реалізацію цукерок Харківської кондитерської фабрики [85, арк.7]. Така угода дозволяла не лише покращити забезпечення населення кондитерською продукцією, але й розширити виробництво, бо частину продукції кооператори виробляли на замовлення РСФРР.

Протягом 1924-1925 рр. ряд промислових підприємств ВУКС була змушена закрити або продати державі. Так, на кінець 1924 р. у підпорядкуванні ВУКС залишилося 10 промислових підприємств, а через рік їх було 6. Серед причин закриття ряду промислових підприємств виділимо декілька. По-перше, потреба на продукцію підприємств ВУКС зменшилась або задовольнялася державною промисловістю. По-друге, закриття підприємств пояснювалося відсутністю фінансових можливостей. По-третє, окремі підприємства працювали без належного забезпечення сировиною. По-четверте, не завжди зверталась увага на проблему збуту готової продукції, відтак це призводило до затоварення і втрати обігових коштів. По-п'яте, якість продукції промислових підприємств у ряді випадків була гірша від приватного виробництва, а ціна перевищувала ринкову. Через брак коштів та слабку матеріальну базу райспілкам також довелося скорочувати промислове виробництво. На середину 1924 р. вони змогли зберегти близько 100 підприємств [86, с.150]. У результаті скорочення промислової мережі райспілок зменшилася і кількість промислових галузей, а саме - із 17 на 1 жовтня 1924 р. до 11 на 1 жовтня 1925 р. [87, с.21].

У той час, коли кількість промислових підприємств ВУКС та райспілок зменшувалася, накреслилася тенденція до зростання чисельності невеликих промислових підприємств робітничо-міської та сільської кооперації, які потребували менших затрат. Приклад Київського Соробкоопу, який мав макаронну і кондитерську фабрики, оцтовий та миловарний заводи, два млини, підтверджує, що робкоопи прагнули всебічно задовольняти потреби робітників [88, арк.6-7]. Якщо на 1 жовтня 1924 р. 106 робкоопів України із 336 мали 189 власних промислових підприємств, то через рік 51 робкооп із 315 володів 316 підприємствами, що вказувало на певне поліпшення фінансового стану робкоопів [89, с.374]. За 1924-1925 рр. обсяг продукції промислових підприємств робкоопів становив 13,4% до їх роздрібного товарообігу [35, с.80].

Характерною особливістю промислової діяльності споживчої кооперації упродовж 1924-1925 рр. було те, що саме тоді накреслилося зростання кількості промислових підприємств сільських споживчих товариств. Якщо на 1 січня 1924 р. сільські кооперативи налічували 77 промислових підприємств, то на 1 жовтня 1925 р. їх було вже 261. До кінця 1925 р. сільські споживчі товариства України вже мали 96 млинів та крупорушок, 23 олійниці, 18 пекарень, 7 боєнь та ковбасних майстерень, 15 цегельних та черепичних заводів. Проте частка сільських товариств, які мали промислові підприємства, була тоді ще невеликою - всього 8,5% [35, с.79].

Отже, у перші роки непу спостерігався промисловий сплеск споживчої кооперації України. Однак через брак коштів, конкуренцію з промисловими підприємствами інших форм власності та кризу збуту 1923 р. відбулося помітне зменшення кількості кооперативних промислових підприємств. Ідеться про великі підприємства, утримувати які було важко не лише райспілкам, але й центральній спілці - ВУКС. Водночас накреслилася тенденція до збільшення числа невеликих промислових підприємств робітничої та сільської споживчої кооперації, здатних оперативно задовольняти попит населення у дефіцитних товарах та продуктах. Загалом протягом першої половини 1920-х років промислове виробництво споживчої кооперації було доволі різноманітним, серед її галузей особливо виділялися переробна та харчосмакова.

4.2 Діяльність промисловості споживчої кооперації під час розгортання індустріалізації (1926-1928 рр.)

Указаний період позначився високими темпами промислового розвитку УСРР. Індустріалізація країни спричинила значне зростання міст та збільшення чисельності робітничого класу. Одночасно залишався незадоволеним попит на промислові товари на селі. Задоволенню споживачів промисловими товарами заважав ряд факторів, зокрема товарний голод 1925-1926 рр., який передусім був викликаний диспропорціями у розвитку промисловості, коли левову частку коштів держава направляла на розвиток важкої промисловості, а легка, зокрема, харчопереробна промисловість, фінансувалась за залишковим принципом. Неповне задоволення споживчого попиту мало наслідком зростання цін на товари широкого споживання і посилення спекуляції [90, с.601]. Тож подолання диспропорції між попитом і пропозицією товарів широкого вжитку стало нагальною потребою. З цього приводу нарком торгівлі УСРР М.О. Чернов був змушений визнати, що «окремі групи товарів залишаються в дефіцитному стані» [91, с.70-71].

