Шлюбно-сімейні відносини в православній повсякденній культурі Росії XVIII ст.

Мешканка с. Мала Рача Радомишльського повіту 24-літня Марфа Радченко 31 травня 1799 р. подала в Київську духовну консисторію заяву, де просила розлучити її з чоловіком-карликом 25-літнім Кирилом Радченком. Вийшовши заміж в 1794 р., жінка «и по сие время живя супружеского телесного совокупления не имела по неимению в его Радченка должного члена», тому терпіла «немилые <…> беды да и по человечеству терпеть больше не в силах» ЦДІАК України, ф. 127, оп. 394, спр. 37, арк. 2. . Також жінка додала, що «иметь же ея у себя Радченко желает единственно для вспомоществования в работах и панщины» Там само, арк. 26 зв. .

Лікарська експертиза підтвердила безсилля чоловіка і його вроджену нездатність до статевого життя. Цього й можна було очікувати, зважаючи на те, що Радченко був карлик. Консисторія ухвалила рішення про розірвання шлюбу, і Марфа отримала дозвіл знову вийти заміж.

Таким чином, підсумовуючи вищезазначене, доходимо до висновків, що хвороба одного з подружжя, згідно з церковними канонами, призводила до розлучення лише після трьох років подружнього життя і в тому випадку, коли вона була набута до одруження. Причому винному в розлучені заборонялося знову укладати шлюб. Однак архівні документи духовних судів свідчать, що ці правила порушувалися.

Церква неохоче йшла на розлучення через хворобу одного з подружжя, тому цей привід рідко брався до уваги. Свідченням цього є невелика кількість справ, збережених в архівних фондах, де чоловік або жінка домоглися розлучення через хворобу.

Публічно заявляти про хвороби було справою делікатною, тому подружжя могло полюбовно домовитися між собою і жити окремо, не сповіщаючи про це офіційну владу. З проханням про повторне одруження через хворобу (імпотенцію) чоловіка зверталися переважно жінки, мотивуючи це неможливістю мати дітей, і просили духовний суд знову одружитися з метою їх народження. Складність розслідування таких справ полягала в їх делікатності, а довести хворобу було непросто. Такі випадки потребували проведення відповідного медичного обстеження. Лише з другої половини XVIII ст. його систематично стали використовувати для підтвердження хвороби, що, звичайно, призвело до більш реальної можливості отримати розлучення.

4.5 Побутування самовільних розлучень. Четверті шлюби

У XVIII ст. побутував такий спосіб розлучення подружжя, як написання «розлучних листів» («разводных писем»). Вони не були законною підставою для розірвання шлюбу, але широко застосовувалися в реальному житті. «Розлучний лист» становив собою письмовий документ, в якому чоловік і дружина домовлялися розірвати подружнє життя, визначали долю спільних дітей, ділили майно тощо. Юридично це не було законне розлучення, і подружжя перебувало в шлюбі, тобто, коли один із них укладав новий шлюб, то він був не дійсним. «Розлучні листи» допомагали обійти закон, який визначав обмежену кількість приводів для розлучення, позаяк повсякденне життя було різноманітнішим, ніж мертва буква закону. Крім того, законний процес розлучення вимагав тривалої і дорогої процедури, що не могли собі дозволити незаможні верстви населення.

Особливо негативно ставилася Руська Православна Церква до самовільних розлучень подружжя. Вона встановила жорсткі причини для розірвання шлюбу, як-от перелюб, відсутність одного з подружжя більше, ніж п'ять років, довічне заслання (ув'язнення) одного із подружжя, багатошлюбність, виявлення близьких родинних зв'язків, фізична неспроможність до шлюбних стосунків, безплідність дружини та інші. Тому причини для розірвання шлюбів звичаєвого права, яке віками виробило свій погляд на шлюб як на вільну угоду, яку чоловік та жінка за своєю власною ініціативою укладають і розривають, і церковні приписи не збігалися. На практиці це спричиняло до конфліктів, які ламали людські долі.

Подружжя вдавалося до «розлучних листів» у таких найбільш поширених випадках: по-перше, за обопільної згоди чоловіка і дружини, але за відсутності законних причин для розірвання шлюбу; по-друге, коли ініціатором розлучення був один із подружжя, котрий одноосібно розривав шлюб, не узгоджуючи своє рішення з дружиною або чоловіком. Законних причин для розлучення у цьому разі також не було. Істотна різниця між названими варіантами розірвання шлюбу за «розлучним листом» полягала в тому, що в першому випадку подружжя нехтувало авторитетом церковної влади і законом, а в другому - зачіпалися інтереси Церкви і покинутої половини подружжя.

У 1715 р. ніжинський хорунжий Іван Величковський одружився з дочкою новгород-сіверського протопопа Єфимією Заруцькою. Шлюб виявився невдалим, тож чоловік звернувся до київського митрополита Варлаама з проханням дати йому розлучення. У цей період „<…> церковні давні погляди на суть шлюбу були ще живими в малоруському суспільстві, але вище духовенство не могло вже більше поблажливо ставилося до них, а зобов'язане було узгоджуватися у цій справі з поглядами центрального уряду, який наполягав на безумовному виконанні шлюбних церковних постанов” ІР НБУВ, ф. 81, спр. 10, арк. 2. . Тому Варлаам надіслав прохання Івана Величковського до Синоду. Там, розглянувши справу, дозволили йому розлучитися, але заборонили одружуватися вдруге. Синод кваліфікував одруження при живій дружині перелюбом. Обурений таким рішенням, Іван Величковський 1724 р. одружився, всупереч настановам Синоду, з Анною Новицькою. Київський митрополит визнав цей шлюб недійсним і на подружжя було накладено церковну єпитимію. Однак Величковський не підкорився рішенню Синоду і не подався разом із дружиною відбувати покарання у монастир. Тоді подружжя було відлучено від Церкви. І лише після того, як у 1731 р. померла перша дружина Івана Величковського, йому вдалося виклопотати у Синоду зняття церковного покарання і дозволу доживати віку із законною дружиною Анною.

