Господарська діяльність споживчої кооперації України в період нової економічної політики (1921–1928 рр.)

Як переконаний маркист, М.І. Бухарін підтримував курс на індустріалізацію та колективізацію країни, проте, як економіста, його турбувала сталінська політика відступу від непу. Коли у лютому 1929 р. М.І. Бухарін зважився вступити в ідейну полеміку з Й. Сталіним щодо методів і темпів колективізації, він зазнав поразки [24, с.322-323]. Прикметно, що завдяки підтримці М.І. Бухаріна Й. Сталіну декількома роками раніше вдалося усунути троцкістів з їх ідеєю надіндустріалізації та надколективізації. А в кінці 1920-х років об'єктом цькування став сам М.І. Бухарін. З кінця 20-х років ХХ ст. М.І. Бухарін і його прибічники не мали можливості впливати на політику країни, їх погляди щодо економічної доцільності збереження непу почали засуджуватися.

Вважаємо, що система поглядів М.І. Бухаріна на неп та місце в ньому кооперації буде неповною, коли не згадати його праці 1930-х років, позначені тодішніми політичними реаліями в країні. З цього приводу вкажемо на статтю «Економіка радянської країни» (1934 р.). У вказаній праці автор підтримував «фронтальний соціалістичний наступ». Було вказано, що виник принципово новий ринок, який «перетворився на співвідношення організованих державних, напівдержавних і кооперативних одиниць, за якими стоїть єдина організуюча централізована воля» [25, с.510-511]. Не викликає сумніву, кого саме під «організуючою централізованою волею» розумів М.І. Бухарін.

Вплив марксистського світогляду на роль кооперації в умовах побудови соціалізму видно в роботах М.Л. Мещерякова [26], В.П. Мілютіна [27], О.М. Лозового [28], М.Х. Кантора [29], П. Кугача [30], П.М. Севрука та ін. [31]. У розробках зазначених авторів з'явилися статті, розділи і книги «Маркс і кооперація», «Ленін і кооперація», «Соціалізм і кооперація», тобто намагання обґрунтувати призначення кооперації як одного із засобів реалізації соціалістичної ідеології. Наприклад, М.Л. Мещеряков прямо писав: «Кооперація з органу торгівлі має перетворитися на органи розподілу, відкинувши всі свої старі віджилі принципи й пройнятися новими принципами комуністичного будівництва, а кооперативний працівник стати на бік комунізму. Іншого виходу в нього немає» [26, с.53].

Водночас з марксистським напрямом теоретичного обґрунтування непу та місця в ньому кооперації впродовж 1920-х років більшою чи меншою мірою заявляла про себе класична школа кооперації, представники якої намагалися відстоювати фундаментальні основи кооперації, однак прилаштовуючи їх до реалій нового життя. На початку 1920-х років перевидавалась класична кооперативна література та розроблялись нові кооперативні теорії, що мотивувалося пошуком шляхів виходу зі складної соціально-економічної ситуації країни на початку 1920-х років. Протягом першої половини 20-х років ХХ ст. були опубліковані праці відомих дореволюційних учених-економістів, теоретиків і практиків кооперативного руху, включаючи доробок М.І. Тугана-Барановського [32], С.М. Прокоповича [33], В.Ф. Тотоміанца [34] та інших. Це був період, коли більшовики намагалися всіляко залучати до теоретичної та практичної роботи провідних спеціалістів-кооператорів, що давало можливість останнім бути не лише учасниками відродження кооперативного руху, але і його дослідниками й авторами наукових праць з історії та теорії кооперативного руху. У цьому аспекті цікаві праці найбільш відомих представників організаційно-виробничої школи аграрно-економічної думки О.В. Чаянова [35], М.П. Макарова [36], О.М. Челінцева [37], а також праці М.Д. Кондратьєва [38]. Наприклад, в особистій бібліотеці лідера більшовиків у Кремлі містилося 7 чаянівських книг [39, с.34].

Плідно поєднував організаторську і науково-дослідну роботу в галузі кооперації О.В. Чаянов. Однак соціально-економічні зміни в країні, ленінські оцінки суті кооперації при соціалізмі вносили уточнення в його позиції. Ученому доводилося йти на компроміси, прагнучи знайти точки дотику власних теоретичних поглядів з офіційною партійною концепцією розвитку кооперації, яка в другій половині 1920-х років набула догматичного й агресивного характеру. Хоча О.В.Чаянов не поділяв марксистських ідей, однак він схвально оцінив статтю В.І. Леніна «Про кооперацію», до того ж ряд його теоретичних положень збігаються з ленінським ідеями. Так, у праці «Короткий курс кооперації» (1925 р.) він писав, що «кооперативна дорога є для нашого селянства єдиною і дійсно правильною дорогою [40, с.8] і що «майже всі сторони життя можна обслуговувати кооперативно» [40, с.74]. Загалом не відкидаючи сенсу наведених чаянівських тез, беремо на себе сміливість свідчити про їх певну кон'юнктурність.

Так званий чаянівський план «кооперативної колективізації» полягав у тому, що окремі галузі господарства еволюційним шляхом будуть відриватися від індивідуальних селянських господарств і організовуватися у вищі форми великих суспільних підприємств. У праці «Організація селянського господарства» (1925 р.) він писав, що, почавшись з об'єднання дрібних виробників у сфері заготівлі, кооперація досить швидко переходить до організації кооперативного збуту сільськогосподарських продуктів. Досягнувши цього успіху, вона буде зацікавлена розвивати успіх у бік ще більшого захоплення виробничих галузей селянського господарства [41, с.440-441].

Наступна праця О.В. Чаянова «Основні ідеї і форми організації селянської кооперації» (1927 р.) стала важливим внеском у розвиток кооперативної думки, оскільки в ній обґрунтовувалася доцільність зв'язків між сільською кооперацією і трудовим сімейним господарством на селі [42, с.183]. Заслуговує на увагу його позиція щодо оптимального розміру сільськогосподарського підприємства. Учений був переконаний, що в землеробстві «сама природа сільськогосподарського підприємства ставить межі його укрупненню» [42, с.188]. Чаянівська мудрість науковця полягала в тому, що він, провівши глибокі економічні розрахунки, не ідеалізував колгоспи, а відстоював думку про поєднання різних форм кооперації. Прикметно, що цей висновок учений зробив у рік проголошення партійного курсу на колективізацію села. Треба віддати належне вченому, коли він, попри гостру політичну боротьбу всередині партії, зважився констатувати, що, «за невеликим винятком, все, що ми маємо, являє собою швидше кооперативну ідеологію, ніж кооперативну теорію» [42, с.191].