З огляду на проблему задоволення населення товарами пленум ЦК КП(б)У (29 березня - 1 квітня 1926 р.) відзначив необхідність підвищення ролі державних та кооперативних промислових підприємств у вирішенні цієї проблеми [4, с.418]. На необхідності усунення причин і наслідків товарного голоду та стабілізації ринку також ішлося у резолюції Х Всеукраїнського з'їзду Рад від 13 квітня 1927 р. «Про організацію торгівлі й кооперацію». Так, у матеріалах з'їзду підкреслювалося: «Місцева промисловість у майбутньому матиме велике значення у справі задоволення широкого ринку» [92, с.321]. Таким чином, у контексті розгортання індустріалізації країни на споживчу кооперацію УСРР, яка володіла низкою місцевих промислових підприємств, покладалася надія щодо випуску тих товарів, яких бракувало на ринку, та розширення асортименту продовольчої продукції. Цим вона допомагала радянській владі зосередитися на створенні важкої промисловості. До того ж споживча кооперація мала усунути з процесу виробництва товарів та продуктів харчування приватний сектор, адже за даними одного з державних очільників України О.Г. Шліхтера, в 1925-1926 рр. на приватну промисловість республіки припадало 20% випуску товарів та продуктів харчування [93, с.23].

Для того, щоб спонукати споживчу кооперацію до активізації промислової діяльності, керівництво УСРР зобов'язувало кооператорів відшукувати власні джерела фінансування промислових підприємств. Так, Перша Всеукраїнська конференція КП(б)У (жовтень 1926 р.) акцентувала на необхідності проведення реконструкції промислових підприємств усіх форм власності, що, у свою чергу, вимагало значних капітальних затрат [4, с.438]. Іншим джерелом додаткового фінансування місцевої промисловості більшовики вважали жорстку економію виробничих процесів. Об'єднаний пленум ЦК і ЦКК КП(б)У (26 лютого-3 березня 1927 р.) був присвячений питанню раціоналізації та економії промислового виробництва. Раціоналізація виробництва визнавалася одним із важливих засобів зниження собівартості товарів. Для виявлення додаткових коштів форум радив місцевій кооперативній промисловості поглибити режим економії [4, с.461].

У квітні 1927 р. РНК УСРР видав розпорядження, яке полягало в тому, щоб протягом 1927-1928 рр. усі господарські організації шляхом раціоналізації зменшили свої витрати на 20% порівняно з рівнем 1926-1927 рр. [40, с.37]. Місцеві органи влади намагалися матеріально заохотити кооперативні організації щодо проведення раціоналізаторських заходів у виробничій галузі. Наприклад, 18 вересня 1928 р. Харківський окрвиконком ухвалив постанову про створення фонду преміювання робітників промислових підприємств споживчої кооперації за раціоналізаторські винаходи та їх впровадження [94, арк.237]. Відтак на раціоналізаторські заходи та поглиблення режиму економії кооператорів спонукали як потреби споживачів щодо збільшення товарів, так і вимоги держави щодо зменшення витрат виробництва. Проблему пошуку додаткових джерел фінансування промислових підприємств восьма сесія Ради ВУКС (лютий 1926 р.) пропонувала вирішити шляхом економного використання коштів у господарській діяльності [95, с.1-3]. Рішення одинадцятої сесії Ради ВУКС (19-22 лютого 1927 р.) вимагали від промислових підприємств зменшення витрат у процесі виготовлення продукції та переробки сільгоспсировини [96, с.1-2]. У жовтні 1927 р. Уцеробсекція ВУКС розіслала обіжник робкоопам з вимогою протягом року скоротити виробничі витрати промислових підприємств не менше як на 20%. При цьому підкреслювалося, що зменшення виробничих витрат кооператори мають розглядати не лише як господарське, але й як політичне завдання [97, арк.28].

В останні роки непу фактично припинилася передача споживчій кооперації націоналізованих підприємств. Так, 2 червня 1927 р. була підписана постанова ВУЦВК і РНК УСРР «Про скасування місцевих і Центральної мішаних комісій для розгляду справ, пов'язаних з поверненням споживчій кооперації належних їй підприємств» [98, с.848]. Невдовзі, 10 серпня, ВУЦВК та РНК УСРР ухвалили нову постанову «Про ліквідацію справ щодо денаціоналізації дрібних і середніх підприємств», яка припиняла подальше приймання скарг від кооператорів у справах повернення націоналізованих промислових підприємств, а вже подані скарги мали розглядати виключно окружні виконкоми, залишивши за собою право «з власної ініціативи займатися денаціоналізацією» [99]. Ліквідувавши комісії з повернення підприємств та заборонивши кооператорам подавати скарги, більшовики прагнули поставити крапку на справі денаціоналізації кооперативної власності.

