Господарська діяльність споживчої кооперації України в період нової економічної політики (1921–1928 рр.)

Після переходу до непу на Україні залишалась невелика й украй роздроблена мережа їдалень, які підпорядковувалися різним організаціям (Наркомату продовольства, Червоному Хресту, споживчій кооперації, артілям тощо). Навесні 1921 р. у власність або в оренду споживчій кооперації були передані державні робітничо-міські їдальні, що діяли в роки воєнного комунізму, проте надалі утримувати їх радянська влада вже на могла. З перших кроків непу почали відкриватися кооперативні їдальні, які існували за рахунок членських паїв, що складали обіговий фонд їдальні. Ціни на обіди в громадських їдальнях споживчої кооперації України тоді не дорівнювали їх собівартості, бо до них не включали витрати на утримання приміщень, які надавалися багатьом їдальням безкоштовно, і деякі інші витрати [3, с.39].

З перших кроків непу підприємства громадського харчування організували свою діяльність в умовах крайньої нестачі продуктів харчування і товарів першої необхідності. Через продовольчу кризу уряд УСРР 8 березня 1921 р. ініціював створення при Наркомпроді УСРР Ради з питань громадського харчування, яка мала стати всеукраїнським координаційним органом закладів громадського харчування всіх форм власності [4, арк.17]. Продовольча ситуація вимагала від влади залучення до справи налагодження харчування населення якомога більшого числа господарських організацій, здатних вкласти власні кошти у цю справу. Так, у квітні 1921 р. з ініціативи керівництва УСРР відбувся Всеукраїнський з'їзд представників державних, кооперативних та профспілкових організацій, які могли зарадити цьому. На споживчу кооперацію покладалося завдання залучати до громадського харчування не лише робітників, але й службовців, жінок, молодь [5, с.25]. Зокрема, на цьому акцентувалося в резолюції «Про кооперацію» Третього губернського з'їзду органів радянської влади Харківщини (квітень 1921 р.), у якій організація громадського харчування, особливо дитячого, була визнана першочерговою [6, арк.5].

На 1 березня 1921 р. Харківське ЄСТ мало у своєму розпорядженні 81 їдальню (серед них - власні та орендовані) із щоденним відпуском 45 тис. обідів (16 тис. для дітей і 29 тис. - для дорослих), які готували сніданки, обіди та вечері. Тоді Харківським ЄСТ практично за власні кошти було відкрито 5 дієтичних їдалень для хворих дітей та жінок-годувальниць [7]. Для харчування залізничників Харківського вузла за період з 14 по 21 березня 1921 р. кооператори забезпечили робітничі їдальні такою кількістю продуктів: бита птиця - 284 пуди, солонина - 237 пудів, олія - 49 пудів 39 фунтів, овочі сушені - 346 пудів 35 фунтів тощо [8]. Зміївське ЄСТ за узгодженням з місцевим виконкомом видало картки для забезпечення обідами 60 дітей із малозабезпечених сімей. Загальна ж пропускна здатність їдальні Змієва у той період становила 1 тис. обідів щоденно [9, арк.29].

У ряді випадків місцеві органи влади певною мірою допомагали становленню кооперативного громадського харчування. Так, на початку квітня 1921 р. Полтавський губвиконком сприяв отриманню Полтавським ЄСТ продуктів із фондів продкомгубу і тим самим відкриттю кооперативної їдальні для обслуговування населення міста обідами за помірними цінами [10, арк.7]. Були випадки, коли замість конкретної допомоги держава втручалася у справи кооперативного харчування. Зокрема, у квітні 1921 р. Чернігівський губвиконком обстежив їдальні Чернігівського ЄСТ і виявив там низьку калорійність страв і високі ціни. Не надавши продовольчої чи фінансової підтримки, губвиконком зобов'язав правління ЄСТ терміново віднайти шляхи усунення виявлених недоліків [11, арк.11].

Улітку 1921 р. партійно-радянське керівництво України обговорило перші підсумки діяльності закладів громадського харчування і накреслило ряд заходів щодо його вдосконалення. Зокрема, пленум ЦК КП(б)У, що відбувся у липні 1921 р., наголосив на недостатній організованості кооперації в період економічних та політичних ускладнень [2, с.160]. У резолюції «Про посилення значення госпорганів» пленум акцентував на важливості збереження та розширення практики колективного забезпечення робітників. Саме такий підхід мав сприяти економії продовольчих ресурсів, яких тоді бракувало [2, с.163].

За даними Укрстатбюро, в той період у кооперативних та державних їдальнях харчувалося 694 тис. дорослого населення [12, арк.29]. Однак такі результати не влаштовували партійно-радянське керівництво республіки. Цей факт кооператорам довелося враховувати під час роботи І з'їзду уповноважених ВУКС, що проходив у серпні 1921 р. Відтак було визнано, що стан громадського харчування в кооперативних їдальнях незадовільний, забезпечення їдалень продуктами складало всього 8-10 % від потреби робітників. «Громадське харчування, - наголошувалось на з'їзді, - будувалося на ресурсах Наркомроду, але цих ресурсів не вистачало. Нерідко їдальні, навіть робітничі, були зачинені» [12, арк.31]. Оскільки розраховувати на оперативну допомогу держави кооператорам не доводилося, вирішили терміново відшукати нові джерела фінансування для покращення стану їдалень.

Восени 1921 р. у період спричиненої неврожаєм гострої нестачі продовольства кооператори прагнули забезпечити гарячим харчуванням робітників промислових підприємств Харкова. Тоді відділ громадського харчування, що діяв при Харківському ЄСТ, винайшов кошти для того, щоб організувати роботу ще 10 громадських їдалень. Ці заклади відпускали сніданки, обіди, вечері, чай, каву, молоко за помірними цінами. Оскільки їдальні діяли за принципом госпрозрахунку, Харківське ЄСТ регулярно через «Кооперативный бюллетень» повідомляло, що харчуватися в їдальнях можуть не лише робітники, але і державні службовці [13]. Однак, ураховуючи складну продовольчу ситуацію, а також великий наплив біженців із неврожайних губерній, які стікалися до Харкова, керівництво УСРР зобов'язало кооператорів убезпечити робітників від нестачі продуктів харчування.

