Шлюбно-сімейні відносини в православній повсякденній культурі Росії XVIII ст.

Віддаючи своїх дітей на руки хрещених батьків, Церква тим самим усиновляє їх. Кожна хрещена дитина отримує від Церкви особливого духовного батька, котрий стосовно похрещеного є нібито делегатом материнських прав Церкви щодо до всіх віруючих і слугує її помічником у справі релігійного виховання новохрещеного, а через нього - й інших мирян. За словами дослідника церковного права О.Павлова, «стосунки між хрещеним і похрещеним становлять собою повну аналогію зі стосунками батьків і дітей» Павлов А. По поводу некоторых недоумений в науке православного церковного права / Алексей Павлов. - М. : Типография А.И. Снегиревой, 1891. - С. 13. .

У християнському суспільстві кожна людина мала бути охрещена. У ранньому Середньовіччі немовлят, як правило, довго не хрестили, багато з них так і помирали нехрещеними. Між тим, душа нехрещеної дитини була приречена на вічну муку в пеклі Кон И.С. Ребенок и общество: (Историко-этнографическая перспектива) / Игорь Семенович Кон. - М. : Гл. ред. вост. л-ры изд-ва «Наука», 1988. - С. 217. . За словами Ф.Арьєса, у суспільстві загальної християнізації батьки поводилися так, як байдужі до релігії люди сучасного секулярного суспільства Арьес Арьес Ф. Ребенок и семейная жизнь при Старом порядке / Филипп Арьес ; [пер. с франц. Я. Ю. Старцева при участии В.А. Бабинцева]. - Екатеринбург : Изд-во Урал. Ун-та, 1999. - С. 17. .

За дослідженнями М.І.Костомарова, духовне народження дитини вважалося більш значимим, ніж тілесне. Звідси день народження вважався незначним, а день ангела, або іменини завжди святкували Костомаров Н.И. Русские нравы… - С. 130. .

У Требнику від 1657 р. зазначено, що «<…> а ще муж и жена крестят единому человеку дитя, повелеваем к тому несмеситися друг другу, понеже кумове вменяется, а ежели совокупятся, имеют запрещение лет 17 <…> прощая же сих да будет проклят, посему между восприемниками двома лицами от святого крещения одно дитя заключается быть свойство духовное <…> восприемники от святого крещения мужеского и женского полу кумове вменяется, и не должны в брак вступить, и малженского сожития иметь» РГИА, ф. 796, оп. 49, д . 13, л. 2..

Урядовий указ 1752 р. пропонував Синоду не розривати шлюби, укладені між хрещеним батьком і хрещеною матір'ю, тобто кумами, які хрестили одну й ту ж дитину, хоча й забороняв подібні шлюби ПСЗРИ. - Т.XIII. - № 10050. .

У визначенні ступенів споріднення, заборонених для укладання шлюбу, духовенство плуталось і сперечалося. Свідченням цього було винесення різних рішень у однакових справах. Спробу покласти край такій ситуації зробила Катерина ІІ, котра 6 червня 1765 р. проголосила указ «Об издании книги от Духовной Комиссии о степенях родства, в коих брак воспрещается и о днях, в которых венчание браков церковными правилами, не дозволено» ПСЗРИ. - Т.XVII. - № 12408. . Імператриця наказала, щоб члени Синоду «немедленно сочинили такой лист или книжку в народ, в которой бы целого года дни были означены, в которые именно запрещается быть бракосочетанию, дабы во всем государстве православный закон исповедывающие не имели в бракосочетании никакого затруднения, но ведали бы сами по всему году о точности сих дней, и потому оные себе сами избирали» Там само. .

Селяни сприймали кумівство як прояв колективної сімейної спільності, взаємодопомоги, підтримки. Кумів шанували, як найближчих родичів. Для похресника куми були другими батьками, піклувалися про його долю, а за відсутності одного з батьків хрещені сприяли вихованню дитини, брали на себе не тільки матеріальні, а й моральні обов'язки.

У зв'язку з високою смертністю і міграціями селяни іноді губилися, забуваючи про тих людей, які колись їх хрестили. Причому кумів забували як батьки, похресники, так і самі куми. У таких випадках відстежити споріднення між ними було важко, тому траплялося, що одружувалися люди в близьких ступенях духовного споріднення, самі того не відаючи.

У контексті дослідження важливими видаються проблеми ставлення священнослужителів до таїнства хрещення, реальне виконання ними канонічних приписів здійснення цих дій, просте невиконання їх, що призводило до незаконних шлюбів тощо. Так, у 1746 р. у Переяславсько-Бориспільській духовній консисторії священика м. Іркліївки Дмитра Карповича було звинувачено в порушенні правил споріднення. Зокрема, виявилося, що він перебував у духовній спорідненості зі своєю дружиною через хрестини дітей родичів ЦДІАК України, ф. 990, оп. 1, спр. 91, арк. 1.. У консисторію повідомив про це протопіп м. Золотоноша Василь Петрашевич.

У 1764 р. у Білгородській духовній консисторії розглядалася справа про перелюб одруженого священика Олексія з дружиною пономаря Теклею. У них народилася дочка Єфимія, «а крестил онаго младенца упомянутый поп сам, восприемником же был брат ее Феклы родной, той же церкви церковник Иоанн, а восприемницей была оной же церкви дьячка Григория жена Евдокия, которые о том знали, что оной поп Алексей в разное время прелюбодейное грехопадение с нею чинил» ЦДІАК України, ф. 2009, оп. 1, спр. 983, арк. 1. . Тож спостерігаємо порушення церковних канонів: дитину хрестив її ж фізичний батько, громада мовчала, виявляючи солідарність, адже давно було відомо про перелюб.

В іншому випадку постраждав і священик, який незаконно повінчав чоловіка й жінку, що мали споріднення, але приховували це. Пару було вирішено розлучити, чоловіка повернули до першої дружини, а дружину «выбить и публично епитимию наложить да и прочии страх имеют» ІР НБУВ, ф. 232, спр. 2, арк. 20. .

У січні 1768 р. митрополит київський Арсеній доповідав у Святійший Синод про розлучення через кумівство мешканців с. Капустинець Гадяцької протопопії Олексія Лещенка та вдови Дарії Мельникової Там само, арк. 1. . Вони одружилося 4 травня 1761 р. Ієрей, провівши відповідний шлюбний розшук, не виявив перешкод для укладання шлюбу. Про їх відсутність заявив і сільський староста Андрій Карпенко.

1765 р. ієрей Симеон Федоров, котрий вінчав пару, виявив, що подружжя було кумами, оскільки близько 20 років тому хрестили дитину у Івана Овчара у селі Підсвітки. При цьому Олексій і Дарія вже мали своїх двох дітей. З'ясування таких обставин призвело до порушення справи в духовному суді про одруження в забороненому ступені духовної спорідненості. На час слідства подружжя зобов'язувалося жити окремо.