Однак ситуація на ринку, яка потребувала підтримки кооперативної промисловості, змусила уряд республіки вкотре повернутися до питання про повернення споживчій кооперації націоналізованих підприємств. При цьому керівництво УСРР мало на меті зобов'язати кооперативні організації виконувати державні завдання з випуску товарів. З огляду на це 19 січня 1928 р. вийшла постанова РНК УСРР «Про повернення споживчим, сільськогосподарським, промисловим і кредитним кооперативним органам будинків і склепових приміщень, що їх набули зазначені організації після 1 січня 1919 р.» [100, с.32-33]. Проте повернуті споживчій кооперації на підставі цієї директиви споруди мали переважно допоміжне призначення, більш потужні промислові підприємства ні тоді, ні в наступні роки кооператори так і не отримали.

Серед вищих господарських плануючих органів побутувала думка про необхідність посилення регулювання промисловою діяльністю споживчої кооперації. Указаний підхід більшовики пояснювали так: «Для широкої постановки промислової діяльності споживчої кооперації в наших умовах немає особливих підстав…споживча кооперація щодо промислової діяльності відіграє важливу роль лише в тих випадках, де є розпилена сировина і де державна промисловість не може зосередити свою увагу, оскільки це їй не під силу». З огляду на вищевказану тезу, радянська влада акцентувала на тому, що «промислова діяльність споживчої кооперації в таких галузях, як, наприклад, шкіряна, миловарна, не повинна поширюватися, між тим, як у борошномельній, олійній та інших аналогічних галузях вона має бути посилена» [101, с.56]. Тим самим більшовики прагнули усунути споживчу кооперацію з ринку промислової продукції, вважаючи її конкурентом державних підприємств, і змістити її в переробно-харчові галузі.

Діяльність кооперативних промислових підприємств зазнала ще більшого впливу планування з боку влади. Наприклад, 5 грудня 1927 р. Президія ВРНГ УСРР надіслала на ім'я голови правління ВУКС О.Б. Генкіна службову записку з наказом терміново надіслати дані промислового відділу ВУКС для складання 5-річного плану розвитку промисловості республіки, зокрема про розміщення кооперативних промислових підприємств по окремих округах [102, арк.168]. Ці дані були потрібні ВРНГ для виявлення регіональних відмінностей насичення ринку товарами. Відтак виробничі плани споживчої кооперації все більше підпорядковувалися союзним та республіканським державним планам розвитку промисловості.

Держава прагнула регулювати процес відкриття кооператорами нових промислових підприємств, у чому переконує постанова РНК УСРР від 17 липня 1928 р. «Про порядок спорудження, відкриття та переустаткування деяких категорій заводів держустановами та кооперативними організаціями» [103, с.78]. Так, відкривати млини й здійснювати їх подальше переустаткування для збільшення продуктивності кооператорам дозволялося лише відповідно до попередньої згоди окрвиконкому та орквнуторгу. Щоб відкрити нові тютюнові підприємства, олійниці, броварні та гуральні, організації споживчої кооперації мали заручитися дозволом ВРНГ УСРР. Для підприємств харчової промисловості обов'язковою умовою їх відкриття був дозвіл місцевих органів санітарного нагляду. Розширення промислової діяльності споживчої кооперації супроводжувалося посиленням уваги з боку держави до якості та асортименту продукції. Так, Десятий з'їзд КП(б)У (листопад 1927 р.) указав на важливість урахування в роботі промислових підприємств споживчого попиту населення [4, с. 516].

Протягом другої половини 1920-х років держава розраховувала передусім на розгортання переробної галузі споживчої кооперації. По-перше, цього вимагала необхідність вирішення продовольчої проблеми. По-друге, збільшення випуску сільськогосподарської продукції мало завершитися її переробкою на кооперативних, більш технічно оснащених порівняно з приватними підприємствах. По-третє, необхідність розширення мережі переробних підприємств була викликана відновленням експортно-збутової діяльності. Відтак переробна галузь споживчої кооперації мала стати вирішальною в її промисловій діяльності. Без сумніву, для завоювання ринку в переробній галузі кооператорам належало запроваджувати передові технології переробки садовини та городини і тим самим витісняти приватні підприємства [104, с. 207].

Вказуючи на перебої у забезпеченні жителів промислових центрів і новобудов хлібом та на необхідність здешевлення хлібної продукції, керівництво України вимагало спорудження мережі нових борошномельних підприємств державної та кооперативної форм власності [4, с.373]. З огляду на це, протягом 1926-1928 рр. провідні позиції у промисловості споживчої кооперації займала борошномельна справа. Серед чинників, що стимулювали діяльність цієї галузі, слід назвати певні державні пільги, зокрема, дозвіл на продаж кооператорами висівок та відходів і право отримувати прибуток від переробки зерна некооперованого населення. Загалом у 1926-1928 рр. споживча кооперація УСРР вклала у млинарство не менше 2 млн крб [105, с.41].

