Господарська діяльність споживчої кооперації України в період нової економічної політики (1921–1928 рр.)

У другій половині 1920-х років значно збільшилась загальна кількість промислових підприємств споживчої кооперації України, у тому числі зросла питома вага власних. Так, на 1 жовтня 1926 р. споживча кооперація мала 416 промислових підприємств, через рік їх було 577. При цьому зазначимо, що на власні підприємства споживчої кооперації припадало 60,5%, а на орендовані - 39,5% [138, с.23]. Найбільшу кількість промислових підприємств мала харчова галузь, а саме 516, тобто 89,4%, що засвідчує додаток Е. За підрахунками науковців, виконаних у кінці 1960-х років, на 1 жовтня 1928 р. у системі споживчої кооперації налічувалося 634 промислові підприємства [139, с.57]. Однак на підставі власних підрахунків можна стверджувати, що їх було 664.

Протягом 1926-1928 рр. зменшилася кількість підприємств ВУКС, які випускали промтовари, натомість зросло число підприємств із переробки сільгоппродукції. На кінець 1928 р. у підпорядкуванні ВУКС налічувалося 71 підприємство, у тому числі 17 млинів, 20 маслозаводів, 7 кондитерських фабрик, 2 миловарних заводи, які належали до 10 галузей виробництва [140, с.25].

Упродовж 1926-1928 рр. мережа промислових підприємств райспілок (окрспілок) після різкого зменшення знову почала поступово зростати і на 1 жовтня 1928 р. становила 59 одиниць. Збільшення їх чисельності відбулося переважно за рахунок нових млинів та олійниць. Для задоволення потреб своїх пайовиків районні (окружні) спілки організували підприємства різного спрямування (автором встановлено 14 галузей виробництва). Однак із загальної кількості промислових підприємств 42 становили млини, тобто понад 70% [141, с.33-34]. Зменшення кількості, а потім і відмова окрспоживспілок від шкіропереробних підприємств пояснювалася тим, що конкурувати у шкіряній справі, монополізованій спеціальними трестами, вони не могли.

У другій половині 1920-х років істотно збільшилася кількість промислових підприємств сільської споживчої кооперації. Якщо на 1 жовтня 1926 р. сільські кооперативи мали 299 промислових закладів, то на 1 жовтня 1928 рр. їх було вже 421. У 1928 р. сільські споживчі товариства організувати підприємства майже у 20 галузях виробництва, про що свідчать дані, наведені у додатку Ж. Однак промислові підприємства сільської кооперації були невеликі, вони переважно призначалися для швидкої переробки сільськогосподарської сировини [141, с.34].

Перша Всеукраїнська конференція КП(б)У (жовтень 1926 р.) зазначила, що потрібне реальне забезпечення і зміцнення робітничого бюджету шляхом поліпшення діяльності робітничо-міської кооперації [4, с.447]. Відтак протягом другої половини 1920-х років робітничо-міська кооперація продовжувала утримувати промислові підприємства, які передусім задовольняли потреби робітників. На 1 жовтня 1928 р. їх налічувалося 113 [127, с.47]. Наприклад, упродовж 1927-1928 рр. випуск продукції підприємствами Вінницького ЦРК зріс порівняно з 1926-1927 рр. на 35% [142, арк.14]. Майже всі промислові підприємства робітничо-міської кооперації займалися переробкою сільгосппродукції, що підтверджує додаток З. Істотно зросли обсяги випуску продукції м'ясопереробних підприємств. На кінець 1928 р. робітничі кооперативи мали 44 підприємства з ковбасного виробництва [141, с.34].

Робкоопи продовжували розвивати традиційні і впроваджувати нові види виробництва. Так, 21 листопада 1926 р. правління Вінницького ЦРК виділило на розширення виробництва кондитерської майстерні 1,5 тис. крб. Тоді ж ЦРК вирішив відкрити ковбасну майстерню [143, арк.33]. Чернігівський ЦРК з метою підтримки м'ясопереробки розпочав відгодівлю худоби. Рішення про це ухвалили 21 жовтня 1926 р. на засіданні президії ЦРК, коли місцем відгодівлі худоби визначили Чемериський винзавод [144, арк.7].

Кілька виробництв успішно розвивав Київський Соробкоп. Ефективно діяла кондитерська майстерня, створена у 1926 р. Оскільки попит на продукцію цього підприємства постійно зростав, вирішили крім кондитерського відділу, відкрити ще й цукерковий. Протягом 1926-1928 рр. випуск продукції майстерні зріс на 91% [113, с.69]. Серед членів Соробкопу особливою популярністю користувалася макаронна фабрика. Протягом 1927-1928 рр. пересічна денна продукція підприємства становила 8,67 ц макаронів. Ефективною виявилася діяльність оцетарні. За 1927-1928 рр. вона випустила 22 тис. 363 відра оцту, що становило 118% від запланованих показників. Пересічна денна продукція миловарні Соробкопу становила у 1926-1927 рр. - 19,1 ц, а в 1927-1928 рр. - 20,9 ц. За даними аналізу лабораторії КІНГу, якість мила була навіть вища за визначені ВРНГ УСРР стандартні норми [113, с.72-74].

У контексті розгортання індустріалізації підприємства робітничо-міських кооперативів надавали побутові послуги своїм пайовикам. Так, у 1926 р. Харківським ЦРК було організовано дві швейні майстерні, які здійснювали пошив і ремонт ковдр, білизни та верхнього одягу. Суттєвою допомогою для жінок стало відкриття Харківським ЦРК механізованої пральні, яка пропускала 13 тис. пар білизни щодня [145, с.68]. Кількість кооперативних побутових підприємств була спочатку незначна. Так, у 1927 р. у промислових містах діяло 6 кооперативних пралень і 10 перукарень [127, с.47]. Проте в міру прискорення темпів індустріалізації кількість побутових закладів почала зростати.

Отже, з початком індустріалізації, коли пріоритетне значення набула важка промисловість, споживча кооперація України продовжувала розвивати виробництво тих товарів, яких бракувало на ринку. Упродовж 1926-1928 років основними об'єктами промислової діяльності вітчизняної споживчої кооперації стали борошномельна, маслоробна, консервна, кондитерська, олійна, миловарна промисловість, ковбасне та консервне виробництво. Загалом діяльність промисловості споживчої кооперації у той період сприяла забезпеченню не лише членів кооперації, але й некооперованої частини населення товарами широкого вжитку та продуктами харчування.

