Господарська діяльність споживчої кооперації України в період нової економічної політики (1921–1928 рр.)

У 1940 р. у Канаді побачила світ розвідка М. Сціборського «Україна в цифрах (статистична студія території, населення й народного господарства)» [141]. Автор свідчив про одержавлення більшовиками торговельної галузі споживчої кооперації. Він піддавав сумніву статистичні дані радянських установ у 1920-1930-і роки, а тому зазначав, що вони «ніяким чином не можуть схарактеризувати дійсного стану й можливостей українського народного господарства в торговельному обороті» [141, с.37].

Певний матеріал про розвиток вітчизняної кооперації за доби непу містить видана за кордоном наприкінці 1940-х - на початку 1950-х років «Енциклопедія українознавства» [142], передрук якої був зроблений в Україні лише в середині 1990-х років. Автори присвяченого кооперативному рухові матеріалу І. Витанович, В. Голубничий та інші не заперечували того факту, що під час непу, навіть «в умовах більшовицької окупації», споживча кооперація швидко розвивалася. Цікавою є думка, що «у багатьох відношеннях кооперація в умовах непу не відрізнялася від старої кооперації (виборні органи, добровільне членство, конкуренція на вільному ринку, підприємницька ініціатива), водночас вона була знаряддям в руках комуністичної партії та держави». Допомогу кооперації з боку радянської влади дослідники пояснювали суто прагматичними розрахунками: «Особливо кооперацію підтримувала держава, коли йшлося про конкуренцію з непманами в місті й куркулями на селі. Тому кооперація діставала кредити, замовлення чи постачання від державної промисловості на вигідніших умовах, ніж непмани й куркулі; держава також допомагала субсидіями тримати ціни кооперативної торгівлі на нижчому рівні, ніж у приватника» [142, с.1126]. Разом з тим, зробивши цілком правильний висновок про одержавлення споживчої кооперації та підтримку радянською владою монопольного становища кооперації на споживчому ринку, автори не звернули увагу на те, що з середини 1920-х років споживча кооперація стала фінансовоспроможною. Відтак державна кредитна підтримка кооперації у перші роки непу була повернена останньою сповна під час індустріалізації.

Знаним дослідником вітчизняного кооперативного руху серед тих, хто проживав у Канаді, був А. Качор. Автор не заперечував того, що за часів непу споживча кооперація «зуміла охопити своєю сіткою майже всю територію України» [143, с.17]. Підкреслювалося, що фінансові ресурси всеукраїнських кооперативних банків та частину кооперативного майна держава незаконно присвоїла. А. Качор зазначав, що торговельна галузь споживчої кооперації багато втратила в результаті високих націнок (100 % і навіть більше) на товари промисловості, які їй доводилось закупляти для селян. З огляду на це вчений наголошував, що в торговельній системі радянської держави «криється теж джерело коштів», звідки вона черпала гроші на індустріалізацію та розбудову воєнного комплексу [143, с.94].

Цікавою і водночас дискусійною видається теза англійського економіста-марксиста Моріса Добба, що споживча кооперація належить до некапіталістичного типу господарства [144, с.384]. Учений поділяв висунуту ще на початку непу В.І. Леніним ідею про «уніфікацію» маломасштабного виробництва під покровительством держави. Як і лідер більшовиків, Моріс Добб вважав контроль за господарською діяльністю кооперативних організацій з боку радянської влади цілком виправданим.

Серед теоретичних розробок закордонних авторів варто назвати монографію А. Манінг Кларенс «Україна у двадцятому столітті», опубліковану в Нью-Йорку на початку 1950-х років [145]. Праця вийшла ще за життя Й. Сталіна і містила критику його економічної політики. У книзі наголошувалося на тому, що з приходом до влади цього партійного вождя демократичні елементи в економіці різко обмежилися, посилився вплив центру, розпочалася, згідно з «московською моделлю», стандартизація всіх сфер життя. Відтак негативного впливу зазнали всі українські «інституції», включаючи кооперацію [145, c.88-89].

Загалом література 30-х - першої половини 50-х років ХХ ст. кількісно і якісно значно поступається літературі попереднього періоду. По суті, зовсім не вивчалася практика господарювання споживчої кооперації в умовах нової економічної політики, а якщо й згадувалася окремими радянськими дослідниками, то замовчувалося її значення як стимулятора розвитку селянського господарства. Жодного нового аспекту господарської діяльності кооператорів не було виявлено і розглянуто. В основу праць цього періоду були покладені догматичні ідеї «Короткого курсу історії ВКП(б)», їм властива вузька джерельна база і відсутність прогностичних міркувань щодо майбутнього кооперативного сектора економіки, в тому числі споживчої кооперації.

На другому етапі історіографії споживчої кооперації, як правило, учених цікавила торгівля, дослідження ж виробничої діяльності споживчої кооперації України практично не проводилися. Увага істориків та економістів була прикута до висвітлення процесу індустріалізації країни, зокрема до створення важкої промисловості, оскільки вона з подачі правлячої партії вважалася основою всього народного господарства в умовах побудови соціалізму. З огляду на це досвід діяльності промислових підприємств споживчої кооперації у роки непу не вивчався, хоча їх оперативність щодо випуску найбільш ходових дефіцитних товарів не підлягала сумніву. Проблема дослідження досвіду експортних заготівель споживчою кооперацією в період непу, як нам видається, була закрита, по-перше, з огляду на державну монополію зовнішньої торгівлі, по-друге, у зв'язку з визнанням секретності статистичних даних щодо вивозу зернохліба, який в умовах гострої конкурентної боротьби на світовому ринку вважався стратегічною продукцією, по-третє, через систематичні продовольчі труднощі і проблему із заготівлями збіжжя.

Прикметно, що протягом 1930-х - першої половини 1950-х років вивчення теоретичних положень і практики кооперативного руху в СРСР та УСРР за кордоном не припинялося, хоча дослідникам певною мірою бракувало джерельної бази і статистичних даних, отримати які від радянських інстанцій тоді було не можливо. Водночас радянські вчені були позбавлені можливості не тільки контактувати, але й ознайомитися з працями закордонних авторів.

