Господарська діяльність споживчої кооперації України в період нової економічної політики (1921–1928 рр.)

Серйозним розходженням, яке ускладнювало взаємовідносини ВУКС і Наркомпроду УСРР, були неузгоджені товарообмінні еквіваленти. Так, 100 вагових одиниць пшениці дорівнювали 135 ваговим одиницям вівса, або 200 - кукурудзи, або 125 - картоплі, або 135 - проса, або 50 - яловичини, або 40 - свинини; одна корова дорівнювала 80-90 пудів солі [29, с.94]. Користуватися такою системою еквівалентів було дуже незручно. Рішення Першої Всеукраїнської наради КП(б)У надати місцевим господарським органам свободу еквівалентів могло викликати появу численних регіональних еквівалентів і призвести до плутанини. З огляду на це Наркомпрод і ВУКС були змушені встановити єдиний еквівалент - 1 пуд пшениці. Вартість його тоді прирівнювалася до 100 карбованців [30, с.18].

Систематично голова правління ВУКС І.А. Саммер інформував керівництво республіки про участь споживкооперації у проведенні товарообміну, дані від кооперативів не рідше одного разу на тиждень надходили до місцевих органів влади [31, арк.5]. Про посилення нагляду за товарообмінною практикою кооперативних організацій свідчить декрет РНК УСРР від 4 червня 1921 р. «Про контроль над споживчою кооперацією», згідно з яким органи НК РСІ УСРР звільнялись від контролю за її грошовими і матеріальними цінностями, натомість право контролю отримали ті державні структури, зокрема органи Наркомпроду, які передали їй товари для товарообміну [32, с.330-331]. 6 червня того ж року вийшла постанова РНК УСРР «Положення про Кооперативний комітет УСРР», яка посилювала контроль з боку уряду за товарообмінними операціями, оскільки новостворена структура діяла в складі Раднаркому і вилучала споживчу кооперацію з-під контролю низки окремих відомств [33, арк.193].

З метою активізації товарообмінних операцій розгорнулася широкомасштабна пропагандистська робота. Підкреслюючи важливість цієї справи, В.І. Ленін говорив: «Цілий ряд декретів і постанов, велика кількість статей, вся пропаганда, все законодавство з весни 1921 р. було прилаштоване до підняття товарообміну» [34, с.207]. Досвід продуктообміну популяризувався в періодичних виданнях. Так, газета «Вісті ВУЦВК» у травні 1921 р. повідомляла: «У Кисляківській волості Миколаївської губернії була влаштована бесіда з селянами в справі натурального податку та товарообміну. Селяни були дуже задоволені, дякували за цінні пояснення й почали здавати до кооперативів свої лишки в обмін на потрібні товари» [35].

Проте на практиці все було набагато складніше. Здана селянами до кооперативів продукція лише на 40 % забезпечувалася товарами, а решта 60 % виплачувалася готівкою, якої до того ж не вистачало [36, с.7]. Під державні товарообмінні операції кооперація, як правило, грошей не отримувала. Власних коштів на той час у неї не було. Приватні торговці, міські жителі платили селянину значно більше. Однак виконувати державні завдання при всій недосконалості товарообмінної практики диктувала необхідність: споживча кооперація на той час ще не мала достатніх засобів для самостійного існування, тож мусила якось прилаштовуватися до економічної ситуації [37, с.13].

Для того, щоб блокувати дії приватних торговців й активізувати обмінні операції, держава була приречена підтримати споживчу кооперацію. Зокрема, РНК УСРР 17 червня 1921 р. видав постанову «Про авансовий кредит кооперації» [38, с.361], за якою відпуск коштів споживчій кооперації з боку Наркомпроду у вигляді кредиту сумою 10 млрд крб був продовжений до 15 серпня того ж року. Та навіть отримавши матеріальну підтримку держави, кооперація не могла розгорнути товарообмінну практику так, як того бажало керівництво республіки. Кооперативи могли здійснювати обмінні операції з селянами тільки після сплати останніми продподатку, тоді як для інших конкурентів такого обмеження не існувало. У ряді губерній до 1 серпня 1921 р. зберігалась продрозкладка, що обмежувало ініціативу споживчої кооперації.

Держава широко практикувала методи адміністративного впливу щодо недопущення мішечництва. Були введені суворі санкції за «спекуляцію хлібом», аж до ув'язнення до концтабору терміном на п'ять років [39, арк.88]. При ВНК РСФРР організували Центральну комісію боротьби з мішечництвом. Відповідні комісії з'явилися і на місцях. 27 травня 1921 р. В.І. Ленін направив телеграму Ф.Е. Дзержинському, який перебував тоді в Україні, і вимагав повідомити про заходи щодо боротьби із скуповуванням і незаконним перевезенням продуктів. А в червні того ж року РНК РСФРР заборонив місцевим виконкомам видавати будь-які дозволи на поїздки в Україну з тим, що посилити централізм у практиці товарообміну. Проте в українське село систематично прибували неорганізовані заготівельники. Часопис «Полтавський кооператор» повідомляв, що на Полтавський повіт «налетіла сила торбарів, які обходили усі хати, міняючи свій скарб на хліб по досить вигідному для селянства еквівалентові» [40, с.10]. Передусім ішлося про мішечників з РСФРР. До Полтавської губспілки надходили пропозиції щодо обміну товарів, проте вона не могла захопити ініціативу, оскільки чекала вказівок центру. Натомість «торбарі збували свій товар, обходячи кожну хату по селах, а банди, які снували в повіті, грабували селянство і склади з товаром» [41, арк.71].

Намагаючись зберегти державний рівень товарообміну і тим самим зупинити приватну торгівлю, більшовики вирішили посилити вплив на кооперацію. Не випадково 2 червня 1921 р. у газеті «Правда» з'явилася передовиця з красномовною назвою «Комуністи і кооперація», яка закликала членів партії «оволодіти кооперацією будь за що» і довести : «якщо потрібно в інтересах революції торгувати, то вони зможуть зробити це» [42]. Тобто адміністративним втручанням більшовицькі експериментатори і надалі прагнули відсунути ринкові відносини. Заручницею такого «державного» підходу продовжувала залишатись вітчизняна споживча кооперація.

Іншим засобом активізації товарообміну партійно-державне керівництво на місцях вважало інструкції, які зобов'язували посилити плановість у роботі кооператорів. Так, у Балтському повіті на Одещині кооперативи почала товарообмінні операції з 1 червня, оскільки ця дата була визначена циркуляром губкому КП(б)У. З метою привернення уваги селян до кооперації документ зобов'язував при встановленні товарообмінних еквівалентів робити знижку на товари промисловості у розмірі 5 % порівняно з приватними цінами [43, арк.192]. Крім цього, одеські кооператори вдалися до організації постійно діючої виставки товарів та сільгосппродуктів, що призначались для обміну [44].

