Шлюбно-сімейні відносини в православній повсякденній культурі Росії XVIII ст.

Викликаний до духовного суду Олексій Багров у духовному суді зізнався, що дочку свою видав заміж насильно. Він пиячив у корчмі пиячив з Іваном Беленком, котрому запропонував віддати свою дочку за його сина. Беленко відмовив, пояснивши, що священик не стане вінчати малолітнього хлопця з дорослою дівкою, «но он тот час ударил со мной об заклад с тем, что ежели священник откажется венчать, то он мне тогда две лошади даст, причем сказам мне: смотри, чтоб твоя дочь пошла за моего сына. На что я ему сказал, что дочь со мною спорить не будет и по-моему повелению пойдет если же не пожелает пойти, то я лоша ему свое ставлю» Там само, арк. 10 зв.. Коли ж чоловіки запитали згоду у Марфи, то вона почала плакати і відмовилася виходити заміж. Тож батько лоша програв. Крім того, парафіяльні священики справді відмовилися вінчати неповнолітнього нареченого.

Тоді Іван Беленко погодився відвезти наречених у слободу Шебелянку до священика Івана Татаринова. Олексій Багров, «в надежде, что тот священник венчать не станет оную дочь мою Марфу просил ее желания поехать в Шебелянку, а сам туда не ездил» Там само, арк. 13 зв. . Замість нього поїхав брат Андрій Багров.

Далі в консисторії вже свідчив Андрій Багров, який сказав, що священик Іван Татаринов, побачивши нареченого, «видя женихово малолетство венчать отказался, но как оные Беленков и Семендяев ему не знаю, что посулили, то он им обедни сказал приходить в церковь, где перед венчанием спрашивал поп первее жениха по доброй ли воли и по любви ли понимает он девку Марфу и когда жених на то ничего не ответил, то дядя его Ивана Беленкова да Кузьма Семендяев научили его ответствовать» Там само. . Жінки переконали Марфу визнати добровільність укладання шлюбу. Тож таку «добровільність пошлюблених» підтвердили в консисторії свідки: Гнат Беленко (брат Івана Беленка), Кузьма Семендяєв і Євдокія Даманова. У справі, на жаль, немає рішення духовного суду. Однак вона демонструє приклад пошлюблення дітей без їхньої згоди та вирішення долі наречених батьками.

9 березня 1799 р. Білгородська духовна консисторія прийняла до розгляду позов мешканця с. Проходи Харківського повіту Василя Білоусова. Він скаржився, що селяни поміщика Олександра Сомова прийшли до Василя в дім, узяли його дочку Євдокію, повели до церкви й хотіли насильно повінчати з Опанасом Михайловим. Однак священик, «видя таковое насилие и при том совершенно зная, что он Афанасий имеет у себя жену в живых к обвенчанию не приступил» ЦДІАК України, ф. 2009, оп. 1, спр. 4624, арк. 1. . Тоді всі поїхали в сусіднє село Наумівку, і там священик Никифор Косухін повінчав чоловіка й жінку.

У консисторії всі присутні на вінчанні виправдовувалися. Згодом Опанас Михайлов овдовів, тож тесть просив забрати першу заяву. Духовний суд визнав вінчання законним, проте зобов'язав перевінчатися у власній парафії.

У патріархальному суспільстві однією з основних умов укладання шлюбу було отримання батьківського благословення. Не отримавши його, подружжя не могло сподіватися на щасливе життя. Крім того, тих, хто не підкорявся волі батьків, очікував громадських осуд. Незважаючи на такі традиційні соціальні установки, на практиці шлюби без батьківського благословення існували. І можливими вони були не лише через бажання молодих пошлюбитися, а й через те, що парафіяльні ієреї погоджувалися вінчати наречених, не запитуючи волі їхніх батьків.

Так, у січні 1763 р. у Чернігівській духовній консисторії покарали священика с. Михайлівка Якова Павлова за повінчання пари без згоди батьків у період посту (у грудні), і «в полуночное время» Держархів Чернігівської обл., ф. 679, оп. 1, спр. 838, арк. 1 зв. та ще й напідпитку. До духовного суду поскаржилася мати нареченої Олена Райхова. Жінка повідомила, що ієрей підмовив її дочку Агафію повінчатися з учителем Чернишевським. У консисторії Яків Павлов не визнав свою провину. Він наполягав на тому, що під час вінчання був тверезим і здійснив таїнство 28 грудня (а не 3 грудня, як свідчила Олена Райхова).

Духовна консисторія доручила розслідувати справу ієромонахові Єрофію і березнянському протопопові Якову Скобичевському. Зрештою, Якова Павлова було визнано винним у повінчанні незаконного шлюбу, його позбавили парафії, з пономаря зняли духовне звання, шлюб анулювали, «а игумена Андронниковского Германа за несмотрительное его выдачу объявленному Чернышевскому венечной памяти велено: дабы он не чинил слабости приход тот Михайловский отобрать» Там само, арк. 41. .

У Чернігівській духовній консисторії у лютому 1774 р. розглядалася справа про повінчання мешканців с. Тулиголов Глухівської сотні Ніжинського полку сина козака Семена Козя Макара з Марією Лабутою. У консисторію скаржився батько Марії Лаврін Лабута, котрий пояснював, що Семен засватав за сина його дочку «без воли и позволения моего» Держархів Чернігівської обл., ф. 679, оп. 1, спр. 1105, арк. 2. . Молоді втекли і таємно повінчалися 3 лютого 1774 р. у с. Яцяни Путивльського повіту Севської єпархії священиком Стефаном Даниловичем.

Консисторія доручила розслідувати цю справу про «неблагословенный брак» ієромонаху Іоасафу. На духовному суді Макар Козь пояснив, що батько засватав його з Марією, однак «после тех сговоров он Макар по согласию с оною девкою, видя, что оной отец также и мать уже раскаялись и не согласились совершению сего брака» Там само, арк. 9 - 9 зв., тому молоді втекли і самовільно одружилися. Марія підтвердила слова Макара і скаржилася на батьків, котрі спочатку погодилися віддати її заміж, а потім передумали. Тому дівчина і наважилася на втечу та одруження без їхньої згоди.

Консисторія проаналізувала справу, виписала з Кормчої книги, постанов вселенських соборів і Духовного регламенту покарання, яке чекало на тих, хто наважився одружитися без батьківського благословення. Зрештою, було винесено рішення: «Макара с Марией брак есть нетверд» Там само, арк. 13. , тому подружжя розлучили згідно з 30 правилом Кормчої книги. Їм назавжди заборонено було одружуватися і накладено трирічну монастирську єпитимію. Піддали покаранню і священика, котрий вінчав пару.