Яскравим прикладом неможливості отримати розлучення до смерті є подружнє життя бунчукового товариша Івана Миклашевського. Миклашевські належали до знатних родів Гетьманщини, вони були переважно вихідцями з поляків, за вірну службу гетьману Богданові Хмельницькому отримали землі і посади. У грудні 1724 р. молодший син стародубського полковника Михайла Миклашевського - Іван одружився з Євдокією, в подружжя народився син Павло. Наступного року прийшов наказ із Санкт-Петербурга й Івана забрали у Гілянський похід, що тривав майже два роки. За його відсутності Євдокія у Стародубі чинила блуд. Про це Іван Миклашевський свідчив: „свалявшися с некоторым моим же служителем, прижила блудно двое детей, из которых одно без моей в Малой Россіи бытности, а другое за возвращением моим из похода, взятая уже за тем пороком маткою ее в дом свой, там родила; чрез что до крайнего я пришел разоренія и обесславления” Лазаревский А. Люди старой Малороссии… - С. 251. . Жити з дружиною Іван більше не хотів і тому просив чернігівського архієрея Іродіона Жураковського дати розлучення та дозвіл повторно взяти шлюб. У справі Івана Миклашевського про розлучення брав участь Феофан Прокопович. Однак так до кінця свого життя він і не дочекався розлучення. Помер Іван Миклашевський у 1740 р., а його вдова повторно вийшла заміж за Стародубського полкового писаря Степана Петрункевича.

Такі приклади неможливості отримання законного розлучення і повторного одруження провокували мирян вдаватися до самовільних розлучень без санкції церковної влади.

Нерідким явищем було написання «розлучних листів» безпосередньо священнослужителями. Їх поведінку можна пояснити різними обставинами. По-перше, часто панотці отримували за це матеріальну винагороду. По-друге, священиків обирали на цю посаду парафіяни, у зв'язку з чим вони перебували в певній залежності від мирян, які могли їх переобрати, або впливати на них, іноді вдаватися до погроз. Парафіяльний ієрей не завжди мав можливість звернутися за допомогою до архієпископа, оскільки той перебував далеко, а панотець стикався з парафіянами щоденно. Крім того, парафіяльні священики часто позитивно ставилися до «розлучних листів», не бачачи в них нічого протиправного. Укази Синоду, в яких гостро заперечувалися і переслідувалися «розлучні листи», у віддалені єпархії потрапляли з великим запізненням або й не надходили зовсім, через що ієреї порушували закони, самі того не відаючи.

У 1730 р. указом імператриці Анни Іоанівни Синод засудив самовільні розлучення, пригрозивши ієреям у разі невиконання «тяжким штрафом, лишением священства» Полное собрание постановлений и распоряжений… - Т.7 (1730-1732). - № 2400; ПСЗРИ. - Т. VII. - № 5655. . При імператриці Катерині ІІ указом від 8 червня 1767 р. парафіяльним священикам було заборонено видавати «розлучні листи» ПСЗРИ. - Т. XVIII. - № 12935. . Синод докладав максимальні зусилля для боротьби з самовільними розлученнями. Розірвані шлюби через розлучні листи визнавалися недійсними, навіть коли подружжя десятки років проживало окремо.

Однак, незважаючи на боротьбу Синоду з розлучними листами, на практиці вони продовжували побутувати. Руська Православна Церква жорстоко карала як мирян, так і священнослужителів за їх застосування. Наприклад, у 1732 р. Синод звелів побити батогами подружжя Костилевих за «самовольно совершенное ими разлучение от сожительства друг с другом» Там само. - № 2608. . Крім того, Синод зобов'язав їх знову жити разом, чоловіка ж було заслано на каторжні роботи за місцем служби на півроку.

Суворо карали і священнослужителів, «приложивших руки к написанию разводных писем» Там само. - № 2606. . Так, одного панотця було позбавлено сану, пострижено бороду, заслано в Кирилів монастир у число «низких рабочих» Там само..

Самовільні і добровільні розлучення були поширені не тільки на тих територіях, в яких переважало православне населення, але й на Правобережжі, що належало до Польщі. Архівні рукописні джерела свідчать про те, що «розлучні листи» існували і в католицтві. Так, у Книзі гродській м. Летичева за 1713 р. зберігся «розлучний лист» дружини чоловікові, написаний польською мовою ІР НБУВ, ф. ІІ, спр. 21723-21727, арк. 4-5. .

У Гетьманщині розлучення серед простого люду ще довго відбувалися за старими звичаями. А коли такі факти ставали відомі владі, то на винного чекала єпитимія в монастирі. У 1743 р. козак Миргородського полку Ничипір Донець, колишній запорожець, добровільно розлучився з жінкою, „по правиламъ святых отецъ”, бо вони не ладнали у подружньому житті. „Розлука була справлена так само, як се робилось споконвіку по цілій Україні; скликали родичів, ті обмірковували справу, і з їх дозволу й поради Донець, з жінкою дали один одному „розводные листы”, а в них між іншим написали, що обоє вони мають право поновити шлюб з іншими особами” Фотинский О. К характеристике семейных… - С. 5.. При цьому були присутні родичі й парафіяльний священик Данило. Вважаючи себе вільним, Донець знову, вже вчетверте, одружився у Самарі з Євдокією. Причому це було не просто співжиття, а законно вінчаний шлюб, який і освятив, найімовірніше, той же священик Данило. Потім хтось доніс про це київському митрополитові, а той визнав розлучення і новий шлюб Ничипора Донця недійсним. Його розлучили з новою дружиною і відправили до Козелецького монастиря на покаяння терміном на два роки. Однак цікавою подробицею цієї справи було те, що акт розлучення Донця відбувся в присутності сільського парафіяльного священика, який потім і вінчав його вчетверте. Такий факт свідчить про те, що сільське духовенство в Гетьманщині у другій половині XVIII ст. сприймало народний погляд на шлюб як вільну угоду між чоловіком і жінкою.

О.І.Левицький наголошував на тому, що розлучення в Гетьманщині було особистою справою подружжя. Він зауважив, що „сільське духовенство <…> по-давньому поділяло народний погляд на шлюб, як на вільну угоду та змову, яку чоловік та жінка по своїй власній охоті замикають, а коли схочуть, то й ламають” Орленко Л. (ймовірно, псевдонім О.Левицького). Шлюбна розлука в Гетьманщині в XVIIІ ст. / Л. Орленко // Україна. - 1914. - Кн. 4. - С. 23.. Зрозуміло, що подібна практика не вписувалася в ту державну політику уряду і Синоду Російської імперії, спрямовану на уніфікацію шлюбно-сімейної сфери життя суспільства за загальноросійськими зразками. Така ситуація призводила до конфліктів і непорозумінь між владою і населенням у родинній сфері життя.