Олексій Ляшенко підтвердив, що близько 25 років тому хрестив разом із Дарією дочку в підсусідка Івана Овчара, котрий тоді мешкав у його батька Кирика Ляшенка. Незабаром Іван переїхав жити до іншого села. Чоловік Дарії помер.

Жінка сказала, що вже минуло дуже багато років з події хрещення дитини, тому подробиць справи вона вже не пам'ятала, тож і не надала цьому жодного значення, коли погоджувалася на шлюб із Олексієм.

Подружжя дало присягу, що «они вступили в брак от неведения, и с точного запомненья о том, что воспринимали дочь от крещения у Овчара» Там само, л. 2.. Рішення духовного суду було таким: «<…> из прописанного дела видно и Алексей Ляшенко и Дария сочетались браком с единого о том чрез долгое время забвение, что они в кумовстве состоят; по сему в силе вышеописанного правила, и дабы между народом с такового их бракосочетания соблазн не произошел, следует их Алексея и Дарию от сожития малженского разлучить» Там само, л. 2 об..

Однак, зважаючи на рішення Святійшого Синоду 31 березня 1767 р., згідно з яким шлюби, укладені між кумами і свояками, не розривалися архієреєм, а присилалися для розгляду в Синод і затверджувалися імператрицею. Синодальне рішення щодо аналізованої справи було таким: «Жителей Алексея Ляшенка с его женою Дарией Мельничковою яко вступившим уже в прописанный в том указе брак, и детей от того брака имеющих от супружеского сожития не разлучать» Там само, л. 8..

Подібна справа розглядалася Синодом у липні 1768 р. Мешканці м. Ромни бунчуковий товариш Іван Білогрудов і вдова Наталія Дергай, будучи кумами, побралися. Пара чотири роки тому хрестила дитину у пропотопа Костянтина. Спочатку чоловік звернувся до Роменського духовного правління, але там йому відмовили і не дали дозволу на шлюб. Тому наречені повінчалися в іншому населеному пункті. Їхній приклад призводив до негативних наслідків, адже «с разных приходов люди, желающие выйти в брак с таковыми лицами, кой одному дитяти были оба лица восприемниками, являясь в духовное Роменское правление просят дозволения на обвенчание» РГИА, ф. 796, оп. 49, д. 161, л. 1 об. . Синод ухвалив таке рішення: подружжя на три місяці мали відправити в монастир на покутування єпитимії, а потім дозволити жити разом, шлюб не розриваючи.

Даний документ є свідченням державного (світського) регулювання і втручання у ті справи, які, безумовно, належали до компетенції церковного відомства. Відомо ж бо, що приписи Кормчої книги вимагали безумовного і суворого розлучення подружжя, якщо вони перебували в кумівстві, що визнавалося духовним спорідненням.

Інколи, не наважуючись дати дозвіл на вінчання, ієреї зверталися до духовного правління за допомогою у вирішенні сумнівних питань, тим самим вони виявляли пильність. У реєстрі справ Київської духовної консисторії за 1723-1724 рр. зберігається справа, розпочата 8 січня 1724 р., про отримання дозволу на одруження Іоана Якубовича і дочки пана Типовського, незважаючи на «некое кумовство далекое, однак не весма препинающее» ІР НБУВ, ф. 232, спр. 2, арк. 11. .

У 1741 р. Київська духовна консисторія заборонила укладати шлюб між Уляною Горленко й Андрієм Маркевичем, адже вони перебували в духовній спорідненості. З'ясувалося, що батько Уляни Андрій Горленко і мати Андрія Маркевича були хрещеними в сина генерального судді Юхима Горленка Петра ЦДІАК України, ф. 127, оп. 1020, спр. 506, арк. 10 зв., 53. .

У 1746 р. Катерина Козулиха з с. Шабельниково подала скаргу в Переяславсько-Бориспільську духовну консисторію, що є хрещеною матір'ю Йосипу і Василеві Іллєнкам, а вони вирішили побратися з її ж хрещеними дочками Феодосією і Юстиною Лавренко. Зрештою, консисторія вирішила пари розлучити ЦДІАК України, ф. 990, оп. 1, спр. 90, арк. 15. .

Київська духовна консисторія у 1749 р. розглядала справу про розлучення подружжя Івана і Єфросинії Кулбаченко. Міщанин Іван Кулбаченко свій поспішний шлюб з багатою, але старшою за нього вдовою Ефросинією, яка до того ж доводилася йому духовною родичкою, виправдовував тим, що буцімто таке неправедне одруження "учинилось чрез волшебство неякойсь бабы кротовской, а имени ее неведает, понеже она Ефросиния в село Кроты всеконечне ездила, помощи от бабы в своем намерении просить" ЦДІАК України, ф. 127, оп. 144, спр. 44, арк. 28 зв. . Висунув він це звинувачення проти колишньої дружини через два роки після одруження, лише після того, як зрозумів, що його шлюб з розрахунку видався невдалим. Єфросинія, справді хотіла з ним розлучитись і тим самим позбавити його своїх грошей, причому причиною для розлучення жінка назвала приховане свого часу "духовне родство", тобто тепер замість бажаних грошей Іванові загрожувало покарання за порушення церковних норм.

24 лютого 1763 р. Чернігівська духова консисторія слухала справу про розлучення мешканців с. Жуковичі Олексія Лагідного і Юліани Моховик, котрі одружилися в близьких ступенях духовного споріднення. Повінчав пару ігумен Андроникового монастиря Герман. Причому споріднення виявилося «чрез шесть дней, когда еще не играли веселья, дошло ему игумену знать, что предсказанной девицы Иулианы отец Григорий Моховик воспринимал от купели святого крещения показанного Стефана Лагодного отца женихового» ЦДІАК України, ф. 2011, оп. 1, спр. 13, арк. 1. . Подружжю було заборонено відзначати весілля і наказано жити окремо. До консисторії було вислано місцевих мешканців-селян Меланію Лесенчиху, Сидора Білодіда і Власа Зайця для підтвердження факту духовного споріднення. На цьому справа переривається і вирішення її залишилося невідомим.

У червні 1769 р. у Чернігівській духовній консисторії розглядалася справа про незаконний шлюб мешканців с. Симонтівки Мглинської протопопії Мирона Рябченка з Наталією Клюєвою. Подружжя перебувало в духовному спорідненні. Подробиці цієї справа чернігівський єпископ Кирило подав у Синод. З'ясувалося, що подружжя перебувало в другому ступені духовного споріднення. Проаналізувавши ступені споріднення, консисторія ухвалила: «О дозволении <…> в супружестве жить, над которыми было сделано сумнительство в духовном сродстве» Держархів Чернігівської обл., ф. 679, оп. 1, спр. 993, арк. 2.. Синод підтвердив рішення консисторії: «оной казака Каллистрата с женою Натальей брак по вышепрописанным резонам не разводить, а оставить их в супружестве по-прежнему» РГИА, ф. 796, оп. 50, д. 359, л. 5 об..

