Господарська діяльність споживчої кооперації України в період нової економічної політики (1921–1928 рр.)

З жовтня 1923 р. держава ще більше посилила втручання у процес ціноутворення, яке торкнулася не тільки тих галузей державної промисловості, які випускали предмети широкого вжитку для села, але й споживчої кооперації. Не випадково на ІV позачерговій сесії Ради ВУКС (жовтень 1923 р.) голова правління О.Г. Шліхтер (уродженець Полтавщини, очолював правління з травня до жовтня 1923 р.) мав визнати: «Кооперація і в центрі, і на місцях в одному відношенні йшла неправильним шляхом, маючи на меті відновлення товарних цінностей, вона і в центрі, і на місцях часто робила зайві високі надвишки на товари, і цим самим створювала труднощі для придбання товарів споживачами» [148, арк.85-85 зв.]. Сесія ухвалила негайно знизити ціни на ряд промислових товарів, що підтверджують дані табл. 2.1.

Рішення сесії стосувалося як ВУКС, так і районних спілок та сільських споживчих товариств. Ціни на промислові товари були знижені в середньому на 20% у центрі й на 10-15% на інших щаблях кооперативної системи. У результаті ВУКС зазнала серйозних збитків і впродовж 1923-1924 рр. працювала переважно на запозичені кошти. В аналогічному стані у той період перебували 11 райспілок України. Більш-менш нормальна фінансова ситуація спостерігалася лише в 3-4 райспілках [149, арк.53 зв.].

Таблиця 2.1

Дані про скидки на товари, затверджені ІV позачерговою сесією Ради Вукопспілки 5 жовтня 1923 р. [132, арк.143]

Пленум ЦК КП(б)У (29-31 жовтня 1923 р.) був змушений визнати, що «розходження цін на продукти промисловості і сільського господарства досягло катастрофічних розмірів і вимагає прийняття найрішучіших заходів щодо зниження цін на продукти промисловості» [27, с.278]. Пропонувалося усунути зайві організаційні витрати в процесі збуту. Відтак місцеві партійні осередки взяли під пильний контроль процес зниження цін у споживчій кооперації. Зокрема, перевірка Чернігівської райспілки кооперативною нарадою Чернігівського губкому КП(б)У виявила, що впродовж жовтня-листопада 1923 р. кооператорам вдалося знизити ціни на 15%, натомість закупівельні ціни на хліб підвищити на 40 коп. за пуд [150, арк.4]. Отже, щоб остаточно не втратити сільських пайовиків, керівництву споживчої кооперації довелося піти на зниження роздрібних цін. Зменшення кооператорами цін на промислові товари, що почалося восени 1923 р., продовжувалося й наступного року. При цьому всі втрати покривалися з власних коштів споживчої кооперації.

Отже, запроваджуючи в 1921 р. нову економічну політику, радянська влада зовсім не планувала відновити товарно-грошові відносини. Більшовики свідомо робили ставку на відміну грошей. Тому не випадково від самого початку непу влада пішла на політико-економічний експеримент, оголосивши в директивному порядку безгрошовий продуктообмін. Вирішальна роль посередника в організації натурального товарообміну між містом і селом керівництвом країни відводилась споживчій кооперації, яка традиційно мала широку мережу для обслуговування споживачів. Восени 1921 р., зрозумівши невдачу товарообмінного експерименту, більшовики вирішили від нього відмовитись і повернутися до товарно-грошових відносин. При цьому знову ж таки ставку вони робили на споживчу кооперацію, яка мала суттєвий дореволюційний досвід діяльності в ринкових умовах.

Через об'єктивні причини (голод, відсутність твердої валюти, слабка фінансова база, низька купівельна спроможність населення) торговельні операції споживчої кооперації спочатку мали обмежений характер. Виконуючи директиви партійних та державних органів, кооперативні організації протягом 1922 р. з метою завоювання ринку розгорнули роботу щодо пошуку джерел фінансування і поступової стабілізації своєї торговельної галузі.

Криза збуту та різке підвищення цін на продукцію державної промисловості в 1923 р., особливо в другій його половині, боляче вдарили по споживчій кооперації. Об'єктивні причини виявили значні недоліки в її торговельній діяльності, у тому числі недостатню прилаштованість до нових умов. Восени 1923 р. кооператори були змушені піти на штучне зниження цін. Однак на кінець того ж року задоволення запитів сільського населення на товари першої необхідності споживчою кооперацією становило всього 18%, тоді як робітнича кооперація охоплювала 54% потреб робітників, а в Донбасі - 60-65% [151, с.11-13]. Для того, щоб оптимізувати торгівлю, державних кредитів та пропагандистських заходів організаціям споживчої кооперації виявилося замало. З особливою гостротою постало питання про перехід на добровільне членство в споживчій кооперації, і в кінці грудня 1923 р. цей процес урешті був започаткований. Лише ставши фінансово спроможною завдяки новим членам, їх внескам та паям, споживча кооперація України могла розраховувати на завоювання внутрішнього ринку [152, с.68].

2.2 Споживча кооперація в контексті нової торговельної політики в 1924-1925 рр.

1924 р. став переломним у підходах держави до проблеми організації товарообігу. Це було пов'язано із запровадженням ХІІІ з'їздом РКП(б) у травні так званого курсу нової торговельної політики, суть якої зводилася до витіснення з ринку приватника через застосування економічних та адміністративних засобів тиску при одночасному сприянні споживчій кооперації. Воднораз курс нової торговельної політики передбачав поглиблення регулюючого впливу держави на торговельну діяльність кооперативних організацій. Як і в перші роки непу, протягом 1924-1925 рр. більшовики, борючись із приватним ринком, продовжували політику сприяння кооперації, зокрема, гарантування податкових пільг, про що свідчать вказівки ХІІІ з'їзд РКП(б) [153, с.232]. На споживчу кооперацію України поширювалася постанова ВЦВК і РНК СРСР від 20 травня 1924 р. «Про споживчу кооперацію», яка надала їй ряд преференцій, включаючи нижчий податок з обороту порівняно з приватною торгівлею, зменшення залізничного тарифу на перевезення вантажів та плати за оренду приміщень тощо [154].