Починаючи з 60-х рр. XVIII ст., церковна організація значно зміцніла, жорсткіше контролювала розлучення, особливо переслідуючи самовільні. Синод почав перешкоджати розлученням, прагнучи поставити їх у суворі рамки духовних законів, зробити розлучення прерогативою формального духовного суду при архієпископі. Однак цей процес впроваджувався повільно, про що свідчать неодноразові заборони священикам давати «розлучні листи» і зроблене в 1767 р. визнання Синодом того, що «в епархиях обыватели многие от живых жен, а жены от живых мужей в брак вступают <…> и распускные письма священно- и церковнослужители им пишут, а другие, безрассудно утверждая оные быть правильными, таковые браки венчают» ПСЗРИ. - Т.XVIII. - № 12935..

В.І.Семевський зауважував, що у другій половині XVIII ст. в деяких місцевостях священики своєю владою розривали шлюби, якщо чоловік з дружиною жили «несогласно». Так, в архіві однієї слободи Челябінського повіту зберігся указ до священиків Тобольської дикастерії, згідно з яким їм заборонялося розривати шлюби за бажанням подружжя і видавати їм за своїм підписом «разводные письма» Семевский В.И. Домашний быт и нравы… - С. 77. . Це вкотре підтверджує факт того, що «розлучні листи» були поширені не лише на українських землях, але й по всій Російській державі.

Зустрічаються приклади написання «розлучних листів» за відсутності духовної особи, а при свідках, як правило, місцевих мешканцях. Так, А.Лебедєв, досліджуючи архівні документи Харківської і Курської духовних консисторії у протоколі від 20 травня 1730 р. Харківської духовної консисторії, віднайшов відомості, що мешканця м. Мерефа Прокопа Деденка в 1712 р. було забрано в полон, де він пробув 22 роки. Дружина ж його Олена вдовою залишалася вісім років, а потім вийшла заміж за іншого чоловіка, з яким прожила 11 років і прижила дітей. Прокіп, повернувшись із полону, дізнався про те, що його колишня дружина вже мала чоловіка і дітей, тому не хотів їх розлучати. Деденко взяв у неї лише 5 руб. для укладання нового шлюбу й отримав «розлучного листа» для доказу того, що він є вільним. Цього листа Олена дала йому при свідках - отамані та інших Лебедев А. О брачных разводах по архивным… - С. 29..

30 квітня 1764 р. священик Покровської церкви слободи Миколаївка рапортував у Харківське духовне правління про те, що мешканець с. Нижнього Бурлука Слобідського Ізюмського полку Іван Біда засватав Марію Григор'єву. Він просив повінчати пару після того, як духовне правління видасть «венечную память». Однак «по справке оказалось, что у Беды имеется жена Устинья, которая, по взятии его, Беды, еще в 1756 г. в службу, вышла замуж за другаго, а, по сбежании онаго безвестно, и за третьяго, с которым и ныне в супружестве находится, и по нежеланию ея с означенным ея первым мужем Бедою жить, дала ему, за руками свидетелей, о свободном ему в супружество вступления письмо» Там само. . Остаточне рішення у справі відсутнє.

Траплялися випадки, коли самовільні розлучення подружжя підкріплялися й іншими приводами, в такому випадку духовні суди іноді дозволяли розірвати шлюб. Так, 2 вересня 1733 р. мешканець м. Яблунева Петро Щелкунов подав прохання про розлучення його зі сліпою дружиною Ксенією. Вони прожили у шлюбі 28 років, народили двох дітей, але ті померли. Близько семи років тому Ксенія осліпла, на її правій нозі «пальцы червь отточил, и в летнее время ежегодно в той нозе бывают черви» Там само. - С. 4.. Три роки подружжя вже не жило разом, Ксенія мешкала у своїх рідних братів, а в 1731 р. дала Петрові «отпускное письмо, чтобы мне жениться на иной жене» Там само. - С. 5. . Консисторія ухвалила рішення про розлучення подружжя, а Петро Щелкунов зобов'язувався допомагати колишній дружині.

Утім не завжди в подібних випадках дозволяли розлучення. 8 лютого 1770 р. Деркуське духовне правління звітувало преосвященному Тихону Воронезькому, що у слободі Барановій дружина Григорія Шевченка Ксенія через свою хворобу (на ногах мала великі рани й одна нога зовсім не рухалася) більше не хотіла з ним жити. Тому при свідках вона дала «розлучний лист», яким дозволила чоловікові знову одружитися, зважаючи на його молодий вік. Цього листа було представлено в духовний суд. Резолюція преосвященного була такою: «1770 года, марта 18 дня, послать к протопопу указ с прописанием того, что по силе апостольского правила, развесть не можно, и чтоб он увещевал обоих о долготерпении и благодарении Богу за его отеческое посещение и милосердное наказание <…> когда жена страдает, то мужу ея оставлять ее и не должно, и не можно» Лебедев А. О брачных разводах по архивным… - С. 30. .

У 1797 р. мешканка с. Михайлівка Килина Прокопова звернулася в Катеринославську духовну консисторію з проханням примусити її колишнього чоловіка осавула Максима Прокопова виділяти кошти на утримання їх спільної дитини. Як виявилося, подружжя здійснило самовільне розлучення, адже жінка була хвора на венеричну хворобу і цингу Держархів Дніпропетровської обл., ф. 106, оп. 1, спр. 258, арк. 5.. Чоловік після цього одружився вдруге. Очевидно, неможливість отримати розлучення в духовному суді змусила подружжя просто самовільно розійтись.

23 серпня 1779 р. Білгородська духовна консисторія взяла до розгляду справу про двоємужжя однодворки Мар'яни Барабашової. За життя першого чоловіка Семена вона вдруге вийшла заміж. З'ясувалося, що подружжя повінчалося вісім років тому. Однак «во время сочетания от злых людей он, Семен, испорчен, а кем, он того не знает, то, по таковой причине живучи, он, с нею, Марьяною, через восем лет плотского совокупления не имел, и затем по прошению тестя и тещи его, а оной Марьяны родный родителей, разводное письмо по простоте своей, почитая оное за непротивное законам, от себя дал, ныне ж он, Семен, пришел в первобытное свое здоровье и с означенною женою его Марьяною жить по-прежнему желает, и плотское совокупление иметь с нею в состоянии» ЦДІАК України, ф. 2009, оп. 1, спр. 1025, арк. 1.. На жаль, справа до кінця не доведена.

Продовження цієї справи знаходимо у статті А.Лебедєва, написаній на основі документів Харківської і Курської духовних консисторій. Духовний суд покарав подружжя за «розлучний лист». Так, «Барабашев был наказан плетьми и жена его Марьяна для сожития отдана ему с распискою» Лебедев А. О брачных разводах по архивным… - С. 30..

