Господарська діяльність споживчої кооперації України в період нової економічної політики (1921–1928 рр.)

З огляду на розгортання індустріалізації зросла потреба в імпорті промислового устаткування. Партійно-радянське керівництво країни намагалося покрити зростання обсягів імпорту необхідних товарів та устаткування шляхом компенсації його відповідними експортними операціями. З цього приводу нарком зовнішньої торгівлі СРСР Л.Б. Красін у 1926 р. зазначав: «…розвиток нашого експорту є той фактор, який передусім і майже виключно визначає обсяги і можливості розвитку нашого імпорту. Чим більше ми зацікавлені у завозі закордонних товарів, тим більше енергії ми повинні витратити на розвиток нашого експорту, на вивіз зернохлібів, лісу, нафти, льону, хутра і цілого ряду інших сировинних і промислових товарів, які мають інтерес для закордону» [330, с.10]. На українські заготівельні організації, у тому числі споживчу кооперацію, у справі розширення експорту покладалися великі сподівання. Під впливом проголошеного керівництвом країни курсу на активізацію експорту сільгосппродукції часопис «Кооперативне будівництво» у 1927 р. підкреслював, що «при навіть незначних заготівлях кожний кооператив окремо може мати товарів цінного експорту на десятки мільйонів карбованців.…вся ця робота створює величезні матеріальні переваги, як кооперації у цілому, так і індивідуальному пайовику-селянину» [331, с.28].

Х Всеукраїнський з'їзд Рад (квітень 1927 р.) зазначив, що експортній діяльності споживчої кооперації бракує фінансування. Крім цього, було вказано ще на ряд недоліків, а саме: низька якість експортної сировини, високі заготівельні ціни та організаційні витрати [332, с.322-323]. Щоб досягти рентабельності експорту, кооперативним організаціям пропонувалося вжити заходи щодо спорудження згідно з накресленими планами капітального будівництва мережі підприємств із переробки і збереження експортної сировини [333, арк.51]. Виконуючи вказівки Москви щодо посилення монополії зовнішньої торгівлі з боку держави, НКВТ УСРР прагнув розширити регулювання експортних операцій споживчої кооперації та інших заготівельних організацій з тим, щоб існуюча влада отримала максимальний зиск. З цього приводу нарком торгівлі УСРР М.А. Чернов підкреслював: «Валютні розрахунки держави і необхідність отримання якнайбільшої кількості сировини і устаткування із-за кордону для розвитку промисловості роблять на біжучий рік важливим завданням - форсування нашого експорту» [231, с.77].

Однак при здійсненні експортних операцій споживчій кооперації України доводилося враховувати ряд негативних факторів і долати чимало перешкод. Той період характеризується посиленим розвитком збутової діяльності сільськогосподарської кооперації, загостренням конкуренції щодо експортних операцій між Наркомторгом СРСР, НКВТ УСРР, Центроспілкою СРСР та ВУКС. Це підтверджує доповідна записка правління ВУКС до Центральної наради сприяння експорту при РПО СРСР від 3 вересня 1928 р., у якій акцентувалося на тому, що в союзних інстанціях посилилась тенденція до ліквідації представництв української кооперації за кордоном і централізації всієї справи експортної діяльності в руках цих структур [334, арк.26 зв.]. Мало місце систематичне обмеження державою номенклатури експортних товарів. Так, 11 жовтня 1927 р. НКВТ УСРР, який тоді здійснював регулювання експортної діяльності заготівельних організацій, заборонив споживчій кооперації відвантажувати на експорт такі культури, як лляне насіння, просо, гречку, суржу, суржисту пшеницю тощо [335, арк.86].

Намагаючись залучити експортний потенціал Ураїни, у тому числі споживчої кооперації, з метою отримання валютних надходжень, 3 грудня 1926 р. експортно-імпортне управління НКВТ СРСР ухвалило рішення про стимулювання експортної діяльності державних та кооперативних організацій. Відтак республіканський НКВТ мав видавати ліцензії на експортну діяльність передусім тим заготівельним організаціям, які найбільш інтенсивно виконували державні завдання [336, арк.201]. Для того, щоб активізувати заготівлі на експорт для виконання державних планів, керівництву ВУКС належало систематично шукати додаткові шляхи стимулювання виробників сільгосппродукції і кооператорів. Щоб матеріально заохотити сільських пайовиків та місцеві кооперативи, у 1927 р. продуктово-сировинний відділ ВУКС відкрив преміювальний фонд у розмірі 50 тис. крб. З цього фонду сільські товариства отримували премію за перевищення виконання експортного плану, у тому числі за поліпшення якості експортної продукції [337, с.55]. До активізації пропагандистської роботи щодо розширення заготівель місцеві кооперативи залучали сільських учителів та шкільну кооперацію. Щоб заохотити школярів, правління ВУКС запровадило конкурси із преміюванням за пошук зразків експортної продукції даного регіону.

Для посилення експортних заготівель правління ВУКС уживало ряд заходів щодо підготовки кадрів у цій галузі. Так, у 1927 р. з метою поліпшення експортабельності продукції садівництва та городництва ВУКС уперше організувала місячні курси для працівників кооперації, причетних до експортної діяльності (заготівельників, агентів, приймальників, сортувальників, інструкторів). Курси були влаштовані в Харкові для кооператорів Лівобережжя, Донбасу та центрального апарату ВУКС і в Києві - для кооператорів Правобережжя та Одещини. У 1928 р. при окрспілках організували курси для працівників сільських кооперативів, задіяних у експортних заготівлях продукції [338, с.57-59]. У зв'язку зі зростанням ролі переробки сільгосппродуктів та для підготовки їх до експорту виникла проблема у підготовці кадрів, які б досконало знали цю справу. Відтак питання закордонного стажування кооператорів, зазначає М.А. Журба, актуалізувалося [300, с.4]. Зокрема, ВУКС направляла кооператорів до Німеччини, Данії та Фінляндії з метою вивчення досвіду організації холодильної промисловості [339, арк.113].

Кооператорам доводилося дотримуватися визначеної державою експортної номенклатури сільськогосподарської продукції, відтак вони регулярно вносили корективи до неї. Так, за архівними даними, у 1927 р. номенклатура продукції, яка вивозилася споживчою кооперацією на закордонні ринки, включала 21 вид товарів [334, арк.2]. Напевно, у звітах до регулюючих інстанцій дані про вивіз м'яса та вершкового масла кооператори умисно не показували, бо ця продукція тоді не входила до експортної номенклатури, визначеної для споживчої кооперації державою. У січні 1928 р. на засіданні Центральної наради сприяння експорту, що діяла при РНК УСРР під головуванням В.Я. Чубаря, визнали за необхідне дещо розширити номенклатуру продукції (до 24 видів), яку заготівельні організації могли експортувати. Віднині ВУКС могла збувати вершкове масло та продукти тваринництва, про що свідчать дані додатку В.