У О.В. Чаянова були й дискусійні положення щодо кооперації. Не цілком переконливою вважаємо тезу про суттєву відмінність робітничої і сільської кооперації: «Селянська і міська кооперація можуть не тільки не ворогувати і проводити взаємні торгові операції, але навіть бути об'єднаними на з'їздах і в загальних організаціях ідейного або фінансового порядку, але інтереси, які вони захищають, настільки протилежні, що їх не можна об'єднати в одній організації, воля якої обов'язково буде ослаблена внутрішніми протиріччями протилежних інтересів, які об'єднані в одне ціле» [42, с.199].

Без сумніву, погляди О.В. Чаянова все більше суперечили тій політиці на селі, яка проводилася ХV з'їздом ВКП(б). Концепція вченого щодо тривалої перебудови села не могла влаштовувати тих, хто вирішив за один-два роки здійснити колективізаціію. Зрозуміло, що вся організаційно-виробнича школа в радянській економічній науці стала гальмом на шляху авторів прискореної перебудови села. Погляди О.В. Чаянова кваліфікувалися як неонародницькі, далекі від розуміння завдань соціалізму. Економічно обґрунтовані ідеї про роль кооперації в оптимізації сільських господарств, можливість поступового переходу однієї фази кооперації в іншу, доцільність паралельного існування різних форм кооперації, були розцінені як антимарсистські. На жаль, більшість чаянівських ідей не була реалізована радянським керівництвом, вони все більше піддавалися критиці.

З переходом до непу подальшого розвитку набула кооперативна думка, представлена українськими вченими, переважна більшість яких мали дореволюційний стаж кооперативної практики. Її етапи розвитку проаналізував П. Мохор у праці «Од Балліна до Леніна» [43]. Особливої уваги заслуговують висновки П. Мохора про тісний зв'язок національно-визвольного і кооперативного руху в Україні. На середину 1920-х років припадає початок дискусій із питань природи кооперації у світлі висловлювань з цього питання В.І. Леніна, яка не обминула вітчизняних теоретиків. Захопившись вивченням проблеми українського національного відродження, П.Мохор дійшов висновку про необхідність політизації кооперативного руху. Дослідник не приховував того, що під час непу радянська влада створила для кооперації сприятливі умови для розвитку, водночас завоювавши в ній керівні позиції і «зробивши її, таким чином, цілком радянською» [43, с.81]. Відтак порушення одного з організаційних принципів кооперативного руху - нейтралітету в політичних і релігійних питаннях привело автора на позиції доцільності одержавлення кооперації всупереч її суспільно-громадському призначенню.

Важливе значення для вивчення історії та теорії кооперації в період непу мали дослідження П.Ф. Височанського. У «Короткій історії кооперативного руху на Україні» (1925 р.) [44] він наголошував на самобутності такого явища в суспільстві, як одвічне прагнення людини до поліпшення свого матеріального становища шляхом утворення господарсько-самодіяльної організації. У 1925 р. П.Ф. Височанський, вочевидь, під впливом ленінських ідей про кооперацію, висунув суперечливу і, на нашу думку, необґрунтовану тезу про перспективи трьох існуючих тоді видів торгівлі. Зокрема, учений писав: «З цих трьох форм - приватна є взагалі чужою для нашого радянського суспільства: її держава дозволяє як тимчасове і неминуче явище; державна торгівля не може проникнути в гущу трудового населення і тільки кооперативна форма постачання населення чи збуту продуктів його праці є найбільш придатною і доцільною» [44, с.46]. Цілком правильно наголосивши на необхідності господарської ініціативи членів кооперації, учений водночас стверджував, що «радянська кооперація і радянська влада мають одну мету - будівництво соціалізму» [44, с.52]. Швидше за все цей висновок П.Ф. Височанського був даниною часу.

Загалом дискусія середини 1920-х рр. з кооперативної тематики мала певні напрацювання з вивчення призначення споживчої кооперації в умовах ринку, хоча, без сумніву, пріоритет займала марксистська доктрина. Однак дискусія з питань кооперації дуже швидко стала об'єктом прискіпливої уваги з боку влади, відтак упродовж другої половини 1920-х років розвиток кооперативної думки штучно був урізаний сталінськими «теоретичними постулатами». У квітні 1926 р. Й. Сталін наголосив на тому, що країна вступила в другий етап непу, коли центр ваги змістився у бік індустрії [45, с.119]. Відповідно до цієї сталінської тези мала прилаштуватися і наукова думка. Крім цього, з 1928 р. відбувається помітне сповзання до догматизму і вихваляння колгоспів як найбільш доцільної форми кооперування селян. Розгляд теоретичних аспектів кооперації на рівні вищих партійних інстанцій повністю втратив науковий характер і перетворився на обґрунтування чергових директивних вказівок.

У лютому 1928 р. у директиві місцевим партійним осередкам Й. Сталін уперше звинуватив споживчу кооперацію у зриві заготівель хліба. Віднині кооперація мала розглядатисяя в контексті посилення класової боротьби [46, с.12-13]. Ще більш рішучим у висновках щодо загострення класової боротьби на селі Й. Сталін був у квітні 1928 р., коли виступав на зборах активу Московської організації більшовиків. Тоді він прямо вказав на класовий підтекст хлібозаготівельної кризи та прорахунки кооперації [47, с.45]. У липні того ж року на пленумі ЦК ВКП(б) він заявив, що для збереження високих темпів індустріалізації керівництво країни буде продовжувати таку політику, коли селяни переплачують за промислові товари і недоотримують у цінах на сільгосппродукцію [48, с.159]. Механізмом ралізації цього «теоретичного положення» мала стати споживча кооперація.

Доробок М.К. Кантора [49], В.М. Целларіуса [50] та П. Гольбраса [51], який з'явився після сталінських «теоретичних дороговказів», мав апологетизувати партійні рішення кінця 1920-х років. У своїх працях партійні ідеологи вели боротьбу проти правого ухилу, а разом з ним і проти тих теоретиків кооперації, які наважились критикувати курс Й. Сталіна на колективізацію. Наприкінціі 1920-х років учені почали свідчити про те, що торгова кооперація має здатність перетворюватися на виробничу кооперацію і в цьому полягає соціалістична спрямованість її розвитку.

