Господарська діяльність споживчої кооперації України в період нової економічної політики (1921–1928 рр.)

На особливу увагу заслуговують документи Головного кооперативного комітету, який діяв з червня 1921 р. при Раднаркомі УСРР і здійснював загальне керівництво процесом запровадження в життя партійно-державних директив щодо розвитку різних видів кооперації (Ф. 271). Матеріали цього фонду дають можливість розкрити взаємовідносини вітчизняної споживчої кооперації з союзними та республіканськими державними інстанціями, іншими кооперативними центрами, проаналізувати динаміку організаційно-кооперативної і торговельної мережі, з'ясувати суть податкових заходів держави щодо споживчих товариств та їх спілок.

Автором опрацьовані та залучені до наукового обігу матеріали фонду Вищої ради народного господарства (ВРНГ) УСРР (Ф. 34), яка намагалася виступати в ролі координатора господарського життя. Предметом дослідження стали матеріали щодо визначення як державою, так і кооператорами кон'юнктури внутрішнього ринку. Заслуговують на увагу документи щодо повернення споживчій кооперації майна, націоналізованого у період воєнного комунізму. У цьому фонді виявлені документи, які свідчать про систематичні обстеження діяльності споживчої кооперації органами наркомату РСІ.

На фінансову залежність споживчої кооперації від державних кредитуючих закладів, особливо в перші роки непу, указують матеріали фонду Української республіканської контори Державного банку СРСР (Ф. 35). Матеріали фонду Державного планового комітету РНК УСРР - Держплану УСРР (Ф. 337) переконують у тому, що з перших кроків непу торговельна галузь споживчої кооперації використовувалася більшовиками для вирішення гострих соціально-економічних проблем. Документи фонду вказують на те, що влада, надаючи споживчій кооперації податкові пільги та сприяючи в отриманні державних кредитів, прагнула зробити її назаперечним виконавцем планових завдань.

У матеріалах фонду Народного комісаріату продовольства (Ф. 340) та Міністерства державного контролю (Ф. 539) відображений загальний соціально-економічний стан України в роки непу, матеріальний рівень життя робітничо-міського населення, міститься інформація щодо залучення споживчої кооперації державою до поліпшення забезпечення його продуктами. У цих фондах також представлені протоколи засідань Української економічної ради про допомогу неврожайним губерніям. Політика більшовицького керівництва, що реалізувалася через Народний комісаріат внутрішньої торгівлі (НКВТ) УСРР щодо торговельної, заготівельної та експортної діяльності споживчої кооперації, знайшла відображення у матеріалах фонду вказаного наркомату (Ф. 423). Матеріали фонду НКВТ УСРР дають можливість з'ясувати такі питання, як кредитно-фінансова політика держави щодо кооперації, зниження цін та націнок, якість обслуговування населення, раціоналізація торгівлі тощо.

Виявлені у фонді Народного комісаріату закордонних справ УСРР (Ф. 4) документи дали можливість виявити залежність експортних заготівель вітчизняної споживчої кооперації від розпоряджень союзних зовнішньоекономічних відомств. Деяка інформація про досвід співпраці ВУКС з сільськогосподарською кооперацією щодо заготівлі та експорту яєць у 1920-і роки представлена у матеріалах фонду «Сільського господаря» (Ф. 290).

Певний інтерес для нашого дослідження становили документи фонду Ради професійних спілок України (Ф. 2605), де виявлені матеріали щодо спільної діяльності споживчої кооперації та профспілок для забезпечення робітників. Матеріали фондів Всеукраїнського центрального комітету незаможних селян при ВУЦВК (Ф. 257), ліквідаційної комісії Всеукраїнської центральної комісії з боротьби з наслідками голоду при ВУЦВК (Ф. 258) та Центральної ради захисту дітей при РНК УСРР (Ф. 20) переконують у тому, що керівництво республіки намагалося всіляко залучати споживчу кооперацію до забезпечення голодуючого населення УСРР та Поволжя.

Слід виокремити ряд фондів, де зосереджені практично не відомі або маловідомі документи щодо господарської діяльності споживчої кооперації в період непу. Найбільшою насиченістю вирізняється фонд Вукопспілки - ВУКС (Ф. 296). Він містить протоколи засідань правління Вукопспілки, листування ВУКС з НКВТ, Наркомпродом, Наркомфіном республіки з питань господарської діяльності споживчої кооперації, листування з союзними наркоматами, матеріали відділів ВУКС, звітні відомості губспілок (райспілок, пізніше окрспілок), окремих споживчих товариств. Зі звітних доповідей ВУКС (десятиденних, місячних, квартальних, річних) на ім'я регулюючих державних структур ми черпали цінну інформацію, що допомагало наблизитись до розуміння потенційних можливостей споживчої кооперації. В ряді випадків звіти мали аналітичний характер, зокрема, коли мовилося про хід пайових кампаній та недовиконання хлібозаготівельних державних планів.

Специфіку забезпечення робітничого класу України організаціями споживчої кооперації в період непу допомогли глибше з'ясувати документи фонду Всеукраїнської спілки робітничих споживчих кооперативів - Уцеробкоопу (Ф. 218). Звернення до вказаного фонду допомогло не лише розкрити окремі аспекти діяльності кооператорів, а й переконатися у класовому підході більшовиків до продовольчого забезпечення населення в 1920-і роки.

До дисертації також залучені матеріали Російського державного архіву економіки (РДАЕ), який до квітня 1992 р. мав назву Центральний державний архів народного господарства СРСР (ЦДАНГ СРСР). Ідеться про документи Центральної спілки споживчих товариств СРСР - Центроспілки СРСР (Ф. 484), зокрема ті, що стосуються налагодження товарообмінних операцій між споживчою кооперацією РСФРР та УСРР у перші роки непу. Залучення цих матеріалів, по-перше, сприяє виявленню проблеми із забезпеченням населення України промисловими товарами шляхом завозу їх із РСФРР; по-друге, переконує у тому, що вітчизняна кооперація з огляду на складну продовольчу ситуацію упродовж 1920-х років практично безперебійно забезпечувала промислові центри РСФРР продуктами. Заслуговують на увагу документи про налагодження зв'язків між кооперацією України, Білорусії та Азербайджану.