Влітку 1924 р. Політбюро ЦК КП(б)У посилило контроль за виконанням рішень союзних та республіканських органів щодо надання пільг споживчій кооперації [27, с.320]. Промисловий податок, сплачений споживчою кооперацією, становив для оптових підприємств 4% з їх обороту, для роздрібних закладів - 3,36%, тоді як для приватної торгівлі розмір виплат складав відповідно 7,56% та 13,81% [155, с.85]. Найбільшими кредиторами споживчої кооперації, як і в попередні роки, були Українбанк та Держбанк [156, арк.36]. З розвитком і зміцненням Українбанку частка споживчої кооперації в загальному обсязі операцій Держбанку зменшилася з 39% у 1922-1923 рр. до 14% в 1924-1925 рр. [157, арк.98]. У 1924-1925 рр. частка споживчої кооперації в загальній сумі відпущених Українбанком кредитів становила понад 60% [158, с.213]. 2-а сесія ВУЦВК, що проходила у квітні 1924 р., ухвалила резолюцію «Про внутрішню торгівлю», за якою споживча кооперація мала отримати переваги в кредитуванні (щодо обсягів, термінів та умов) перед приватним сектором торгівлі [159, с.490]. Згідно з постановою сесії «Про споживчу кооперацію» державним кредитним органам належало максимально спростити порядок видачі кредитів кооперативам [160, с.492-494].

Водночас були зроблені деякі кроки щодо активізації діяльності споживчих кооперативів у пошуку власних джерел фінансування. Відповідно до cтатуту, затвердженого реєстраційною комісією Головного кооперативного комітету при РНК УСРР від 13 лютого 1924 р., їм дозволили проводити кредитні операції на місцях. Разом з тим, існуюча влада прагнула тримати під контролем цей процес, саме тому Українбанку - основному кредитору кооперативних організацій було надано право керівництва кредитними операціями, які проводили споживчі товариства [161, арк.164-165]. У березні 1924 р. Наркомат фінансів згідно з клопотанням Президії правління ВУКС дав згоду на розширення кредитів прикордонним райспілкам (Тираспольській, Шепетівській, Житомирській, Вінницькій, Коростенській) для поліпшення їх фінансового стану та спрощення умов товарообігу з валютою [162, арк.141].

Надаючи споживчій кооперації фінансову підтримку, керівництво УСРР одночасно посилило контроль за використанням виділених коштів. Для цього РПО УСРР на засіданні від 10 березня 1924 р. ухвалила призначити свого спеціального уповноваженого для контролю за діяльністю ВУКС та її організацій. У його завдання входило щоквартально подавати до РПО звіт про фінансові справи споживчої кооперації республіки [163, арк.23].

Хоча в ухвалених керівництвом УСРР рішеннях систематично говорилося про надання першочергової фінансової підтримки місцевим кооперативам, на практиці виникало немало проблем. Так, на засіданні РНК УСРР 5 травня 1924 р. була заслухана пропозиція правління ВУКС про дозвіл на кредитування сільських споживчих товариств двома установами - Українбанком та Укрсільбанком. Однак ця пропозиція була відхилена урядом, який вважав, що виникне перехресне кредитування одного і того ж товариства двома центрами. Тож кредитуючим органом сільської споживчої кооперації і надалі мав залишатися лише Українбанк [164, арк.50].

На середину 1924 р., навіть за умови надання споживчій кооперації певної державної допомоги і пошуку власних джерел надходження коштів, фінансовий стан системи залишався складним. За статистичними даними, на 1 жовтня співвідношення власних і запозичених коштів становило: у робітничих кооперативах Донбасу - 1: 27, сільських товариствах - 1: 46, райспілках - 1: 56. Тому споживча кооперація, функціонувала, головним чином, на запозичені кошти, серед яких вагоме місце належало позикам Наркомату фінансів [165, с.21]. Тож пленум ЦК КП(б)У, який відбувся у липні 1924 р., з огляду на ту роль, яка відводилася споживчій кооперації у боротьбі за ринок, доручив Політбюро ЦК КП(б)У вийти з проектом у ЦК РКП(б) про виділення їй довготермінових кредитів із союзного фонду підтримки кооперації [27, с.320].

Тоді ж, у липні 1924 р,. відбулася Всеукраїнська торговельна нарада представників райспілок. У доповіді на ній представників Українбанку зазначалося, що фінансовий стан кооперації вже є кращим. Цю ж думку поділяла газета «Вісті ВУЦВК», коли підкреслювала, що «фінансовий стан Вукопспілки зараз слід визнати не загрожуючим» [166]. Проте через страх за свою фінансову безпеку правління ВУКС не ризикнуло залишитись без підтримки держави. ВУКС продовжувала звертатися за підтримкою до вищих партійних органів та урядових структур, про що, зокрема, свідчить її клопотання до ЦК КП(б)У від 13 вересня 1924 р. сприяти у збільшенні кредитів [167, арк.71-72]. Водночас кооператнарада при ЦК КП(б)У задовольнила клопотання кооператорів щодо відстрочки платежів кредиторам і встановлення термінів кредитування залежно від термінів обороту товару [168, арк.120].

Отримавши від держави дотацію в 1 млн крб та залучивши пайові внески, правління ВУКС восени 1924 р. змогло врегулювати стару заборгованість Центроспілці СРСР на 2 млн 200 тис. крб. Водночас ВУКС виплатила стару заборгованість господарським органам у сумі майже 3 млн крб [169, арк.2]. Оскільки терміни банківського кредитування в середньому складали два місяці, кооператори вимагали від урядових структур сприяння щодо збільшення термінів погашення кредитів при одночасному зниженні процентних ставок. На кінець 1924 р. вартість банківського кредиту по Держбанку для споживчої кооперації і державної торгівлі складала 12%, а для приватної - 24%; по Промбанку відповідно - 21% і 27%; по Українбанку - за всіма видами кредитування 18% [170, арк.7]. Кооператнарада при ЦК КП(б)У у грудні 1924 р., зваживши на клопотання ВУКС, спонукала адміністративно-фінансову комісію при РНК УСРР запропонувати Наркомату фінансів виділити кооперації із резервного урядового фонду допомогу в розмірі 87 тис. 795 крб [171, арк.30].

У свою чергу, місцеві партійні осередки на підтримку кооперації у боротьбі проти приватного торговця постійно зверталися до керівництва республіки та правління ВУКС з тим, щоб вони вплинули не поліпшення фінансового стану кооперативів. Так, у травні 1925 р. Житомирський окружком партії надіслав листа до ЦК КП(б)У з проханням про фінансову допомогу, «щоб не дати зовсім загинути Житомирській райспілці» [172, арк.90]. Ще приклад. У записці від 15 травня 1925 р. до ЦК КП(б)У Подільський губпартком підкреслював, що «доводиться усіма заходами посилювати кооперацію». Клопотання полягало в тому, щоб «асигнувати споживчій кооперації Подолії максимально можливі суми», позаяк прикордонна смуга з Польщею та Румунією вимагала особливої уваги кооператорів [173, арк.64].