Елементи творчих дискусій повністю витісняються ідеологічною боротьбою. Врешті одна частина авторів була усунена від наукової діяльності, інша пішла шляхом прилаштування й уходництва. Серед останніх були й ті, хто в попередні роки зробив немало для розвитку кооперативної думки на Україні, проте обставини змушували їх свідчити на догоду ситуації, що склалася в правлячій партії та суспільстві. Підтвердженням того, що в кооперативному житті вверх узяли політичні, а не економічні чинники, є брошура відомого теоретика кооперації П. Височанського [52] з висновками про так звану «радянську кооперацію», які не випадково датуються ювілейним 1927 р.

Досвідчений теоретик і практик кооперативного руху В.М. Целларіус, який цілком поділяв більшовицьку доктрину, виклав думки щодо розвитку кооперації за доби непу в ряді праць, що врешті визначило їх зміст [53]. Попри партійно-класову спрямованість у доробку вченого виділимо монографію «Сучасна українська кооперація (її стан та розвиток)» [54], оскільки вона базується на статистичних показниках кооперативного руху в 1920-і роки. Вартою уваги є спроба автора розкрити причини окремих недоліків торговельної діяльності кооперативних організацій. Цікавим видається порівняння становища української кооперації з дорадянською і всією кооперативною системою Союзу РСР у період непу. Разом з тим В.М. Целларіус значно перебільшував значення впливу радянських органів влади на розвиток кооперативних товариств та на показники їх господарської діяльності. Одним із чинників успішного господарювання споживчої кооперації в 1920-і роки учений вважав насиченість кооперативних організацій інструкторами-комуністами [54, с.11]. Заслугою дослідника стало вивчення досвіду налагодження міжнародних зв'язків споживчої кооперації УСРР [55]. До речі, В.М. Целларіус, репрезентуючи споживчу кооперацію на міжнародних кооперативних форумах, мав можливість порівнювати вітчизняну і закордонну кооперативну практику. Однак, стоячи на партійно-класових позиціях, зробити об'єктивні висновки він не зміг.

У 1927 р. вийшла друком монографія Є. Дешка «Кооперація на Україні», присвячена 10-річчю встановлення радянської влади. Автор не приховував того факту, що в роки воєнного комунізму кооперація була одержавлена, при цьому він повністю підтримував директивно-регулюючу практику більшовиків [56, с.12]. Дослідник слушно стверджував, що за часів непу споживча кооперація розширила мережу, активізувала участь членів у діяльності товариств, зміцнила матеріально-технічну базу. Автор намагався переконати читача, що «лише з 1922 року, тобто за п'ять років, вітчизняна кооперація наздогнала й багато в чому випередила українську дожовтневу кооперацію, що розвивалася більше 50 років» [56, с.95]. Якщо з тезою про активізацію кооперації в умовах ринку можна погодитись, то немає жодних підстав визнавати, що «швидкий розвиток нашої кооперації є наслідком переможного поступу революції» [56, с.96]. Кон'юнктурність процитованих слів відповідала реаліям 10-літнього ювілею жовтневих подій.

Тоді ж з'явилася праця С. Зарудного з красномовною назвою «Українська кооперація на десяті роковини Жовтневої революції. 1917-1927» [57]. На думку вченого, саме споживча кооперація в роки непу, ставши «засобом боротьби з приватним капіталом у торгівлі», виконувала завдання радянської влади і більшовицької партії [57, с.33]. Цікавими є наведені у праці порівняльні дані господарських показників вітчизняної та європейської кооперації в 1920-і роки. Однак їх аналіз і зроблені при цьому висновки навряд чи відповідали дійсності, оскільки дослідник переслідував чітко визначену мету - показати переваги радянської кооперації.

Схожою за змістом та призначенням із вищеназваною працею є стаття провідного спеціаліста Вукопспілки А. Гречка «Десятиріччя споживчої кооперації на Україні», яка вийшла з нагоди ювілею революції [58]. Однак проведене автором праці узагальнення досвіду споживчої кооперації за доби непу, включаючи зміни в організаційній структурі, кадровому забезпеченні, господарській та культурно-просвітницькій діяльності, і нині можуть слугувати предметом неупередженого дослідження.

На завершальній стадії непу з'явилася монографія П. Пожарського «Соціальний склад української кооперації», де обґрунтувано доцільність кооперування різних верств населення [59]. Автор наголошував, що між диференціацією населення і диференціацією кооперації існує тісний зв'язок. Звідси і висновок про наявність соціально-різних кооперативів - селянських, дрібнобуржуазних і робітничих. Погоджуючись із тезою, що напрямок діяльності кооперативу визначається його соціальним складом, не поділяємо думки, що буржуазний кооператив утворюють сільські багатії, а так званий радянський кооператив - сільська біднота, бо така позиція обмежувала вступ до кооперації середняка і сільської інтелігенції. Ще більше заперечення викликає теза: «З ким складає середняк свій кооперативний блок, цілком залежить від такту та вміння місцевих кооперативних, партійних та радянських робітників» [59, с.66]. Однак, виходячи з кооперативних принципів, не вказівки держави, а передусім економічні інтереси мають об'єднувати людей у кооперативи.

Наукову цінність для дослідника мають виступи та аналітичні огляди практиків, зокрема, наркома торгівлі (продовольства) УСРР М.К. Владимирова [60] та його наступника на цій посаді М.О. Чернова [61], у яких ідеться про проблеми організації різних форм торгівлі в республіці в умовах нової економічної політики. Аналізуючи вміщену в них інформацію, слід ураховувати, що ці керівники не раз змінювали погляди на товарообмін, види й форми торгівлі, ринок, планові засади в господарстві, їх висновки здебільшого були кон'юнктурними і залежали від партійних вказівок. Однак при об'єктивному аналізі доробку радянських очільників окреслюються окремі положення щодо успішного господарювання споживчих товариств, які й понині не втратили актуальності. Підтвердженням цього є теза М.О. Чернова про те, що здобутки споживчої кооперації у боротьбі з приватним сектором торгівлі обумовлені не лише сприянням радянської влади, але водночас внутрішнім зміцненням кооперації [61, с.78].

