Шлюбно-сімейні відносини в православній повсякденній культурі Росії XVIII ст.

Незважаючи на зусилля держави і Церкви, християнство не змогло перебудувати світогляд і менталітет народу. Сім'я так і залишилася тим ретранслятором, який зберігав і передавав родинні традиції. Дохристиянські цінності не вдалося повністю знищити навіть каральними санкціями. Склалася своєрідна цілісна система, в якій християнські норми і цінності поєднувалися з язичницькими обрядовими діями. Сутність християнського віровчення була маловідомою селянству і не дуже цікавила його. Повсякденна релігійна поведінка зводилася головним чином до дотримання звичаїв. Селяни були переконані в тому, що ці звичаї не суперечать нормам православ'я.

2.3 Практика поширення вінчаних і невінчаних шлюбів

Проаналізувавши процес монополізації Церквою шлюбно-сімейних відносин у суспільстві, слід зазначити, що шлюб пройшов тривалий шлях еволюції: від звичайної майнової угоди між нареченими до оголошення його церковним таїнством - священним союзом одного чоловіка й однієї жінки. Після прийняття християнства Церква спільно з державою проводили політику щодо уніфікації шлюбно-сімейних відносин, прагнули поставити під контроль родинні відносини, виходячи із загальнодержавних інтересів. Церква зробила єдино законним шлюб - вінчаний у Церкві і внесла у сферу шлюбу і сім'ї свої вимоги. Християнський шлюб базується на жорсткому контролі подружнього життя і церковних покараннях за його порушення. Тривалий час Церква вела боротьбу з народними уявленнями про шлюб, визнаючи законними лише вінчані, освячені духовною шлюби, виступаючи проти так званого народного весілля.

Не зважаючи на зусилля Церкви сформувати у свідомості людей уявлення про сакраментальний характер шлюбу як вічного і такого, що не можна скасувати, реальна практика засвідчує, що таке вчення не пустило глибокого коріння. Найбільш показово ця тенденція виявилася у шлюборозлучних справах. Вони вказують на секулярну, а не сакральну концепцію шлюбу. Яскравим прикладом цього є поширення громадянських, невінчаних шлюбів, які означали союз чоловіка і жінки без церковного благословення, тобто вінчання. Багато мирян вважало церковний шлюб формальністю. Канонічні норми подружнього життя суперечили народним уявленням про легітимні основи шлюбу і справедливий порядок розлучення.

Християнство у Київській Русі було запроваджене відповідно до візантійського канонічного права. Однак якщо у візантійській традиції шлюб - це звичайний договір між чоловіком і жінкою, то для Церкви ще з прадавніх часів шлюб - не угода, а таїнство, освячене на небесах, і єдина форма його здійснення - церковне вінчання. Такою позицією Церква вступала в конфлікт зі звичаями дохристиянської доби і визнавала законними лише шлюби, освячені церковним вінчання. Сім'я була міцним транслятором язичницьких норм і цінностей, з покоління в покоління передавала уявлення про шлюб як акт громадянський. Народ довго не приймав нових, християнських вимог щодо шлюбу.

У часи Київської Русі вінчалися лише князі і бояри, «а будет ли невенчальны <…> митрополиту 6 гривень» Древнерусское церковное право // Православный собеседник. - 1862. - № 3. - С. 19. . У простих людей шлюби продовжували здійснюватися за допомогою язичницьких обрядів. Тоді такі шлюби вважалися законними не лише з державних позицій, а і з церковних. За церковними канонами, такі шлюби мусили вважатися беззаконними, але простий народ, іноді й вищі верстви суспільства тоді їх не вважали такими. О.І.Левицький зазначав, що там зіткнулися два різні погляди на шлюб і форму його здійснення: Церква тлумачила його як таїнство і єдиною законною формою здійснення його визнавала вінчання, а звичаєве народне право віками виробило свій погляд на шлюб як на вільну угоду, яку чоловік і жінка укладають і розривають Левицький О. Невінчані шлюби… - С. 99. .

Поступово багатовікові зусилля Церкви запровадити виключно церковну форму шлюбу не могли бути безплідними: вплив християнського закону повільно проникав у глибину народу, починаючи із верхніх його прошарків. За твердженням М.Ф.Владимирського-Буданова, у Московській державі церква впровадила в життя своє вчення про сутність шлюбу як про таїнство і про єдину законну форму його здійснення - вінчання, роблячи виняток у цій формі для повторних шлюбів, коли вінчання замінялося простим благословенням Владимирский-Буданов М.Ф. Обзор истории русского права / Михаил Флегонтович Владимирский-Буданов. - Ростов-на-Дону : Изд-во «Феникс», 1995. - С. 423. . В українських землях ще довго існували невінчані шлюби, як би наполегливо Церква з ними не боролася. За словами українського релігієзнавця А.М.Колодного, „український православний в храмі постає як чистий, незаетнізований християнин, а вже на побутовому рівні виявляє себе як християнізований язичник” Колодний А.М. Україна в її релігійних виявах. Монографія / Анатолій Миколайович Колодний. - Львів : Сполом, 2005. - С. 102. . Тут зіткнулися дві традиції - язичницька і християнська, тому природно, що шлюбно-сімейні відносини ввібрали в себе і те, й інше.

Церква намагалася скасувати народні весільні обряди, за якими лише після весілля („акта весельного”) - найголовнішого акту шлюбного ритуалу, що склався ще в дохристиянську добу й означав релігійне освячення шлюбу, співжиття подружжя вважалося законним в очах громади. Правознавець і дослідник історії права М.Ф.Владимирский-Буданов вважав таке явище пережитком звичаєвого права, що існувало у часи язичництва. Учений зазначав: «в жодній сфері права звичаї не виявилися наскільки живучими, як у сімейній. Не лише в період після прийняття християнства дохристиянські звичаї не піддавалися знищенню, але живуть і в наші дні у формі сімейних обрядів, які являють собою пам'ятку язичницьких часів, що добре збереглася» Владимирский-Буданов М.Ф. Черты семейного права… С. 42. .

Християнська Церква тлумачила шлюб як таїнство і регулювала його церковними правилами. Кормча книга визначала, що «брак есть мужеви и жене сочетание и бытие во всей жизни божественный же и человеческия правды общение» Кормчая книга. - [Б.м.], [б.и.], [б.г.]. - [4. Гл. 49. - Закон градский. - Грань 4. - гл. 1].. Але оскільки шлюб встановлював не тільки духовні, але й соціальні, суспільні відносини, то він регламентувався й цивільними законами.