До третьої групи архівних джерел нами віднесені документи та матеріали вищевказаних державних архівів семи областей України. Численні циркуляри, директиви, розпорядження, обіжники (у тому числі секретні), що надходили до місцевих органів влади та кооперативних спілок з центру, звіти про роботу місцевих партійних осередків, доповідні записки з боку кооперативних організацій допомагають не лише простежити хід розгортання споживчою кооперацією господарської діяльності, але й виявити її регіональну специфіку. Труднощі опрацювання місцевих архівних матеріалів полягали у переважанні цифрового матеріалу і необхідності з'ясування, як саме кооперативним організаціям удавалося виконати те чи інше розпорядження радянської влади щодо боротьби з приватним сектором економіки з огляду на виявлені розбіжності у місцевих і центральних звітах. Відтак можна припустити, що в ряді документів державних архівів звітні показники організацій споживчої кооперації не зовсім об'єктивно відображали справжню ситуацію, іноді будучи завищеними або, навпаки, неповними.

Усього дисертанткою було опрацьовано 21 фонд центральних та 37 фондів обласних державних архівів, що дало можливість шляхом ретроспекції господарської діяльності споживчої кооперації України відтворити її особливості та роль у забезпеченні населення товарами першої необхідності і продуктами харчування у 1920-і роки. З великого обсягу архівних матеріалів, відповідно до принципів історизму й об'єктивності, були відібрані, систематизовані та проаналізовані дані, які найбільш повно дозволяють досягти мети та реалізувати завдання дисертації.

Джерелознавчий характер мають матеріали періодичних видань, які виходили в УСРР та СРСР у 1920-і роки. Періодична преса впродовж першої половини 1920-х років надавала відносно об'єктивну інформацію про стан справ у системі споживчої кооперації України, взаємовідносини держави з кооперативними організаціями. З середини 20-х років ХХ ст. не лише партійно-радянські, але й кооперативні періодичні видання все більше орієнтувалися на висвітлення ходу виконання державних завдань у галузі промислового виробництва і продовольчого забезпечення. Починаючи з 1927 р., можна свідчити про повне підпорядкування кооперативних періодичних видань більшовицьким планам, що підтверджує не лише форма викладу матеріалу, а й червона обкладинка часописів з нагоди революційних свят.

У дослідженні кооперативної політики більшовиків використано статті і дописи часопису «Известия ЦК РКП(б)» (орган ЦК РКП(б)), газети «Правда» (орган Центрального комітету і Московського комітету РКП (більшовиків), часопису «Известия ЦК КП(б)» (орган ЦК КП(б)У), газети «Коммунист» (орган ЦК і Харківського окружкому КП(б)У) України), газети «Вісті Всеукраїнського Центрального Виконавчого Комітету рад робітничих, селянських і червоноармійських депутатів» (орган ВУЦВК та губвиконкому Харківщини) та інших. Безперечно, провладні журнальні та газетні матеріали з питань державного керівництва діяльністю споживчої кооперації вимагають критичної оцінки їх змісту. Водночас не слід ігнорувати виступи на сторінках періодичних видань очільників держави та кооперативних структур, які безпосередньо мали відношення до споживчої кооперації.

Окремі відомості про досвід господарювання кооперації публікували журнали і газети економічного профілю, зокрема «Экономическая жизнь» (орган Ради праці й оборони СРСР), «Хозяйство Украины» (щомісячний політико-економічний журнал), «Украинский экономист» (орган Економічної ради УСРР), «Продовольственная газета» (орган Наркомпроду УСРР), «Вісник статистики України» (періодичний орган Центрального статистичного управління України», «Промышленность и торговля Украины» (орган Української ради народного господарства), «Пролетарий» - Всеукраинская рабочая газета» (орган Всеукраїнської ради професійних спілок), «Вестник профдвижения Украины» (двотижневик ВЦСПС України) тощо.

Винятково багатим джерелом за широтою висвітлення господарської діяльності споживчої кооперації в роки непу є відомчі кооперативні видання: часописи «Союз потребителей» (орган Центроспілки СРСР) і «Кооперативне будівництво» (орган Вукопспілки, в окремі роки виходив російською мовою під назвами «Бюллетень Вукопспилки», «Кооперативный бюллетень»), «Наша кооперація», «Українська кооперація». Вражають географією охоплення часописи місцевих спілок і окремих кооперативів, зокрема, «Правобережний кооператор», «Полтавський кооператор», «Харьковский потребитель», «Черниговский кооператор», «Запорожская кооперация», «Донецкий кооператор», «Кооперативный бюллетень Сумрайсоюза».

Здебільшого губспілки (райспілки), а також робітничі кооперативи вже на початку непу спромоглися на видавництво своїх періодичних видань газетного формату. Як приклад, укажемо такі: «Бюлетень Подільської губспілки», «Бюллетень Одесского губернского союза потребительских обществ», «Бюлетень Полтавської райспілки», «Бюллетень Горловского многолавочного рабочего кооператива «Горняк», «Бюллетень Артемовского центрального рабочего кооператива», «Кооперативная жизнь» (орган Миколаївського ЦРК) та ін. Інформація, почерпнута з цих та інших періодичних видань, сприяла визначенню особливостей охоплення кооперацією потреб жителів міст, робітничих селищ і сільської місцевості. Низка періодичних видань допомагає з'ясувати роль кооперативних їдалень у порятунку голодуючого населення («Бюллетень Центральной комиссии по оказанию помощи голодающим при ВУЦИК» (1921-1923 рр.), «Кооперация - голодающим» (одноденна газета київських кооперативних організацій, 1922 р.), «Бюллетень Центральной комиссии по борьбе с последствиями голода и Центральной комиссии помощи детям при ВУЦИК» (1923 р.) тощо.

Загалом опрацювання матеріалів періодичних видань дало можливість краще зрозуміти історичний контекст, в якому розгорталася господарська діяльність споживчої кооперації УСРР упродовж 1920-х років. Періодика містить у собі багатий фактаж, відсутній в інших джерелах, послідовно відображає історичні віхи становлення підприємств споживчої кооперації, включаючи промисловість, хлібопекарні, хлібозаводи, громадське харчування. Періодичні видання підсилюють документальну базу нашого дослідження, дають змогу з більшою історичною достовірністю простежити окремі аспекти діяльності споживчої кооперації України. Однак попри багатий фактологічний матеріал, такі джерела потребують критичного осмислення й аналізу.