Певних результатів в організації товарообміну досягли на Харківщині. Це стало можливим завдяки кільком факторам. По-перше, на периферію виїхала частина спеціалістів губспоживспілки, по-друге, кооператорам вдалося налагодити зв'язок із комітетами незаможних селян, які стали їх опорою у відкритті товарообмінних пунктів. У результаті протягом червня 1921 р. у Харківській губернії було відкрито 26 товарообмінних пунктів, а в жовтні їх було вже 244 [45, арк.54].

Отже, ряд адміністративних заходів призвів до активізації товарообмінних операцій, у зв'язку з чим упродовж червня 1921 р. у різних губерніях України масово відкривалися обмінні пункти. Так, губернська кооператнарада на Миколаївщині ухвалила відпускати більш міцним сільським кооперативам товари в кредит, зокрема мануфактуру, гас, сіль, посуд, скло, колісну мазь, галантерею тощо. У червні вдалося відкрити обмінні пункти в Миколаївському, Херсонському та Дніпровському повітах, на яких виміняли 4 млн пудів зерна [46]. Проте кількість відкритих протягом червня обмінних пунктів була різною. У промислових губерніях, де існувала гостра потреба у продуктах, і де зберігалися значні запаси товарообмінних фондів, їх організували більше, ніж в аграрних. Наприклад, Київська губспілка відкрила 23 пункти, Катеринославська - 22, Миколаївська - 19, тоді як Волинська - всього 8 [47].

Право на товарообмін поширювалось на робітників не лише важкої, але й легкої і переробної промисловості згідно з постановою РНК УСРР від 4 липня 1921 р. «Про порядок відрахувань продуктів у фонд натурпреміювання» [48, с.395-396] та постановою РНК УСРР «Про покращення побуту робітників» від 8 липня 1921 р. [49, с.429]. Робітники Харківського заводу машинного устаткування запропонували для обміну 10 сіялок, 5 борон, 50 соломорізок, 29 молотилок, 40 маховиків, 15 передач, 10 коренерізок, 20 дробилок. ВУКС, у свою чергу, надала робітникам цього заводу у вигляді авансу 400 пудів цукру. Робкооп Кременчуцької тютюнової фабрики протягом червня обміняв на селі 1 вагон махорки і мільйон цигарок [50]. Проте не завжди робітникам удавалося обміняти свою продукцію на продукти. Зокрема, в доповідній записці уповноваженого ВУКС по Катеринославській губернії повідомлялося: «Товарообмінні операції проходять слабо. Становище з організацією робітничого фонду в Катеринославі плачевне. Справа робітничого забезпечення дуже кульгає» [51, арк.4]. Причин невдалого товарообміну було кілька: неходові товари, невизначені еквіваленти, недостатня організаційна робота тощо. Робітничі кооперативи України були змушені проводити обмін товарами між собою, оскільки у той період не вистачало ряду товарів широкого вжитку.

Оскільки бракувало багатьох промислових товарів, практикувались товарообмінні операції з робкоопами інших республік. ВУКС за угодою з Наркомпродом УСРР організувала товарообмінні пункти на кордоні з РСФРР (на хуторі Михайловському, у Білгороді, Харкові та Конотопі). Про характер і масштаби цього обміну частково можна судити за такими даними. У Харкові за сім днів червня 1921 р. від робітників Москви було прийнято для обміну 7867 аршинів мануфактури, 189 штук білизни і 219 котушок ниток, натомість відпущено 2773 пуди пшениці і 1466 пудів ячменю; відповідно у Білгороді з 8 по 14 червня від московської робітничої делегації було прийнято 54211 аршинів мануфактури, 3370 штук білизни, 175 пар взуття, 556 залізних виробів, 1 тисяч котушок ниток, а навзамін відпущено 30 вагонів (30 тис. пудів) зерна [52, л.66 об.]. У червні 1921 р. експедиція бакинських робітників обміняла на Україні нафтопродукти і 11 тис. пудів риби на 31,2 тис. пудів цукру. Іншого разу бакинці привезли до Харкова 3 тис. пудів риби [53, л.19]. Таким чином, за рахунок міжреспубліканського натурального обміну більшовики продовжували тримати лінію на ігнорування економічних законів ринку.

Розширення міжреспубліканських кордонів товарообміну, хоча й сприяло надходженню промислових товарів, проте ще більше ускладнило продовольчу ситуацію в Україні. Це засвідчує інформаційний звіт полтавських кооператорів до управління з товарообміну при ВУКС від 23 червня 1921 р.: «У Полтавському районі був сильний наплив мішечників, які зривали роботу губспілки. Кількість мішечників настільки велика, що за словами залізничників, щоденно вивозиться з Полтави до 30 вагонів різних продуктів та хліба» [54, арк.4]. Отже, навіть за умови підтримки споживчої кооперації та запровадження адміністративних заходів більшовикам не вдалося призупинити зростання приватної торгівлі продуктами харчування. Селяни, маючи вільний вибір товарів, пропонованих мішечниками, а також можливість вигідно продати за гроші свою продукцію, відверто віддавали перевагу вільній торгівлі, а не товарообміну зі споживчою кооперацією та державними органами. Газета «Правда» 16 липня 1921 р. щодо цього писала: «Державні органи втрачають роль монополіста на ринку, навіть роль регулятора... Організованого мішечника б'є індивідуальний мішечник» [55].

Пленум ЦК КП(б) (20-21 липня 1921 р.) не лише обговорив результати товарообміну, але й відчайдушно наполягав на його вдосконаленні. Розпочати «вдосконалення» вирішили зі споживчої кооперації, що підтверджує постанова «Про товарообмінні операції Вукопспілки» [27, с.160-164]. Споживчій кооперації було вказано на «недостатню організованість та політичну витримку». Пленум доручив Наркомпроду і ВУКС посилити контроль за витрачанням товарообмінного фонду та координацією діяльності губернських споживспілок. Водночас було підтримане клопотання правління ВУКС про виділення їй Наркомпродом авансового хлібного фонду в розмірі 100 тис. пудів для полегшення укладання угод з робітничими організаціями.