Розвиваючи борошномельну промисловість, кооперативні організації мали певну підтримку з боку існуючої влади. Так, для витіснення приватного капіталу з хлібного заготівельного та споживчого ринку 15 травня 1926 р. РПО СРСР видав секретну постанову за підписом її голови О.І. Рикова «Про передачу орендованих приватними власниками млинів державним та кооперативним організаціям» [106, арк.371]. Було визнано за необхідне зберегти млини, які перебували у власності держави (у розпорядженні організації «Хлібопродукт») та кооперативних організацій. Водночас акцентувалося на потребі скорочення кількості млинів, які перебували в оренді приватних осіб, із передачею їх споживчій кооперації або державним структурам. Таким чином, директивним шляхом обмежуючи приватну ініціативу, більшовики сприяли діяльності кооперативних млинів.

У контексті вищевказаної директиви 28 травня 1926 р. вийшло розпорядження НКВТ УСРР, яке зобов'язувало окрвнуторги домагатися в судах вирішення питання таким чином, щоб більшу кількість орендованих державних млинів якомога швидше забрати у приватних осіб і передати державним та кооперативним організаціям [107, арк.29]. Для того, щоб прискорити розгортання борошномельної справи в інтересах держави, були створені спеціальні комісії, які не лише вилучали борошномельні підприємства у приватних осіб, але й оперативно інформували кооператорів про можливість отримання ними млинів в оренду. Лише за 9 червня 1926 р. згідно з рішенням Полтавської окружної комісії окрвнуторгу з передачі млинів у приватних власників було вилучено та передано споживчим товариствам 9 великих млинів по Лубенській, Полтавській, Прилуцькій, Кременчуцькій та Роменській округах [107, арк.43]. Допомагаючи споживчій кооперації в розгортанні мережі млинів, держава водночас посилила свій вплив на їх діяльність, що підтверджується директивою колегії НКВТ УСРР від 24 травня 1926 р. «Про організацію борошномельної справи на Україні» [107, арк. 24].

Крім сприяння споживчій кооперації в отриманні млинів в орендне користування, влада надавала їй певну допомогу у спорудженні та обладнанні нових підприємств. Зокрема, за розпорядженням НКВТ УСРР від 30 квітня 1926 р. борошномельними машинами насамперед мали забезпечуватися державні і кооперативні млини. Проте при видачі дозволу на спорудження нових млинів кооперативними організаціями та їх першочергове устаткування НКВТ ураховував такі чинники: економічну доцільність, товарність району, інтереси хлібоекспорту та місцевого споживання [107, арк.375].

Оскільки для задоволення власних потреб у борошні, а також для виконання державних замовлень щодо перемолу зерна потужностей наявних млинів не вистачало, керівництво ВУКС неодноразово клопоталося перед урядом УСРР про передачу споживчій кооперації частини державних борошномельних підприємств. Зокрема, у жовтні 1926 р. десята сесія Ради ВУКС доручила правлінню порушити клопотання перед НКВТ про необхідність перегляду мережі млинарських підприємств державної структури «Укрхліб» та передачу частини їх споживчій кооперації [108, с.17]. Водночас ВУКС, райспілки і сільські товариства охоче брали в оренду пропоновані державою млини. І хоча споживчій кооперації дісталися найбільш зношені млини, її борошномельна галузь інтенсивно розвивалася. Якщо на 1 жовтня 1926 р. вітчизняна споживча кооперація мала 129 млинів, то на 1 жовтня 1928 р. - уже 207 [105, с.40].

У лютому 1927 р. для координації роботи в борошномельній справі та узгодження ряду питань із державними структурами у складі ВУКС був створений спеціальний елеваторний комітет [109, с.45]. Водночас ухвалили організувати при млинах ВУКС лабораторії для перевірки якості зерна та борошна [110, арк.154]. Окрім власного перемолу зерна, споживча кооперація мала виконувати державні завдання. Так, загальний державний план переробки зерна пшениці та жита для ВУКС на 1927-1928 рр. становив 24 млн пудів, у тому числі за завданнями НКВТ УСРР - 18 млн і на замовлення місцевих державних організацій - 6 млн пудів. Однак помольної площі для виконання цього завдання не вистачало, тому протягом 1927-1928 рр. на 11-ти борошномельних підприємствах Вукопспілка змогла переробити лише половину запланованого. ВУКС довелося переважно за власні кошти збільшити кількість борошномельних підприємств, відтак на кінець 1928 р. в її розпорядженні вже перебувало 23 млини [111, арк.17 зв.].

