Шлюбно-сімейні відносини в православній повсякденній культурі Росії XVIII ст.

Духовна влада неодноразово підтверджувала указами вимогу стежити за дотриманням священнослужителями шлюбно-сімейних приписів (зокрема, шлюбного віку, заборонених ступенів споріднення, тривалої відсутності одного з подружжя тощо). Священнослужителів, які порушували шлюбно-сімейні приписи, карали штрафами і позбавленням сану.

Крім канонічних умов для укладання шлюбу діяли й такі, що були впроваджені світським законодавством. Передусім це розумове здоров'я нареченого й нареченої. У Кормчій книзі немає заборони вінчатися, якщо наречений і наречена душевнохворі. Ця норма права виникла після видання Номоканону і тому застосовувалася в грецькій церкві. Візантійські джерела не залишили вказівок про цю умову одруження. Правда, у них нерідко згадувалося про душевні хвороби, які впливали на укладання законного шлюбу. Тут ідеться про душевну хворобу батьків як обставину, що скасовувала батьківську владу. Прямих законів щодо цього немає ні у Візантії, ні в Київській Русі, ні в Росії до часу Петра I, котрий указом від 6 квітня 1722 року заборонив одружуватися душевнохворим ПСЗРИ. - Т. VI. - № 3949. .

Кормча книга забороняла шлюб осіб різних релігій. Це правило відбилося в Уставі князя Ярослава Великої редакції. У XII-XIII ст. було заборонено тісне спілкування не тільки з іновірцями, але і з людьми, відлученими від Церкви, тобто тими, які скоїли злочин проти віри. У Московії до початку XVIII ст. не дозволялися шлюби осіб різних сповідань, оскільки Церква керувалася Кормчою книгою Цатурова М.К. Русское семейное… - С. 13. .

За Петра I відбулися важливі зміни в цьому питанні: православні християни отримали можливість укладати шлюби з християнами інших конфесій. Це нововведення було пов'язане з тим, що після Північної війни 1700-1721 рр., імператор прагнув поселити полонених шведів у Сибіру і, залучивши до освоєння цих земель, надав їм російське громадянство. Петро І мотивував це державними інтересами: «<…> понеже в чужих краях в рудных делах гораздо искусных людей достать трудно, и мало таких сыскать можно, дабы кто, тамо оставя свои домы и промыслы, и в Россию пошли в службы» О браках правоверных лиц с иноверными. Рассуждение в Святейшем Правительствующем Синоде сочиненное. - СПб. : Синодальная типография, 1721. - С. 152..

Однак, згідно із законам того часу, іноземці не могли укладати шлюб із православними, не прийнявши православну віру. У зв'язку з цим указ від 23 липня 1721 р. дозволяв шведським бранцям одружуватися з росіянками без зміни віри, але брали «сказку», що вони не будуть примушувати своїх дружин змінювати віру, а дітей хреститимуть у православ'ї. Однак надалі шлюби з іновірцями продовжували залишатися проблемою: від них вимагали або прийняття православ'я, або одержання особливого дозволу Синоду.

Російський царизм, прагнучи інтегрувати Гетьманщину в загальноімперський самодержавний механізм, провадив політику заохочення і сприяння шлюбів між українцями і росіянами. У липні 1687 р., напередодні виборів нового гетьмана, князь В.В.Голіцин закликав українську старшину зміцнювати зв'язки між росіянами й українцями («в неразрывное и крепкое согласие приводить супружеством и иным поведением»), щоб «народ малороссийский обще с великорусским народом был» Цит за: Пушкарев Л.Н. Культурные связи России и Украины во второй половине XVII века / Л. Н. Пушкарев // Вопросы истории. - 2000. - № 7. - С. 139. . Про це й ішлося у Коломацьких статтях 1687 р., підписаних гетьманом І.Мазепою з представниками московського уряду: про зближення „народа малороссийского” з „народом великороссийским”, в тому числі й „супружеством” ПСЗРИ. - Т. 1. - № 1254..

31 січня 1734 р. було видано таємний указ імператриці Анни Іоанівни до намісника Малоросії князя О.І.Шаховського Вл. П-ко. Указ императрицы… С. 1.. Суть цього документа полягала в заохоченні шлюбів між українцями і росіянами, щоб перші позбувалися рис національної ідентичності та асимілювалися з росіянами. Публікація цього імператорського указу є важливим джерелом для розуміння процесу регламентації урядом Російської імперії шлюбно-сімейних стосунків у Гетьманщині.

У XVIII ст. Церква перетворилася на звичайний департамент, а духовенство - на чиновників. Навіть обер-прокурор Синоду І.І.Меліссіно вніс в Уложенну комісію 1767 р. свої 13 пунктів від імені Церкви, які заперечували християнське вчення. Так, у 12 пункті йшлося про спрощення розлучень, про дозвіл їх із інших причин, окрім перелюбу. Однак пропозиції Меліссіно так у Комісії і не розглядалися.

Держава перебрала на себе функції нагляду і покарання за відхилення від норм шлюбно-сімейного життя за допомогою розгалуженого бюрократичного апарату, розширюючи при цьому компетенцію державних органів і дозволяючи їм контролювати різні сторони родинного життя. Влада збільшила контроль над особистістю, намагалася дисциплінувати соціум за допомогою перевиховання, при цьому відмовляючись від жорстоких тілесних покарань. Про таку позицію держави красномовно свідчать запроваджені у 80-х рр. XVIII ст. совісні суди.

Під впливом європейських ідей Просвітництва російська імперська влада намагалася гуманізувати населення: обмежити чи скасувати смертну кару, збільшити значення судових інстанцій, застосовувати медичну експертизу при розгляді тієї чи іншої справи тощо. Просвітницькі ідеї протягом XVIII ст. домінували в Європі, вони приникнули в Росію за Петра І і вкоренилися за Катерини ІІ. Метою «добре керованої» держави, згідно з просвітницькими теоріями владарювання, мало бути її посередництво в поліпшенні добробуту громадян через підвищення продуктивного потенціалу суспільства Яковенко Н. Гетьманська Україна під колесами просвітницьких ідеалів. Рец. на працю: Зенон Когут. Російський централізм і українська автономія: Ліквідація Гетьманщини 1760-1830 / Н. Яковенко // Серія «Західна історіографія України», вип. 2. К.: Основи, 1996 // Сучасність. - 1997. - № 9. - С. 146. .