Третій етап дослідження досвіду господарської діяльності споживчої кооперації України припадає на другу половину 1950-х - початок 1990-х років. Це був час, коли критика культу особи Й. Сталіна позитивно вплинула на якість наукових праць. У межах третього етапу історіографії споживчої кооперації у роки нової економічної політики виділимо два періоди: перший - друга половина 1950-х - середина 1980-х років, другий - від середини 1980-х до початку 1990-х років. Такий підхід обумовлений радикальними змінами в політичному та соціально-економічному житті країни, які накреслилися протягом другої половини 1980-х років і пов'язувалися з політикою перебудови і демократизацією радянського суспільства.

Упродовж другої половини 50-х - першої половини 80-х років ХХ ст. марксистсько-ленінська зашореність не дозволяла науковцям відмовитись від комуністичних догматів. Відтак велика група досліджень, як і в попередні періоди, була присвячена аналізу так званого «ленінського кооперативного плану» і його здійсненню [146]. Дослідники, не маючи сміливості порушити марксистські догмати, продовжували наголошувати на соціалістичному характері кооперації, яка нібито-то витікала з її соціально-класової природи. Радянська історична наука продовжувала осмислювати кооперативний рух у роки непу як об'єкт керівництва з боку правлячої партії. Свідченням цього є монографія І.Г. Булатова, що вийшла на початку 1960-х років. У ній автор намагався показати роль кооперації у боротьбі з приватним капіталом та зміцненні зв'язків робітничого класу з селянством [147]. Дана праця, обмежена марксистсько-ленінськими положеннями щодо ролі торгівлі в радянській економіці, не змогла дати нових висновків про місце споживчої кооперації в ринкових умовах непу.

Серед праць 1960-х років, які певною мірою торкалися проблем споживчої кооперації в роки непу, нас зацікавили праці Л.Ф. Морозова, які з ідеологічних позицій свого часу розглядали місце системи в радянській державі і привносили у дослідження проблеми частку власного бачення. Певний інтерес, безперечно, становить робота «Від кооперації буржуазної до кооперації соціалістичної» [148], в якій учений констатував, що споживча кооперація першою серед різних видів кооперації визнала керівну роль більшовицької партії і стала опорою радянської влади у боротьбі з приватним капіталом. Як нам здається, автор указаної студії не переймався обґрунтуванням зробленого висновку. Швидше за все це була данина тодішнім штампам, хоча у наступній своїй розвідці дослідник чітко акцентував на механізмі партійного впливу у споживчій кооперації в 1920-і роки [149]. Для сучасного історика праці Л.Ф. Морозова можуть бути предметом критичного аналізу методів одержавлення кооперації. Попри класово-партійну спрямованість вказані студії привертають увагу тим, що автор у числі перших зважився навести окремі факти про репресії, які торкнулися споживчої кооперації у 20-і роки ХХ ст.

Спробою узагальнити теоретичну і практичну роботу більшовицької партії щодо керівництва споживчою кооперацією стала колективна монографія відомих дослідників непу (В.П. Дмитренка, Л.Ф. Морозова та В.І. Погудіна) «Партія і кооперація» [150]. На підставі численних партійних директив, що стосувалися споживчої та інших видів кооперації, автори окреслили завдання кооперативних організацій у зв'язку з переходом до непу, визначили їх роль у перетворенні дрібнотоварного виробництва, вказали на важливість завоювання більшовиками кооперативних центрів. Відтак якісно нових підходів до висвітлення ролі споживчої кооперації у період непу у вказаній праці нами виявлено не було, хоча узагальнення великого масиву партійно-радянських документів, які стосувалися кооперативної політики, можна вважати певним внеском у історіографію досліджуваної проблеми.

Радянська історична та економічна наука поглибила вивчення розвитку міського і сільського ринків, зміцнення союзу міста і села шляхом торговельної діяльності кооперативних організацій [151]. Проте автори розглядали ці питання в контексті державної політики обмеження приватного капіталу в торгівлі. Водночас наукова новизна указаних досліджень полягає в тому, що вони поклали початок висвітленню ролі споживчої кооперації у налагодженні міжреспубліканських зв'язків у перші роки непу.

Серед великої кількості монографій про перехід радянської країни до непу, написаних протягом другої половини 50-х - 80-х років ХХ ст., виділяються дослідження Ю.О. Полякова [152]. Статистичні та архівні матеріали дали можливість автору зробити глибокі соціально-економічні висновки про стан сільського господарства та визначити причини переходу до непу, однак споживча кооперація, як і в попередні роки, тут розглядається під кутом зору слухняного виконавця державних директив.

Висвітленню торговельної політики держави на початку непу присвячена монографія В.П. Дмитренка «Торговельна політика радянської держави після переходу до непу. 1921-1924 рр.» [153]. По суті, це була перша ґрунтовна спроба дослідження торговельної політики держави в перші роки непу. Вона певною мірою відбивала загальний стан історичної науки, засадничою основою якої був марксизм-ленінізм. З низкою положень указаної праці ми погодитися не можемо. Так, В.П. Дмитренко не міг аргументовано довести, що перетворення товарообміну на торгівлю і бурхливий розвиток приватної торгівлі влітку 1921 р. підштовхнули В.І. Леніна до визнання провідної ролі споживчої кооперації в налагодженні економічного зв'язку між містом і селом. Надто переоцінював автор роль більшовиків у відродженні торгівлі. Разом з тим, сучасного дослідника ця праця, по-перше, зацікавлює наведеними в ній статистичними даними про стан торгівлі, по-друге, дає можливість простежити еволюцію поглядів ученого на проблеми торгівлі періоду непу.

Здебільшого для робіт 1970 -1980-х років, які торкалися проблем торгівлі в період непу, були характерні ідеологічні кліше, твердження про зміцнення ролі партії в керівництві торговельною галуззю споживчої кооперації зосібна. Поза увагою авторів залишилося питання про місце споживчої кооперації в системі ринку 1920-х років. При цьому вчені відстоювали планові засади в організації господарства в умовах непу і необхідність державного регулювання всіх форм торгівлі. Таких недоліків не позбавлені дослідження Є.М. Каневського та Л.Г. Марголіна [154], М.В. Меліхової [155], Л.П. Горкіної [156], П.Х. Білого [157]. Водночас потрібно визнати, що позитивом цих праць стало залучення авторами нових, раніше не опублікованих джерел та матеріалів, у тому числі архівів СРСР та УСРР, що сприяло поглибленню дослідження торговельної діяльності споживчої кооперації в 1920-і роки. Так, праця Є.М. Каневського та Л.Г. Марголіна «Біля витоків радянської торгівлі», попри ідеологічну заданість, містила цікавий матеріал щодо організації внутрішньої, зокрема ярмаркової, та зовнішньої торгівлі, діяльності відомих діячів кооперації. Розвідка П.Х. Білого практично вперше у вітчизняній історіографії була спробою висвітлити спільний досвід російських та українських кооператорів щодо забезпечення пайовиків необхідними товарами.