Голод 1921-1922 років уніс корективи у цінову політику закладів громадського харчування споживчої кооперації. Наприклад, рішенням правління Чернігівського ЄСТ з 1 лютого 1922 р. обіди в їдальнях коштували 20 тис. крб (за тодішнім грошовим курсом). Щоб зберегти доступну для членів кооперації ціну, кооператори вирішили відпускати для їдальні продукти безпосередньо з крамниці з націнкою не більше 10% [14, арк.18]. Загострення продовольчої ситуації позначилося на цінах у їдальнях Чернігівського ЄСТ. На засіданні правління товариства 20 лютого 1922 р. ухвалили запровадити дві ціни на обід: для пайовиків вона мала складати 30 тис. крб, а для інших громадян - 35 тис. крб. Для підтримки робітників та всього населення міста кооператори відкрили при їдальнях чайні, де склянка чаю із цукром для членів кооперації коштувала 7 тис. крб, для всіх інших - 9 тис. крб [14, арк.58].

Загалом у період загострення продовольчої кризи упродовж 1921-1922 років кооперативні їдальні стали порятунком для робітничого населення промислових міст. Підсумки роботи закладів громадського харчування щодо продовольчої підтримки робітничого класу були проаналізовані ІІ з'їздом уповноважених ВУКС, що проходив у грудні 1922 р. Кооператорам доводилося враховувати директиви керівних органів СРСР та УСРР щодо необхідності зміцнення матеріального становища робітників, відтак форум кооператорів визнав необхідність поліпшення задоволення їх потреб, у тому числі гарячим харчуванням попри те, що більшість кооперативних закладів громадського харчування тоді були збитковими [15, с.187].

Зрозуміло, що з початком голоду (кінець літа - початок осені 1921 р.) робота кооператорів щодо створення закладів громадського харчування ускладнилася, бо їм доводилося дбати не лише про своїх членів, а й виконувати державні розпорядження щодо порятунку голодуючого населення. Без сумніву, споживчій кооперації тоді було важко розвивати громадське харчування, оскільки доводилося виділяти частину продовольчих запасів для підтримки робітників Поволжя, а заготівлі продуктів у селян для кооперативних їдалень також натикалися на ряд перепон. Партійно-радянське керівництво РСФРР усіляко намагалося для порятунку російських робітників використовувати продовольчі запаси України. Так, у директиві Всеросійського робітничого продовольчого бюро при ВЦРПС від 24 серпня 1921 р., призначеній Українському вйськпродбюро, зазначалося, що на Україну відправлено 8 тис. чоловік для поповнення продовольчих запасів для Поволжя [16, арк.13]. Крім вищевказаної директиви УЕР 5 листопада того ж року ухвалила рішення про використання збройної сили для проведення кампанії збору продподатку у селян [17, арк.75]. Це відбувалося у той час, коли безпосередньо у самій Україні склалася трагічна ситуація. Не випадково у протоколі загальних зборів членів Великомихайлівського волосного комітету незаможників Гуляйпільського повіту Запорізької губернії від 9 жовтня 1921 р. зазначалося: «…бідняцьке населення стоїть перед загрозою голодної смерті» [18, арк.79].

З літа 1921 р. українська влада, не маючи підтримки російської влади, була змушена вжити ряд заходів щодо порятунку голодуючого населення Півдня України. Так, у кінці липня 1921 р. при ВУЦВК створили Центральну комісію допомоги голодуючим (ЦК Допомоги), яку очолив голова ВУЦВК Г.І. Петровський. До її складу входив і член правління ВУКС І. Керенчевський. Йому було доручено розробити план заходів щодо допомоги споживчої кооперації голодуючим губерніям України. Кооператори в числі перших почали надавати допомогу голодуючим біженцям із неврожайних районів. З цього приводу газета «Коммунист» 30 липня 1921 р. писала: «Вукопспілка прагнула всіма заходами підняти громадську і кооперативну ініціативу у справі допомоги голодуючим. ВУКС і органи кооперації мають намір розвивати громадське харчування в голодуючих місцевостях - організацією мережі їдалень, для дітей - шляхом налагодження харчування в яслах» [19].

Для регулювання розвитку громадського харчування у масштабі всієї країни Всеросійська продовольча нарада навесні 1921 р. ухвалила утворити при Центроспілці РСФРР відповідний відділ [20, с.138]. Отже, 7 травня 1921 р. для координації громадського харчування при Центроспілці був утворений відділ громадського харчування [21, с.39]. Зрозуміло, що віднині всі розпорядження цього відділу мали бути обов'язковими до виконання організаціями споживчої кооперації УСРР, яка на договірних засадах входила до складу цієї структури. 23 липня 1921 р. 36 збори уповноважених Центроспілки, виконуючи директиви уряду РСФРР, закликали організації споживчої кооперації всієї країни взяти найактивнішу участь у допомозі голодуючим Поволжя, розгорнувши мережу їдалень і пунктів харчування для біженців, а також забезпечити гарячим харчуванням безпритульних дітей. Відтак відкриття їдалень для голодуючих та дитячих будинків мало здійснюватися, як того вимагала Центроспілка РСФРР, у результаті добровільних пожертвувань товариств та пайовиків, тобто надання хліба, олії, борошна, картоплі, овочів тощо [22, с.96-97]. Без сумніву, споживча кооперація України була зобов'язана включитися у виконання цього рішення.

У свою чергу, ВУЦВК 26 серпня 1921 р. видав постанову «Про обов'язкове відрахування на користь голодуючих одного фунта з кожного пуду продуктів, заготовлених шляхом товарообмінних операцій». Відповідно обов'язкові відрахування на користь голодуючих, зокрема 1 фунта (409,5 г) з кожного пуда заготовлених продуктів, мали здійснювати як органи Наркомпроду, так і ВУКС. Отримане продовольство надходило на адресу Центральної комісії допомоги голодуючим при ВУЦВК [23, с.550]. До виконання постанови ВУЦВК від 13 вересня 1921 р. «Про організацію волосних і сільських комісій щодо надання допомоги голодуючим» місцева влада залучала сільські споживчі товариства та їх спілки, зобов'язуючи робити відрахування у державний фонд допомоги голодуючим [24 с.591-592]. 17 листопада 1921 р. на засіданні УЕР ухвалили рішення про термінову допомогу неврожайним губерніям. Згідно цього рішення господарським організаціям, у тому числі споживчій кооперації, було запропоновано у тижневий термін розробити програму підтримки державного фонду допомоги голодуючих губерній грішми та продуктами [17, арк.101].

З метою координації діяльності кооперативних організацій щодо надання допомоги голодуючим 27 вересня 1921 р. президія правління ВУКС ухвалила рішення про створення Центральної кооперативної комісії у складі 3-х членів правління. Комісії належало терміново розробити проект заходів щодо залучення всіх ланок споживчої кооперації до надання допомоги постраждалим від неврожаю, передусім налагодження кооперативних їдалень. 9 листопада 1921 р. ВУКС у своєму «Бюллетене» опублікувала положення про місцеві кооперативні комісії допомоги голодуючим [25, арк.21]. Зокрема, у листопаді 1921 р. Харківська губернська кооперативна комісія для проведення акції «Кооперація - голодуючим» направила 450 кооператорів для продажу газет. Виручка від продажу газет та читання лекцій надходила до фонду ЦК Допомоги при ВУЦВК та використовувалася для відкриття кооперативних їдалень [26].