Щоб упливати на особистість, Церква створила і використовувала свої механізми, зокрема, запровадила обряд хрещення (аналогічно язичницькій ініціації), який відділяв факт фізичного народження дитини від духовного. Духовне народження передбачало наявність „духовних батьків” (на противагу фізичним) - хрещених батька і матері. З їхньою появою виник новий тип соціальних зв'язків. Через них була отримана можливість впливати на людину і на родину та встановлювати соціальний зв'язок між сім'єю і Церквою. Таким чином, окрім родинних, виникли нові соціальні зв'язки, через які людина взаємодіяла з іншими соціальними інститутами.

Поступово під впливом християнства в Київській державі відбулися важливі зміни в сімейному житті. Було викорінено такі звичаї, як полігамія, тобто багатошлюбність, викрадення наречених, кровну помсту тощо. Від самого початку Церква руйнувала родові спілки, побудовані на язичницьких засадах, визнавала незаконними «невінчані» шлюби, досить поширені серед простолюду. Канонічні збірники і пам'ятки домонгольського періоду різко засуджують відвідання чоловіками і дружинами різних ігрищ уночі та вдень, що найчастіше відбувалися біля води. Подібні відхилення, тобто існування позашлюбних зв'язків, Церква забороняла Пушкарева Н.Л. Русская семья… - С. 71..

Навіть у XVII - на початку XVIII ст. в українському суспільстві спостерігалася подвійність поглядів на умови правильного укладання шлюбу: не лише простий народ, а й заможні верстви продовжували керуватися звичаєвим правом і розглядали шлюб, як акт громадський, заснований на вільній домовленості обох сторін. Це дало підстави О.І.Левицькому зробити логічний висновок: „А щоб подібна угода мала законну силу, потрібно було дотримання певних форм, які вимагалися тодішнім законом і звичаєм. Закон вимагав, щоб договір був укладений відкрито при свідках, оформлений законним документом, який повинен бути вписаним у актові книги, звичай - щоб був виконаний обряд у формі „весілля”, котре і до цього часу (ХІХ ст. - Прим. І.П.) у побуті простого народу не втратило свого важливого значення у справі укладення шлюбу, а у ті часи значило набагато більше” Левицкий О. Обычные формы заключення… - С. 8..

Хоча представники духовенства і тоді наполягали на тому, щоб шлюб був освячений і церковним вінчанням, але ніхто з них не чинив опору при дотриманні лише народних звичаїв. Шлюб вважався законним і без церковного освячення, лише були б виконані умови звичаєвого права. На святкування весілля запрошувалися гості нареченого і нареченої, воно супроводжувалося гучним бенкетом, музикою, танцями, піснями, обдаровуванням молодих грішми. Сама назва події - „весілля” - суто світська. Походить вона від старослов'янського слова „веселіє”, що означає радість, у даному разі - шлюбна радість. Християнство ж суворо засуджувало радість, веселощі, сміх.

Велике застілля, або весілля мало надзвичайно велике значення в селянському шлюбі: через нього шлюб освячувався і визнавався громадою, подібно до того, як релігійним обрядом він освячувався Церквою. Як зазначила О.Я.Єфименко, акт громадського визнання, що виражалося у весіллі, в якому бере участь уся громада, не лише потрібен для дійсності шлюбу, але й на задній план відсуває церковне вінчання, надаючи йому значення другорядного і несуттєвого обряду Ефименко А. Народные юридические воззрения… - С. 35..

Навіть «венечная память» - документ, який видавався священику архієпископом про дозвол вінчати шлюб, свідчив про язичницькі пережитки, адже ієрей, виконуючи шлюбний обшук і виявляючи, чи не існувало перешкод для укладання шлюбу, звертався до парафіян як до свідків. Іншими словами, священик запитував, чи схвалюють вони шлюбний вибір нареченого і нареченої. Отже, це була громадська санкція укладання шлюбу.

Для сільської общини створення нової родини означало появу нового структурного елемента, певного господарсько-майнового перерозподілу, утворення нових родинних зв'язків, що прямо чи непрямо зачіпало кожного учасника громади, оскільки, в селі майже всі є між собою далекими чи близькими родичами або кумами. Тому для сільської громади весілля було справді подією неординарною. Головною ж функцією шлюбного обряду була санкціонуююча. Весільний обряд мав повідомити сільській общині про те, що молоді тепер житимуть разом і вестимуть спільне господарство. Отже, надзвичайною великою функцією весілля було переконати усіх членів громади в тому, що молодята є насправді подружжям. Тому й весілля було подією не приватною, а громадською. А оскільки для традиційного суспільства кожна громада була «центром світу», то вона несла ще й «космічне» (світоперетворююче) значення Гримич М. Традиційний світогляд… - С. 118 - 119. .

Священнослужителі, котрі переважно були вихідцями з селянського середовища, часом дозволяли собі порушення шлюбно-сімейних приписів під час здійснення таїнства вінчання.

Церковне вінчання в Україні у XVII - на початку XVIII ст. не було необхідною умовою для того, щоб визнати шлюб законним перед лицем суспільства і держави, і хоча у багатьох випадках це таїнство виконувалося, воно мало значення лише релігійного, а не юридичного акту. Не вінчання у церкві започатковувало справжнє подружжя, а лише народне весілля. Цікавим є той факт, що навіть тодішнє православне духовенство часто жило невінчаним шлюбом, а здійснювали обряд церковного вінчання лише тоді, коли висвячувалися на священика чи диякона.

З утворенням Синоду контроль за шлюбно-сімейними відносинами значно зріс. Однак в українських єпархіях навіть на початку цього століття вінчання в церкві і весілля часто відбувалися не в один день, а через певний проміжок часу. Нерідко повінчані пари жили окремо, у своїх батьків, доки не відсвяткують весілля.

Такий традиційний погляд на шлюб побутував і серед козацької верхівки. Прикладом шлюбного етикету є публікація на сторінках часопису „Киевская старина” студії „Гетманское приглашение на свадьбу”, в яких на конкретних прикладах показано шлюбно-сімейні відносини у середовищі козацької верхівки Гетьманщини XVIII ст. Гетманское приглашение… - С. 613 - 614. . Це лист дружини гетьмана Данила Апостола до Павла Якимовича Скоруппи із запрошенням його на весілля племінниці гетьмана Уляни з писарем Григорієм Юркевичем у січні 1733 р. Лист надрукований мовою оригіналу і є зразком етикету козацької верхівки того часу. Він також є підтвердженням погляду на звичай укладання шлюбу, який панував серед козацької старшини у XVIII ст. Зокрема, цей лист дає можливість побачити, що від часу церковного вінчанням до народного весілля племінниці гетьмана пройшло 3 місяці. Це свідчить про те, що навіть серед представників гетьманської родини ще не прижився церковний (канонічний) погляд на шлюб, як на таїнство.