Спільними діями з НКВТ УСРР вітчизняна кооперація робила кроки щодо реклами експортної продукції в тих країнах, де вона не мала власних представництв. Так, 28 червня 1928 р. НКВТ запропонував ВУКС у числі інших заготівельних організацій надіслати до торгпредства УСРР у Франції зразки сільськогосподарської продукції з поясненнями, зокрема, рибних, овочевих та фруктових консервів, які виготовляла споживча кооперація [340, арк.262].

Упродовж 1926-1928 рр. відбулися зміни в складових частинах експорту кооперації. Передусім це стосується вивозу хліба, який на той час вважався основною статтею експорту України. Експортно-збутові операції споживчої кооперації ускладнилися тим, що світовий урожай зернохлібів у 1926 р. виявився більшим від того, ніж його прогнозували вітчизняні планові органи. Європейські країни, у тому числі Німеччина і Чехословаччина, посилили політику митного сприяння сільського господарства власних країн і ввели високе мито на експорт жита. Тоді ж мито на експорт пшениці підвищила Італія, що негативно відбилось на хлібоекспорті української кооперації [326, с.5].

Ціни на хліб, які протягом першої половини 1926 р. декілька разів змінювались, лише на середину року стабілізувалися. Така цінова ситуація пояснювалася тим, що план заготівель зернохліба на експорт у 1926 р. був завищений державою. До того ж у жовтні голова РПО СРСР Л.Б. Каменєв дав указівку українським заготівельним організаціям закупляти пшеницю за будь-якою ціною, лише б навантажити пароплави, що стояли в портах, і тим самим не допустити зриву експортних зобов'язань не тільки вітчизняних, але й союзних заготівельних структур. Це, у свою чергу, призвело до підвищення цін на зерно. Тож вітчизняним заготівельним структурам у другій половині 1926 р. довелося різко зменшити експортні заготівлі зерна. З цього приводу нарком торгівлі М.А. Чернов зазначав, що у зв'язку із коливанням цін на зернохліб план експортних хлібозаготівель в Україні державними та кооперативними організаціями в 1926 р. був виконаний лише на 28,3% [231, с.23].

Темпи заготівлі зернохліба споживчою кооперацією протягом 1927 рр. були набагато інтенсивніші порівняно з попередніми роками. Цьому сприяли не лише стабілізація економічної ситуації в республіці, але й обмеження владою частки приватних дрібнооптовиків, що дало змогу державним і кооперативним заготівельникам активізувати свою роботу. Однак у той період кооператори зіткнулися з перевагами державних заготовачів, які через державну підтримку мали кращі технічні можливості для експортних заготівель завдяки мережі елеваторів. Щоб перехопити хлібозаготівельну ініціативу не лише приватних, але й державних заготівельників, споживча кооперація розгорнула роботу щодо спорудження мережі місцевих та портових елеваторів, які мали сприяти збільшенню охоплення зернових лишків, зберіганню, сортуванню та експорту збіжжя. Упродовж 1927 р. з отриманих доходів від хлібозаготівель споживча кооперація виділила для будівництва елеваторів близько 1,5 млн крб. Радянська влада також надала кооператорам фінансову допомогу в 1,5 млн крб. У результаті споживчою кооперацією було споруджено 10 потужних елеваторів, у тому числі Дніпробузькою, Одеською, Дніпропетровською, Запорізькою, Маріупольською, Мелітопольською, Зинов'євською і Первомайською окрспілками [341, с.39-41]. За 1926-1927 рр. ВУКС близько 8,5 млн пудів зерна вивезла за кордон, що становило 34,9% загальносоюзних державних планових хлібозаготівель, тобто більше ніж третю частину [342, арк.77].

На думку ряду дослідників, тоді остаточно оформився державно-плановий монополізм у процесі хлібозаготівель, що значною мірою впливало на експорт України. У результаті державного регулювання розрив між державно-заготівельними та світовими цінами тоді складав по житу 2,1 рази, по пшениці - 1,6 рази. Через низькі закупівельні ціни селяни не мали економічних стимулів для продажу зерна. За першу декаду жовтня 1927 р. виконання держзамовлень державними та кооперативними організаціями по житу і пшениці відповідно складало 65% та 51,5% [343, с.116]. Упродовж 1928 р. ситуація на ринку експортних хлібозаготівель ще більше погіршилася через відсутність економічних важелів заохочення селян. Виконати державний план експортних хлібозаготівель до кінця 1928 р. не вдалося ні державним, ні кооперативним заготівельникам, зокрема, у листопаді він складав 58,1% [342, арк.108].

Зменшення експорту зернохліба з України в силу зовнішньоекономічних та ряду внутрішніх причин спонукало планово-регулюючі органи зосередити увагу державних та кооперативних заготівельних організацій на заготівлях та збуті за кордоном так званої другорядної продукції сільського господарства. Таким чином значне місце в експорті України мали посісти продукти тваринництва і птахівництва, а також рослинна сировина [344, с.101].

У другій половині 1920-х років в Україні спостерігалося зростання темпів та обсягів розвитку тваринницької галузі і відповідно активізувалася потреба збуту м'ясних продуктів на зовнішніх ринках. До того ж збільшенню вивозу м'ясних продуктів за кордон сприяло створення споживчою кооперацією мережі беконних фабрик та холодильників, здатних переробляти та заморожувати експортну м'ясну сировину. Проте експорт м'ясної продукції кооперацією наражався на ряд перепон з боку країн-конкурентів. Певний час Німеччина забороняла ввіз м'ясопродуктів з України. Однак найвідчутніше на експорті м'ясної продукції протягом 1926-1928 рр. позначилася відсутність права ввозу і транзиту через Польщу продуктів тваринництва, що позбавляло вітчизняних кооператорів стабільних зв'язків із ринками центральної Європи. З огляду на це кооператорам доводилося запроваджувати вивіз м'ясної продукції у замороженому вигляді морським шляхом, обминаючи сухопутні кордони з Польщею. На кінець 1926 р. тваринницька продукція вже становила 34,8% загального обсягу експорту споживчої кооперації України [321, арк.8].