Зберігають науковий інтерес праці, довідкові видання і статті керівників та провідних працівників споживчої кооперації СРСР Л.М. Хінчука [62], О.В. Меркулова [63], І.Ф. Гриценка [64], І.Є. Любимова [65] та ін. Головою правління Центроспілки СРСР протягом 1920-1926 гг. був Л.М. Хінчук (народився в Полтаві, в 1938 р. заарештований, помер в ув'язненні, посмертно реабілітований). Саме під час його керівництва системою споживчої кооперації СРСР відбувалося її відродження. Л.Х. Хінчукові вдалося зробити одну з перших спроб аналізу досвіду торговельної діяльності споживчої кооперації СРСР в умовах непу. Цілісна картина цього процесу, запропонована у його працях, допомагає краще зрозуміти соціально-економічну та політичну ситуацію, в якій доводилось діяти кооператорам, а також з'ясувати суть організаційно-практичної роботи Центроспілки СРСР. Однак у вказаних джерелах розвиток споживчої кооперації УСРР згадувався лише фрагментарно.

У 1927 р. вийшла колективна праця провідних фахівців Центроспілки СРСР із красномовною назвою «Споживча кооперація за 10 років радянської влади. Ювілейний збірник» [66]. Науковий інтерес містять статті С.П. Агеєва, І.Є. Любимова, О.В. Меркулова, А.М. Фішгендлера та О.М. Швецова. В них сконцентрований десятирічний досвід споживчої кооперації радянської Росії. Зрозуміло, що завдання авторів полягало у висвітленні лише досягнень кооперації, писати про недоліки її діяльності, проблеми взаємовідносин із державними структурами було заборонено. Та й самі автори, обіймаючи керівні посади в системі споживчої кооперації, у той час навряд чи наважалися б на подібний крок.

Керівники ВУКС, як правило, обмежувалися аналізом господарської діяльності споживчої кооперації в роки непу на сторінках невеликих за обсягом брошур або ж періодичних кооперативних видань. Голови правління ВУКС М.К. Вєтошкін (1923-1924 рр.) [67] та О.Б. Генкін (1925-1929 рр.) [68], виконуючи розпорядження партійних та державних органів, у своїх працях акцентували увагу на проблемі здешевлення кооперативного апарату і зниження цін, осмислювали специфіку взаємовідносин споживчої кооперації України з державною промисловістю тощо. Не зважаючи на здебільшого описовий характер і яскраво виражений ідеологічний ухил, їх доробок містить багато фактів і становить собою інтерес з точки зору причетності авторів до досліджуваних подій.

Окрему групу складають праці російських та українських економістів, які прямо чи опосередковано робили аналіз розвитку споживчої кооперації в умовах непу [69]. Особлива увага при цьому надавалася вивченню таких факторів впливу на торговельні операції споживчої кооперації, як місткість селянського ринку, торгове районування, фінансовий стан торговельних підприємств, кон'юнктура споживчого ринку, взаємозалежність грошового обігу і товарообігу, планування і регулювання товарообігу. Зазначена група праць не позбавлена недоліків, зокрема для більшості з них характерна відсутність повних даних про стан і результати діяльності приватної, кооперативної та державної торгівлі в роки непу.

Протягом 1920-х років економісти та практичні працівники кооперації, які відстежували розвиток торговельної справи, вивчали питання податкової, кредитної та цінової політики держави, які мали безпосереднє відношення до розвитку всіх видів торгівлі, у тому числі споживчої кооперації [70]. Проте у більшості з них був відсутній науковий підхід, господарські здобутки споживчої кооперації в галузі торгівлі оцінювалися через призму «мудрої» політики більшовицької партії.

Роботи М.А. Агуфа [71], П.М. Кожаного [72] та І.П. Петрякова [73] присвячені вирішенню проблеми забезпечення споживчих потреб членів робітничої кооперації. Заслугою одного з дослідників історії робітничої споживчої кооперації М.С. Балабанова було те, що в умовах радянської дійсності активізацію діяльності цього виду кооперації він пов'язував з товарно-грошовими відносинами. Не викликає заперечення його теза: «Від цього володаря - ринку нікому не сховатися і не звернути ні в яке «натуральне» господарство, він втягує у свій вир кожне господарство, всіх примушуючи з собою рахуватися, й найбільше того, хто економічно нестійкий і матеріально незабезпечений» [74, с.5]. Непівська практика підтвердила правильність висновку М.С. Балабанова щодо пожвавлення діяльності споживчої кооперації.

Особливістю історіографії торговельної галузі споживчої кооперації в останні роки непу стало звернення дослідників до тих аспектів, які визначалися тодішньою соціально-економічною політикою держави. Слід зауважити, що такого спалаху інтересу до питань організації товарообігу у періодиці вже не спостерігалося в наступні етапи існування радянської держави. У них описана офіційна точка зору на місце і роль споживчої кооперації у забезпеченні членів кооперативів товарами першої необхідності та продуктами харчування. Окремі праці і статті присвячено питанню посилення боротьби кооператорів з приватною торгівлею [75]. Їх автори намагалися довести, що лише усуспільнена торгівля мала існувати в радянській державі, приватній торгівлі там немає місця. Без сумніву, такий висновок базувався швидше на політичному, а не на економічному підґрунті. Особливості торговельної діяльності споживчої кооперації у зв'язку з розпочатою індустріалізацією з'ясовували Т.С. Охотников [76] та О.І. Коняєв [77], акцентуючи на необхідності максимального витіснення зі споживчого ринку приватної торгівлі. Необхідність посилення контролю з боку держави за торговельними операціями споживчої кооперації та покарань за допущені недоліки в обслуговуванні членів кооперативів відображена в ряді публікацій, присвячених правовому аспекту діяльності системи [78].

Не була обійдена увагою дослідників і проблема підготовки кадрів торговельної справи. У періодичних кооперативних виданнях знаходимо ряд матеріалів різноманітного рівня (короткий звіт про роботу курсів, технікумів, інститутів, нотатки і оглядові статті про характер кооперативної освіти) щодо питання підготовки кадрів. Серед інших виокремлюються праці М.Д. Токаревського [79] та Л. Зимона [80].