4.3 Політика держави щодо хлібопекарської галузі споживчої кооперації в умовах непу

З переходом до непу споживча кооперація УСРР розпочала формування хлібопекарської промисловості, метою якої було безперебійне забезпечення членів кооперативів хлібом за цінами, нижчими від приватних. На початку 1921 р. окремі кооперативні організації для допомоги своїм членам зайнялися відродженням хлібопекарень, створених ще до впровадження політики воєнного комунізму. Так, 10 лютого 1921 р. Чернігівське ЄСТ звернулося до місцевого губвиконкому з проханням сприяти поверненню націоналізованої хлібопекарні, зобов'язуючись у короткі терміни активізувати її роботу [146, арк.11].

Через посуху 1921 р. та різке зменшення зерна у господарствах селян у кооператорів виникли проблеми з постачанням борошна для хлібопекарень, оскільки держава намагалася централізувати заготівлі зерна. Тому кооперативним організаціям доводилося неодноразово звертатися до органів влади щодо сприяння у видачі борошна для випічки хліба. Цей факт підтверджує клопотання Зміївського відділення Харківської губспілки від 12 вересня 1921 р. до повітового виконкому з проханням вплинути на продовольчий комітет, щоб той відновив видачу борошна кооперативним пекарням і певною мірою поліпшив його якість [147, арк.32].

Тривогу керівництва України викликала ситуація, пов'язана із забезпеченням хлібом робітників державної промисловості. Радянська влада не заперечувала створення пекарень робітничо-міськими кооперативами, які мали рятувати від недоїдання робітничий клас, безробітних, безпритульних дітей. Першими за власні кошти почали випікати хліб кооператори тих губерній, де була велика загроза голоду, зокрема Миколаївської, Запорізької та Одеської. Водночас виникли пекарні на Харківщині, Київщині та Полтавщині, оскільки ці регіони вважалися відносно більш забезпеченими хлібними ресурсами, тому сюди стікалось найбільше голодуючих.

Через брак коштів робітничі кооперативи почали залучати кошти державних структур та профспілок і відкривати спільні з ними хлібопекарні. Так, Полтавський губробкооп ініціював хлібопечення протягом 1922 р. і разом зі спілкою харчовиків відкрив дві пекарні. Щоденна випічка хліба досягала 350 пудів, що дозволило забезпечити ним четверту частину потреби населення міста. При цьому ціни на продукцію кооперативних пекарень у Полтаві тоді були на 30% меншими від приватних [148, арк.9]. Протягом лютого 1922 р. Полтавське ЄСТ відкрило дві пекарні, «завданням яких було, головним чином, обслуговування найбільш потребуючої частини населення хлібом за здешевленими цінами» [149, арк.7]. Проте, виконуючи державні директиви щодо забезпечення місцевої 14-ї піхотної школи, воно встановило місячну норму випічки хліба для цієї школи в обсязі 13 пудів (208 кг ) [149, арк.34].

Зважаючи на складну ситуацію на хлібному ринку в період голоду 1921-1922 рр., робітничо-міські кооперативи за рахунок власних коштів та певної підтримки радянської влади намагалися стабілізувати забезпечення пайовиків хлібом. До цього закликали рішення першої конференції робітничої кооперації України, що відбулася 23-25 червня 1922 р. Забезпечення членів споживчих товариств хлібом за нижчими, порівняно з приватною випічкою, цінами вимагало від кооператорів налагодження заготівлі зерна, переробки його на борошно на власних чи орендованих млинах, відкриття та обладнання пекарень [150].

Робітничо-міські кооперативи використовували різні засоби збільшення обсягів хлібної випічки та зниження цін на неї. У 1922 р. щоденний обсяг випічки хліба пекарнями Київського губробкоопу був вагомішим, ніж у приватного сектора, і становив близько 2 тис. пудів. Для запобігання перепродажу продукція хлібопекарень губробкоопу директивним шляхом розподілялась через робкоопи, при цьому ціна на хліб була на 20% нижчою від приватної [151]. Миколаївські кооператори без збоїв забезпечували своїх членів хлібом за цінами, на 25-60% меншими від приватних. Як у Київському губробкоопі, цього вдалося досягти завдяки стабільним заготівельним цінам на борошно. Газета «Коммунист» у грудні 1922 р. писала, що хліб споживчої кооперації в Миколаєві найдешевший на Україні [152].

Активно робота щодо збільшення випічки та здешевлення хліба здійснювалася у промислових центрах. Так, у 1922 р. Харківське ЄСТ за рекомендацією Всеукраїнської ради профспілок почало пошук дешевого, зокрема нафтового, опалення й ефективного обладнання для своїх пекарень [153]. У результаті восени того року Харківським ЄСТ щоденно випікалося 3 тис. пудів хліба. За згодою профспілок міста кооператори, щоб витіснити приватні хлібопекарні, почали працювати і в нічні зміни, що дозволило довести щоденну випічку хліба до 4,5 тис. пудів [154]. Харківське ЄСТ, виконуючи директиви пленуму ЦК КП(У) (лютий 1922 р.) щодо відрахувань частки хліба на користь голодуючих [4, с.213], вирішило виділяти 4% продукції [155, арк.1].

Хоча на початку 1923 р. економіка в Україні дещо стабілізувалася, проблема забезпечення населення хлібом залишалася гострою. Так, на засіданні Київської губернської економічної ради від 6 лютого 1923 р. було вирішено сконцентрувати хлібопечення в руках Київського Соробкопу, щоб забезпечити більшу кількість числа робітників дешевим хлібом [156, арк.51]. Улітку того ж року проблема забезпечення населення хлібом у зв'язку з розходженням цін на промислові товари і сільгосппродукцію різко загострилася. 10 липня Колегія оргінструкторського відділу ЦК КП(б)У визнала проблему налагодження кооперативного хлібовипікання такою, що потребує першочергового вирішення [157, арк.36]. Правління ВУКС у серпні ухвалило створити комісію з 5 чоловік для розробки впродовж тижня заходів щодо забезпечення робітників Київського Соробкопу хлібом за цінами, нижчими від приватних [158, арк.117].

У 1923 р. активізувалася співпраця споживчої кооперації з іншими структурами щодо створення спільних хлібопекарень. Так, у Полтаві було створено пайове товариство «Хлібопек», до якого ввійшли губробкооп, райспілка, Кустар-спілка, губпродком та комунгосп. Товариство у спільному користуванні мало 5 хлібопекарень та 3 спеціальні розподільники для продажу хліба робітничим родинам. Щодня випікали 800 пудів хліба, що забезпечувало понад третину потреби населення міста [148, арк.9]. До кінця року у спільному користуванні Полтавського ЄСТ та товариства «Хлібопек» перебувало 7 пекарень. Щоб продукція не потрапляла до спекулянтів, 75% хліба пайовики отримували через розподільники, решта випічки відпускалась різним закладам [159, с.65].