Поступово під впливом просвітницьких ідей зникала така форма покарань, як тортури. Вони поступилися універсальній формі кари - в'язниці. У Росії XVIII ст. внаслідок поширення реєстрації населення (метричні книги, сповідні розписи, ревізії, переписи тощо), нагляду, дисциплінарних методів покарання, контролю, стеження, регламентації життя, саме суспільство поступово перетворювалося на в'язницю. Безумовно, відмова від тортур сприяла певній «гуманізації» суспільства.

За словами французького філософа і письменника М.Фуко: «<…> відійшло в минуле катоване, розчленоване, покалічене тіло з символічним тавром на плечі чи на обличчі, виставлене живцем або мертве, перетворене на видовисько. Тіло перестало бути головною мішенню карних утисків <…> на зміну катові, безпосередньому анатомові страждань, прийшла ціла армія всіляких фахівців: наглядачі, лікарі, священики, психіатри, психологи, вихователі» Фуко Мишель. Наглядати й карати / Мишель Фуко : [пер. з фр. П. Таращук]. - К. : Основи, 1988. - С. 12, 16. .

Мандрівники, які відвідували Росію, сходилися в думках щодо існування різних видів жорстоких покарань, а також засуджували суворість кримінального права. Пізніше більшість із цих жахливих покарань було дещо пом'якшено, а за правління Єлизавети було скасовано смертну кару. Однак застосування тортур - «жахливого інструменту варварства і деспотизму, який при Єлизаветі набув необмеженого розмаху» Coxe W. Travels into Poland… - P. 118., за словами англійського вченого, історика і мандрівника Вільяма Кокса, котрий відвідав Росію, стало звичним явищем, що дає підстави сумніватися в її милосерді.

Багато злочинців помирало від наслідків побиття батогами, втомливої тривалої дороги в Сибір, тяжких виснажливих каторжних робіт. Ці покарання можна назвати «повільною смертю». У результаті, «незважаючи на очевидну м'якість кримінальних законів, злочинців, котрим присуджували смертну кару, в Росії не стало менше, порівняно з тими країнами, в яких цей вид покарання прямо застосовується» Там само. - Р. 117. .

Однак гуманні ідеї уряду Російської імперії українські судді не завжди розуміли, як слід, тому поряд із напучуванням злочинця священиком нерідко можна було зустріти постанову суду про його покарання батогом або різками. Траплялося, що тортури застосовувалися не лише в гродських судах, де все ж таки на це було право, а й у сотенних правліннях. Так, 2 грудня 1762 р. Катерина ІІ оприлюднила указ «О поступании в пытках по делам со всевозможною осмотрительностью» ПСЗРИ. - Т.ХVI. - № 14373.. Цей указ мав велике значення, адже скасування застосування тортур у судочинстві відкрило нову епоху історії людства. Указом від 30 листопада 1776 р. нижні суди було позбавлено права вдаватися до тортур без дозволу вищого крайового уряду. З того часу батіг використовувався в кримінальних справах лише після особливого розпорядження Малоросійської колегії.

У суспільстві поступово зароджувалися процеси трансформації влади: застосовувалися способи, функцією яких було: «побудження, посилення, контроль, нагляд, примноження і організація сил, які владу собі підкорять - влада, призначена скоріше для того, щоб сама виробляти, примушувати їх рости і впорядковувати, ніж для того, щоб чинити їм перепони, змушувати коритися чи руйнуватися» Фуко Мишель. Воля к истине: по ту сторону знания, власти и сексуальности / Мишель Фуко ; [пер. с фр., ком. и послесловие С. Табачниковой]. - М. : Касталь, 1996. - С. 240. .

Таким чином, аналізуючи взаємодію звичаєвого, канонічного права і світського законодавства в шлюбно-сімейних відносинах мирян XVIIІ ст., слід відзначити, що вони більше, ніж будь-яка інші, пов'язані зі звичаєвим правом. Велика різниця була в поглядах на шлюб народу (звичаєвого права) і законодавства (писаного права). Початок цього роздвоєння поклало запровадження християнства. Однак відносини розвивалися шляхом взаємоузгодження і взаємопоступок між цими двома поглядами на шлюбно-сімейні відносини. Звичаєво-правові норми і традиції завжди існували одночасно з чинним церковним і світським законодавством, а інколи і всупереч йому.

З Х і до кінця XVII ст. монопольним регулятором шлюбу була Церква. Це дозволило сучасним дослідникам називати цей період «православним шлюбним порядком». Його складовими було засудження дошлюбної сексуальної поведінки, вінчання як форма укладання шлюбу, моногамний шлюб, покарання за адюльтер, складна процедура розлучення. Однак держава втручалася в шлюбно-сімейне право. Так, в українських землях родинні відносини регламентувалися офіційними кодексами - Литовськими статутами, народним звичаєвим правом, а також Магдебурзьким правом у містах. Оскільки основним критерієм оцінки шлюбно-сімейних відносин, що перебували в компетенції світських, а не духовних судів, було старовинне звичаєве право, то з Литовського статуту і Магдебурзького права бралися ті артикули, які не суперечили звичаєвим нормам.

З початку XVIIІ ст. у регулювання шлюбно-сімейних відносин втрутилася держава. Шлюбне законодавство перейшло в руки світської влади (у зв'язку з утворенням Синоду), постанови якої стали обов'язковими і для Церкви. Почав формуватися так званий «синодальний варіант православ'я», на відміну від попередньої доби. З петровський указів початку XVIIІ ст. і до грудня 1917 р. укладання шлюбу регулювалося церковними і світськими нормами права. У XVIII ст. разом із переходом шлюбно-сімейних справ від духовної влади до світської цивільний (громадянський) елемент шлюбу, який відігравав таку велику роль, доки шлюбні справи не були у віданні Церкви, відступив на другий план і підкорився релігійному, світське ж законодавство стало на сувору релігійну основу. Початок цьому процесу поклав цар Петро І, який заборонив неустойки, скасував рядні записи і церковні заручини, встановив шлюбний вік та ін. Шлюбно-сімейне життя в Росії XVIII ст. значною мірою регулювалося державою.

2.2 Взаємодія парафії і сільської громади як механізмів управління шлюбно-сімейними відносинами в повсякденних відносинах

До початку ХХ ст. модель демографічної поведінки православного населення визначалася насамперед селянством - наймасовішою суспільною верствою Російської держави, яка було носієм традиційної культури. Більшість міст у державі були аграрними, їх мешканці займалися переважно сільським господарством і за своїм побутом мало відрізнялися від селянства. У регулюванні шлюбно-сімейних відносин селянства головну роль відігравав не закон, а звичаї і традиції. Загалом усе життя селян будувалося на звичаї. Етичні норми і традиційні правила поведінки були нероздільні в суспільній свідомості ранньомодерного суспільства. Суспільна детермінанта поведінки перетворювалася на більшу або меншу внутрішню потребу людини, нав'язувані зовнішні норми і правила поведінки ставали внутрішнім переконанням і мотивом поведінки традиційного суспільства.