До мемуарних праць нами віднесені спогади колишнього голови правління Центроспілки РСФРР (1919-1920 рр.) А.М. Лежави [324] та одного з провідних фахівців цієї установи С.П. Дніпровського [325], які безпосередньо були причетні до розвитку споживчої кооперації в роки непу та в подальші роки. У цих мемуарах певною мірою окреслена історична епоха 1920-х років та вказано на тлумачення тодішньою владою призначення споживчої кооперації в соціально-економічному житті країни. Однак вони містять лише поодинокі біографічні спогади про керівний склад Вукопспілки у 1920-і роки.

Таким чином, відповідно до завдань дисертаційного дослідження добиралася і формувалася його джерельна база. У її визначенні ми виходили з того, що джерела мають взаємодоповнюватися, створюючи монолітний комунікативний масив. Відтак авторкою використані різні за видовою належністю та змістом джерела. Для глибшого вивчення проблеми ми виокремили й опрацювали ті історичні джерела, які донині є мало або практично не досліджені. Загалом, залучення багатопланового джерельного потенціалу дало можливість реалізувати поставлені завдання.

1.3 Методологія і методи дослідження

Протягом останніх двох десятиліть простежується очищення історії України від радянських міфів і формується її наукова концепція. З огляду на це актуальною залишається проблема вибору методології - науки про методи, підходи та критерії оцінки історичних подій, осіб, явищ. Як зазначає ряд сучасних науковців, «трансформація в історії історичної науки, що нині відбувається, є складовою частиною загального процесу в інтелектуальній галузі. У такі моменти посилюється потреба не лише розібратися в поточній ситуації і тих горизонтах, що відкриваються, але й озирнутися й оцінити пройдене, до того ж, перше без другого просто неможливе» [326, с.276]. У свою чергу, О.П. Реєнт акцентує на тому, що розпад соціалістичної системи висунув перед науковцями різних галузей, у тому числі й істориками, проблему критичної сепарації законів, категорій, понять, пов'язаних з існуванням цієї системи. Указана проблема, вважає він, набула методологічного спрямування, «оскільки продукування «нової мови» історичної науки має спричинити радикальний злам застарілих концептуальних стереотипів» [327, с.10-11].

Після краху СРСР і марксистсько-ленінської ідеології українська історична наука перейшла від однобічного (моністичного) підходу при аналізі історичного поступу людства до плюралізму думок щодо вибору методології дослідження. Відтак в історичній науці запанувала поліметодологія. Нині паралельно існують міждисциплінарний, цивілізаційний, формаційний, модернізаційний, культурно-історичний, антропологічний, регіональний, соціально-історичний, гендерний та інші підходи в осмисленні історичного минулого. Суть методологічного різноманіття полягає в тому, що не вимагається, щоб усі теорії будувалися за єдиною схемою. З огляду на це визначається, що різноманітність явищ господарського життя передбачає множинність способів їхнього описання.

Формаційний підхід в методології дискредитував себе після краху комуністичного експерименту. До хиб формаційного підходу в осмисленні історичного досвіду належить догматизація, переоцінка класово-економічного чинника суспільного розвитку, ігнорування загальнолюдських цінностей. З цього приводу В.І. Марочко підкреслює, що політичні догми та ідеологічні міфи, які витіснити економічні закони суспільного розвитку, позначились на теорії кооперації. Відтак проблеми теорії і практики кооперативного руху, які тривалий час перебували у полоні соціалістичних ідей («ленінський кооперативний план» як методологія вивчення аграрної історії України), вимагають об'єктивного переосмислення [211, с.138].

Нині ученими Заходу та Сходу все активніше розробляється цивілізаційний підхід до висвітлення історії. Його основоположниками вважають російського соціолога ХІХ ст. М.Я. Данилевського, німецького історика О. Шпенглера та англійського історика А. Тойнбі. Відомі імена інших великих учених, які розробляли ідеї теорії цивілізацій: П.А. Сорокіна (США), Ф. Броделя (Франція), К. Ясперса (Німеччина), О. Тоффлера (США). Зокрема, А. Тойнбі стверджував, що кожна цивілізація проходить у своєму розвитку стадії виникнення, зростання, надлому та розкладу, після чого гине, поступаючись іншій. Рушійною силою розвитку цивілізацій він вважав «творчу меншість», яка, відповідаючи на різні історичні виклики, тягне за собою «інертну більшість». Але, ставши неспроможною вирішити чергову соціально-економічну проблему, творча еліта перетворюється в пануючу меншість, яка нав'язує свою владу силою, а не авторитетом. Відчужена ж маса населення у кінцевому підсумку руйнує дану цивілізацію, якщо вона спершу не загине від воєнної чи природної катастрофи [326, с.214].

Ряд сучасних російських учених, як-от Б.С. Єрасов, В.П. Малахов, Л.П. Рєпіна, Л.И. Семенникова, поділяють цивілізаційний підхід при вивченні історичного минулого [328]. При цьому остання вказує на особливості розвитку цивілізаційно неоднорідного суспільства в індустріальну епоху, що цілком можна віднести до вітчизняноїі історії. Ю. Яковець у цивілізаційному підході до вивчення історії використовує теорію циклічної динаміки відомого економіста М. Кондратьєва, акцентуючи на тому, що піввіковий цикл економічної кон'юнктури є елементом вікового цивілізаційного циклу, зміна якого кожні 200-300 років являє собою зміну цивілізацій. На думку вченого, цивілізація - це певна стадія в циклічному розвитку суспільства [329, с.396]. Цивілізаційний підхід у методології історичних досліджень поділяють і вітчизняні дослідники, у тому числі Я.В. Верменич [330], Б.Б. Глотов [331], В.В. Головко [332], Л.О. Зашкільняк [333], С.В. Кульчицький [334], М.І. Михальченко [335], Г.В. Мишечкін [336], Ю.В. Павленко [337], О.П. Реєнт [327], Л.В. Таран [338], О.А.Удод [339], Н.М. Яковенко [340] та інші.