Незавершеною залишилася справа про споріднення Федора і Марії Тищенків, яку в 1778 р. почала розглядати Переяславсько-Бориспільська духовна консисторія. З'ясувалося, що в чоловіка і жінки один хрещений батько - Іван Лук'яненко ЦДІАК України, ф. 990, оп. 1, спр. 1286, арк. 1..

У 1778 р. священик м. Васильків Михайло Григорович подав рапорт у Києво-Печерське духовне правління з проханням розвіяти сумнів щодо повінчання його парафіян. Ієрей повідомив, що «васильковского жителя Алексея Пивовара сын желает пояти себе в жену васильковского же жителя Андрея Артеменка дочь, которого Артеменка родную сестру помянутого Пивовара мать приняла от святого крещения, то достоин ли быть такому бракосочетанию» Держархів м. Києва, ф. 314, оп. 1, спр. 167, арк. 1. . Справа без рішення духовного суду.

21 січня 1783 р. Переяславсько-Бориспільська духовна консисторія розлучила мешканців м. Бикова Бесанської протопопії Максима Мринського і Євдокію Дідик. З'ясувалося, що «обоим при крещении восприемным отцом был житель быковский Стефан Стаховский» ЦДІАК України, ф. 990, оп. 1, спр. 1674, арк. 4. .

4 вересня 1788 р. у Білгородській духовній консисторії була розпочата справа про повінчання священиком Архангельської церкви с. Борщевого 13-літнього Григорія Мясоєдова із старшою за нього Ганною Рєпіною. Шлюб виявився незаконним ще й тому, що був укладений «с принуждения, и в родстве, тоесть в кумовстве и сватовстве» ЦДІАК України, ф. 2009, оп. 1, спр. 1442, арк. 1. . Священик запевняв, що не знав про те, що хлопець малолітній, адже за сповідними розписами йому мало бути 15 років. Він був нетутешній і лише недавно служив у селі. Батько ж Григорія Мясоєдова і казенний обиватель Яків Федцов запевнили, що споріднення і примусу між нареченими не було.

«В Кормчей о родствах святого крещения в главе 51-й на листу 542-м и 544-м на обороте написано. Степень четвертый не бывает» Там само, арк. 18. .

Консисторія провела відповідне розслідування і за метричними книгами виявила, що хлопцеві було дійсно 13,5 років. Крім того, споріднення у свояцтві між подружжям було допустимим, однак між ними був близький, четвертий ступінь духовного споріднення, шлюби в якому не дозволялися. Зрештою, пару розлучили. Жінка отримала право знову вийти заміж, хлопець же мав почекати, поки досягне повноліття, а потім міг одружитися.

Позитивно завершилася справа про одруження жителів слободи Деркачі Харківської округи поміщика майора Григорія Земборського й дочки поміщика Матвія Краснокутського Параски, розпочатої в Білгородській духовній консисторії 9 вересня 1792 р. З'ясувалося, що священик Ілля Труфанов пару «в непозволительном степени к браку состоящих в крестном братстве браком сочетал» ЦДІАК України, ф. 2009, оп. 1, спр. 2458, арк. 1. . Таїнство Вінчання відбулося не Дергачах, а на хуторі Краснокутського. У духовну консисторію доніс про це благочинний протоієрей Андрій Прокопович.

Духовний суд вирішив, що «оное родство причитается по восприимничестве жениховым отцом Григорием Земборским невестиной сестры Анны от святого крещения, а как означенной Анне, по женскому ее полу, должна почитаться в силу церковного узаконения, изображенного в Большом Требнику на листу «7» действительною одна восприемница, а не помянутый женихов отец Григорий Зимборский, да и он Земборский воспринимал Параскевину сестру, а не самую ее Параскевию, каковыя побочные лица, по расписанию явствующему в Кормчей книге о кросном родстве, к браку препятствием не показаны, а следовательно брачившийся Григорий с Параскевой свойства никакого между собою не составляют» Там само, арк. 14. .

Консисторія ухвалила рішення і про покарання Андрія Прокоповича за те, що повідомив про цей незаконний шлюб лише через 10 днів після вінчання. Однак у зв'язку з тим, що ієрей переконав духовний суд у тому, що доніс «не по страсти» Там само, арк. 23. , а щоб уникнути покарання на той випадок, якби стало відомо владі про шлюб, його було звільнено від покарання.

19 квітня 1802 р. дійсний таємний радник граф Ілля Безбородько звернувся до Слобідсько-Української духовної консисторії зі скаргою на священика Куп'янського повіту Попова, котрий повінчав його селянина Юхима Дюжого з дівкою-втікачкою з с. Насонова Євдокією. Подружжя перебувало в духовній спорідненості Держархів Харківської обл., ф. 40, оп. 2, спр. 257, арк. 1.. На жаль, справа лише розпочата.

Отже, духовна спорідненість через хрещення була тим шляхом, через який Церква отримала можливість впливати на людину і на сім'ю. Через нього встановлювався соціальний зв'язок між родиною і Церквою.

Свояцтво - спорідненість за шлюбом, коли родичі нареченого й нареченої ставали одне одному свояками. Відносини свояцтва прирівнювалися до кровноспоріднених на основі формули про чоловіка і дружину як одну плоть. Розрізнялося свояцтво між одним із подружжя і кровними родичами іншого, між кровними родичами одного і кровними родичами іншого. Обидві фамілії, які вступили у свояцтво, розглядалися як дві бокові лінії у кровній спорідненості. Тим самим родичі дружини ставали родичами чоловіка в тих самих ступенях, у яких вони рідні дружині, але не за кровною спорідненістю, а за свояцтвом. Шлюби за свояцтвом заборонялися до шостого ступеню включно. Певні труднощі у встановленні ступенів свояцтва полягали в тому, що багато родичів могли не підтримувати контактів між собою і не знали про шлюби далеких родичів.

Шлюби в заборонених степенях споріднення дозволяли собі навіть священнослужителі. Так, у 1741 р. у Московській синодальній конторі розглядалася справа диякона Козьми Федорова, котрий одружився зі своєю родичкою Гликерією. Доніс про це священик Різдвяної церкви м. Боровська Михайло Ємельянов.