З 1920-х років було розпочато, хоча лише у вигляді статей, дослідження причин та результатів відродження кооперативного промислового виробництва. Деякі вчені, зокрема М. Гончарко, не лише свідчили про відродження діяльності промислових підприємств споживчої кооперації, але й акцентували на труднощах перших кроків цієї справи з огляду на брак необхідних коштів та обмежену державну допомогу [81]. Особливості діяльності кооперативних промислових підприємств у порівнянні з приватними підприємствами показав М. Воробйов [82]. На думку автора, швидке відродження кооперативних промислових підприємств відбулося як у зв'язку з тим, що вони залучали кошти пайовиків, так і через те, що переважно це були невеликі підприємства, здатні швидко прилаштуватися до кон'юнктури ринку і випускати необхідну продукцію. Однак дослідженню бракувало відомостей про місце кооперативних промислових підприємств УСРР у загальносоюзній системі споживчої кооперації.

За твердженням М. Литвака, завдяки орендуванню у держави ряду підприємств споживча кооперація республіки протягом перших років непу змогла швидко налагодити виробництво товарів, яких тоді бракувало на ринку, а також переробку сільськогосподарської сировини [83]. Проте із цієї роботи не зрозуміло, чи держава надавала кооперативним організаціям переваги перед приватним сектором виробництва товарів щодо умов орендування та розмірів орендної плати. Спробу аналізу результатів діяльності кооперативної промисловості протягом 1920-х років зробив С. Векслерчик [84]. Розглянувши причини згортання підприємств споживчої кооперації у період економічної кризи 1923 р., він прийшов до висновку про відсутність чіткої програми розвитку кооперативної промисловості в УСРР.

У середині 1920-х років на сторінках кооперативних видань відбувалася дискусія щодо доцільності розвитку кооперативної промисловості. Більшість авторів були схильні до подальшої підтримки промислового виробництва споживчої кооперації. Зокрема, про внесок промислових підприємств споживчої кооперації в забезпеченні ринка товарами першої необхідності писав В. Трабський [85]. На важливості випуску продукції кооперативною промисловістю з метою задоволення потреб пайовиків наголошував Є. Бурштейн [86]. Дослідник показав, що основна частина продукції промисловості споживчої кооперації припадала на харчову галузь. Поряд із великою державною промисловістю, зазначав він, мають розвиватися невеликі підприємства кооперативної форми власності, які на перших порах потребують підтримки з боку держави.

Дещо відмінну позицію займав Ф.І. Свищов, справедливо вказуючи на конкурентну боротьбу між державною промисловістю та виробничою галуззю споживчої кооперації в період непу [87]. За його твердженням, промислова діяльність кооперації мала бути збережена, але захоплення з боку кооператорів різноманітними виробництвами автор не підтримував, вважаючи, що передусім вони мають розвивати найбільш рентабельні галузі, зокрема борошномельну та олійну промисловість і хлібопечення.

Інформативно насиченими є статті, присвячені діяльності промислових підприємств певного призначення, які належали споживчої кооперації. Так, розвиток кооперативних млинів розглядали В. Урнов [88] і Є. Грінберг [89], вважаючи цю справу вигідною для кооперативних організацій. Автори наголошували на господарській доцільності функціонування кооперативних млинів та їх ролі в переробці зерна, оскільки від цього залежала ціна та якість випеченого хліба для членів кооперації. До того ж діяльність кооперативних млинів стимулювала виробництво зерна селянами, а отже, сприяла збільшенню товарності ринку.

Протягом другої половини 1920-х років помітно зросла кількість наукових праць щодо посилення ролі підприємств переробної галузі як для задоволення потреб внутрішнього ринку, так і розширення експорту. Один із провідних спеціалістів споживчої кооперації М. Дулін вважав, що помітний внесок у задоволення потреб населення та новобудов м'ясною продукцією упродовж другої половини 1920-х років робив Полтавський м'ясокомбінат, створений за кошти споживчої кооперації [90]. Це підприємство, обладнане сучасним на той час устаткуванням, значною мірою сприяло здешевленню вартості м'ясної продукції та отриманню валютних надходжень від експорту.

Внесок споживчої кооперації у розвиток олійної промисловості України згадував В. Пишнев у контексті перспектив розвитку переробки насіння соняшника [91]. Учений звертав увагу на той факт, що кооперативні олійниці мали кращу базу для розвитку, ніж державні переробні підприємства, оскільки проводили власні заготівлі і тим самим наближалися як до споживачів, так і до виробників сировини. Отже, В. Пишнев був переконаний, що споживча кооперація має більше шансів для розгортання олійного виробництва і його експорту, ніж велика державна промисловість. На зростанні ролі консервної промисловості споживчої кооперації України в контексті розширення експортного ринку наголошував М. Горн [92].

Слід зазначити, що у 20-і роки ХХ ст. дослідники виробничої діяльності споживчої кооперації більше уваги приділили висвітленню розвитку хлібопекарської галузі. Без сумніву, безперебійне забезпечення членів кооперативів хлібом було одним із першочергових завдань кооператорів. Історія становлення кооперативного хлібопечення окреслена в праці Г. Кремнєва [93]. Він наголошував на тому, що на початку непу хлібопечення в основному перебувало в руках приватного капіталу, який мав на цьому великі прибутки. Однак у середині 1920-х років кооператори зуміли посісти помітні позиції у справі хлібопечення. Цьому сприяла як господарська ініціатива кооператорів, так і фінансова допомога держави.

Про переваги механізації кооперативного хлібопечення над кустарним виробництвом писали І.А. Ліфшиць [94] та Д.І. Кудря [95]. Ці дослідники вказували на значення кооперативного хлібопечення для охоплення потреб населення у хлібній продукції та поліпшенні її якості й асортименту. М. Тимошенко наголошував на зв'язку між науковими основами хлібовипікання у споживчій кооперації та якістю хлібної продукції [96]. Він намагався обґрунтувати доцільність створення мережі лабораторій для проведення експертизи борошна та готової продукції. Такий висновок дослідника був не випадковим, адже хліб залишався найважливішим продуктом щоденного харчування населення.

Роль споживчої кооперації в налагодженні миловарної справи згадується у статті В.Д. Коваля, присвяченій перспективам миловаріння в країні [97]. На думку автора, враховуючи недостатній рівень задоволення населення милом та іншою продукцією жиропереробної промисловості, кооперативне виробництво мила в УСРР мало бути збережене за умови зниження ціни на нього шляхом раціоналізації.