Другий період товарообміну тривав під час хлібної кампанії - від серпня до кінця 1921 р. З 1 серпня почалася продподаткова кампанія щодо нового врожаю. Щоб спрямувати селян на споживчі товариства з метою обміну сільгосппродукції на товари промисловості й одночасно обмежити приватну торгівлю, 6 серпня 1921 р. РНК УСРР ухвалив постанову «Про вилучення деяких товарів із обігу на вільному ринку» [56, арк.290]. З обігу на вільному ринку вилучили предмети широкого вжитку, а саме: сіль, гас, нафтопродукти, цукор, покрівельне залізо, шкіру для підошов, мануфактуру, папір тощо. Ці товари селяни могли придбати лише шляхом обміну через споживчу кооперацію та місцеві органи Наркомпроду УСРР.

Досвід товарообміну був проаналізований на І з'їзді уповноважених ВУКС, який проходив у серпні 1921 р. Для керівництва УСРР це була ще одна можливість оптимізувати товарообмін, тому не випадково на з'їзді кооператорів виступив М.В. Фрунзе (заступник голови РНК УСРР), який наголосив на ролі кооперації у боротьбі проти приватного торговця і повідомив про позицію уряду щодо можливості комбінованого товарообміну, у тому числі і грошового [57, арк.4-6]. Слова М.В. Фрунзе викликали активне обговорення кооператорів. У їх виступах наголошувалось, що до цього часу точно не визначено, як проводити товарообмін - методом товар-товар чи методом товар-гроші-товар, тому «доводилось діяти наосліп, на свій страх і ризик». У результаті вирішили визначати товарообмінні еквіваленти за середньо-ринковими цінами, використовуючи обидва методи обміну [58, арк.34].

Як засвідчила практика, натуральний обмін не витримав перевірку часом, верх брала тенденція до посилення товарно-грошових відносин. У серпні 1921 р. керівництво республіки направило кооперативним організаціям директиву: «Необхідне посилення державного і кооперативного товарообороту з селом як натурального, так і натурально-грошового» [59, арк.342]. Щоб підтримати зацікавленість селян у товарообміні, 26 серпня 1921 р. ВУЦВК ухвалив постанову «Про недоторканість продуктів промисловості, придбаних сільським населенням шляхом товарообміну» [60, арк.172]. Стимулом до товарообміну також покликана була стати постанова ВУЦВК від 19 жовтня «Про нагородження Миргородського і Гадяцького повітів Полтавської губернії за блискуче виконання продподатку», за якою Наркомпрод, Укрзовнішторг та ВУКС мали відправити туди «якнайбільшу кількість товарів, які необхідні селянству для відновлення його господарства» [61, с.726].

Керівництву УСРР доводилося враховувати ускладнення продовольчої ситуації, а відтак і проблеми товарообміну з огляду на неврожай на Півдні України. 29 серпня 1921 р. ВУЦВК видав постанову «Про порядок заготівель продуктів кооперативними об'єднаннями робітників і службовців», у якій підкреслювалось, що в села за продовольством вирушили незареєстровані товарообмінні делегації. Вони «викачують залишки продовольства, необхідного місцевому населенню», «вступають один з одним у конкуренцію і таким чином одночасно викликають надмірне падіння ринкових цін на товари і спекулятивне здуття цін на продовольство» [62, с.554]. Усі робкоопи були зобов'язані проводити товарообмін на селі тільки через місцеві споживчі товариства. Товарообмінні операції з РСФРР кооператори мали проводити лише з санкції ВУКС або Уцеробкоопу.

29 жовтня 1921 р. В.І. Ленін, виступаючи на VІІ Московській губпартконференції, вперше констатував: задуманий товарообмін не вдався, («зірвався», як він висловився), приватний ринок виявився сильнішим [34, с.218]. Експеримент з товарообміном, на який витратили величезні матеріальні ресурси, на практиці обернувся звичайною торгівлею. В історичній літературі вказуються різні причини невдачі товарообміну, у тому числі брак необхідних промислових товарів, розбіжність еквівалентних цін, голод, що розпочався наприкінці літа 1921 р. Основна причина невдачі товарообміну, звісно, полягала в ігноруванні законів ринку. З огляду на це дослідник кооперативного руху В.І. Марочко зазначає, що перехідний період від капіталізму до соціалізму - це «історична реальність, а не просто теорія, яка випадково потрапила до праць більшовиків» [63, с.146].

Визнавши поразку невдалого товарообміну, правляча партія вирішила взяти курс на відродження торгівлі. Перед розробниками непу постала проблема обґрунтування необхідності повернення до торгівлі З цього приводу М.І. Бухарін зазначав: «Ми думали, що можемо одним помахом її (торгівлю - Т.О.) знищити. Виявилося, що до соціалізму прийдемо саме через ринкові відносини» [64, с.388]. Тобто з огляду на повернення до ринку восени 1921 р. більшовикам нічого не залишалося, як вустами свого лідера заявити: «Навчитися розуміти комерційні відносини і торгівлю, - це наш обов'язок, і ми почнемо успішно вчитися і навчимося» [34, с.218].

Невдовзі з переходом до торгівлі визначилося і партійне керівництво УСРР. У грудні 1921 р. VІ конференція КП(б)У в резолюції «Про кооперацію» зазначала: «При наявності зростаючого товарного і особливо дрібновласницького господарства, з одного боку, і пролетарської диктатури - з другого, кооперація є основним засобом оволодіння товарооборотом» [27, с.198]. В умовах відновлення торгівлі споживча кооперація мала слугувати встановленню державно-вигідного товарообігу між промисловістю і сільськими виробниками. Принагідно зазначимо, що з переходом до торгівлі кооперацію практично позбавили державної фінансової допомоги. Декретом РНК УСРР від 31 жовтня 1921 р. «Тимчасове Положення про Центральний і місцевий комітети з фінансування кооперації» розмір державних кредитів кооперативним організаціям обмежувався. Визначеним державою кредитором споживчої кооперації міг бути лише Наркомат фінансів [65, с.750-751].

Водночас ситуація із товарним фондом ускладнювалася тим, що згідно з постановою РНК УСРР від 6 грудня 1921 р. «Про порядок залучення споживчої кооперації органами держави до виконання товарообмінних і заготівельних операцій» товарні фонди, раніше передані державою кооперації для товарообміну, віднині призначалися для державних заготівель [66, с.860-862]. Позаяк влада вимагала від кооператорів повернення раніше виділених їм фондів, навколо цього питання почали виникати конфліктні ситуації. 19 грудня 1921 р. вийшла постанова УЕР «Про порядок передачі державним органам сировини і товарів, заготовлених кооперацією» [67, с.904-905], яка зобов'язувала кооперацію у місячний термін надіслати відповідним державним органам дані про товари, які підлягали передачі.