Диякон Козьма Федоров і Гликерія під присягою запевняли, що не мають споріднення через свояцтво, а ієрей вигадав усе «ложным своим челобитьем» РГАДА, ф. 1183, оп. 3, д. 128, л. 8. . Однак згодом жінка все ж зізналася, що між ними є далеке споріднення через свояцтво. Зрештою, було виписано схему споріднення:

У 1752 р. священик Баришівської намістії Григорій Трипольський звернувся в Переяславсько-Бориспільську духовну консисторію з проханням розвіяти його сумніви щодо можливості шлюбу між нареченими Федором і Ганною. Так, старша дочка Петра Васса була заміжня за старшим братом Федора. Федір же хотів одружитися з Петровою дочкою Ганною ЦДІАК України, ф. 990, оп. 1, спр. 141, арк. 1. . На жаль, рішення духовного суду у справі не збереглося, але, очевидно, парі не дозволили одружитися у зв'язку з спорідненістю через свояцтво, адже двоє братів не могли одружитися з сестрами.

9 серпня 1759 р. священик м. Дергачів звернувся до Білгородської духовної консисторії і просив дозволу видати «венечную память» підпрапорщику Харківського полку Іванові Гужванському з Феодосією, «которая прежде в замужестве была за троюродным его Гужванского брата Петром ЦДІАК України, ф. 2009, оп. 1, спр. 915, арк. 1. Деденком». Священик додав схему споріднення:

Консисторія, уважно вивчивши ці матеріали, вбачила у схемі шостий ступінь споріднення й заборонила парі одружуватися.

31 січня 1768 р. чернігівський протопіп Григорій Максимович звернувся до духовної консисторії з проханням розтлумачити йому, чи можна вінчати мешканців с. Буровка Данила Гаврилова і Тетяну Пилипову, які мали спорідненість. Ієрей пояснював, що «девицы Татьяны сестра Агафия вышла пред ней за брата жениха Данилы Гаврилова» Держархів Чернігівської обл., ф.679, оп.1, спр. 956, арк. 3. .

На жаль, рішення консисторії у справі відсутнє.

21 липня 1781 р. у Синоді заслуховувалася справа за поданням архієпископа Слов'янського Никифора про розірвання шлюбу між мешканцями м. Старі Санжари Федором Піщанським зі Степанидою, одруженими у свояцтві шостого ступеня. Виявилося, що пара побралася в 1768 р. і в мирі жила до 1773, мала дочку Клеопатру. Потім чоловік почав вести розпусне життя, удома утримував двох наложниць - Федору і Ганну, а свою дружину вигнав із дому, вимагав у неї «розлучного листа», погрожував убити.

Викликаний до духовного правління Федір Піщанський заперечував перелюб, а наложниць називав служницями. Крім того, він повідомив, що свою дружину з дому не виганяв, не погрожував і не вимагав «розлучного листа», натомість звинувачував її у розпусті і наклепництві.

Степанида, очевидно, відшукуючи законні приводи для розлучення, пригадала, що між нею і чоловіком є споріднення, про яке вона повідомила напередодні вінчання священику Симеонові Прокоповичу: «умершего ее отца беляцкого сотника Павла Кота сестры родной Анны за сыном местечка Беляков Николаевской церкви священником Игнатием Кобищаном, онаго часто у помянаемого мужа ее Федора сестры родная Катерина в замужестве находится» РГИА, ф. 796, оп. 62, д. 361, л. 1об.. Симеон Прокопович звернувся до старосанжарського намісника Йосипа Яковлєва щодо споріднення між подружжям, котрий «рассматривая то расписание по Великому старому Требнику и уверил, что никакого нет препятствующего к бракосочетанию, дозволил венчать словесно» Там само, л. 9. .

Доки тривало розслідування справи, подружжю було заборонено жити разом. Духовний суд шлюб розірвав, на чоловіка й жінку було накладено єпитимію на один рік, яку вони мусили відбувати за місцем проживання. Перелюб довести не вдалося, тому покарання було призначено за укладений шлюб у спорідненні. Священика Симеона Прокоповича було оштрафовано і на півроку відправлено в монастир.

У Синоді справу було вирішено по-іншому. Шлюб подружжя залишили без розірвання, «тем паче, что некоторые подобные сему от двух родов в шестом степени браки по вышеозначенному в Кормчей книге расписанию разрешаются» Там само, л. 13. . У зв'язку з тим, що перелюб чоловіка не було підтверджено показами свідків, у розпусті звинуватили жінку. На неї було накладено єпитимію, дочка Клеопатра в цей час проживала з батьком.

3 червня 1788 р. почався розгляд справи «По прошению Харьковского уезда села Борщевого жительки Анны Мясоедовой о разводе с малолетним ея мужем Григорием Мясоедовым». 20-літня Ганна розповіла, що «выдана она сего 1788 года в феврале месяце отцем ее Ефремом за тамошнего сына жителя казенного обывателя Дмитрия Мясоедова тринадцатилетнего Григория с принуждения, и в родстве, то есть в кумовстве и сватовстве в супружество» ЦДІАК України, ф. 2009, оп. 1, спр. 1456, арк. 2..

Розслідування справи відбулося в Білгородській духовній консисторії. Священик заперечував обвинувачення і твердив, що під час вінчання все було законно. Схеми споріднення свідчили про наявність восьмого ступеня кровного споріднення і про четвертий ступінь духовного.

«В Кормчей о родствах святого крещения в главе 51 на листу 542 и 547 на обороте написано: степень четвертой не бывает» Там само..

Згідно з Кормчою книгою, за таких віддалених ступенів споріднення шлюби допускалися. Тож консисторія ухвалила рішення про анулювання шлюбу, Ганні було дозволено вийти заміж удруге, а Григорій отримав право на одруження, коли стане повнолітнім. Священика і його помічників при вінчанні було покарано.

У грудні 1792 р. до Пирятинського духовного правління рапортував священик Миколаївської церкви села Лазірки Василь Шматовський з проханням з'ясувати, чи законний шлюб Данила Шовкопляса та Єфросинії Сирипчихи, які одружилися ще минулого року. Він доповідав, що підданий секунд-майора Миколи Івановича Боярського 45-річний Данило Шовкопляс, котрий був удівцем, „.... проживающую временно в Лазорках женщину Евфросинию много и ратно убеждал его Шматковского просьбами с оною его Шовкопляса и венчать” Держархів Полтавської обл., ф. 801, оп. 1, спр. 1113, арк. 5. . Вона вже чотири роки проживала у Лазірках, прийшловши з володінь поміщика Теплова після смерті свого чоловіка Сави. Виявилося, що рідна сестра 40-річної Єфросинії Сирипчихи Марфа заміжня за двоюрідним братом Данила Козьмою Шовкоплясом. Василь Шматовський, маючи сумніви у законності даного шлюбу, відмовився вінчати пару.