1928 р. став проблематичним для борошномельної галузі споживчої кооперації України через неврожай у дев'яти округах степової зони. Так, на середину квітня через брак зерна призупинили роботу понад 24% млинів ВУКС і понад 14% млинів її місцевих організацій [112, арк.8]. Щоб зарадити загальнодержавній житній кризі й уникнути перебоїв із хлібом, 8 квітня 1928 р. НКВТ УСРР видав секретне розпорядження борошномельним підприємствам про комбінований помол зерна для випікання хліба: слід додавати до жита від 10 до 20% ячменю та пшениці нижчих сортів [106, арк.356]. Відтак млини споживчої кооперації помітно наростили обсяги комбінованого помолу зерна. Зокрема, у 1927-1928 рр. млин Київського Соробкопу, працюючи у три зміни, збільшив перемол збіжжя на 30,5% порівняно з попереднім роком [113, с.69]. Для подолання хлібної кризи держава посилила контроль за перемелюванням зерна. Згідно з постановою НКВТ УСРР від 28 червня 1928 р. «Про встановлення плати за перемол селянського зерна» були введені регламентовані суми. Наприклад, за переробку селянського збіжжя на вітряках мірчук (плата) становив: пшениці - 1,02 кг на 1 пуд, відповідно за перемол жита - 1,43 кг на 1 пуд. [114, с.553-555]. Без сумніву, частину натуральної оплати за перемол збіжжя (мірчук) держава у кооператорів реквізувала.

Існуюча влада вдалася до того, що у період загострення хлібозаготівель восени 1928 р. змусила споживчу кооперацію весь хліб, заготовлений нею згідно з централізованим державним планом, оперативно передати державній структурі «Союзхліб». Водночас у споживчої кооперації держава забирала і те збіжжя, яке кооператори заготували для перемолу на власних млинах. Зокрема, це підтверджує рішення Вінницького конвенцбюро хлібозаготовачів при окрторгвідділі НКВТ від 4 жовтня 1928 р. Мовилося про те, що кооператори мають здати все наявне у них зерно для забезпечення млинів «Союзхліба». При цьому їм заборонялося здійснювати перемол власного збіжжя на Лінецькому та Гущинецькому млинах Вінницької райспілки, хоча потужність цих підприємств була майже вдвічі меншою від місцевих млинів «Союзхліба» [115, арк.15].

За даними ЦСУ УСРР, із 240 млн пудів перемеленого на Україні у 1927-1928 рр. зерна не менше як 15-17% було перероблено на млинах споживчої кооперації [105, с.41]. Якщо порівняти питому вагу борошномельної галузі споживчої кооперації з її іншими виробничими галузями , маємо на 1 жовтня 1928 р. 25%, відповідно млинарство посідало друге місце, поступившись хлібопекарській справі, яка займала 47% [116, с.33]. Загалом кооперативне млинарство стало помітним народногосподарським чинником, оскільки сприяло владі у вирішенні продовольчої проблеми. Проте розгорнути самостійні борошномельні операції кооператорам заважали нестабільність хлібозаготівельного ринку, збільшення хлібоекспорту та втручання держави.

Усе більших темпів набирало масловиробництво споживчої кооперації, враховуючи як потреби своїх членів, так і державні замовлення. Керівництво ВУКС було змушене піти на розширення та вдосконалення маслопереробних підприємств, що підтверджують ухвалений правлінням ВУКС у квітні 1926 р. «План масловиробництва на 1926-1927 рр. та план технічного розвитку існуючих маслозаводів», розрахований на збільшення випуску продукції цих підприємств [117, с.46-47], і затверджений 12 жовтня 1927 р. проект спорудження маслозаводів, розробниками якого були Промбюро ВУКС і німецька фірма «Бергедорф» [118, арк.10]. На кінець 1928 р. завдяки мобілізації власних коштів та певній державній підтримці споживча кооперація України мала 22 великих маслоробні заводи [119, арк.62]. Проте найбільше їх було у промислових районах України, звісно, для підтримки калорійним продуктом робітників, що засвідчує додаток Д. На виконання розпорядження ЦК КП(б)У правління ВУКС 18 червня 1928 р. створило комісію у складі 5 чоловік, яка мала протягом 2 тижнів виявити хиби у спорудженні та роботі маслозаводів, відповідно подавши необхідну інформацію до ЦК КП(б)У. Тоді ж вдалося встановити найбільш доцільну річну потужність маслозаводів споживчої кооперації - 20 тис. пудів продукції, що, у свою чергу, гарантувало рентабельність їх роботи [120, арк.69].

Держава надавала певну допомогу споживчій кооперації стосовно розширення виробництва вершкового масла. Однак спорудження її маслозаводів держава фінансувала всього на 25%, лише в кінці грудня 1928 р. видатки з державного бюджету на цю справу були збільшені до 50% [120, арк.56]. Кооператорам здебільшого самим доводилося вирішувати проблему виробництва на своїх маслозаводах. Так, Харківська спілка будівельних кооперативних спілок «Комбудспілка» та державна артіль «Енергія» за кошти споживчої кооперації встановили на 5 маслозаводах опалення та вентиляцію. Упродовж 1927-1928 рр. Харківський силікаттрест на прохання кооператорів допомагав постачати маслозаводи керамічними трубами і плиткою для підлоги. ВУКС мала угоди з державним трестом «Москватоль», який сприяв у проведенні робіт щодо ізоляції холодильників і паропровідних труб на кооперативних маслозаводах [121, арк.55].