30 грудня 1921 р. УЕР затвердила «Положення про Центральну товарну кооперативну біржу при Вукопспілці» [68, с.928-937]. Метою біржі (що виконувала у даному разі роль ринку оптової торгівлі) було виявлення попиту і пропозиції, регулювання торгових операцій, які здійснювали кооперативні і державні організації, збір і опублікування даних про стан ринків в Україні та за її межами, розв'язання спорів. Членами біржі могли бути як всеукраїнські кооперативні центри, так і кооперативні центри інших республік.

Як вважає О.А. Пиріг, заходи радянської влади щодо відновлення і розвитку торгівлі протягом 1922 р. переважно були безсистемними, продиктованими нагальними потребами поточного моменту [69, с.207]. Однак, на нашу думку, рішення більшовиків щодо використання споживчої кооперації у грі проти приватника на ринковому полі не варто розглядати як цілком несподівані. Ще в листопаді 1921 р. В.І. Ленін запропонував скасувати всі постанови державних органів, які обмежували права споживчої кооперації у сфері торговельних операцій порівняно з приватними особами [34, с.480]. Це була, підкреслює І.А. Гетьман, програма монополізації споживчою кооперацією роздрібних торговельних операцій [70, с.48-49] Не випадково VІ конференція КП(б)У, яка проходила в грудні 1921 р., акцентувала на тому, що споживча кооперація має стати основним торговельним апаратом і підпорядкувати цілям держави «закономірний торговельний прибуток» [27, с.199].

Більшовики, хоча й проголосили свободу торгівлі, практично до середини 1922 р. продовжували залучати споживчу кооперацію до нормованого розподілу продуктів. Відповідно до постанови ВУЦВК від 18 січня 1922 р. «Про створення загальнодержавного продовольчого фонду» її товарні запаси використовувалися для забезпечення голодуючих Півдня України та Поволжя, робітників важкої промисловості [71, с.31-32]. Постанова РНК від 18 лютого 1922 р. «Про залишення на державному забезпеченні цукром армії, лікарень, курортів і будинків відпочинку» також зобов'язувала кооператорів допомогати у вирішенні продовольчої проблеми [72, с.103]. Певний відсоток продукції кооператори відраховували у фонд Наркомпроду згідно з постановою УЕР від 13 березня 1922 р. «Про забезпечення Червоної Армії та Флоту милом, тютюном і сірниками» [73, с.202].

Украй нелегко було кооператорам УСРР у період голоду виділяти продукти для Радянської Росії, однак під тиском Раднаркому РСФРР та керівництва Центроспілки вони змушені були це робити. Так, протягом лютого 1922 р. Вукопспілка направила для робітників Москви до 100 тис. пудів свинини та яловичини в обмін на мануфактуру та галантерею, а для робітничої кооперації Петрограда -10 тис. пудів м'яса в обмін на металічні вироби [74, л.8]. Таким чином, практично лише з середини 1922 р. споживча кооперація України змогла перейти власне до торговельних операцій.

Ускладненням на шляху відродження торговельної діяльності споживчої кооперації залишалася приватна торгівля. Хоча постанова РНК УСРР «Про торгівлю» [75, с.583], що давала дозвіл приватному капіталу в торгівлі, вийшла лише в серпні 1922 р., проте завдяки мобільності приватна торгівля відразу захопила значну частину роздрібного товарообігу Журнал «Кооперативне будівництво» підкреслював, що приватна торгівля на середину року охопила понад 90% ринку [76, с.26]. За іншими джерелами, питома вага приватної торгівлі в роздрібному товарообігові України в 1922 р. складала 75%, в оптовому - близько 50% [77, с.44]. Тоді ж на долю торговельної галузі споживчої кооперації припадало лише 10,3 % [78, с.43].

На ХІ з'їзді РКП(б) (27 березня - 2 квітня 1922 р.) В.І. Ленін зазначав, що між соціалізмом і капіталізмом розгорнулась гостра боротьба, особливо в галузі торгівлі. Відтак перед більшовиками постало завдання оволодіти мистецтвом торгівлі [79, с.77]. Директиву більшовицького центру в Москві підхопили радянські очільники в Україні. Зокрема, Е.І. Квірінг зазначав: «Тепер кооперація повинна вбити шляхом конкуренції приватну торгівлю» [80, с.22]. На бій з приватником були налаштовані й місцеві більшовицькі осередки, що підтверджує рішення пленуму Одеського губкому КП(б) від 5 лютого 1922 р.: «Наше завдання - стати хорошими червоними купцями буде виконано настільки, наскільки сильною буде наша кооперація» [81, арк.3].

Згідно з постановою РНК УСРР «Про кошти кооперації» від 13 вересня 1921 р. споживча кооперація мала проводити торговельні операції «за свій рахунок і на свій ризик» [82, с.587]. Перехід кооперативних організацій на госпрозрахунок у середині 1922 р. виявив збитковість їх роботи, вони були не в змозі розгорнути діяльність без фінансової підтримки держави. З огляду на це, В.І. Ленін наполягав на тому, щоб «…кооперацію кредитувати такими державними коштами, які хоча б на небагато, але перевищували ті кошти, які ми даємо приватним підприємствам» [83, с.353].

Однак державна підтримка споживчій кооперації у справі оподаткування була надана не відразу. Навесні 1922 р. більшовики з метою збільшення грошових надходжень від торгівлі до державної скарбниці визначили розряди торгових підприємств. Так, 8 березня ВУЦВК ухвалив постанову «Про розряди торговельних підприємств», яка поширювалась і на споживчу кооперацію [84, с.185]. Закон «Про промисловий податок», впроваджений у дію постановою ВУЦВК від 15 березня 1922 р., проголошував зрівняльний характер оподаткування всіх торговельних закладів [85, с.208-209]. Складна економічна ситуація спонукала більшовиків ухвалити декрет ВУЦВК від 10 травня 1922 р. «Про додаткове оподаткування торговельних та промислових підприємств для подання допомоги голодуючим», який уводив додаткові податки в розмірі 10% патентного збору та 1% з обороту на всі торговельні підприємства [86, с.381-382].