18 листопада 1744 р. з'явився указ Синоду, який наказував священикам при вінчанні брати з молодих підписку про те, що вони відразу ж після вінчання, не чекаючи весілля, почнуть жити разом ІР НБУВ, ф. ІІ, спр. 3560, арк. 1. . Результатом цього указу було те, що в Україні молодих стали вінчати в один день з весіллям. При цьому О.І.Левицький зауважував, що „ще й тепер, як часом трапиться, що весілля через якусь причину треба конче відкласти на інший час, звичай не велить повінчаним молодим жити вкупі” Левицький О. Невінчані шлюби… - С. 107..

Синод засудив такий звичай, бо він непрямо витікав із невизнання вінчання як визначального моменту шлюбу. Тому цим указом священикам рекомендувалося при вінчанні брати з молодих підписку про те, що вони відразу ж після вінчання, не чекаючи весілля, почнуть жити разом. Священики зобов'язувалися стежити за виконанням цього наказу в парафіях і доповідати архієреєві, а «<…> ежели по-прежнему обычаю живут розно, велеть непременно жен своих взять для сожития с ними к себе в домы» РГИА, ф. 796, оп. 25, д. 546, л. 4.. Інакше молоді піддавалися церковній єпитимії, бо їх звинувачували у перелюбі Там само, л. 1 об..

Однак, у суспільстві ще тривалий час продовжував існувати звичай, коли тільки після весілля співжиття молодих визнавалося законним громадою. Т.Єфименко зауважував: „Але наскільки мізерне було значення таких приписів видно хоча б із того, що в багатьох місцевостях України навіть на даний час ті, що повінчалися, але не справили «весілля», не вважаються подружжям, не допускаються звичаєм до спільного життя, і якщо молодий у проміжку між вінчанням і «весіллям» помре, то молоду продовжують вважати «дівчиною» Ефименко Т. Обычное право украинского… - С. 658. . Прикладом ігнорування цього наказу козацькою верхівкою Гетьманщини є лист генерального хорунжого Миколи Ханенка до знатного бунчукового товариша Григорія Скорупи із запрошенням на весілля своєї дочки Анастасії і Петра Савича від 2 серпня 1752 р. У листі прямо вказується на те, що заручини відбулися ще минулого року, а за домовленістю сторін весілля святкували 6 вересня 1752 р. Приватні листи… - С. 121. . Причому йшлося про весілля, а не вінчання.

Незважаючи на зусилля Церкви і держави, вінчання і весілля відбувалися в різні дні. Свідчення про це зустрічаються в матеріалах духовних судів. Так, 24 лютого 1763 р. Чернігівська духова консисторія розглядала справу про розлучення мешканців с. Жуковичі Олексія Лагідного та Іуліани Моховик, котрі одружилися в близьких ступенях духовного споріднення. Повінчав пару ігумен Андроникового монастиря Герман. Причому споріднення виявилося «чрез шесть дней, когда еще не играли веселья, дошло ему игумену знать, что предсказанной девицы Иулианы отец Григорий Моховик воспринимал от купели святого крещения показанного Стефана Лагодного отца женихового» ЦДІАК України, ф. 2011, оп. 1, спр. 13, арк. 1..

У 1789 р. з'явився указ духовної декастерії з Новгород-Сіверського на Чернігівщині: „До сведения доходит, что в новгород-северской епархии священнослужители, венчая в церкви браки, и по обвенчании тех брачившихся лиц распускают в разные домы, кои в оных до называемого по их обычаю брачного «веселия» живут по несколько лет, а некоторые из них после оного таинства и к вечному между собою разлучению поступают” О.Л. Воспрещение повенчанным молодым жить врозь до свадьбы / О. Л. // Киевская старина. - 1900. - № 2. - С. 67.. Тож у даному документі священикам знову нагадували про необхідність контролювати тих, хто не дотримується настанов церкви. Як свідчить указ, РПЦ навіть наприкінці XVIII ст. доводилося вдаватися до адміністративних заходів впровадження у практику церковного вінчання. Сила народного звичаєвого шлюбного права жила у побуті народу в ХІХ ст. і навіть на початку ХХ ст. У численних етнографічних записах трапляються твердження, що вирішальним фактором у створенні сім'ї народ вважав не церковне вінчання, а весілля. Етнограф П.Я.Литвинова-Бартош зазначала: „І у нас, як і скрізь на Україні, весілля одно, а вінчання друге. Буває, що люди живуть не вінчавшись, на віру, відбувши потихеньку хоч маленьке весілля, не відбувши ж весілля не можна жити у парі, хоч б люди і повінчались” Литвинова-Бартош П. Весільні обряди і звичаї у селі Землянці Глухівського пов. у Чернігівщині / П. Литвинова-Бартош // Матеріали українсько-руської етнології. - Львів, 1900. - Т. ІІІ. - С. 70. .

Вінчання в храмі визнавалося селянами як обряд, необхідний для головного при укладанні законного шлюбу - весілля. Ставлення до нього як до священного таїнства нетипове. Благочинні скаржилися на сміх, непристойні розмови і шум у храмі під час вінчання, на вимоги селян скоротити довгу церемонію. Кульмінацією укладання шлюбу було весілля. Вінчання без нього, вважали селяни, робило шлюб незаконним, а весілля без вінчання все одно робило законним шлюб. У свідомості селян дотримання численних весільних звичаїв було обов'язковим. Весілля розглядалося як запорука щасливого подружнього життя: від нього залежало вирішення господарських проблем, народження дітей тощо.

Погляд на шлюб як звичайну угоду між подружжям та ігнорування церковного вінчання зберігалися серед козацької старшини навіть у другій половині XVIII ст. Є відомості, що старший син Кирила Розумовського, останнього гетьмана України, Олексій Кирилович, свою офіційну дружину вигнав із дому, забравши у неї чотирьох дітей, потім почав жити з селянкою Марією Соболевською. Від цього невінчаного шлюбу з'явилося десятеро дітей, які й продовжили рід Розумовських. Цей приклад яскраво свідчить про те, що навіть у середовищі заможної еліти Гетьманщини існували невінчані шлюби. Але, як бачимо, вони були викликані переважно не економічними обставинами, а неможливістю повторного одруження у зв'язку з відсутністю для цього законних причин. Тому Олексій Кирилович Розумовський, не розірвавши попереднього шлюбу, почав жити невінчаним шлюбом із звичайною селянкою, яка до того мала нижче за нього соціальне становище.