У сучасних гуманітарних науках замість «суспільно-економічної формації» як критерію історичного розвитку здійснюється спроба використання критерію «цивілізація». До речі, цей термін інтерпретується по-різному. Одні дослідники асоціюють його з «гарними манерами», інші - з певними стадіями розвитку суспільства, треті переконані, що «цивілізацію» необхідно визначати, спираючись на поняття історія, соціальні інститути, суспільство. Проте спільним для більшості вчених є те, що цивілізаційна основа суспільного розвитку передбачає врахування впливу на економіку не лише соціально-економічних відносин, а також політичної, культурної, соціальної, релігійної та інших сфер суспільного життя. У межах цивілізаційного підходу до вивчення історичних явищ стає можливим вивчення економічних процесів у динаміці, що особливо важливо для історико-економічних досліджень.

Дехто з істориків акцентує на тому, що радянський відрізок в історії нашої країни надто короткий, щоб виділяти його в окрему цивілізацію. Поділяєто позицію тих науковців, які вважають, що головне - не час існування, а закони буття суспільства даної цивілізації, її світосприйняття, фундаментальні основи життя. Упродовж ХХ ст. більш чітко проявляється тенденція до формування локально-цивілізаційних утворень. М.І. Михальченко акцентує на тому, що існує багато класифікацій типів цивілізацій у межах світової цивілізації [335, с.302]. У цьому сенсі радянська цивілізація була цілком самодостатньою формою організації суспільства, що якісно відрізняло її від інших цивілізацій світу (західно-християнської, ісламської або православно-російської). Точка зору Б.М. Кузика та Ю.В. Яковця полягає в тому, що локальні цивілізації являють собою великі спільноти народів, об'єднаних соціокультурними історичними долями, економічними і геополітичними інтересами. До локальної цивілізації вони відносять і радянську цивілізацію [341, с.24-26].

На думку О.П. Реєнта, радянське суспільство можна розглядати як окрему цивілізацію, яка потребує з'ясування причин її дискретності. При цьому вчений зауважує, що «ця надскладна, фундаментальна проблема відзначається не лише своєю науковою, теоретичною привабливістю, але й прагматичним потенціалом, що має безпосередній зв'язок з потребами сьогодення» [327, с.20].

Повз нашу увагу не пройшла точка зору В.В. Головка [332], яка полягає в тому, що цивілізаційна парадигма розвитку СРСР не була постійною, а змінювалася на різних етапах історії. Учений вважає, що радянське суспільство «дрейфувало» між Сходом і Заходом, тобто перебувало на перехресті цивілізаційних магнітних полів.

Не залишилась непоміченою й позиція С.В. Кульчицького який не відкидає можливості використання комбінованого методологічного підходу, де поєднані елементи цивілізаційного та формаційного підходів. Поділяємо його точку зору, що «історія радянського доби потребує особливих підходів, бо цей час - надзвичайно специфічний. Ніколи й ніде влада купки людей над десятками й сотнями мільйонів не була такою величезною, як в радянському суспільстві». Відтак, вважає учений, в основу аналізу подій радянської держави треба покласти принцип: «відділяти те, що належить державі, від того, котре належить суспільству» [204, с.8]. На думку вченого, економічний вимір історичного процесу становлення в Україні індустріального суспільства в 1920-і роки характеризується ступенем розвитку товарно-грошових відносин та ринку, а політичний вимір - ступенем формування громадянського суспільства, в якому виникла «злоякісна мутація -тоталітарний лад» [334, с.21-24].

Посилаючись на сучасні методологічні підходи до історичного минулого, дисертантка дотримувалася цивілізаційної парадигми дослідження, в яку цілком уписується радянська цивілізація. На нашу думку, цивілізаційний підхід дозволяє представити споживчу кооперацію як самодостатню громадсько-господарську структуру, яка навіть в умовах регулювання, контролю та адміністративного тиску з боку радянської влади змогла виявити свою конкурентоспроможність та ініціативність.

Застосування цивілізаційного підходу сприяло виявленню спільних тенденцій вітчизняної кооперації з міжнародним кооперативним рухом і визначенню її місця на світовому ринку. Водночас бралася до уваги точка зору Л.О. Зашкільняка на актуальність зближення української історіографії із світовою історичною думкою, подолання «провінційності» в осмисленні минулого [333, с.24]. Відтак цивілізаційний підхід сприяв використанню надбань світової історіографії при висвітленні внеску споживчої кооперації у підтримку населення в роки непу.

При розв'язанні ряду дослідницьких завдань нами використовувалися й інші методологічні підходи. Спираючись на антропологічний підхід, ми намагалися показати ідеологічний вплив тодішньої влади на свідомість різних верств населення шляхом підтримки процесу їх кооперування. Завдяки цьому підходу встановлено, що більшовики використовували кооперацію як засіб формування усуспільненого побуту та контролю за споживанням громадян.

Модернізаційний підхід став у нагоді при з'ясуванні значення споживчої кооперації у сприянні науково-технічним інноваціям у ряді галузей виробництва. Посилаючись на розробки Н.М. Яковенко, корінну трансформацію споживчої кооперації впродовж непу дисертантка характеризує «на підставі низки усталених ознак трансформації традиційних суспільств у модерні» з урахуванням таких чинників, як індустріалізація та урбанізація країни [340, с.272]. Залучення коштів кооперації в народне господарство країни в роки непу нами розглядалося як складова загально-цивілізаційного процесу індустріалізації та модернізації у міжвоєнний період.

Структурно-системний підхід сприяв розумінню господарської діяльності споживчої кооперації загалом та особливостей господарювання її різних ланок, включаючи Вукопспілку, районні (окружні) спілки і первинні товариства. Синергетичний підхід дозволив показати споживчу кооперацію як потужну систему, якій навіть попри обмеження демократичних засад з боку держави були притаманні процеси самоорганізації та співпраці її членів.

Макроісторичний підхід застосовувався при з'ясуванні місця вітчизняної споживчої кооперації в системі споживчої кооперації СРСР і соціально-економічній структурі УСРР, натомість мікроісторичний підхід сприяв розкриттю внеску окремих споживчих товариств у задоволення потреб населення. Увага до історії повсякденності в добу непу допомогла висвітлити роль споживчих товариств у налагодженні побутових умов життя членів споживчої кооперації як у місті, так і на селі. Соціально-історичний підхід слугував розкриттю таких проблем як матеріальна та духовна підтримка споживчою кооперацією різних верств населення, у тому числі робітників, безробітних, селян, військовослужбовців, жінок, студентів, учнів; з'ясуванню впливу пайовиків на господарську діяльність кооперативів.