Керівництво ВУКС не раз зверталося до Раднаркому УСРР з проханням про надання споживчій кооперації фінансової допомоги. Так, 5 липня 1922 р. у зверненні правління ВУКС до уряду республіки підкреслювалося: «Фінансовий стан споживчої кооперації нині дуже складний. Багато кооперативних організацій у зв'язку із неможливістю винести податки припиняють своє існування» [87, арк.36]. З огляду на це, Раднарком УСРР спонукав Наркомпрод анулювати заборгованість з боку споживчої кооперації. 29 серпня того ж року ВУЦВК і РНК УСРР ухвалили закон «Про порядок оподаткування споживчої кооперації промисловим податком», за яким вона отримала переваги при оподаткуванні. Проте він зменшував на 50% обсяг патентного й зрівняльного зборів для кооперативів закритого типу, які відпускали товар лише своїм членам. Усі інші споживчі товариства мали сплачувати вказані збори в розмірі 75 % від установлених ставок [88, с.595].

Потреба стабілізації фінансового стану вітчизняної кооперації спричинила створення кооперативного банку. 21 березня 1922 р. РНК УСРР дав дозвіл на організацію Українбанку як єдиного кредитного центру для обслуговування всіх видів кооперації [89, арк.127]. Це певною мірою підсилювало фінансовий стан споживчої кооперації, яка відповідно до постанови другої сесії Ради ВУКС «Про вступ ВУКС у члени-фундатори Українбанку» у червні 1922 р. увійшла до його складу [90, с.25]. Попри міжкооперативний статус, Українбанк, у першу чергу, був банком споживчої кооперації. У 1922-1923 рр. її частка в загальній сумі відпущених банком кредитів становила 61,3% [91, с.213]. У 1922-1923 рр. частка всіх видів кооперації у тому числі споживчої, в загальному обсязі операцій Держбанку становила 39 % [92, арк.98]. До кредитування споживчої кооперації також залучалися міські відділи Держбанку, Зовнішторгбанк, товариства взаємного кредиту [91, с.213].

Дотримуючись класового принципу першочергового забезпечення робітників, керівництво країни пішло на запровадження як грошового, так і товарного їх кредитування, тим самим порушивши кооперативний принцип щодо заборони відпуску товарів у кредит. У жовтні 1922 р. більшовики на сторінках одного з комуністичних видань так аргументували своє рішення: «…дорожнеча життя з кожним днем стає все відчутнішою. Вона призвела до того, що без допомоги господарських органів робітнику не обійтися. Одяг і взуття робітник може придбати тільки шляхом кредитування. Це можна зробити, відпускаючи товари через робітничі кооперативи» [93].

21 листопада 1922 р. на засіданні РНК УСРР ухвалили рішення про організацію кредиту для робітників. НКВТ доручили розширити робітничий кредит до 7 трлн крб, переважно за рахунок коштів господарських органів. Згідно з постановою уряду УСРР від 19 грудня 1922 р. «Про передачу відомствам Уцеробкоопу сум, призначених для організації робітничого кредиту» були визначені розміри коштів, які окремі структури мали передати в його розпорядження [94, арк.113]. Політику кредитування робітників проводили місцеві органи влади, що підтверджує рішення Київського губвиконкому від 10 лютого 1923 р. про надання міським кредитним комітетом безпроцентного кредиту Київському Соробкоопу у розмірі 300 тис. крб терміном на 4 місяці [95, арк.53]. Робітничий кредит, як дрібнокрамничний до найближчої зарплати продуктами харчування, так і довготерміновий (одягом, взуттям, дровами) на термін 3-4 і більше місяців, займав в оборотах деяких робкоопів 50-60% до загальної суми товарообігу [96, с.104].

Суттєву перешкоду в налагодженні товарообігу в Україні становило стрімке знецінення грошей. Порівняння цін довоєнного періоду з цінами початку січня 1922 р. вказує на їх підвищення у 273 тис. разів, тобто купівельна спроможність 1 млн крб відповідала 3 крб 66,3 коп. зразка 1913 р., а на вересень ще зменшилася до 11,8 коп. [97]. Протягом 1922 р. тривала розробка засад грошової реформи. Більшовикам удалося запровадити конвертовану валюту, проте перші радянські червінці були випущені в обіг лише наприкінці року.

З огляду на умови ринку взаємозв'язки споживчої кооперації з державними органами мали базуватися на принципі комерційних договорів. Однак безпосередні зв'язки її з державною промисловістю були слабкі і, як зазначав дослідник кооперативного руху П. Височанський, «зав'язувались доволі туго» [98, с.47]. Згідно з постановою РНК УСРР від 6 грудня 1921 р. «Про порядок залучення споживчої кооперації органами держави до виконання товарообмінних і заготівельних операцій» державні промислові підприємства були зобов'язані реалізовувати свою продукцію через споживчу кооперацію і лише при її відмові пропонувати товари іншим контрагентам, але на гірших умовах [99, с.860].

Проте цю урядову вказівку неоднозначно сприйняли керівники державних промислових підприємств, бо переведення трестів на госпрозрахунок логічно вимагало надання їм права самостійного вибору посередника в реалізації власних товарів. Не випадково Кременчуцький окрвиконком на Полтавщині у жовтні 1922 р. підкреслював, що «взаємовідносини державних органів з місцевою кооперацією не налагоджені, так як їй все ще не йдуть назустріч» [100, арк.73]. Загалом політика більшовиків щодо реалізації промислової продукції через споживчу кооперацію забезпечила останній підтримку у вирішенні проблеми товарних фондів. За підсумками 1922-1923 господарського року з 26% промислової продукції, реалізованої на внутрішньому ринку, 16,5% становила частка споживчої кооперації, це було удвічі більше порівняно з часткою приватних торговців, на державну торгівлю припадало 2,3% усієї маси товарів [101, с.72-73].

Керівництво УСРР погодилось на деяку свободу кооперативів щодо закупівлі товарів за межами республіки. Джерелом поповнення товарних ресурсів споживчої кооперації слугував товарний фонд Центроспілки РСФРР та комісійні операції, пов'язані з його реалізацією на Україні. Так, восени 1922 р. Уцеробкооп уклав угоду з Центроспілкою на закупівлю для Полтавського губробкоопу 450 пудів рису та 50 ящиків сірників і для Харківського споживчого товариства - 250 пудів рису [102, арк.97]. Працівники ВУКС започаткували поїздки до Москви, Петрограда, Баку, Батумі і Ростова для закупки на тамтешніх ярмарках ходових товарів [103, арк.155]. У серпні 1922 р. ВУКС уклала угоду з об'єднанням «Москвашвея» на закупку селянського одягу на суму 60 млрд крб, а на Петроградському ринку вона придбала мануфактури і ниток на 100 млрд крб. У вересні на Нижньогородському ярмарку ВУКС закупила мануфактури і вати на 200 млрд крб [104].