17 серпня 1792 р. Білгородська духовна консисторія отримала прохання від мешканця слободи Руська Лозова Харківської округи від Євтея Шарапова, в якому чоловік просив удруге одружитися через хворобу дружини Марії. Чоловік повідомив, що дружина, поживши у шлюбі два роки, його жінка «впала в венерическую болезнь и великое гноище» ЦДІАК України, ф. 2009, оп. 1, спр. 2528, арк. 14.. Вона повернулася до батьків і жила в них уже 16 років. 5 березня 1791 р. жінка написала листа, яким звільнила Євтея від подружніх обов'язків. Марія зазначала: «по скорбности моей не могу его задевать, а позволяю ему где он себе сыщет, жениться, а я его никакой просьбы не должна просить, в чем при нижеподписавшихся свидетелях сие письмо дала» Там само, арк. 15. . Тож дружина звільнила чоловіка від подружніх обов'язків і, за свідченням Євтея, «дозволила мне жениться и потому, что, зная мое убожество и одиночество, чтоб дом мой не разорился и более того не пришел я в убожество, почему я того села Лозового к растриженому священнику Антону, кой в том селе служил дьяконом, спрашивая можно-ли мне жениться по данному от жены письму, или ехать в Белгород к Вашему Преосвященству (єпископу Білгородському і Курському Феоктисту. - Прим. І.П.), которой мне сказал, что ехать незачем» Там само, арк. 14-14 зв.. Євтей Шарапов заплатив ієреєві 16 руб. та ще й дав 2 мішки пшениці і жита та, за його словами, «чрез что довел меня до крайнего разорения и убожества» Там само, арк. 14 зв..

Чоловік доглядав за своїм старим батьком і на час розгляду справи проживав у монастирі, тож просив відпустити його на місяць додому для збору врожаю. Також Євтей Шарапов просив дозволу на другий шлюб. Однак рішення в даній справі нам не відоме.

У ситуаціях, коли питання про повторний шлюб не стояло, дворяни зазвичай не ускладнювали собі життя бюрократичною тяганиною, офіційне розлучення заміняючи фактичним: роз'їжджалися і мирно ділили статки (маєтки, кріпаків, гроші тощо), після чого жінка отримувала свободу. Однак за такої відносної свободи чоловіки зобов'язані були піклуватися про своїх дружин, зокрема, утримувати їх матеріально.

Зусиллями світської влади і Церкви було досягнуто те, що офіційне розлучення стало можливим лише з санкції духовного суду і при суворому дотриманні вимог до причин та процедури розлучення. Це стало результатом боротьби держави за контроль над шлюбно-сімейною сферою, переслідування і покарання священиків за самовільні розлучення, без участі духовної влади. Тому свобода розлучень на початку ХІХ ст. була майже викорінена. Проте у віддалених селах, у провінції, продовжувати діяти старі традиції, які допускали свободу розлучень і їх самовільне здійснення. У цьому процесі міг брати участь парафіяльних священик, який це дозволяв, або подружжя самовільно розходилося без участі ієрея, котрий, у принципі, не завжди мав можливість це проконтролювати.

Самовільні розлучення найбільше побутували серед селян. Це було пов'язано з такими обставинами: поглядом на шлюб, як такий, що легко укладається і легко припиняється через домовленість подружжя між собою, а не через офіційні причини, встановлені законом; дорожнечею і жорстокістю процедури шлюборозлучного процесу. Тому виходом були самовільні розлучення, які нелегально санкціонувалися общиною і громадською думкою.

Таким чином, церковний шлюб суперечив звичаєвому праву і народним уявленням, за якими шлюб тлумачився як звичайна угода, яку можна добровільно укласти і розірвати. Руська Православна Церква найбільшій канонічній регламентації піддала розлучення, значно обмежила їх свободу і причини, що суперечило старим українським звичаєвим традиціям. Реальне, повсякденне життя не вміщувалося в норми діючого церковного права про розлучення. Воно було більш різноманітним і багатогранним за жорсткі, звужені норми офіційного права. Подружжю доводилося шукати способи обійти закон. Одним із таких способів було поширення «розлучних листів», які являли собою форму припинення шлюбу, але не мали юридичної сили. Ініціатори укладання «розлучних листів», котрі були обмежені рамками існуючих приводів для розлучення, знаходили протизаконний шлях. Церкві доводилося вести боротьбу як із збільшенням кількості розлучень, так і з порушниками законів, котрі ігнорували канонічне право. Ця боротьба поступово переросла в перманентне протистояння.

Слід зазначити, що миряни вдавалися до самовільних розлучень через позицію священнослужителів, які нерідко давали «розлучні листи», маючи з того матеріальну вигоду. Виявлені архівні документи дають підстави зробити висновок, що найчастіше подружжя вдавалося до самовільних розлучень у зв'язку з хворобою одного з подружжя, адже домашнє господарство потребувало повноцінної праці чоловічих і жіночих робочих рук.

Особи, які уклали шлюб після самовільного розлучення, несли такі ж покарання, як при перелюбі. Другий шлюб визнавався недійсним, і винуватець повертався до колишньої дружини. Крім того, він платив штраф на користь митрополита.

Церква забороняла укладати шлюб більше, ніж тричі. Четвертий шлюб визнавався недійсним. «Заповеди» митрополита Георгія не дозволяли вінчати четверті шлюби. У першій половині ХІІ ст. в «Церковном уставе» Всеволода практично вирішувалися питання, пов'язані з четвероженцями Романов Б.А. Люди и нравы Древней Руси / Борис Александрович Романов. - М.-Л. : Наука, Ленинг. Отд-ние, 1966. - С. 193. . Це явище поширювалося у зв'язку з соціально-побутовими умовами мирян.

Услід за Кормчою обмеження кількості шлюбів було повтореное Стоглавом. У цій нормі зовсім не враховувалися причини розірвання або припинення попередніх трьох шлюбів, а також вік жінки й чоловіки. Третій шлюб також не схвалювався, накладав на винуватця церковну покуту: протягом 5 років їм було заборонено святе причастя Азаревич Д. Русский брак… - С. 128. .

На українських землях були поширені четверті шлюби. Про це свідчить Перший Статут Великого князівства Литовського 1529 р. У розділі, де йшлося про дітей, зазначалося: «Также постановляем: если бы кто-либо имел детей от первой жены, а потом, когда жена умрет и он возьмет другую и от нее тоже будет иметь детей, то дети как от первой жены, так и от второй, и от третьей, и от четвертой, сколько бы их ни было, должны получить равную во всех его имениях часть, как в наследуемом по отцовской линии, так и в выслуженном и купленном» Статут Великого княжества Литовского 1529 года… - С. 157. (розділ 4, пункт 14).