Продовжуючи боротьбу з приватним сектором хлібопечення, майже всі потужні ЦРК уже до весни 1924 р. мали власні пекарні. У більшості міських споживчих товариств також були відкриті власні хлібопекарські підприємства. Відповідно збільшилася кількість хлібних магазинів споживчої кооперації. Наприклад, у лютому 1924 р. сесія уповноважених Харківського споживчого товариства зазначила, що в місті діють 11 кооперативних пекарень, які забезпечують 15 хлібних магазинів. Тоді загалом по Україні хлібна продукція була на 20-50% дешевшою, ніж на ринку. Проте такі результати не влаштовували керівництво УСРР, яке прагнуло максимально витіснити з хлібного ринку приватного виробника, до того ж актуальним залишалося питання поліпшення якості і калорійності хліба [160, с.45].

Питання розгортання кооперативного хлібопечення було предметом обговорення торговельної наради робітничих кооперативів, яка проходила 20 червня 1924 р. У резолюції наради «По доповіді про участь робітничої кооперації у громадському харчуванні, хлібопеченні і м'ясоторгівлі» йшлося про те, що на виконання партійно-радянських директив робітнича кооперація повинна реалізувати завдання повного охоплення кооперативним хлібопеченням потреб робітників і службовців та їх сімей [161, с.18-19]. Серед причин збитковості кооперативного хлібопечення називалося те, що воно здійснювалося в невеликих кустарних підприємствах. Відтак належало шукати кредити для спорудження й устаткування потужних хлібопекарень у промислових містах. Щоб усунути перебої у виготовленні хлібної продукції, млини передусім мали обслуговувати власні пекарні робкоопів. Ті ж робітничо-міські кооперативи, які не проводили власні хлібозаготівлі, були зобов'язані укладати договори із сільськогосподарськими та іншими заготівельними товариствами, щоб уникнути збоїв у постачанні сировини для хлібовипікання.

Питання постачання робітничого класу дешевим хлібом набувало політичної ваги. Так, Політбюро ЦК КП(б)У в постанові від 8 листопада 1924 р. зобов'язало Катеринославський ЦРК розвинути хлібопечення таким чином, щоб у найближчий час забезпечення робітників міста становило не менше 50% їх потреби у хлібній продукції [162, арк.47]. Водночас питання хлібозабезпечення населення Одеси регулярно відстежувалось Одеським губкомом КП(б)У. Протягом 1924 р. для збільшення випічки хліба Одеський ЦРК мав у своєму розпорядженні 11 механізованих хлібопекарень [163, с.27]. Добова продуктивність хлібопекарень Одеського ЦРК у липні 1924 р. становила 2,4 тис. пудів, а у жовтні 1924 р. досягла 3,5 тис. пудів (загалом зросла у 8 разів порівняно з 1923 р.) [164, арк.5]. Працюючи в три зміни, пекарні на 40% забезпечували потреби міста в хлібній продукції. Та навіть за умови збільшення обсягів хлібовипікання робкоопами Одеський губком КП(б)У продовжував відстежувати процес відправки хліба з пекарень до магазинів з тим, щоб він не потрапляв до рук спекулянтів [165, арк.42].

Кооператори прагнули посилити свої позиції у галузі хлібопечення, а для цього потрібна була державна підтримка. Передусім ішлося про те, щоб запаси зерна, які перебували у розпорядженні хлібопекарень, трималися на рівні, не нижчому за місячну потребу. Наприклад, Одеський ЦРК вирішив створити двохмісячний запас зерна для своїх хлібопекарень, для цього у серпні 1924 р. він звернувся до Держбанку, губвнуторгу і правління ВУКС з клопотанням про фінансування зернозаготівель [166, арк.134]. У вересні того ж року Харківський губвнуторг ухвалив виділити робкоопам міста 80 тис. крб для придбання зерна і підтримки хлібопечення [167, с.44]. Тоді ж хлібопекарні Запорізького ЦРК уперше отримали безпроцентні кредити зерном з боку губвнуторгу [168, с.18].

Терміново доводилося вирішувати проблему несвоєчасного надходження борошна, яка гальмувала хлібопечення. Більшість кооперативів тоді ще не мала своїх млинів, що ставило їх у залежність від державної структури «Укрмут» (Україський мукомольний трест, який здійснював заготівлю і переробку зерна).

Несистематичне забезпечення борошном пекарень з боку державних заготівельних структур стало причиною того, що Кременчуцький ЦРК звернувся до Української економічної ради з проханням повернути йому націоналізований млин, а Одеський ЦРК просив УЕР здати йому в оренду два млини [168, с.21]. Потребувало вирішення питання щодо наявності в кооперативних пекарнях недорогих сортів борошна. У ряді міст були створені хлібозаготівельні пункти, де кооператори отримували від селян потрібну кількість зерна певного сорту. Так, у вересні 1924 р. з метою забезпечення кооперативних пекарень дешевим борошном у Києві на Подолі спільними зусиллями НКВТ УСРР та Київського Соробкопу організували хлібозаготівельний пункт, який закупляв зерно чи борошно у виробників [169, с.44].

Щоб виконати державне завдання щодо більшого охоплення населення хлібом, кооператорам доводилося постійно шукати шляхи зниження ціни на хлібну продукцію. Для цього вживався ряд заходів. Кооператори домагалися зниження цін на хліб шляхом дотримання твердих закупівельних цін. Здешевлення ціни на хліб кооперація здійснювала й завдяки скороченню накладних витрат у процесі хлібовипікання. Цього вдавалося досягати, використовуючи більш дешеве нафтове опалення пекарень та здійснюючи їх переобладнання новою технікою. Передусім це було проведено у промислових центрах, які найбільше відчували потребу у хлібові, зокрема Харкові, Києві, Одесі, Миколаєві, Кременчуці, Катеринославі, Запоріжжі та Полтаві [168, с.20].

Протягом 1924 р. більшість робкоопів промислових центрів домоглися зниження цін на продукцію своїх пекарень. Запорізькому ЦРК за рахунок твердих закупівельних цін на зерно та борошно вдалося випікати житній хліб по 3 коп. за фунт (409,5 г), тоді як ринкова ціна становила - 4-4,5 коп. Випечений хліб розподілявся через спеціальні хлібні магазини (у Запоріжжі їх налічувалося п'ять), які охоплювали робітничі райони міста [168, с.18]. Помітну роботу щодо зниження цін на хліб провів Київський Соробкоп, що підтверджують дані табл. 4.1. Відтак приватні пекарні почали закриватися або також проводити політику зниження цін, рівняючись на кооперативні ціни [169, с.43].