Певна стабілізація економічної ситуації в Україні сприяла відродженню ярмаркової торгівлі. Так, у січні 1923 р. у Харкові відкрився Хрещенський ярмарок. Напередодні його відкриття правління ВУКС зобов'язало кожну районну спілку представити для реклами зразки сільськогосподарської сировини [105, арк.4]. ВУКС тоді продала товарів на суму до 6 трлн крб, при цьому на вироби власних промислових підприємств припадав майже 1 трлн крб [106]. Відкриття місцевих ярмарків обмежувалося державою: напевно, причиною був страх перед приватною торгівлею. Згідно з постановою РНК УСРР від 22 серпня 1922 р. «Про торгівлю» відкриття ярмарків на місцях допускалося лише з дозволу місцевої влади [107, с.583].

Перспектива витіснення приватного торговця з ринку терміново вимагала від кооператорів проведення реформи організаційної структури споживчої кооперації з метою розширення мережі торговельних закладів та забезпечення їх кадрами. Постановою ВУЦВК «Про союзну мережу споживчої кооперації України» від 19 квітня 1922 р. було рекомендовано нову спілкову мережу споживчої кооперації [108, с.329-330]. Відтак губспілки та їх районні відділення (райфілії) ліквідовувались і натомість засновувалися райспоживспілки, які мали безпосередній зв'язок із сільськими товариствами. Тобто йшлося про спрощену триступеневу систему споживчої кооперації - Вукопспілка - райспілка - єдине споживче товариство (ЄСТ), яка б сприяла наближенню кооперативів до населення. У результаті до жовтня 1922 р. замість 12 губспілок створили 46 райспілок (45 райспілок та Донецький Союздонбасейн). Райспілки віднині могли збільшувати кількість магазинів і здійснювати керівництво сільськими споживчими товариствами.

Тоді ж навесні 1922 р. спільне рішення ВУКС та Укрголовпрофосвіти поклало початок підготовки кадрів середньої кваліфікації для споживчої кооперації (інструкторів, рахівників, товарознавців). Підготовку здійснювали Київський Вищий кооперативний технікум з відділеннями споживчої, сільськогосподарської та кустарно-промислової кооперації. У лютому 1922 р. відкрили Полтавський, а у квітні - на базі Луганської соціально-економічної школи заснували Донецький кооперативний технікум. На кооперативних курсах при ВУКС терміном від 3 днів до 6 місяців здійснювалось підвищення кваліфікації працівників системи. Кооперативні знання також давали школи конторського і торгового учнівства, школи селянської молоді [109, с.192-196].

Проте напруга боротьби кооператорів з приватником зберігалася. Кращою виявилася ситуація у робітничій кооперації. Так, у Шахтинському районі на Донеччині в липні 1922 р. споживчою кооперацією користувалися 1,5% робітників, у серпні - 15%, у вересні - 25%, у жовтні - 37%, у листопаді - 50% [110, с.45]. Якщо забезпечення робітників Донбасу було більш-менш налагоджене, то на селі ситуація тоді залишалася більш складною. На середину 1922 р. сільські кооперативи, які вціліли після голоду, за свідченням журналу «Донецький кооператор», являли собою «оазиси серед мертвої кооперативної пустелі». Зокрема, у Маріупольському районі споживча кооперація покривала 12,7%, тоді як приватна торгівля - 87,3% товарообігу на селі [111, с.9].

На початку грудня 1922 р. підсумки відродження торговельної діяльності споживчої кооперації були проаналізовані ІІ з'їздом уповноважених ВУКС. У звітній промові голова правління ВУКС В.П. Затонський (виходець із Поділля, очолював правління з березня до грудня 1922 р.) зазначив, що «був період, коли нам доводилось буквально борсатися в бурхливому потоці, не бачачи берега і не знаючи, куди його несе стихія. Були моменти, коли Вукопспілку тягнуло на дно» [112, с.38]. З'їзд ухвалив відповідну резолюцію про фінансовий стан споживчої кооперації, де першочерговим завданням визнали збільшення власного пайового капіталу, без чого було неможливо оптимізувати торгівлю.

У перший рік відродження торгівлі певні зрушення завдяки державній підтримці та власній ініціативі кооператорам усе ж таки вдалося зробити. Якщо на початок березня 1923 р. в оптовому товарообігові УСРР частка приватника становила 1,1%, то в оптово-роздрібному - 50,3% [113, арк.55]. Отже, позиції споживчої кооперації, передусім в оптовій торгівлі, дещо зміцніли, проте вона все ще переживала складні часи. Газета «Вісті ВУЦВК» (березень 1923 р.) у статті «Майбутнє належить кооперації» підкреслювала: «Підсумки роботи нашої кооперації показують, що вона помалу навчається торгувати, поступово розширює й розвиває свої операції» [114].

Відчутно вдарила по споживчій кооперації криза збуту товарів. На початок 1923 р. ціни на промислові товари зросли загалом по Україні у 104 рази, у губернських містах - у 110 разів, повітових - у 102 рази [115, с.12-13]. Вказана криза була викликана монопольним становищем державної промисловості на ринку збуту промислових товарів, що спонукало керівництво державних підприємств з метою отримання прибутку різко підвищити ціни на свою продукцію. Оскільки ріст цін на сільськогосподарську продукцію у той період через регулюючий вплив держави значно відставав від росту цін на продукцію державної промисловості, криза збуту товарів стала справжнім випробуванням для торговельної галузі вітчизняної споживчої кооперації.

На проблему розходження цін на продукцію державної промисловості та сільського господарства звернула увагу VІІ конференція КП(б)У (квітень 1923 р.). Керівництво УСРР вважало, що спроба регулювання цін на продукцію промисловості і сільського господарства була зроблена свідомо, що органічно витікало з принципів непу. Однак «різке підняття цін на продукцію промисловості в другій половині 1922 р., як крок до вирівнювання співвідношення цін на ринку, - акцентувалося на конференції, - виявило основне протиріччя між інтересами споживача і виробника» [27, с.261-262]. Утім керівництво країни тоді не вважало за необхідне провести політику зниження цін на промислову продукцію силами самої державної промисловості. Виконання цього завдання переклали на споживчу кооперацію, яка мала максимально здешевити послуги свого торговельного апарату.

Проблема фінансового стану споживчої кооперації, а також цін на промислову і сільськогосподарську продукцію обговорювалась на третій сесії Ради ВУКС у травні 1923 р. Сесія акцентувала на необхідності збільшення власних коштів шляхом активізації пайових кампаній. Вирішили продовжити практику відрахувань у розмірі 3% для утворення спеціальних фінансових фондів. Оскільки державні підприємства переходили на продаж товарів у червінцях, ухвалили обов'язковим такий перехід і для споживчої кооперації. Однак, проігнорувавши те, що на складах ВУКС і райспілок зосереджені значні товарні запаси, сесія ухвалила продовжувати поповнення товарів. Це рішення виявилося суттєвою помилкою кооператорів, оскільки незабаром призвело до затоварювання на складах споживчої кооперації [116, c.2-4].