На законодавчому рівні четвертий шлюб остаточно був заборонений указами царів Олексія Михайловича і Федора Олексійовича. Однак це не заважало священикам вінчати і п'яті шлюби, причому з молитвами, що взагалі було заборонено в аналогічних випадках. А саме під час вінчання вдівцю або вдовиці, які укладали другий шлюб, вінець клали не на голову, а на праве плече, а при укладанні третього шлюбу - на ліве плече. Коли ж удівець вступав у другий чи третій шлюб із удовою, то вінчання для них узагалі не проводилося, а замість того читалася тільки молитва.

На українських землях четверті шлюби побутували, про це свідчать джерела. Зокрема, в «Собрании малороссийских прав 1807 г.» зазначається: «Вольно всякому жениться столько раз, сколько пожелает, пока без жены быть не может или не похочет, хотя бы и три или четыре жены его умерли; равно и жене свободно по смерти мужей своих ити за иного, и как с первым так и с последним дети родить, которые в имениях родителей своих без сомнения наследовать будут» Собрание малороссийских прав… - С. 24. .

Проти обмеження одруження до трьох разів виступив М.В.Ломоносов, котрий, розмірковуючи про розмноження народу, зауважив, що для уникнення недозволених плотських змішувань слід би дозволити, за прикладом інших християнських народів, четвертий, а можливо, і п'ятий шлюб Письмо М.В.Ломоносова… - С. 568..

Вплив Церкви сприяв розвитку в народу негативного погляду на другий шлюб. Побутувало прислів'я: «Перша жінка від Бога, друга - від людей, а третя - від дідька». Вважалося, що негоже укладати шлюб з удівцем.

Священики могли одружуватися лише раз. Словацький мандрівник протестант Даніел Крман, котрий подорожував Гетьманщиною у 1708-1709 рр., у мемуарах зазначав: «<…> священикам дозволяється подружжя; але не вдруге, бо ж святий Павло учить, що єпископ повинен бути чоловіком однієї жінки» Крман Даніел. Подорожній щоденник… - С. 46. .

У 1729 р. київський митрополит доповідав у Синод, що на українських землях багато порушень церковних шлюбно-сімейних законів, зокрема, побутують четверті шлюби ІР НБУВ, ф. 81, спр. 10, арк. 2..

8 січня 1725 р. у Білгородській духовній консисторії прийняли до розгляду справу про обвинувачення в четвертому шлюбі мешканки м. Бахмута Зиновії Чумакової. 20 років тому жінка вийшла заміж за Івана Ляшенка з с. Опішня, який через 11 років подружнього життя помер. Чотири роки вдова одружилася з дячком Василем, з яким переїхала жити до Харкова. Другий чоловік помер під час епідемії чуми ЦДІАК України, ф. 2009, оп. 1, спр. 165, арк. 1 зв. . У м. Бахмут жінка втретє вийшла заміж за Василя Волошина, однак чоловік помер, не проживши у шлюбі й року. У серпні 1724 р. Зиновія одружилася вчетверте з однодворцем Андрієм Чумаком. Як виявилося, що й він жонатий учетверте. Тож подружжя розлучили, обох відправили в монастир «для исправления таковаго безбрачия» ЦДІАК України, ф. 2009, оп. 1, спр. 101, арк. 1..

У фонді «Синод» Інституту рукопису Національної бібліотеки України ім. В.Вернадського зберігається датована 12 серпня 1726 р. справа «Сообщение зеньковского жителя Лазаря Зарновского консисторскому писарю Ладинскому опровержением доноса на него якобы его четвертой женитьбе». Чоловік заперечував четвертий шлюб, із болем зазначаючи: «Душевная сердцу и телесная мне и Ирине моей учинилася болезненная конфузия» ІР НБУВ, ф. ХІІІ, спр. 6277 а, арк. 1. . Насправді Лазар одружився вперше в Ніжині, вдруге - в Комишині, а втретє - з Іриною в м. Зіньків у 1726.

О.І.Левицький повідомив, що значковий товариш Ніжинського полку Іван Дудченко «четвертым браком сопряжился самовольно» ІР НБУВ, ф. 81, спр. 10, арк. 2. .

У червні 1733 р. мешканку м. Радьківки Євдокію Гречку в Білгородській духовній консисторії було звинувачено в укладанні четвертого шлюбу. З'ясувалося, що першим її чоловіком був розбійник, котрий продав Євдокію грекові Лазарю ЦДІАК України, ф. 2009, оп. 1, спр. 426, арк. 1. . Третій її чоловік уже мав законну дружину, тому Євдокія від нього втекла. Жінка встигла народити трьох дітей. Спочатку в суді порушувалося питання про призначення штрафу Євдокії, зважаючи не ті перипетії, які випали й її долю. Однак справа, на жаль, без рішення.

У 1746 р. у Переяславсько-Бориспільській духовній консисторії розглядалася справа в обвинуваченні мешканця с. Комарівка Андрія Кислого в одруженні вчетверте. Його сусідка повідомила, що чоловік уклав четвертий шлюб з удовою ЦДІАК України, ф. 990, оп. 1, спр. 89, арк. 2.. Однак факт цей не підтвердився.

У 1763 р. з покової канцелярії в Охтирське духовне правління надійшла «промемория» про те, що четвероженця Семена Сущенка у с. Кирикові немає. Чоловік, одружившись учетверте з Оленою Сухопеченою, втік від відповідальності ЦДІАК України, ф. 1975, оп.1, спр. 20, арк. 1.. Його розшукували.

23 січня 1768 р. у Чернігівській духовній консисторії розглядалася справа про розірвання четвертого шлюбу селянина, мешканця с. Здрагова поміщиці Наталії Полуботкової Якова Волошина. Чоловік «имел по закону три жены, по умертвению их одной за одно, а как за последней остался вдов <…> женился на четвертой» Держархів Чернігівської обл., ф. 679, оп. 1, спр. 958, арк. 1.. Уже 8 років Яків був одружений вчетверте, мав дітей.

Поміщиця скаржилася на священика Герасима Політкова, який повінчав Якова четвертим шлюбом. Розголосу справі надав інший ієрей, котрий відмовився вінчати Волошина. Поміщиця Полуботкова виявляла занепокоєння тим, що через це кріпак може від неї втекти, тому просила консисторію розглянути справу.