За петровським законодавством (Духовним регламентом) особливо тяжко карали тих, хто вдавався до забобонів. На таких людей чекали тортури, заслання і каторжні роботи. Причому до забобонів належали не просто наслідування язичництва, а різні явища релігійного життя: оголошення про відкриття нових святих ікон, юродство, крикливства (прояв жіночої істерії) та ін. Петро І з підозрою ставився до подібних явищ і звинувачував осіб, які цим займалися, в обмані. А.С.Лебедєв з цього приводу зазначав: «Багато освячених віковою древністю звичаїв і вірувань, як, наприклад, будівництво каплиць із лампадками, які ледь жевріють, публічні ходіння вулицями з іконами і святою водою, різні привіски до образів і тому подібні прояви простодушного давнторуського благочестя, тепер прямо віднесені були до забобонів і тому суворо переслідувалися» Лебедев А.С. Исторические разыскания в южнорусских архивах / Амфиан Степанович Лебедєв. - М. : В Университетской типографии, 1884. - С. 21. .

Найбільш стійкими пережитки язичництва були у сфері шлюбно-сімейних відносин. Причому вони допускалися і мирянами, і духовенством. Комісія благочиння у 1764 р. звертала увагу на те, що укладання шлюбів у Київській єпархії супроводжувалося багатьма непристойними діями. Зокрема, звичними були галас, танці, співи, вживання нецензурних слів тощо.

Саме на священно- і церковнослужителів було покладено обов'язок викорінити зі свідомості парафіян звичаєве право і язичницькі пережитки. Тому кожен із них мав проводити у церкві відповідну бесіду з парафіянами і звітувати у духовне правління про виконану роботу.

Фрагментарні свідчення про шлюбно-сімейні відносини можна віднайти в полемічній літературі, зокрема у «Перспективі» К.Саковича та «Літосі» П.Могили. Торкаючись питань церковних обрядів Православної Церкви, які відчували сильний вплив дохристиянського культу, прибічник католицизму К.Сакович згадував про збереження на українських землях пережитків таких форм шлюбу, як викрадення, звичай купівлі-продажу жінок. Визнання народним звичаєвим правом цих форм укладення шлюбу підтверджує і «Літос» П.Могили. Однак, критично оцінюючи повідомлення цих письменників, зауважимо, що, напевно, дотримувалися таких звичаїв цілком символічно, за попередньою домовленістю.

Таїнство шлюбу мало здійснюватися в парафіяльній церкві одного з тих, хто укладав шлюб. Винятком у Російській державі був лише Сибір, де через те, що на один храм там припадав великий географічний район, тому із дозволу єпархіального архієрея вінчання могло здійснюватися поза храмом. 12 серпня 1769 р. Синодом було оголошено указ, «чтобы священники, мимо церкви, в часовнях никого не венчали; а если-же где по весьма дальним расстояниям церквей, оказалась в том необходимая нужда, оное оставляется на собственное рассмотрение тех епархий преосвященных архиереев» ПСЗРИ. - Т.XVIIІ. - № 13334; ЦДІАК України, ф. 990, оп. 1, спр. 714, арк. 1; РГИА, ф. 796, оп. 50, д. 307, л. 1-1 об. . Це було здійснено з метою уникнення таємних і незаконних шлюбів. У 1775 р. з'явився указ, згідно з яким шлюби можна вінчати лише у своїй парафіяльній церкві ПСЗРИ. - Т.XХ. - № 14356..

Шлюб укладався лише за особистої присутності нареченого і нареченої. Винятки були лише для осіб імператорської крові, котрі вінчалися з іноземними принцесами.

Протягом року шлюби укладалися нерівномірно. З релігійних та економічних причин найбільша їх кількість припадала на січень-лютий і жовтень-листопад. Таїнство шлюбу заборонялося здійснювати в чотири річні багатоденні пости - Великий Пасхальний (48 днів), Різдвяний (40 днів), Петрів (20 днів), Успенський (15 днів); з 25 грудня по 6 січня, у всі дні Масниці (перший тиждень перед Пасхальним постом) і протягом пасхального тижня, в кануни і в самі дні церковних і державних свят; у дні коронації і «зішестя на престол» царя; напередодні середи, п'ятниці і неділі протягом усього року. Цим пояснюється відсутність шлюбів у березні і грудні, і невелика кількість у квітні, червні і серпні. Мінливість кількості шлюбів у лютому пояснюється перехідним характером Великого посту, який міг починатися або в лютому, або в березні. Рекомендувалося здійснювати таїнство вінчання вдень.

Численні шлюби взимку і восени були також пов'язані з аграрним циклом: після закінчення сільських робіт у вересні починалися періоди одруження, які досягали свого апогею в січні-лютому і припинялися до початку нового циклу аграрних робіт - в березні-квітні.

Духовенство іноді дозволяло собі здійснювати таїнство вінчання в заборонені дні. Покласти край такій ситуації зробила спробу Катерина ІІ, котра 6 червня 1765 р. проголосила указ «Об издании книги от Духовной Комиссии о степенях родства, в коих брак воспрещается и о днях, в которых венчание браков церковными правилами, не дозволено». Імператриця наказала, щоб члени Синоду «немедленно сочинили такой лист или книжку в народ, в которой бы целого года дни были означены, в которые именно запрещается быть бракосочетанию, дабы во всем государстве православный закон исповедывающие не имели в бракосочетании никакого затруднения, но ведали бы сами по всему году о точности сих дней, и потому оные себе сами избирали» ПСЗРИ. - Т.XVII. - № 12408. .

Вінчання заборонено було здійснювати ввечері, також неприпустимим визнавалося одночасне укладання шлюбу кількох пар наречених. Компетентним вважався парафіяльний священик нареченого або нареченої. Шлюби осіб різних християнських конфесій мали бути повінчані священиком тієї віри, до якої належала наречена. Як правило, коли порушувалися ці норми, то шлюби визнавалися незаконними і розривалися. Так, у грудні 1763 р. у Чернігівській духовній консисторії покарали священика с. Михайлівка Якова Павлова за повінчання пари без згоди батьків, у період посту, «в полуночное время» Держархів Чернігівської обл., ф. 679, оп. 1, спр. 838, арк. 1 зв. .

5 травня 1779 р. за поданням чернігівського єпископа Феофіла Синод ухвалив рішення про штрафування і заслання на півроку в монастир священика с. Мохнатин Федора Штацького. Ієрей повінчав піддану Єлецького Успенського монастиря Килину Сакун із підданим бунчукового товариша Василя Коморовського Тишком Ткачем, причому «не своего прихода на сырной неделе» РГИА, ф. 796, оп. 60, д. 191, л. 10. .