Більшовицька політика регулювання цін у бік підтримки державної промисловості, а також прорахунки кооператорів призвели до погіршення фінансового стану системи. Дещо кращою була фінансова ситуація у робітничій кооперації Донбасу, власні кошти якої на початок травня 1923 р. складали 54%, а кредити - 46%. Загалом у споживчій кооперації з весни загострилися проблеми з коштами. ВУКС у квітні 1923 р. отримала державну дотацію в 500 тис. пудів житніх одиниць терміном на один рік і кредит Наркомфіну УСРР у 400 тис. крб терміном до жовтня [117].

З початку весни до керівних органів УСРР та правління ВУКС постійно надходили повідомлення з місць про погіршення торговельних операцій споживчої кооперації. Так, у квітні 1923 р. у політзведенні секретаря Ізюмського парткому Харківської губернії зазначалося, що «робота споживчої кооперації знизилася» [118, арк.16]. Про складність фінансового стану Тираспольської райспілки йшлося на засіданні бюро Одеського окрпарткому КП(б)У від 24 липня 1923 р. При цьому підкреслювалося: «Необхідні кошти у райспілці відсутні, в результаті чого населення не може бути забезпечене товарами» [119, арк.15]. Протягом літа 1923 р. ВУКС неодноразово просила збільшення довготермінового кредитування з боку держави й отримання такого ж кредиту для райспілок на тривалий термін, однак значної фінансової підтримки від влади вона тоді не отримала [120, арк.38].

До початку осені більшовикам не вдалося призупинити зростання цін на промислові товари. У цінах на промислові товари і сільськогосподарську продукцію все більше виявлявся розрив. За даними Полтавського губвиконкому на 1 серпня 1923 р., надісланими до ВУЦВК, відбулося підвищення цін відносно січня, зокрема, на яйця - 231%, жито - 361%, пшеницю - 391%, масло - 467%, сало - 595%, сіль - 623%, картоплю - 723%, цукор-пісок - 1069%, чоботи - 683%, цвяхи - 693%, сірники - 796% [121, арк.314].

Фінансовий стан споживчої кооперації ускладнювався тим, що на початку осені банки різко зменшили її кредитування. Передусім це стосувалося Держбанку України [122, арк.78]. З огляду на складну економічну ситуацію, 28 вересня 1923 р. правління ВУКС направило службову записку до РНК УСРР, у якій підкреслювалося, що фінансова криза призвела до майже повної зупинки товарообігу споживчої кооперації. Правління ВУКС просило уряд УСРР надати позику споживчій кооперації в розмірі 60 тис. червінців у рахунок двохмільйонного кредиту, виділеного для української кооперації бюджетом СРСР [123, арк.27]. 28 вересня 1923 р. РНК України ухвалив рішення щодо виділення Наркомфіном на адресу ВУКС кредиту сумою 5 тис. червінців терміном на два тижні [124, арк.82]. Зрозуміло, що така сума кредиту не відповідала тодішній потребі споживчої кооперації.

Водночас керівництво республіки ініціювало перевірку фінансового стану споживчої кооперації комісією Наркомату РСІ, яка тривала з 13 вересня по 5 жовтня 1923 р. Було виявлено, що протягом 1923 р. кооперативні організації залучили великі кошти у вигляді кредитів, які на 1 липня перевищували власні кошти у 2-2,5 рази. Комісія інформувала ЦК КП(б)У про те, що «ні ВУКС, ні правління райспілок не складають фінансових планів своєї діяльності, а робота щодо фінансування торговельних операцій носить випадковий характер і цілком залежить від поточних інтересів дня». До того ж «ціни на товари у кооперації, як правило, дорожче цін місцевого ринку», - підкреслювалось у висновках комісії [125, арк.82]. Однак прагнення усунути приватного торговця зі споживчого ринку спонукало ЦК КП(б)У на засіданні від 17 жовтня 1923 р. ухвалити рішення такого змісту: зваживши на клопотання ВУКС, надати їй довготермінову розстрочку платежів Держбанку, Наркомфіну, Наркомпроду, Зовнішторгу та іншим кредиторам [126, арк.6].

Криза збуту товарів викликала необхідність у скликанні П'ятої надзвичайної сесії Ради ВУКС, що проходила 11 листопада 1923 р. у Москві. Голова правління Вукопспілки М.К. Вєтошкін (виходець із Сибіру, обіймав посаду голови правління з листопада 1923 до грудня 1924 рр.) запропонував ввести до складу правління здібних фінансистів, зокрема А.І. Кельмансона, який тоді був заступником народного комісара фінансів УСРР. З метою стабілізації фінансового стану сесія ухвалила перехід організацій споживчої кооперації України на розрахунок у твердій валюті - червінцях [127].

По закінченні сесії правління ВУКС звернулося до Політбюро ЦК РКП(б) і ЦК КП(б)У допомогти погасити заборгованість споживчої кооперації державним структурам [128, арк.122]. З огляду на це РНК УСРР 30 листопада 1923 р. вирішив клопотатися щодо виділення ВУКС із коштів Наркомфіну кредиту розміром 2 млн крб [129, арк.88 зв.]. 29 грудня 1923 р. правління ВУКС укотре звернулось до Політбюро ЦК РКП(б) і ЦК КП(б)У з проханням терміново скликати засідання для обговорення фінансового стану споживчої кооперації. Складність ситуації пояснювалася тим, що напередодні заготівельного сезону кооператори постачали товари в село без достатнього аналізу реальних потреб. Криза збуту мала наслідком для споживчої кооперації зниження цін на всі товари пересічно на 35%, що призвело до здешевлення товару на 2,5 млн червінців [130, арк.16].

Раднарком УСРР своїм рішенням від 20 грудня 1923 р. виділив ВУКС зі свого резервного фонду кредит розміром 82 тис. 29 крб [131, арк.18]. Політбюро ЦК КП(б)У сприяло продажу ВУКС державними підприємствами товарів за собівартістю на суму 300 тис. червінців. Водночас ВУКС отримала розстрочку платежів державним органам, але в невеликому розмірі -200 тис. червінців [132, арк.116]. Відтак ні ВУКС, ні її місцеві організації виявилися не готовими до змін цінової політики та фінансово-економічної кризи.