З перших кроків діяльності Донецька кооперативна комісія допомоги голодуючим була змушена приділяти увагу передусім біженцям з Поволжя, оскільки до кінця 1921 р. ні один із повітів Донецької губернії не був офіційно визнаний владою голодуючим. Для того, щоб забезпечити місцевих робітників гарячим харчуванням, донецьким кооператорам доводилося усувати ряд бюрократичних перепон, оскільки губернський пленум КП(б)У офіційно визнав Донецьку кооперативну комісію допомоги голодуючим лише в другій половині січня 1922 р. Тому через настанови та заборони центральної та місцевої влади у голодуючих районах Донеччини кооператорам не вдавалося певний час розгорнути громадське харчування [27, с.47].

У січні 1922 р. КП(б)У зобов'язав ЦК Допомоги при ВУЦВК провести перевірку підтримки населення на місцях. Особливої уваги надавалося тому, як організовано громадське харчування (кількість їдалень, для скількох дітей і дорослих, скільки прийнято прибулих із голодуючих губерній і яка їм виділена реальна допомога). Перевірялася й робота споживчої кооперації, зокрема те, як використовуються товарні запаси складів кооперативних організацій для допомоги голодуючим [28, арк.45]. Відповідно пленум ЦК КП(б)У, що проходив у лютому 1922 р., ухвалив резолюцію «Про допомогу голодуючим», у якій указав на необхідність активізації всіх можливих заходів щодо боротьби з голодом. Повітові партосередки у своїх доповідях губпарткомам, а ті, у свою чергу, в доповідях ЦК КП(б)У мали звітувати про відкриття кооперативних їдалень та обсяги охоплення ними голодуючого населення [2, с.213]. Так, у резолюції Катеринославського губпарткому від 10 січня 1922 р. «Про боротьбу з голодом» підкреслювалося, що слід «організувати харчування виключно через громадські їдальні і пункти харчування, відкриваючи їх поступово, залучаючи широко до цієї роботи кооперацію» [29, арк.2].

Упродовж першої половини 1922 р. продовольча ситуація залишалася вкрай загрозливою. На початку 1922 р. голодувало 12% населення неврожайних губерній України, а в травні - вже 40% [30, с.11-12]. Однак гарячим харчуванням було охоплено не більше 10% загального числа голодуючих [31, арк.49]. Тому постанова ВУЦВК «Про відповідальність за злочини проти справи надання допомоги голодуючим» від 1 березня 1922 р. посилила відповідальність очільників господарських організацій. Відтак керівники споживчої кооперації підлягали покаранню до п'ятирічного терміну позбавлення волі з конфіскацією майна за службові злочини, пов'язані з недбалим виконанням обов'язків щодо допомоги голодуючим [22, с. 96-97].

До січня 1922 р. гаряче харчування споживча кооперація УСРР надавала практично за власні кошти, оскільки грошових видатків та продовольства від держави не надходило. З огляду на складність продовольчої ситуації в республіці керівництву УСРР все-таки довелося піти на підтримку споживчої кооперації, у результаті чого 29 січня 1922 р. Вукопспілка уклала угоду з ЦК Допомоги при ВУЦВК про організацію громадського харчування. Таким чином, ВУКС, отримуючи від держави запаси продуктів і кошти, мала розширити мережу їдалень для голодуючих [32, арк.85]. Якщо раніше допомога споживчої кооперації у забезпеченні населення гарячою їжею здійснювалася у вигляді акцій, то протягом 1922 р. ця робота стала систематичною й охоплювала різні верстви суспільства. У 1922 р. лише в Запорізькій, Донецькій та Миколаївській губерніях споживчою кооперацією було відкрито 350 їдалень, які обслуговували 170 тис. 775 чоловік [3, с.39].

Від початку 1922 р. продовольчу допомогу держави та кооперативних організацій почали отримувати безробітні. Так, у кінці січня 1922 р. ЦК Допомоги при ВУЦВК ухвалила рішення про створення в Донбасі безкоштовних їдалень для безробітних на 12 тис. чоловік. Практично ця робота була доручена споживчим кооперативам, які змогли протягом кількох тижнів організувати харчування голодуючих безробітних. Їдальні охоплювали: у Юзівському повіті - 2 тис., Дебальцевському - 2 тис., Луганському - 1,6 тис., Маріупольському - 1,5 тис., Бахмутському - 1 тис. 250 тис., Шахтинському - 720, Таганрозькому - 550, Слав'янському - 250, Гришинському - 100 чоловік [27, с.50]. Хоча вітчизняна споживча кооперація отримала певні державні фонди, але продовжувала розраховувати переважно на власні сили.

Оскільки ситуація із забезпеченням безробітних у Донбасі залишалася складною, 21 червня 1922 р. Донецький губпартком звернувся до ЦК КП(б)У і ЦК Допомоги при ВУЦВК з проханням посилити допомогу щодо забезпечення гарячим харчуванням не лише цієї категорії постраждалих, але й членів їх сімей. У доповідній записці секретаря Донецького губпарткому до ЦК КП(б)У підкреслювалося: «Ми порушуємо нині як термінове завдання необхідність відкриття їдалень для робітників Донбасу. Навряд чи робітники Москви перебувають у гіршому стані, ніж робітники Донбасу, а між тим у всіх районах Москви за допомогою міжнародних комітетів допомоги голодуючим відкриті їдальні для робітників та їх сімей» [33, арк.164]. Розраховувати на підтримку союзної влади щодо харчування безробітних керівництву УСРР не доводилося, тому вирішили максимально задіяти потенціал вітчизняної кооперації.

Робітничі кооперативи на місцях, намагаючись підтримати гарячим харчуванням безробітних, спиралися на власні кошти та допомогу пайовиків і всього населення. Наприклад, з 1 березня 1922 р. у Балтському та Первомайському повітах Одеської губернії провели двотижневик збору коштів та продуктів, у результаті чого вдалося організувати декілька пунктів харчування для безробітних [30, с.102]. У квітні того ж року кооператори Запоріжжя для організації пунктів харчування для голодуючих безробітних ухвалили переказати 10 відсотків із обороту найбільш ефективного дня місяця і один відсоток постійних відрахувань від усіх оборотів [34, арк.95].