В Білгородській духовній консисторії в 1787 р. було анульовано шлюб між князем Кантемиром і Єлизаветою Хрущовою. Крім того, що чоловік перебував під слідством за вбивство, шлюб укладався «в возбраненное церковными установлениями время, то есть на сырной неделе в субботу» ЦДІАК України, ф. 2009, оп. 1, спр. 1212, арк. 158 зв. . Священика було позбавлено сану й відправлено в монастир.

24 лютого 1795 р. Білгородська духовна консисторія отримала «доношение», що нібито священик с. Пісочино Яків Прокопович «отважился обвенчать пару (Матвія Кулика з вдовою Ганною Коноваленко. - Прим. І.П.) не в законное время» ЦДІАК України, ф. 2009, оп. 1, спр. 3347, арк. 1., тобто в піст, у сиропустну середу. Ієрей же виправдовувався, що вінчав у неділю, а в середу лише записав у метричну книгу. Консисторія, зваживши обставини справи, вирішила, що «дело <…> подходящее к клевете» Там само, арк. 2. .

Правило про невінчання шлюбів у певні дні року відображено в 50-й главі Кормчої книги: „да никтоже убо отъ иерей дерзнет в сия дни кого в супружество венчати, под лютою правильною казнию, паче под извержением” Павлов А.С. 50-я глава Кормчей книги… - С. 96.. Тож хоча шлюб, повінчаний у заборонений час, і залишався законним, однак священик, котрий його здійснив, піддавався крайньому канонічному покаранню - позбавленню сану.

Можна припустити, що випадки вінчання молодих у заборонені дні були не поодинокі, однак загальновідомими вони ставали лише в разі донесення зацікавлених осіб до духовних правлінь або безпосередньо єпархіальним архієреям.

Громадянський шлюб - поняття сучасне. У XVIII ст. такі шлюби називалися «блудним співжиттям». Саме під це поняття підпадали невінчані і незаконні шлюби. У традиційному суспільстві невінчані чоловік і дружина, які мали подружні відносини, намагалися приховати цей факт. Вони стверджували, що вінчані і їхній шлюб є законним. Однак при детальному розгляді справи виявлялося, що подружжя не могло назвати точну дату свого вінчання, ім'я священика, котрий здійснив обряд, церкву, в якій вони були вінчані, а також імена свідків. Одним із головних доказів вінчання була запис у метричній книзі. Найчастіше з цього запису і починалася перевірка законності шлюбу.

За слушним зауваженням церковного історика і правознавця М.С.Суворова, громадянські шлюби закорінені в середніх віках, а їх поява пов'язана з римо-католицьким церковним правом, в якому формальне церковне освячення вимагалося не з боку його релігійного освячення для законності шлюбу, а з боку публічності, як юридична гарантія дійсного існування шлюбу Суворов Н. Учебник церковного… - С. 379. . Приводом же до появи громадянського шлюбу послужила Реформація і поява багатьох християнських конфесій зі своїми правилами укладання шлюбу, а також започаткований і сформований спочатку французькими теологами і юристами, а потім філософами природного права погляд на шлюб, як на договір, що підлягає державному регулюванню і юрисдикції, як і будь-які інші цивільні договори. Тому поняття «громадянського шлюбу» належить не до форми укладання шлюбного союзу, а охоплює весь шлюбний інститут з тих його боків, які пов'язуються з Церквою і входять у науку церковного права, тобто держава зі своєї точки зору, а не з церковної, регулює і перешкоди до шлюбу, і спосіб укладання шлюбу, і мотиви для його розірвання.

Литовські статути другої половини XVI ст. визнавали законними лише „вінчаний” (освячений у Церкві) або „шлюбний” шлюб. У них неодноразово згадувалося про шлюб із „невінчаною”, „нешлюбною дружиною”, який трактувався як напівлегальний і підлягав карному переслідуванню поряд із перелюбом. У параграфі про незаконнонароджених у Статутах в окрему категорію виділялися діти, прижиті „із невінчаною дружиною”: вони були менш безправними порівняно з народженими від перелюбу Іларіон (проф. І.Огієнко) Українська культура і наша Церква. Ідеологія Української Православної Церкви. Життєпис / Іларіон. - Вінніпег : Волинь, 1991. - С. 34..

Яке же ставилося оточення до громадянських шлюбів - з розумінням чи з осудом ? Існує думка, що на українських землях невінчані шлюби, тобто громадянські, в очах тогочасного суспільства вважалися цілком законними. За дослідженнями російського історика К.П.Мареєвої, громадська думка завжди негативно ставилася до громадянських шлюбів. Великі сумніви викликав у громади навіть законний шлюб, якщо він був укладений «на стороні», в чужій парафії, коли весілля не святкувало все село. Односельці висловлювали сумніви, зазвичай позаочі, засуджували, насміхалися і пліткували між собою, не повідомляючи владі. Доноси від населення були рідкістю і з'являлися лише тоді, коли хтось намагався «насолити» комусь тощо Мареева Е.П. Проблема существования гражданских браков в Тамбовской губернии, ХІХ в. / Е. П. Мареева // Социальная история российской провинции в контексте модернизации аграрного общества в XVIII-XX вв. : м-лы междунар. конф., май, 2002 г. : тезисы докладов [отв. ред. В.В.Канищев]. - Тамбов, 2002. - С. 127. .

Однак на практиці такі невінчані шлюби могли існувати доти, доки не виникало суперечок про права або спадщину, адже у випадках судових позовів, держава і закон ставали на бік вінчаних шлюбів. Іноді, прагнучи отримати якусь користь, позивач звертався до суду і заявляв про незаконність свого шлюбу. У винесенні вироків влада підтримувала вінчані шлюби і тим самим боролася проти невінчаних. Наприклад, православний князь Станіслав Воронецький багато років прожив у шлюбі з Мариною Гулевичевною, подарував багато маєтків і грошей, називаючи її у документах „малжонкою”. Одного разу між подружжям виникла сварка. Князь написав скаргу до суду, у якій свою дружину називав „пани Марина Гулевичевна, которая се менить біти жоною моею, а не есть, бо-мь шлюбу зь нею не браль” (тобто не вінчався). А Марина, з'являючись зі своїми скаргами до суду, продовжувала називати князя Воронецького своїм „малженкомь”, і уряд, як і раніше, титулував її „княгинею Станіславовою Воронецькою” Левицкий О. Черты семейного быта… - С. 36. .