Таблиця 4.1

Дані про співвідношення ціни на хліб пекарень Київського Соробкопу та приватних пекарень (на 1 жовтня 1924 р.) [168, с.18]

Не лише в Києві, але і в інших промислових містах хлібопечення робітничо-міської кооперації навіть за умови зниження ціни на хліб мало деякий прибуток, що пояснювалося великим попитом населення на продукцію кооперативних пекарень. Так, пекарня Чернігівського ЦРК за 1924 р. отримала 969 крб прибутку [170, с.122], а прибуток пекарні Херсонського робкоопу лише за червень 1924 р. складав 536 крб 59 коп. [171, с.31]. У ряді випадків для завоювання споживача влада вимагала від кооператорів знизити ціни на хлібну продукцію. Так, 1924 р. у Чернігові хліб на приватному ринку продавали на 60 коп. за пуд дорожче від встановленої ціни губвнуторгу. З огляду на це губвнуторг зобов'язав міське ЄСТ розширити випічку хліба, однак при цьому зменшити ціну на нього. Щоб випічка хліба не приносила збитків, кооператорам запропонували крім житнього хліба випікати й прибуткову здобну продукцію [172, с.24]. Хоча зниження на білий хліб становило всього 0,5 коп. на фунті, проте це сприяло прискоренню його збуту [173, арк.40].

Упродовж 1925 р. перешкодою на шляху розгортання кооперативного хлібопечення стало коливання цін на борошно. Керівництво УСРР непокоїло те, що на житнє борошно на 2% підвищили ціну як приватні торговці, так і кооператори [174, арк.1]. З цієї причини питання твердих цін на хліб в умовах коливання ціни на борошно обговорювалося у квітні 1925 р. на пленумі ЦК КП(б)У. Акцентувалося на необхідності збереження знижених цін на хлібну продукцію в промислових центрах [4, с.337]. Загалом протягом 1925 р. ціни на продукцію приватних пекарень були вищими, різниця в ціні житнього хліба у споживчої кооперації і приватних осіб становила 1 коп., а на пшеничний - 1,4 коп. [174, арк.1]. Тоді ж фунт житнього хліба кооперативної випічки в Катеринославі коштував на одну третину, а хліб пшеничний - на одну чверть дешевше, ніж на ринку [175]. За даними М. Агуфа, у 1925 р. ціни на хліб робітничо-міських пекарень були на 25% нижчі, ніж у приватника [176, с.77].

У боротьбі за споживача кооператорам доводилося приділяти належну увагу асортименту та поліпшенню якості хлібної продукції. Так, Лисичанський робкооп «Червоний хімік», володіючи трьома пекарнями, виготовляв не тільки хліб, але й бублики та кондитерські вироби. В Умані, де діяли дві кооперативні пекарні, протягом 1924 р. щоденно випікали 150 пудів хліба, зокрема 15-18% - житнього, 70% - пшеничного сірого і 12-15% - пшеничного білого. Вказану продукцію охоче купляло 35% населення міста [169, с.44]. Систематично більшовики вимагали від кооператорів покращити якість хлібної продукції. Так, 7 січня 1925 р. Куп'янський окрпартком (Харківщина) зобов'язав кооперативну пекарню підвищити якість хліба шляхом зниження припічки [177, арк.38].

Держава певною мірою допомогла споживчій кооперації поліпшити умови праці та санітарний стан на хлібопекарських підприємствах. Наприклад, через НК охорони здоров'я та інші відомства керівництво УСРР сприяло робітничим кооперативам у придбанні за пільговими цінами як вітчизняного, так і закордонного устаткування для пекарень [172, с.24]. У 1924 р. почали запроваджувати механізоване хлібовипікання Артемівський у Донбасі, Харківський, Запорізький, Одеський, Житомирський та Полтавський ЦРК. Так, Житомирський ЦРК за рахунок машинізації випічки щоденно виробляв до 1 тис. пудів хліба [167, с.44-45]. Як повідомляла у вересні 1924 р. газета «Коммунист», завдяки механізації пекарні Одеського ЦРК та запровадженню нічної зміни щоденно випікали до 2,5 тис. пудів хліба [178]. Оскільки механізація хлібопечення стала нагальною потребою, 21 лютого 1925 р. на засіданні правління Одеського ЦРК вирішили «у найближчий час перейти від кустарного хлібопечення виключно до механічного» [165, арк.43].

20 березня 1925 р. на засіданні РПО СРСР під головуванням Л.Б. Каменєва було винесено історичне з точки зору реорганізації хлібопекарського виробництва рішення: «визнати принципову бажаність і необхідність прискорення роботи щодо налагодження механічного хлібопечення». РПО СРСР своїм розпорядженням доручила Держплану СРСР розробити конкретні заходи щодо матеріального забезпечення заходів з механізації кооперативного хлібопечення [179, с.34]. У свою чергу, квітневий (1925 р.) пленум ЦК КП(б)У також наголосив на важливості максимальної механізації процесу хлібопечення [4, с.337].

Виконання союзних та республіканських владних директив щодо розширення механізації хлібопечення вимагало від споживчої кооперації передусім приділити увагу пошуку коштів для цієї справи. У квітні 1925 р. за угодою з Українбанком робкоопам був наданий короткотерміновий кредит (від 3 до 5 років) у розмірі 200 тис. крб на механізацію хлібопечення [180, с.56]. Як засвідчила подальша практика, протягом 3-3,5 років прибуток хлібозаводів цілком покривав усі витрати. Для ефективного вирішення проблеми механізації кооперативного хлібопечення у великих промислових центрах ЦК КП(б)У звернувся з клопотанням до ЦК РКП (б) виділити уряду УСРР 1 млн крб. Однак протягом 1925 р. кооператори отримали від держави лише 1/10 частину необхідних кредитів. Тож основним джерелом фінансування механізації хлібопечення залишалися внутрішні резерви споживчої кооперації [181, арк.29].

Укладені кооператорами в механізацію хлібопекарської справи зусилля незабаром принесли відчутні результати. Ще в середині 1924 р. Сталінський ЦРК одним із перших почав будівництво механічного хлібозаводу потужністю близько 3 тис. пудів хліба на день. Через рік після початку будівництва хлібозавод у Сталіно (нині - Донецьк) був запущений [182, с.112]. 15 листопада 1925 р. закінчили спорудження тоді найбільшого в УСРР хлібозаводу Харківського ЦРК, устаткованого машинами вітчизняних заводів [183]. Потужність підприємства становила понад 3 тис. пудів хліба щоденно [174, арк.62]. Завдяки механізації зросли обсяги хлібопечення робітничо-міських кооперативів Катеринослава. Лише у лютому 1925 р. ними було реалізовано населенню 30 тис. пудів хліба, що дозволило задовольнити 70% потреби населення [184]. За період з 1 жовтня 1924 по 1 жовтня 1925 рр. завдяки механізації майже на 50% зросли обсяги хлібопечення Чернігівського ЦРК [185, арк.17].