Тож Данила і Марфу повінчав священик с. Малютинці Андрій Жураковський, який не знав про спорідненість. Василь Шматовський, довідавшись про це через місцевого мешканця Івана Труфона, котрий і сватав пару, повідомив про це у духовне правління. Туди було викликано Данила Шовкопляса, який повідомив, що через свою простоту приховав від священика факт спорідненості зі своєю дружиною Там само, арк. 11.. Було зрозуміло, що Шовкопляс говорив неправду, адже він розумів, що мав зі своєю майбутньою дружиною спорідненість, тобто свояцтво, адже його двоюрідний брат одружився з рідною сестрою своєї нареченої. Православна Церква забороняла подібні шлюби між родичами, хоча й не кровними.

Ієрей Андрій Жураковський, викликаний у правління, пригадав, що „годов назад два, когда точно не припомню, а знаю, что в летнее время” Там само, арк. 16., повінчав Марфу і Данила. Однак ієреєві нічого не було відомо про спорідненість між парою. Рішення у справі відсутнє.

Тож, проаналізувавши справу, можемо впевнено сказати, що порушення священнослужителем Андрієм Жураковський правил вінчання, зокрема ігнорування шлюбного опитування, призвело до укладання шлюбу в заборонених ступенях споріднення. Така позиція ієрея була вигідна мирянам, котрі заздалегідь знали про неможливість шлюбу між ними.

20 червня 1797 р. Київська духовна консисторія почала розгляд справи про незаконний шлюб мешканців с. Вільхівці Катеринопільського повіту на Переяславщині Тимофія Сотника і Наталки Головко, «коей двоюродный брат Игнатий женился прежде на родной сестре означенного Тимофея Марии» ЦДІАК України, ф. 127, оп. 85, спр. 23, арк. 3. . Повінчав пару священик Михайло Бартошевич, який, за підозрами, при здійсненні таїнства вінчання був напідпитку та ще у домі уніатського священика Сильвестра Козловського. За вінчання ієреєві заплатили 3 руб. Місцеві мешканці були обурені таким учинком отця Михайла. Консисторія склала схему споріднення Там само, арк. 33.

Консисторія розпочала слідство у справі, молоді дали підписку, що вони на момент слідства будуть жити окремо. Зрештою, духовний суд виніс наступне рішення: шлюб не розривати, батькам, які знали про споріднення, призначити єпитимію, священика Михайла Бартошевича, зважаючи на похилий вік (60 років), оштрафувати і вислати у Видубицький монастир служити священиком.

2 лютого 1799 р. міщанка м. Куп'янськ Зиновія Міщенко звернулася в Куп'янське духовне правління з проханням покарати священика, котрий повінчав її законного чоловіка Петра Міщенка з дружиною її рідного покійного племінника. Жінка писала, що в шлюбі з чоловіком вона прожила 26 років, мала 12-літню дочку Килину. У 1798 р. чоловік Зиновії безпричинно прогнав її від себе, оженився з дружиною покійного Петра Лапенка Софією. Повінчані вони були в с. Нижня Дуванка священиком Іоанном Чернявським при свідках - Івані, Федорі й Олексієві Балашенкових, Іванові Золотаренку, Анастасії Соляниковій та ін.

Викликаний на духовний суд, священик Іоанн Чернявський сказав: «Прошлого 1798 года мая 20 дня точно я именованный означенного Петра Мищенка в своей приходской Стратилатовской церкви с означенною Софиею Лапенковою, обвенчал <…>. Единственно поданную от свидетелей купянских жителей <…> сказку, коею они утвердили, что точно предреченного Петра Мищенка жена Зиновия умре, и не имеет, он Мищенко, со вдовою женою Софиею никакого родства и других законному сочетанию препятствий» Держархів Харківської обл., ф. 574, оп.1, спр. 16, арк. 4-4 зв.. На жаль, справа без рішення духовного суду.

Отже, як правило, шлюби укладалися між мешканцями одного населеного пункту, тому священнослужителям було не важко визначити ступені споріднення між ними. Інша справа була у правильному з'ясування віддалених ступенів споріднення. У цьому ієреї, як правило, покладалися на свідчення родичів наречених. Так само і панотець довіряв їм у питаннях про те, яким саме шлюбом вінчалася пара (першим, другим, третім), адже наречені не завжди жили на території парафії. Складні переліки духовних родичів значно ускладнювали пошуки шлюбних партнерів для людей у невеликих поселеннях, тож аби звести до їх мінімуму, Синод намагався скоротити розлогі ступені споріднення для встановлення непрямих родинних стосунків.

Церковна і світська влада з метою уникнення порушень численних правил про заборонені ступені споріднення для одруження змушена була скоротити кількість цих заборон. Рішення духовного суду свідчать про те, що в другій половині XVIII ст. відбулося зменшення заборонених ступенів споріднення, а духовна влада вже дозволяла шлюби в таких ступенях споріднення, в яких у попередні періоди вважала просто недопустимими.

Парафіяльні священики іноді зловживали своїм становищем і свідомо освячували шлюби, знаючи або здогадуючись про існування між чоловіком і дружиною певних ступенів спорідненості, маючи з цього матеріальний зиск. Якщо хтось не доносив про це духовній владі, то подібні факти так і залишалися не відомими. Сумлінні священнослужителі зверталися до духовного правління, аби роз'яснити і розвіяти сумнів щодо можливості одруження чоловіка і жінки.

3.4 Шлюбний обшук і порядок отримання «венечных памятей»

Бажаючі укласти шлюб повинні були виконати ряд умов і формальностей, встановлених канонічними приписами. Одним із них було те, що наречені мали отримати „венечную память” (на українських землях використовувалося слово «квит», у РПЦ - «знаменные грамоты», «знамена») - документ, який давав їм право безперешкодно укласти шлюб. Він видавався єпархіальним архієреєм або його довіреною особою - управляючим духовними справами, попівськими старостами або іншими посадовими особами на ім'я парафіяльного священика. Наречені мали заплатити за нього гроші. Священнослужителі, які вінчали без «венечных памятей», сплачували штраф і несли інші покарання, які призначав їм єпархіальний архієрей.

«Венечные памяти» не існували в грецькій Церкві, а утвердились у Православній. Метою їх було контролювати правильність і законність укладання шлюбів. За їх посередністю священик зобов'язувався стежити за мирянами, щоб вони не «женилися ни в кумовстве, ни в сватовстве, ни в роду, ни в племени» Перов И. Епархиальные учреждения в русской церкви в XVI и XVII (историко-канонический очерк) / Иван Перов. - Рязань : В губернской типографии, 1882. - С. 27..