У зв'язку з тим, що „въ семейной сфере старина дольше всего удерживается и сохраняется всего прочнее” Ефименко Т. Обычное право украинского… - С. 657. , у XVIII ст. в українському суспільстві продовжувала зберігатися подвійність поглядів на умови правильного укладання шлюбу. Не лише простий народ, а й заможні верстви продовжували керуватися звичаєвим правом і розглядати шлюб, як акт громадський, заснований на вільній домовленості обох сторін. Цікавим є той факт, що навіть представники тодішнього православного духовенства часто жили невінчаним шлюбом, а здійснювали обряд церковного вінчання лише тоді, коли висвячувалися на священика чи диякона, і це їм не шкодило при висвяченні. З часом ситуація змінилася. Щодо цього О.І.Левицький зазначав: „<…> церковні давні погляди на сутність шлюбу були ще живими в малоруському суспільстві; але вище духовенство не могло більше поблажливо ставитися до них, а зобов'язане було пристосовуватися в цій справі до поглядів центрального уряду, який суворо наполягав на безумовному виконанні шлюбних церковних постанов” ІР НБУВ, ф. 81, спр. 10, арк. 2. . За дослідженнями знавця звичаєвого права О.О.Смирнова, у ХІХ ст. у народі остаточно утвердилося уявлення, що шлюб є союзом «на віки» Смирнов А. Очерки семейных отношений… - С. 96..

Дуже важко простежити існування в Гетьманщині невінчаних шлюбів, адже коли справи між подружжям не доходили до позовів у суд, то вони самі вирішували всі свої суперечки, і це не було зафіксовано у писаних джерелах. Безсумнівно, велика кількість людей не відмовлялася від церковного вінчання, адже до цього їх змушували як релігійні почуття, так і настанови духовенства. Воно проголошувало відлучення від Церкви тих, хто жив невінчаним шлюбом. Діти, народжені від невінчаних шлюбів, вважалися незаконними, отримували прізвище матері і позбавлялися громадянських прав. Тому турбота батьків про дітей змушувала їх не ухилятися від церковного вінчання. Але на практиці шлюб в очах громади вважався законним і без церковного вінчання. Тому тут можна говорити не про перемогу церковних правил над народними традиціями, а про компроміс між ними.

У 1726 р. шляхтич Василь Виговський скаржився в Овруцький гродський суд на панів Вербицьких, котрі посватали за нього дочку і навіть повінчали з ним, а потім порушили договір: не дочекавшись весілля, віддали дівку за іншого. Скаржник зовсім не претендував на вінчану наречену, а лише вимагав компенсувати йому збитки Левицкий О. Обычные формы заключення… - С. 9 - 10. . Даний приклад свідчить про те, що церковне вінчання не являло собою обов'язкової умови для того, щоб шлюб був визнаний законним у суспільстві. Хоча у більшості випадків це таїнство здійснювалося, воно мало значення акту більше релігійного, а не юридичного. Не церковне вінчання передбачало законне сімейне життя, а весілля. Ще одним доказом цього є відомості про шлюб між племінницею гетьмана Данила Апостола Юліаною Максимівною і писарем Григорієм Юркевичем. Заручини і вінчання молодих відбулося 25 січня, а весілля справили 22 квітня 1733 р. Тож між вінчанням і весіллям минуло три місяці, а молоді протягом того часу не вважалися законним подружжям і жили окремо Гетманское приглашение... - С. 614. .

Контролером у сфері шлюбно-сімейних відносин завжди була Церква. У зв'язку з цим повідомлення про громадянські шлюби завжди виходили від священнослужителів. Починаючи з XVIII ст. Церква стала встановлювати цілковиту монополію у шлюбно-сімейній сфері життя суспільства і регулювати його. Уряд Російської держави звернув увагу на те, що в Гетьманщині вінчання в церкві і весілля часто відбувалися не в один день, а через певний проміжок часу. Нерідко повінчані пари жили окремо, у своїх батьків, доки не відсвяткують весілля. За правління Єлизавети Петрівни Синод звернув увагу на те, що вінчання у Гетьманщині відбувається іноді задовго до весілля, а повінчані не вважаються чоловіком і жінкою.

Своєрідність об'єктивних соціально-економічних, політичних умов у Гетьманщині XVIII ст. викликали різноваріативність типів шлюбів. Дослідники виділяють такі його форми: за згодою (договором, домовленістю); уходом; уводом; на віру. Перший варіант шлюбу вважався законним; інші - ні, оскільки вони не вписувались у систему державного права та релігійних канонів.

Як наслідок опору втручанню Церкви у шлюбно-сімейну сферу і намаганню її регламентації, виникла нова форма невінчаного шлюбу - „на віру”, яка набула поширення в Гетьманщині у XVIII ст. Петренко І.М. Невінчані (громадянські) шлюби… - С. 172. Її наявність свідчить про загострення тут соціально-економічних і демографічних відносин. До таких шлюбів часто вдавалися розлучені або вдівці, які, згідно з чинним законодавством, не мали права більше вінчатися, адже Церква негативно ставилася до розлучень і повторних шлюбів, намагаючись їх не допустити, вважаючи союз чоловіка і жінки непорушним. Однак у реальному житті у зв'язку з високою смертністю, відірваністю від домівок козаків під час військових походів або тимчасовим відходом чоловіків на заробітки, вони побутували. Такі обставини змушували мирян жити невінчаним шлюбом, не зважаючи на церковні заборони. Наприклад, у травні 1754 р. Онисим Александровський скаржився Параскевії Сулиминій, дружині переяславського полковника, про те, що швець із с. Мицалівки має нешлюбну дружину, особу якої потрібно перевірити. Він зазначав: „<…> тут же, у дворе, без (ъ) законно друго (й) го (д) живуть, какь му (ж) з (ъ) женою <…>” Приватні листи XVIII ст…. - С. 124. . Хоча швець і бажав із жінкою обвінчатися, але вона мала показати свідоцтво або запросити свідків, які б підтвердили, що у неї немає законного чоловіка.

До таких шлюбів вдавалися і бідняки, які не мали грошей справити весілля, а також ті, хто не дістав батьківського благословення. Православна Церква хоч і засуджувала такі відносини, але нічого не могла вдіяти з об'єктивними обставинами реального життя.

Невінчані (громадянські) шлюби були явищем, характерним переважно для зрілих людей, котрі вже мали шлюб. Однак зустрічалися і випадки громадянського співжиття серед молоді. До тих, хто вже побував у шлюбі, мав дітей, ставилися з розумінням. Молоді жінки найчастіше вступали в громадянські шлюби, тікаючи від нелюбого чоловіка або нареченого. Церква в таких випадках повертала їх до законного чоловіка і накладала семилітню єпитимію.