Як підтверджує спільна праця В.А. Архіпова і Л.Ф. Морозова [158], історики продовжували більш аргументовано досліджувати досвід обмеження і витіснення державною торгівлею та споживчою кооперацією приватної торгівлі в роки непу. Водночас зазначимо, що в ряді праць було зроблено спробу висвітлити нові аспекти історії споживчої кооперації в 1920-і роки, хоча здійснювалося це з нагоди певних політичних подій. Наприклад, відомий дослідник кооперативного руху Л.Є. Файн чи не вперше в історичній науці показав взаємозв'язок між створенням Союзу РСР і кооперативним будівництвом в окремих регіонах країни [159].

У 70-80-і роки ХХ ст. з'явилися узагальнюючі праці, де були зазначені основні віхи розвитку товарообігу в роки непу, проте і надалі підкреслювалася необхідність твердої класової політики уряду щодо його регулювання. «Історія народного господарства Української РСР», видана на початку 1980-х років, цікава тим, що містить значний фактичний матеріал із питань функціонування окремих галузей економіки в період непу [160]. Однак у ній перебільшена увага до проблем планування економіки, зокрема, торговельної діяльності кооперативних організацій.

Певною віхою в осмисленні історичного досвіду споживчої кооперації СРСР стали монографія А.С. Меркулової [161] і колективна праця російських учених за редакцією Г.М. Альтшуль [162], які дають можливість виявити загальні тенденції господарювання вітчизняної споживчої кооперації, яка від початку 1920-х років фактично підпорядковувалася Центроспілці СРСР.

Характерною ознакою історіографії споживчої кооперації в межах третього етапу виявилася активізація наукових досліджень з нагоди тих чи інших політичних ювілеїв та історичних дат кооператорів. У середині 1960-х років до 100-річчя від моменту зародження споживчої кооперації в Україні були опубліковані спільні праці науковців і провідних працівників Укоопспілки, присвячені її історичному шляху [163]. Заслуговують на увагу представлені дослідниками таблиці та цифрові дані щодо господарської діяльності споживчих товариств і їх спілок за доби непу. Однак глибокого аналізу статистичних даних немає, що веде до зниження наукової цінності вказаних праць. Оскільки дослідження проводили переважно економісти, зазначені монографії більше нагадують економічний аналіз досвіду споживчої кооперації в 1920-і роки. До того ж у структурі матеріалу відсутня системність, що призводить до окремих повторів, порушення логіки викладу.

Були започатковані дослідження історії споживчої кооперації окремих регіонів України, що сприяло ширшому залученню до наукового обігу нових фактів, регіональних архівних даних і виявленню окремих особливостей господарської діяльності кооперації на місцях у роки непу. Підтвердженням цього є праця з історії споживчої кооперації Київщини [164].

Серед розвідок 1970-х років, присвячених вивченню непу та ролі в цій політиці кооперації, виокремлюються статті Ю.І. Кунаха. В одній з них автор схарактеризував заходи урядових структур щодо більшовизації споживчої кооперації на початку непу [165]. Авторове звернення до проблеми кооперативних кадрів само по собі цінне, проте слід зазначити, що вчений вважав політику більшовизації споживчої кооперації в 1920-і роки закономірною і необхідною, хоча це було незаконне порушення її демократичних засад. Інша розвідка Ю.І. Кунаха стосувалася організаційних змін у системі споживчої кооперації УСРР [166]. Потрібно віддати належне науковцеві, оскільки це була перша глибока спроба проаналізувати реорганізацію структури споживчої кооперації у роки непу з метою її спрощення та більшої оперативності. Проте автор зосередився на організаційному боці справи, не пов'язуючи її з умовами ринкового господарювання кооперації.

Слід зазначити, що протягом третього етапу історіографії діяльності споживчої кооперації в період непу в Україні вийшов ряд фундаментальних праць з історії народного господарства і профспілок [167], а також робітничого класу [168], де фрагментарно згадувалася роль споживчої кооперації у налагодженні громадських їдалень. Однак ці роботи здебільшого були спрямовані на розкриття значення кооперативного громадського харчування для робітників, відтак охоплення ним інших верств населення не стало предметом дослідження.

На початку 1960-х років, побачила світ монографія Г.Д. Діденка [169], присвячена проблемі залучення більшовиками господарських організацій до продовольчого забезпечення робітничого класу УСРР у першій половині 20-х років ХХ ст. Однак учений не ставив перед собою завдання з'ясувати досвід господарювання кооперативних їдалень в умовах госпрозрахунку та конкуренції з державними і приватними харчовими підприємствами.

Окремі питання становлення громадського харчування у період непу протягом 1960-х років розглядалися економістами. Мовиться про монографії Г.А. Дігтяра [170] та Р.Г. Кондратьєва [171]. Стан справ у громадському харчуванні в роки воєнного комунізму та непу вони окреслили в історико-економічному плані. Об'єктом подібного дослідження стали звіти Наркомпроду РСФРР. Проте увага вчених передусім була зосереджена на державних закладах громадського харчування, специфіка діяльності у цій галузі споживчої кооперації ними практично не аналізувалася.

Певний інтерес становить стаття О.Т. Романова про розвиток громадського харчування в УСРР за роки радянської влади, яка містить ряд статистичних даних про кооперативні їдальні та їх роль у вирішенні продовольчих труднощів у роки непу [172]. Оскільки праця була підготовлена до 50-річчя Жовтневої революції, створення державних і кооперативних їдалень автор розглядав як обов'язкову складову більшовицьких проектів з формування нового побуту.