Перші розвідки про значення споживчої кооперації в організації харчування робітників у роки воєнного комунізму з'явилися в 1918 р. Зокрема, роль кооперативних чайних у забезпеченні харчуванням робітників у той період окреслена в брошурі Л. Арманд [98]. Уже тоді радянська влада, використовуючи продуктовий потенціал кооперації, намагалася задіяти його і тим самим запобігти голоду та соціальному незадоволенню робітничого класу.

У 1920-і роки ХХ ст. соціально-економічні результати діяльності закладів громадського харчування певною мірою були предметом дослідницького аналізу, оцінки та узагальнення. Подібний розгляд, на нашу думку, мав важливе значення в умовах економічної скрути, продовольчих труднощів, боротьби з голодом. Проте значно ширше питання про громадське харчування висвітлювалося в контексті боротьби правлячої партії за соціалістичне переоблаштування побуту населення. Відтак роль громадського харчування розглядалася під політичним кутом зору. У працях І.П. Петракова [99], С. Цедербаума [100] та Є. Ігнатова [101] підкреслювалося, що робітнича кооперація - це шлях до нового побуту. Ряд статей, присвячених місцю громадського харчування в побудові соціалізму, підготував А. Халатов, досліджуючи роль жінки у становленні цієї галузі [102], проблему заготівель продуктів для їдалень [103], формування комуністичного побуту серед різних верств населення [104]. Доробок ученого, відзначаючись агітаційною спрямованістю, мав сприяти залученню до громадського харчування не лише максимальної кількості населення, але й нових коштів від пайовиків.

Окремі праці в періодичних виданнях 1920-х років містили порівняльні дані щодо охоплення населення громадськими закладами харчування - пайовим товариством «Нархарч» та системою споживчої кооперації УСРР [105]. Прикметно, що протягом другої половини 1920-х років автори все частіше почали звертати увагу не стільки на кількісні показники, скільки на якість обслуговування населення.

З пропагандистською метою наприкінці 1920-х - на початку 1930-х років вийшли статистико-економічні огляди кооперативного харчування за роки радянської влади, підготовлені провідними фахівцями пайового товариства «Всенархарч» та Центроспілки СРСР [106]. Спеціальний збірник, присвячений висвітленню ролі громадського харчування у контексті реконструкції побуту, був опублікований у 1930 р. з передмовою колишнього голови правління ВУКС В.П. Затонського [107]. Співпрацю профспілок і робітничих кооперативів у налагодженні громадського харчування та полегшенні домашньої праці жінки в період побудови соціалістичної економіки та комуністичного побуту висвітлювали І.С. Плотников [108], Н. Островська [109] та І.А. Левітов [110]. Без сумніву, їх праці переслідували агітаційну мету. Характерною ознакою історіографії 1920-х років була систематична поява пропагандиських брошур, присвячених ролі споживчих товариств у створенні нового побуту життя [111]. Як правило, вони призначалися тим верствам суспільства, які мали стати опорою більшовиків у їх соціалістичному експерименті.

Тодішня історіографія заготівельної діяльності споживчої кооперації обмежена. Переважно це були брошури та статті, які, з одного боку, мали метою акцентувати увагу селян і кооператорів на державному значенні справи, а з іншого - дати практичні поради. Ряд тогочасних розробок торкалися проблеми хлібозаготівель та значення споживчих товариств у цій справі. Під впливом державної політики керівники та практичні працівники споживчої кооперації у своїх працях [112] говорили про необхідність державного регулювання процесу хлібозаготівель за допомогою встановлення фіксованих заготівельних цін. Наприклад, на думку Л. Пивоварова, виконання державного завдання щодо витіснення з хлібозаготівельного ринку приватного заготівельника кооператори вирішували завдяки спорудженню мережі елеваторів. Вважаємо, що роботи, які висвітлювали хлібозаготівельну діяльність кооперації в роки непу, важко назвати об'єктивними, оскільки їм, по-перше, бракує глибокого аналізу, а по-друге, вони апелюють до неуточнених, неповних, а в ряді випадків і завищених даних.

У формі практичних рекомендацій із роз'ясненням значення заготівель та збуту продуктів птахівництва для селян, поліпшення харчування міського населення та вивозу за кордон упродовж 1920-х років було підготовлено декілька брошур та статей. Особливе місце в них відводилось діяльності заготівельної організації «Кооптах», однак на глибокий аналіз здобутків цієї структури автори не спромоглися [113].

Є кілька праць щодо питання контрактації тих чи інших продуктів сільського господарства споживчою кооперацією на завершальній стадії непу. Серед них брошури К.Ф. Дудіна [114], Н. Капітановського [115] та К. Панченка [116], у яких побіжно мовиться про використання споживчими товариствами практики контрактації із селянами на ту чи іншу сільськогосподарську продукцію.

Початок дослідженню зовнішньоекономічної діяльності кооперації в період непу також був покладений у 20-і роки ХХ ст. Певним внеском в осмислення проблеми зовнішньоторговельних відносин споживчої кооперації, у тому числі УСРР, у роки непу стали соціально-економічні роботи М. Шрага [117], Н.М. Василевського [118], Е. Вар'яша [119] та Ю.М. Кабалкіна [120]. Однак зауважимо, що регламентуючий вплив держави на міжнародні зв'язки споживчої кооперації подавався як необхідний захід з боку радянської влади.

У статтях М. Дуліна [121] і Є. Грінберга [122] вказано на доцільність експортних заготівель з боку споживчої кооперації для підтримки селян-виробників та держави загалом. Водночас автори обґрунтовували доречність заходів більшовиків щодо визначення експортної номенклатури споживчої кооперації, забуваючи, що це пряме втручання офіційної влади у закордонну діяльність кооператорів. Розвідки Д. Каплана [123] та О. Кузьминського [124] більше нагадують соціально-економічні огляди з елементами інструкцій щодо заготівлі та експорту тих чи інших товарів.

Протягом 20-х років ХХ ст. дослідження непу та місця в ньому кооперації здійснювалися за межами радянської держави. Англійський економіст Дж. Кейнс у статті «Побіжний погляд на Росію» (1925 р.) одним із перших серед закордонних авторів зважився назвати економічну політику 1920-х років «експериментальною економічною технікою», а тих, хто її проводив, «безпринципними експериментаторами» [125, с.138]. Ця оригінальна розвідка вперше була надрукована в СРСР у останні місяці його існування (середина 1991 р.). Дослідник не заперечував того факту, що економіка радянської Росії в роки непу зазнавала прискорених змін, але при цьому підкреслював, що це покривалося за рахунок експлуатації селян. Автор не згадував споживчу кооперацію, проте нам зрозумілий хід його думок: уряд проявляв турботу щодо забезпечення робітників шляхом штучного занижування заготівельних цін на продукцію сільського господарства [125, с.142].