У 1925 р. для збільшення коштів споживча кооперація за підтримки Головкооперкому при РНК УСРР отримала право проведення кредитних операцій, у тому числі операцій щодо приймання вкладів і видачі кредитів без ліцензії Наркомату фінансів. Зокрема, таке право здобули сільські та робітничі товариства без обмеження мінімуму сум, що вносилися [174, арк.161].

В ході реалізації більшовицької політики щодо фінансового сприяння споживчій кооперації простежувався прямий адміністративний тиск держави на банківські установи. Так, у листі Всеукраїнської контори Держбанку за підписом управляючого С. Арсона до ЦК КП(б)У від 31 травня 1925 р. ішлося, зокрема, про такі факти: за відмову управляючого Чернігівської контори Держбанку збільшити кредити споживчій кооперації секретар губкому КП(б) У погрожував виключенням із партії. Голова Гайсинського окрвиконкому самовільно змінив склад управкому банку для надання кредиту місцевому робітничому кооперативу, хоча стан справ останнього цього явно не дозволяв [175, арк.28 зв.]. Подібні випадки спостерігалися повсюдно.

Держава надавала фінансову допомогу насамперед робітничій кооперації. Так, коли Донбас переживав затяжну кризу збуту, упродовж лютого - березня 1924 р. робкоопам цього краю банками УСРР та СРСР був наданий товарний кредит на 6 млн крб і грошовий кредит у 1,5 млн крб, що дозволило отримати товари безпосередньо у трестів [176, с.9]. На сесії ВУЦВК (лютий 1924 р.) голова правління ВУКС М.К. Вєтошкін порушив питання про збільшення частки господарських і банківських установ у кредитуванні робітників [177, арк.440]. Якщо у загальногромадянській кооперації кредит на одного споживача становив 18,5 червінців, у робітничій кооперації ця цифра була вдвічі більшою - 38 червінців [178].

Виняткова увага надавалася кредитуванню робітників Харкова як великого промислового центру. Кредити державних банків та установ отримували робітники не тільки потужних заводів, але і ряду дрібних і середніх харківських підприємств, чого в інших містах не було [179]. Спостерігалася тенденція до збільшення кількості установ, які надавали кредити робкоопам. Так, акт обстеження діяльності Катеринославського ЦРК комісією ЦК КП(б)У за період з 1 січня по 1 червня 1924 р. свідчить, що частка його кредиторів була такою: Українбанк - 58,2%; державні заклади - 14%; Держбанк - 10,5%; Уцеробкооп - 8,6%; Промбанк - 3,9%; ВУКС - 1,6%; приватні особи - 1,1%; інші кооперативи - 1,0%; Центроспілка СРСР - 0,7% [180, арк.213].

Особливо потребували фінансової підтримки робітничі кооперативи на місцях. Наприклад, у лютому 1925 р. Печерський робкооп м. Києва надіслав клопотання керівництву республіки про посилення кредитування 1,5 тис. робітників - членів кооперації [181]. Подібні прохання надходили від інших робкоопів. З огляду на те, що державні промислові підприємства різко зменшили кредитування товарами широкого вжитку членів Вінницького ЦРК, його правлінню у березні 1925 р. довелося піти на зменшення кредитування своїх членів. У результаті на кредитування могли розраховувати лише ті пайовики, зарплата яких становила менше 60 крб [182, арк.9].

З середини 1925 р. за рахунок надходження паїв та отриманих прибутків від торговельної та інших видів господарської діяльності баланс власних коштів і позик у споживчій кооперації почав змінюватися на користь перших. З огляду на це сьома сесія Ради ВУКС (червень 1925 р.) підкреслила, що в господарській роботі споживчої кооперації простежується процес відновлення [183]. Через півроку голова правління ВУКС О.Б. Генкін (уродженець Сімферополя, голова правління з січня 1925 до січня 1930 рр.) на восьмій сесії Ради ВУКС (лютий 1926 р.) акцентував на тому, що «кооперація не лише зуміла йти нарівні з іншими галузями господарства, але й випередити їх за темпами розвитку» [184, с.3]. Згідно з даними В.М. Целларіуса, на 1 жовтня 1924 р. відсоток власних коштів робітничо-міської споживчої кооперації складав 12,7 і позики - 87,3; на 1 липня 1925 р. відповідно - 15,2 і 84,8 відсотків. У сільській кооперації ситуація була дещо іншою. На 1 жовтня 1924 р. відсоток власних коштів сільських кооперативів складав 41,9 і позики - 58,1. На 1 липня 1925 р. власні кошти сільських кооперативів сягали 44,7 і позики - 55,3 [151, с.20].

Стан справ торговельної галузі споживчої кооперації значною мірою визначався рівнем налагодженості відносин з промисловими підприємствами - виробниками товарів. У січні 1924 р. ХІІІ конференція РКП(б) після проведеного аналізу «ножиць» цін та кризи збуту попереднього року зробила такий висновок: «Криза стала результатом невідповідності між окремими галузями народного господарства і, в першу чергу, невміння нашої промисловості і торгівлі прокласти собі дорогу до селянського масового ринку» [153, с.162]. Ініціюючи розширення практики генеральних договорів з промисловістю, більшовики тим самим сприяли наданню споживчій кооперації привілейованого становища на ринку порівняно з іншими учасниками. Для контролю за виконанням договорів на паритетних засадах був створений спеціальний орган під керівництвом голів ВРНГ і Центроспілки СРСР Ф.Е. Дзержинського та Л.М. Хінчука [25, с.101].

Невдовзі пленум ЦК РКП(б) (31 березня - 2 квітня 1924 р.) підкреслив, що боротьба з приватним капіталом у торгівлі має бути основним завданням споживчої кооперації, яка виступає посередником між державною промисловістю і селянським ринком. При відпуску товарів споживчій кооперації державна промисловість мала надавати ряд привілеїв (пільговий кредит, підбір кращого асортименту товарів при умові своєчасних замовлень тощо) [153, с.202-203]. Відтак регулюючий вплив держави на взаємовідносини споживчої кооперації з промисловими підприємствами посилювався, що свідчило про її прагнення якнайшвидше витіснити приватного торговця не лише з оптової, але й роздрібної торгівлі.

Щоб підтримати кооперацію на місцях, у березні 1924 р. пленум ЦК КП(б)У визначив, що державній промисловості належало проводити оптові операції безпосередньо зі споживчою кооперацією, при цьому знижуючи оптові ціни і роздрібні націнки [27, с.285]. 2-а сесія ВУЦВК (квітень 1924 р.), щоб спонукати державні промислові підприємства до реалізації своєї продукції через споживчу кооперацію, а не через приватного торговця, запропонувала встановити для них заохочувальну систему промислового кредитування та фіскальних пільг. Водночас від організацій споживчої кооперації вимагали прискорити темпи товарообігу [185, с.494].