За вінчання дочки сотенного хорунжого Матвія Кардаша Анастасії з м. Воронкова з сином козака Дмитром Журбою, яке відбулося в іншій парафії і без дозволу батьків, священика Лук'яна Ващенка було вислано в монастир ЦДІАК України, ф. 990, оп. 1, спр. 1288, арк. 4. . Скаргу до Переяславсько-Бориспільської духовної консисторії подав батько нареченої.

7 березня 1777 р. дяк Кирило Тимофєєв написав скаргу до Пирятинського духовного правління на священика села Білоусівка Григорія Ілліцького Держархів Полтавської обл., ф. 801, оп. 1, спр. 558, арк. 1.. Він пояснював, що одружений із Марією, дочкою Григорія. Тесть, невдоволений вибором дочки, звинувачував її в тому, що вона одружилася без батьківського благословення, і пропонував 100 руб. за те, щоб жінка залишила чоловіка і пішла в монастир спокутувати гріх.

У позові Кирило Тимофєєв ображав зятя, називаючи крадієм, а також звинувачував у тому, що з Марією він вінчався таємно вночі. У свою чергу, у скарзі до духовного правління священик Григорій Ілліцький називав тестя наклепником і просив позбавити посади дяка Там само, арк. 3 зв.. Рішення у справі відсутнє.

14 березня 1790 р. у Білгородській духовній консисторії прийняли до розгляду справу, передану з Катеринославської духовної консисторії, про примусовий шлюб Йосипа Жуковського з викраденою ним 20-літньою мешканкою м. Великі Будища Полтавського повіту Марією «без воли ея родителей» ЦДІАК України, ф. 2009, оп. 1, спр. 1785, арк. 14. . Повінчав пару священик Миколаївської церкви с. Лихачівка Краснокутської округи Григорій Малкевський.

Консисторія ухвалила рішення: «<…> таковое их бракосочетание по соборному установлению и Святых Отец учению, так же по Духовному регламенту, в коем о браке на листе 77 изображено, незаконно есть, и что они без воли родителей женились, то по 42-му правилу Василия Великого не есть без вины, но запрещение да примет» Там само. . Тому пару було розлучено, один рік їм обом заборонили причащатися. Священика ж Григорія Малкевського відправили на один рік у монастир, де він мусив читати псалми. Однак ієрей написав скаргу до консисторії, що був пограбований розбійниками, які завдали йому побоїв і кривд, крім того, був уже немічним, тому єпитимії витримати не зміг би.

У 1794 р. син київського купця 26-літній удівець Федір Клехов звернувся до Київської духовної консисторії з проханням дозволити йому одружитися з дочкою поручика форштадта Опанаса Рибникова Єфимією. Чоловік скаржився, що «отец мой, от которого я неоднократно испрашивал по долгу сыновскому на то благословения, киевский купец Григорий Кляха единственно потому, что на девице из детей великороссийского народа воспрещает мне в том, позволяя жениться на какой ни есть только бы малороссиянке» ЦДІАК України, ф. 127, оп. 188, спр. 69, арк. 1.. Далі чоловік зауважував, що він був повнолітнім, мав власне житло, користувався правом другої гільдії київського купецтва, тому на основі цього просив дозволити одружитися з Єфимією, незважаючи на заборону батька.

У своєму рішенні консисторія виписала цитати зі Священного писання про стосунки між батьками і дітьми. На їх основі був ухвалений вирок: «просителю отказать, и при том внушить ему, что вступление в брак без согласия родителей, есть совершенный знак непочитания оных, и нарушения должности сыновья» Там само, арк. 3. .

18 серпня 1796 р. у Київську духовну консисторію поскаржився шляхтич Катеринославського повіту с. Великого Кута Пилип Балецький на священика Федора Мизецького, котрий повінчав його дочку Меланію з Василем Залізняком, котрий мав законну дружину, без батьківського благословення, проведення відповідного оголошення та ще й уночі ЦДІАК України, ф. 127, оп. 87, спр. 52, арк. 1..

Отже, з проаналізованих справ можемо зробити висновок, що майже завжди шлюб, укладений без батьківського благословення, призводив до його анулювання. Це свідчить про патріархальність, традиційність суспільства, куди повільно проникали зміни. Вільний вибір наречених не схвалювався, авторитет батьків або опікунів був значно важливішим за волевиявлення дітей.

У зв'язку з юридичним закріпленням кріпацтва власники свавільно втручалися у шлюбно-сімейне життя селян. Насамперед вони турбувалися про те, щоб не допустити втечі кріпачок. Тому поміщики заохочували шлюби між селянами всередині маєтків і рідко дозволяли „вивід” дівчат. Якщо поміщицьке володіння було великим, то селянки мали більше можливостей для укладання шлюбів у його межах. У дрібних і черезсмужних помістях такі можливості були мінімальними.

Вивід існував і при одруженні економічних селян Економічні селяни - категорія феодально залежних від держави селян у Росії в другій половині XVIII ст.; колишні монастирські селяни, передані в 1764 р. у результаті секуляризації церковних земель під управління Колегії Економії. (державних), коли вони укладали шлюб із дівчатами з двірцевих вотчин.

Траплялися випадки насильницького одруження землевласниками людей, які належали до різних соціальних груп, на своїх підданих. Це робилося з метою збільшення кількості кріпаків Гуржій О.І. Еволюція соціальної структури селянства Лівобережної, Слобідської та Південної України / О. І. Гуржій // Історія українського селянства / НАН України, Інститут історії України : [в 2 т.]. - К. : Наукова думка, 2006. - Т. 1. - С. 254. . У 1775 р. у зв'язку з укладанням миру з Туреччиною Катерина ІІ у числі різних пільг встановила: «где в которой области империи нашей состоит запрещение вступать в брак без дозволения губернского или градоначальника, и за таковое дозволение собирается сбор, или деньгами или скотом, чрез сие всемилостивейше отрешаем таковое запрещение и сбор, и дозволяем всякому роду и поколению людей вступать в брак без подобного дозволения и платежа» ПСЗРИ. - Т.ХХ. - № 14275. . Але в документі не було чітко вказано те, що скасовано вивідні гроші, тому й місцями цей збір продовжував існувати.

Незважаючи на це, поміщики по-старому продовжували брати вивідні гроші, крім того не лише призначали такий збір для дівчат, котрі виходили заміж в інші вотчини, а й деякі вимагали сплати і від своїх селян, які укладали шлюб.

Монастирські селянки, одружуючись з підданими інших володінь, виходили з-під власності і зобов'язувалися сплачувати гроші за цей «вивід». Так, у 1785 р. ігумен Київського Видубицького монастиря Ієронім надав дозвіл на заміжжя дівиці Агафії з підданим іншого власника; Мотроні з Іваном Копицею; Марії з мешканцем с. Вишгород Єфимом Смолаєнком ЦДІАК України, ф. 130, оп. 2, спр. 651, арк. 3, 5, 7. .