Постановою Колегії НКВТ УСРР від 2 липня 1927 р. ВУКС була офіційно визнана одним із основних заготівельників м'ясної продукції [244, с.295]. Найбільшими споживачами української м'ясної продукції були Італія, Франція, Англія та Австрія, що свідчить про розширення географії торговельних контактів ВУКС [345, арк.16]. Так, у 1928 р. помітно зросли обсяги збуту споживчою кооперацією м'ясної продукції в Італії. У лютому до цієї країни ВУКС вивезла 60 тонн замороженої яловичини, провівши заготівлі м'ясної сировини в Черкаській, Уманській та Одеській округах. У березні того ж року до Італії ВУКС було направлено 110 тонн яловичини, 100 тонн свинини і понад 100 тонн курятини. Протягом червня ВУКС змогла заготувати в Тульчинській, Первомайській та Прилуцькій округах для реалізації в Італії 80 тонн яловичини, 230 тонн свинини, понад 10 тонн м'ясних субпродуктів [345, арк.24]. У червні 1928 р. ВУКС уперше реалізувала в Італії 435 кг яловичих язиків. Оскільки продукція отримала схвалення італійців, уже з наступного місяця кооператори відвантажили до цієї країни понад 1 тонн цієї продукції [346, арк.4].

Особливістю експорту м'ясної продукції до Франції було те, що, крім яловичини, великим попитом тут користувалася баранина та різноманітні субпродукти. 22 лютого 1928 р. кооператори заготували в межах Зинов'євської та Черкаської округ для збуту у Франції 7,5 тис. пудів замороженої яловичини [346, арк.75]. 28 лютого того ж року ВУКС відвантажила до Марселя 400 пудів субпродуктів великої рогатої худоби [346, арк.77]. 20 вересня 1928 р. вітчизняні кооператори доставили до Франції 100 тонн замороженої баранини [347, арк.5].

Експортом продуктів птахівництва активно займався «Кооптах». На початок 1926 р. 11 райспілок та 543 споживчих товариства були членами «Кооптаху» [348, арк.66]. У той період, за даними дослідника А.Г. Морозова, «Кооптах» уже мав 90 заготівельно-обробних пунктів для приймання та сортування яєць [349, с.81]. Протягом 1926-1927 рр. «Кооптах» став найбільшою організацією щодо експорту яєць не тільки в Україні, але і в СРСР. Ним було охоплено 70% ринку заготівлі цієї продукції в Україні [350, с.75]. Лише за першу половину 1927 р. «Кооптах» відправив до Німеччини 500 вагонів яєць [351, с.53]. За даними М.А. Журби, на початок 1927 р. збут продукції «Кооптаха» на зовнішніх ринках Англії, Австрії, Німеччини становив 56% від усієї експортної сільгосппродукції України, а у всесоюзному експорті -33,8% [352, с.70]. У 1926 р. він розпочав експорт битої птиці, відправивши за кордон близько 30 тис. пудів цієї продукції. Це становило 16% загального експорту битої птиці в СРСР [350, с.76]. Загалом 56,6% продукції «Кооптаха» відправлялось на зовнішній ринок [353, арк.50].

Однак протягом 1926-1927 рр. між «Кооптахом» і НКВТ УСРР посилилася боротьба за вплив на процес реалізації яєць за кордоном. Так, 2 березня 1927 р. НКВТ ухвалив рішення про передачу права на реалізацію яєць, заготовлених «Кооптахом», до відання свого торгпредства в Німеччині. Офіційною причиною такої дії називалася необхідність сприяння «Кооптаху» з боку НКВТ щодо завоювання німецького ринку [354, арк.61]. Відтак з 1927 р. права «Кооптаха» щодо реалізації яєць в Європі були обмежені, що, у свою чергу, знижувало зацікавленість кооперативних організацій у їх заготівлях. У 1928 р. експортні заготівлі яєць продовжували лише окремі кооперативи.

Виконуючи державні завдання щодо експортних заготівель яєць, споживчій кооперації доводилося зменшувати заготівлі цієї продукції для своїх членів. Цей факт підтверджує обіжник Уцеробсекції ВУКС до Вінницького ЦРК від 28 грудня 1928 р. З огляду на розпорядження НКВТ Уцеробсекція вимагала від вінницьких кооператорів заготовлені в січні наступного року яйця реалізувати за кордоном. Лише тоді, коли заготівлі яєць були проведені понад план, дозволялось їх використання робітничими кооперативами [355, арк.57].

Активізації експорту вершкового масла сприяло те, що споживча кооперація здійснила спорудження ряду молокопереробних заводів і тим самим підняла обсяги випуску та якість продукції. Щоб успішно конкурувати на закордонних ринках, кооператори систематично за виручені від реалізації вершкового масла кошти закупляли в Європі необхідне устаткування для маслозаводів. Так, у березні 1928 р. ВУКС на 1 тис. крб закупила в Німеччині 100 балонів для вуглекислоти, необхідних для пастеризації вершків, та запасні частини для п'ятьох маслозаводів [345, арк.56-57]. У квітні 1928 р. кооператори придбали у Швеції 750 сепараторів для збивання на маслозаводах вершків [345, арк.40]. Того ж місяця ВУКС здійснила закупівлю в Данії 20 машин для парафінування ящиків для перевезення експортного масла [345, арк.42].

Оскільки в 1928 р. через погіршення продовольчого забезпечення в країні простежувалося недовиконання експортного державного плану з вершкового масла, Центральна нарада сприяння експорту при РПО СРСР своїм рішенням від 5 червня зобов'язала НКВТ УСРР вжити заходи щодо забезпечення маслозаводів споживчої кооперації сировиною. Оскільки недовиконання плану з експорту вершкового масла, головним чином, було викликане недостачею молока через відсутність кормів, НКВТ провів ряд заходів щодо забезпечення селян, які здавали молоко на кооперативні зливні пункти маслозаводів, макухою для худоби [334, арк.25-25 зв.]. У 1927 р. лондонські фахівці визнали, що якість українського масла не гірша від кращих закордонних сортів. Лише за 10 місяців 1927 р. ВУКС вивезла до Лондона 9 тис. пудів цієї продукції [356, с.60]. У 1928 р. експорт вершкового масла з України за кордон зріс. Так, у березні ВУКС реалізувала в Лондоні 120 тонн, а в Гамбурзі - 60 тонн топленого масла [345, арк.63, 71].

Протягом другої половини 1920-х років зросли обсяги експорту рибних та овочевих консервів переробних підприємств споживчої кооперації УСРР. Ця продукція успішно реалізувалася в Німеччині, Італії, Англії, США. Зокрема, 27 липня 1928 р. ВУКС направила до Лондона 400 ящиків, а до Нью-Йорка як пробну партію - 100 ящиків рибних та овочевих консервів, виготовлених Одеською консервною фабрикою [345, арк.23]. Кооператори, враховуючи попит на ту чи іншу продукцію, оперативно відновлювала її експорт. З 1927 р. був розпочатий експорт раків до Європи. Позаяк на англійському ринку в 1920-і роки, де попитом користувалися морські раки та краби, існувала велика конкуренція, ВУКС успішно збувала річкові раки в Німеччині [357, с.60].