Протягом 1922 р. для узгодження дій робітничої кооперації з державними та іншими структурами щодо надання допомоги безробітним Уцеробкооп уклав кілька угод. Так, 8 березня на засіданні президії Уцеробкоопу підтримали пропозицію Південбюро ВЦСПС і Наркомату праці про спільні дії щодо організації громадського харчування для безробітних голодуючих губерній [35, арк.24]. У червні 1922 р. ІІІ пленум Уцеробкоопу спільно з Центральним робітничим комітетом допомоги голодуючим при Південбюро ВЦСПС видав спеціальне «Положення про організацію громадського харчування для безробітних», яке робітничі споживчі товариства мали терміново впроваджувати [36, арк.45]. Відтак робітничо-міська кооперація була зобов'язана активізувати участь в організації справи громадського харчування безробітних насамперед у неврожайних губерніях - Миколаївській, Запорізькій, Катеринославській, Донецькій і Одеській. Щоб виконати це завдання, робкоопи республіки мали щомісяця відраховувати з продуктів харчування 2% і з інших товарів грішми - 3%. Кооперативні організації Волинської, Київської, Кременчуцької, Подільської, Полтавської, Харківської та Чернігівської губерній натуральні та грошові відрахування на підтримку громадського харчування безробітних мали здійснювати двічі на місяць. Губробкоопи неврожайних губерній отримали завдання спільно з профспілками розширити при робкоопах мережу їдалень для харчування безробітних [37].

Лише 26 вересня 1922 р. Раднарком УСРР ухвалив постанову «Про заходи щодо надання допомоги безробітним», у якій ішлося про необхідність активізації дій усіх громадських та господарських організацій у наданні допомоги цій категорії населення. Проте повністю вирішити проблему харчування безробітних тривалий час не вдавалося через відсутність необхідних коштів та продуктів як із боку держави, так і споживчої кооперації. На Донеччині спільними зусиллями влади, профспілок та робкоопів цього домоглися лише у червні 1923 р., коли по всій Донецькій губернії було організовано безкоштовне харчування безробітних. З липня 1923 р. безробітним Донбасу уряд почав виплачувати грошову допомогу, відтак їх харчування у безкоштовних кооперативних їдальнях відмінили [38, с.53].

Голод 1921-1922 років викликав особливу тривогу керівництва РСФРР та УСРР, адже він був пов'язаний із дитячою смертністю від недоїдання та виснаження. До осені 1921 р. по всій країні, включаючи УСРР, налічувалося 8 млн 700 тис. голодуючих дітей [20, с.139]. Тож більшовики намагалися залучати громадські та господарські організації до відкриття громадських їдалень та пунктів харчування для підтримки голодуючих дітей. Не випадково циркуляр ЦК РКП(б) від 10 серпня 1921 р. «Про допомогу голодуючим дітям Поволжя» зобов'язував споживчу кооперацію приділити максимум уваги організації харчування дітей із голодуючих місцевостей [39, арк.3].

Ряд директивних рішень щодо надання допомоги дітям було ухвалено керівними органами України. Так, 1 листопада 1921 р. вийшла інструкція РНК УСРР «Про порядок стягнення і розподіл продуктів та інших предметів на утримання сільських закладів» [40, с.752-753]. Ішлося про те, що місцева влада та сільські споживчі кооперативи були зобов'язані надавати допомогу у вигляді продуктів та гарячих обідів сільським лікарням та школам, де перебували ослаблені діти даної місцевості та евакуйовані з голодуючих районів Поволжя і Півдня України. На кінець 1921 р. кількість дітей, евакуйованих з неврожайних губерній РСФРР, становила 75% дитбудинківців [41, арк.446]. Частину дитячих закладів існуюча влада зобов'язала утримувати на кошти споживчої кооперації. Так, з'їзд Рад Полтавської губернії, який проходив 6 грудня 1921 р., виразив подяку Полтавській губспілці за допомогу в організації харчування дітей у їдальнях та дитячих будинках, зокрема в Мачуському [42, арк.6]. Постанова ВУЦВК від 2 листопада 1921 р. «Про безпритульних дітей» акцентувала на тому, що істотно зросла кількість дітей, які рухалися з охоплених голодом місцевостей у більш-менш забезпечені продовольством. З огляду на це перед кооператорами було поставлене завдання максимально охопити безпритульних дітей гарячим харчуванням [43, с.701-702].

За допомогою щодо порятунку безпритульних та хворих дітей до споживчої кооперації зверталося й Головне управління Українського Червоного Хреста. Так, лише за 12 листопада 1921 р. ВУКС влаштувала декілька пунктів харчування дітей у Харкові, виділивши для них не лише борошно, олію та картоплю, а також 10 пудів копченостей, 5 пудів сиру, 25 пудів цукру, 1 пуд чаю, 0,5 пуди какао, 0,5 пуди шоколаду, 2 пуди цукерок тощо [44, арк.187]. Цей доброчинний внесок кооператорів в організацію харчування голодуючих та хворих дітей у Харкові, як і в ряді інших міст України, 24 листопада 1921 р. був відзначений Г.І. Петровським на засіданні президії Центральної комісії допомоги голодуючим при ВУЦВК [45, арк.16].

Протягом 1922 р. за власні кошти кооператори створили їдальні, в яких харчувалося 3908 дітей із Поволжя [3, с.39]. Згідно з рішенням правління ВУКС від 24 жовтня 1922 р. для порятунку голодуючих дітей відкрили кооперативний будинок ім. І.А. Саммера в Харкові. ВУКС узяла на себе відповідальність за його забезпечення харчуванням. Цього ж року Бердянська контора ВУКС безкоштовно утримувала 40 дітей голодуючих рибалок, а Київська контора відкрила 3 дитбудинки на 75 місць [25, арк.26]. Київська губспілка забезпечила гарячим харчуванням 9 дитячих будинків на 273 особи, а Запорізька губспілка - один дитбудинок на 60 чоловік [32, арк.58-59]. На початок 1923 р. Одеська губспілка відкрила декілька дитячих будинків на 2 тис. чоловік [46, арк.68].

У ряді випадків місцеві органи влади директивним шляхом змушували кооператорів влаштовувати харчування для голодуючих дітей. Так, на засіданні президії Чернігівського губвиконкому від 29 травня 1922 р. ухвалили прикріпити до Чернігівської губспілки 50, а до Чернігівського ЄСТ - 20 дітей з тим, щоб кооператори забезпечили їх розміщення у дитячих будинках і налагодили гаряче харчування [47, арк.6]. Споживча кооперація Київщини була зобов'язана налагодити гаряче харчування для 500 дітей з голодуючих губерній. Зокрема, 21 травня 1922 р. Липовецьке ЄСТ зобов'язали терміново охопити харчуванням 25 дітей [48, арк.47]. Під тиском місцевих органів влади Подільська губспілка 2 червня 1922 р. ухвалила рішення про утримання за свої кошти дитячого будинку. Водночас губспілка була змушена надати харчування 12 службовцям дитбудинку [49, арк.60].