Навесні 1924 р. ряд об'єктивних факторів, спричинених браком промислових товарів у великих промислових центрах України та неврегульованістю грошового ринку, підштовхував владу до запровадження більш тісної співпраці кооперації з державними підприємствами. Так, для запобігання соціального невдоволення робітників промислових центрів, зокрема, Донбасу, Харківської і Катеринославської губерній, було вирішено за допомогою споживчої кооперації провести так звану товарну інтервенцію, яка тривала з березня по травень 1924 р. Серед товарів, завезених кооператорами безпосередньо з державних підприємств, мануфактура складала 70%, бакалія - 12%, галантерея - 8%, взуття - 6%, господарські товари - 4% [186, с.9].

Помітним етапом на шляху врегулювання торговельних взаємовідносин споживчої кооперації з державною промисловістю став ХІІІ з'їзд РКП(б) (травень 1924 р.). Більшовицькі очільники намагалися максимально спростити практику проходження товарів від промислових підприємств до споживача через кооперативну мережу. Натомість кооператори мали відмовитися від забезпечення всього населення, а зосередити увагу на першочерговому задоволенні потреб своїх членів. Крім цього, наголошувалося на доцільності максимального сприяння споживчій кооперації з боку промисловості (надання кращого асортименту товарів, узгодження термінів і форм товарного кредитування тощо) [153, с.238-239].

Основні положення ХІІІ з'їзду РКП(б) щодо взаємовідносин споживчої кооперації з промисловістю були продубльовані восьмою конференцією КП(б)У (травень 1924 р.)., яка акцентувала на тому, що «основне питання торгівлі і кооперації впирається в проблему організації збуту продукції нашої державної промисловості» [187, с.146]. Отже, більшовики робили все можливе для того, щоб виключно споживча кооперація була основним закупівельником і продавцем продукції державної промисловості. Таким чином, нова торговельна політика поклала кінець безгендоговірному періоду у співпраці державних промислових підприємств і споживчої кооперації.

До літа 1924 р. споживча кооперація України змогла укласти договори із багатьма трестами, зокрема, Сільсиндикатом, Нафтосиндикатом, Цукротрестом, Сірниктрестом, Махортрестом, Шкірсиндикатом, Олійтрестом, трестом «Хімвугілля» [166]. Лише в липні ВУКС підписала генеральні договори з Уралметом та Металосиндикатом на закупівлю металевих виробів, на які існував великий попит, особливо на селі [188, арк.292]. На підставі генеральних договорів державні трести РСФРР постачали споживчу кооперацію УСРР мануфактурою, взуттям, покрівельним залізом, металевим посудом [189, арк.102], а промислові підприємства Білорусії забезпечували потреби у лісоматеріалах [190, с.22]. У 1924-1925 рр. понад 100 млн пудів гасу реалізував на Україні всесоюзний Нафтосиндикат [191, с.280]. Розширення контактів кооператорів із виробничими об'єднаннями відзначила газета «Вісті ВУЦВК», яка восени 1924 р. писала, що «взаємовідносини між кооперацією і держпромисловістю стають більш певними, простими» [192].

Проте проблем у торговельних взаємовідносинах державної промисловості і споживчої кооперації існувало немало: відчувався великий попит населення на мануфактуру, спостерігалися значні перебої в забезпеченні пайовиків цукром, частими були випадки, коли промислові підприємства не дотримувалися генеральних договорів. Так, протягом 1924-1925 рр. Продосилікат виконав договори лише на 40%, Держчавунплав - на 45%, Укрмаслотрест - на 57%, Уралмет - на 59%, Цукротрест - на 60%. З огляду на невиконання державною промисловістю договорів члени кооперативів були змушені шукати товари у приватника, що викликало занепокоєння керівництва країни [193, с.90].

Давалася взнаки й інша проблема. Державна промисловість, яка реалізувала споживчій кооперації продукцію переважно шляхом довготермінового кредиту, у листопаді 1924 р. для поліпшення свого фінансового стану змінила умови розрахунків. Вона вимагала від кооператорів більшої частки оплати генеральних договорів готівкою на умовах короткотермінового кредиту. З одного боку, через це рішення промислових підприємств споживча кооперація опинилася у скрутному фінансовому становищі [194, с.8]. З другого боку, вона часто-густо прагнула вирішити власні проблеми «чужим коштом», добиваючись від трестів пільгових умов розрахунку, а саме: відпуску товарів не за готівку, а в кредит, термін погашення якого ув'язувала з періодом обороту товарів, що в споживчій кооперації був значно тривалішим, ніж у приватній торгівлі.

Обурюючись через позицію державних трестів, керівництво ВУКС в особі голови правління М.К. Вєтошкіна 29 листопада 1924 р. направило клопотання до ряду всеукраїнських і всесоюзних органів, які регулювали торгівлю, де наполягало на встановленні для споживчої кооперації товарного кредиту на термін не менше 4,5 місяців, що відповідало терміну обороту товарів [195, арк.710]. У відповідь колегія НКВТ УСРР у грудні визнала за необхідне збільшити терміни кредитних розрахунків споживчої кооперації з державними підприємствами. З цього приводу голова РНК УСРР В.Я. Чубар у травні 1925 р. на Третьому з'їзді рад СРСР зазначав: «Товаропровідний апарат (державний і кооперативний) вийшов ослабленим з періоду так званої нової торговельної політики, коли терміни кредиту були стиснуті до неможливості. Останні заходи у сфері оздоровлення і зміцнення кооперації створюють більш міцну базу для подальшого розвитку товарообороту» [196].

Таким чином, за сприяння держави споживча кооперація України зберегла право на довготермінові товарні кредити у взаєморозрахунках із державною промисловістю. Разом з тим, виконуючи урядові вказівки, Махортрест, Південсталь, Укрсилікаттрест, Фарфор-Фаянс-Скло були змушені надати споживчій кооперації товарний кредит зі знижкою до 20% при готівкових розрахунках [197]. З осені 1924 р. практику просування товарів від виробника до споживача та хід розрахунків трестів зі споживчою кооперацією відповідно до партійного доручення систематично відстежував секретар ЦК КП(б)У Е.І. Квірінг [198, арк.24]. Питання про взаємовідносини споживчої кооперації з промисловістю регулярно обговорювалися на кооперативних нарадах при ЦК КП(б)У та в НКВТ УСРР [199, арк.240].