Характерною ознакою експортної діяльності споживчої кооперації у досліджуваний період було збільшення обсягів вивозу городини та фруктів. З метою розширення експорту правління ВУКС 24 листопада 1927 р. звернулося до споживчих товариств із закликом активізувати заготівлю картоплі, цибулі, гарбузового насіння, гороху, квасолі, чечевиці, грибів, горіхів [358, арк.130].

З огляду на поліпшення продовольчого забезпечення населення у кооператорів з'явилася можливість вивозити за кордон товарні лишки технічної картоплі (для виробництва спирту та крохмалю). Однак експорт картоплі ускладнювався рядом факторів. Вивозом картоплі, крім ВУКС, займалися Держторг, Плодоспілка, Укрсільбанк, товариство «Насінництво», Радгосптрест. Щоб випередити конкурентів, кожна з цих організацій вдавалася до контрактації на картоплю із селянами [340, арк.103]. Крім цього, НКВТ УСРР визначав ціни реалізації експортної картоплі. Згідно розпорядження вказаного наркомату від 26 листопада 1927 р. заготівельна ціна на технічну картоплю, яку закупляла ВУКС, була встановлена в розмірі 35 коп. за пуд, тоді як ціна продажу на європейських ринках становила 53,3 коп. [340, арк. 159]. Без сумніву, зиск від різниці в ціні на картоплю мала й держава.

Для того, щоб експортні операції були рентабельніші, вітчизняним кооператорам доводилося постійно враховувати сезонну кон'юнктуру на ту чи іншу городину [359, с.45]. Водночас відбувалося розширення географії вивозу споживчою кооперацією городини. З огляду на великий попит на гарбузове насіння у Франції, 21 березня 1928 р. ВУКС відвантажила до Марселя 70 тонн цієї продукції, а у квітні через торгпредство УСРР надіслала до Олександрії 60 тонн насіння гарбуза [346, арк.36]. 6 січня 1928 р. НКВТ УСРР звернувся до ВУКС з проханням терміново заготувати для Лондона максимально можливу кількість хрону [340, арк.8]. Для того, щоб продати городину якомога вдаліше, кооператорам доводилося надавати їй привабливого вигляду. Наприклад, щоб успішно реалізувати часник за кордоном, кооператори пропонували селянам під час заготівель переплітати його у вигляді вінка. У результаті вдавалося продавати часник у вінку майже на 45-50% дорожче, ніж звичайний [360, с.27].

Постанова Колегії НКВТ УСРР від 8 липня 1927 р. зобов'язувала державні та кооперативні заготівельні організації вжити заходи до максимального експорту фруктів [244, с.281]. Лише з 10 по 20 жовтня 1928 р. ВУКС відправила до Європи у сушеному та консервованому вигляді 95 тонн 800 кг слив, 568 тонн 600 кг вишень, 72 тонн 300 кг яблук та 2 тонни 600 кг груш [361, арк.41]. На англійському ринку найбільшим попитом користувалися консервовані абрикоси. З метою підвищення конкурентоспроможності кооператори готували на своїх переробних підприємствах консервовані абрикоси кількох видів: у густому сиропі (55% цукру), у сиропі з 40% цукру й у сиропі з 23% цукру [362, с.56-57].

Найголовнішими ринками для збуту кооператорами меду були Німеччина, Англія, Голландія та Бельгія. Лише в серпні 1928 р. ВУКС заготувала і відвантажила 12 тонн меду до Німеччини і 12 тонн меду до Англії [348, арк.6]. ВУКС ураховувала вимоги кожного ринку. Так, український липовий мед мав особливий попит на німецькому та англійському ринках. Натомість Голландія й Бельгія були головними ринками збуту українського гречаного меду [363, с.63].

Кооператори періодично виконували експортні замовлення державних структур та проводили власні заготівлі у селян полотна та прядива. Протягом 1925-1926 рр. ВУКС заготувала для експорту понад 158 тонн конопель [254, с.32]. Кооператори заготовляли полотно та прядиво конопель у Полтавській, Подільській та Волинській округах. Так, 8 червня 1928 р. ВУКС уклала експортну угоду з кооперативними організаціями вказаних округ - до жовтня заготувати 600 тис. метрів селянського полотна [361, арк.94]. Оскільки у другій половині 1920-х років на зовнішньому ринку відбулося зниження цін на прядиво конопель, це негативно позначилося на сировинному експорті України. Тому до кінця 1926 р. ВУКС виконала лише 33,9% державного плану щодо експорту прядива [364, арк.39]. Проте і надалі ВУКС продовжувала вивозити на європейські ринки прядиво, хоча ці поставки були несистематичні.

Отже, впродовж 1921-1928 рр. споживча кооперація України здійснювала експортно-заготівельну діяльність як в інтересах своїх пайовиків, так і країни загалом. В останні роки непу Вукопспілка продемонструвала динамічні темпи розвитку експорту сільськогосподарської продукції порівняно з іншими експортно-заготівельними організаціями. Так, за період з 1926 по 1928 рр. ВУКС виявила збільшення експорту на 92,5%, тоді як «Кооптах» - на 77,1%, Укрдержторг - на 41,3% і М'ясотрест - на 30% [357, с.58].

Оскільки від експорту значною мірою залежав імпорт промислового устаткування і сировини, розвиток споживчою кооперацією збуту продукції на європейських ринках сприяв посиленню темпів індустріалізації та інтенсифікації сільського господарства. У результаті зовнішньоекономічної політики радянської влади в останні роки непу питома вага устаткування для української промисловості в імпорті зросла з 41,6% до 76,7%, натомість промислових товарів упала - з 29,4 % до 0,3%. З цього приводу нарком торгівлі УСРР М.А. Чернов у 1927 р. зазначав: «Наведені цифри показують, що основна директива в області імпорту - концентрація валютних ресурсів для задоволення імпортом потреб промисловості - в українському імпорті біжучого року проводиться з успіхом» [231, с.66]. Загалом експорт споживчою кооперацією сільгосппродукції у роки непу виявився економічно вигідним для селянства, до того ж він був важливим джерелом формування державного бюджету.