Слід зауважити, що у середині XVIII ст. українські селяни ще не були кріпаками. Вони могли змінити пана, переселитися в інше село або податися у степ, на південь, за межі Гетьманщини.

Вінчати поміщицьких селян панотці могли, лише маючи письмові відпускні й „увольнения” від власників. Це було підтверджено указами від 17 березня 1775 р. і 30 липня 1782 р., де наголошувалося «для опубликования священству с подписками о невенчании ни с кем, а особенно с помещичьими крестьянами удельных вдов и девок, без увольнительных писем от своих сельских старшин <…> коим всякому роду и поколению людей вступать в брачные союзы позволено, без платежа в казну выводных денег департамент оный предписал всем удельным экспедициям во владельческие селения удельных вдов и девок выпускать по обряду помещичьему, но брать согласие обеих сторон такого и из помещичьих деревень в замужество за удельных крестьян, буде же которая вдова или девка не взяв для выхода в замужество от мира письменного вывода, выдет в помещичье селение замуж, то удельная экспедиция имеет относиться к епархиальным епископам и требовать подтверждения приходских священников, чтоб без увольнительных от мира писем браков не совершали» Держархів Чернігівської обл., ф. 679, оп. 13, спр. 55, арк. 4 зв-5; .

Парафіяльні священики могли вінчати поміщицьких селян за наявності письмових відпускних „увольнения” від поміщиків Петренко І.М. Згода як умова укладання шлюбу… - C. 60. . Однак, судячи зі скарг поміщиків, панотці порушували це правило. Зокрема, 30 червня 1774 р. поміщиця, генерал-майорша Анна Камечкова скаржилася до Пирятинського духовного правління на факт повінчання священиком села Кроти своєї селянки Катерини, котра втекла від неї з прикажчиком сусіднього поміщика, Там само, арк. 9.. Через незавершеність справи (або ж не збережене рішення у фонді) нам не відомо, чим урешті-решт вона скінчилася.

У Чернігівській духовній консисторії 16 квітня 1779 р. розпочали розгляд справи про повінчання священиком Іллінської церкви с. Бучки Машівської протопопії Іоанном Красицьким кріпачку Ірини з волоцюгою Осипом Бондарем поміщика Івана Максимовича. У духовному суді ієрей виправдовувався тим, що ключник поміщика Михайло Умнов попросив його повінчати Ірину й Осипа, і надав підписку про те, «оная точно с дозволения его Максимовича венчаться, которую он Красицкий подлинно ответ и приложил» Держархів Чернігівської обл., ф. 679, оп. 1, спр. 1182, арк. 9-9 зв. . Священик зобов'язаний був подати копію цієї розписки в консисторію. Справа, на жаль, без остаточного рішення.

Священик села Софіївка Єлисаветградського духовного правління Іоанн Іванчевський 10 листопада 1785 р. на сирному тижні повінчав селянку Мотрону з поселенцем Іллею Бережником, підданим полтавського легкокінного полку секунд-майора М.Радивоєвича без відома її поміщика, майора Михайла Радивоєвича. Таїнство було здійснене в каплиці слободи Чорба. Про цей шлюб стало відомо духовному правлінню у березні 1786 р., тобто через 4 місяці після вінчання.

Ієрею Іоаннові Іванчевському було наказано негайно з'явитися до духовної консисторії, де зачитано вирок: направити «<…> за его преступления в Пустынно-Николаевский Самарский монастырь с запрещением священнослужения и рукоблагославения на один год» Держархів Одеської обл., ф. 37, оп. 1, спр. 174, арк. 6. .

2 грудня 1785 р. у Новгород-Сіверській духовній консисторії розпочали розгляд справи, надісланої з Глухівського духовного правління, про незаконне повінчання священиком Преображенської церкви Василем Полошковським кріпачки поміщика Дергуна Катерини Пастухової «без ведома моего (яко помещика)» Держархів Чернігівської обл., ф. 712, оп. 1, спр.13, арк. 8. . Кріпачка була вінчана з глухівським міщанином на прохання своєї матері, яка й звернулася до ієрея.

Дана справа важлива для дослідників тим, що демонструє досить нестандартне мислення священика, його неприйняття російських реформ, юрисдикція яких поширилася і на українські землі. Зокрема, викликаний до духовного правління ієрей сказав, що «означенную девку Полошковский обвенчал без Дергунова позволения, рассуждая: что Дергун, хотя бы и подлинно написал ее по последней ревизии за собою в подсоседчестве, то выходить ей в замужество по собственному ей желанию запрещать ему не следовало; ибо, всемилостивейший Ея Императорского Величества Манифестом 17 марта 1775 года состоявшимся, разрешено венчать в брак всякому роду и поколению людей без властительских дозволений; при том малороссияне, хотя и положены в подушный оклад, но, чтоб уже их могли считать владельцы, как Дергун, своими крепостными, и что их вдовы и девки выходят в замуж за того только, за коего им владельцы прикажут, а собственная их в том воля от них отнята: то о таковых законах Полошковский не известен и Дергун о ных в доношении не поименовал» Там само, арк. 25-25 зв..

Ієрей також заперечив те, що нібито за вінчання взяв 3 руб., а сказав, що взяв небагато. Зрештою, справа закінчилася тим, що поміщик Дергун забрав назад свої претензії до священика.

У січні 1788 р. бунчуковий товариш Петро Тризна скаржився в Чернігівську духовну консисторію на священика с. Бокланова Муравейка Чернігівського повіту Василя Вакуловського за повінчання без його дозволу селянки Васси Сердюкової. Жінка вийшла заміж за підданого титулярного радника Дем'яна Пустоти Василя Шарварка Держархів Чернігівської обл., ф. 679, оп. 4, спр. 440, арк. 1.. На жаль, рішення у справі відсутнє.

У 1792 р. з Могилянської духовної консисторії в Новгород-Сіверську духовну дикастерію надійшло повідомлення про повінчання тамтешнім священиком с. Німки Василем Романовським селянина-втікача Печоніна з селянкою Дорофеєвою. Поміщик, бунчуковий товариш Степан Якимович скаржився, що ієрей повінчав пару без його дозволу, а до того ж не мав «сведения о смерти первой Печонкина жены Елены» Держархів Чернігівської обл., ф. 712, оп. 1, спр. 165, арк. 6.. На духовному суді панотець Василь заперечував факт вінчання. Справа без остаточного рішення.