Особливістю традиційного суспільства була рутинність різноманітних форм життєдіяльності. Безкомпромісне дотримання традицій у всіх сферах життя, у тому числі і в духовній, підозріле ставлення до всього нового, відповідало потребам самозбереження і відтворення традиційної системи відносин.

Сім'я, сільська громада (община, мир) і парафія були універсальними органами управління людиною та її повсякденним життям.

Община могла існувати лише в традиційному суспільстві. Вона практично керувала всім життям її мешканців, говорячи мовою сучасних соціальних наук, здійснювала соціальний контроль. Однак це відбувалося наскільки непомітно і ненав'язливо, що селянин не помічав постійного втручання і контролю над своїм життям. Більше того, він відчував, що сам вирішує всі справи. Усі общинники перебували в контактах між собою, у них не було таємниць, усі все знали одне про одного. Звідси і велика роль громадської думки й ефективна система неофіційного контролю. Неофіційний контроль, що діяв поряд із офіційним (штраф, побиття, заслання, в'язниця), значив для селянина набагато більше, адже його не можна було уникнути. На тих, хто порушував моральний спокій общини, чекало відкрите засудження, вигнання з общини і навіть смерть. Селяни ж, котрі підкорялися прийнятим нормам, отримували безпеку і спокій. Надзвичайно жорстоко сільська громада засуджувала перелюб: чоловіка за це могли побити, а жінку вимазати дьогтем.

З джерел викристалізовується погляд на сім'ю селянина як необхідну умову життя. Тут закорінена ідея, що одруження - моральний обов'язок кожного. Шлюбно-сімейна поведінка селянина XVIII ст. обумовлювалася, головним чином, його поглядами на шлюб, сім'ю, дітей. Ці погляди ґрунтувалися на комплексі соціально-економічних факторів, основними з яких були неможливість існування селянського господарства окремо від сімейної форми організації, а також висока смертність і соціальна незабезпеченість. Уявлення про цінність сім'ї і дітей, шлюбно-сімейну поведінку були втілені в нормах звичаєвого права і селянської етики, яка багато в чому збігалася з православною етикою. Недотримання звичаїв і етичних норм ставило людину поза общиною і, по суті, поза суспільством, позаяк для більшості селян община була тим мікрокосмом, де проходило все його життя - від народження до смерті.

Шлюбно-сімейні відносини в селі мали не скільки інтимний, стільки публічний характер. У весіллі («акте весельном») брало участь майже все село, цнотливість нареченої привселюдно засвідчувалася. Молоді укладали шлюб не стільки з любові, скільки з волі батьків, яка відображала не їхнє суб'єктивне бажання, а інтереси сім'ї загалом. Усі сімейні конфлікти - розподіл майна, непокора дітей батькам, перелюб, застосування фізичної сили до домочадців та інші - розглядалися на общинних сходах. Публічність усіх міжособистісних відносин у селі була наслідком підкорення селянина чітким, незаперечним нормам поведінки. Ці норми освячувалися і культивувалися Церквою і у XVIII ст. перетворилися у традицію. А традиції, особливо підкріплені православною вірою, селянин звик поважати.

З точки зору селянина, шлюб - найважливіша умова порядності людини, її матеріального добробуту й авторитету в суспільстві; це моральний обов'язок. В общині не сприймали хлопця до шлюбу як повноцінного господаря. Він не брав участі в сільському сході, не мав права голосу в сім'ї. Уже сам статус «неодружений» указував на неповноцінність людини. Лише після одруження чоловік набував права повноправного члена суспільства й общини. Рідко траплялося, коли чоловіки залишалися неодруженими: причинами цього були хвороба, горе або прийняття чернецтва Костомаров Н.И. Русские нравы / Николай Иванович Костомаров. - М. : «Чарли», 1995. - С. 131. . Неодружені чоловіки шлюбного віку викликали підозру: їх ображали, з них насміхалися, знущалися.

Те ж саме ставлення в общині було і до незаміжньої жінки. Відповідно до селянської моралі, жінка без чоловіка не мала самостійної цінності. Тому жінка докладала зусиль для того, щоб вийти заміж, навіть тоді, коли обранець їй не подобався.

Громадська думка впливала на людей ранньомодерного суспільства, адже від неї залежало нормальне, безконфліктне життя людини в соціумі. Вирішуючи свої шлюбно-сімейні конфлікти, селяни спочатку зверталися до громади, а вже потім до парафіяльного священика. Особливо це стосувалося перелюбу, який вважався великим гріхом і порушенням спокою в громаді. Тим паче, що в замкнутому сільському просторі було важко уникнути свідків заборонених, гріховних інтимних зв'язків. Так, у березні 1794 р. священик с. Ястребщини Георгій Березинський рапортував до Глухівського духовного правління про «кровосмешение казенным крестьянином Герасимом Колесником <…> с невесткой его, а родного его сына женою Ксениею Захаровою дочери» Держархів Чернігівської обл., ф. 712, оп. 2, спр. 19, арк. 2. . Виявилося, що жінка сама поскаржилася на свекра, зазначаючи, що ще з 1793 р. через півроку після смерті дружини, він почав чинити насильство над нею. Герасим неодноразово змушував невістку до статевих відносин, коли її чоловіка Омеляна не було вдома. Зрештою, жінка не витримала і все розповіла чоловікові й іншим мешканцям села, а потім поскаржилася парафіяльному священикові.

У духовному правлінні свекор наполягав на тому, що «он с ней плотское сношение с согласия ее имел, а не насильственно» Там само, арк. 3. . Причому трапилося це лише один раз. Виявилося, що Герасима вже звинувачували у статевих збоченнях (зносинах з тваринами), за що й було тілесно покарано.

Церковний суд систематизував усі документи, в яких ішлося про відповідальність за кровозмішування невістки і свекра: Кормча книга таким грішникам призначала жорстоке фізичне покарання, зокрема відрізання носа; Військовий устав Петра І карав перелюбників стратою; Правила Василя Великого призначали грішникам єпитимію на 12 років.