Українські маслозаводи були залучені до виготовлення вершкового масла на експорт. Тож процес виробництва та збуту продукції маслозаводів споживчої кооперації України регулярно відстежувався не лише республіканськими, але й союзними вищими регулюючими інстанціями. Так, на засіданні Центральної ради сприяння експорту при РПО СРСР 5 червня 1928 р. стояло питання про експорт масла з України. Це пояснювалося недовиконанням з боку НКВТ УСРР та ряду кооперативних організацій республіки планових експортних завдань щодо випуску масла. Зважаючи на перебої із заготівлями молока як сировинної бази масловиробництва, НКВТ УСРР та споживча кооперація республіки були зобов'язані вжити заходи для того, щоб максимально забезпечити селян, які здавали молоко на зливні пункти маслозаводів, кормами. РПО СРСР дозволила Вукопспілці максимально використовувати належні сільськогосподарській кооперації молокозливні пункти шляхом укладання відповідних угод, а також вжити ряд заходів щодо відкриття нових молокопунктів, особливо у тих районах, де простежувалося недостатнє завантаження маслозаводів [122, арк.25-25 зв.].

Важливою проблемою, яку доводилося вирішувати кооператорам у конкурентній боротьбі за споживача, було дотримання санітарних норм продукції маслозаводів. Прикметно, що у процесі виробництва масла не допускалося додавання жодних консервуючих речовин, крім солі для солоного масла. За невиконання зазначених правил масловиробники, у тому числі кооператори, мали притягатися до адміністративної відповідальності [123, с.249]. Маслоробні підприємства споживчої кооперації підпадали під дію постанови Наркомздоров'я та Наркомземсправ від 10 липня 1928 р. «Правила про влаштування та санітарний стан сироварних та маслоробних молочних заводів» [124, с.458-461]. Обов'язковою умовою діяльності маслоробних та сироварних заводів була наявність окремих приміщень для прийому молока, а також льодників для зберігання масла. Щоб витіснити конкурентів, правління та промисловий відділ ВУКС не лише вимагали від своїх маслозаводів щомісячні відомості про якість масла, але і перевіряли отримані зразки в своїй центральній лабораторії [125, арк.344].

Ураховуючи потреби швидко зростаючого міського населення та робітників промислових новобудов України у м'ясній продукції, протягом другої половини 1920-х років правління ВУКС вирішувало проблему державної ваги - створення великого м'ясопереробного комбінату. Оскільки коштів для цього не вистачало, споживча кооперація розпочала будівництво не тільки своїми силами, а й спільно з державними організаціями. Так, у Полтаві за короткий час (із серпня 1925 до середини березня 1926 рр.) спільними зусиллями Полтавської райспілки та Держторгу України була споруджена м'ясопереробна фабрика «Бекон». Продукція фабрики йшла здебільшого на зовнішній ринок. Це пояснювалося намаганням кооператорів якомога швидше заробити кошти для спорудження потужного м'ясопереробного підприємства. Головним споживачем полтавського бекону була Англія. Певна кількість м'ясопродуктів постачалася у великі промислові центри РСФРР. Після того, як у лютому 1929 р. в Полтаві було збудовано м'ясокомбінат споживчої кооперації, беконна фабрика ввійшла до його складу [126, с.58].

Одинадцята сесія Ради ВУКС (19-22 лютого 1927 р.) ухвалила рішення про спорудження великого м'ясопереробного комбінату [96, с.1-2]. Правління ВУКС на чолі з його головою О.Б. Генкіним, усвідомлюючи обмеженість коштів для спорудження великого м'ясопереробного підприємства, неодноразово просило допомогу в уряду УСРР. Ідея кооператорів про будівництво Полтавського м'ясокомбінату віднайшла підтримку керівництва республіки, оскільки воно мало наміри у найближчі роки повністю витіснити приватного заготівельника і виробника з м'ясного ринку. РНК УСРР погодився внести пропозицію ВУКС щодо спорудження Полтавського м'ясокомбінату до п'ятирічного плану розвитку республіки. Однак, як засвідчує практика, зведення цього підприємства переважно здійснювалося на кошти споживчої кооперації і було виконане в максимально короткі строки - з лютого 1927 по лютий 1929 рр. Оскільки це підприємство мало всеукраїнське значення, а будівництво потребувало великих коштів, його засновниками-акціонерами виступили практично всі ЦРК, робітничо-міські кооперативи та окружні спілки. Не випадково журнал «Кооперативне будівництво у 1927 р. зазначав: «…підняти м'ясокомбінат зможе лише вся кооперація в цілому. До фінансування цієї багатомільйонної справи кооперація повинна підготуватися і психологічно, і практично» [127, с.54].