Священик мав провести відповідний акт шлюбного обшуку (опитування) - попереднє з'ясування через розпитування наречених, їхніх родичів і поручителів, вивчення письмових документів (зокрема, метричних книг), чи існують перешкоди для вінчання. Парафіяльний священик повинен був оголошувати в Церкві про намір молодих одружитися протягом найближчих трьох недільних і святкових днів після Літургії ЦДІАК України, ф. 127, оп. 157, спр. 21, арк. 5. . Це робилося з метою оповіщення максимальної кількості людей про майбутній шлюб і виявлення законних перешкод до нього. Якщо наречена належала до іншої парафії, то оголошення відбувалося і в її парафіяльній церкві ПСЗРИ. - Т. VI. - № 3718; Т. VIІI. - № 5322; Т.XXI. - № 14356.. Після оголошення той, хто мав відомості про перешкоди до шлюбу молодих або виявляв їх, був зобов'язаний повідомити про це священикові.

Від молодих вимагалося знання головних молитов («Верую во единаго», «Отче наш», «Богородице дево») і десяти заповідей. Таким був обов'язковий мінімум церковних знань для парафіян, котрі укладали шлюб.

Свідки (дві-три особи), присутні при здійсненні обряду вінчання, запевняли і поручалися в тому, що між нареченими немає ніякої спорідненості, примусу або інших перешкод для укладання шлюбу ПСЗРИ. - Т.XXI. - № 14356.. Тим самим вони брали на себе відповідальність за законність майбутнього шлюбу. Таким чином, коли попередньо священик не виявляв перешкод для шлюбу, і свідки це підтверджували, то він вінчав пару. При цьому свідки мали бути «из достоверных людей» ЦДІАК України, ф. 990, оп. 1, спр. 308, арк. 1, 3. , присягати про правдивість своїх свідчень під загрозою штрафу і навіть смертної кари.

Цим самим майбутньому шлюбу надавалася публічність. Цікаво те, що правило про попереднє оголошення було запроваджене 50 главою друкованої Кормчої книги (1646-1653 рр.), яка у своїй першій частині запозичена не з давніх канонічних постанов, а з Требника Петра Могили (1646 р.), а до нього потрапило з ритуалу римської церкви 1651 р. (польське видання 1634 р.) Павлов А.С. 50-я глава Кормчей книги… - С. 75. .

Згідно з висновками церковного історика М.С.Суворова, «венечная память» мала візантійське походження. Дозвіл єпископа на шлюб розглядався як складовий елемент таїнства шлюбу, без якого Божа благодать на наречених не сходила Суворов Н. Учебник церковного… - С. 376. .

Професор церковного права О.С.Павлов вважав, що постанова про оголошення залишалася мертвою буквою закону у XVII і навіть XVIII ст., оскільки в указі Синоду 1765 р. (з приводу скасування „венечных памятей”) говорилося, що бажаючі укласти шлюб зобов'язані оголосити про свій намір за тиждень, а за правилами Кормчої оголошення повинне здійснюватися у три недільні або святкові дні до вінчання Владимирский-Буданов М.Ф. Обзор истории русского права / Михаил Флегонтович Владимирский-Буданов. - Ростов-на-Дону : Изд-во «Феникс», 1995. - С. 424.. Імовірно, церковне оголошення не скрізь і не постійно практикувалося. Усе залежало від парафіяльного священика, його обізнаності у Святих Правилах і сумлінності у виконанні своїх обов'язків.

Очевидно, до початку XVIII ст. не існувало спеціальних книг шлюбного опитування (обшуку). Після скасування «венечных памятей» книгам дошлюбного обшуку стало надаватися значення основного документу, що містив свідчення поручителів про відсутність перешкод між нареченими для укладанню шлюбу. У свідоцтві про обшук зазначався вік наречених, згода їх і батьків на шлюб, черговість шлюбу (перший, другий, третій), ступінь кровної і духовної спорідненості, релігійне сповідання. Поручителі розписувалися у книзі шлюбного обшуку під загрозою катування за хибні свідчення. Такі книги збереглися у справах духовних судів Держархів м. Києва, ф. 313, оп.1, спр. 1, 1 арк.; спр. 3, 78 арк.; Держархів Полтавської обл., ф. 1029, оп. 1, спр. 1, 61 арк.; спр. 2, 47 арк..

Розмір коштів за «венечные памяти» залежав від того, яким був шлюб - першим, другим або третім. В архівних документах Сумської Преображенської церкви кінця XVII ст. збереглися настанови преосвященного Авраамія до церковних старост про розмір плати за «венечные памяти». Зазначено, що стягувати «с отрока, который женится на девке, по четыре алтына, с отрока, который женится на вдове второбрачно, или вдовец вторым браком женится на девке, шесть алтын; с вдовца второбрачно, который женится на вдове второбрачно же, восемь алтын две деньги; с отрока или со вдовца второбрачно, который женится на вдове троебрачно, или кто женится третьим браком на девке или на вдове второбрачно, или оба тремя браками, по десяти алтын со свадьбы. Да с тех всех свадеб отвозных на приказ по шести денег с памяти. А с новоявленных памятей, которые даны будут церковным дьячкам и паламарям (пономарям) и просфирницам, пошлин по шести алтын по четыре деньги» Лебедев А.С. Сведения о некоторых архивах… - С. 92. .

Перші офіційні спроби запровадити збір коштів за вінчання фіксуються у середині XVI ст. і пов'язуються з діяльністю Стоглавого собору. 46-е глава Стоглава повідомляє, що митрополія, архиєпископії і єпископії отримують у вигляді вінчального мита «многие денги» Стоглав... - С. 218. . Право на ці кошти мотивувалося давністю традиції, яка ґрунтувалася ще на Священному писанні. Розмір мита встановлювався Стоглавом відповідно до традиції, яка існувала при дідові і батькові Івана Грозного на основі їх грамот Новгороду, Пскову та іншим містам. За цією традицією вінчальне мито з першого шлюбу складало один алтин, з другого - два алтини, з третього - чотири алтини Там само. - С. 219. .

У Стоглаві було визначено порядок збору вінчального мита. Безпосередньо ним займалися священики з числа «старост поповских» і десяцьких. Парафіяльні ієреї мали повідомляти про кількість шлюбів і кошти, отримані за них. Спійманий на брехні священик був зобов'язаний заплатити штраф у розмірі 2 руб. 4 алтини і 1,5 гріш Стоглав… С. 214. .

Духовенство застосовувало всілякі заходи для попередження шлюбів без вінчання, а тому - і без вінчального квиту. Московський собор 1666-1667 рр. наголошував на тому, що потрібно ретельно стежити за тим, щоб священики не вінчали нікого без «венечных памятей». На цьому ж соборі було ухвалено рішення про запровадження метричних книг при церквах. Тих ієреїв, які приховували кошти, отримані за «венечные памяти», або стягували надмірно, штрафували і карали. Зокрема, патріарх Московський Адріан в інструкції попівським старостам від 26 грудня 1697 р. розпорядився: на тих, хто приховував кошти, накласти штраф у розмірі 5 руб., а за надмірне стягування - штраф подвоїти, залежно від розміру «венечной памяти» ПСЗРИ. - Т. III. - № 1612. .