Найбільше громадянські шлюби були поширені серед солдаток. Ця категорія населення була великою, особливо у XVIII ст., коли Російська держава вела численні війни. Почасти такі жінки за відсутності чоловіка вступали в незаконні подружні стосунки. Громадська думка суворо не засуджувала солдаток, особливо тих, котрі з примусу вийшли заміж або мали малолітніх дітей, але через матеріальну скруту не могли їх прогодувати. Коли навіть через багато років з'являвся перший чоловік, то другий шлюб солдатки визнавався незаконним і жінку повертали у попередню сім'ю. У таких випадках саме на прохання першого чоловіка і починався розгляд справи, під час якого і виявлявся невінчаний шлюб.

Поступово Православній Церкві за допомогою державних законів удалося ввести як обов'язкове для християнина вінчання у храмі й оголошення його таїнством. Тривалий час ритуал православного вінчання складався з двох частин - заручення і власне вінчання. Заручення походило ще від язичницьких часів і було суто світським обрядом. Воно становило собою своєрідний договір, під час якого батьки наречених висловлювали згоду на шлюб, домовлялися про його умови, складали „рядний запис” - письмовий документ про посаг нареченої. У давнину заручення фактично було майновою угодою між майбутнім подружжям, у разі його невиконання стягувався штраф. Отже, заручення означувало громадсько-юридичні підстави для шлюбу, а саме весілля виступало лише актом виконання договору. Тому заручення не мало релігійного значення і було суто цивільним актом. Християнська Церква пристосувалася до такого погляду на цей акт, освятила його іменем Христа й оголосила непорушним, хоча вирішальний момент убачала у вінчанні.

Таким чином, незважаючи на всі зусилля Православної Церкви, серед мирян продовжував побутувати погляд на шлюб як на звичайну угоду. Це аж ніяк не узгоджувалося з прагненням Церкви навіяти пастві погляд на шлюб як таїнство. У шлюбно-сімейних відносинах XVI-XVII і навіть XVIII ст. зберігалися риси дохристиянського часу, які тісно поєдналися з християнськими, творячи своєрідну культуру сім'ї. Поступово Православній Церкві вдалося викорінити багатоженство, впровадити хрещення дітей тощо. Натомість визнання єдино обов'язковим церковного шлюбу - вінчання приймалося нелегко. Шлюб і надалі вважався законним не внаслідок таїнства вінчання, а внаслідок змовин (угоди між батьками наречених) і традиційного ритуалу - «весілля». Ситуація мало змінилася і після відповідного указу імператриці Єлизавети Петрівни 1744 р., церковний шлюб досить повільно приникав у свідомість і повсякденні практикуми соціуму.

Причинами, через які миряни ігнорували вінчальний шлюб, можна визначити і цілком побутові, не пов'язані зі світоглядом, зокрема, віддаленість церкви від поселення, при одруженні з втікачами, у випадку одруження при існуванні нерозірваного шлюбу, через занадто дорогу плату за вінчання.

У багатьох випадках такому повільному прищепленню традиції вінчального шлюбу у свідомість мирян сприяли священнослужителі, котрі, здавалося б, мали культивувати церковні норми. Незважаючи на це, ієреї допускали численні порушення шлюбно-сімейних канонів: освячували четверті шлюби, приховували громадянські (невінчані) шлюби, вінчали наречених у заборонені дні (у пости) і години (вночі), недозволених місцях (каплицях, вдома). Тому Церкві спочатку потрібно було примусити священнослужителів належним чином виконувати свої обов'язки. Це робилося шляхом запровадження покарань, штрафів, позбавлення сану, дисциплінарних покарань (тимчасова заборона здійснювати служби). Зрештою, застосовуючи щодо мирян різноманітні засоби православного виховання, які охоплювали всі вікові категорії парафіян, поступово формувалася потреба в дотриманні норм християнської етики.

Поряд із законними шлюбами існувала суспільно визнана форма вільного союзу чоловіка і дружини - невінчані (громадянські) шлюби, які являли собою пережиток звичаєвого народного права. У реальному житті вони продовжували існувати і в XVIII ст., однак згадки про них в офіційних джерелах практично не зустрічаються. На практиці такі шлюби виявлялися тільки тоді, коли справа доходила до суду. Пояснити це можна тим, що Церква була безсилою у боротьбі з такими явищами, тому часто воліла їх не помічати. Проте у повсякденних практиках, на побутовому рівні, люди пристосовувалися до життєвих умов, не занадто переймаючись тим, що вони великі грішники.

***

У XVIII ст. у повсякденних практиках соціуму південно-руських єпархій РПЦ функціонувала розгалужена система шлюбно-сімейного законодавства, зокрема, діяли звичаєве право, польсько-литовське законодавство, правові акти автономного гетьманського уряду, російські закони і церковне право.

З початку XVIII ст. основним джерелом шлюбного права була не лише Кормча книга, а й постанови Синоду й укази імператорів, котрі втручалися і коригували канонічне право з огляду на державні інтереси. Одним із наслідків реформування Церкви стало запровадження єпархіального управління і створення духовних консисторій. З 20-х рр. XVIII ст. у компетенції церковного суду перебували лише справи про незаконні шлюби і розлучення шлюбів, зокрема, укладених у заборонених ступенях споріднення або свояцтва, із примусу батьків або поміщиків, а також про двоєженство і двоємужжя, перелюб та інші. Структуру церковних судів можна визначити як двоступеневу, де вище місце посідала духовна консисторія, на другій сходинці знаходилися духовні правління в протопопіях і намісництвах. Дисциплінувати парафіяльних священиків і змусити виконувати вказівки Синоду і консисторій було досить важко, оскільки тяжіння до усталених традицій простежувалося до кінця XVIII ст.

Між селянською родиною і державою існувала община (громада) - організація безпосередніх виробників. Регулювання шлюбно-сімейних відносин у селі здійснювалося общиною як прямим, так і опосередкованим способом: вироблені звичаї і традиції керували свідомістю і вчинками окремих осіб. Форми безпосереднього регулювання були різними. Повсякденний контроль за побутом селянських сімей здійснювався і всією сільською общиною, і за її дорученням - виборними особами, сусідами, родичами. Конфліктні ситуації (залежно від їх гостроти і важливості) вирішувалися на місці або виносилися на розгляд сільських сходів. Община прагнула регламентувати практично всі сторони сімейного побуту селян і передусім укладання шлюбів. З часу утворення селянська родина опинялася під опікою сільської громади, яка регулювала відносини між чоловіком і дружиною, батьками і дітьми, іншими членами сім'ї. Безсумнівно, позиція сільської громади сприяла стабілізації і нормалізації сімейного побуту селян, зокрема їх подружніх відносин (наприклад, осуд жорстокості чоловіків у стосунках із дружинами тощо).