Серед відомих теоретиків і практиків кооперативного руху, які у 20-і роки ХХ ст. опинилися на чужині, були С.В. Бородаєвський і Б.М. Мартос. Перший із них у 1925 р. видав у Празі підручник «Історія кооперації» [126]. С.В.Бородаєвскький детально не розкривав питання про результати господарювання споживчої кооперації в роки непу, бо на той час для цього не було необхідних даних. Проте ряд його висловів перегукувався з кооперативними ідеями відомих теоретиків кооперації, які працювали тоді в радянській Росії. Ідеться про переробку сільськогосподарської сировини, передусім зерна. О.В. Чаянов пропонував більшовикам створювати так звані агрокомбінати та агроміста, а С.В. Бородаєвський підкреслював необхідність залучення споживчих товариств та споживчих спілок до спорудження елеваторів та організації збуту хлібосировини за кордон [127, с.358].

Для сучасних дослідників кооперативного руху зберігають інтерес праці Б.М. Мартоса. Особливе місце у його доробку займає фундаментальна монографія «Теорія кооперації» [128], яка кілька разів перевидавалася (1923 р. - Подєбради, 1925 р. - Прага, 1947 р. - Регенсбург-Берхтесгаден: Український технічно-господарський інститут). Роботи Б.М. Мартоса були альтернативою тій практиці, яку прагнули здійснити більшовики - зробити споживчу кооперацію інструментом виконання державних директив. Передусім ідеться про соціальні й демократичні основи кооперації. Спостерігаючи за спробою одержавлення споживчої кооперації, дослідник мав усі підстави для того, щоб укотре наголосити: дотримання кооперативних принципів і традицій є необхідною підставою для розвитку кооперативного руху. Партійно-державне керівництво УСРР не бажало рахуватися з ідеями вченого, адже для більшовиків передусім він був одним із активних учасників національних змагань 1917-1920 років, міністром фінансів УНР. На жаль, усе позитивне надбання української діаспори в розвитку кооперативного руху з політичних міркувань залишалося поза увагою тодішньої влади.

Отже, розвиток кооперативного руху, зокрема, споживчої кооперації в роки непу знайшов адекватне відображення в науковій литературі 20-х років ХХ ст. Протягом першого етапу історіографії досліджуваної проблеми про кооперативний рух писали переважно партійно-державні діячі, економісти, теоретики кооперативного руху, фахівці-практики, статистики, журналісти й публіцисти. Лише окремі роботи з питання розвитку споживчої кооперації в період непу були підготовлені професійними істориками. На нашу думку, саме ця обставина істотно вплинула на зміст і форму викладу матеріалу. Праці з проблем кооперативного руху в умовах непу - це передусім публікації відповідної пропагандистської спрямованості, де питання господарювання кооперації викладалися з класових позицій, у контексті вихваляння так званого «ленінського кооперативного плану» та політики більшовиків. Переважна кількість праць з питань кооперації була розрахована на масового читача, позбавленого можливості критично сприймати закладені у брошурах ідеї та факти. Загалом упродовж 1920-х років споживча кооперація радянськими дослідниками розглядалася як необхідна умова побудови соціалістичної економіки, господарські здобутки кооператорів висвітлювалися під кутом зору доцільності регулювання з боку влади, одержавлення кооперативних структур.

Зрозуміло, що вивченням впливу ринкових відносин на господарську діяльність кооперативних організацій займалися недостатньо, обґрунтування соціальної ролі споживчої кооперації в умовах конкуренції на ринку було відсутнє. Пріоритетне значення надавали висвітленню проблеми забезпечення робітничого класу товарами та продуктами першої необхідності, підкреслювали необхідність витіснення споживчою кооперацією приватного торговця з оптової та роздрібної торгівлі, акцентували на значенні кооперативів у формуванні соціалістичного побуту тощо. Поза увагою дослідників залишалася розробка таких проблем, як порушення самостійності та добровільності в діяльності кооперації, дотримання демократичних засад у діяльності кооперативних організацій тощо. Оскільки авторами переважної частини праць були кооператори, то в їхньому доробку значне місце посідали питання, які стосувалися створення кооперативної мережі та її господарських показників. Більшості робіт притаманна слабка джерельна база, брак наукового аналізу досягнень і недоліків діяльності споживчої кооперації. Вони носили популярно-пропагандистський характер. Разом з тим публікації 1920-х років заклали основи вивчення історичного досвіду споживчої кооперації УСРР у період непу.

Другий етап у дослідженні господарської діяльності вітчизняної споживчої кооперації в умовах непу - 1930-і - перша половина 1950-х років. Початок його позначений зміцненням тоталітарної системи. Різко посилився ідеологічний тиск. Проблеми і недоліки нової економічної політики в ці роки практично не вивчалися. Далося взнаки те, що неп було згорнуто, а саму ідею ринкової економіки відкинуто більшовиками. Масова колективізація сільського господарства й індустріалізація призвели до різкого зменшення кількості робіт з історії споживчої кооперації. Цей період характеризується репресіями 1930-х років проти тих учених і практиків, які обстоювали перспективи ринкової економіки. З виданням «Історії ВКП (б). Короткий курс» (1938 р.) історики перетворилися на коментаторів творів класиків марксизму-ленінізму. Історія народного господарства УРСР за роки радянської влади, а відповідно і досягнення споживчої кооперації тлумачилися як безсумнівний результат мудрої політики сталінського керівництва [129].

Без сумніву, та обмежена кількість праць, що вийшла на початку 30-х років ХХ ст., підтверджує факт повного одержавлення споживчої кооперації, яка стала слухняним виконавцем партійно-урядових директив та п'ятирічних планів. З середини 30-х років до кінця 40-х років ХХ ст. дослідження досвіду господарювання споживчої кооперації в ринковій економіці непу майже повністю припинилися. Прикметно, що після виходу на початку 1935 р. двох номерів журналу «Кооперативне будівництво», де систематично друкувалися матеріали з досвіду кооперативної практики, часопис припинив своє існування. Грандіозність масштабів індустріалізації та доцільність ідеї колективізації селян-одноосібників - ось ті питання, які належало висвітлювати історикам. Досвід господарювання споживчої кооперації в ринкових умовах непу був підданий забуттю, бо й ринку, як такого, вже не було з кінця 1920-х років.