Прибуткове оподаткування споживчої кооперації України регулювалося окремим «Положенням про податок на прибуток з державних та кооперативних підприємств і змішаних товариств», затвердженим постановою ВУЦВК 4 липня 1923 р. Прибутковим податком кооперативні та державні заклади оподатковувалися пропорційно до суми їх чистого доходу незалежно від його абсолютної величини в розмірі 8%, тоді як приватні підприємства оподатковувалися на основі зростаючої прогресії при вилученні від 2 до 25% їх чистого доходу [133].

На початку грудня 1923 р. споживча кооперація отримала від держави податкові пільги. Зокрема, постанова Президії ВЦВК і РНК СРСР від 7 грудня 1923 р. «Про податкові пільги для кооперативних організацій» розширила пільги споживчої кооперації щодо сплати податків. Сільські та робітничі споживчі кооперативи, які мали річний обіг нижче, ніж 20 тис. крб, звільнялися від державного промислового податку [134, с.510-511]. Податкові пільги дали можливість вітчизняній споживчій кооперації продовжити торгівлю, зокрема на селі. З цього приводу газета «Вісті ВУЦВК» зазначала: «Податкові пільги кооперації дійсно будуть сприяти утворенню могутнього кооперативного апарату, який дасть селу дійсно дешевий крам, який зуміє здвинути «ножиці» і наблизити село до міста» [135].

Економічна ситуація 1923 р. спонукала владу до сприяння у встановленні тісніших контактів споживчої кооперації і державних підприємств. Навесні 1923 р. газета «Известия» з цього приводу писала: «Деякі моменти ускладнюють роботу кооперації - це її взаємовідносини з державною промисловістю. Державна промисловість неохоче користується апаратом споживчої кооперації як посередника у справі просування своєї продукції до споживача». Як найближчу перспективу торговельної діяльності споживчої кооперації, газета назвала перехід всієї системи на організацію збутових і посередницьких операцій, «які ставлять своєю метою підвищення купівельної спроможності селянства, планомірне обслуговування держпромисловості продукцією сільського господарства» [136].

Регулюючі державні інстанції вимагали від державної промисловості «покласти кінець сваволі і безсистемності в галузі встановлення трестами і синдикатами відпускних цін для споживчої кооперації», а споживчій кооперації належало встановити економічно обґрунтовані націнки на товари [137, арк.142]. Держплан УСРР спільно з НКВТ, УРНГ і представниками споживчої кооперації мали розробити у формі генеральних договорів принципи безпосереднього проходження промислових товарів державної промисловості через споживчу кооперацію [138, арк.41]. Генеральні договори - це договори між виробничими центрами і споживчою кооперацією про умови поставки товарів, на базі яких укладалися прямі договори між кооперативними організаціями і низовими організаціями поставників. Протягом травня-червня ВУКС уклала договори з Текстильсиндикатом щодо закупівлі мануфактури на суму 150 тис. червінців. Також були укладені договори з Південсталлю, Хімвугіллям, Південсіллю [139, арк.37]. На середину літа 1923 р. кооперація виявилася найбільш організованим споживачем продукції промисловості. Наприклад, у текстильної промисловості тільки споживча кооперація закупляла 30% продукції [140].

Як відзначила ІV сесія Ради ВУКС (жовтень 1923 р.), наслідком кризових явищ стало різке погіршення умов розрахунків з промисловістю, скорочення термінів товарного кредитування, збільшення частки готівкового розрахунку за продукцію, зменшення обсягу поставок. Сесія зобов'язала правління ВУКС розпочати переговори з постачальниками товарів щодо зниження цін на промислові товари, які вже були передані споживчій кооперації, але ще не реалізовані [141]. П'ята надзвичайна сесія Ради ВУКС (листопад 1923 р.) наголосила на необхідності збереження договорів із державними організаціями передусім на сіль, цвяхи, гас, цукор, оскільки вищеназвані товари надходили від виробника до пайовика через споживчу кооперацію зі знижкою в 10% [127]. Напевно, навіть в умовах товарної кризи Вукопспілка прагнула залишатись монополістом у процесі збуту продукції державної промисловості.

Упродовж першої половини 1923 р. ВУКС здійснювала закупівлю товарів з урахуванням майбутнього збирання врожаю і попиту села на промислові товари. Зважаючи на «ножиці» цін, основна маса селян намагалася утримуватися від купівлі промислових товарів. Така ситуація призвела до затоварювання складів споживчої кооперації [142]. Щоб вижити у період економічної кризи, кооператори почали продавати закуплені за оптовими цінами товари з високою накидкою на їх роздрібну ціну. Так, на середину 1923 р. у споживчій кооперації перевищення роздрібних цін над оптовими на сільськогосподарські продукти у середньому складало 22% (для порівняння: у державній торгівлі - 16%, приватній - 29%), на промислові товари - 27% (відповідно у державній торгівлі - 21% і приватній - 49%) [143].

Для вирішення проблеми затоварювання, кооператорам як із власної ініціативи, так і відповідно до партійних директив довелося вжити ряд пропагандистських заходів. Так, 17 серпня 1923 р. правління ВУКС ініціювало влаштування кооперативних показових пунктів для поліпшення забезпечення робітників [144, арк.122]. Подібне починання кооператорів було підтримане на державному рівні. Міжвідомча комісія у складі представників Уцеробкоопу, УРНГ, Укрбюро ВЦСПС, Наркомфіну виділила показові райони, де мало проходити забезпечення робітників у повному обсязі, зокрема, Миколаїв та Юзівка. У жовтні газета «Вісті ВУЦВК» спільно з ВУКС оголосили конкурс на кращий сільський кооператив. Щоб підкреслити державний рівень конкурсу, його журі очолив голова ВУЦВК Г.І. Петровський. Досвід кращих робітничих кооперативів [145] та сільських споживчих товариств [146] популяризувався в періодичних виданнях. Святкування в Україні вперше в липні 1923 р. Міжнародного дня кооперації також було агітаційним кроком.

Та попри вжиті агітаційні заходи розгортання кооператорами торгівлі на селі і надалі відбувалося вкрай незадовільно. Зокрема, на початку жовтня 1923 р. у газеті «Вісті ВУЦВК» наголошувалося: «Кооперація, як орган змички села з містом на собі весь час болюче відчувала вплив «ножиць». У споживкооперації до останнього часу не було певної і твердої лінії щодо поліпшення цін. Споживкооперація не продумала своєї ролі в боротьбі за усунення причин, які ці «ножиці» утворюють» [147].