У листопаді 1801 р. поміщик Костянтин Богаєвський через свого повіреного Григорія Медяникова скаржився до імператора Олександра І щодо перевінчання без його волі і згоди селянки-кріпачки Феодори Шполи з казенним обивателем, мешканцем с. Лихачівка Романом Даценком. Поміщик зазначав, що вінчав пару ієрей лихачівської Миколаївської церкви Григорій Малієвський. Викликаний до Харківської духовної консисторії священик підтвердив те, що здійснив обряд вінчання на прохання батька Феодори Єфима Шполи, котрий запевнив його, що перед поміщиком сам буде відповідати, а також те, «что и прежде он Малиевский таковые браки венчал без всякого от кого либо прекословия» Держархів Харківської обл., ф. 40, оп. 2, спр. 260, арк. 12. .

Єфим Шпола заперечував це, а говорив, що священик сам до нього звертався і запитував, чи не хоче його дочка повінчатися з Даценком, а також вимагав за вінчання 10 руб. При цьому Малієвський запевнив Єфима, що нібито має право вінчати поміщицьких селян із казенними без відома поміщиків.

Зрештою, консисторія ухвалила рішення: священика Малієвського оштрафувати на 10 руб., кошти витратити для допомоги сиротам і вдовам, а також закупити папір для судочинства. У 1803 р. священик помер, а штраф мали сплатити його нащадки Там само, арк. 14 зв.-15. .

13 червня 1802 р. колезький реєстратор Василь Агсаков скаржився у Харківську духовну консисторію: «города Чугуева священник Фома Степурский собственную мою наследственную крепостную девку Ульяну, не известно мне почему перевенчал отставного казака Григория Сподина, почему я и лишился оной, в крайней мне обиду поелику оная девка стояла шестидесяти рублей» Держархів Харківської обл., ф. 40, оп. 2, спр. 370, арк. 1.. Зважаючи на це, Василь Агсаков просив покарати ієрея.

Розгляд справи затягнувся: у травні 1804 р. Агсаков змінив своє рішення і заявив, «что он снисходя на просьбу священника Фомы Степурского оставляет свою претензию, и просил оное дело предать вечному забвению» Там само, арк. 5.. Духовна консисторія, зваживши на такий поворот справи, ухвалила рішення: «<…> за примирением таковым дело оставить, щитать решенным и положить в архив» Там само, арк. 6. .

У 1804 р. поміщик слободи Одринки Валківського повіту Іван Навроцький скаржився імператору Олександру І на священика харківської Дмитріївської церкви Петра Якубинського, котрий повінчав селянку Марфу без його згоди. Як виявилося, Марфа - вдова з трьома дітьми, взявши малолітнього сина Трохима, втекла в Харків. Там жінка вийшла заміж за казенного обивателя Пилипа Кравця.

Ієрей Петро Якубинський у духовному суді запевняв, що Марфа сказала, нібито вона вільна і має про це свідоцтво. Обиватель Петро Сокирка під присягою підтвердив, що розпитував багатьох людей про жінку, і всі вони підтвердили, що вона вільна. Однак вінчана пара була 8 липня 1802 р., а свідоцтво про шлюб виписане 25 листопада 1802 р., отже, не була дотримана процедура вінчання - не здійснено шлюбного обшуку. Рішення консисторії було таким: «хотя и надлежало бы оштрафовать его Якубинского взысканием на вдов и сирот пяти рублей, но как он из числа вверенного Вашему Преосвященству духовенства уже выбыл: то и оставить сей штраф без взыскания с него» Держархів Харківської обл., ф. 40, оп. 2, спр. 575, арк. 13..

На початку XVIII в. виникла нова умова для укладання шлюбу, запроваджена світським законодавством: згоду на шлюб військовослужбовців мали давати їхні полкові командири ПСЗРИ. - Т.V. - № 2762.. Ця умова виходила не з права начальства влаштовувати шлюби, а з обов'язку держави опікати своїх підданих, турбуватися про їх добробут, а також із прагнення підкорити особисті інтереси військових службовим. У 1722 р. було офіційно оголошено про заборону укладати шлюб без дозволу начальства гардемаринам, котрі не досягли 25-літнього віку, під загрозою трирічних каторжних робіт ПСЗРИ. - Т.VІ. - № 3937..

Указом 1744 р. було впроваджено обмеження для укладання шлюбів службовцями ландміліції ПСЗРИ. - Т.ХІІ. - № 9035., 1764 р. - піхотних полків полків ПСЗРИ. - Т.ХVI. - № 12289., 1766 р. - гардемаринів ПСЗРИ. - Т.ХVIІ. - № 12459.. Підставою для такого нововведення була «ежедневная практика», згідно з якою констатували «сколь много добрых, молодых офицеров от причины таковых браков в костность приходят» ПСЗРИ. - Т.ХVІ. - № 12289..

За шлюб, укладений без такого дозволу, військові піддавалися дисциплінарному покаранню. До того ж згода батьків на шлюб сина військовослужбовця не скасовувалася. У фонді «Фортеця святої Єлизавети», що зберігається в Інституті рукопису Національної бібліотеки України ім. В.Вернадського, містяться рапорти командирів рот і команд Ніжинського полку Київського гарнізону за 1762 р. про дозвіл на одруження військових нижчих чинів ІР НБУВ, ф. ІХ, спр. 1648-1657, 20 арк..

Ще однією причиною отримання дозволу начальства на шлюб було двоєженство. Так, указ Синоду від 13 травня 1798 р. ще раз підтвердив «<…> полковым священникам накрепко смотреть за ними (військовими. - Прим. І.П.), дабы не венчали никого, кроме одних полковых, да и тех не иначе, как с письменного командиров позволения, и справясь прежде с полковыми списками, не имеет ли кто в живых жены ?» ПСЗРИ. - Т.XXV. - № 18521.. Відомо ж бо, що військові були відірвані від своїх домівок, де залишилися дружини і діти.

Таким чином, обов'язковою умовою для укладання шлюбу канонічне право визначало згоду самих наречених і батьків на його укладання. Фактично ж сам порядок укладання шлюбу (угода між батьками, забезпечення виконання шлюбних договорів штрафами, заборона нареченим до одруження бачити одне одного) виключав можливість волевиявлення наречених. З початку XVIII ст. простежується процес втручання державної влади в компетенцію Руської Православної Церкви у шлюбно-сімейних справах, зокрема, було запроваджено шлюбну присягу для батьків. Цим самим законодавець намагався поєднати волевиявлення тих, хто укладав шлюб, і авторитетну волю батьків. Під загрозою великого штрафу батькам заборонялося примушувати дітей укладати шлюби. Згоду на шлюби селян мали давати також поміщики, а військовим - командири. До офіційних чинів церковного вінчання були внесені питання про згоду наречених на шлюб, проте незгода батьків на шлюб дітей призводила до його ліквідації. Однак відносини в сім'ї, які донедавна ґрунтувалися на безумовному підкорення дітей волі батьків, похитнулися. Влада батьків щодо улаштування шлюбів дітей істотно обмежилася, що мало позитивне і негативне значення. Воля дітей поступово ставилася вище за волю батьків, але водночас був нанесений удар по віковій традиції покірності молодших членів сім'ї старшим.