Зрештою, враховуючи те, що перелюбники добровільно зізналися в гріховному зв'язку, але відкинувши твердження Герасима, буцімто він не чинив насильства над невісткою, а вступив у статеві зносини з нею за її згодою, духовний суд призначив найгуманніше покарання - 12-річну єпитимію. З них один рік Герасим мав перебувати в монастирі, а Ксенія «в рассуждение, что она имеет мужа чрез все то время <…> под присмотром приходских их священников, а по освобождении оного Колесника из монастыря <…> чтобы он и сноха его к жительству <…> не только доме, но и в селении допускаемы не были» Там само, арк. 43. .

Подробиці даної справи видаються важливими тим, що жінка про свій гріх розповіла чоловіку, далі місцевим мешканцям і тільки потім парафіяльному священику. Така поведінка є виявом ролі сільської громади в життя її членів, адже сором від здійсненого протизаконного вчинку і покарання за нього позбавляло порушника її підтримки. Тому боязнь бути вигнанцем, засудженим общиною, змушувала грішника щиросердно зізнаватися і каятися. На другому ж місці була небезпека церковного покарання і покутування провини шляхом відбування єпитимії.

У 1795 р. у слободі Ворожба Лебединської нижньої розправи 45-літній Яків Гончаров і його 22-літня невістка Настя, чоловік котрої, Яків, два роки тому втік з дому, чинили перелюб. Прижили дитину, «по рождении коего невестка его в Филиппов пост созналась на духу священнику Марку Крамаревскому» ЦДІАК України, ф. 2009, оп. 1, спр. 3565, арк. 6. . Хрещеним батьком дитини став обиватель Михайло Резніченко.

Односельці зі співчуттям поставилися до вчинку грішників і погодилися взяти їх на поруки, наголошуючи, що Яків і Настя чесно розповіли про свій гріх. 39 чоловік під присягою запевнили, що до цього гріховного вчинку вони не були звинувачені в жодних злочинах. У цьому разі можемо говорити про толерування соціумом незаконнонароджених дітей.

Незважаючи на це Білгородська духовна консисторія покарала перелюбників: обох відшмагали нагайками, призначили 12 років єпитимії, чоловіку - 3 роки монастиря, жінці - 6 місяців, наказавши інший час перебувати під наглядом парафіяльного священика. Надалі їм було заборонено проживати в одному селі, щоб уникнути спокуси. Яків спершу не з'явився в монастир для спокутування гріха, а потім прибув і поводився добре. Настя втекла з монастиря Там само, арк. 26. .

Дана справа важлива тим, що в ній простежується розуміння і певна солідарність соціуму (сільської громади) щодо гріховності перелюбників. Дружина Якова вже сім років, як покинула його, і мешкала у свого брата, Настин чоловік утік з дому. Свекор і невістка жили в одному домі. Таке тісне самотнє співжиття провокувало спокусу інтимних відносин, устояти перед якими було важко. Даний фактор пом'якшував вину гріхопадіння. Сільська громада навіть виявила бажання взяти перелюбників на поруки. Духовний суд, керуючись канонічними настановами, не рахувався зі слабкістю людської природи, визнав родичів грішниками і наклав церковну покуту.

У 1790 р. мешканець с. Лихачівка козак Семен Зубко звернувся до Чернігівської духовної дикастерії з проханням дозволити йому одружитися вдруге. Чоловік повідомив, що «жена его дочь казака лихачевского Михайла Кота Татьяна, на которой он браковенчан 1782 года имеет прелюбодейственное с квартировавшимы в том селе Лихачевке кирасирского полку солдатами обращение» ЦДІАК України, ф. 2011, оп. 1, спр. 24, арк. 1.. Жінка покинула його і втекла.

Місцеві мешканці виборний Федір Фесенко, козаки Андрій Дюдя, Сергій Вакулін, Василь Жалій і казенний посполитий Карпо Чорненький підтвердили, що Тетяна справді чинила перелюб і пішла від чоловіка. Крім того, вони зауважили, що відразу після весілля дружина робила спробу отруїти свого чоловіка, а протягом 10 років подружнього життя неодноразово тікала від нього. Зрештою, консисторія дозволила Семенові знову одружитися, а на жінку після її повернення чекала монастирська єпитимія.

У квітні 1800 р. мешканець села Бубнів Пирятинського духовного правління Гнат Кислий скаржився на „... развратную жены его Евфросинии жизнь и о безвестном побеге” Держархів Полтавської обл., ф. 801, оп. 1, спр. 1486, арк. 1.. Як виявилося, вони одружилися 1782 р., однак пожили недовго, жінка почала чинити перелюб із вдівцем Назаром Клименком. Вони часто від'їжджали кудись разом. Під час розслідування справи було взято свідчення у семи мешканців Бубнів, які підтвердили, що Гнат Кислий „... ведет жизнь свою добропорядочно, но с ней сожительствовал скромно и так как долг честного супруга требует” Там само, арк. 2.. Потім було взято свідчення у Єфросинії Кислої і Назара Клименка, і вони були „... изобличены людьми и собственным признанием в блудодеянии” і „... по приговору сельского казачьего общества публично были наказаны телесно и потом от непостоянства свого воздержались” Там само, арк. 2 зв. .

Соціальний лад у селі залежав від індивідуальних відхилень від традиційних, усталених норм кожного члена сільської общини. У традиційному суспільстві моральна поведінка кожного члена сільської громади (зокрема, порушення норм сексуальної моралі) підлягала публічному осудженню і покаранню. У даній справі спостерігаємо яскравий зразок втручання громади в особисте, приватне життя селян для забезпечення порядку і спокою у громаді. Духовна влада мусила з цим рахуватися.

Справа закінчилася тим, що 1799 р. Єфимія забрала у чоловіка своє майно, малолітнього сина Івана і вночі втекла. Гнат Кислий же звернувся до Пирятинського духовного правління для отримання дозволу на новий шлюб.

У справі наявні дві причини для розлучення: це доведений факт перелюбу і втеча дружини, хоча з того часу минув лише один рік. Остаточне рішення духовного суду у справі відсутнє.

Для позивача, котрий звертався в суд, більше значення мало не стільки дотримання норм законності, скільки відшкодування моральних і матеріальних збитків. Так само і судді, які були тісно пов'язані з спільнотою, опікувалися не стільки дотриманням букви закону, скільки збереженням спокою в громаді та вирішенням конфлікту. Згідно з дослідженнями українського історика В.М.Горобця, судді мали і власний матеріальний інтерес від такого виправлення надто жорстоких каральних постанов писаних правових кодексів у бік їх суттєвого пом'якшення Горобець В. Влада та соціум Гетьманату… - С. 229. .