Для України, як зазначає Я.В. Верменич, відносини в системі «центр-регіон» є особливо важливими з огляду на те, що сама вона донедавна була регіоном Радянського Союзу і що чимало деформацій, які нині гальмують ринкові реформи, сягають корінням у радянську епоху [330, с.3]. Застосувавши регіональний підхід, нам удалося виявити відмінності у потенціалі споживчої кооперації промислових та аграрних регіонів УСРР, встановити факт першочергового забезпечення промислових центрів за рахунок використання потенціалу споживчих товариств Полтавщини, Чернігівщини та Поділля.

Методологічну основу дисертаційного дослідження складає система наукових принципів і методів пізнання, спрямованих на всебічне висвітлення суспільних явищ, фактів і подій, об'єктивне відтворення й аналіз історичних реалій. В основу роботи покладені фундаментальні принципи наукового пізнання: історизму, об'єктивності, критичного аналізу, діалектики, системності, всебічності, альтернативності та ін.

Згідно з принципом історизму історичні явища описуються і пояснюються з погляду їх розвитку, еволюції. Дотримання принципу історизму забезпечує погляд на діяльність споживчої кооперації як процес, у ході якого всі складові елементи цієї громадсько-господарської структури розвивалися у часі, в сукупності історичних взаємозв'язків і взаємозалежностей. Застосування принципу історизму (урахування конкретних історичних умов) сприяло тому, що місце споживчої кооперації встановлено в контексті найбільш важливих соціально-економічних подій за доби непу, включаючи перехід до ринкових відносин і запровадження госпрозрахунку, пошук виходу з продовольчої кризи 1921-1922 років, «ножиці цін» 1923 р., розгортання індустріалізації країни, повернення до карткової системи та згортання ринкових відносин у 1928 р.

Принцип об'єктивності виходить із цивілізаційного погляду на історію як об'єктивний процес. Цей принцип вимагає спиратися на факти у їхньому правдивому вигляді, без перекручень, підганяння під заздалегідь задані схеми, пропонує розглядати кожне явище в його різноманітності і суперечливості, в сукупності як позитивних, так і негативних проявів. Тому об'єктивність у нашому дослідженні виявляється у визначенні сутності споживчої кооперації і умов, в яких вона діяла в роки непу, виявленні головних властивостей, зв'язків, тенденцій розвитку, її потенційних можливостей для удосконалення внутрішнього ринку і кооперативного сектора економіки. Висвітлення результатів діяльності як Вукопспілки, так і її місцевих організацій проводилося на засадах реалізму, правдивості, безкон'юнктурності і спиралося на виявлені архівні документи і статистичні дані.

Завдяки принципу критичного аналізу вдалося вказати на прорахунки в політиці радянської влади щодо споживчої кооперації в роки непу, водночас виявити ряд державних ініціатив, спрямованих на підтримку кооперативного сектора виробництва, які нині варті уваги. Критика понять стала у нагоді при з'ясуванні та уточненні суті термінів «ленінський кооперативний план», «кооперативна торгівля», «кооперативна промисловість» тощо.

Важливе значення в процесі роботи над проблемою мало дотримання діалектичного принципу, який вимагає розглядати явища у взаємозв'язку, взаємообумовленості. Використання принципу діалектики допомогло викласти події у розвитку, логічній послідовності та виявити спільні і відмінні риси політики більшовиків щодо вітчизняної споживчої кооперації протягом 1921-1928 років - від часткового сприяння на початку непу до посилення регулювання та одержавлення наприкінці 1920-х років.

Принцип системності дозволив комплексно підійти до предмета дослідження, у результаті чого з'ясовано значення господарської діяльності споживчої кооперації для відродження економіки України у 20-і роки ХХ ст. через призму її основних галузей, як-от торгівля, заготівлі, промислове виробництво, хлібопечення, громадське харчування й експортні операції.

Керуючись принципом всебічності, ми прагнули враховувати об'єктивні і суб'єктивні внутрішні та зовнішні чинники, які впливали на практику господарювання підприємств споживчої кооперації УСРР у ринковій економіці непу, включаючи руйнівний стан господарства країни, контроль з боку держави, підзвітність центральним органам СРСР, у тому числі Центроспілці, низьку купівельну спроможність населення, боротьбу за споживача між підприємствами різних форм власності, конкуренцію зі збуту продукції на світовому ринку, природні катаклізми. Принцип всебічності дозволив виявити взаємозв'язки як між соціальними, економічними, політичними й іншими процесами всередині кооперації, так і з аналогічними процесами у суспільстві загалом.

Принцип альтернативності визначає ступінь імовірності здійснення тієї чи іншої події, явища, процесу на основі аналізу об'єктивних реалій і можливостей. Визнання історичної альтернативності дозволяє по-новому оцінити шлях кожної країни, побачити невикористані можливості процесу, винести урок на майбутнє. При оперті на цей принцип вдалося виявити потенціал споживчої кооперації у перші роки непу, спрогнозувати можливу перспективу за умови збереження нею демократичних засад діяльності та господарської самостійності.

Названі принципи реалізовані через сукупність наукових дослідницьких методів. У процесі виконання завдань дисертації нами використовувався ряд загальнонаукових методів пізнання - історичний, логічний, аналітико-синтетичний, проблемно-тематичний, порівняння, історіографічний. Застосування історичного методу дослідження дало змогу простежити господарську діяльність споживчої кооперації на певних етапах непу з урахуванням специфіки даного моменту і часу.

Логічний метод застосовувався для з'ясування причин вихолощення владою зі споживчої кооперації демократичної суті та причин порушення кооперативних принципів, розкриття факторів суспільного розвитку, які впливали на розробку керівництвом країни кооперативної політики. Застосування цього методу сприяло об'єктивному аналізу споживчої кооперації як окремого суспільного інституту, з'ясування її ролі та місця в соціально-економічному житті країни. Аналітико-синтетичний метод застосовувався при вивченні й обробці джерел і літератури, обґрунтуванні теоретичних висновків, висвітленні стану опрацювання ще практично не розробленої проблеми виробничої та зовнішньоекономічної діяльності споживчої кооперації в умовах непу. Цей метод став у нагоді при визначенні внеску споживчої кооперації УСРР у вирішення соціально-економічних проблем, включаючи порятунок від голоду, допомогу безробітним, безперебійне забезпечення міського населення, підвищення рівня харчування та якості продуктів, підтримку селян шляхом збуту сільгосппродукції на внутрішньому ринку та за кордоном.