Характерною ознакою історіографії 1970-1980-х років була спроба з'ясувати роль споживчої кооперації в організації громадського харчування під час голоду 1921-1922 рр. Зокрема, питанню надання споживчою кооперацією допомоги біженцям із неврожайних губерній радянської Росії присвятили статті відомі дослідники кооперативного руху К.І. Вахитов, О. Чикалов [173], П.Х. Білий [174] та І.О. Чемериський [175]. З партійно-класових позицій намагалася розкрити питання взаємодопомоги УСРР та Російської Федерації О.М. Мовчан, яка проаналізувала досвід кооперативних організацій щодо відкриття дитячих будинків і їдалень для голодуючих [176].

Ознайомлення з працями 70-80-х років ХХ ст. засвідчує, що питання громадського харчування в роки непу автори продовжували розглядати у контексті продовольчої політики держави та поліпшення матеріального добробуту робітників. Підтвердженням цього є стаття А.А. Твердохлібова, у якій було здійснено історіографічний огляд проблеми продовольчого забезпечення населення у роки воєнного комунізму та непу [177]. Проте глибокий аналіз досвіду налагодження кооператорами громадського харчування в умовах госпрозрахунку відсутній.

Одним із відомих знавців історії становлення та розвитку громадського харчування в СРСР вважається М.П. Польський, якому належить ряд праць із цієї проблематики [178]. Йому вдалося залучити маловідомі архівні і статистичні матеріали пайового товариства «Нархарч» та Центроспілки СРСР, що сприяло глибшому з'ясуванню місця та ролі закладів громадського харчування у 1920-і роки для продовольчої підтримки міського населення. Однак становлення мережі закладів громадського харчування дослідник висвітлював у контексті соціально-класової боротьби радянської влади за перемогу соціалізму.

Певним внеском в історіографію проблеми кооперативного громадського харчування в 1920-і рр. стала монографія І.Г. Бережного, у якій зроблена спроба узагальнення історичного досвіду становлення громадського харчування в УСРР як окремої галузі економіки [179]. Заслуговують на увагу наведені автором цифрові дані про кількість підприємств громадського харчування, які належали вітчизняній робітничій кооперації, та обсяги їх товарообігу протягом 1920-х років. Пізнавальний інтерес містить матеріал про досвід споживчої кооперації щодо поліпшення якості та калорійності страв у закладах громадського харчування. Оскільки автором дослідження був учений-економіст, у праці домінують соціально-економічні аспекти проблеми.

Отже, на 1970-1980-і роки припадає поява ряду праць, де йдеться про те, що забезпечення робітників державної промисловості гарячим харчуванням більшовики здійснювали не лише шляхом використання державних запасів, але й залучаючи до цієї справи продуктовий потенціал споживчої кооперації. Спільним для цих робіт було те, що їх автори наголошували на значенні громадського харчування в умовах індустріалізації країни та зростання міського населення. Проблема конкурентної боротьби між закладами громадського харчування різних форм власності, а також досвід споживчої кооперації щодо пошуку шляхів фінансування та оптимізації цієї галузі дослідниками не з'ясовувалися.

Беремо на себе сміливість констатувати, що протягом 60-80-х років ХХ ст. висвітлення досвіду заготівельної діяльності споживчої кооперації в роки непу практично не здійснювалося. На нашу думку, це пов'язано з браком опублікованих на той час історичних джерел та закритістю ряду архівних фондів, у тому числі фонду Вищої ради народного господарства УСРР (ЦДАВО України). Також вважаємо, що висвітлення досвіду експортних заготівель хлібопродуктів Вукопспілкою у 1920-і роки, коли економіку країни декілька разів стрясали продовольчі кризи, не здійснювалося з огляду на обмежений доступ науковців до ряду секретних архівних матеріалів ЦДАГО, які б сприяли розкриттю наслідків більшовицьких директив із цього питання.

Серед досліджень, присвячених міжнародній діяльності споживчої кооперації СРСР, виокремимо праці відомого дослідника міжнародного кооперативного руху О.І. Крашеннинікова, які заклали основи вивчення вказаного питання протягом багатьох десятиліть [180]. Вони сприяють усвідомленню основних зовнішньоекономіних завдань, які в роки непу стояли перед вітчизняними кооператорами. Проте автор підтримував практику підпорядкування закордонної діяльності споживчої кооперації Наркомату зовнішньої торгівлі, не помічаючи того, що це було пряме втручання держави у справи громадсько-господарської організації.

Певні дані щодо відродження експортних заготівель споживчою кооперацією України у перші роки непу наведені у праці Г.М. Гімельфарба [181]. Однак автор, перебуваючи в лещатах марксистської ідеології, трактував доцільність налагодження експортно-заготівельної діяльності кооперативними організаціями не з позиції підтримки селянських господарств, а з точки зору необхідності визнання радянської держави європейськими країнами.

Із середини 80-х років ХХ ст. з огляду на проголошення політичним керівництвом СРСР курсу на перебудову всіх сфер життя в історичних студіях розпочався пошук напрямів виходу з економічної та політичної кризи, в якій опинилася радянська система, що й спонукало до вивчення досвіду минулого, зокрема періоду непу. Без сумніву, тодішня влада шукала шляхи оптимізації економіки країни, проте усвідомлення повернення до ринкової ідеї лише зароджувалося. ІV Всесоюзний з'їзд колгоспників (березень 1988 р.) проходив під гаслом «Потенціал кооперації - справі перебудови». М.С. Горбачов тоді визнав, що впродовж 1920-1930-х років допускалося свавілля щодо кооперації [182, с.9]. Атмосфера полеміки щодо перспективи різних видів кооперації, яка панувала тоді на цьому з'зді, посилила зацікавленість не лише вітчизняних, але й іноземних науковців проблемами ринкової економіки та місця в ній кооперативного сектора.

Апеляцію до історичного досвіду минулого, у тому числі непу, підтвердив «круглий стіл» радянських і американських істориків (січень 1989 р., редакція журналу «Питання історії»). Прикметно, що ініціатива цього наукового зібрання належала американському «Журналу сучасної історії». Зокрема, мовилося про неп як альтернативу воєнному комунізму. Водночас зауважимо, що на питання, чи була альтератива сталінізму, відповіді тоді не знайшлося, хоча історики виявили єдність поглядів стосовно того, що наприкінці ХХ ст. відбулося руйнування уявлень про соціалізм як вершину світової історії [183, с.101]. На наше переконання, підсумком «круглого столу» можна вважати тезу головного редактора журналу «Питання історії» А.А. Іскандерова: «Настав той момент, коли рух уперед виявився у прямій залежності від необхідності зрозуміти, де ми знаходимося сьогодні, а цього зробити неможливо, якщо не сказати правду про те, якими ми були вчора» [183, с.100]. Відтак можна твердити, що упродовж другої половини 1980-х років відкривалися великі можливості для неупередженого висвітлення історичного досвіду непу.