При укладанні шлюбу матеріальний розрахунок мав велике значення, що дозволяє деяким ученим трактувати шлюб як господарську угоду і заперечувати будь-яке значення прихильності, емоцій і наявності нематеріальних міркувань у наречених. Це твердження спрощує ситуацію і далеко не завжди відповідає дійсності. Звичайно, шлюби традиційно влаштовувалися батьками, і вони на перше місце ставили статус і репутацію сім'ї, з якою хотіли поріднитися. Крім того, батьки враховували особисті якості наречених і лише в останню чергу - особисті симпатії і нахили.

Згідно з традицією у XVIII ст. пошлюблені не влаштовували окремого господарства - нова сім'я ставала частиною вже існуючої родини нареченого, у його дім приходила невістка. Тому не можна лише матеріальними міркуваннями пояснити бажання батьків нареченого мати в домі роботящу, здорову, скромну невістку, як і бажання батьків віддати дочку заміж за здорового, працелюбного, сильного чоловіка з поважної сім'ї. Такий розрахунок включав психологічні, естетичні, моральні міркування, тому шлюб не був звичайною господарською угодою.

Траплялося, що вподобання батьків і дітей збігалися, бувало й навпаки, але найчастіше наречені не мали одне до одного яскраво вираженої симпатії або антипатії. Очевидно, що вона формувалася в процесі подружнього життя. Слід зазначити, що хоча протягом досліджуваного періоду бажання батьків переважало над уподобаннями дітей і саме вони керували їхньою долею, бажання наречених усе ж ураховувалося.

Церква культивувала думку, що шлюб із пристрасті - не богоугодна справа, бо гріховна, тілесна. Цінувався духовний бік шлюбу, адже його мета не тілесні втіхи, а влаштування родини, народження і виховання дітей. Відомий етнограф О.Я.Єфименко зазначала, що «виходити заміж по любові вважається для дівчини соромом» Ефименко А.Я. Исследования народной жизни… - С. 80. .

Шлюб у селян значною мірою був актом громадським на противагу тому індивідуальному, особистісному характеру, яким він виступав згідно з визначенням закону. Велике застілля, або весілля, мало надзвичайно велике значення через нього шлюб визнавався громадою, подібно до того як релігійним обрядом він освячувався в церкві. У буквальному смислі цього слова кожен член громади мав право брати участь у весіллі: знайомий або незнайомий, свій або чужий, друг або ворог. Це було невід'ємне право всіх і кожного. Весільне застілля на очах і за безпосередньої участі народу було атрибутом шлюбу. Кожен член громади тягнувся з останніх сил, аби гідно справити весілля і не осоромитися. Коли родина була бідною, весілля влаштовували у складчину. Визнання шлюбу громадою було значно важливішим, ніж церковне освячення, тобто суспільний, громадський бік був значно вагоміший за релігійний. Цей звичай особливо був поширеним на українських землях.

Вдівство селяни вважали Божою карою за гріхи, великим нещастям, особливо для жінок. Тому укладання другого шлюбу через утрату одного з подружжя не засуджували. Однак селяни ставилися до повторного шлюбу з підозрою і певним страхом, що й він виявиться недовговічним: раз Господь покарав та покарає і вдруге. Третій шлюб селяни не схвалювали, оскільки вважалося, що так людина йде наперекір волі Божій, прагне змінити свою долю - самотність. Дівчата неохоче укладали шлюби з удівцями, боячись на тому світі залишитися самотніми, бо ж чоловік з'єднається зі своєю першою дружиною. З удовою неохоче одружувалися чоловіки. Тому природно, що найчастіше вдови і вдівці одружувалися між собою.

Метою і виправданням шлюбу були діти. Без них шлюб утрачав свою богоугодність. Багатодітність заохочувалася Церквою, переривання вагітності вважалося великим гріхом. Були і економічні мотиви багатодітності: без дорослих чоловіків господарство не мало шансів стати заможним, тільки велика родина могла розраховувати на добробут. Без дітей селянина у старості очікувала нужденність.

Таким чином, община не становила лише земельної організації, а охоплювала весь економічний, моральний, юридичний устрій селянського життя. Сім'я як економічна і юридична одиниця, договори окремих общинників між собою стосовно приватних справ, характер праці, способи його організації, навіть свята та ін. - усе мало відбиток общинного начала, обумовлювалося общинним побутом і впливало на нього. Саме у цьому полягала відмінність і контраст між життям селян і привілейованих прошарків суспільства. Адже, за твердженням письменника-народника і публіциста І.М.Харламова, селянське життя було наскрізь «пофарбоване общинним началом» Харламов И. Женщина в русской семье… - С. 59. .

Великим вплив в общині мали досвідчені 60-70-річні селяни, які мали великий життєвий досвід. Вирішення жодної важливої справи не обходилося без них. Здебільшого їхня думка була вирішальною на сходах і в сімейних суперечках. Літні люди були своєрідною живою енциклопедією, живим кодексом і тому грали винятково важливу роль у вихованні молоді Миронов Б. Мир русской деревни / Б. Миронов // Знание - сила. - 1975. - № 9. - С. 41. .

Іноді сільське товариство не вимагало при укладанні шлюбу обов'язкового благословення молодих батьками - його могло замінити громадське благословення. При цьому громада керувалася вже не традиційним звичаєм (бути на боці батьків), а виробленою нормою, оскільки незгода батьків на шлюб часто відбувалася через їхнє небажання позбутися робітниці. І сільська громада, прагнучи забезпечити природне відтворення населення в межах поселення або села, вступала в конфлікт із традицією.

Сільська община стежила за особистим життям своїх мешканців і карала грішників за порушення норм громадського спокою, вдаючись до напучувань і моралізаторства. Так, у березні 1800 р. у Слобідську духовну консисторію надійшов рапорт з Ізюмського духовного правління. У ньому мешканець м. Білопілля Сумського повіту військовий обиватель Петро Левенко скаржився, що після 10 років щасливого подружнього життя від нього 12 років тому втекла дружина Ганна, залишивши трьох дітей. Жінка мандрувала різними місцями. Чоловік повідомив, що вона «при увещании посторонними людьми, оная признав свой законопротивный поступок остепенилась было на прежнем основании, и потом спустя недель пять таки обратилась в бегство с оставлением меня на прежнюю свою степень» ЦДІАК України, ф. 2012, оп. 1, спр. 144, арк. 1-1 зв.. Сусіди в духовному правлінні підтвердили те, що Ганна втекла від чоловіка тому, що він її бив. 25 місцевих мешканців зауважили, що Левенко не почував себе самотнім через відсутність дружини, бо «принимал к себе в дом посторонних женщин и имеет с ними незаконное сожитие» Там само, арк. 13.. Консисторія зрештою винесла наступне рішення: «за таковые его противозаконные поступки наложить по рассмотрению своему приличную епитимию» Там само. . Тож чоловіка було покарано 15-річною церковною єпитимією. Однак консисторія наказала Петрові Левенку повернутися до першої дружини і покутувати свій гріх під наглядом парафіяльного священика.