Попри фінансові труднощі спорудження Полтавського м'ясокомбінату, як підприємства, обладнаного сучасним устаткуванням, стало помітним явищем у м'ясопереробній промисловості не лише споживчої кооперації, але й переробної промисловості УСРР та СРСР загалом. Завдяки морозильним камерам комбінат мав змогу накопичувати великі запаси готової продукції і цим забезпечувати регулярне постачання м'ясопродуктами промислових районів. Нові технології переробки м'яса сприяли здешевленню вартості м'ясної продукції. Створення м'ясокомбінату дозволило значно розширити експортні можливості м'ясопродуктів.

Окрім потужного Полтавського м'ясокомбінату, який перебував у віданні ВУКС, організаціями споживчої кооперації було відкрито ряд невеликих підприємств та цехів із переробки м'яса. Передусім м'ясопереробні підприємства та ковбасні фабрики для забезпечення потреб своїх пайовиків відкривали робітничо-міські кооперативи [128, арк.20]. Обов'язковою до виконання кооперативними м'ясопереробними підприємствами була спільна постанова Наркомату здоров'я, Наркомату земельних справ і НКВТ УСРР від 7 квітня 1928 р. «Тимчасові правила, які регулюють склад і якість зернових продуктів, що підлягають продажу» [129, с.249]. З метою запобігання фальсифікації продуктів постанова містила такі правила: м'ясні ковбаси потрібно готувати без домішки борошна й крохмалю; у м'ясопереробці заборонялося вживати консерванти, за винятком солі і селітри, фарбувати фарш і шкуринки ковбас будь-якими фарбами.

Одним із шляхів безперебійного забезпечення населення промислових центрів України продуктами харчування стало консервне виробництво. У другій половині 1920-х років керівництво СРСР та УСРР звернуло посилену увагу на розвиток консервної промисловості, оскільки лише 1% продукції городництва та садівництва надходив на внутрішній споживчий ринок у вигляді консервів, тоді як 32% залишалися не вивезеними, майже 18% сировини псувалось при її зберіганні [130, с.148-149].

Принагідно зауважимо, що кооператори були в числі перших, хто розпочав створення мережі консервних підприємств. Флагманом консервного виробництва споживчої кооперації була Одеська консервна фабрика ВУКС, на якій протягом другої половини 1920-х років інтенсивно відбувалася механізація виробничих процесів. У 1925-1926 рр. Одеська фабрика збільшила, порівняно з попереднім роком, щоденне виробництво консервів на 16,5 %. У результаті підприємство змогло виготовляти 1 вагон (35 тис. банок) консервів за 8-годинний робочий день. При цьому кооператори домоглися зменшення собівартості продукції на 26,5% [131, арк.115-116].

Щоб збільшити випуск продукції на Одеській консервній фабриці, правління ВУКС розробило програму доустаткування на 1926-1927 господарський рік [132, арк.11]. Проведена реконструкція не лише дала економію в сировині, але й сприяла зростанню обсягів виробництва, поліпшенню якості консервів та зниженню цін на них. Водночас розширився асортимент продукції, серед якої великим попитом населення користувалися консерви рибні, консерви овочеві й томат-пюре. Усього в 1926-1927 рр. фабрика випустила 6 млн 200 тис. банок консервів, у 1927-1928 рр. відповідно - 7 млн 500 тис. [133, арк.170]. Із загальної кількості 7 млн 500 тис. банок консервів рибні складали - 5 млн, овочеві - 1 млн 650 тис., томат-пюре - 100 тис., м'ясні - 550 тис., інші - 200 тис. [133, арк.133].

У наступні роки Одеська консервна фабрика продовжувала розширяти свою діяльність. Зокрема, вона запровадила випуск абрикосового пюре, яке відразу здобуло схвалення споживачів. Виробництво абрикосового і томатного пюре виявилося високорентабельним. Протягом 1927-1930 рр. фабрика виготовила абрикосового пюре 60 тис., а томату-пюре - 270 тис. пудів [132, арк.24]. Оскільки консерви надходили передусім у промислові центри УСРР та РСФРР, а також спрямовувалися на задоволення потреб Червоної армії, санаторіїв і дитячих будинків, влада систематично перевіряла їх якість. Тому, коли 25 червня 1928 р. санітарно-перевіряючі органи Одеси виявили на фабриці партію зіпсованої продукції, справу відразу передали до прокуратури, а забраковані консерви змусили терміново ліквідувати [120, арк.74].