Отже, на середину 1920-х років практично всі великі ЦРК промислових центрів та більшість робкоопів вже мали власні пекарні. Так, на 1 вересня 1924 р. у розпорядженні Одеського ЦРК було 11 пекарень і млин, який забезпечував їх борошном [164, арк.5]. Катеринославський ЦРК на 1 квітня 1925 р. володів 15 пекарнями [186, арк.2]. Зростання кількості кооперативних пекарень сприяло розгортанню мережі хлібних магазинів, які належали робітничо-міській кооперації. Лідером у даному питанні був Харківський ЦРК, якому протягом 1924 р. удалося збільшити кількість хлібних магазинів до 49 [168, с.18]. На 1 липня 1925 р. працювало 166 пекарень робітничо-міської кооперації, які, за даними ЦК КП(б)У, дозволяли охопити хлібний ринок на 75% від потреби пайовиків [187, арк.47]. Указана кількість пекарень становила 35% від усієї кількості хлібопекарських підприємств в Україні [181, арк.88]. На кінець грудня того ж року робкоопи вже мали 182 пекарні і 294 хлібні магазини [188, с.4].

Загалом політика зниження цін на кооперативний хліб, розширення його асортименту, механізація та поліпшення якості продукції пекарень загалом сприяли збільшенню питомої ваги охоплення споживчою кооперацією потреб населення на цей важливий продукт повсякденного вжитку. До кінця 1924 р. пекарні Харківського ЦРК майже на 70% забезпечували потреби своїх пайовиків. Вінницький ЦРК збільшив випічку хліба до рівня 70-80% охоплення членів кооперації. Пекарні Херсонського ЄСТ забезпечили споживачів хлібом на 80%. Миколаївський ЦРК довів випічку хліба до 80% потреби населення міста [189, с.44]. У Донбасі окремі ЦРК протягом 1924 р. на 70-75%, а в 1925-1926 рр. майже на 90% забезпечували робітників продукцією власних пекарень [190, с.50]. На середину 1920-х років хлібопечення перетворилося на самостійну галузь промислової діяльності споживчої кооперації УСРР. У 1924-1925 рр. на хлібопекарську галузь припадало 12,8% її торговельного обігу [191, арк.91].

Індустріалізація країни обумовила значне зростання міського населення, що, в свою чергу, вимагало від споживчої кооперації розширити мережу пекарень і хлібозаводів. Загалом на середину 1920-х років приблизно на 50% ринок печеного хліба в Україні ще перебував у руках приватних підприємців [190, с.47]. З огляду на це 2-а Всеукраїнська хлібна нарада споживчої кооперації (липень 1926 р.) наголосила на необхідності розширення механізації хлібопечення. Вирішення цієї проблеми дозволило б суттєво збільшити обсяги випічки хліба, поліпшити його якість, помітно знизити ціни і в результаті максимально охопити хлібний ринок, витіснивши з нього приватника [192, с.2-3].

Спочатку матеріальна допомога держави споживчій кооперації України на механізацію хлібопечення була незначною. Упродовж 1925-1926 рр. у цю справу було вкладено 1 млн 900 тис. крб, із них 1 млн крб. виділили робітничо-міські кооперативи та господарські органи, 200 тис. крб фінансувало пайове товариство «Електрохліб» (створене у 1926 р., пайовиком якого була ВУКС); 645 тис. крб у вигляді кредиту (від 3 до 5 років) було отримано від держави [179, с.36]. До того ж у 1926 р. виникли ускладнення щодо фінансування процесів механізації хлібопекарських підприємств з боку Держплану УСРР. Уряд республіки виключив зі свого кошторису 300 тис. крб, запланованих як допомога споживчій кооперації на 1926-1927 рр. [179, с.38]. Тому кооператорам довелося терміново шукати додаткові джерела фінансування для забезпечення нагальних потреб хлібопекарської галузі.

Для створення міцної фінансової бази під механізацію хлібопечення товариством «Електрохліб» кооператорами було вжито ряд заходів, щоб поступово перейти від державних субсидій до забезпечення галузі коштами зацікавлених у цьому робкоопів. Нарада робкоопів (1 жовтня 1926 р.) вирішила організувати фонд хлібопечення шляхом щорічних відрахувань із чистих прибутків робітничих кооперативів в обсязі 10%. Ті робкоопи, в яких передбачалося спорудження хлібозаводів, відраховували на виконання цих завдань від 30 до 40% власних коштів. Отже, протягом 1926 р. споживчою кооперацією були зроблені значні асигнування до фонду хлібопечення. Так, робкоопи Луганська на хлібопекарську справу виділили 75 тис., відповідно Артемівська - 50 тис., Зинов'євська - 50 тис., Херсона - 40 тис. крб. Протягом 1926 р. після тривалих клопотань кооператори домоглися залучення коштів місцевих органів влади. Зокрема, для розширення кооперативного хлібопечення Херсонський окрвиконком асигнував 15 тис., Зинов'євський - 30 тис., Луганський - 50 тис. крб. Усього ж у 1926 р. місцеві органи влади виділили на розширення механізації кооперативного хлібопечення близько 649 тис. крб, а безпосередньо робітничі кооперативи - 960 тис. крб [193, с.32].

Проте, за підрахунками спеціалістів ВУКС, зробленими у 1927 р., перехід від кустарного на механічне хлібопечення в Україні потребував близько 12 млн крб. Виділивши кредит у 1,5 млн крб, держава не гарантувала подальшу фінансову підтримку. Отже, понад 10 млн крб потрібно було віднайти всередині споживчої кооперації, а також у місцевому бюджеті. У Харкові, Києві та Полтаві створили спеціальні пайові товариства для будівництва хлібозаводів, основними пайовиками яких були робітничі кооперативи [194, с.35]. Загалом у 1926-1928 рр. кошти на спорудження хлібозаводів споживчої кооперації надходили таким чином: 1/3 являли собою довготермінові кредити держави, 2/3 - ресурси робкоопів, міськвиконкомів та інших органів [194, с.37].

1926 р. у галузі механізації хлібопечення в Україні став своєрідним ривком у процесі переходу від старих методів кустарного хлібопечення до нових способів випічки хліба на потужних механізованих хлібозаводах. Зокрема, це підтверджує вдосконалення кооперативного хлібопечення в Катеринославі. Так, правління Катеринославського ЦРК 17 січня 1926 р. ухвалило рішення вимагати від «Електрохліба» прискорення роботи щодо виготовлення хлібопекарського устаткування. Водночас правління ЦРК з метою допомоги «Електрохлібу» у його науково-технічних розробках мобілізувало фінансову підтримку з боку місцевих партійних, радянських і профспілкових організацій [195, арк.55].