Таким чином, з переходом до непу існуюча влада розглядала заготівельну галузь споживчої кооперації України як один з найбільш ефективних засобів подолання продовольчої кризи, яка особливо загострилася з огляду на неврожай та голод 1921-1922 років. У той скрутний період шляхом заготівель сільгосппродукції вітчизняні кооператори підтримували членів робітничо-міських товариств. Водночас, виконуючи державні завдання щодо заготівель продуктів харчування, споживча кооперація України допомагала радянській владі забезпечувати установи, що перебували на державному утриманні. Істотним був внесок заготівельної галузі споживчої кооперації у забезпечення хлібом та іншими продуктами харчування промислових центрів УСРР і РСФРР.

У середині 1920-х років вітчизняні споживчі товариства та їх спілки, здійснюючи заготівельну діяльність, сприяли поліпшенню якості харчування своїх пайовиків, урізноманітненню їх раціону. Крім цього, заготівлі, які проводила вітчизняна споживча кооперація, активізували роботу кооперативних переробних підприємств та закладів громадського харчування. Водночас на виконання державних завдань споживча кооперація розширила заготівлі промислової сільськогосподарської сировини для підтримки безперебійної роботи державних промислових підприємств.

В останні роки непу споживча кооперація України перетворилася на надійну заготівельно-збутову організацію, яка допомагала селянам реалізувати вирощену ними продукцію і забезпечувати внутрішній ринок продуктами харчування. Здійснюючи експортні заготівлі, споживча кооперація допомагала селянам збувати вирощену продукцію за кордоном і за виручені кошти закупляти промислові товари та сільськогосподарський реманент. Водночас експортна діяльність кооператорів забезпечувала проведення індустріалізації країни, оскільки за виручені кошти держава закупляла за кордоном устаткування для промислових підприємств. Загалом, збільшивши обсяги заготівель зерна, м'яса, вершкового масла, яєць, овочів, інших продуктів харчування, промислової сировини, упродовж 1920-х років вітчизняна споживча кооперація попри жорстке регламентування її господарської ініціативи з боку центральних та місцевих органів радянської влади, конкуренцію з рядом державних заготівельних структур та приватних посередників, зробила значний внесок у забезпечення внутрішнього ринку, підтримку індустріалізації та посилення позицій України на світовому ринку.

Однак споживча кооперація усе більше залучалася владою до виконання хлібозаготівельних планових завдань, тому її заготівельна галузь є найбільш переконливим фактом одержавлення системи. У 1928 р. через економічно згубні рішення влади споживча кооперація стала заручницею соціально-економічної та політичної ситуації, що склалася на селі, оскільки була засобом, за допомогою якого більшовики директивним шляхом забирали хліб із села.

Розділ 4. Промислова діяльність споживчої кооперації усрр в умовах НЕПу

4.1 Налагодження промислової діяльності споживчої кооперації в першій половині 1920-х років

Методи воєнного комунізму практично довели кооперативну промисловість до цілковитої руїни. На межі 1920-1921 рр. необхідних промислових товарів не вистачало ні місту, ні селу. З цього приводу один із партійно-радянських очільників УСРР, на той час нарком продовольства О.Г. Шліхтер визнавав, що «товарів у даний момент взагалі немає», відтак «виникло так зване безтовар'я» [1, с.424]. Дати раду націоналізованим підприємствам, частина з яких не працювала, держава не могла. Стосовно цього голова Раднаркому РСФРР В.І. Ленін був змушений визнати: «…ми надто далеко зайшли по шляху націоналізації торгівлі і промисловості, по шляху закриття місцевого обороту. Чи було це помилкою? Безперечно» [2, с.63].

Соціально-економічна ситуація в країні вимагала термінової організації виробництва товарів широкого вжитку. Наповненню внутрішнього ринку товарами мала сприяти денаціоналізація і передача нею в оренду господарським структурам середніх та малих підприємств. Тобто більшовики, за словами голови ВРНГ України В.Я. Чубаря, були змушені відмовитись від «механічної концентрації виробництва» і дати простір для виявлення ініціативи підприємствам різних форм власності. Зокрема, він підкреслював: «Пересунувши на перший план велику промисловість, ми, природно, повинні були виразно і точно сказати, що дрібну й частину середньої промисловості потрібно звільнити від безпосереднього державного управління і віддати тим новим силам, які до цього часу не були залучені до нашого державного будівництва» [3, с.104].

В екстремальних умовах 1921 р. партійно-радянське керівництво, розпочавши денаціоналізацію підприємств, зробило ряд заходів щодо залучення споживчої кооперації до вирішення проблеми випуску товарів, яких тоді бракувало. Пленум ЦК КП(б)У (липень 1921 р.) указав на необхідність з метою поповнення товарообмінного фонду споживчої кооперації приділити увагу відродженню її промисловості. Зокрема, у рішеннях пленуму підкреслювалося, що діяльність ВУКС «повинна бути розвинута максимальною мірою у бік якомога ширшого використання місцевої ініціативи населення, особливо в галузі обробки харчових продуктів» [4, с.162-163].

Відтак з переходом до непу кооператори для збільшення випуску товарів першої необхідності мали відродити промислове виробництво. Для цього вони отримали можливість утворювати власні підприємства та брати в оренду державні, заготовляти для промислових підприємств сировину, займатися виробництвом товарів і переробкою сільгосппродукції. Не випадково у контексті державної політики денаціоналізації промисловості Перший Всеукраїнський з'їзд уповноважених ВУКС (15-23 серпня 1921 р.) розробив заходи щодо відродження промислової діяльності споживчої кооперації. У рішеннях з'їзду підкреслювалося, що «завдання кооперації полягає в тому, щоб з метою налагодження постачання населення, створити власне виробництво» [5, арк.5].

Важливим чинником налагодження кооперативної промислової діяльності в умовах непу була наявність матеріально-технічної бази. Відтак у постанові РНК УСРР від 21 червня 1921 р. «Про кустарну і дрібну промисловість та сільськогосподарську кооперацію» [6, с.366] зазначалося, що брак товарів першої необхідності спонукає вжити заходи щодо денаціоналізації промисловості. Відтоді держава розпочала поступове повернення споживчій кооперації невеликих та середніх підприємств. З цього приводу 11 липня 1921 р. на засіданні правління Подільської губспілки акцентувалося, що «промислова справа чи не найважливіша для життя кооперації». Тому кооператори ухвалили вимагати повернення «якнайбільшої кількості підприємств, щоб вони по потрапили в руки приватним особам». Ішлося про те, що приватнику «треба перешкодити за будь-яку ціну, бо промисловість на довгі роки випаде з рук кооперації, або її доведеться творити нову». Виявивши наполегливість, подільські кооператори тоді повернули 15 миловарних та 2 свічних заводи, завод колісної мазі, ряд млинів і олійниць [7, арк.43].