3.2 Встановлення шлюбного віку, пропорційності в роках наречених, обмеження на укладання шлюбу

Шлюбно-сімейне законодавство Російської держави вимагало враховували фізичні якості осіб, котрі вступали в шлюб, а саме досягнення встановленого законом віку. Шлюбний вік - це віковий мінімум, по досягненні якого дозволялося укладення шлюбу. Тільки повноліття, як вважав законодавець, сприятиме повному усвідомленню майбутнім подружжям значення шлюбу й усіх тих обов'язків, які накладалися спільним співжиттям. Закон указував батькам не баритися зв'язувати повнолітніх дітей шлюбними зв'язками.

Згідно з дослідженнями історика і демографа Джона Хаджнала (Хайнала), котрий уперше засвідчив перспективність порівняльного вивчення структури сім'ї в різних регіонах світу, Європейський континент поділяється на дві великі зони, для кожної з яких притаманний власний тип шлюбної поведінки (західно- і східноєвропейський) Хаджнал Д. Европейский тип брачности в ретроспективе / Д. Хаджнал // Брачность, рождаемость, семья за три века / [сб. статей ; под ред. А. Г. Вишневского и И. С. Кона]. - М. : Статистика, 1979. - С. 23; Hajnal J. Two kinds of pre-industrial… - P. 65 - 104. . Відповідно Європу можна поділити на дві великі частини умовною лінією між Петербургом і Трієстом. На захід від цієї лінії шлюбна модель характеризувалася відносно високим шлюбним віком для жінок (середній вік більше 24 років) і чоловіків (середній вік більше 25 років), у результаті чого утворювалася нуклеарна (проста) сім'я. Така родина була даниною характерної структури домогосподарства і наслідком великої різниці у віці між поколіннями, яка робила сім'ю з трьох поколінь нечастим явищем. Батьки часто були вже покійними, коли діти створювали власну сім'ю.

За спостереженнями Д.Хаджнала, на схід від лінії побутували ранні шлюби як для чоловіків, так і для жінок. У результаті цього різниця у віці між батьками і дітьми була відносно невеликою, що передбачало існування розширених сімей з трьома або й більше поколіннями, які жили разом в одному домогосподарстві. Молоді сім'ї переважно жили під наглядом батьків або й навіть з батьками батьків. Це також призводило до існування шлюбних пар одного покоління, які проживали в одному домогосподарстві, що рідко спостерігалося на Заході. Домогосподарства на Сході частіше мали більш складну структуру порівняно з Заходом.

Зважаючи на це, шлюбний вік значною мірою визначав соціальні структури на макрорівні сім'ї (і/або домогосподарства). Тому дослідження шлюбного віку має ключове значення в розумінні повсякденного шлюбно-сімейного життя мирян.

У цьому зв'язку думки дослідників розходяться. Одні вважають, що шлюбний вік майже повністю залежить від традицій суспільства. Коли традиція визначає шлюбний вік, то можна припустити, що різниця у шлюбному віці всередині певного суспільства буде дуже малою. Незначні зміни шлюбного віку можуть мати місце як відповідь на певні мінливі обставини. Пристосування до соціально-економічних змін передбачає, по суті, зміну традиції. Однак вони дуже повільно і рідко змінюються. Доказом цього є досить однорідний шлюбний вік. У традиційному суспільстві різниця у шлюбному віці між різними соціально-економічними групами не була дуже великою. Міжрегіональні відмінності в середньому шлюбному віці пояснюються різницею в традиціях. Коли ж ці відмінності незначні, то простежується невелика різниця у середньому шлюбному віці. Однак слід зважати на те, що традиція не може бути єдиним поясненням особливостей шлюбного віку хоча б тому, що вона сама сформувалася в певних соціально-економічних умовах.

Інші вчені вважають, що шлюбний вік залежить від соціально-економічних обставин життя певного суспільства. До них шлюбний вік буде пристосовуватися швидше, ніж тоді, коли він визначається традицією. За таких умов люди можуть довільно змінювати шлюбний вік, і він стане життєвим вибором окремих індивідуумів і сімей. Такі рішення на мікрорівні визначать середній вік укладання шлюбу і на макрорівні.

Зазначені вище підходи ґрунтуються на традиційній і соціально-економічній детермінанті, враховують не всі фактори. Тут, очевидно, слід вказати на вплив суб'єктивних факторів на визначення шлюбного віку, зокрема, роль звичаєвого права, Церкви, обрядів, волі поміщиків. Звичаєве право і Церква завжди встановлювали низький шлюбний вік. Це можна пояснити прагненням уникнути дошлюбного статевого життя. Поміщики були зацікавлені в низькому шлюбному віці для зростання кількості кріпаків, як потенційної робочої сили.

Загалом, для патріархального суспільства був властивим низький шлюбний вік. У православній традиції статева зрілість відповідала шлюбному віку. Церква взяла за основу візантійські закони про вік укладання шлюбу - 15 років для хлопця і 13 - дівчини. Кормча книга дозволяла шлюб у 12 років для дівчини й у 15 - для хлопця. Російське канонічне право (Стоглав 1551 р.) установило межі, взявши для чоловіків мінімальний вік - 15 років, а для дівчат - 12 років Стоглав… - С. 82. . Але і Стоглав не припинив порушень правила про шлюбний вік: вінчання малолітніх відбувалися за потурання парафіяльних священиків, які не менше за парафіян продовжували керуватися язичницькими традиціями. Крім того, вони іноді вимушено вінчали малолітніх, щоб догодити парафії, одержуючи грошову винагороду за співучасть у прибутковій оборудці.

Шлюбний вік регулювався переважно нормами звичаєвого права. Ранні шлюби найчастіше траплялися серед бідних верств населення, переважно селян. Мотиви, якими керувалися батьки щодо раннього одруження дітей, були різними: господарська потреба (робочі руки невістки були необхідні в господарстві чоловіка); бажання швидше віддати дочку заміж, особливо, коли родина була велика і бідна; отримання матеріальної вигоди шляхом видання дочки у заможну родину; уникнення розпусти тощо. Головним же мотивом ранніх шлюбів у патріархальному суспільстві було прагнення батьків керувати долею дітей.