Позитивним моментом другої половини 1980-х років вважаємо те, що тоді розгорнулася дискусія щодо часу розробки В.І. Леніним ідеї продподатку, основних положень його концепції кооперації, поглядів М.І. Бухаріна на кооперацію тощо. Полемічний характер мали наукові статті Г.А. Бордюгова [184], І.М. Буздалова [185], В.В. Кабанова [186], О.Є. Крухмальова [187] та інших, які стосувалися проблем кооперативного руху в 1920-і роки.

У 1989 р. відомий дослідник кооперативного руху В.Г. Венжер підготував статтю «Яким має бути соціалізм, що ми будуємо?» [188], присвячену захисту принципів кооперації, хоча значною мірою й орієнтовану на соціально-економічні та політичні реалії кінця 80-х років ХХ ст., коли партійно-радянське керівництво країни робило ставку на вдосконалення соціалістичної моделі. Учений акцентував та тому, що «кооперативна форма також невичерна, як будь-яке здорове явище життя». Він цілком справедливо закликав «раз і назавжди відкинути весь сталінський антикооперативний непотріб», але водночас вважав, що це дасть можливість «будувати соціалістичне землеробство ленінським курсом» [188, с.43]. В.Г. Венжер не вживав вислів «ленінський кооперативний план», але відстоював термін «ленінський кооперативний погляд на соціалізм». Тож події кінця 1980-х років він кваліфікував як «поворот від сталінської теоретичної безпорадності до ленінського строго продуманого кооперативного погляду на соціалізм» [188, с.29]. Як нам видається, позиція В.Г. Венжера підтверджувала прагнення науковців до уточнення марксистських позицій, але не відмову від них.

Поштовхом до узагальнення діяльності споживчої кооперації УСРР у роки непу та вироблення стратегії на майбутнє стала праця вітчизняного історика Г.А. Гетьмана, присвячена аналізу її торговельної галузі на різних історичних етапах [189]. Однак, вживаючи термін «кооперативна торгівля», дослідник практично об'єднував ним торговельну діяльність різних видів кооперації, навіть тоді, коли йшлося про споживчу кооперацію. Не можемо погодитися з авторовим висновком, що в період непу кооперативне громадське харчування не отримало поширення.. Архівні документи засвідчують протилежне.

Протягом другої половини 50-х - 80-х років минулого століття досвід споживчої кооперації СРСР та УСРР доби непу плідно з'ясовували історики діаспори і зарубіжні автори. Розпочата демократизація політичного життя країни давала певну можливість вітчизняним науковцям почути точку зору закордонних дослідників. Серед українських учених, які, перебуваючи в еміграції в Німеччині, осмислювали історію кооперативного руху України, слід назвати В. Винара [190]. Цікавим є зроблене ним узагальнення основних етапів дослідження кооперативної практики УСРР представниками української діаспори від початку 1920-х до середини 1960-х років.

Одним із найвидатніших знавців історії кооперативного руху серед дослідників діаспори вважається доктор І. Витанович. Його фундаментальна монографія «Історія українського кооперативного руху» (Нью-Йорк, 1964 р.), яка суттєво поповнила історіографічні матеріали про досвід господарювання вітчизняної кооперації в період непу, донині залишається авторитетною [191]. Прикметно, що автор увів до наукового обігу нові, не відомі вітчизняним історикам джерела та факти, вивезені за кордон українською еміграцією. У свою чергу, вони значно розширили наші знання про кооперативний рух в Україні. Оцінюючи місце споживчої кооперації у контексті проголошеної більшовиками політики непу, вчений зазначав: «Державна торгівля не могла просякнути в гущу трудового населення й тільки кооперативна форма постачання чи збуту плодів його праці є найбільш придатною й доцільною» [191, с.278]. Водночас зауважимо, що у дослідженні І. Витановича є лише окремі згадки про заготівельну галузь, хлібопечення та громадське харчування споживчих товариств та їх спілок.

Про розвиток споживчої кооперації в 1920-і роки писав В. Голубничий у праці «Три лекції про економіку України» [192]. Доки існував неп, зауважував автор, існувала вільна ринкова економіка, зберігалася рівновага, відповідно «не було у більшовиків надто багато можливостей для економічного визиску України» [192, с.11]. Відтак навіть у жорсткій конкурентній боротьбі споживча кооперація могла розвиватися. Інший важливий момент, на який звернув увагу дослідник, - це те, що в 1920-і роки відбулися радикальні зміни у напрямах та структурі зовнішньоекономічних зв'язків. По-перше, в силу не лише економічних, але й політичних факторів були втрачені позиції вітчизняної кооперації на європейському ринку. По-друге, внаслідок непродуманої політики більшовицького уряду різко зменшилася торгівля споживчої кооперації з традиційними торговельними партнерами - Польщею та прибалтійськими країнами. Аналізуючи причини зменшення обсягів сільськогосподарського експорту УСРР, автор називав дві основні причини: суттєвий приріст населення і зростання обсягів споживання продуктів селянством [192, с.10]. Якщо перша причина не викликає заперечення, оскільки з початком індустріалізації та приїздом на новобудови громадян з усіх регіонів СРСР різко збільшилась чисельність населення республіки, то з другою погодитися не можемо, бо вважаємо її необґрунтованою.

Серед досліджень української еміграції 60-х років ХХ ст., в яких певною мірою висвітлені причини згортання непу, слід згадати праці Г. Костюка та З. Мельника. Хоча праця Г. Костюка [193] й присвячена внутрішньопартійній боротьбі другої половини 1920-1930-х років, проте вона допомагає краще зрозуміти взаємозалежність політичного курсу керманичів країни й економічного розвитку УСРР. Автор мав усі підстави свідчити, що сталінський централізм в економіці УСРР призвів до «поступової трансформації неросійських республік в адміністративні і економічні провінції Росії». Відтак у цій «економічній уніфікації» не було простору для самостійної господарської діяльності кооперації [193, с.3.].