Керівництво ВУКС неодноразово зверталося до державних органів з клопотанням повернути кооператорам максимальну частину їх підприємств. Згідно з постановою ВУЦВК від 15 лютого 1922 р. «Про дрібну й кустарну промисловість» промислові підприємства з кількістю робітників більше 5 чоловік із механічним двигуном або більше 10 чоловік без механічного двигуна вирішили передати приватним особам чи кооперації [8, с.128-129]. На підставі рішення РНК УРСР від 24 жовтня 1922 р. споживчій кооперації повернули ще невелику частину раніше націоналізованих підприємств та промислів [9, арк.64]. Постанова РНК УСРР від 5 грудня 1922 р. «Про повернення споживчим кооперативним організаціям націоналізованих будівель» мала на меті зробити ще один «жест доброї волі» на адресу кооператорів з боку держави [10, с.1000-1001]. При цьому НК внутрішніх справ доручили у 2-тижневий термін виробити спільно з ВУКС інструкцію про порядок повернення системі будівель і складів. Залучення силової структури до виконання постанови свідчило про те, що процес повернення кооперації підприємств відбувався складно.

У перші роки непу податкових пільг від держави промислові підприємства споживчої кооперації не мали. Навпаки, шляхом їх оподаткування існуюча влада прагнула отримати додаткові кошти для держави. Так, декрет РНК УСРР від 14 червня 1921 р. «Про податки і збори, які стягуються на користь міських рад з торгівлі та промислів» зобов'язував фіскальні органи оподатковувати промислові підприємства в інтересах місцевих рад. Декрет встановив розміри оподаткування промислових підприємств, ураховуючи їх потужність [11, с.349]. 26 серпня 1921 р. було ухвалене рішення, спрямоване на розширення податкових зборів з промислових підприємств. Ідеться про постанову ВУЦВК «Про промисловий податок», згідно з якою вказаний податок поширювався на всі ненаціоналізовані промислові підприємства [12, с.550-551]. Кооперативні промислові підприємства обкладалися промисловим податком на загальних підставах, а він, у свою чергу, складався з патентного і зрівняльного зборів.

Крім загальних податків уряд запровадив спеціальні податки для підприємств більш рентабельних галузей виробництва. Так, РНК УСРР 12 липня 1921 р. ухвалив декрет «Про натуральний податок на підприємства, які переробляють зерно» (мірчук), на підставі якого на борошно-круп'яні підприємства споживчої кооперації був введений податок у розмірі 2-х фунтів (фунт дорівнював 409,5 г) із кожного пуда перемелюваного зерна [13, с.440-442]. Спочатку держава надала підприємствам споживчої кооперації з переробки насіння соняшнику податкові пільги. Відповідно до декрету РНК УСРР від 27 липня 1921 р. кооперативні олійниці мали податкову знижку в розмірі 25%. Однак продовольча криза змусила уряд 1 жовтня того ж року видати постанову «Про встановлення промислового податку на підприємства, які переробляють олійне насіння», за якою олійниці споживчої кооперації поставили в однакові умови оподаткування із приватними [14, с.671].

Окремий податок мали платити ті підприємства, які вважалися прибутковими і на продукцію яких існував попит. Так, декрет РНК УСРР від 30 квітня 1922 р. «Про податки на пиво» встановлював оподаткування у тому числі кооперативних пивоварних підприємств [15, с.75]. На підставі постанови ВУЦВК від 15 березня 1922 р. «Про промислове оподаткування виробництва предметів розкоші і торгівлі ними» оподаткуванню підлягали підприємства, які виробляли предмети розкоші. До предметів розкоші були віднесені сундуки, портфелі, сумки, сідла й упряжі, тобто ті предмети, на які існував попит населення. Промислові підприємства, які виробляли вказану продукцію, мали сплачувати додатковий промисловий патентний збір у розмірі 50% від розміру патентного збору і 6% з обороту [16, с.206-207]. Ураховуючи складність економічної ситуації, викликаної голодом, керівництво УСРР запровадило ряд додаткових податків. Так, постанова ВУЦВК від 13 вересня 1921 р. «Про оподаткування процентних зборів на користь голодуючих торговельних і промислових свідоцтв і операцій переказу» вводила збір із промислових підприємств для підтримки голодуючих у розмірі 10% від вартості промислового свідоцтва [17, с.592], а декрет ВУЦВК від 10 травня 1922 р. «Про додаткове оподаткування торговельних та промислових підприємств для надання допомоги голодуючим» встановлював додаткове оподаткування промислових підприємств у розмірі 1% з обороту [18, с.381-382].

З огляду на те, що більшість націоналізованих підприємств переживала кризу, держава вирішила здавати частину з них в оренду. Обґрунтування цієї практики підтверджує позиція голови ВРНГ УСРР В.Я. Чубаря, який у 1921 р. зазначав, що потрібно здавати в оренду передусім недіючі підприємства, «ті, що не можуть працювати за рахунок державних ресурсів, а здатні давати матеріальні цінності шляхом залучення нових продуктивних сил» [3, с.108].

Ухвалою Х Всеросійської конференції РКП(б) (травень 1921 р.) допускалося здавання «в оренду приватним особам, кооперативам, артілям і товариствам державних підприємств» [19, с.235]. Так, діяльність дрібних підприємств на орендних засадах дозволяв декрет ВЦВК «Про кустарну і дрібну промисловість» від 7 липня 1921 р. [20] та аналогічний декрет ВУЦВК від 26 липня того ж року [21]. Більш чітко право оренди державних підприємств кооперацією було визначено постановою РНК УСРР від 8 серпня 1921 р. «Про порядок здачі в оренду підприємств, підвідомчих УРНГ» [22, с.504]. Характерно, що проблему пошуку замовлень на продукцію, сировини та обладнання кооператори, які орендували підприємства, мали вирішувати самотужки.

З огляду на відсутність податкових пільг для кооперативної промисловості стає зрозумілим, що її відродження у перші місяці непу було під силу лише фінансовоспроможним організаціям. Одним із перших великих орендованих у держави підприємств була кондитерська фабрика в Києві, яку ВУКС узяла в оренду восени 1921 р. на 2,5 роки. З грудня 1921 р., спільно з Харківською губспілкою, ВУКС почала орендувати 4-й державний млин [23, арк.24]. Згідно з декретом РНК республіки «Про рибну промисловість» від 12 липня 1921 р. споживча кооперація на підставі орендних договорів з Укрголоврибою і Наркомпродом УСРР отримала право користування рибними промислами Чорного та Азовського морів [24, с.439-440]. Щоб підтримати кооператорів, більшовики вдалися до незаконних дій, націоналізувавши будівлі та інвентар для вилову риби у приватних рибалок і передавши їх ВУКС [25]. Загалом розпочата політика денаціоналізації підприємств та господарська ініціатива кооператорів сприяли тому, що вже на початок 1922 р. ВУКС мала 19 власних та орендованих промислових підприємств [26, с.181].