Серед харчових галузей споживчої кооперації, як і в попередні роки, рентабельною залишалася переробка насіння cоняшнику. Проте у питанні щодо перспективи розвитку олійної промисловості у радянської влади були розходження. З одного боку, існувала точка зору щодо передачі всієї справи переробки насіння соняшника в руки державної промисловості. З другого, наявна ситуація вимагала збереження невеликих кооперативних олійниць. Державні олійні заводи тоді не могли цілком узяти на себе вирішення проблеми забезпечення ринку жирами, оскільки існували проблеми із сировиною. Відтак протягом 1926 р. у розпорядженні організацій різних кооперативних центрів тоді перебувало 22 цензові олійні заводи, більшість із яких кооператори орендували. Однак українська олійна промисловість характеризувалася переважанням дрібних підприємств, а велике виробництво мало невелику питому вагу в переробці насіння соняшнику - 20,6%. З огляду на це керівництво УСРР турбував той факт, що дрібні олійниці переважно перебували в руках у приватників, що становило 92,3% [134, с.113-115].

Відтак урядом УСРР було визнано: для того, щоб ліквідувати конкуренцію на ринку олії з боку приватного виробника, потрібно всіляко підтримати кооперативні олійниці. З цього приводу 1927 р. журнал «Господарство України» у 1927 р. писав: «...шлях розвитку олійної промисловості на Україні здійснюється у напрямку розвитку невеликих підприємств. І в цьому сенсі невеликі підприємства, пов'язані з місцевою сировиною, які забезпечують сільське господарство кормовим продуктом високої цінності, макухою, мають значення індустріалізуючого фактора більшою мірою, ніж великі» [134, с.117].

Під впливом як економічних, так і політичних факторів протягом 1928 р. тиск на кооперативні олійниці з боку держави посилився. Існуюча влада, втручаючись у господарські справи кооперативних організацій з метою зниження ціни за переробку насіння соняшнику, регламентувала цей процес. Зокрема, цього вимагала постанова НКВТ УСРР від 25 травня 1928 р. «Про норми плати за переробку селянської споживчої олійної сировини та про норми виходу» [135, с.390-391]. Згідно з документом, плата за переробку насіння соняшнику в олійницях різних форм власності була чітко визначена: не більше 20 коп. або 2,8 кг насіння за кожні 16 кг сировини. За переробку насіння соняшнику без лушпиння слід було брати не більше 30 коп. або 3,5 кг насіння за кожні 16 кг. Держава надала право окрвиконкомам, залежно від місцевих умов, збільшувати норми виходу та зменшувати плату за переробку насіння соняшнику порівняно з вищевказаними нормами. Без сумніву, ця директива НКВТ негативно позначилася на роботі кооперативних олійниць.

Проблема забезпечення населення милом залишалось гострою і до кінця не вирішеною. Ряд державних миловарних заводів у зв'язку з відсутністю потрібної сировини виконували замовлення лише на 70-80% [136, с.114]. Закордонне мило коштувало дорого, і тому керівництво СРСР та УСРР великі сподівання покладало на миловарні підприємства споживчої кооперації. Кооператорам доводилося враховувати той факт, що на початок 1926 р. у республіці діяли державний миловарний завод у Києві та завод миловаріння споживчої кооперації у Харкові. Водночас протягом 1925-1926 рр. кількість приватних миловарних заводів в Україні зросла з 3 до 10, тож вони виробляли вдвічі більше мила, ніж державний і кооперативний заводи [136, с.117]. З огляду на це у травні 1926 р. ВУКС вирішила повернути собі Київський миловарний завод, зданий у попередні роки в оренду Київському Харчотресту [137, арк.11].

Оскільки коштів для спорудження нових миловарних заводів кооператори не мали, миловарне виробництво у вигляді двох підприємств переживало, як того вимагали вказівки керівництва УСРР, інтенсивну раціоналізацію. Так, 28 грудня 1927 р. на засіданні правління ВУКС ухвалили «визнати переустаткування Київської миловарні економічно доцільним». Упродовж 1927-1928 рр. виробництво мила на Київському миловарному заводі збільшилося з 1,9 тис. тонн до 6,4 тис. тонн. Водночас на 12% здешевилося мармурове мило для прання, а також розпочато виробництво господарського ядрового мила з додаванням парфумерних ароматів, вартість якого на 20% була меншою за вартість імпортного [127, с.29, 33]. Досить оперативно - з 1 по 15 червня 1926 р. - була проведена реконструкція Харківського миловарного заводу ВУКС [120, арк.80 зв.]. У 1926-1927 рр. це підприємство після реконструкції випустило 1 тис. 539 тонн, а в 1927-1928 рр. - 2 тис. 359 тонн мила [133, арк.170].

Таким чином, у 1926-1928 рр. об'єктами промислової діяльності споживчої кооперації стали борошномельна, маслоробна, м'ясопереробна, консервна, олійна промисловість, а також миловарне виробництво, хоча водночас кооператори продовжували опановувати й інші галузі виробництва. Відтак кооператори зосередили свої зусилля на першочерговому розвитку харчової промисловості, яка в період прискореного розвитку важкої індустрії мала допомогти державі у забезпеченні населення продовольством.