Цікавим для сучасних науковців є дослідження З. Мельника «Формування радянського капіталу. Україна 1928/29-1932» [194]. На думку автора, до середини 1920-х років витрати капіталу на промисловість не перевищували витрати споживання. Однак протягом другої половини 20-х років минулого століття неп «був трансформований у контрольовану з центра, соціалізовану економіку» [194, с.9]. З. Мельник не заперечував необхідності плановості радянської економіки, але при цьому він не звернув увагу на залучення коштів власне споживчої кооперації для реалізації більшовицьких експериментів.

Англійський історик Л. Шапіро з'ясовував причини переходу радянської влади від політики воєнного комунізму до непу, заснованого на вільному ринку [195]. Учений вважав неп економічною реформою, здатною зберегти монополію влади більшовиків. Цікавим видається те, що дослідник порівнював погляди Р. Оуена і В.І. Леніна на роль кооперації в розбудові соціалістичного суспільства. Якщо Р. Оуен вважав, що до соціалізму можна прийти через кооперацію без диктатури пролетаріату, то ленінська позиція полягала в тому, що завоювання влади робітниками має бути обов'язковою умовою для створення комуністичного суспільства, тому споживча кооперація повинна виконати політичну місію - налагодження зв'язку між робітничим містом та селянством. Учений підкреслював, що більше половини товарів, які досягали села у роки непу, розподілялися контрольованими більшовиками споживчими товариствами і близько 2/3 всієї продукції сільського господарства реалізувалося на ринку через кооперативні організації [195, с.273, 335].

Автор книги «Комунізм і дилема національного визволення: національний комунізм в Радянській Україні 1918-1933» [196] американський учений Дж. Мейс вважав, що неп в Україні запровадили на кілька місяців пізніше, ніж у РСФРР. Пояснюється це політичними причинами, зокрема прагненням більшовиків зберегти і зміцнити в українському селі свою опору - комітети незаможних селян. Хоча Дж. Мейс глибоко не висвітлював становище споживчої кооперації на селі в умовах непу, але його праця дає підстави для висновку: соціально-класовий фактор мав немалий вплив на кооперування селян. Оскільки «нижчі страти середняків» були залучені до роботи в комнезамах, це, на думку дослідника, заважало їм вступати до споживчих кооперативів [196, с.65-66].

Історії України загалом присвятив свою працю американський учений Н. Чировський [197]. Програма непу, на його думку, була частковою лібералізацією воєнного комунізму, не засобом відступу, а швидше тимчасовим компромісом з дрібним виробником [197, с.239]. Автор підкреслював, що Й. Сталін боявся лібералізації економіки, вважаючи її загрозою для цілісності СРСР і російського домінування, затримкою у побудові комунізму. У дослідженні вчений не ставив завдання глибоко показати зміни в діяльності кооперації з початком індустріалізації, проте зазначав, що «планова ера» вже в 1926-1927 рр. мала негативний вплив на всі без винятку господарські структури української економіки [197, с.241].

У 1988 р. у США за ініціативи українських емігрантів вийшов збірник мемуарів працівників іноземних організацій, які були свідками подій 1920-1930-х років в Україні, зокрема голодомору 1932-1933 років [198]. Ці документи підтверджують, що ініційована більшовиками колективізація була не чим іншим, як втіленням ідеї Л. Троцького отримати капітал за рахунок села для проведення індустріалізації. Такий підхід держави поклав початок «безжалісної війни проти селян» [198, с.17-18]. Відтак споживча кооперація в новій моделі господарювання кінця 1920-х років втратила своє традиційне поле для господарської діяльності.

Глибоко вивчав перші кроки непу англійський історик Е. Карр. У праці «Російська революція від Леніна до Сталіна. 1917-1929» автор підкреслював, що неп передусім заохочував відродження дрібнотоварного виробництва, позаяк воно було основним постачальником необхідних споживчих товарів, які хотіли купити селяни за сільгосппродукцію. Відтак учений вважав, що перші роки непу були найбільш сприятливими для діяльності споживчої кооперації [199, с.58]. Спонукає до дискусії теза з іншої його монографії: під час непу всі три види торгівлі - приватна, державна і кооперативна відкрито конкурували між собою на рівних умовах. Якщо в роздрібній торгівлі в перші роки непу переважав приватний сектор, то споживча коперація прагнула захопити лідерські позиції в опті. Навряд чи умови для розвитку торгівлі, яка здійснювалася під контролем більшовиків, були рівні для представників різних форм власності [200, с.661-662]. Не можемо погодитися з Е. Карром і тоді, коли він пише, що у справі налагодження зв'язку між селянським господарством і державною промисловістю «оптимістична оцінка ролі кооперації себе не виправдала». Проте підтримуємо його, коли він зазначає, що «радянський уряд чи деякі з його органів ставились до кооперативів надто подізріло і з недовірою, щоб працювати з ними без оглядки» [200, с.664].

У монографії італійського дослідника Дж. Боффи нашу увагу привернули сторінки, присвячені аналізу останніх років непу. Автор пов'язував посилення процесу залучення селян до споживчої кооперації з середини 1920-х років з підступами більшовиків до планування економіки, початком індустріалізації та пошуком нових джерел державних надходжень. З цього приводу він писав: «Роль кооперативного руху на селі уподібнювалася ролі профспілок серед робітників» [201, с.239]. Є сенс й у тому, коли Дж. Боффа визначає причини труднощів у проведенні хлібозаготівель 1928 р. (помилки в політиці цін, конкуренція заготівельних організацій, внутрішньопартійна боротьба, ускладнення міжнародної політики тощо). Споживчій кооперації в контексті сталінського «заготівельного фронту» належало посилити роботу щодо стимулювання селян, для цього, підкреслював автор, «на село спрямовувався великий потік промислових товарів, які забирали з міст» [201, с.297].

Дискусійною і водночас такою, що спонукає до роздумів, вважаємо статтю анлійського вченого А. Ноува «Про долю непу», надруковану в 1989 р. у журналі «Питання історії». На його думку, згортання непу почалося не в 1928-1929 господарському році., як вважав ряд радянських та закордонних науковців, а дещо раніше - у 1926-1927 році. Авторова позиція полягає в тому, що навіть тільки політика цін, яку проводили більшовики, могла б згубити неп [202, с.172]. Проте не можемо погодитися з тезою, що регулювання тодішньою владою цін у 1923 р. слугувало засобом проти «ножиць» цін» і було економічно обґрунтоване, а державне втручання в цінову політику в 1926-1927 рр. не мало під собою економічного підґрунтя [202, с.173]. Переконані, що закони ринку більшовики мали враховувати і в першому, і в другому випадку.