Залучаючи кошти пайовиків, проявляючи господарську винахідливість і враховуючи тодішню кон'юнктуру ринку, почали відроджувати або створювати нові підприємства з переробки сільгосппродукції та виробництва товарів широкого вжитку. Позаяк існував великий попит селян на шкіряні товари, кооператори відновлювали діяльність шкірообробних та шкіро-взуттєвих підприємств. Декрет РНК УСРР від 30 серпня 1921 р. «Про порядок заготівлі шкіряної сировини і козовчини» дозволяв кооператорам збирати необхідну для виробництва сировину [27, с.564]. Проте розміри заготівлі шкірсировини були обмежені, бо визначалися Головним управлінням шкіряної промисловості.

Як і ВУКС, місцеві спілки через брак коштів орендували промислові підприємства, на продукцію яких чекали члени кооперації. Так, у 1921 р. Зміївське райвідділення Харківської губспілки взяло в орендне користування у держави 8 млинів, 2 олійниці, крейдяні кар'єри, вапняковий, крохмальний та кавовий заводи, чоботарню, перукарню [28, арк.7]. Водночас споживча кооперація Чернігівщини орендувала чимало підприємств, серед яких було 80 млинів, цегляний завод, крупорушки, заводи з переробки шкіри, лісорозробки, текстильна фабрика в Новгород-Сіверському, миловарний завод [29, с.2].

Однак оренду на початку непу можна вважати «хлібною або булочною», бо серед орендованих кооператорами підприємств переважали млини. Згідно з постановою РНК УСРР від 12 липня 1921р. «Про регулювання борошно-круп'яної промисловості» Укрраднаргоспу та Наркомпроду дозволялося здавати в оренду млини: у першу чергу, кооперативам, у другу - приватним підприємцям [30, с.443]. Місцеві споживчі товариства почали активно брати в оренду млини, оскільки існувала велика потреба населення у перемеленні зерна. Зокрема, із серпня 1921 по липень 1922 рр. споживча кооперація Полтавщини орендувала у держави 63 млини і 20 просорушок [31, с.48].

Загалом дозвіл на оренду державної промисловості кооператорами вже до кінця 1921 р. дав помітні результати. В оренді у кооперативних організацій України тоді перебувало 544 промислових підприємств [32, с.8]. Проте слід зауважити, що серед указаної кількості були підприємства не лише споживчої, але й інших видів кооперації. Орендовані кооператорами підприємства репрезентували майже всі галузі промисловості, утім основна їх кількість зосереджувалася на борошномельній (млини, крупорушки).

Крім випуску продукції для своїх пайовиків споживча кооперація виконувала державні завдання. Так, відділ фабрикатів Наркомпроду УСРР із весни 1921 р. регулярно давав замовлення щодо виробництва тютюнових виробів для потреб армії [33, арк.11]. Восени 1921 р. на виконання розпоряджень держави щодо утворення насіннєвого фонду допомоги селянам кооператори Харківщини та Чернігівщини заснували насіннєві господарства [34, арк.24].

Кінець 1921 р. позначився помітним захопленням споживчих кооперативів та їх спілок промисловою діяльністю. Тоді губспілкам належало понад 1 тис. промислових підприємств [35, с.30]. Ряд кооперативних організацій мали у своєму підпорядкуванні по декілька різних за призначенням промислових підприємств. Наприклад, у розпорядженні Київської губспілки була сірникова фабрика, 2 миловарних заводи, фабрика колісної мазі, швейна та трикотажна фабрики, цегельний завод, чоботарня, ткацька майстерня, жерстяна та слюсарна майстерні. Волинська губспілка успішно експлуатувала завод з виробництва меблів і завод колісної мазі, кавову майстерню, лісопильню, майстерню з виготовлення тари, 12 сушилок і 12 пунктів для виготовлення варення [36].

Отже, протягом 1921 р. з огляду на те, що державна промисловість лише починала розвиватись, коли простежувалася велика нестача товарів, споживча кооперація зуміла організувати виробництво предметів першої необхідності.

У 1922 р. кооператори через брак коштів вдалися до створення спільних з державою промислових підприємств. Зокрема, у червні 1922 р. ВУКС уклала угоду з НК земельних справ УСРР на розробку лісних ділянок [37, арк.44]. Обмеженість коштів для роботи промислових підприємств змушувала кооператорів звертатись за фінансовою підтримкою до держави. Так, у 1922 р. у власність ВУКС перейшов великий олійний завод у Барвінкові. Оскільки власних коштів для налагодження виробництва на ньому не вистачало, президія правління ВУКС на засіданні 4 жовтня 1922 р. клопоталася перед Українбанком та Держбанком про надання цьому заводу 120 млрд крб як оборотного капіталу [38, арк.16]. За рахунок ВУКС була проведена реконструкція ковбасної фабрики в Харкові, на якій встановили мотор у 15 кінських сил, відремонтували льодники та склад [39]. Серед власних підприємств ВУКС у той період також ефективно працювали Преображенський варочний пункт (Сумський повіт Харківської губернії); консервна фабрика та лаковий завод в Одесі; лісні розробки на Сумщині та у Святогірську Донецької губернії. Усього ж у 1922 р. у розпорядженні ВУКС перебувало 27 власних та орендованих підприємств [40, с.29].

Господарська ініціатива кооператорів на місцях проявлялася у спробі відкриття різного призначення невеликих та середніх підприємств. Наприклад, нові види виробництва освоїли кооператори Харківщини. Так, цегельний завод №1 споживчої кооперації в м. Валки Харківської губернії у 1922 р. виробив майже 1 млн штук, завод №2 - відповідно 500 тис., завод №3 на станції Люботин - 1 млн штук цеглин, що свідчило про брак будівельних матеріалів [41, арк.12]. Особливістю виробничої діяльності Полтавської губспілки було те, що вона активно переробляла сільськогосподарську продукцію, приймаючи її від населення згідно з продподатком і отримуючи за переробку 25% овочів [42, с.404]. Навесні 1922 р. Чернігівський губробкооп для забезпечення своїх членів овочами заснував секцію городництва [43, арк.4]. Водночас пленум Київського губробкоопу вирішив зайнятися городництвом [44, с.15-16].