Слід зауважити, що в Українській Православній Церкві ще до того, як вона потрапила під владу Московського Патріархату, існував збір із молодят за безперешкодне укладання шлюбу. Стягування цього збору відбувалося в духовних протопопських правліннях перед вінчанням, причому ті, хто укладав шлюб уперше, сплачували 24 коп., удруге - 50 коп., втретє - 60 коп. Священик М.Шпачинський дійшов висновку, що збір коштів за вінчання, окрім основної мети - попередити незаконні шлюби, мав, очевидно, і моральний вплив на молодят: адже другошлюбні і третьошлюбні сплачували більше, ніж першошлюбні Шпачинский Н. Киевский митрополит Арсений Могилянский… - С. 121. . Крім того, таку позицію Церкви можна трактували двояко. По-перше, збір за вінчання других і третіх шлюбів свідчить про те, що вони допускалися і не були рідкістю, незважаючи на канонічні правила - одношлюбність. По-друге, ті, хто не мав достатньо коштів сплатити за другий або третій шлюб, очевидно, жили не вінчаними. Тому існування грошових зборів за вінчання створювало підстави для незаконних шлюбів (зокрема, невінчаних).

26 березня 1732 р. архієпископ Київський Рафаїл Заборович проголосив указ до духовенства, де визначав розмір коштів за «венечные памяти» «<…> с первобрачных по десять алтын, с полубрачных по двенадцать алтын, с второбрачных по полтине, с троебрачных по двадцать алтын» ІР НБУВ, ф. 232, спр. 27, арк. 1., а також суворо наказав ієреям «ничего себе не утаивать» Там само. .

Гроші, які сплачували парафіяни за „венечные памяти”, зазвичай надходили на утримання шпиталів (богаділень) при монастирях. Але часто ці кошти залишалися в розпорядженні духовенства. Указом від 29 січня 1724 р. Петро І зобов'язав надсилати в Синод детальні відомості про витрати коштів, отриманих за „венечные памяти” і призначених на підтримку роботи шпиталів Полное собрание постановлений и распоряжений… - Т. IV. - № 1196.. Так, Чернігівська духовна консисторія звітувала в Синод, що за 1759-1760-ті рр. у Сосницькій протопопії було зібрано 90 руб. 9 коп., і повідомляла про те, на які потреби ці кошти було витрачено Держархів Чернігівської обл., ф. 679, оп. 1, спр. 792, арк. 14 зв..

Розміри «венечных памятей» встановлювали світське і духовне відомство - Сенат і Синод. Імператриця Анна Іоанівна указом від 24 квітня 1730 р. визначила суми, які стягувалися за „венечные память”, і заборонила духовенству їх перевищувати. Якщо молоді вінчалися вперше, то сплачували 30 коп., вдруге - 50, втретє - 60 Полное собрание постановлений и распоряжений… - Т. VII. - № 2317. .

Після розгляду в Синоді 8 квітня 1731 р. відбулося спільне засідання Сенату і Синоду, де було визначено: 1) гроші за вінчальний квит брати згідно з попередніми указами «уравнительно без всякого излишества», «пошлинных с первобрачных по 4 алтына, с полуторнобрачных по 6 алтын, с двоебрачных по 8 алтын 2 деньги, с полутретьебрачных и с троебрачных по 10 алтын»; «везде, кроме Москвы, за письмо, на бумагу, дрова и отвоз брать по 3 коп. с каждой памяти»; «установленный в 206 г. патриархом Адрианом сбор по 4 коп. с каждой свадьбы отменить» Полное собрание постановлений и распоряжений… - Т.Х. - № 1236. .

Для того, щоб мати уявлення про те, що ж можна було придбати за ті гроші, які миряни платили за вінчання, наведемо приклади цін на продукти харчування і предмети домашнього вжитку в Лівобережній Україні в 1766-1769 рр. Так, корова коштувала 4 руб., вівця - 27 коп., порося - 4 коп., гусак - 10 коп., курка - 2 коп., пуд рису - 3 руб., пуд масла - 2 руб., відро сиру - 20 коп., відро горілки - 2 руб. 40 коп., кварта вина - 23 коп., пуд солі - 60 коп., стіл - 35 коп., скриня - 10 коп., віз (кінний) - 40-50 коп., чоловіча сорочка - 10 коп., жіноча сорочка - 20 коп., хутрова шапка - 30 коп., чоботи - 40 коп., ковдра - 80 коп., рядно - 20 коп., подушка - 40 коп., шуба - 1 руб. 20 коп., борона - 10 коп., колесо - 6 коп. та ін. Мордвинцев В.М. Сельское хозяйство в монастырских вотчинах Левобережной Украины в XVIII в. / Вячеслав Михайлович Мордвинцев. - К. : ООО «Междунар. фин. агенство», 1998. - С. 27 - 28.. Проаналізувавши ціни, можемо зробити висновок про те, що таїнство вінчання коштувало не такі вже й малі кошти, особливо для незаможних верств сільського населення.

Указом імператриці Катерини ІІ від 14 липня 1765 р. „венечные памяти” і плату за них було скасовано Полное собрание постановлений и распоряжений… - Т.VII. - № 2317.. У документі йшлося про те, що „всем в брак вступать желающим, прежде венчания, объявлять о том своем намерении за неделю приходским своим священникам, которым по тому объявлению чинить о тех посягающих на прежнем основании обыск; и буде по таковому обыску вступающими в брак возбраненного правилами родства или другого какого законного препятствия не окажется, то тем приходским священникам и венчать их с одною обыкновенною в метрические книги запискою” Там само.. Ці відомості про шлюб священик обов'язково мав надсилати до духовної консисторії. Незважаючи на скасування «венечных памятей», на практиці вони все ж продовжували існувати.

На думку сучасного російського правознавця М.К.Цатурової, функціонування „венечных памятей” як необхідного атрибуту вінчання ускладнювало процедуру укладання шлюбу. У цьому сенсі можна говорити про те, що шлюб схожий на договір між особами за участю церковної влади, а ті, хто укладав шлюб, могли й не мати потрібної суми грошей для купівлі „памяти”, або складалися несприятливі обставини для її отримання. Тому скасування „венечных памятей” було важливою подією в житті держави, оскільки ліквідувалася зайва процедура, яка передувала вінчанню і, власне, нічого спільного не мала з інститутом шлюбу Цатурова М.К. Русское семейное… - С. 31..