Через недостатність промислових товарів та ускладнення ситуації на споживчому ринку союзні та українські регулюючі органи вдавалися до централізованого планового розподілу товарних мас. У головних районах хлібозаготівель УСРР була здійснена спроба планового завезення товарів. Спочатку така практика була орієнтовною, а з 1925 р. вона стала обов'язковою для трестів. Через споживчу кооперацію у централізованому порядку в хлібозаготівельні райони надходили промислові товари першої необхідності (мануфактура, нафтопродукти, сіль, цукор, залізо, цвяхи) від союзних та українських державних трестів та синдикатів [200, арк.52-53].

Практика розширення генеральних договорів разом з планами порайонного завезення товарів поступово стала вирішальною у взаємовідносинах кооперації з державною промисловістю. Не випадково у березні 1925 р. збори уповноважених Центроспілки СРСР визнали генеральні договори з державною промисловістю, що здійснювались централізованим порядком, «найбільш здоровою формою безперебійного постачання кооперації продукцією промисловості» [201, с.34]. Сама ж держава розцінювала їх як важливий крок на шляху розвитку плановості в регулюванні товарообігу і приборканні «ринкової стихії», вона не лише регламентувала відпускні ціни на продукцію трестів, але й указувала, кому її потрібно реалізувати. До того ж державні планові рознарядки товарів позбавляли споживчі товариства та їх спілки комерційної ініціативи, що була украй важлива в умовах конкуренції.

Подібна практика взаємозв'язків споживчої кооперації з промисловими підприємствами ще більше посилила неврегульованість попиту та пропозиції, неминуче вела до розширення «примусового асортименту» товарів. Не випадково в офіційному зверненні НКВТ УСРР до Раднаркому і ЦК КП(б)У від 28 лютого 1925 р. практика примусового асортименту називалася досить поширеною в Україні. Указувалося, що кооперативи на місцях позбавлені будь-якого вибору асортименту товарів, оскільки договори укладалися центральними органами споживчої кооперації, часто без консультацій із торговельною мережею і без урахування її інтересів [202, арк.12].

Невирішеною залишалася проблема забезпечення населення мануфактурою. Загострення проблеми полягало в тому, що в товарообігу споживчої кооперації провідну роль відігравали хліб і ситець. За тим, скільки ситцю може отримати селянин за проданий хліб, визначалася рентабельність його господарства. Оскільки на Україні майже повністю було відсутнє фабричне виробництво бавовняних тканин, їх завозили переважно з РСФРР. У зв'язку з цим мануфактура у багатьох випадках потрапляла до селянина обхідними шляхами - через приватного посередника, який доводив націнку на мануфактуру до 107%, крім цього кооперативна націнка на ситець, наприклад, у жовтні 1925 р. становила 61% [194, с.8].

Питання забезпечення населення мануфактурою через споживчу кооперацію й усунення з цього процесу приватного посередника протягом 1925 р. було взято під посилений контроль держави. Голова ВРНГ СРСР Ф.Е. Дзержинський в одній із директив трестам і торгам підкреслював, що тільки за один квартал у Москві було перепродано спекулянтам 550 вагонів мануфактури. Від імені Політбюро ЦК РКП(б) і РНК СРСР він вимагав «покласти кінець вакханалії цін і вжити заходи з тим, щоб вироби промисловості через кооперацію діставались робітникам і селянам, а не спекулянтам» [203, с.247-249].

Для того, щоб розширити генеральні договори промисловості і споживчої кооперації на товари першої необхідності, зокрема мануфактуру, у листопаді 1925 р. УЕР ініціювала ряд заходів щодо оперативного просування товарів до сільського споживача. Зокрема, на НКВТ України покладалося завдання контролювати, щоб мануфактура, залізо, махорка, шкіра, які мали найбільший попит у сільського пайовика, продавалися трестами безпосередньо споживчій кооперації [204]. Адміністративні заходи держави дещо виправили становище з постачанням мануфактури. Лише в останньому кварталі 1924-1925 рр. споживча кооперація УСРР отримала 791 вагон мануфактури (в одному вагоні 70 тис. м) [205, арк.13, 16]. У першому кварталі 1925-1926 рр. з 462 вагонів мануфактури, які постачив Всесоюзний текстильний синдикат на Україну, кооператори отримали 227 вагонів (більше половини). При цьому НКВТ УСРР дав вказівку іншим отримувачам мануфактури: 75% цієї продукції реалізувати населенню через споживчу кооперацію [206, с.96].

Відтак можна констатувати, що генеральні договори споживчої кооперації з промисловими підприємствами на закупівлю та реалізацію товарів протягом 1924-1925 рр., на відміну від укладених у перші роки непу, перетворилися на цілу систему. Без сумніву, генеральні договори споживчої кооперації України з підприємствами державної промисловості, з одного боку, були проявом адміністративного втручання влади, а з другого, сприяли зростанню товарообігу кооперативних організацій. Ці договори значною мірою вплинули на те, що торговельні обороти ВУКС протягом 1924-1925 рр., порівняно з попереднім роком, зросли на 54,8 % [207, с.5].

Дані щодо питомої ваги споживчої кооперації у закупівлях і реалізації продукції державної промисловості дещо різняться між собою. Так, ІІІ-й з'їзд уповноважених ВУКС (січень 1925 р.) указував, що закупівлі кооператорів у державних підприємств складали 48% [208, арк.16], а згідно з даними сьомої сесії Ради ВУКС (червень 1925 р.) через споживчу кооперацію за генеральними договорами реалізувалося 40% продукції держпромисловості [209]. За видами окремих товарів питома вага споживчої кооперації УСРР у реалізації товарів державної промисловості була така: цукор - 61%, текстиль - 59,8%, гас - 40,2%, силікат - 40%, шкіра - 35%, метал - 28,2%, лляні і вовняні вироби - 21%, бавовняні вироби - 19,3%. [210]. Без сумніву, споживча кооперація в умовах конкурентної боротьби за ринок усіляко намагалася триматися за генеральні договори з промисловістю, що дозволяло потіснити приватну торгівлю. Проте директивна орієнтація кооперативних організацій на державну промисловість мінімізувала їх господарську ініціативу.

Одним із шляхів усунення приватного торговця з ринку протягом 1924-1925 рр. стала державна політика зниження цін у споживчій кооперації. Хоча в результаті стабілізації економіки у 1924 р. «ножиці» цін на промислові товари та продукти сільського господарства «зімкнулися», було зрозуміло, що попит на промислові товари значно вищий, ніж пропозиція. Замість кризи збуту товарів виник товарний голод (брак товарів першої необхідності). Наслідком цього стало нове підвищення роздрібних цін на промислові товари.