Проблемно-тематичний метод дослідження дозволив простежити сукупність факторів, які призвели до посилення контролю з боку держави та підпорядкування споживчої кооперації більшовицьким планам побудови соціалістичної економіки. Метод порівняння дав можливість встановити тотожність, подібність і відмінність споживчої кооперації та інших видів кооперації. Оскільки історіографічний метод передбачає аналіз різних, часто суперечливих точок зору дослідників, він знадобився при висвітленні стану наукової розробки проблеми та з'ясуванні прогалин у її дослідженні.

Серед спеціально-історичних методів були використані такі: періодизації, проблемно-хронологічний, історико-типологічний, зіставлення, історико-системний, історичного моделювання (ретроспективний), метод актуалізації.

Застосування методу періодизації сприяло дослідженню особливостей діяльності споживчої кооперації в межах окремих періодів непу, а саме у час переходу від воєнного комунізму до ринкових відносин, у роки стабілізації економіки і водночас посилення регулювання з боку держави в середині 1920-х років та на завершальній стадії непу, позначеній вихолощенням демократичних засад із практики кооперативного господарювання. Перші роки непу позначені відродженням господарської діяльності споживчої кооперації в контексті відновлення товарно-грошових відносин. Для цього періоду характерний певний компроміс між державою і кооперацією. У середині 1920-х років посилився адміністративний тиск на споживчу кооперацію, який призвів до обмеження її діяльності, однак споживча кооперація ще зберігала відносну самостійність у своїх діях. Для останніх років непу характерна тенденція до одержавлення кооперативних організацій. Указана періодизація безпосередньо враховувалась при визначенні дослідницьких завдань дисертації та в процесі розробки її проблемно-хронологічної структури.

Проблемно-хронологічний метод дав можливість простежити еволюцію споживчої кооперації від моменту її відродження як самостійної господарської структури на початку непу до трансформації у виконавця державних планових директив наприкінці 1920-х років. Визначення основних тенденцій та етапів кооперативної думки у 1920-і роки відбулося за допомогою історико-типологічного методу. Якщо для першої половини 1920-х років був характерний плюралізм у кооперативній думці, то в останні роки непу простежувалися її заідеологізованість та спрощення. Застосування методу зіставлення дозволило здійснити аналіз і зіставлення даних, виявлених в архівних матеріалах, документальних і періодичних виданнях, а також положень і висновків, що містять праці з даної проблеми. Такий підхід сприяв узагальненню інформації щодо досягнень і прорахунків споживчої кооперації та виробленню власної авторської позиції. Цей метод допоміг порівняти рівень забезпечення членів кооперативів у місті та на селі.

У процесі з'ясування взаємовпливу результатів господарювання споживчої кооперації у період непу і тодішньої загальноекономічної ситуації в країні використовувався історико-системний метод дослідження. Метод історичного моделювання (ретроспекції) дозволив встановити в діяльності споживчої кооперації залишки минулого, риси поточного і паростки майбутнього, реконструювати модель господарської діяльності споживчої кооперації в умовах ринкової економіки на основі більш ранніх етапів розвитку, виявити її внутрішній потенціал, здатний успішно конкурувати з підприємствами інших форм власності. Метод актуалізації був використаний під час прогнозування та вироблення нами практичних рекомендацій на підставі «уроків історії».

У процесі дослідження використовувалися міждисциплінарні методи - структурно-функціональний, системно-структурний, статистичного аналізу.

Структурно-функціональний метод допоміг з'ясувати роль усіх ланок споживчої кооперації, включно з Вукопспілкою, губспілками (райспілками, окрспілками) та первинними товариствами, у підтримці членів кооперації, відродженні економіки України. Системно-структурний метод забезпечив погляд на споживчу кооперацію як на складну систему із різноманітними соціально-економічними зв'язками, вмонтовану в структури радянської влади, а, отже, допоміг з'ясувати особливості взаємовпливів держави, інших господарських структур та споживчої кооперації. Водночас завдяки цьому методу було з'ясовано суть організаційної перебудови споживчої кооперації з метою зменшення проміжних ланок і тим самим наближення до споживача. При розгляді кількісних показників, що характеризують результати господарської діяльності споживчої кооперації, застосовувався метод статистичного аналізу.

Таким чином, використання цивілізаційного підходу в методології та дотримання і поєднання вказаних принципів і методів дослідження дозволило нам всебічно розкрити проблему, забезпечити науковість і достовірність у висвітленні здобутків і прорахунків споживчої кооперації України в період нової економічної політики й уникнути упередженості.

Отже, здійснений історіографічний аналіз проблеми переконує у тому, що питання місця споживчої кооперації в системі непу певною мірою висвітлювалося науковцями. Розвідки з узагальнення досвіду господарювання споживчої кооперації України, розпочаті вітчизняними і зарубіжними істориками та економістами ще в 1920-і роки, тривають донині. Однак комплексного аналізу історичного досвіду залучення потенціалу споживчої кооперації до розв'язання продовольчих труднощів і забезпечення населення промисловими товарами широкого вжитку у період непу на сьогодні бракує. На нашу думку, всебічне висвітлення господарської діяльності вітчизняної споживчої кооперації в умовах дії ринкових відносин, хоча й обмежених радянською системою, дасть можливість по-новому оцінити набутий досвід і визначити доцільність його творчого використання в сучасних реаліях.

Наразі у вітчизняних і зарубіжних історичних дослідженнях залишається ряд дискусійних питань, у тому числі стосовно визнання непу більшовицьким експериментом, підготовленості чи спонтанності цього експерименту та обґрунтування ролі в ньому споживчої кооперації, еволюції поглядів лідера більшовиків на місце кооперативів у ринковій економіці, наявності так званого «ленінського кооперативного плану» та його завершеності, перетворення споживчої кооперації на різновид державної торгівлі, пріоритетності та обсягів фінансово-податкової підтримки споживчих товариств та їх спілок з боку держави, суті кооперативної демократії тощо.