Православна Церква в українських землях до її перетворення на складову частину російського державного механізму мала ряд особливостей, що підкреслювали її своєрідність і самобутність, безпосередній зв'язок з усіма верствами народу. Однією з цих особливостей було панування звичаю у церковно-соціальних взаємовідносинах, що найяскравіше виявлялося на рівні стосунків між парафіяльним духовенством і сільським населенням. Для українських земель була характерною виборність духовенства від парафіяльного священика до митрополита, і на цій основі існував його тісний зв'язок з іншими суспільними станами. У сільських громадах священиків обирали парафіяни шляхом голосування й укладали з ними договір щодо матеріального забезпечення.

Церковній парафії в традиційній сільській общині належало особливе місце. Вона втілювала в собі єдність цілей і засобів православного виховання, охоплювала всі вікові категорії парафіян і формувала в них суспільну потребу в нормах християнської етики. Світосприйняття селян уособлювалося в концепції про промисел Божий. У теологічному плані ця концепція виражалася в дихотомії «передвизначення - свобода волі», яка спиралася на уявлення про всемогутнього Бога. Бог не може бути джерелом страждань, їх причина полягала в гріховній, зіпсованій природі людини. Однак і сам Бог не забував про свою паству і час від часу випробовував їх любов і терпіння, напускаючи голод, хвороби, стихійні лиха.

Через сповідь і всі форми парафіяльного життя селянська родина постійно перебувала у сфері впливу Церкви. Від інших світових релігій християнство відрізняється значною роллю регулярної сповіді у справі морального виховання вірян. Сповідь мала спонукати грішника до каяття, сприяти відновленню порушеного гріхами зв'язку між людиною і Богом. Тому нічого дивного немає в тому, що існували своєрідні посібники - тексти можливих питань і приблизних відповідей на сповіді, які полегшували виконання місії священика. Саме зі сповіддю було пов'язано запровадження сповідних відомостей (книг), які становили собою документи церковного обліку населення.

У дисциплінуванні соціуму спостежується союз сільської громади і Православної Церкви. Так, священнослужителі, на яких було покладено обов'язок стежити за моральністю мирян, зверталися за допомогою до соціуму - односельців, сусідів, родичів тощо за допомогою у з'ясуванні ступеня порушення норм громадського спокою грішником. Так, 16 травня 1789 р. Білгородська духовна консисторія прийняла до розгляду справу про двоєженство мешканця с. Одринка Валківського округу Харківського намісництва, батька двох дітей, 34-річного Трохима Кролевченка. Чоловік уподобав удову Меланію з с. Хрущова Микитівка. Священик Тимофій Строєвський, котрий вінчав пару, повідомив, що Трохим запевнив його, «якобы первая жена уже умре, высватал за себя в тамошнего подданного Ефима Коваленка вдовую Меланию, за которые и выводные деньги помещику пять рублев Дмитрию Хрущеву заплатил» ЦДІАК України, ф. 2009, оп. 1, спр. 1662, арк. 8. . Односельці твердили, а Меланія ще й дала підписку про те, що вона з Трохимом «плотского совокупления» не мала. Консисторія розірвала другий шлюб чоловіка і присудила Трохимові 7 років єпитимії, зобов'язавши повернутися до Тетяни. Покутувати єпитимію чоловік мав удома, «чтоб в платежах от него государственных податей не было остановки оставить в доме своем под присмотром духовного его отца» Там само, арк. 27 зв. . Меланія від єпитимії звільнялася, як ображена сторона і, зважаючи на молодий вік (27 років), отримала право знову вийти заміж. Священика, котрий повінчав Трохима і Меланію, і диякона було оштрафовано, накладено єпитимію (відправлено в монастир) і застережено від подібних дій у майбутньому.

30 жовтня 1800 р. Слобідська духовна консисторія прийняла до розгляду справу про двоєженство Павла Курова з с. Великі Проходи Харківського повіту. У 1788 р. його дружина Параска «во время набора в селе Больших Проходов рекрут и по выходе оных в поход бежала и она с ними по неизвестным мне и никому даже из соседей причинам» ЦДІАК України, ф. 2012, оп. 1, спр. 159, арк. 1. . У 1795 р. Павло одружився з Ганною Путятиною в с. Журавлівка Курської єпархії. Подружжя прожило один рік, раптом повернулася Параска з двома дітьми. Вона запевняла, що це діти Павла і знову втікала від нього. Ганну ж забрав до себе батько, не дозволивши жити з Павлом.

Вести справу було доручено благочинному Іоанну Федоровському. З'ясувалося, що Параска проживала в Харківському повіті, у слободі Деркачі у поміщика Григорія Самборського. Вона не бажала повертатися до чоловіка, а просила розлучити і дозволити знову вийти заміж. Місцеві мешканці підтвердили, що Павло Куров «состояния доброго, тесть ни пьяница, ни боец, в домостроительстве своем исправлен и рачителен» Там само, арк. 14. .

Консисторія розлучила подружжя. Ганна отримала право знову вийти заміж за вільного чоловіка. Павлові було присуджено 7 років єпитимії (з них один рік у монастирі). Однак за умови, якщо Параска виявить бажання жити з Павлом, то всю єпитимію він міг покутувати вдома під наглядом парафіяльного священика. Коли ж чоловік не захоче повертатися до неї, то його відправлять у монастир і залишать безшлюбним на все життя. Параска й Павло погодилися жити разом.

У зв'язку з тим, що від сусідів було важко приховати всі подробиці приватного життя людей, їх конфлікти і непорозуміння, вони були важливими свідками при розгляді тих чи інших справ. Особливо це стосувалося справ про тривалу відсутність одного з подружжя, що давало можливість покинутій половині створити нову сім'ю. При цьому виникало багато питань: чи були чоловік або дружина винними в тому, що їх покинули, чи добропорядне життя вони вели при цьому ? чи порушували громадський спокій ?