Лише в 1947 р. у зв'язку з підготовкою до чергового ювілею радянської влади вийшов збірник статей «Радянська торгівля за 30 років» (1947 р.), у якому один із тогочасних радянських дослідників споживчої кооперації Я.А. Кістанов розглядав розвиток торгівлі в країні з точки зору боротьби з «постійними підступами приватного капіталу» [130]. На його думку, державна і кооперативна торгівля протягом 1920-х років засвідчили перевагу перед приватною торгівлею тощо. Разом з тим, необхідність відродження післявоєнної економіки та залучення коштів пайовиків до вирішення цієї проблеми викликали потребу у відновленні вивчення досвіду господарювання споживчої кооперації. На початку 1950-х років з'явилася праця Я.А. Кістанова «Споживча кооперація СРСР. Історичний нарис» [131]. Книга стала певним набутком у напрямку прирощення знань про історичний досвід споживчої кооперації СРСР, хоча, безперечно, була пронизана марксистсько-ленінськими догматами про керівну роль комуністичної партії в соціально-економічному житті країни. Хоча увага Я.А. Кістанова зосереджена на вивченні споживчої кооперації СРСР, однак загальні тенденції та процеси, проаналізовані у роботі, мали місце і в Україні. Зробивши цілком слушний висновок про те, що споживча кооперація стала центральною ланкою товарообороту між містом і селом, учений обійшов питання про її одержавлення.

Вивченням проблем непу та місця в ньому кооперації в першій половині 1950-х років активно займалася Е.Б. Генкіна. Їй належить монографія «Перехід радянської держави до нової економічної політики (1921-1922)» [132]. Авторка цієї праці зміну економічної політики більшовиків аналізувала, зрозуміло, з позицій марксистсько-ленінської методології. Відтак питання щодо визначення місця споживчої кооперації в ринкових умовах перших років непу вона пояснювала з класових позицій, а саме необхідністю витіснення приватного торговця. Розглядаючи процес переходу від товарообміну до торгівлі, Е.Б. Генкіна стверджувала, що помилковість ідеї товарообміну стала зрозумілою більшовикам лише восени 1921 р. [133, с.67]. На нашу думку, це не зовсім відповідає дійсності, адже вже в середині літа 1921 р. спочатку Раднарком РСФРР, а вслід і Раднарком УСРР дозволили робітничим кооперативам здійснювати як безготівкові, так і товарно-грошові розрахунки. Співзвучними з положеннями праць Е.Б. Генкіної були висновки досліджень М.В. Гамаюнова, який висвітлював діяльність споживчої кооперації в роки непу в контексті реалізації ленінського кооперативного плану [134].

Від середини 1930-х і протягом 1940-х років питання діяльності промислових підприємств та становлення громадського харчування в системі споживчої кооперації СРСР, у тому числі Україні, дослідники практично не вивчали, адже пріоритетний розвиток, згідно з більшовицькими п'ятирічними планами, набув державний сектор виробництва товарів та надання послуг. Засвідчити, а тим більше розкрити процес узурпації та присвоєння державою власності виробничих галузей споживчої кооперації, у тому числі переробних харчових підприємств і закладів громадського харчування, учені не могли. Крім цього, у середині 30-х років ХХ ст. припинив діяльність журнал «Проблеми харчування».

Лише на початку 1950-х років знову почали говорити про місце і роль споживчої кооперації в організації громадського харчування за доби непу та в період широкомасштабної індустріалізації країни. Серед поодиноких робіт з проблеми громадського харчування в роки непу виокремимо книгу Ф.Я. Успенського, в якій автор пов'язував підвищення рівня обслуговування населення в кооперативних закладах громадського харчування з проведеною раціоналізацією та механізацією цієї справи, що в остаточному результаті дозволило збільшити пропускну спроможність їдалень [135].

Протягом 1930-х - першої половини 1950-х років в еміграції плеяда талановитих російських та українських дослідників кооперативного руху продовжувала відстежувати, наскільки це дозволяли дані, досвід діяльності споживчої кооперації в умовах непу. Проте їх студії не були знані в Україні. За свої прогресивні погляди з 1922 р. опинився в еміграції відомий економіст і дослідник історії народного господарства Росії Б.Д. Бруцкус. У його доробку помітне місце належить монографії «Соціалістичне господарство. Теоретичні думки щодо російського досвіду», що вийшла за кордоном на початку 1930-х років. У 1990 р. її повністю надрукував журнал «Питання економіки» [136]. Учений визначив принцові відмінності між капіталістичною і соціалістичною кооперацією: остання характеризувалася не економічними, а бюрократичними якостями. Якщо на Заході державні і кооперативні підприємства виражали два різні принципи (а значить, представляли різні господарські уклади), то при непі кооперація, якою керували, як і всіма громадськими організаціями, комуністи, стала однією з форм державних підприємств.

Відомим аналітиком радянської економіки у цей час був російський економіст-емігрант О.Д. Билимович (уродженець Житомира). У 1936 р. у Бєлграді була опублікована його книга «Марксизм (виклад і практика)», у якій він різко критикував діяльність більшовиків у галузі економіки [137]. Ще більш критичною щодо економічних експериментів радянської влади була фундаментальна праця О.Д. Билимовича «Ера п'ятирічних планів у господарстві СРСР» [138]. Ідея вченого про «змішані господарські системи» виявилась надзвичайно продуктивною для світової і пострадянської економічної теорії. Донині зберігає актуальність його теза про те, що у змішаній господарській системі залишається місце і для різних видів кооперації. Ґрунтовна монографія вченого «Кооперація в Росії до, під час і після більшовиків» [139], що вийшла в 1955 р. у Німеччині, присвячена аналізу кооперативного руху від зародження в ХІХ ст. до середини ХХ ст. Ця книга - шедевр кооперативної думки російського і українського зарубіжжя - тривалий час не була відома дослідникам кооперації. У Російській Федерації її перевидали лише у 2005 р. У праці «Економічний лад звільненої Росії» (1960 р.) автор акцентував на тому, що радянська влада в роки непу «зберегла видимість кооперації в споживчих товариствах, однак перетворила їх в організації, які не мали нічого спільного із справжньою кооперацією» [140, с.11].