Упродовж 1926 р. «Електрохліб» плідно співпрацював із заводом Дніпропетровського металоб'єднання щодо виготовлення хлібопекарського устаткування за кресленнями власного технічного бюро під керівництвом інженера-новатора Г.П. Марсакова. Ці експериментальні машини, які мали суттєві переваги перед аналогічними німецькими, були вперше встановлені на хлібозаводі Дніпропетровського ЦРК. Всесоюзна технічна комісія визнала за необхідне, щоб «Електрохліб» терміново приступив до організації масового виготовлення хлібопекарського устаткування для хлібозаводів як в Україні, так і в СРСР загалом [188, с.6]. Протягом 1927-1928 рр. Г.П. Марсаков спільно з «Електрохлібом» почали працювати над новим типом хлібозаводу з кільцевим конвейєром. Держава та споживча кооперація виділили кошти для активізації науково-пошукової роботи товариства. Так, на засіданні правління ВУКС 11 червня 1928 р. ухвалили, щоб цільові асигнування держбюджету на механізацію хлібопечення у розмірі 500 тис. крб були реалізовані в максимальні короткі терміни. Тоді правління ВУКС надало «Електрохлібові» позику в розмірі 110 тис. крб на три роки [196, арк.67].

У 1928-1929 рр. за підтримки держави та за кошти споживчої кооперації силами «Електрохліба» на хлібозаводах Дніпропетровська, Харкова та Запоріжжя було вмонтоване передове устаткування. Такі хлібозаводи являли собою комплексні підприємства, які не мали собі рівних у світі за ступенем механізації виробничих процесів [197]. В одному з кооперативних видань так визначалася роль механізації хлібопекарської галузі споживчої кооперації: «Ми зараз стоїмо перед справжнім переворотом у цій галузі, що дасть нам можливість не лише наблизитись у наших теперішніх досягненнях до Заходу, але, скільки можливо передбачити з досягнень у цьому робітничої кооперації України в особі українського кооперативного пайового товариства «Електрохліб», зробити ривок на випередження» [193, с.33].

Загалом протягом 1926-1927 рр. успішно провели механізацію кооперативного хлібопечення в 16 промислових містах, а до кінця 1928 р. механізували кооперативні пекарні у 83 містах та міських селищах республіки [198, с.38]. Так, протягом 1927-1928 рр. у процесі механізації хлібопечення Житомирський ЦРК запровадив кілька новацій, а саме: збудував 2 нові печі, вмонтував механічний борошнопросіювач та другу тістомішальну машину. За рік було випечено 241 тис. пудів хліба порівняно з 70 тис. 691 пудів за 1926-1927 рр. [199, с.80]. До кінця 1928 р. частка механізованого хлібопечення споживчої кооперації загалом по республіці становила 52,4% [139, с.50]. Крім цього, як зазначав Т. Охотников, «якість хліба на механічних хлібозаводах виявляється вищою, ніж у кустарних пекарнях» [200, с.47].

За даними НКВТ УСРР, у 1926 р. відповідно до планових державних поставок споживча кооперація отримувала борошно для хлібопечення за стабільними цінами, нижчими від ринкових на 10%. Хліб у споживчій кооперації був дешевший на 1,5-2 коп. порівняно з приватником, що, у свою чергу, стимулювало посилений попит на нього й призвело до збільшення обсягів випічки [174, арк.62]. У директивному порядку держава намагалася впливати на кооперативні ціни щодо хлібної продукції. Так, 28 вересня 1926 р. за результатами доповіді НКВТ УСРР УЕР ухвалила: впорядкувати калькуляцію хліба, знизити ціни на нижчі сорти хліба на 0,5 коп. і на вищі сорти - на 1 коп. за 1 фунт; установити максимальні ціни на хліб, у тому числі вироблений пекарнями споживчої кооперації [179, с.35].

Серйозною перешкодою у напрямку зниження цін на хліб була податкова політика держави та орендна плата за хлібопекарські підприємства. У 1926 р. виникли проблеми з оподаткуванням хлібопекарської галузі споживчої кооперації. Крім 3% зрівняльного збору за торгівлю хлібом, пекарні додатково платили державі 3% за виробництво хліба. До того ж місцеві податкові служби вимагали від хлібопекарів споживчої кооперації ще й сплати рентного та деяких інших зборів [54, с.36].

Здешевленню хлібної продукції споживчої кооперації значною мірою заважали коливання ринкових цін на борошно. Так, у травні 1926 р. ціни на борошно, порівняно із жовтнем 1925 р., були на 40% вищими [198, с.38]. Щоб забезпечити пекарні борошном за стабільними цінами, ВУКС активізувала зв'язки зі своїми млинами. Наприклад, узимку 1927 р., коли знов виявилися коливання в цінах на борошно і хлібопечення відчувало серйозні збої у сировині, ВУКС надіслала наряди на термінове відвантаження борошна для хлібопекарень Полозькому (Запорізька округа), Розівському (Мелітопольска округа), Сумському, Трушківському (Київська округа) млинам [201, арк.78]. Отже, у 1926-1927 рр. кооператорам попри коливання цін на борошно завдяки проведеній механізації та врегулюванню процесу заготівель сировини для випічки вдалося зменшити ціну на хліб у середньому по Україні на 20 коп. за пуд [193, с.31].

Важливою ділянкою роботи, від якої залежало охоплення населення випічкою споживчої кооперації, було поліпшення якості продукції пекарень та хлібозаводів. Робкоопи та інші кооперативні організації, які не мали своїх млинів і отримували борошно від державних установ - «Укрхліба» та «Укрпродукту», зазнавали серйозних господарських труднощів, бо часто сировина була неякісна і волога. Так, у 1926 р. Сталінський та Варваропольський ЦРК у Донбасі неодноразово отримували борошно поганої якості. Неякісне борошно, до того ж із великими перебоями, надходило від державних структур до Житомирського ЦРК [198, с.38]. Одним із шляхів поліпшення якості хліба стало створення комплексного підприємства за зразком - млин-хлібозавод. Тим самим хлібозаводи і пекарні споживчої кооперації змогли працювати на борошні одного виробництва й істотно стандартизувати якість своєї продукції [202, с.30]. Позначалася на якості хліба і кваліфікація робочої сили. Тому кооператори почали масово відкривати курси хлібопекарів [203, с.31]. Зокрема, 12 жовтня 1927 р. оргвідділ ВУКС асигнував 1 тис. крб для проведення курсів хлібопекарів у Харкові [204, арк.11].

Досвід поліпшення якості хліба вінницькими кооператорами засвідчує, що згідно з рішенням правління Вінницького ЦРК від 21 жовтня 1926 р. хлібозавод на замовлення торгвідділу ЦРК мав за пуд борошна видавати пуд хліба. Для того, щоб домогтися максимального поліпшення якості продукції, правління ЦРК поклало відповідальність за хлібопекарську справу не лише на хлібопекарів, але й на адміністрацію хлібозаводу [205, арк.30]. На підставі постанови Могилів-Подільського окрвиконкому від 31 березня 1926 р. «Про санітарний стан населених пунктів» пекарні округи були зобов'язані чітко дотримуватися санітарних норм, розроблених окрздоровідділом [206, арк.37].