15 лютого 1774 р. у Чернігівській духовній консисторії розглядалася справа за поданням мешканця с. Смячі Машівської протопопії Назара Ольшанського. Чоловік повідомив, що в 1765 р. його дружина Ганна «безвестно бежала не знаю по какой причине и хотя я разными образами неоднократно во многих полку Стародубского, Нежинского и Черниговского местах нарочно сам об ней старался у людей пропытывал и проискивал, токмо нигде не сыскал и никакого известия об ней не получил, и поныне в незнаемости в живых ли, или в мертвых, находится» Держархів Чернігівської обл., ф. 679, оп. 1, спр. 1107, арк. 1.. Відомостей від Ганни не було 10 років. Парафіяльний священик Григорій Яновський, козак Машівської сотні Єфим Даниловський і війт Петро Радовський підтвердили це. Причому вони запевнили, що провини чоловіка у втечі дружини не було, оскільки він тоді працював у пана. Справа без рішення духовного суду.

З січня 1774 р. по червень 1779 р. у Чернігівській духовній консисторії розглядалася справа про можливість повторного одруження мешканця с. Кропивня козака Стародубського полку Матвія Бірюкова. Прохання в консисторію подав його батько Іван, який повідомив, що його невістка Ірина, «оставя самовольно мужа своего, безвестно сойшла, чему де ведется больше семи лет, просил о дозволении онаму его сыну в другой раз в брак вступится рассмотрения» Держархів Чернігівської обл., ф. 679, оп. 1, спр. 1103, арк. 1.. Це підтвердив парафіяльний священик і сусіди Іван Довженок, Іван Циган, Ісай і Лаврентій Довженки, Єлисей Тритузов.

З'ясувалося, що пара одружилася 10 років тому, однак шлюб їх тривав лише два роки. Жінка покинула чоловіка й малолітнього сина і «без малейшего какого либо принуждения самовольно оставя безвестно от него Матвея бежала» Там само, арк. 4. . Консисторія дозволила чоловікові одружитися вдруге.

4 січня 1777 р. до Пирятинського духовного правління надійшло „доношение” від козака села Лазірки Григорія Іваненка такого змісту: „Женился я на девице села Тарандинец Анастасии Максимовой 1761 года сентября 21, которая поживши со мной недель 12 без всякой правильной причины неведомо куда того же 1761 года месяца мая 2 дня бежала. И хотя я многократно по разным местам оной жены своей Анастасии искал, однак оной же сыскать не мог. И от самого ее побегу и поныне, где они и в живых ли находится, или умре ” Держархів Полтавської обл., ф. 801, оп. 1, спр. 301, арк. 1. .

Слова Григорія підтвердили ієрей села Тарандинці Василь Прокопович, місцеві жителі - значковий товариш Михайло Величко, отаман Петро Яценко, козак Іван Ігнатенко та інші. У зв'язку з тим, що жінка відсутня вже 11 років, Григорій Іваненко скаржився: „ ... а мне проживать без жены не без трудности, ныне намерен я с вдовою казачкою Лазорскою Евдокиею Черкашенковою законным браком сочетаться” Там само, арк. 1..

Письмові свідчення до духовного правління про те, що Анастасія дійсно відсутня вже 11 років і не відомо, де перебуває, подали священик села Тарандинець Василь Прокопович, лазірські козаки Іван Чмихало, Андрій і Петро Нестеренко та інші Там само, арк. 3-3 зв.. Ураховуючи всі обставини справи, духовне правління 7 липня 1777 р. дало таку відповідь козакові Григорієві Іваненку: „Законным браком сочетаться дозволить” Там само, арк. 4..

28 січня 1787 р. до Білгородської духовної консисторії звернувся 27-літній мешканець слободи Мерефа Михайло Хоменко. Чоловік повідомив, що сім років тому одружився з Марією Ратицею. Після трьох місяців подружнього життя Марія втекла, хоча Хоменко запевняв, що «никакого от меня не имела изнурения и побоев» ЦДІАК України, ф. 2009, оп. 1, спр. 1058, арк. 1. . Це підтвердив чоловіків тесть Михайло Ратиця, а також сусіди Терентій Марченко, Іван Гутняк, Гордій Дяченко, Максим Хоменко й отаман Воронко. Михайло даремно розшукував дружину. Духовна консисторія звернулася до Харківського міського управління, щоб оголосити розшук жінки. Однак ніяких результатів такі зусилля не принесли.

Священик села Дащенки Трохим Сахновський подав у квітні 1795 р. рапорт до Пирятинського духовного правління, в якому просив дозволити йому одружити вихідця з дворян козака Василя Ященка із вдовою Мотроною Бойковською Держархів Полтавської обл., ф. 801, оп.1, спр. 1190, арк. 1.. Її першого чоловіка у 1787 р. забрали на військову службу в карабінерний Чугуївський полк, де він і загинув Там само, арк. 3..

Однак через те, що відповіді від духовного правління не було, сільська громада („сообщество”) знову подала колективне прохання: „Жительствующий в селе Дащенках из дворян Василь Ященко желает жениться на вдове Мотроне Бойковой, оставшейся по мужу ее Алексее Бойку, взятому в службу 1787 года в карабинерный Чугуевский полк и в оном умершему, для того Пирятинскому духовному правлению рапортуя, покорнейше просим оного Ященка с показанной Бойковой позволить обвенчать, что подлинно первый муж ее Бойко умре в том никакого сумнения в обвенчании не имеется” Там само. . 13 квітня 1795 р. надійшла відповідь від Пирятинського духовного правління до парафіяльного священика Трохима Сахновського: дозволити Мотроні і Василеві одружитися Там само, арк. 6. .

Михайла Шепелявого з м. Мерефа «в бывшую с турками войну в прошлом 1788 г. взят в погонцы» ЦДІАК України, ф. 2012, оп. 1, спр. 151, арк. 1., з того часу ніяких відомостей про нього не було. Його дружина Килина Шепелява просила Слобідську духовну консисторію дозволити їй вийти заміж удруге. Справу розпочато 10 вересня 1800 р. Парафіяльний священик засвідчив, що за відсутності чоловіка жінка вела себе розбещено і народила сина Самсона. Незважаючи на це, консисторія дозволила Килині знову вийти заміж, але «за беззаконное ж ею, Акилиной, сына Сампсона прижитие, хотя бы и надлежало исполнять епитимию по 59-му правилу Святого Василия чрез 7 лет, но, как видно, что она от таковаго беззаконного сожития уже отстала и пришла в своем грехе в раскаяние, а потому желает поступить в законное супружество, то из уважения к сему, а особливо, что прогрешение, ею учиненное, чрез незаконное сына Сампсона прижитие учинено до состояния всемилостивейшего Его Императорского Величества манифеста» Там само, арк. 11 зв.. Тож було вирішено не карати жінку, а віддати під нагляд парафіяльного священика.