Перспективними для дослідження з метою оптимізації споживчої кооперації є такі аспекти, як вивчення досвіду взаємодії споживчої кооперації з центральними та місцевими органами влади й управління, пошук джерел самофінансування системи, аналіз здобутків та прорахунків кооператорів і держави щодо мотивації до вступу у споживчі товариства різних соціальних верств населення, ретроспективний погляд на вирішення на державному рівні проблеми збереження кооперативної власності, відновлення і розширення кооперативної демократії, розкриття шляхів посилення позиції України у міжнародному кооперативному русі тощо.

Опрацювання різнопланової джерельної бази, з одного боку, сприяло підтвердженню виявлених в історіографії означеної проблеми аспектів господарської діяльності споживчої кооперації в період непу, з другого - дало можливість виявити досі малодосліджені моменти, які сприяли формуванню цілісного бачення господарської діяльності кооперативних організацій з огляду на конкурентну боротьбу за споживача в роки непу.

Загалом поєднання напрацювань історіографії, джерельної бази, цивілізаційного підходу в методології, фундаментальних принципів наукового пізнання і ряду методів дозволило логічно висвітлити явища та процеси, що стосуються досліджуваної проблеми, прийти до узагальнюючих висновків і положень щодо внеску вітчизняної споживчої кооперації у вирішення загальнодержавних соціально-економічних проблем упродовж 1920-х років.

Розділ 2. Особливості торговельної діяльності споживчої кооперації україни в контексті нової економічної політики

2.1 Державна політика відродження торговельної діяльності споживчої кооперації в перші роки непу

У 1920-і роки Україна ввійшла із зруйнованим народним господарством. Не вистачало продуктів харчування та інших товарів, відтак розподіл найнеобхіднішого здійснювався за картками. Відновленню торгівлі перешкоджав не тільки розлад народного господарства, а й комуністична доктрина безгрошового суспільства. Радянська влада у роки воєнного комунізму знищила приватну торгівлю, а всю справу постачання необхідних споживачам продуктів передала споживчим товариствам, які, у свою чергу, підпорядковувалися Народному комісаріату продовольства (Наркомпроду). УСРР. Проте і споживча кооперація зазнала великих матеріальних збитків. У порожніх пограбованих складах і магазинах споживчої кооперації зберігалися мізерні запаси мануфактури, солі, гасу, цвяхів, сільськогосподарських знарядь. З огляду на загострення продовольчої і політичної ситуації в країні виникла нагальна потреба налагодження економічних взаємовідносин між робітниками і багатомільйонним селянством.

Рішення про впровадження непу та перехід від продрозкладки до продподатку проголосив Х з'їзд РКП (б) (березень 1921 р.). ЦК РКП(б) мав терміново розробити низку заходів щодо прилаштування діяльності споживчої кооперації відповідно до заміни розкладки натуральним податком [1, с.372]. Без сумніву, держава не збиралася випускати з поля зору діяльність споживчої кооперації. Тож 21 березня 1921 р. рішення Х з'їзду РКП(б) набули законодавчого характеру у декреті ВЦВК РФСРР «Про заміну продовольчої і сировинної розкладки натуральним податком», згідно з яким більшовики вдалися до обережного кроку - обміну на місцях, який мав здійснюватися через споживчі товариства [2, с.212-214]. Як вважає С.В. Кульчицький, це була ленінська концепція про «місцевий господарський обіг» [3, с.202].

Не бажаючи залишати утопічну ідею продуктообміну, більшовики планували перейти від примусового продуктообміну між містом і селом до добровільного, але організованого і регульованого через споживчу кооперацію. Передбачалося, що більша частина залишків сільськогосподарської продукції після сплати селянами продподатку буде обмінюватися через споживчі кооперативи на промислові товари широкого вжитку. Тим самим більшовицьке керівництво з перших кроків непу, всупереч економічним законам, планувало звести ринкові відносини до мінімуму.

Директиви керівних органів УСРР щодо запровадження непу практично дублювали союзні рішення, хоча і містили деякі уточнення. В ухваленій 27 березня 1921 р. надзвичайною сесією ВУЦВК постанові «Про заміну продрозкладки податком» зазначалося, що після виконання податку селянам надається право обмінювати продовольчі запаси на товари заводської та кустарної промисловості як через кооперацію, так і на ринках та базарах [4, арк.31]. Згідно з постановою РНК УСРР «Про користування селян своїми лишками» від 2 квітня 1921 р. скасовувалася розкладка на овочі (крім картоплі), птицю, мед і робочих волів [5]. Водночас постанова РНК УСРР «Про дозвіл вільного обміну, купівлі і продажу сільськогосподарських продуктів і фабрично-заводських та кустарних виробів» [6, с.198] від 19 квітня 1921 р. певною мірою обмежувала вільний обмін продуктів сільського виробництва, дозволяючи його лише в тих регіонах, де селяни впоралися зі здачею натурального податку. Разом з тим уряд залишав за собою право видавати списки матеріалів і виробів, обмін і торгівля якими заборонялися [7, арк.18].

Постанова РНК УСРР «Про покращення продовольчого становища робітників» від 2 квітня 1921 р. [8, арк.13] з метою сприяння у придбанні продовольства для робітничих організацій на селі надавала право губернським комісіям продовольчих органів залучати до цього споживчі кооперативи. Декретом РНК РСФРР від 7 квітня 1921 р. «Про натуральне преміювання робітників» дозволявся обмін продукції підприємств, які отримували робітники, на сільськогосподарські продукти [2, с.219-220]. Вище названий декрет ліг в основу аналогічної постанови РНК УСРР від 12 квітня 1921 р. [9, арк.102]. Прикметно, що натуральний обмін запроваджувався не для всіх робітників, а лише для зайнятих у промисловості.

Перший досвід товарообміну робітничих організацій із селом, де посередниками виступали споживчі кооперативи, дав підставу лідеру більшовиків оцінити їх господарський потенціал. В.І. Ленін наполягав на тому, щоб головною у цій справі була саме споживча кооперація, яка мала розгалужену мережу і могла «шляхом послідовної і неухильної боротьби ліквідувати всі перепони для розвитку товарообміну і зайняти провідне місце у цій галузі…» [10, с.65]. Отже, на рейках натурального товарообміну планувалося здійснити «певний безпосередній перехід без торгівлі, крок до соціалістичного продуктообміну» [11, с.455], роль активного учасника спланованої більшовиками утопічної затії відводилася споживчій кооперації.