З метою підтримки голодуючих дітей держава направляла на роботу в південні регіони України кваліфікованих господарників. Серед них були і кооператори. Наприклад, Катеринославську губернську раду захисту дітей очолював працівник ВУКС А.І. Кельмансон. Оскільки продуктових запасів у губернії катастрофічно не вистачало, у січні 1922 р. гарячим харчуванням було забезпечено всього 7% від загальної кількості голодуючих дітей. У повідомленні А.І. Кельмансона до Катеринославського губвиконкому зазначалося, що скрутне становище із забезпеченням підлітків ще більш ускладнилося тим, що з 20 лютого 1922 р. державні їдальні міста на 3 тис. чоловік були зняті з державного забезпечення. Це змусило кооператорів узяти ці заклади під свою опіку. Однак удалося забезпечити харчуванням лише 1 тис. дітей. Щоб врятувати інших дітей від голодної смерті, кооператори відкрили пункти харчування, де голодуючі могли отримувати щодня мізерне харчування - Ѕфунта хліба та ј фунта звареної макухи [50, арк.70].

Протягом 1922 р. украй складною залишалася ситуація із харчуванням голодуючих дітей в інших південних губерніях України. Зокрема, 11 лютого 1922 р. Запорізький губвиконком звернувся з проханням до ЦК Допомоги при ВУЦВК. У документі наголошувалося на тому, що Червоний Хрест відкрив у місті лише одну їдальню, а представник від міжнародної організації допомоги голодуючим АРА (американського комітету допомоги), ознайомившись із ситуацією, взагалі поїхав. Як указувалося у протоколі засідання президії Запорізького губвиконкому від 26 вересня 1922 р., губернська комісія допомоги голодуючим дітям харчувала їх борошном зі шкірок кавунів і різним сурогатом [51, арк.14]. Посилаючись на те, що груба їжа викликає високу смертність, Запорізький губвиконком звернувся до споживчої кооперації з проханням поліпшити харчування дітей [52, арк.110].

Постійне недоїдання супроводжувалося загальною слабкістю дітей, апатією, різким ослабленням пам'яті. Про це йшлося в інформаційному звіті Одеської губернської комісії допомоги голодуючим до ЦК Допомоги при ВУЦВК від 15 серпня 1922 р. [53, арк.204]. Однак замість необхідної підтримки 1 жовтня 1922 р. РНК УСРР перевів харчування в школах на місцеві кошти. Відтак кількість шкіл, особливо в селах, почала різко скорочуватися [52, арк.110]. За кілька місяців до цього зняли з державного забезпечення гарячим харчуванням учителів. З огляду на це місцевим органам влади доводилося вкотре апелювати до кооператорів, які могли якимось чином підтримати школи.

Малодослідженою сторінкою історії кооперації у голодні 1921-1922 роки залишається питання про роботу щодо забезпечення гарячим харчуванням селян. Так, уже в серпні 1921 р. було зрозуміло, що голод охопив Запорізьку губернію, проте лише в середині жовтня цей факт офіційно визнала держава, а губернію оголосили голодуючою. Лише тоді почали розробляти заходи щодо порятунку селян [54, арк.141]. Фінансово слабка сільська споживча кооперація, виконуючи передусім завдання радянської влади щодо відправки продуктів для голодуючих РСФРР, не мала змоги підтримувати селянські родини. Слід зауважити, що від голоду тоді потерпали не лише південні губернії, але й окремі повіти Полтавської та Кременчуцької губерній, про що наголошувалося на V губернському з'їзді Рад Полтавщини 4 грудня 1921 р. Відтак до надання допомоги селянам шляхом відкриття пунктів харчуванням залучали і споживчі кооперативи [55, арк.95-96].

Звернення Донецького губвиконкому та Донецької губернської комісії допомоги голодуючим до ВУЦВК про допомогу селянам від 30 січня 1922 р. свідчило про те, що у Маріупольскому, Гришинському і Таганрозькому повітах губернії голод набув загрозливих розмірів. За даними обстеження місцевої влади, голодувало близько 500 тис. осіб. «До цього часу із центру не отримано жодного зерна», - говорилося у зверненні губвиконкому [50, арк.66]. Подібні повідомлення, листи та звернення до центральних органів влади УСРР надходили з усіх губерній республіки. Можна, звичайно, дорікнути споживчій кооперації за її бездіяльність щодо надання харчування голодуючим селянам Донбасу, проте не слід забувати, що кооператори стали заручниками складної продовольчої ситуації і були змушені відкривати їдальні насамперед для робітників та безробітних.

У пошуках шляхів надання допомоги голодуючим селянам, 30 червня 1922 р. ВУЦВК зобов'язував споживчу кооперацію активізувати діяльність щодо допомоги голодуючим. При цьому було вказано на недоліки у роботі кооператорів Запорізької та Миколаївської губерній щодо налагодження пунктів харчування для голодуючих селян. Керівництво республіки обіцяло видати споживчій кооперації продовольчий фонд із запасів Наркомпроду для організації харчування селян [50, арк.180]. Однак розмір державної допомоги не міг суттєво допомогти, тому, як і раніше, кооператорам доводилося відшукувати власні джерела продовольчих запасів та грошей.

Хоча влітку 1922 р. в Україні був зібраний непоганий урожай, продовольча проблема вирішена не була. Тому постанова третьої сесії ВУЦВК VІ скликання «По доповіді ЦК допомоги голодуючим про форми допомоги потерпілим від голоду губерніям» від 16 жовтня 1922 р. наголошувала на тому, що кооперації необхідно і надалі продовжувати надавати допомогу таким категоріям населення південних губерній: бідняцьким селянським господарствам, інвалідам війни та праці, безробітним, безпритульним дітям. Також кооператори мали віднайти кошти для охоплення харчуванням сімей червоноармійців [56, с.178-179].

Через голод перших років непу перехід підприємств громадського харчування на господарський розрахунок уповільнився. Після певного поліпшення продовольчого забезпечення населення на початку 1923 р. були скасовані карткова система та безкоштовне харчування. Ряд громадських їдалень, не прилаштованих до нових товарно-грошових відносин, припинили своє існування. Тоді питома вага приватногосподарського сектора в громадському харчуванні досягала 83,4% [57, арк.79]. З огляду на низький рівень забезпечення населення продуктами харчування кооператори робили спроби розширити мережу закладів громадського харчування з тим, щоб допомогти як своїм пайовикам, так і некооперованій частині населення. Водночас протягом 1923 р. робітники активізували роботу щодо контролю за діяльністю кооперативних закладів харчування. Так, у Бахмуті виробничі осередки не лише виявили зайві накладні витрати в їдальнях, які негативно впливали на ціни, але і змусили кооператорів шукати резерви для зниження цін на обіди [3, с.41].