Отже, протягом 1921-1922 рр. спостерігався справжній бум у відродженні промислової діяльності споживчої кооперації УСРР. Це було суттєвою підтримкою державі у вирішенні проблеми задоволення населення у товарах та продуктах першої необхідності. Проте захоплення споживчої кооперації промисловою діяльністю у перші місяці непу швидко пройшло, що пояснюється нестачею коштів, нерентабельністю ряду промислових підприємств, конкуренцією з боку приватних і державних підприємств, дисбалансом цін на промислові товари та сільськогосподарську продукцію й особливо неврожаєм. З огляду на вказані причини кооператори були змушені скорочувати промислові підприємства. Відтак на 1 жовтня 1922 р. їх залишилось лише 265, з яких 249 належали райспілкам. Переважали підприємства харчової (102) та деревообробної (105) галузей [35, с.30].

З огляду на тенденцію до зменшення промислових підприємств ІІ з'їзд уповноважених ВУКС (грудень 1922 р.) підкреслив, що концентрація коштів та ресурсів дала помітний результат, оскільки рентабельно працювали великі промислові підприємства, у тому числі ті, які належали ВУКС. Тим самим керівництво ВУКС і надалі намагалося перебрати на себе право монополіста у промисловій галузі [45, с.146-147]. У резолюції з'їзду «По доповіді про промислову діяльність» ішлося про усунення тенденції до закриття промислових підприємств. Зокрема, у документі підкреслювалося, що «завданням промислової праці споживчої кооперації має бути вироблення речей широкого масового споживання хорошої якості з нахилом до зниження ціни для продажу» [46, арк.56]. Відтак для стабілізації діяльності промислових підприємств було визначено ряд напрямів: прилаштованість їх до умов госпрозрахунку, наявність оборотних коштів, економія ресурсів за рахунок використання місцевої сировини і раціонального устаткування, зниження організаційних видатків та засобів на транспорт тощо.

Хоча з другої половини 1922 р. накреслилася тенденція до стабілізації споживчого ринку України, проте питання забезпеченості населення товарами домашнього вжитку та продуктами харчування залишалося не вирішеним. З цього приводу сьома конференція КП(б)У (квітень 1923 р.) зазначала, що першочерговим завданням є «покращення організації виробництва з метою зниження собівартості продуктів на всіх наших фабриках і заводах, і в першу чергу на тих із них, які працюють на селянський ринок» [4, с.269-270].

Для витіснення приватника з промислових галузей держава застосувала заходи щодо підтримки промислової діяльності кооперації. Більшовики продовжили повернення кооператорам націоналізованих підприємств, що підтверджує постанова ВУЦВК від 26 лютого 1923 р. «Про порядок повернення споживчій кооперації підприємств, що належали їй» [47, с.221-222]. Водночас держава залишила за собою право на частину колишніх підприємств споживчої кооперації. Загалом протягом 1923 р. на клопотання перед вищими органами влади ВУКС були повернуті взуттєва фабрика в Києві та цегельний завод у Харкові. Водночас місцевим райспілкам держава повернула ряд шкірзаводів і олійниць. Частину націоналізованих млинів та ремонтних майстерень повернули споживчим товариствам [48, с.15-16].

З метою вдосконалення системи оподаткування існуюча влада запровадила практику грошового податку з промислової діяльності підприємств, скасувавши натуральну форму податку. На це спрямовувалася постанова ВУЦВК від 30 березня 1923 р. «Про звільнення в 1922-1923 бюджетному році від сплати зрівняльного збору млинів, шеретівок та олійниць, оподаткованих натуральним промисловим податком і про зміну декретів ВУЦВК та РНК УСРР від 11 квітня 1922 р. і ВУЦВК від 28 червня 1922 р.» [49, с.395].

Проблему для споживчої кооперації становили промислові підприємства, які не могли сповна розгорнути свою діяльність, але були спроможні сплачувати податки на користь держави. З огляду на це певним податковим полегшенням для тимчасово непрацюючих підприємств була постанова РНК УСРР від 20 квітня 1923 р. «Про звільнення від податків підприємств, що знаходяться на консервації» [50, с.418-419]. На підставі даної постанови тимчасово непрацюючі підприємства звільнялися від оподаткування патентними зборами за умови, що з належних їм складів не реалізовуватимуться рештки продукції. Однак сама процедура визнання підприємств у стані консервації була доволі бюрократичною.

На початку 1923 р. промислова діяльність споживчої кооперації активізувалася в результаті хорошого врожаю 1922 р. та певної стабілізації фінансового стану системи. У той період вона стала більш продуманою і спланованою. Так, 10 січня 1923 р. на засіданні правління ВУКС був заслуханий план промислової роботи споживчої кооперації. Відзначивши нестачу власних коштів і дорожнечу державних кредитів, присутні на зібранні наголосили на доцільності утримання лише власних промислових підприємств при зменшенні кількості орендованих [51, с.3]. Керівництво ВУКС зобов'язало промисловий відділ регулярно на засіданнях правління затверджувати промислову програму кожного підприємства [52, с.3-4].

У першій половині 1923 р. ефективно працювали потужні підприємства ВУКС, з-поміж яких слід назвати кондитерську фабрику «Лена» у Харкові. Це підприємство випускало до 2 тис. пудів кондитерських виробів на місяць. Барвінківська олійниця, крім переробки насіння соняшнику, яке надходило від селян, здійснювала переробку олійної сировини відповідно до завдань Наркомпроду УСРР. Миловарний завод ВУКС випускав до 6 тис. пудів мила на місяць. Шкіряний завод підняв свою продуктивність у 5 разів порівняно з попередніми роками, випускаючи щомісяця до 1 тис. шкір. Це дало підстави ВУКС розширити пропозиції зразків своєї продукції на Київському Контрактовому та Харківському Хрещенському ярмарках, що проходили в січні-лютому 1923 р. Зокрема, для Контрактового ярмарку миловарний завод виробив 2 тис. пудів мармурового і 12 тис. штук туалетного мила [53, с.4].

На початок 1923 р. припадає певне пожвавлення промислової діяльності райспілок, хоча загальна кількість підприємств на той час зменшилася і становила 149 одиниць. З них власних було 56 і орендованих 93, що свідчило, з одного боку, про бажання райспілок розвивати власне виробництво, а з другого - про обмеженість коштів [26, с.133]. Однак тоді спостерігалося урізноманітнення галузей промислового виробництва. У розпорядженні райспілок були підприємства понад 30 галузей, серед яких переважали млини, олійниці, підприємства з переробки овочів, шкіряні заводи, крупорушки, миловарні заводи [54, с.9]. За іншим джерелом, на 1 січня 1923 р. райспілки мали 205 підприємств 33 видів, що зафіксовано в додатку Ґ.