У 1800 р. мешканець с. Основи, кріпак поміщика Федора Квітки Семен Чухненко, який «женат был на подданной онаго господина Квитки девки Агафии Кирилловой, коя померла назад тому седьмой год, и того ж года сочетался вторично браком слободы Артемовки с вдовой Прасковьей Иосифовой дочери Кочковне, с коею, поживши один год, бежал <…> в донские станицы» ЦДІАК України, ф. 2012, оп. 1, спр. 582, арк. 1. . Тож чоловік звернувся до Слобідсько-Української духовної консисторії з проханням дозволити йому одружитися втретє. Однак «открылось, что он Чухненко еще до побегу второй своей жены Кочковны, знаючись издавну жил с приживающею в селе Гуляйполе за службою мужа у матери из Новой Водолаги гусаркою Екатериною Белецкою, и венчан на ней по уверении его Чухненка Курской епархии Белгородского уезда близ слободы Томаровки в деревне Глинки приходским священником именем и прозванием ему неизвестным, которую гусарку, муж ея гусар Дмитрий Белицкий, будучи отпущен из полку в домовой отпуск на время, отнял и отдал своим сродственникам на содержание. Чухненко опять после того работницу свою четырнадцатилетнюю девицу растливши, живет с нею четвертый уже год, и прижил дочь Фотинию незаконно» Там само, арк. 6 зв.-7. . Отже, чоловік уже був одружений тричі і хотів побратися вчетверте.

У духовному суді Параска Чухненко причиною втечі називала те, що чоловік знущався з неї, бив і сам прогнав. Проте жінка виявила згоду повернутися до Семена. Зрештою, консисторія винесла рішення: накласти на Чухненка 7-літню єпитимію, і «во уважении, что он есть крестьянин господский, и потому обязан господскими повинностями» Там само, арк. 22 зв. , у монастирі мав перебувати лише три роки; робітниці, яка з ним чинила блуд, переїхати жити в інше село; Параску Чухненко залишити без покарання, хоча й вона вдруге вийшла заміж, але вже тоді, коли її чоловік був одружений третім шлюбом із Катериною Білецькою.

Таким чином, церковний шлюб суперечив звичаєвому праву і народним уявленням, за якими шлюб тлумачився як звичайна угода, яку можна добровільно укласти і розірвати. Церква найбільшій канонічній регламентації піддала розлучення, значно обмежила їх свободу і причини, що суперечило старим українським звичаєвим традиціям. Реальне, повсякденне життя не вміщувалося в норми діючого церковного права про розлучення. Воно було більш суперечливышим за жорсткі норми офіційного права. Подружжю доводилося шукати способи обійти закон. Одним із таких способів було поширення «розлучних листів», які являли собою форму припинення шлюбу.

Побутування в повсякденних практиках соціуму четвертих шлюбів, незважаючи на переслідування їх РПЦ, свідчить про те, що реалії життя не завжди відповідали канонічним настановам. В умовах масової (всеохоплюючої) шлюбності їх поширення є цілком закономірним явищем. Проаналізовані справи свідчать про те, що недотримання шлюбного терміну переважало в солдат, котрі не вели осілий спосіб життя. До того ж, вони глибоко не переймалися почуттями і переживаннями, адже суворі умови життя вимагали прагматичного підходу.

***

Таким чином, розлучення у XVIII ст. охопили не лише еліту суспільства, а й селянство, яке являло собою бастіон традиційної сімейності і благочестя. Розлучалися пари не лише привілейовані, але й непривілейовані стани. Однак шлюборозлучний процес відобразив значний розрив між цими станами: перші, обізнані з законодавством і юридичними тонкощами, мали змогу організувати швидке розлучення або принаймні прискорити його. Натомість простолюду було важко розібратися у плутанині церковного правосуддя, що й затягувало процес розлучення.

Шлюборозлучні справи були своєрідними діалогами, в яких стикалися різні точки зору. Якщо у представників еліти було більше можливостей для того, щоб представити справу в суд відповідно до букви закону, то непривілейовані стани у своїх почасти відвертих і деталізованих свідченнях покладалися більше на народну логіку, ніж на закон.

Особливістю прохань позивачів непривілейованих станів було те, що у них іноді були відсутні передбачені законом, легітимні приводи для розлучення. Замість них вони винаходили свої, які вважали справедливими і заснованими на здоровому глузді. Зокрема, венерична хвороба, епілепсія, фізичні недоліки могли бути приводами для розлучення, хоч і суперечили канонічному праву.

Головну причину консервативності Церкви у шлюбно-сімейних справах становило прагнення зберегти шлюб будь-якими засобами. Ідея про вічність подружнього союзу породжувала різко негативне ставлення до розлучення як способу вирішення конфліктних ситуацій між подружжям. Політика церковної влади полягала в прагненні за будь-яку ціну зберегти подружній союз. Тому законною вважалася лише невелика кількість загальноприйнятих приводів для розлучення.

ВИСНОВКИ

- Окремі аспекти шлюбно-сімейних відносини висвітлювалися в працях дореволюційних, радянських і сучасних учених. Заслугою дореволюційної історіографії є зібрання великої кількості фактичного матеріалу з історії шлюбно-сімейних відносин. За радянського етапу розвитку історіографії джерела дореволюційної шлюбно-сімейної культури не виступали предметом вивчення, сімейне право перебувало під ідеологічним впливом держави. Шлюб, сім'я, внутрішньосімейні взаємини перебували переважно в колі студій етнографів і фольклористів. У зв'язку з антропологічним поворотом у сучасній історичній науці і появою нового напрямку досліджень - соціальної історії та повсякденності шлюбно-сімейні відносини постали перед істориками як своєрідне перехрестя соціальних, економічних, політичних і демографічних процесів та почали розглядатися як «процес». Історіографічний аналіз показав, що незважаючи на накопичений значний досвід у вивченні проблеми повсякденності, комплексного дослідження шлюбно-сімейних відносин у православній повсякденній культурі Росії XVIII ст. до цього часу не проводилось, а по дослідженням її окремих елементів і фрагментів неможливо реконструювати і створити цілісну картину історії шлюбу і сім'ї.

- Зміст та кількість використаних у процесі роботи джерел зробили можливим у повному обсязі реалізувати поставлену у дослідженні мету та виконати заплановані завдання. Джерельна база дисертаційної роботи побудована на комплексному аналізі широкого кола джерел візантійського, давньоруського, литовського, польського, українського, російського права. Основним джерелом при написанні дослідження став комплекс архівних документів єпархіального і синодального рівня, зокрема, фонди духовних консисторій, правлінь, Синоду. Одним із головних підсумків дисертаційного дослідження є виявлення масивного комплексу документів з історії шлюбно-сімейних відносин соціуму Росії XVIII ст.