ХІІІ конференція РКП(б) (січень 1924 р.) поклала початок посиленим діям влади щодо регулювання ринку за допомогою політики цін. Ішлося про регулювання як оптових, так і роздрібних цін на основні предмети споживання. Перед кооператорами було поставлене завдання: здійснювати продаж товарів за цінами, нижчими за середні ціни приватної торгівлі [153, с.175-176]. Однак попри ухвалені партійною конференцією рішення деякі керівники споживчої кооперації виступили проти її вимог торгувати за цінами, нижчими, ніж у приватній торгівлі, наполягаючи на середньоринкових. З огляду на це у лютому 1924 р. ЦВК СРСР видав постанову, відповідно до якої встановлювалися граничні ціни на ряд товарів [2, с.401], а рішення пленуму ЦК РКП(б) (березень - квітень 1924 р.) вимагали ліквідувати всі комерційні операції споживчої кооперації [153, с.202-203].

Враховуючи складність ситуації на споживчому ринку, викликаної браком товарів, ВУЦВК і РНК УСРР 14 березня 1924 р. ухвалили спільну постанову «Про боротьбу з дорожнечею» [211, с.172-173]. Споживчій кооперації належало виконувати цілу низку директив: звернути особливу увагу на встановлення твердих цін, уникати посередників, збільшувати мережу кооперативних крамниць, обігові кошти та кредити первинним товариствам. 2-а сесія ВУЦВК (квітень 1924 р.) передбачала створення Наркомату внутрішньої торгівлі (НКВТ) УСРР, якому дозволялось регулювати політику цін у торгівлі [212, с.490]. З метою зниження цін у споживчих кооперативах, сесія запропонувала здійснювати товаропросування безпосередньо від виробника до пайовика без завезення продукції на склади [213, с.496].

Характерно, що водночас ЦК КП(б)У 5 травня 1924 р. надіслав службові записки до уряду УСРР, ВУКС та Південбюро ВЦСПС, які містили суперечливу вимогу. З одного боку, споживчій кооперації заборонили продаж товарів за збитковими для неї цінами. З другого боку, ЦК КП(б)У наполягав на тому, щоб ціни у споживчій кооперації загалом на 2-3% були нижчими за ринкові для непайовиків і на 3-5% нижчими за ринкові - при продажу товарів членам кооперативів [214, арк.30]. Розпорядження НКВТ УСРР щодо зниження цін також були обов'язковими для виконання кооператорами [215, арк.57]. Загалом навесні 1924 р. накреслилася тенденція до посилення втручання у процес ціноутворення з боку радянської влади.

Суттєве зменшення цін змогли провести фінансово спроможні робітничі кооперативи. Так, Лисичанський районний кооператив «Червоний хімік» уже на початку січня 1924 р. знизив ціни на всі промислові товари, а саме: на готовий одяг - на 25%, мануфактуру та галантерею - на 20%, шкіру для підошов та махорку - на 15% тощо. У результаті 60% зарплати робітників було охоплено цим кооперативом [216]. Необхідність проведення політики зниження цін змусила робітничу кооперацію приділити серйозну увагу асортименту і якості товарів. Наприклад, щоб усунути затоварювання, продукція Нікопольського робкоопу мала сезонний характер і продавалася на 5-15% дешевше, ніж у приватника. Як відзначав «Бюллетень Вукоопспилки», «там можна було купити дешевше і за якістю краще, починаючи від гасу і закінчуючи голкою» [217, с.33].

Щоб переконати населення у вигідності здійснення покупок у робітничій кооперації, місцеві органи влади та й самі кооператори вдавалися до агітації. Наприклад, правління Чернігівського ЦРК щотижня публікувало в місцевій пресі кооперативні та ринкові ціни на товари широкого вжитку [218, с.23]. Полтавський губком КП(б)У на губернських партійних зборах від 25 червня 1924 р. звернув увагу кооператорів на необхідність вивчення досвіду робкоопів Кременчука, які за рахунок збільшення товарообігу знизили ціни в магазинах ЦРК у середньому на 10% [219, арк.76]. Якщо в березні 1924 р. ціни у магазинах Катеринославського ЦРК були вищими за середньоринкові, то у квітні вони були на 7-10%, а в серпні - на 20-25% нижчі, ніж у приватній торгівлі. Цього кооператорам вдалося досягти за рахунок зменшення накладних витрат - із 25,5% у січні до 13,8% у липні [220, арк.37].

Однак досягнуті результати політики зниження цін не задовольняли керівництво УСРР. Про це йшлося на торговельній нараді робкоопів (20-24 червня 1924 р.). Акцентувалося на тому, що робітничі кооперативи мали домагатися, щоб ціни на товари були постійно нижчими за середньоринкові, як наказували регулюючі торгівлю органи. Досягти цього пропонувалося кількома шляхами: завдяки отриманню пільг від господарських органів, здешевленню торговельного апарату та його раціоналізації, суттєвому зниженню накладних витрат тощо [221, с.16].

З огляду на скрутне фінансове становище набагато складніше здійснювалося зниження цін у райспілках та сільських товариствах. Так, 27 березня 1924 р. Чернігівський губпартком вирішив звернутися до ЦК КП(б)У з проханням відпустити місцевій райспілці безтерміновий і безвідсотковий кредит у сумі 15 тис. крб для покриття збитків, яких вона зазнала у ході кампанії зниження цін [222, арк.169]. Місцева влада зобов'язувала кооператорів шукати шляхи зниження цін, а в ряді випадків давала вказівки, як потрібно це зробити. Наприклад, 16 травня 1924 р. Полтавський окрвиконком висунув перед райспілкою завдання - провести здешевлення товарів за рахунок зниження націнок не менше як на 15%., щоб «члену-пайовику наочно бачити захист його інтересів кооперацією» [223, арк.252].

Кооператори мали не лише здешевити промислові товари, але й постачати їх безпосередньо до селянина, оскільки всі вигоди від зниження цін намагалися використати приватні посередники. З цього приводу один із керівників Вукопспілки А.І. Кельмансон на сторінках «Кооперативного бюллетеня» навесні 1924 р. писав: «Наше завдання - щоб у кожному селі була кооперативна крамниця, де селянин зможе купити сіль, гас, оселедець, сірники, махорку за цінами, не вищими за ринкові. Дешеві сіль і гас в кожному селі - ось те завдання, від розв'язання якого залежить оцінка селянством правильності політики радянської влади» [224, с.4]. На підтвердження цих слів наводимо дані по Макарівському споживчому товариству Київськогої округи. У квітні 1924 р. сіль тут коштувала 3, а у приватного торговця - 6 коп. за фунт, відповідно гас - 6 і 9 коп. за фунт, цигарки - 16 і 30 коп. за пачку. Як результат - торговельний обіг приватних крамниць значно зменшився [225, арк.287-288].