Запровадження продуктообміну ускладнювалось відсутністю досвіду (цією обставиною пояснюється велика кількість директив) і несформованістю необхідного товарообмінного фонду, у тому числі ходових товарів (сіль, мило, гас, залізо, мануфактура). ЦК КП(б)У в середині квітня 1921 р. звернувся до місцевих партійних і господарських органів із закликом всебічно сприяти товарообміну через мережу споживчих товариств з тим, щоб ліквідувати небезпеку «мішечництва» (приватної торгівлі) [12, арк.105]. Не випадково нарком продовольства УСРР М.К. Владимиров у квітні 1921 р. на пленумі Харківської міської ради підкреслював: «Наше завдання - з допомогою організованого колективного товарообміну з селом убити індивідуальний обмін та торговельну спекуляцію» [13]. Отже, спланований більшовиками товарообмін мав стати не лише соціально-економічною, але й політико-державною справою.

Керівництво Вукопспілки (ВУКС, спілка створена за ініціативи радянської влади у червні 1920 р.), яке було значною мірою більшовизоване, не виступило проти тієї ролі, що їй нав'язувалася державою. 18 квітня 1921 р. під головуванням І.А. Саммера (уродженець Київщини, голова правління ВУКС з червня 1920 по червень 1921 рр.) відбулося засідання правління, на якому ухвалили терміново у складі ВУКС створити управління з товарообміну, а 25 квітня цей підрозділ уже почав діяти, взявши на себе місію керівництва товарообмінною кампанією у споживчій кооперації [14, арк.49].

Вихідною позицією для товарообмінних операцій споживчої кооперації стало створення товарообмінного фонду. Його формування здійснювалося кількома шляхами. По-перше, за рахунок товарних ресурсів Наркомпроду УСРР, при якому 11 квітня 1921 р. було створено спеціальне Управління товарозабезпечення [15, арк.108]. На засіданні від 17 травня 1921 р. РНК УСРР доручив голові правління ВУКС І.А. Саммеру терміново повідомити, який товарний фонд необхідний для товарообмінних операцій, а Наркомпрод зобов'язали прозвітувати про можливість часткового виділення товарів на адресу споживчої кооперації [16, арк.157]. Заручившись підтримкою уряду, 26 травня 1921 р. правління ВУКС звернулося до Наркомпроду з проханням виділити для обміну як аванс 10 % його товарів. ВУКС погоджувалася частково здійснювати товарообмінні завдання Наркомпроду [17, арк.129]. 2 червня ВУКС домовилася з Наркомпродом, що продкомгуби передадуть губспілкам товари у рахунок довготермінового кредиту [18, арк.3].

Певну кількість товарів для товарообміну на комісійних засадах споживчій кооперації виділили Укрраднаргосп та Південне бюро ВЦСПС [19, арк.67]. Товарообмінний фонд споживчої кооперації поповнювався за рахунок товарного внеску робітників, оскільки підприємствам дозволяли організувати в позаурочний час виробництво товарів широкого вжитку для обміну. Так, робітники Миколаєва та Конотопських залізничних майстерень поряд з основною продукцією виробляли предмети селянського вжитку, зокрема залізоскоб'яні товари [20]. Іноді допускали подвійний обмін. Зокрема, у травні 1921 р. текстильники Москви надіслали в Донбас за надане вугілля 2 млн аршинів мануфактури (аршин дорівнював 0,71 м), яку шахтарі передали в товарообмінний фонд споживчої кооперації для обміну на продукти [21].

Отримавши мізерний товарний фонд, ВУКС та її місцеві організації були зобов'язані терміново відкривати товарообмінні пункти з тим, щоб перехопити ініціативу у приватного торговця. Наприклад, згідно з розпорядженням Подільської губспілки від 24 квітня 1921 р. товарообмінні пункти мали відкриватися не далі 15 верст від залізничних станцій та інших під'їздних пунктів за участю споживчих товариств і комнезамів [22, арк.52]. Однак кількість товарообмінних пунктів у межах УСРР була незначною. Зокрема, у квітні 1921 р. Київське товариство зуміло відкрили три товарообмінних пункти [23], а кооператори Чернігівщини тоді організували 28 пунктів, проте останні мали для обміну обмежений фонд - лише 301 вагон картоплі [24, арк.57].

Другою проблемою, яка гальмувала товарообмін, стало вироблення твердих еквівалентів. Держава у директивному порядку зобов'язувала споживчі товариства дотримуватися обмінного еквіваленту між сільськогосподарською і промисловою продукцією у співвідношенні 3:1 на користь останньої [25, с.91]. Організація товарообміну ускладнювалася й тим, що необхідно було не допустити вивіз залишків продукції із губерній і повітів, які не виконали продрозкладку. На їх кордонах виставляли заслони для боротьби з напливом мішечників. З цього приводу газета «Вісті ВУЦВК» на початку квітня 1921 р. писала: «Пункти для товарообміну визначені так, щоб харчові продукти надходили в порядку обміну і були по можливості ближче до місць споживання. Для боротьби з можливою спекуляцією при товарообміні вживаються заходи політекономічного характеру» [26].

Надаючи товарообмінній кампанії політичного значення, Перша Всеукраїнська нарада КП(б)У на початку травня 1921 р. наголосила, що «потрібно приділити максимум впливу і сил» для керівництва товарообміном і направити його виключно через кооперацію [27, с.151-152]. Водночас нарада підкреслила, що споживча кооперація, яка є основним посередником товарообміну, також потребує партійного впливу. Їй було рекомендовано приділити увагу збереженню товарообмінного фонду, доцільності його використання та добору необхідного асортименту товарів.

Давалася взнаки неврегульованість товарообмінних повноважень споживчої кооперації та органів Наркомпроду. У постанові РНК УСРР від 24 травня 1921 р. «Про узгодженість роботи Наркомпроду, Вукопспілки та Південбюро ВЦСПС у галузі закупівельних та товарообмінних операцій» було зроблено спробу сформулювати нові принципи взаємовідносин цих органів [28, с.299]. Однак створення при Наркомпроді Центральної комісії з регулювання товарообміну у складі представників від цього відомства, Південбюро ВЦСПС та ВУКС не усунуло проблему, оскільки право проводити товарообмінні операції залишили як за продкомгубами, так і за кооперацією.