Із переходом підприємств на госпрозрахунок число безробітних почало різко зростати. Кількість некваліфікованих безробітних становила щорічно від 15 до 45% загальної чисельності робітників, а радянських службовців - від 10 до 17% [38, с.50-51]. Оскільки з липня 1923 р. уряд УСРР скасував безкоштовне харчування безробітних за державний кошт, ситуація ускладнилася. Грошової державної допомоги безробітним на продукти харчування не вистачало. Вона становила 7,5-15% від рівня зарплати працюючих робітників, безробітні службовці отримували 3,5-7% від рівня зарплати працюючих службовців [38, с.54]. Тому керівництво УСРР продовжувало залучати споживчу кооперацію до організації дешевого харчування для безробітних і членів їх сімей.

Чільне місце у підтримці безробітних гарячим харчуванням у 1923 р. належало робкоопам. Так, на початку року у віданні Київського Соробкопу у центрі міста перебувало 3 їдальні і 2 чайні. Протягом першої половини року їдальні обслуговували переважно безробітних: так, у січні безробітним було відпущено 72% усіх обідів, у лютому - 78% і у березні - 67%. Лише з середини 1923 р. кількість безробітних, які харчувалися у робітничих їдальнях Києва, почала різко зменшуватися, відповідно у грудні вона становила 6,1% від кількості всіх виданих робітникам та службовцям обідів [58, с.24].

Держава продовжувала залучати споживчу кооперацію до налагодження харчування голодуючих дітей. Кооператори України не могли проігнорувати звернення комісії ВЦВК СРСР щодо покращення життя дітей від 31 березня 1923 р. «Всі на допомогу дітям», у якому акцентувалося на тому, що існуюча мережа дитячих закладів (де перебувало понад мільйон підлітків), не в змозі вмістити всіх безпритульних, а для відкриття нових не вистачало коштів. ВЦВК звертав увагу господарських організацій на важливість залучення їх коштів до створення дитбудинків та організації в них дієтичного харчування [59, с.321].

Тож протягом 1923 р. допомога харчуванням дітям з боку кооператорів не припинялася. Наприклад, 18 травня 1923 р. Катеринославський губвиконком Центральної комісії по боротьбі з наслідками голоду просив місцеві коперативи організувати харчування виснажених дітей. На 1 квітня 1923 р. у губернії їх було зареєстровано майже 310 тис., однак харчування від різних організацій отримувало лише 153 тис. Зокрема, у зверненні йшлося про те, що «помічена у дитбудинках Бердянської, Криворізької та Катеринославської округ відсутність повної норми харчування, житнього хліба, чим викликані шлункові захворювання. Медичним оглядом встановлено, що на 1023 чоловіки припадає хворих гострим малокрів'ям - 449, туберкульозом - 137, золотухою - 248 та іншими хворобами - 533» [60, арк.115]. Відтак місцева влада зверталася до кооператорів допомогти у справі поліпшення харчування дитбудинківців.

16 серпня 1923 р. за підписом голови Центральної Комісії допомоги дітям при ВУЦВК Г.І. Петровського та заступника голови правління ВУКС І.І. Фетисова був опублікований циркуляр ВУКС організаціям споживчої кооперації України «Про допомогу безпритульним дітям». У цьому документі зазначалося, що у той період на Україні голодувало 1,5 млн дітей, 100 тис. із них не мали притулку. Проте допомоги держави не вистачало, оскільки вона забезпечувала лише 50% потреби у продуктах харчування та житлі. У зв'язку з цим у директиві акцентувалося на тому, що «органи споживчої кооперації та їх об'єднання не повинні припиняти патронажу над дитячими закладами, які існують завдяки їх підтримці. Припинення цього джерела допомоги загрожує викинути на вулицю не одну сотню дітей» [61, с.60].

Отже, впродовж перших років непу споживча кооперація України розпочала налагодження громадського харчування. Передусім воно було розраховане на підтримку робітників. Через голод 1921-1922 рр. їдальні та пункти харчування, які відкривалися за кошти споживчої кооперації, певною мірою стали порятунком для голодуючих безробітних, біженців, дітей, хворих. Улаштовуючи громадські заклади харчування, кооператори допомагали державі боротися з голодом перших років непу та його наслідками в 1923 р. Практично не можливо підрахувати, скільки чоловік врятували кооператори від голодної смерті у перші роки непу. Загалом споживча кооперація республіки, як і всієї країни, діяла адекватно ситуації і відповідно до своїх можливостей.

5.2 Місце закладів громадського харчування споживчої кооперації в продовольчому забезпеченні населення в 1924-1928 рр.

Із середини 1920-х років державна політика щодо кооперативного громадського харчування реалізувалася в контексті відродження економіки країни та забезпечення державних промислових підприємств робочою силою. Основне завдання, яке мала вирішувати споживча кооперація протягом 1924-1928 рр., полягало у пропаганді ідеї громадського харчування та залученні до кооперативних їдалень різних верств населення. Звернення правлячої партії до ідеї організації громадського харчування передбачало не лише прагнення поліпшити матеріальний стан та побут робітників і їх сімей, а й реалізувати інші соціальні завдання. Відтак кооперація мала виконувати місію «звільнення тисяч своїх членів від дрібних домашніх турбот з метою підняття їх культурного рівня і більш повної участі у суспільному житті й виробництві» [62, с.113]. Не випадково тринадцятий з'їзд РКП(б) (травень 1924 р.) акцентував на тому, що споживча кооперація, допомагаючи налагоджувати побут робітників, тим самим сприяє побудові соціалізму [63, с.234].

Липневий (1924 р.) пленум ЦК КП(б)У запропонував губкомам партії приділити особливу увагу громадському харчуванню на місцях. У резолюції пленуму «По доповіді про роботу споживкооперації» підкреслювалося, що робітнича кооперація ще не підійшла до справи харчування «в усій широті цього питання» [2, с.321]. Відповідно Політбюро ЦК КП(б)У у циркулярі від 8 листопада 1924 р. указало споживчій кооперації на недоліки в організації громадського харчування. Зокрема, Полтавському ЦРК було запропоновано забезпечувати їдальні продуктами шляхом власних заготівель, тим самим уникаючи приватника; від Катеринославського ЦРК вимагали вжити заходи щодо підвищення якості обідів; Подільському губробкоопу належало поліпшити якість випічки хліба для робітничих їдалень [64, арк.72-73]. Хоча громадське харчування залишалося збитковою справою, партійні осередки нерідко ставали ініціаторами організації їдалень. Це засвідчує пленум Ізюмського окрпарткому, який 7 квітня 1924 р. визнав «доцільним організувати громадське харчування» у повіті», залучивши до цього кооператорів [65, арк.71].