Хоча зниження цін у сільській кооперації здійсювалося повільніше, ніж у місті, однак уже в перші місяці 1924 р. кооператори продавали ходові товари на селі в середньому на 6-9% дешевше, ніж приватний торговець, а у травні ці показники складали 11-14%. Це дало підставу голові правління Центроспілки СРСР Л.М. Хінчуку на сторінках «Правди» зробити висновок: «позиції кооперації стосовно приватної торгівлі значно посилились» [226]. Тенденцію до зниження цін у сільській кооперації підтверджує політзвіт Чернігівського окрпарткому за липень 1924 р.: «приватний ринок починає значно звужуватися, не маючи змоги протидіяти систематичному зниженню кооперативних цін» [227, арк.37]. За даними часопису «Союз потребителей, на 1 серпня 1924 р., якщо прийняти ціни приватника за 100%, роздрібна ціна торгівлі споживчої кооперації складала у великих промислових містах 80%, у невеликих містах - від 86 до 91%, а в селах - 87% [228, с.43].

Проте у ході боротьби споживчої кооперації за ринок шляхом зниження цін спостерігалося немало недоліків. Так, у Харківському ЦРК на середину 1924 р. вартість десятка коробок сірників складала 14 коп., фунта гречаної крупи - 4 коп., фунта рису - 11 коп. На відстані 30 верст від Харкова картина була вже інша, бо ті ж товари продавали у сільських кооперативах за такими цінами: сірники - 20 коп., гречана крупа - 7 коп., рис - 15 коп [229, с.6]. Іноді змагання за ціни між кооператорами і приватними посередниками нагадувало азартну гру. Зокрема, на ярмарку у Сновську, що на Чернігівщині, споживчі кооперативи повели атаку на приватну торгівлю шляхом зниження цін. Приватні торговці були змушені включитись у конкурентне змагання і також знизили ціни. Тоді кооператори, за розпорядженнями Чернігівської райспілки, ще більше знизили ціни, змусивши приватних торговців зробити те ж саме. Так тривало допоки приватники не покинули ярмарок [230, с.41].

Певна стабілізація економіки упродовж 1924 р. збільшила купівельну спроможність населення, передусім селянства. Відповідно зріс попит на промислову продукцію, який призвів до чергового підвищення цін на товари в роздрібній торгівлі. Спостерігалися випадки, коли і кооператори не утримувалися перед можливістю швидко покращити фінансові справи своєї організації і робили на товари високі націнки. Наприклад, подекуди націнки на мануфактуру складали від 27 до 50%. Траплялося, що націнка доходила до 100% [231, с.12]. Політика високих націнок деяких кооперативів давала підставу приватним торговцям ще вище піднімати ціни.

Не випадково, що торгівельна діяльність споживчої кооперації і зокрема її центрального органу - ВУКС стала предметом обговорення на 3-у пленумі ЦКК КП(б)У в лютому 1925 р. Серед недоліків торговельної діяльності ВУКС були названі великі обсяги (до 65%) складських операцій, які призводили до значного подорожчання товару й уповільнення його просування до споживача. З огляду на це ухвалили: - «…пропонувати Президії ЦКК вирішити питання стосовно подальшої діяльності ВУКСу» [232, арк.13-13 зв.]. Йшлося про посилення державного контролю за процесом ціноутворення в споживчій кооперації. Невдовзі, 19 лютого 1925 р., 4-а сесія ВУЦВК головним завданням у галузі державного регулювання цін визнала зниження роздрібних цін, позаяк їх зменшення відставало від темпу зниження оптових цін. Зокрема, для зниження роздрібних цін у споживчій кооперації пропонувалося посилити раціоналізацію її торговельного апарату [233, с.251].

Точної визначеності на місцях у питанні, мають бути кооперативні ціни на рівні середньоринкових чи нижче за них, не поставало. Так, бюро Одеського губкому КП(б)У 10 червня 1925 р. дало розпорядження місцевому ЦРК встановити ціни на товари, щоб вони були не нижчими за середньоринкові [234, арк.109], а кооперативна комісія при Чернігівському губпарткомі 14 травня 1925 р. висунула перед сільськими кооперативами завдання - здійснювати продаж товарів за цінами, нижчими за середньоринкові, відповідно дотримуючись націнки не більше 10% [235, арк.121-122]. Для прискорення зниження цін у сільській кооперації місцева влада спонукала райспілки відряджати на село інструкторів-комуністів, що підтверджує приклад Хорольського виконкому на Полтавщині [236, арк.66]. Адміністративний тиск на зниження цін у кооперації спостерігався і в містечку Опішня (Полтавщина), коли в листопаді 1925 р. місцевий виконком, виявивши високі націнки на товари, що доходили до 15-20%, вимагав від кооператорів негайно їх знизити [237, арк.283].

Залишалося невирішеним питання забезпечення робітників дешевою м'ясною продукцією. Беручи до уваги високі ціни на м'ясо в містах, 2-а сесія ВУЦВК ІХ скликання, що проходила 23 жовтня 1925 р., визнала за потрібне асигнувати кошти держави на зміцнення ролі державної і кооперативної торгівлі у справі постачання робітників промислових центрів м'ясом за цінами, нижчими від приватних. Разом з цим сесія наголосила на необхідності встановити суворіші норми кримінальної відповідальності за зловмисну спекуляцію м'ясом та мануфактурою [238, с.1198].

Восени 1925 р. спостерігалась нова хвиля загострення товарного дефіциту у зв'язку з недостатністю промислових товарів, яка супроводжувалася посиленням спекуляції на найбільш ходові товари. Відтак 11 листопада 1925 р. на засіданні НКВТ УСРР визнали за необхідне, щоб місцеві наради органів влади, до складу яких входили представники державних та кооперативних торговельних організацій, встановили граничні надбавки на найбільш ходові мануфактурні, шкіряні й металеві товари. Визначені НКВТ УСРР типові накидки на товари мали враховуватися окрвиконкомами й окрвнуторгами для визначення ними граничних цін на місцях. Підвищення цін у споживчій кооперації дозволялося лише з дозволу вказаного відомства [239].