У жодній галузі права звичай не виявився настільки життєвим і живучим, як у сімейній сфері. Не лише після прийняття християнства дохристиянські звичаї не піддалися знищенню, але продовжували побутувати до кінця ХІХ ст. у формі сімейних обрядів. Незважаючи на зусилля держави і Церкви, християнство не змогло до кінця перебудувати світогляд і менталітет народу. Сім'я так і залишилася тим ретранслятором, який зберігав і передавав родинні традиції. Дохристиянські цінності не вдалося повністю знищити навіть каральними санкціями. Склалася своєрідна цілісна система, в якій християнські норми і цінності поєднувалися з язичницькими обрядовими діями. Це наочно простежується в поєднанні православного вінчання і язичницького весілля, які стали невід'ємними атрибутами укладання шлюбу.

РОЗДІЛ 3. ОСНОВНІ УМОВИ І ПОРЯДОК ФОРМУВАННЯ СІМ'Ї ТА ВНУТРІШНЬОСІМЕЙНІ ВІДНОСИНИ В ПОВСЯКДЕННИХ ПРАКТИКАХ СОЦІУМУ

3.1 Згода на укладання шлюбу

Морально-релігійна орієнтація сім'ї була спрямована на авторитет її глави, повагу до старших. Така позиція покірності призводила до залежності дітей від батьків. У цьому питанні велика роль відводилася Церкві. Орієнтація Церкви на покірність дітей батькам, очевидно, мала призвести до того, що діти не мали чинити їм опору і заявляти про свою позицію.

До умов укладання шлюбу, визначених суспільним побутом, належала насамперед згода - батьків або опікунів нареченого й нареченої на шлюб, поміщиків на шлюб селян Воскресенский Н.А. Законодательные акты… - С. 420. . У 1722 р. виникла нова умова для укладання шлюбу, запроваджена світським законодавством, - згоду на шлюб гардемаринів мали давати їхні командири ПСЗРИ. - Т.VI. - № 3937. .

Перш ніж укласти шлюб потрібно було виконати ряд умов, які робили б його легальним і визнаним суспільством. Першим нововведенням Петра І у цьому напрямку було узаконення вільного вибору нареченого і нареченої (3 квітня 1702 р. видано указ про скасування «рядних записів» - договору батьків наречених про те, що їхні діти одружаться у визначений термін, де вказувався розмір приданого нареченої, іноді обумовлювався розмір неустойки на випадок недотримання договору) ПСЗРИ. - Т.ІV. - № 1907.. Згідно з указом Петра наречений міг не одружуватися, коли його обраниця була «безобразна, скорбна и нездрава» Там само. . Для знайомства майбутнього подружжя встановлювався термін у шість тижнів від заручин до вінчання. Отже, влада батьків щодо влаштування долі дітей суттєво обмежувалася, культивувався погляд на сімейний союз як акт волевиявлення наречених.

Цареві Петру І випало важке завдання - примирити дві протилежності: зберегти вільний вибір тих, хто укладав шлюб, водночас залишити право батькам брати участь в укладанні шлюбів дітей. Таке завдання було розв'язане шляхом запровадження указом від 12 квітня 1722 р. присяги для батьків і поміщиків, котрі клялися у тому, що одружують своїх дітей і селян без примусу Никольский В. Н. Обзор главнейших постановлений… - С. 103. .

Синодським указом від 5 січня 1724 р. «О непринуждении родителей детей и господам рабов своих и рабынь к браку без самовольного их желания» примусові шлюби були остаточно оголошені недійсними під загрозою стягнення великих штрафів із батьків і поміщиків ПСЗРИ. - Т. VII. - № 4406. . Вищі прошарки суспільства присягали в Синоді, інші - в єпархіях, а дрібні різночинці - священикам, які спеціально для цього призначалися. Порушників присяги піддавали церковному і світському покаранню, якщо надалі виявиться, що вони чинили тиск на тих, хто укладав шлюб. Формально присяга проіснувала до 1775 р.

Суворо наказувалося записувати шлюби в метричні книги. Священнослужителі зобов'язувалися рапортувати в консисторію, а вона - в Синод про отримання указу про заборону здійснювати вінчання без дозволу батьків і поміщиків.

Проте на практиці примусові шлюби продовжували існувати. Велике значення при цьому мала позиція парафіяльних священиків, котрі, зловживаючи своїми обов'язками, вінчали молодих насильно, без їхньої згоди, а за домовленістю з батьками.

26 січня 1744 р. козак Прилуцького полку Іван Новицький скаржився в Київську духовну консисторію на козака Івана, котрий, «приехавши в дом Новицкого в Монастырище без бытности его ночью оную дочь его Новицкого своровал и из собою увел» ІР НБУВ, ф. ІІ, спр. 6838, арк. 1.. Його дочка Ганна була заручена за козаком Вакулою Зубом, причому, як стверджував Іван Новицький, добровільно.

Селянка Парасковія Філіпова, яка втекла від поміщика Хрущова (імовірно, із Слобідської України) у 1773 р. і перебувала на утриманні Києво-Печерської лаври, повідомила, що її силою видали заміж у 14 років ЦДІАК України, ф. 59, оп. 1, спр. 7137, арк. 9. .

У 1778 р. у Катеринославській духовній консисторії розглядалася справа про насильне повінчання у слободі Берецькі Вершини священиком Іваном Татариновим малолітнього однодворця Володимира Беленкова з Марфою Багровою. Жінка була розлучена з першим чоловіком Пилипом Валовим.

Викликаний до консисторії Іван Татаринов повідомив, що 4 липня 1777 р. приїздив до нього однодворець слободи Берецькі Вершини Іван Беленко із сином Володимиром і привіз із собою тамтешніх мешканців Кузьму Семендяєва, Микиту Макарова, Павла Зеленіна, Тихона Юденка, Єпіфана Овсяникова і дівицю Марфу Богрову. Просили його повінчати Володимира і Марфу, засвідчивши, що в них немає перешкод для укладання шлюбу: не перебувають у спорідненні, досягли шлюбного віку, виявили добровільне бажання пошлюбитися.

Батько нареченої, Олексій Багров, підтвердив, що не примушував дочку виходити заміж, однак сам на вінчанні не був, бо захворів, матері також не було через домашні клопоти. Батьків на вінчанні представляв брат матері нареченої Кузьма Семендяєв. Він присягнув, що Марфа «с доброй воли, а не из принуждения замуж выходит» Держархів Дніпропетровської обл., ф. 104, оп. 1, спр. 30, арк. 10..