Для сприяння громадському харчуванню ВУЦВК 18 листопада 1925 р. затвердив «Положення про Раду допомоги народному харчуванню при Всеукраїнському Центральному Виконавчому Комітеті» [66, с.1359]. Рада мала підтримувати державні і кооперативні організації у вирішенні питань, пов'язаних із діяльністю закладів харчування. На всесоюзних, всеукраїнських та регіональних нарадах з громадського харчування за участю представників пайового товариства «Нархарч», споживчої кооперації та профспілок розглядали питання розвитку громадських їдалень. Так, у січні 1924 р. відбулася всесоюзна конференція з питань громадського харчування, яка ухвалила створити у столицях республік і обласних центрах комітети, а при місцевих радах - осередки сприяння громадському харчуванню. Ці комітети та осередки координували допомогу, яку господарські та громадські організації надавали споживчій кооперації та «Нархарчу» у відкритті їдалень, що свідчило про намагання держави посилити регулювання громадського харчування [3, с.42].

Важливу роль у розробці практичних заходів щодо налагодження громадського харчування в Україні відіграла торговельна нарада робітничих кооперативів (20-24 червня 1924 р., м. Харків). Наголошувалося на тому, що робота кооперативних їдалень має бути беззбитковою. Існували два підходи до вирішення цього завдання. Перший полягав у дотриманні централізації в організації громадського харчування, тобто обіди мали готуватися в одному великому кооперативі із подальшою їх доставкою на підприємства. Другий напрям, навпаки, передбачав, щоб заклади харчування відкривалися безпосередньо на підприємствах. Організація громадського харчування робітничими кооперативами мала здійснюватися спільно з державними структурами, профспілками, пайовими товариствами та іншими організаціями. Проте у міру фінансового зміцнення споживчої кооперації справу громадського харчування мали передавати безпосередньо у її підпорядкування [67, с.17-18].

Через брак коштів кооператори йшли на співробітництво щодо налагодження громадського харчування з різними структурами. Із середини 1920-х років помітну роль в організації громадського харчування на госпрозрахункових засадах відіграла співпраця кооперативних організацій країни з пайовим товариством «Нархарч». Це товариство було сформоване в Москві за ініціативи РПО РСФРР у січні 1923 р. для вдосконалення системи управління громадським харчуванням, а також для поєднання інтересів населення із госпрозрахунковими принципами діяльності галузі [20, с.133]. До «Нархарчу» перейшло керівництво їдальнями, створеними у ряді міст відділом громадського харчування Центроспілки СРСР, а також їдальнями на транспорті, які належали наркомату шляхів сполучення [3, с.42]. Відтак через «Нархарч» держава боролася з приватним капіталом у галузі харчування, відволікаючи увагу населення нижчими цінами, якістю та асортиментом страв.

На прохання профспілок Катеринослава, Харкова, Києва, Одеси та Донбасу представники «Нархарчу» були запрошені в Українське бюро ВЦСПС для організації пайових товариств в Україні. Скликана 14 грудня 1923 р. міжвідомча нарада за участю господарських та громадських організацій з метою сприяння розвитку громадського харчування ухвалила рішення утворити на території України пайове товариство «Укрнархарч». Пайовиками товариства стали наркомати УСРР, кооперативні центри, профспілки та радянські заклади. Товариство діяло на засадах госпрозрахунку [68, арк.70]. Протягом 1924 р. «Укрнархарч» організував у промислових центрах України понад 90 їдалень, які працювали за принципом самоокупності, а до 1926 р. їх уже діяло 117 [3, с.42].

Співпраця споживчої кооперації з «Укрнархарчем» мала як позитивні, так і негативні аспекти. З одного боку, кооператори потребували матеріальної підтримки цієї структури, а з другого, їм неодноразово доводилося відстоювати свої права щодо самостійного ведення громадського харчування. Політика взаємовідносин споживчої кооперації з «Укрнархарчем» була визначена у червні 1924 р. на торговій нараді робкоопів. Фінансово спроможні кооперативи, які могли самостійно організувати громадське харчування, мали встановлювати свої взаємозв'язки з «Укрнарчарчем» як центральним регулюючим органом. Друга група кооперативів, які не могли самостійно вести громадське харчування, мали укладати угоди з «Укрнархарчем» для того, щоб отримувати від нього відповідне фінансування. Фінансово слабкі кооперативи мусили звертатися до «Укрнархарчу», щоб він узяв на себе відкриття їдалень [67, с.17-18].

Робкоопи спільно з «Укрнархарчем» відкрили ряд їдалень. Зокрема, Одеський ЦРК 27 вересня 1924 р. уклав угоду про співпрацю з «Укрнархарчем», що дозволило за період із листопада 1924 по жовтень 1925 рр. організувати 11 їдалень. У результаті пропускна здатність усіх їдалень Одеського ЦРК за цей період становила 722 тис. обідів [69, арк.51]. У ряді випадків партійно-радянське керівництво республіки зобов'язувало споживчу кооперацію до співпраці з «Укрнархарчем». Так, у директиві Політбюро ЦК КП(б)У від 8 листопада 1924 р. зверталась увага Катеринославського ЦРК на недостатній розвиток громадського харчування в місті і пропонувалося спільно з «Укрнархарчем» зміцнити і розгорнути мережу їдалень [70, арк.47]. До кінця року ЦРК уже мав 6 їдалень, створених спільно з «Укрнархарчем», щоденна пропускна здатність найбільшої їдальні складала 500 чоловік. Протягом 1924 р. робкоопи міста Сталіно організували 6 їдалень за підтримки «Укрнархарчу». Тоді ж у Запоріжжі за участю цієї структури ЦРК відкрив дві заводські їдальні, кожна з яких могла обслуговувати щоденно по 400 чоловік [71, с.46]. Пропускна спроможність усіх їдалень Донбасу, створених робкоопами та «Укрнархарчем» упродовж 1924 р., щоденно становила 20 тис. чоловік [64, арк.61].

Регулярно відбувалися партійно-радянські перевірки стану закладів харчування, які перебували у підпорядкуванні споживчої кооперації та «Укрнархарчу». Так, за результатами перевірки громадського харчування, яка проходила за розпорядженням Оргбюро ЦК КП(б)У у квітні 1925 р., «Укрнархарч» та споживча кооперація в особі Уцеробкоопу отримали ряд вказівок, а саме: звернути увагу на правильну калькуляцію собівартості обідів і внести ясність у справу звітності кожної їдальні. Крім цього, «Укрнархарч», Уцеробкооп і профспілки мали активізували діяльність щодо пропаганди ідеї громадського харчування серед робітників та службовців [64, арк.72].