Про головність дочки або сина до шлюбного життя селяни судили не стільки за віком, скільки за зовнішньою фізичною зрілістю, і здатністю до нелегкої селянської праці. Бувало, що й дорослі жінки виходили заміж уже в немолодому віці, оскільки робочі руки в родині не були зайвими. Траплялося, що батьки влаштовували вінчання малолітніх дітей навіть через просту помилку в підрахунку років і місяців своїх дітей Свод мнений епархиальных архиереев по вопросу о дозволении приходским священникам венчать женихов 17 Ѕ и невест 15 Ѕ лет без архиерейского разрешения. - СПб. : В Синодальной типографии, 1884. - С. 2. . У народі вважалося звичним явищем, коли відносно узаконеного шлюбного віку нареченому або нареченій додавали або віднімали кілька місяців чи навіть років. Це не вважалося гріховним.

У різних регіонах держави традиції шлюбного віку були різними і визначалися місцевими традиціями. В Європейській частині Росії для дівчат він становив 16 років, а для хлопців - 18, але найчастіше одружувалися у 20. Переважали шлюби у віці 21-30 років. Одруження у ранньому віці було рідкісним явищем. Поміщики стежили за тим, щоб їхні кріпаки своєчасно укладали шлюб. У деяких маєтках незаміжні дівчата до 15 років і вдови до 40 років обкладалися податком. Удівці до 50 років зобов'язані були одружитися Александров В.А. Сельская община… - С. 304 - 305. .

За дослідженнями О.Я.Єфименко, у північних губерніях Російської держави шлюби укладалися пізніше, ніж у середніх і південних. Учена пояснювала явище пізніх шлюбів на прикладі однієї з північних губерній, а саме Архангельської, головним чином, економічними факторами. Саме на півночі праця хлібороба була тяжкою, адже там часто траплялися неврожаї. Тому частина населення, щоб прогодувати родину, змушена була займатися промислами, переважно уходництвом. Цей вид діяльності вимагав багато часу. Доки селянин не заробить достатньо коштів, щоб одружитися, укладати шлюб він не міг. Тому сільські мешканці пізно одружувалися Ефименко А.Я. Исследования народной жизни… - С. 18 - 19. .

За висновками О.О.Смирнова, в українських землях Російської імперії батьки намагалися, за можливості, рано видати дочку заміж, турбуючись про її моральність. Інший погляд існував на одруження хлопця: «парубок хоч і до тридцяти нехай гуляє» Смирнов А. Очерки семейных отношений… - С. 125.. Однак хлопець рідко коли залишався неодруженим до 30 років: шлюб у такому віці вже вважався пізнім. Зазвичай батьки радили синам одружуватися до 20 років: «молодшим одружишся - скоріше допомоги діждешся». Дівчину ж намагалися видати заміж до 18 років.

Також ранні шлюби можна пояснити існуванням переділів землі (зокрема, в Тамбовській губернії) всередині общини через 6,12 або 24 років залежно від розмірів сім'ї (або кількості чоловічих душ). Але ж 6 і 12 років були тривалим терміном очікування додаткової землі, і тому було не раціонально одружуватися рано й народити дітей до часу чергового переділу. Цей аргумент мав би вагу, аби переділи відбувалися частіше, наприклад, щорічно. Однак слід підкреслити, що зростання земельного наділу не призводило до зростання добробуту родини (домогосподарства), адже сім'я швидко зростала. Водночас розмір наділу завжди відставав від збільшення кількості членів сім'ї, оскільки земельна компенсація при переділі здійснювалася лише після змін у сім'ї. Тому домогосподарства стикалися з дією закону зменшуваної віддачі («убывающей отдачи») (продуктивності) праці при постійних земельних вкладах («вложениях») Коллентур Х.А. Возраст вступления в первый брак в Нидерландах и России, 1730-1905: традиции и социально-экономические обстоятельства / Х. А. Коллентур, Р. Пайпинг // Социальная история российской провинции в контексте модернизации аграрного общества в XVIII-ХХ вв. : м-лы междунар. конф., май 2002 г., Тамбов / отв. ред. В. В. Канищев. - Тамбов : Изд-во ТРУ им. Г.Р.Державина, 2002. - С. 48. .

Цей аргумент не враховує того факту, що відповідно до зазначеного закону переділи при зростанні населення призводили до зменшення продуктивності общини загалом. Часті переділи перешкоджали зростанню продуктивності аграрного сектору, блокуючи вклади в родючість землі. Якщо на індивідуальному або сімейному рівні одруження і народження багатьох дітей не були надто непривабливими, то для общини такі явища були вкрай небажаними, бо зменшували розміри наділів.

Ранні шлюби в Тамбовській губернії можна пояснити традицією, яка зберігала великий вплив. У XVII ст. цей регіон був малозаселеним, а ґрунти - були родючими, тоді раннє одруження тлумачилося як вигідне. Економічних причин для зволікання з одруженнями не було, адже земля могла прогодувати багатьох дітей, у зв'язку з чим їх кількість у сім'ї не обмежували. За таких обставин раннє одруження перетворювалося на традицію. Надалі населення Тамбовщини значно зросло, а в ХІХ ст. цей регіон називали перенаселеним. Традиція ранніх шлюбів стала обтяжливою і не відповідала потребам часу. Однак вона зміцнилася завдяки практиці общинних переділів. Така ситуація простежувалася і в інших регіонах Російської держави.

У 1714 р. цар Петро I установив новий шлюбний вік для дітей дворян: юнака - 20, дівчини - 17 років ПСЗРИ. - Т.V. - № 2789. . Указ стосувався компетенції церковної влади і, по суті справи, скасував візантійську норму права. Навряд чи цей учинок царя викликав схвалення у духовенства, скоріше, навпаки. Діяв Петро I згідно з державними інтересами. Ранній шлюб зв'язував молодих людей, а цар-реформатор хотів змінити звичний спосіб життя, створити таку ситуацію, за якої економічно вигідніше було не сидіти в маєтках, а пробувати свої сили у військовій, дипломатичній справі тощо. Численні військові походи за володарювання Петра І вимагали участі в них грамотних, добре навчених військовослужбовців. Для виконання цих завдань потрібні були вільні, не обтяжені дружинами й дітьми молоді люди, зацікавлені зробити кар'єру з самовідданістю, що відповідала їхньому віку й енергії. Підвищення шлюбного віку давало можливість законодавчо регулювати такі процеси. Однак уведена Петром I норма закону не застосовувалася навіть у період його царювання. Ці нововведення викликали невдоволення підданих, оскільки руйнували вікові традиції народу. З цієї причини багато петровських указів залишилися на папері. Найбільшою мірою це стосувалося такої консервативної галузі права, як шлюбно-сімейне, на яке великий вплив справляла традиція.