У ґрунтовній монографії А. Ноува, присвяченій соціально-економічній історії України [203], зроблено спробу дати відповідь на питання, чому більшовики заохочували передусім сільські споживчі кооперативи. Учений вказував, що у середині 1920-х років усього 14,7% вирощеної продукції селяни виставляли на ринок, а решту споживали, тобто їхнє господарство було розраховане на власне споживання, що не могло влаштовувати владу, бо індустріалізація країни вимагала додаткових коштів [203, с.100]. Він чітко акцентував на підтримці більшовицьким керівництвом Центроспілки СРСР торговельної політики радянської держави [203, с.133]. На підтвердження тези вчений наводив спогади одного з провідних фахівців Центроспілки в роки непу: «вириваючи товари з рук приватної торгівлі, споживчі кооперативи допомагали рити захисні траншеї навколо соціалістичної промисловості». Тобто це «була гра хто кого поб'є, частина боротьби за соціалізм», у якій роль активного гравця відводилась споживчій кооперації [203, с.133].

Загалом дослідник, як нам видається, дещо переоцінював державне сприяння споживчій кооперації. Він зазначав, що більшовики всіляко заохочували кооперативну торгівлю, тож вона була успішною як у місті, так і на селі. Однак в іншому місці монографії вчений зауважував, що в 1923 р. сільська кооперативна торгівля була неефективною [203, с.93]. Поділяємо авторову позицію, що, всупереч законам ринку, з 1926 р. радянська влада наполягала на політиці зниження цін на промислові товари, унаслідок чого швидко зріс товарний голод. Більшовики знайшли вихід у тому, щоб продавати дефіцитні товари у державних і кооператвиних магазинах лише членам кооперації і членам профспілок [203, с.130]. Відтак держава вкотре втягала споживчу кооперацію у здійснення економічно необґрунтованих рішень.

Не викликає заперечення авторів висновок щодо проблем із заготівлями збіжжя у роки непу: держава була основним його покупцем, тому домагалася від кооператорів низьких закупівельних цін на зерно [203, с.102]. Упродовж 1925-1926 рр. держава закупила у селян 75% зерна, що постачалося на ринок, а значить, робила все можливе, щоб заплатити за нього якомога меншу ціну [203, с.102]. Не відкидаємо висновок А. Ноува: державна цінова політика ставила виробників перед дилемою: нижчі порівняно з приватною торгівлею ціни на промислові товари у споживчих кооперативах, але водночас нижчі, ніж на ринку, заготівельні ціни на сільгосппродукцію. Від низьких закупівельних цін на зерно страждав експорт, а отже і збут зерна кооперацією. Те, що споживчі кооперативи постачали товари дешевші, ніж у приватника, мало переконати селян підписувати контракти для продажу сільгосппродукції за державними фіксованими цінами. А. Ноув не приховував того факту, що наприкінці 1920-х років Центроспілка СРСР запровадила практику контрактації із селянами. Тим самим керівництво споживчої кооперації, як і більшовики загалом, сподівалися, що ці контракти ще більше прив'яжуть селян до кооперативів [203, с.133].

Таким чином, протягом третього етапу історіографії господарської діяльності споживчої кооперації УСРР у роки непу (друга половина 50-х - початок 1990-х років) дослідження з кооперативної проблематики значно активізувалися, завдяки чому були отримані важливі конкретно-історичні результати. Це уможливило залучення нової джерельної бази, розширення кола питань, які вивчалися. Однак хибність методологічних принципів, ідеологічна заангажованість у переважній більшості випадків призводила до викривлення об'єктивної картини непу. Дослідження, які тією чи іншою мірою торкалися досвіду господарювання кооперативних структур в 1920-і роки, продовжували віддзеркалювати постулати так званого «ленінського кооперативного плану» і загострення класової боротьби в перехідний період від капіталізму до соціалізму. Відповідно і на практиці, і в теорії господарську діяльність споживчої кооперації звужували до мінімуму, забували про її самодіяльну основу, демократичні принципи роботи і конкурентоспроможність у ринкових умовах боротьби за споживача.

Загалом у працях, опублікованих протягом другої половини 50-х - 80-х років ХХ ст., було проведено аналіз господарської діяльності споживчої кооперації в умовах непу і зроблено певні узагальнення. Проте переважали дослідження партійного керівництва торговельною діяльністю кооперації у 1920-і роки. Інші галузі господарської практики споживчої кооперації в умовах непівського ринку ще не стали предметом глибокого об'єктивного аналізу. Відтак спроба комплексного висвітлення господарського досвіду споживчої кооперації УСРР у період непу зроблена не була.

Глибока криза, яка охопила економіку СРСР у середині 1980-х років, формування економічних, правових, політико-психологічних умов для переходу до ринкового господарювання в цей час, безперечно, активізували дослідження проблем непу та досвіду господарювання споживчої кооперації у 1920-і роки. Цьому сприяла атмосфера тодішніх активних наукових дискусій і «круглів столів» з проблем історичного досвіду країни та її подальшої перспективи, а також початок перевидання студій відомих економістів, теоретиків і практиків кооперативного руху М.І. Тугана-Барановського, М.І. Бухаріна, М.Д. Кондратьєва, О.В. Чаянова та інших, які тривалий час не були доступні читачеві. Важливим фактом стало й те, що у вітчизняних науковців з'явилася, хоча й обмежена, можливість доступу до розвідок закордонних авторів, присвячених аналізу непу і місця в ньому кооперації.

Однак у працях другої половини 1980-х років відсутній глибокий аналіз проблем господарської роботи споживчих товариств за доби непу, а це було вкрай важливо для підвищення ефективності діяльності, оскільки у той час простежувалося зниження їх темпів. Висновки авторів здебільшого не були доведені до практичних рекомендацій з опертям на сучасність. На нашу думку, в умовах демократизації економіки, що розпочалася в середині 1980-х років, потрібно було глибше з'ясувати потенціал споживчої кооперації в період непу, виявити її творчі можливості та ресурси для вирішення назрілих економічних і соціальних завдань, наполегливіше довести дослідницькі результати до керівництва країни.