При співпраці з «Укрнархарчем» на споживчу кооперацію поширювалися податкові пільги що, без сумніву, сприяло господарській ініціативі кооператорів [64, арк.63]. Загалом протягом 1924-1925 рр. у спільних їдальнях «Укрнархарчу» та Уцеробкоопу в середньому щоденно харчувалося 50 тис. робітників. Вартість обіду становила від 15 до 50 коп., відповідно сніданку та вечері - від 10 до 25 коп. У листопаді 1925 р. газета «Пролетарий», підбиваючи результати співпраці споживчої кооперації з «Укрнархарчем» щодо організації робітничих їдалень, зазначала: «Громадське харчування тільки починає розвиватися, але вже те, що досягнуто за 1924-1925 рр. у цій важливій галузі покращення побуту, дуже показово» [72].

Однак відносини між споживчою кооперацією й «Укрнархарчем» складалися непросто, виникало ряд суперечливих моментів. На сторінках часопису «Кооперативного бюллетеня» точилася дискусія щодо доцільності ведення кооператорами громадського харчування. На кінець 1925 р. у багатьох працівників «Укрнархарчу» та споживчої кооперації склалася думка, що кооперативні організації повинні відмовитися від справи громадського харчування, відтак єдиною організацією в цій галузі мав бути «Укрнархарч», а участь споживчої кооперації у громадському харчуванні обмежувалася внесенням пайових внесків до цієї структури. Друга точка зору полягала в тому, що громадське харчування споживчої кооперації потрібно й надалі розвивати, залучаючи кошти нових членів кооперації та розширяти коло відвідувачів кооперативних їдалень. Саме таким шляхом передбачалося вирішити проблему збитковості закладів громадського харчування.

Порівняльний аналіз результатів діяльності споживчої кооперації та «Укрнархарчу» щодо налагодження громадського харчування дає підставу констатувати, що на 1 жовтня 1925 р. відсоток охоплення населення громадським харчуванням з боку «Укрнархарчу» становив у середньому 4%, а споживчої кооперації - 3%. Як бачимо, ні «Укрнархарч», ні споживча кооперація на мали абсолютної першості у налагодженні громадського харчування [73, с.32-33]. Дискусія щодо доцільності функціонування громадського харчування в системі споживчої кооперації завершилася на користь прихильників цієї справи. Більшістю кооперативних організацій було вирішено не відмовлятися від участі у створенні системи громадського харчування. Для розгортання мережі їдалень у споживчій кооперації було ухвалено створити спеціальний фонд - 5-10% від отриманих доходів господарської діяльності кооперативів. Кооперативні організації мали і надалі активно домагатися від держави надання їм гарантованих пільг у галузі громадського харчування, якими користувався «Укрнархарч» [73, с.34].

Укажемо на особливості організації кооперативного громадського харчування в окремих містах та регіонах України. На виконання партійно-радянських директив ЦРК у першу чергу обслуговували робітників промислових центрів. Так, за період з 1 жовтня 1923 р. по 1 жовтня 1924 р. ЦРК України створили ряд їдалень на промислових підприємствах, у яких робітники могли отримати якісну і дешеву їжу. Наприклад, у Харкові було організовано 8 кооперативних їдалень на підприємствах, в Одесі - 3, у Миколаєві - 2, в Сумах - 2 [74, арк.8]. Заводські їдальні, які належали споживчій кооперації, реалізували свою продукцію за пільговими цінами і тому були збиткові. Щоб перекрити збитки таких підприємств і одержати певний доход, кооператори відкривали в промислових центрах міські їдальні для всіх бажаючих.

При організації закладів громадського харчування у Донбасі кооператорам доводилося враховувати той факт, що тут працювали переважно чоловіки-одинаки, відтак громадські їдальні мали забезпечити їх гарячою їжею протягом дня. Тому до 1925 р. практично на всіх рудниках і шахтах Донбасу були створені кооперативні їдальні. Зокрема, журнал «Известия ЦК КП(б)У» відзначав, що кооператорами організовано безперебійне харчування на Щербинівському руднику, їдальня якого щодня забезпечувала обідами 300 чоловік [75, с.34]. Про вдало налагоджену роботу кооперативної їдальні на Рутченківському руднику писала газета «Коммунист», акцентуючи на високій калорійності обідів і помірних цінах [76].

Харківський ЦРК виявився лідером громадського харчування на Україні. На початку 1924 р. був створений спеціальний відділ при Харківському ЦРК, який опікувався організацією нових їдалень [77]. У цей час у віданні відділу громадського харчування Харківського ЦРК перебувало 5 їдалень, розташованих на підприємствах міста. Харківські кооператори залучали до громадського харчування не лише робітників, але й членів їх сімей, тож це позитивно позначилося на товарообігах їдалень. Зокрема, обіг їдальні на канатному заводі збільшився у січні 1924 р. на 43,8% порівняно з груднем попереднього року [58, с.25]. У серпні у Харкові вже діяло 11 їдалень, які належали ЦРК. Вони обслуговували обідами 208 тис. 693 тис. чоловік (порівняно з 89 тис. 707 чоловіками у січні). У серпні 1924 р. товарообіг їдалень порівняно з початком року зріс майже втричі [78, с.46].

З метою залучення нових членів споживчої кооперації до громадських їдалень Харківський ЦРК використовував державні свята. Так, до Міжнародного свята жінок-робітниць 8 березня 1925 р. ЦРК відкрив їдальні на фабриці «Красная нить» і в гуртожитку працівників шкіряного заводу [79], намагаючись задовольняти потреби робітників у гарячій їжі і на виробництві, і за місцем проживання. На підприємства, які не мали своїх їдалень, заклади харчування Харківського ЦРК відправляли гарячі обіди в термосах. У 1924-1925 рр. обіги їдалень Харківського ЦРК істотно зросли: у першому кварталі вони становили 243 тис. крб, у другому - 288 тис. крб, у третьому - 402 тис. крб, а в четвертому - 360 тис. крб. На 1 грудня 1925 р. у підпорядкуванні цього ЦРК налічувався 41 заклад харчування. Суттєві досягнення Харківського ЦРК дали підставу «Кооперативному бюллетеню» зробити висновок: «Харчування з кожним роком усе більше розвивається і починає займати все більш важливі позиції на фронті боротьби за новий побут» [80, с.48-49]|.