- Шлюбно-сімейні відносини більше, ніж будь-яка інші, пов'язані зі звичаєвим правом. Звичаєво-правові норми і традиції співіснували з чинним церковним і світським законодавством, а інколи і всупереч йому. Відносини розвивалися шляхом взаємоузгодження і взаємопоступок між цими двома поглядами на шлюбно-сімейні відносини. З Х до кінця XVII ст. монопольним регулятором шлюбу була Церква, що дає підстави називати цей період «православним шлюбним порядком». Його складовими було засудження дошлюбної сексуальної поведінки, вінчання як форма укладання шлюбу, моногамний шлюб, складна процедура розлучення. З початку XVIIІ ст. у регулювання шлюбно-сімейних відносин втрутилася держава. Шлюбне законодавство перейшло в руки світської влади (у зв'язку з утворенням Синоду), постанови якої стали обов'язковими і для Церкви. З указів початку XVIIІ ст. і до поч. ХХ ст. укладання шлюбу регулювалося церковними і світськими нормами права. Початок цьому процесу поклав цар Петро І, який заборонив неустойки, скасував «рядні записи» і церковні заручини, встановив шлюбний вік та ін.

З початку XVIII ст. основним джерелом шлюбного права була не лише Кормча книга, а й постанови Синоду й укази імператорів, котрі втручалися і коригували канонічне право з огляду на державні інтереси. Світською владою було видано низку указів, які регламентували шлюбно-сімейну сферу (скорочено розлогі ступені споріднення, дозволені для одруження, запроваджено новий привід для розлучення - заслання і нову умову для одруження - згоду на шлюб військовослужбовців мали давати їхні командирів та ін.). Крім того, було значно обмежено повноваження церковного суду в шлюбно-сімейній сфері, адже у його компетенції залишилися шлюборозлучні справи і незаконні шлюби (указ Петра І від 12 квітня 1722 р.).

- Універсальною тріадою, яка управляла людиною, становили сім'я, парафія і сільська община. Шлюбно-сімейні відносини знаходилися під контролем сільської общини і значною мірою залежали від громадської думки. Незважаючи на зусилля держави і Церкви, християнство так і не змогло до кінця перебудувати світогляд і менталітет народу. Сім'я залишилася тим ретранслятором, який зберігав і передавав духовні й побутові традиції. Дохристиянські цінності не вдалося повністю знищити навіть каральними санкціями. Сформувалася своєрідна цілісна система, в якій християнські норми і цінності поєднувалися з язичницькими обрядовими діями. Сутність християнського віровчення була маловідомою і не надто цікавою селянству. Головним у повсякденній релігійній поведінці виступало дотримання звичаїв, які, на думку селян, не завжди суперечили нормам православ'я.

- Визнання мирянами обов'язкового церковного шлюбу приймалося нелегко. Шлюб і надалі вважався законним не внаслідок таїнства вінчання, а внаслідок змовин (угоди між батьками наречених) і традиційного ритуалу - «весілля». Ситуація мало змінилася і після відповідного указу імператриці Єлизавети Петрівни 1744 р. Церковний шлюб досить повільно приникав у свідомість і повсякденні практикуми соціуму. Невінчані (громадянські) шлюби являли собою пережиток звичаєвого народного права. На практиці такі шлюби виявлялися тільки тоді, коли справа доходила до суду. Пояснити це можна тим, що Церква була безсилою у боротьбі з такими явищами, тому часто воліла їх не помічати.

- Запровадивши шлюбну присягу законодавець намагався поєднати волевиявлення тих, хто укладав шлюб, і авторитетну волю батьків. Указами від 1722 р. батькам під загрозою великого штрафу заборонялося примушувати дітей одружуватися. Згоду на шлюби селян мали давати поміщики, а військовим - командири. До офіційних чинів церковного вінчання були внесені питання про згоду наречених на шлюб. Незважаючи на всі заходи щодо обмеження сваволі батьків, незгода батьків на шлюб дітей призводила до його ліквідації. Однак відносини батьків і дітей, які до цього будувалися на безумовному підкорення дітей волі батьків, дещо похитнулися. Це мало позитивне і негативне значення: воля дітей поступово ставилася вище волі батьків, але водночас було нанесено удар по віковій традиції покірності дітей волі батьків.

Коригування світською владою шлюбно-сімейних відносин призвело до того, що існував канонічний і цивільний шлюбний вік: у 1774 р. встановлений указом Синоду (13 років для дівчини і 15 - для хлопця) і світською владою (указ 1714 р. шлюбний від для дітей дворян: 17 років для дівчини і 20 - для хлопця; 1721 р. - 25 років для гардемарин). Слід констатувати, що на вік укладання шлюбу впливали два основні фактори - традиції і соціально-економічні умови. Непропорційні шлюби (між малолітнім чоловіком і старшою за нього жінкою) були поширені серед мешканців Білгородської єпархії. Причинами так званих «дитячих шлюбів» були, з одного боку, економічні міркування, зокрема потреба в додаткових робочих руках невістки у господарстві чоловіка; з другого, завдяки наявності в сім'ї зайвої подружньої пари селяни сподівалися отримати більше землі при общинному переділі. Тож існуюча система переділів общинної землі заохочувала ранні шлюби, оскільки обсяг земельних ділянок залежав від кількості подружніх пар в домогосподарстві.

Однією з особливостей церковного шлюбу до 1765 р. було його оформлення за допомогою «венечной памяти». Регламентація грошових зборів за обряд вінчання, контроль за їх дотриманням вказує на те, що шлюб був одним із суттєвих джерел грошових прибутків Церкви. Дана обставина свідчить про матеріальні мотиви поведінки священнослужителів, і цілком практичне втілення поглядів Церкви на таїнство шлюбу в повсякденні соціальні практики. Скасування квиту за вінчання призвело до певного пом'якшення контролю над шлюбними справами і спричинило зловживання. Миряни й ієреї відчули свободу для укладання шлюбів, що викликало свавілля у родинних відносинах і масу незаконних шлюбів. Поміщики, свавільно використовуючи указ про скасування квиту за вінчання, примушували священиків вінчати наречених без довідок про споріднення, вік, сімейний стан тощо.

Приписи РПЦ дозволяли вінчати наречених лише парафіяльному священикові, котрий був добре обізнаний зі своїми мирянами, знав їхній реальний сімейний стан, тому міг виявляти ті законні перешкоди, що робили шлюб неможливим. Часто про факт незаконного вінчання ставало відомо через певний час після його здійснення випадково або в результаті доносу зацікавленої особи, найчастіше - парафіяльного священика у зв'язку зі втратою ним прибутку за вінчання, або з метою помсти і зведення рахунків, іноді - через випадкове з'ясування таких обставин.