Протягом 1927-1928 рр. значну роботу щодо поліпшення якості хліба провів Київський Соробкоп. Зокрема, він акцентував увагу на просіюванні борошна та преміюванні кращих пекарів [207, с.68]. З осені 1927 р. з метою покращення якості хліба та вдосконалення процесу хлібовипікання Дніпропетровський ЦРК влаштував при місцевому хлібозаводі хімічну лабораторію, яка щодня проводила аналіз борошна з кожного млина й партії, здійснювала аналіз випічки, перевіряла її зовнішній вигляд (колір, скоринка, вага); внутрішні властивості (вогкість, кислотність, пористість). Досвід кооператорів Дніпропетровська був урахований керівництвом УСРР, оскільки у березні 1928 р. вийшла постанова НКВТ «Про організацію контрольно-хімічних лабораторій при хлібозаводах», що в межах усієї республіки мала сприяти вдосконаленню хлібопекарської справи [208, с.23-24].

У 1928 р. робота щодо поліпшення якості хліба кооперативної випічки активізувалася, що підтверджує постанова НКВТ УСРР від 8 червня 1928 р. «Про встановлення стандарту та крайніх цін на печений хліб». Відтак НКВТ зобов'язав державні і кооперативні організації, а також приватні підприємства виробляти хліб лише за певними стандартами, які визначали сорт борошна, вид помолу, вогкість, пористість тощо. Пропонувалося обмежити максимальні ціни на хлібну продукцію: хліб з 80% пшеничного борошна - 15 коп. за 1 кг; хліб з 95% житнього борошна - 10 коп. за 1 кг; буханка пшеничного хліба вагою 500 г із домішкою здобів - 10 коп. Нагляд за виконанням постанови покладався на окрвнуторги та органи державної хлібної інспекції [209, с.452-453]. Згідно з постановою Наркомздоров'я та Наркомпраці УСРР від 31 жовтня 1928 р. «Правила про влаштування й санітарний стан підприємств хлібопекарського промислу» [210, с.813-814] для відкриття хлібопекарських підприємств кооператори мали отримати дозвіл місцевих органів цих наркоматів.

Упродовж 1928 р. ситуація на ринку, спричинена нестачею товарів і продуктів харчування, негативно позначилася на хлібопекарській галузі. Оскільки у вказаний період більшовики різко обмежили децентралізовані заготівельні операції споживчої кооперації, у кооператорів виникли серйозні труднощі із забезпеченням сировиною пекарень. Проявом втручання держави у хлібопекарську справу стала постанова НКВТ УСРР від 19 січня 1928 р. «Про врегулювання ринку печеного хліба» [211, арк.12]. Усім хлібопекарським організаціям була надіслана директива щодня до 10 години ранку повідомляти місцеві органи цього відомства про кількість випеченого хліба, кількість проданої і непроданої продукції за попередній день, а також загальну кон'юнктуру ринку печеного хліба. Підкреслювалося, що за несвоєчасне виконання постанови винні керівники будуть притягнені до відповідальності.

Однак до кінця весни 1928 р. ситуація на хлібному ринку України ще більше загострилася. Так, запаси борошна в Донбасі могли задовольнити пекарні всього на 3-7 днів. З цього приводу 15 травня 1928 р. Сталінський окрпартком повідомляв ЦК КП(б)У про вкрай складний стан щодо забезпечення хлібом в окрузі. У ряді районів великі черги за хлібною випічкою усунути не вдалося. З метою забезпечення міст та промислових новобудов Донбасу хлібом кооператори пішли шляхом використання у процесі випікання ячмінного борошна, тобто робітники отримували хліб, який складався із 80% пшеничного чи житнього і 20% ячмінного борошна [211, арк. 17-18 ].

Через проблеми із сировиною для кооперативного хлібовипікання Запорізький окрпартком КП(б)У був змушений 24 травня 1928 р. скликати позачергове засідання бюро для з'ясування ситуації. Виявилося, що збої в кооперативному випіканні хліба пов'язані з тим, що місцеві органи НКВТ УСРР незаконно вивезли запаси зерна із Полозького млина ВУКС до Дніпропетровська. Тому Запорізький окрпартком звертався до ЦК і ЦКК КП(б)У з проханням терміново втрутитися у розслідування дій цього наркомату. Однак більшовицьке керівництво УСРР дозволило передавати запаси кооперативного фонду борошна «Укрхлібу». У свою чергу, 30 травня 1928 р. ВУКС та її Уцеробсекція звернулися до НКВТ з тим, щоб узгодити питання про невтручання його місцевих органів у розподіл борошна, призначеного для випічки у робітничій кооперації. Проте ЦК КП(б)У і НКВТ замість підтримки зобов'язали запорізьких кооператорів обмежити продаж хліба пайовикам [211, арк. 24-25].

Ситуація на хлібному ринку спонукала партійно-радянське керівництво республіки 29 травня 1928 р. скликати засідання спеціальної комісії, яка була створена за рішенням УЕР для розробки питання щодо постачання населення хлібом. У роботі комісії брали участь голова РНК УСРР В.Я. Чубар, нарком торгівлі М.О.Чернов і голова правління ВУКС О.Б. Генкін. НКВТ УСРР разом з кооперативними органами було доручено розробити план часткового розподілу хліба через закриті розподільники. У тих місцевостях, де було поширене хлібопечення вдома, споживча кооперація мусила залучати кустарів до випічки за відповідними угодами з кооператорами [211, арк. 27].

В останні місяці 1928 р. проблема безперебійного забезпечення населення хлібом набула ще гострішого політичного значення. Керівництво УСРР було занепокоєне тим, що напередодні чергової річниці Жовтневої революції у містах республіки зросли черги за хлібною випічкою. Відтак за дорученням РНК УСРР 9 листопада 1928 р. Всеукраїнська рада професійних спілок і Уцеробсекція ВУКС отримали завдання терміново з'ясувати причини затримки в постачанні населення хлібом і за підтримки коштів профспілок активізувати хлібопекарську мережу робітничо-міської кооперації [212, арк.83].

До кінця 1928 р. навіть директивним шляхом більшовикам не вдалося урегулювати ситуацію на хлібному ринку. Відбулося помітне зниження темпів децентралізованих заготівель за рахунок посилення централізованих і відповідно обмеження ресурсів для кооперативного хлібопечення. Зокрема, Вінницький окрвнуторг 17 жовтня 1928 р. надіслав до правління Вінницького ЦРК обіжник, де зазначалося, що держава не спроможна збільшити відпуск борошна кооперативним пекарням, відтак кооператори були зобов'язані постачати хлібом виключно своїх пайовиків [213, арк.14]. Прикметно, що попри складну ситуацію на хлібному ринку Вінницька радпартшкола у директиві від 16 жовтня 1928 р. вимагала від хлібозаводу Вінницького ЦРК забезпечити своєчасне постачання її слухачів хлібом високої якості [213, арк.25].