Четвертий етап дослідження історії розвитку споживчої кооперації в умовах непу розпочався з 90-х років ХХ ст., коли Україна проголосила незалежність і виникла унікальна можливість неупереджено проаналізувати попередній історичний досвід. На сторінках «Українського історичного журналу» відомий дослідник С.В. Кульчицький виступив зі статтею «Історія і час. Роздуми історика», у якій зазначалося: «Переломний характер поточного моменту зумовив надзвичайно критичний стан, у який потрапила вітчизняна історія. Сьогодні, як ніколи, потрібна гостра і щиросердна розмова, а не обкатані фрази і дозовані думки» [204, с.3].

Перехід до ринкових умов господарювання викликав потребу у дослідженні історичної практики непу. Звільнення від пут марксистської ідеології після ознайомлення з працями відомих теоретиків та практиків кооперативного руху, опрацювання й аналіз раніше не відомих архівних документів спонукало вчених 1990-х років до переосмислення процесу формування концептуальних засад непу. Значним досягненням історичної думки стало визнання несумісності ідеї кооперації з практикою так званого «ленінського кооперативного плану» [205].

Одним із перших, хто з нових методологічних засад спробував переглянути економічну політику більшовиків у 1920-і роки, був С.В. Кульчицький. У статтях «Нова економічна політика: уроки для сьогодення» [206] та «Концепція кооперативного соціалізму» [207] він акцентував на ринку, як основній складовій нової економічної політики. Наукова позиція автора полягала в тому, що неп як політика визначався поступово під тиском реалій життя. У монографії «Ціна великого перелому» [208] автор розглянув питання згортання непу. Він зазначав, що в результаті ігнорування об'єктивних економічних законів сформувався штучний господарський механізм, який мав здатність функціонувати лише при максимальній централізації політичної влади і суцільному одержавленні народного господарства» [208, с.6]. У праці «Україна між двома війнами (1921-1939 рр.)» [209] дослідник виклав причини зміни економічної політики радянської влади на початку 1920-х років, розкрив процес формування непу і реалізації його в Україні, показав вплив індустріалізації та колективізації на нову економічну політику. Однак долю споживчої кооперації у зазначений період автор згадував фрагментарно.

Монографія С.В. Кульчицького «Комунізм в Україні: перше десятиріччя (1919-1928)» [210] засвідчує суттєвий перегляд ученим методологічних засад дослідження економічної політики більшовиків у 1920-і роки. Це дало йому змогу довести, що неп сприяв збереженню і посиленню влади більшовиків. У даній праці особливий інтерес викликає розділ «Місцевий господарський оборот», де наголошено на тому, що з метою утримання контролю над виробництвом та розподілом народногосподарських ресурсів, більшовики спочатку сформулювали так звану концепцію про «місцевий господарський оборот», а вже потім повернулися обличчям до ринку [210, с.202, 208].

Історико-теоретичний аспект кооперативного руху років непу досліджував В.І. Марочко [211]. Проте більшою мірою вчений аналізував проблеми розвитку сільськогосподарської кооперації в Україні. А.Г. Морозов з'ясовував історичний досвід кредитних кооперативних відносин в Україні від початку заснування кредитних товариств (60-і роки ХІХ ст.) до фактичного їх зникнення напередодні суцільної колективізації [212].

Проблема дослідження регіональної історії кооперативного руху Лівобережної України з часу її зародження у другій половині ХІХ ст. до 1917 р. стала центральною в працях В.М. Половця [213]. Автор узагальнив обсяжний матеріал щодо розвитку кооперації, у тому числі споживчої, на Лівобережній Україні, при цьому зосередившись на розвитку етапів її становлення, структурі кооперативної мережі регіону, особливостях господарювання.

Суттєвий внесок у вивчення економіки України в період непу зробив В.В. Калініченко [214]. Досліджуючи індивідуальні селянські господарства в 20-і роки ХХ ст., він показав вплив непу на розвиток села. Учений вважав, що «боротьба ринкової і тоталітарної моделей розвитку в нашій країні йшла протягом усіх 20-х років» [214, с.19]. Привертає до себе увагу широка джерельна база дослідження, яка допомагає зорієнтуватися у пошуках необхідних матеріалів щодо ролі споживчих товариств у підтримці селян у ринкових умовах непу.

На початку 1990-х років знайшла висвітлення проблема трагічної долі вітчизняної інтелігенції, у тому числі кооперативних кадрів, у період формування тоталітарного режиму [215]. Вагомим внеском у дослідження історії інтелігенції впродовж 20-30-х років ХХ ст. стали праці В.М. Даниленка та Г.В. Касьянова [216]. Автори, залучивши до наукового обігу обсяжний масив невідомих раніше архівних документів, глибоко розкрили мотивацію показових політичних процесів над інтелігенцією та наслідки репресій серед економічних і аграрних спеціалістів, кооператорів. Привертають увагу зроблені дослідниками вперше у вітчизняній науці підрахунки «чисток» апарату споживчої кооперації України на межі 1920-1930-х років.

Монографія А. Диланяна присвячена проблемі регулювання ринку в перші роки непу [217]. У ній автор ставив і реалізував завдання переосмислити проблему становлення ринку в Україні. Він наполягав на доцільності регулювання ринку в 1920-і роки, розкрив шляхи пристосування державного сектора економіки до умов непу, подолання «ножиць цін». Проте поза увагою вченого залишилася проблема відродження конкурентоспроможності споживчих товариств та їх спілок у боротьбі за ринок.

Чи не єдиним ґрунтовним дослідженням проблеми становлення та розвитку кооперативної торгівлі на Україні у 1920-і роки стала монографія В.В. Лантуха [218]. З широкого кола питань відновлення ринкових відносин у період непу вчений виділив і докладно проаналізував організацію безгрошового товарообміну, а також державної, кооперативної і приватної торгівлі. Аналізуючи процеси розвитку торгівлі, він визначив місце і роль споживчої кооперації у формуванні товарно-грошових відносин, її взаємодії з державною владою та громадськими організаціями. Водночас не погоджуємося з використаним В.В. Лантухом терміном «кооперативна торгівля», якщо мовиться про торговельну діяльність власне споживчої кооперації.