Ієреї почасти були не достатньо законослухняними, вінчаючи наречених не зі своїх парафій, цим самим ідучи на свідоме порушення настанов Церкви, імовірно, з метою отримання матеріального зиску. Причому такі факти не були поодинокими, адже те, що зустрічаються прізвища тих же самих панотців, які вінчали чужих парафіян, засвідчувало, що вони неодноразово зловживали своїми обов'язками, сподіваючись на безкарність. Освячуючи незаконні шлюби, парафіяльні священики тим самим сприяли їм, і створювали для мирян можливість порушувати шлюбно-сімейне законодавство.

Опрацьовані справи справ духовних судів, дають підстави зробити висновок, що майже завжди вінчання шлюбів чужим (не парафіяльним) священиком відбувалося через наявність між нареченими законних перешкод для укладання шлюбу. Тож такі обставини свідчать про побутування цього способу обійти закон.

Однією з головних умов укладання шлюбу була відсутність між нареченими споріднення. Коли йшлося про близькі ступені, то визначити їх було не складно. Як правило, близькі родичі і свояки не одружувалися між собою. Однак шлюби укладалися між людьми, котрі мали віддалені ступені споріднення, визначити які було важко. Тому священик покладався на свідчення родичів наречених. Так само ієрей апелював до них у питаннях, яким саме шлюбом вінчалася пара (першим, другим, третім), адже наречені не завжди жили на території парафії. Складні переліки духовних родичів значно ускладнювали пошуки шлюбних партнерів для людей у невеликих поселеннях, тож аби звести їх до мінімуму, Синод намагався скоротити розлогі ступені споріднення для встановлення непрямих родинних стосунків.

- Багато рис повсякденних внутрішньосімейних відносин подружжя свідчить про те, що потрібно звільнитися від стереотипу романтично-ідилічних взаємовідносин між чоловіком і жінкою, захоплення міфологізованим минулим із стереотипними оцінками стосовно «високого статусу жіноцтва». Джерела зафіксували такі факти повсякденного життя, які не завжди викликають замилування в очах сучасників, а ігнорувати їх не можна. Ідеться про побутові сварки, конфлікти, непорозуміння, злочини тощо. Вони давали підстави для розлучення, хоча Церква неохоче йшла на такий радикальний крок. У більшості випадків духовна влада намагалася примирити подружжя, застосовуючи напучування, переконувала в нерозривності шлюбних зв'язків. Виняткове право чоловіка застосовувати фізичні покарання щодо дружини, а також деякі риси повсякденного етикету, є свідченням дискримінації жінки.

- Головною причиною консервативності Церкви у шлюбно-сімейних справах було прагнення зберегти шлюб будь-якими засобами. Ідея про вічність подружнього союзу породжувала різко негативне ставлення до розлучення як способу вирішення конфлікту. Тому законними вважалися небагато приводів для розлучення. Збільшити їх кількість означало б нехтувати ідеєю про непорушність шлюбу. Якщо на початку XVIII ст. для отримання розлучення подружжю достатньо було подати заяву своєму парафіяльному священикові й отримати від нього так званий «розлучний лист», то пізніше процес розірвання шлюбу контролювався духовною владою і підлягав церковному суду.

Розлучення охопили не лише еліту суспільства, а й селянство, яке являло собою бастіон традиційної сімейності та благочестя. Однак шлюборозлучний процес відобразив значний розрив між цими станами: привілейовані особи, обізнані з законодавством і юридичними тонкощами, мали змогу організувати швидке розлучення, або хоча б принаймні прискорити його. Простолюду, які своїх відвертих і деталізованих свідченнях покладалися більше на народну логіку, ніж на закон, було важко розібратися в плутанині церковного правосуддя, що й затягувало процес розлучення. Шлюборозлучні процеси породили багато юридичних казусів, що призводило до відхиленні прохань і відчужуючи мирян від Церкви. Такі явища паралізовували церковну адміністрацію і підривали її авторитет серед віруючих.

У XVIII ст. у РПЦ спостерігалося деяке пом'якшення церковних єпитимій. Їх метою було не стільки покарати грішника, скільки виправити його, пробудити в ньому сором за скоєне і потребу в щиросердному каятті. Духовні святині мали й практичну користь від єпитимійників, адже виконання тяжкої фізичної праці за монастирськими мурами призводило до вирішення певних господарських і побутових проблем.

Церква визнавала перелюб найголовнішою причиною для розірвання шлюбу. Більше того, ображений чоловік не просто мав право розлучитися з дружиною-перелюбницею, а зобов'язаний був це зробити. У післяпетровські часи чоловіків і жінок було зрівняно в правах для отримання розлучення через перелюб. У другій половині XVIII ст. перелюб становив собою привід, через який шлюб міг бути не обов'язково розірваним: шлюбний союз і надалі тривав у разі примирення подружжя після того, як винна сторона відбуде єпитимію.

Архівні документи духовних судів свідчать, що розлучення через порушення подружньої вірності було частим явищем у повсякденних практиках соціуму. Церква на це реагувала, призначаючи грішникам суворі єпитимії. Канонічне право карало блудників не так суворо, як перелюбників, зважаючи на слабкість людської природи. Духовна влада досить обережно підходила до вирішення такого делікатного питання, як розлучення з причин перелюбу, бажаючи примирити чоловіка і дружину шляхом впливу на них моральними і релігійними засобами, адже головним було збереження родини. У деяких випадках факт подружньої зради виявлявся через багато років після його скоєння і був додатковим аргументом для того, щоб отримати право на повторне одруження.

Одним із головних приводів для розлучення подружжя було укладення шлюбу при існуванні першого, не розірваного, тобто двоєженство і двоємужжя. На основі опрацьованих архівних документів слід виділити такі найголовніші причини цього явища: військова служба чоловіків (рекрутські набори); заробітчанство, бажання переселитися, обжитися на незаселених слободах; незгоди в подружньому житті. Потрібно зважати на те, що жінки, котрі мали дітей, не могли піти з дому (хоча були й винятки), тому й корилися лихій долі. Тривала відірваність чоловіків і жінок від рідних домівок і одне від одного сприяла тому, що волею-неволею вони втрачали зв'язок між собою. Зазвичай, обжившись на новому місці, люди називали себе неодруженими і пробували створити нову сім'ю. Спроба самовільно розірвати законний шлюб не завжди були наслідком наміру подружжя. До цього їх іноді підштовхували відсутність усвідомлення нерозривності шлюбного союзу, наївне переконання, що достатньо обопільної згоди, щоб безперешкодно укласти новий шлюб.