З огляду на проблеми ціноутворення на ринку, викликані недостатністю товарів, ІХ з'їзд КП(б)У (грудень 1925 р.) наголосив на тому, що торговельним організаціям, зокрема споживчій кооперації, для збереження реальної зарплати робітників у періоди ажіотажу необхідно домагатися стійкості цін на продукти харчування [27, с.354-355]. Водночас з'їзд підкреслив, що вкрай потрібне посилення регулюючого впливу держави за комерційною діяльністю кооперативних організацій» [27, с.378-379]. Отже, вплив більшовиків на процес ціноутворення у споживчій кооперації на кінець 1925 р. ще більше посилився.

Здійснюючи політику зниження цін, споживча кооперація зуміла потіснити приватний капітал не лише з оптового, а й - що більш важливо - з роздрібного товарообігу На кінець 1925 р. ціни в магазинах споживчої кооперації у середньому були на 9-11% нижчими, ніж у приватного торговця [240]. Відтак виконання накресленого більшовиками завдання щодо витіснення з ринку приватника шляхом зниження цін у кооперативному секторі активізувалося, хоча, безперечно, воно більшою мірою виконувалося директивним шляхом.

Активізація торгівлі спонукала правління ВУКС створити відділ, який опікувався питанням координації торговельних операцій. Тому 2 червня 1925 р. на засіданні правління ВУКС ухвалили «Положення про торговий відділ Вукопспілки». У ньому зазначалося: «Торговий відділ веде всю торговельну роботу ВУКС у цілому і є її представником у планових організаціях і центральних закладах з усіх питань, які пов'язані з торговельною діяльністю» [241, арк.214-215]. Створення цього відділу свідчило не лише про розширення торговельної діяльності споживчої кооперації, але й необхідність узгодження її дій із регулюючими структурами. Однією з функцій відділу стало систематичне надання органам державної статистики відповідно до постанови ВУЦВК і РНК УСРР від 21 вересня 1925 р. «Про обов'язкову звітність торговельних підприємств» звітності - від подекадної до річної [242, с.850-851].

Для того, щоб активізувати торговельну діяльність споживчої кооперації та розширити пропаганду її переваг над приватною торгівлею, керівництво УСРР ініціювало проведення агітаційних кампаній. Так, 25 лютого 1925 р. вийшла постанова ВУЦВК «Про Всеукраїнський конкурс споживчої кооперації», що мав відбуватися з 1 березня по 1 травня 1925 р. Із запасного фонду уряду УСРР на його проведення виділили 10 тис. крб [243, с.104-105]. За ініціативи місцевих органів влади організовувалися конкурси на кращого продавця, метою яких було поширити досвід кращих кооперативних торговельних закладів. Наприклад, у травні 1924 р. Запорізький ЦРК провів конкурс на кращого продавця робітничої кооперації. Результати заходу широко пропагувалися на сторінках місцевих газет [244, с.24]. Чернігівська кооператнарада при губкомі КП(б)У 4 листопада 1924 р. оголосила конкурс на кращий сільський кооператив. Для його підтримки Чернігівський губпартком виділив 1 тис. крб для нагородження кращих продавців [245, арк.25].

І центральні, і місцеві партійні та радянські органи влади не заперечували створення так званих крамничних комісій із числа пайовиків, уповноважених відстежувати якість торговельного обслуговування в кооперативах. У ряді випадків більшовики ініціювали створення подібних комісій, розробляючи «Положення про крамничні комісії» і прагнучи через них впливати на стан справ у споживчій кооперації [246, арк.33]. Без сумніву, крамничні комісії принесли помітну користь, оскільки допомагали виявляти недоліки торговельної роботи кооперативних організацій. Проте, впливаючи на роботу крамничних комісій, більшовики прагнули поглибити контроль за роботою кооперативів. Так, з допомогою крамничних комісій Полтавському губкому КП(б)У в серпні 1924 р. вдалося виявити, що в Золотоніській та Красноградській округах у неділю кооперативні магазини були закриті, тоді як приватні продовжували працювати [247, арк.65].

Загалом протягом 1924-1925 рр. відбулося суттєве зростання торговельної мережі споживчої кооперації України. Так, на 1 січня 1925 р. торговельна мережа Харківського ЦРК становила 227 одиниць, що порівняно з попереднім роком дало зростання на 206,7% [248]. Якщо в робітничій кооперації, за даними Уцеробкоопу, на 1 жовтня 1924 р. було 1976 торговельних закладів, то на 1 жовтня 1925 р. їх налічувалося 2561, відтак за рік відбулося зростання на 585 одиниць (майже на 30%) [249, с.11]. Дещо інші показники про кількість торговельних закладів запропоновані в іншому джерелі. На 1 жовтня 1925 р. 2857 торговельних підприємств налічувалось у робітничо-міських кооперативах і 7679 - у сільських споживчих товариствах. Річний оборот пересічно на один магазин робітничо-міського кооперативу становив 108,3 тис. крб, а сільського - 19,4 тис. крб, тобто у п'ять разів менше. Відставання розвитку торговельної мережі на селі призвело до того, що один магазин сільського споживчого товариства у 1924-1925 рр. обслуговував у середньому 2799 жителів, а робітничо-міського кооперативу - 1824 жителі [78, с.42-43].

Різняться дані джерел щодо місця споживчої кооперації у задоволенні потреб населення в продуктах харчування і промислових товарах. За даними О.П. Пиріг, потреби робітників у продуктах і промислових товарах у 1924 р. робітнича кооперація задовольняла на 60-80% [250, с.124]. Високі показники охоплення робкоопами потреб робітників зафіксовані у дослідженні М. Агуфа, здійсненому в роки непу. Так, на 1 жовтня 1924 р. Чистяківський робкооп у Донбасі забезпечив потреби своїх членів на 61,6%, Грищинський - на 75%, Алмазнянський - на 81,5%, Колжанський - на 82%. [251, с.75-76]. Проте звіт Полтавського робітничо-міського товариства за січень 1924 р. засвідчує, що воно задовольняло лише 15% потреб пайовиків [252, арк.4].

Проблеми охоплення споживчою кооперацією потреб робітників промислових центрів неодноразово вирішувалося шляхом директивного втручання з боку вищого партійного керівництва. Зокрема, питання про необхідність збільшення відсотка обслуговування робітників Катеринославського ЦРК обговорювали в Політбюро ЦК КП(б) У 8 листопада 1924 р. З огляду на те, що 30,5% охоплення споживчою кооперацією потреб робітників Катеринослава було визнано незадовільним, ЦК КП(б)У зобов'язав ЦРК упродовж 3 місяців довести показники до 60%, тобто збільшити вдвічі забезпечення членів робітничої кооперації [253, арк.47].