З цього приводу дослідник М.К.Цатурова зазначала, що «<…> запроваджена Петром І норма закону не застосовувалася навіть у період його царювання, доля її в історії російського права було драматичною: вона не знайшла свого місця і застосування» Цатурова М.К. Русское семейное право… - С. 7. .

У 1721 р. Петро I встановив шлюбний вік для гардемаринів 25 років ПСЗРИ. - Т.VI. - № 3937. . Цей указ був підтверджений у 1765 р. ПСЗРИ. - Т.XVII. - № 12459. . Згодом ці укази були ліквідовані. У зв'язку з тим, що на військовослужбовців було легше впливати, ця норма діяла до її скасування. У 1744 р. було встановлено максимальний шлюбний вік - 80 років Суворов Н. Учебник церковного права… - С. 355. .

17 грудня 1774 р. Синод, спираючись на авторитет Кормчих книг, установив нижній віковий ценз для нареченого і нареченої - відповідно 15 і 13 років ПСЗРИ. - Т.ХІХ. - № 14229. . Незважаючи на це, на практиці шлюби малолітніх продовжували укладатися. Про це свідчать документи духовних судів. Зокрема, вдова вахмістра Костянтина Томіна в 1777 р. повідомляла, що була видана за нього заміж у 12 років. У 25 років вона мала 3-х дітей: синів Василя - 12 років, Івана - 9, дочку Єфросинію - 5 ЦДІАК України, ф. 59, оп. 1, спр. 8476, арк. 90.. Того року 12-літня дочка посполитого з м. Ромни Лубенського полку вийшла заміж за вахмістра Жовтого гусарського полку, а в 13 років вона народила дівчинку Там само, арк. 92..

Про практику ранніх шлюбів говорив ще видатний російський вчений і мислитель М.В.Ломоносов, який у листі до генерал-ад'ютанта І.І.Шувалова від 1 листопада 1761 р., міркуючи про розмноження і збереження російського народу писав: «У звичай ввійшло одружувати малолітніх хлопців на дорослих дівчатах. Перші після одруження роки минають безплідні, тому таке подружжя не є подружжям і крім того шкодить розмноженню народу, натомість доросла жінка, будучи за рівнею, могла б народити кілька дітей суспільству» Письмо М.В. Ломоносова… - С. 566. .

Практика свідчить про те, що РПЦ не звертала уваги на укладання шлюбів малолітніми й не розлучала їх. Разом з тим своїми указами вона, як і раніше, називала вік вступу в шлюб згідно з Кормчою і Стоглавом. Траплялися випадки, коли ранні шлюби закінчувалися не просто звідництвом, а й убивством малолітніх чоловіків. Так, у Костромській губернії жінка вбила свого 12-річного чоловіка.

В указі від 31 липня 1779 р. Синод визнавав, що вінчання малолітніх здійснювалося під тиском поміщиків та їх прикажчиків ПСЗРИ. - Т. XX. - № 14899.. У XVIII ст. було складено чимало інструкцій поміщиками своїм прикажчикам, які включали пункти про шлюби. Як правило, вони рекомендували селянам укладати шлюби дуже рано. Очевидно, укладання шлюбів між малолітніми селянськими дітьми являло собою результат своєрідної економічної політики господарювання поміщиків, які були зацікавленні у збільшенні кількості кріпаків. Тому Синод вимагав від Сенату, щоб він ухвалив рішення про покарання винних у цьому.

Синодський указ 31 липня 1779 р. вимагав негайно розривати шлюби між малолітніми ПСЗРИ. - Т.ХХ. - № 14899.. Через два роки цей указ було підтверджено (10 грудня 1781 р.) ПСЗРИ. - Т.ХХІ. - № 15295.. Однак, незважаючи на це, такі шлюби продовжували існувати. На початку ХІХ ст. російський письменник В.О.Лєвшин зауважував, що з метою отримання в сім?ю робітниці батьки намагаються одружити своїх синів ще неповнолітніми; молоді дружини таких хлопчиків «не суворо дотримуються сьомої заповіді і нерідко можна побачити у 25-літнього - сина років 15, але це <…> не ставиться в провину ні як безчестя, ні як порок дружині» Цит. за: Семевский В.И. Домашний быт и нравы крестьян… - С. 75..

Молоді жінки часто не за власним бажанням, а через моральне чи фізичне насильство вступали в інтимні зносини зі свекром. Вони іноді скаржилися, але ніякого заступництва не отримували, що відбивало бажання іншим жінкам шукати захисту.

Нерівності виявлялися в тому, що чоловік літнього віку одружувався з дуже молодою дівчиною. Така сім'я, «яка хоча і не дуже небезпечна, однак приросту народу шкідлива, і хоча не дозволеним коханням недолік може бути наповнений, однак це недружелюбства, підозр, турбот і тяганини в спадщині і великих зловживань причиною буває» Письмо М.В.Ломоносова… - С. 567. .

На думку М.В.Ломоносова, дружина не мала бути старшою за чоловіка більше, ніж на два роки, а чоловік старшим за жінку щонайбільше на 15 років. Це мислитель пояснив тим, що жінки швидше старішали, особливо від частих вагітностей. Вони народжували максимально до 45 років, а чоловіки могли і зачати дитину до 60 років. З огляду на це найоптимальнішим варіантом видавався той, коли чоловік старший за дружину на 7-10 років.

Дослідник звичаєвого права О.О.Смирнов зауважував, що згідно з народними переконаннями, чоловікові слід лише кількома роками бути старшим за дружину, в ідеалі - приблизно на два роки Смирнов А. Очерки семейных отношений… - С. 126.. Однак коли трапляється в певних регіонах імперії, що дружина старша, то вона вважається кращою господинею, або самі батьки не поспішають видати її заміж, щоб вона довше на них попрацювала і віддячила їм за своє утримання.

Зазначимо, що надалі межа шлюбного віку підвищилася. У середині ХІХ ст. дозволялося вінчати дівчат із 16 років, а юнаків - з 18.

Отже, щодо шлюбного віку в сімейному праві одночасно діяли цивільні й церковні закони. Обер-прокурор Синоду К.П.Побєдоносцев, починаючи виклад питання про вік як умову укладання шлюбу, писав, що у ньому «виявляються розходження між церковним і цивільним правом» Победоносцев К. Курс гражданского права / Константин Победоносцев : [в 3 ч., 2 кн.]. - СПб. : Типография А.А. Краевского, 1871. - Ч. ІІ. Права семейственные, наследственные и завещательные. - С. 34..