Щоб обмежити доступ до кооперативної випічки, 28 грудня 1928 р. Лубенський окрвиконком вимагав від Лубенського ЦРК протягом 10 днів зменшити випічку хліба з таким розрахунком, аби пересічна випічка не перевищувала 300 пудів на добу. Кооператорів зобов'язали обмежити постачання хліба в їдальні і буфети, із міської крамниці №10 видавати його тільки робітникам шкірзаводу - членам кооперації, припинити видачу хліба селянам с. Круглик незалежно від того, є вони пайовиками ЦРК чи ні; а також припинити продаж випічки населенню на місцевому ринку [214, арк.89].

Таблиця 4.2

Дані про хлібопекарську мережу споживчої кооперації України на 1 жовтня 1928 р. [216, с.50-51]

Загалом протягом 1927-1928 рр. кількість кооперативних хлібозаводів та пекарень збільшилася на 40%, а обсяг їх продукції - на 56% [215, с.61]. Динамічніше відбувалося розширення мережі хлібопекарських підприємств робітничо-міської кооперації, що пояснювалося як зростанням потреб міського населення, так і її фінансовими можливостями, про що свідчать дані табл. 4.2.

Якщо на 1 жовтня 1926 р. робітничо-міська кооперація України мала 6 хлібозаводів і 264 пекарні, то на 1 жовтня 1928 р. - відповідно 10 і 309. Динаміка пекарень сільських споживчих товариств була такою: на 1 жовтня 1925 р. - 18 хлібопекарських підприємств, на 1 жовтня 1926 р. - 26, на 1 жовтня 1927 р.- 39 і на 1 жовтня 1928 р. - 98 [216, с.52].

Таким чином, з початком індустріалізації країни простежується тенденція до швидкого зростання хлібопекарських підприємств споживчої кооперації. Розвиток кооперативного хлібопечення в УСРР відбувався інтенсивніше, ніж загалом по країні. Так, упродовж 1926-1927 рр. хлібопекарською галуззю споживчої кооперації України було вироблено на 1 пайовика 278,3 кг хлібної продукції, тоді як по СРСР цей показник становив 221,9 кг [217, с.38-39]. Протягом 1927 р. забезпечення робітників хлібом споживчої кооперації складало пересічно 67% [215, с.61]. Нарком торгівлі УСРР М.О. Чернов зазначав, що в 1927 р. міське населення України забезпечувалося хлібом через споживчі товариства на 75-80% [91, с.34]. Окремі ЦРК та робітничі кооперативи у 1927-1928 рр. забезпечували членів споживчої кооперації хлібом на 90% [218, с.25]. Однак забезпечення у хлібі членів споживчої кооперації в непромислових містах було значно меншим - від 40 до 58% [202, с.29].

Загалом протягом другої половини 1920-х років хлібопечення стало рентабельною галуззю споживчої кооперації України. У 1928 р. хлібопекарська продукція становила 47% до загальної суми продукції промисловості споживчої кооперації республіки [219, с.33]. Не випадково часопис «Кооперативне будівництво» тоді підкреслював: «Хлібопечення є найважливішою галуззю виробничої діяльності споживчої кооперації» [218, с.27].

Отже, у результаті господарської ініціативи кооператорів перші роки непу позначилися відродженням і створенням нових промислових підприємств. Протягом 1921-1922 рр. споживча кооперація України практично за власні кошти організувала промислову діяльність підприємств широкого діапазону - від переробки сільськогосподарської сировини до випуску промислових товарів та будівельних матеріалів, сприяючи вирішенню продовольчої проблеми та забезпечуючи населення товарами першої необхідності. Криза збуту 1923 р. змусила кооператорів піти на скорочення мережі промислових підприємств, проте навіть у цей період споживча кооперація намагалися випускати товари за цінами, нижчими від ринкових.

Певна стабілізація економіки республіки впродовж 1924-1925 рр. дала можливість кооперативним організаціям досягти зростання виробництва продукції, особливо в переробній та харчосмаковій галузях. Розвиток промислової діяльності споживчої кооперації протягом 1926-1928 рр. сприяв збільшенню товарних ресурсів. Виконуючи розпорядження урядових структур, пов'язаних з насиченням споживчого ринку продукцією, кооператори оперативно розвинули борошномельну, маслоробну, кондитерську, олійну галузі, ковбасне та консервне виробництво.

У роки непу відбулося становлення та інтенсивне розгортання хлібопекарської галузі споживчої кооперації, метою якої було забезпечення передусім членів кооперації хлібом за цінами, нижчими від ринкових. Особливо важливе значення мало налагодження кооператорами хлібопекарської справи у промислових районах. Під час кризи збуту 1923 р. хлібопечення в кооперативних пекарнях не припинялося, хоча кооператорам доводилося діяти в складних умовах. З середини 1924 р. хлібопекарська справа споживчої кооперації стабілізувалася, що сприяло зростанню мережі пекарень, хлібних магазинів, обсягів хлібної випічки. При цьому кооператори реалізували хліб за цінами, нижчими від приватної торгівлі, забезпечували продутом щоденного споживання армію, лікарні, дитячі будинки. Завдяки проведеній механізації виробничого процесу з середини 1920-х років кооперативне хлібопечення виокремилося із загального виробництва в самостійну галузь споживчої кооперації України. Щоб витіснити приватний сектор із хлібовипікання, споживча кооперація дбала про запровадження наукових основ хлібопечення, що, у свою чергу, сприяло підвищенню якості хліба, розширенню асортименту кооперативної випічки, зниженню ціни на нього. Загалом протягом 1920-х років споживча кооперація України зробила помітний крок у розвитку промислової діяльності.

Розділ 5. Становлення і розвиток громадського харчування споживчої кооперації в період НЕПу

5.1 Роль кооперативного громадського харчування у подоланні голоду та його наслідків (1921-1923 рр.)

Становлення галузі громадського харчування споживчої кооперації УСРР, як і СРСР загалом, почалося практично з перших кроків непу. У березні 1921 р. десятий з'їзд РКП(б) ухвалив резолюцію «Про покращення становища робітників і селян, які цього потребують». У документі акцентувалося на тому, що у зв'язку з тривалою війною робітники фізично виснажилися, відтак радянська влада має вжити невідкладних заходів щодо налагодження системи громадського харчування [1, с.372]. Без сумніву, цей заклик стосувався і споживчої кооперації України, яка згідно з директивами Першої Всеукраїнської наради КП(б)У (травень 1921 р.) мала приділити увагу забезпеченню матеріального становища своїх членів [2, с.149].