Отже, соціум, якнайближче оточення контролювало життя людей. Воно виступало важливим свідком при вирішенні шлюбно-сімейних справ. Фактично свідчення представників громади вирішували долю людини та її сім'ї.

Важливим джерелом прибутку для парафіяльних священиків були кошти, отримані за вінчання шлюбів. До 1765 р. винагорода за треби не була регламентована центральною владою, відтак розмір її залежав від можливостей парафіян або від взаємної домовленості між ними та ієреєм.

Стабільне економічне існування духовенства ґрунтувалося на договірній системі між парафією і кліром. Такий договір укладався усно чи письмово, і згідно з ним селяни зобов'язувалися оплачувати священикові, диякону та пономареві їхню роботу грошима та сільськогосподарською продукцією.

Уряд Російської держави намагався боротися з принципом виборності ієреїв на місцях. Влада прагнула регулювати процес посідання парафій шляхом одруження кандидатів на духовні посади з доньками парафіяльних священиків. У такому випадку зяті успадковували парафію свекра. Остаточно заборонено виборну систему в парафіях було указом Синоду 24 червня 1797 р. Бердников И.С. Краткий курс церковного… - С. 44..

Як було зазначено вище, здавна усталилася традиція, за якою парафіяни укладали зі священиками договір, де вказували ту суму, яку вони будуть йому сплачувати за здійснення треб. У справах про шлюб другої половини XVIII ст. найчастіше фіксувалися суми - 50 коп., 1-1,5 крб., 2 крб. Такі суми сплачували за вінчання люди нижчого стану - козаки, селяни, солдати; поміщики і люди привілейованого стану платили більше. Часто, крім священика, молоді платили дякові, як правило, 50 коп., або давали натурою хліб чи інші сільськогосподарські продукти.

Тож розмір винагороди священикові точно визначався громадою, але плата змінювалася протягом XVIII ст. Наприклад, на основі договорів між парафіянами і священиком на Полтавщині у 1712 р. за вінчання плата становила 5 коп., 1761 р. - 20, 1789 р. - 10, але вже з доплатою до цієї суми хліба. Порівнюючи договір 1712 р. між парафіянами і священиком сіл Козлів, Студеники і Леляки та 1761 р. села Самовиці Переяславського повіту, з'ясовуємо, що плата за вінчання зросла вчетверо Дианин А. Малороссийское духовенство во второй половине XVIII века (по пунктам малороссийского духовенства, представленным в екатерининскую комиссию для составления нового уложения) / А. Дианин. - К. : [Б. и.], 1904. - С. 87 - 88..

Указом Сенату від 18 квітня 1765 р. було встановлено досить скромну суму за вінчання, а саме наказано, щоб „священно- и церковнослужители, в селах и деревнях состоящими, с крестьян, в приходах их имеющихся, брано было: за молитву родильницы две, за крещение младенца - три, за свадьбу по десяти, за погребение возраст имеющих - десять, а за погребение младенцев три копейки, за исповедь же и причастие Святых Таин отнюдь ничего не брать ...; что же касается до тех, кои по своему имуществу и желанию, за какие из вышеописанных требы давать что по своему состоянию буду, оное им не запрещать, точию чтоб священно- и церковнослужители ни под каким видом себе за оные требы платежа не домогались, а довольны б были таковым указным и доброхотным подаянием” ПСЗРИ. - Т. XVII. - № 12378; Григорович Н. Обзор общих законоположений о содержании православного приходского духовенства в России, со времени введения штатов по духовному ведомству (1764-1863 гг.) / Н. Григорович. - СПб. : [Б.и.], 1867. - С. 10. .

Незважаючи на цей указ Сенату, на практиці священики продовжувалися керуватися давніми звичаями. Судячи зі справ, плата в середньому за вінчання, як правило, становила 3-5 крб., що звичайно значно перевищувало визначений законом розмір. Іноді непорозуміння між парафіянами і кліром виникали через вимаганням останніми надто великої плати за здійснення обряду церковного вінчання. Це спричиняло конфлікти, які виливалися у скарги до духовного правління. Єпархіальна влада, добре знаючи бідність священно- і церковнослужителів, лише у крайніх випадках нагадувала панотцям про ту суму, яку вони мали брати з парафіян за вінчання. Однак коли сільське духовенство вже просило занадто великі кошти, про що надходили скарги від парафіян, духовні правління карали їх грошовим штрафом.

19 травня 1796 р. київський митрополит Рафаїл Заборовський видав указ протопопам про заборону вимагати гроші за «запрещение венчания и погребения» ІР НБУВ, ф. ІІ, спр. 4758, арк. 1. .

Бідність селян не дозволяла їм сплачувати гроші за вінчання. Іноді вони змушені були вінчати своїх дітей у борг.

Отже, плата за здійснення таїнства вінчання була одним із основних джерел існування парафіяльного священика і членів його родини. Ієреї, які особливими матеріальними статками не вирізнялися, іноді допускали порушення шлюбно-сімейного законодавства, беручи за вінчання надмірні кошти, що не задовольняло парафіян, і виливалося в скарги до духовних правлінь. Уряд і Синод намагалися обмежити зловживання священиків своїм становищем і приймали закони щодо покарання винних священно- і церковнослужителів.

Надмірна платня за треби з боку духовенства провокувала мирян на порушення норм укладання шлюби, адже у такому випадку вони змушені були шукати священика в іншій парафії і домовлятися з ним про вінчання. „Чужий” парафіяльний священик, не знайомий з нареченими, не знав про їхній реальний сімейний стан, тому не свідомо, а іноді - й навпаки, вінчав пару. Факти вимагання надмірних коштів за здійснення таїнства вінчання і суперечки з парафіянами свідчили не на користь духовенства і сприяли втраті його авторитету в очах мирян.

Таким чином, село до початку ХХ ст. було носієм традиційної культури, яка ґрунтувалася на аграрному виробництві, переважно селянській соціальній структурі, звичаєво-правовому регулюванні відносин. Універсальною тріадою, яка керувала людиною, були сім'я, парафія і сільська община. Шлюбно-сімейні відносини перебували під контролем сільської громади і залежали від громадської думки. Традиційна селянська родина являла собою складний саморегульований суспільний організм, який жив і розвивався в єдиному історико-культурному руслі народної і православної культури. Девіантна поведінка (відхилення від норми) каралася сім'єю і громадою в рамках звичаєвого права. Канонічні норми розглядалися церковними колами передусім як засіб оволодіння механізмом впливу на маси.