Таким чином, у Російській державі була поширена практика раннього вступу до шлюбу, що обумовлювалося передусім економічними факторами. Селянське господарство потребувало робочих рук. Держава також була зацікавлена у зміцненні сім'ї як основної виробничої одиниці суспільства та у зростанні чисельності населення, необхідного для поповнення армії, що забезпечувало могутність Російської держави. Тому держава і РПЦ заохочували ранні шлюби і багатодітність, регулюючи демографічний потенціал суспільства. Нормою вважався вступ до шлюбу для дівчат з 13-14 років, для хлопців - з 15.

Для порівняння, у Франції наприкінці XVIIІ ст. існував високий шлюбний вік: середній вік вступу у перший шлюб для жінок становив 26-27 років, для чоловіків - 28-29 Любарт М.К. Семья во французском обществе… - С. 111. . У Німеччині в 50-70-х роках XVIIІ ст. середній вік вступу у шлюб жінок сягав 25,6 років, для чоловіків - 27,6 Хаджнал Д. Европейский тип брачности… - С. 28.. У Голландії шлюбний вік у чоловіків був найвищим серед багатих буржуа: вони одружувалися після 30 років. Інтелігенти, дрібні буржуа, фермери одружувалися в середньому у 27-28 років з жінками 25-27 років. Сільські робітники одружувалися з 26-28 років з 23-26-літніми нареченими. Найнижчий шлюбний вік був у середовищі міських чорноробочих і ремісників - 26 років Коллентур Х.А. Возраст вступления в первый брак…- С. 51. .

Загалом, у Західній Європі економічні фактори залишалися важливим приводом на користь зволікання зі шлюбом як для чоловіків, так і для жінок незаможних верств населення. Роками вони працювали прислугою на фермах, у буржуазних домогосподарствах або ремісниками. Грошові накопичення були головною метою, адже одружені починали жити окремо. Сім'я створювалася лише тоді, коли це дозволяло економічне становище нареченого і нареченої.

У Російській державі традиція ранніх шлюбів не була викорінена, однак через державні узаконення і покарання священиків за вінчання малолітніх шлюбний вік поступово підвищувався. Крім того, певну роль тут відіграли й інші причини. Стосовно поміщицьких селян цьому сприяли передусім економічні фактори - поява перших ознак малоземельності в центральних губерніях держави у другій половині XVIII ст. Разом із законом 1771 р., який забороняв продаж кріпосних селян без землі, це змушувало поміщиків підвищити шлюбний вік кріпаків.

У першій половині XVIII ст. в інструкціях поміщиків прикажчикам найчастіше рекомендувалося вінчати дівчат віком 15-16 років, хлопців - у 18 років, а в інструкція ж кінця XVIII - першої половини ХІХ ст. відповідно - 16-18 років і 18-20 років. Верхній вік встановлювався для чоловіків - 25 років, для жінок - 20 років. Очевидно, це було пов'язано з малоземеллям у центрі Росії вказаного періоду. Аналогічний процес підвищення шлюбного віку відбувався і в державних та удільних селян.

Ще одним фактором підвищення шлюбного віку можна назвати усвідомлення освіченою частиною суспільства шкідливості ранніх шлюбів для здоров'я. Утім цей фактор більш характерний для ХІХ ст., коли почали проводитися медичні обстеженняі і відбувалося становлення системи охорони здоров'я. Було визнано, що ранні шлюби, були передчасними і негативно позначалися на здоров'ї жінок.

Поступове підвищення шлюбного віку в законодавстві здійснювалося під впливом освічених прогресивних кіл Російської держави.

Незважаючи на заходи уряду, шлюби з порушенням законодавчо визначеного віку його укладання продовжували існувати. Особливо це стосувалося шлюбів малолітніх. Духовні консисторії відстежували випадки вінчання малолітніх, карали винних у цьому священиків. Проте шлюби малолітніх або з малолітніми, як і раніше, укладалися.

Малолітню Марію, дружину мешканця с. Синьооковки Семена Гурина, Переяславсько-Бориспільська консисторія в 1755 р. вирішила відправити до матері в зв'язку з «малжонством» ЦДІАК України, ф. 990, оп.1, спр. 266, арк. 2 зв.. По досягненні повноліття дівчині було дозволено повернутися до чоловіка.

У 1774 р. уланівський мешканець Тит Мохнатченко звернувся в Чернігівську духовну консисторію з проханням дозволити йому знову одружитися. Його перша дружина, з якою він пошлюбився, коли йому було «от роду лет четырнадцати» Держархів Чернігівської обл., ф. 679, оп. 1, спр. 1109, арк. 5. , втекла від нього 10 років тому.

У 1780 р. у Київській духовній консисторії слухали справу про розлучення селянина Василя Удовиченка і Мотрони Нехворощанської, котра мешкала в Чернігові. Жінка заявила, що своєю матір'ю вона була видана заміж на 11-му році життя (мала 10 років 5 місяців) і вінчана в Києві у храмі святого Іоанна Златоуста. 21-літній чоловік дав їй «отпускное письмо» «и оная Мотрона по такому своему малолетству, что не могла супружестве с ним Василием жить, - имела от него Василия как де может памятовать письменный отпуск в Флоровский монастырь» ЦДІАК України, ф. 127, оп. 174, спр. 25, арк. 1. . Згодом вона загубила цього листа.

Через шість років з'явився Василь і почав висувати претензії на Мотрону як свою законну дружину. Дівчина ж була на нього ображена за те, що він її залишив, і вимагала розлучення. Духовна консисторія ухвалила рішення про розлучення Мотрони і Василя, дозволивши за бажанням укласти новий шлюб. Священика, котрий повінчав неповнолітню, наказано було розшукати і накласти єпитимію. Таке рішення духовної консисторії підтвердилося синодальним рішенням від 9 серпня 1780 р. РГИА, ф. 796, оп. 61, д. 310, л. 39. .

Віднайдений священик Іван Покорський переконував у тому, що мати Мотрони Єфросинія і бабуся Тетяна запевнили його, що дівчині було 16 років. Крім того, на вінчанні був присутній церковний староста Іван Карачевський.

На допиті в духовному суді Мотрона заявила, що вона «родилась, в каком именно году и месяце не знает, крещена и миром святым помазана тамошним белоцерковским по объявлению оной матери ея благочестивым священником, ей Матрене неизвестно, и кто же при том крещении восприемниками были, в каком году вывезена в Россию, и где в младенчестве ее родители проживали, она Матрена не помнит <…> о летах ее Матроне священнику Покорскому или нет, она Матрона по бывшему тогда ее малолетству не знает» Там само, арк. 8-8 зв. .

Єфросинія в суді повідомила, що точно не пам'ятала скільки їй самій років (приблизно 40) і в якому році народила дочку Там само, арк. 25-25 зв. . Жінка визнала те, що видала заміж Мотрону приблизно в 11-річному віці. Дана справа без рішення духовного суду.