Парафіяльні священики отримали право вінчати наречених самостійно, не запитуючи дозволу єпархіального архієрея. Однак іноді панотці зловживали цим правом, порушуючи шлюбно-сімейні приписи. Одним із свідчень цього є свідоме вінчання священиками мирян - мешканців не своєї парафії. З цього приводу професор О.С.Павлов відзначав: „... шлюби, хоч і повінчані, але таємно, без свідків, у чужій парафії, або навіть у іншій єпархії, що вже само по собі вказувало на існування законних перешкод до шлюбу, за яких він не міг бути здійснений усталеним у церкві порядком” Павлов А.С. 50-я глава Кормчей книги… - С. 103. .

Отже, «венечные памяти» мали на меті попередити незаконні шлюби, які укладалися з порушенням канонічних правил. Ієрей, перш ніж її видати молодим, ретельно перевіряв на відсутність у них перешкод для укладання шлюбу. Крім того, протопіп і духовні правління ще контролювали свідчення священика і розглядали всі сумнівні справи. Після указу Катерини ІІ 14 липня 1765 р. про скасування «венечных памятей» молодих можна було вінчати без дозволу протопопів ПСЗРИ. - Т.ХVIІ. - № 12433..

Скасування квиту за вінчання призвело до певного пом'якшення контролю над шлюбними справами і спричинило певні зловживання. Миряни й ієреї відчули свободу для укладання шлюбів, що викликало свавілля у родинних відносинах і масу незаконних шлюбів. Поміщики, свавільно використовуючи указ про скасування квиту за вінчання, примушували священиків вінчати наречених без довідок про споріднення, вік, сімейний стан тощо. Деякі панотці допускали шлюби в незаконних ступенях кровного споріднення чи свояцтва, бо не розумілися в процедурі їх правильного встановлення між майбутнім подружжям. Тому київське духовенство клопоталося про відновлення попереднього порядку - видачу «венечных памятей» Шпачинский Н. Киевский митрополит Арсений Могилянский… - С. 206..

Очевидно, висока плата за здійснення церковного шлюбу була однією з причин ухилення мирян від вінчання, що сприяло укладанню шлюбів за народними традиціями. Хоча в 1765 в. «венечные памяти» було скасовано, шлюбні обряди залишалися одним із джерел доходів кліру і духовних консисторій. У головні шлюбні сезони - вересні-жовтні, або навесні після Паски, селяни витрачали найбільше коштів, щоб отримати дозвіл на шлюб. Церковний причт за вінчання заробляв більше коштів, ніж за здійснення інших обрядів - хрещення або поховання.

Зі скасуванням «венечных памятей» залишилася процедура шлюбного обшуку, проводити який було обов'язком парафіяльних священиків, котрі мали ретельно стежити за його правильним дотриманням і наданням достовірних відомостей про родинний стан майбутнього подружжя. Свідки молодих повинні були давати підписки, де, під загрозою штрафу, свідчили, що молоді не мали перешкод для законного укладання шлюбу.

Як спосіб запобігти незаконним шлюбам, правило Кормчої книги давало право вінчання шлюбів лише парафіяльними священиками. Це було підтверджено Духовним регламентом Петра І 1721 р. і указом від 1731 р. ПСЗРИ. - Т.XVIII. - № 5892.. Ним заборонялося вінчатися мирянам у чужих парафіях, щоб не виявляти неповагу до своїх ієреїв і не викликати підозру в законності шлюбу. Духовний регламент наказував священикам доповідати про подібні порушення в „духовный коллегиум” ПСЗРИ. - Т.VI. - № 3718.. Синод же став найвищою інстанцією у вирішенні справ про „сомнительные браки”. Зі скасуванням «венечных памятей» він уповноважив парафіяльних священиків вінчати шлюби своїх парафіян ПСЗРИ. - Т.XVII.- № 12433.. У 1775 р. у законодавстві Російської імперії було суворо підтверджено правило, що вінчати подружжя обов'язково мав саме парафіяльний священик. Бажаючі укласти шлюб (наречений і наречена) повинні були повідомити про свій намір парафіяльному священикові письмово або усно, а також назвати своє ім'я, прізвище, звання, соціальний стан ПСЗРИ. - Т.XX. - № 14356.. Здійснення таїнства вінчання іншим ієреєм суворо заборонялося.

Парафіяльний ієрей був добре знайомий зі своїми мирянами, мав відомості про їхній сімейний стан, тому зобов'язувався не допустити порушення ними шлюбно-сімейних норм. Особливо це стосувалося питання про кровну і духовну спорідненість, а також свояцтво, адже, як правило, одруження відбувалися між мешканцями одного населеного пункту, які мали традиційно тісні родинні стосунки.

Священики, котрі вінчали не своїх парафіян, не обтяжували себе виявленням законних перешкод для здійснення обряду. Знаючи про законні перешкоди для цього, такі ієреї не вимагали від наречених „венечных памятей”, що створювало підстави для укладання незаконного шлюбу.

Отже, однією з особливостей церковного шлюбу до 1765 р. було його оформлення за допомогою «венечной памяти». Регламентація грошових зборів за обряд вінчання, контроль за їх дотриманням указує на те, що шлюб у XVIII ст. був одним із суттєвих джерел грошових прибутків Руської Православної Церкви. Дана обставина свідчить про матеріальні мотиви поведінки священнослужителів і цілком практичне втілення поглядів Церкви на таїнство шлюбу в повсякденні соціальні практики.

Шлюбно-сімейне законодавство Російської імперії і приписи РПЦ дозволяли вінчати наречених лише парафіяльному священикові, котрий був добре знайомим зі своїми мирянами, обізнаний з їхнім сімейним станом, тому міг виявляти ті законні перешкоди, які робили шлюб неможливим. Часто про факт незаконного вінчання духовному правлінню ставало відомо через певний час після його здійснення випадково або зумисне зацікавленою особою, найчастіше - парафіяльним священиком - у зв'язку із втратою ним прибутку за вінчання, або з метою помсти і зведення рахунків із винним ієреєм.

Селяни, не маючи змоги через скрутне матеріальне становище сплатити „вивід”, тікали від поміщиків і вінчалися в іншій парафії. Іноді самі ієреї були не достатньо законослухняними, вінчаючи наречених не зі своїх парафій, цим самим ідучи на свідоме порушення настанов РПЦ, найімовірніше, для отримання матеріального зиску за здійснення обряду вінчання. Причому такі факти не були поодинокими, адже те, що зустрічаються прізвища тих же самих ієреїв, які вінчали чужих парафіян, засвідчувало, що вони вільно почувалися й, очевидно, сподівалися на свою безкарність. Освячуючи незаконні шлюби, парафіяльні священики тим самим сприяли їм свідомо чи несвідомо, і створювали для мирян можливість порушувати шлюбно-сімейне законодавство.