Шлюбно-сімейні відносини в православній повсякденній культурі Росії XVIII ст.

У повсякденних практиках соціуму заслання чоловіка або дружини не завжди призводило до ліквідації шлюбу, що свідчить про небажання Церкви збільшити кількість приводів для розлучення. Так, 19 вересня 1782 р. у Херсонську духовну консисторію з Єлисаветградського духовного правління надійшло «доношение» від 35-літньої Марії Денисової. Жінка пояснювала, що «муж ее <…> капитан <…> поселенец Василий Булашенко <…> назад тому лет с восемь, за престкпление его сослан <…> в вечную работу» Держархів Одеської обл., ф. 37, оп. 1 а, спр. 25, арк. 1. . 21-літньою вона одружилася з Василем. У шлюбі подружжя прожило чотирнадцять років, у них народилося троє дітей (син і дві дочки). Потім чоловіка через грабунок було засуджено на вічне заслання. Марія Денисова не мала свого двору і коштів для існування. Ця обставина та молодий вік змусили її просити дозволити знову вийти заміж. Однак жінці було відмовлено в можливості створити нову сім'ю.

У більшості випадків після заслання чоловіка або дружини покинута половина отримувала право повторно укласти шлюб. 17 травня 1755 р. у Синоді заслуховувалася справа за поданням єпископа Переяславського Іоанна про дозвіл дружині навічно засланого за крадіжки козака Басанської сотні Гната Солошенка Харитині Махно знову вийти заміж РГИА, ф. 796, оп. 36, д. 195, л. 1-1 об. . Жінка дістала можливість створити нову сім'ю.

26 квітня 1765 р. у Синоді заслуховувалася справа за поданням єпископа Чернігівського Кирила про право на повторне одруження мешканці м. Чернігова Марії Ладонковій. Її першого чоловіка значкового товариша Івана Пушкаревського за крадіжки було засуджено до заслання. Однак він утік із в'язниці. Про нього не було ніяких відомостей з 1759 р. РГИА, ф. 796, оп. 46, д. 118, л. 1 об. Прохання жінки було задоволене.

У квітні 1767 р. переяславський єпископ Гервасій у Синоді доповідав про дозвіл мешканцю с. Шабельники Золотоніської протопопії Федору Мельниченку укласти новий шлюб у зв'язку із засланням його першої дружини Ганни Марченко. З'ясувалося, що одружені вони були в лютому 1764 р., у шлюбі прожили близько чотирнадцять тижнів. Потім чоловік «отлучился по хозяйству в поле, то же оная его жена, тайно пошедши к реке, и родивши дитя, в оную речку за раз и бросила. За то же взята под секвестр и допрошена» РГИА, ф. 796, оп. 48, д. 194, л. 1. .

У Піщанському духовному правлінні Ганна зізналася в тому, що ще до заміжжя була вагітною. Боячись сорому і громадського засудження, вона наважилася на дітозгубництво. За це жінку було засуджено на вічне заслання. Чоловікові дозволили знову одружитися.

Подібна справа розглядалася в Синоді 20 квітня 1777 р. Архієпископ Слов'янський Євгеній доповідав про дозвіл пікінеру Дніпровського пікінерського полку Науму Куталу одружитися у зв'язку з засланням першої дружини Агафії РГИА, ф. 796, оп. 58, д. 174, л. 1.. Доки чоловік був у поході, жінка народила і вбила дитину. За це її було покарано батогом і заслано навічно в Олександрівську фортецю. Синод задовольнив прохання чоловіка.

Однодворець с. Шебелинка Федір Тітов 1784 р. клопотався у Катеринославському духовному правлінні про можливість одруження із Ксенією Щетиніною, чоловіка котрої, Євдокима, було заслано на каторжні роботи в Херсон Держархів Дніпропетровської обл., ф. 104, оп. 1, спр. 61, арк. 1.. Його прохання було задоволено.

У 1787 р. Білгородська духовна консисторія розірвала шлюб князя Кантемира за вбивство селянина. Його було заслано навічно в Ревельську фортецю, а також було ухвалено, що «брак же его с дочерью бригадира Хрущова не может быть действительным <…> оный уничтожен быть должен» ЦДІАК України, ф. 2009, оп. 1, спр. 1212, арк. 1. .

14 березня 1791 р. Білгородська духовна консисторія розпочала розгляд справи за позовом 24-літнього мешканця с. Каменецького Богодухівського округу Пантелеймона Маркова. Чоловік вісім років тому одружився з Горпиною Басовою з с. Пічина Охтирського округу. Пара щасливо прожила близько чотирьох років, потім жінка «умыслила было его, мышьяком опоивши, умертвить» ЦДІАК України, ф. 2009, оп. 1, спр. 2114, арк. 1. . За такий злочин Горпину було заслано в Сибір. Тому Пантелеймон Марков просив дозволу консисторії знову одружитися. Однак та ухвалила таке рішення: «Как показанного однодворца жена на вечно послана на поселение, то от вступления в другой брак ему отказать» Та само, арк. 7. .

У вересні 1798 р. поміщиця Катерина Богданович звернулася до Пирятинського городництва з проханням дозволити знову одружитися її селянці Агафії Держархів Полтавської обл., ф. 801, оп. 1, спр. 1348, арк. 1.. Звідти справу було передано до духовного правління. З повідомлення Богданович довідуємося, що мешканця села Зарудня Данила Тищенка, чоловіка Агафії, було звинувачено в різних кримінальних злочинах, покарано батогами і заслано в 1785 р. Там само, арк. 1.. Жінка, будучи ще молодою, прагнула знову вийти заміж і влаштувати своє життя, про що й клопоталася поміщиця. Рішення духовного суду у справі відсутнє.

Отже, на початку XVIII ст. виник ще один привід для розлучення подружжя - заслання, який належав до категорії рідкісних. Ініціатива його запровадження надходила від держави, а не Синоду, що свідчить про її втручання у регулювання шлюбно-сімейних відносин мирян. Це спричинялося об'єктивними обставинами - державною політикою певної гуманізації, послабленням покарань, що призвело до зменшення кількості смертних вироків, яке замінили засланням.

Таким чином, проаналізувавши випадки тривалої відсутності одного з подружжя як привід до розлучення, ми можемо зробити такі висновки: згідно з церковними приписами, подавати заяву про можливість знову укласти шлюб можна було через п'ять років після зникнення особи; тривала відсутність одного з подружжя (чоловіка чи дружини) була одним із основним приводів для розлучення і повторного одруження особи; тривала відсутність чоловіка або жінки пояснювалася розпусним життя, перелюбом, сварками, відходом на заробітки, військовою службою чоловіка тощо; не слід виключати і того, що чоловік і жінка могли проживати разом, не просячи дозволу на вінчання від духовної влади. Для того, щоб анулювати перший шлюб і отримати право на повторне одруження, в духовне правління потрібно було надати покази свідків або родичів, котрі б підтвердили факт відсутності особи протягом певного часу; підтвердження від парафіяльного священика; докази того, що покинута особа ніяк не провокувала іншу на втечу, а за відсутності одного з подружжя інша вела добропорядне життя.

4.4 Прийняття чернецтва. Хвороба одного з подружжя

Одним із приводів для припинення шлюбу було прийняття чернецтва одним із подружжя. Цей привід для розлучення містився в Кормчій книзі (прийнятому від константинопольської Церкви збірнику церковних і світських законів, що являли собою керівництво з управління та судочинства): «Аще же составлящуся браку, или муж един или едина жена внидет в монастырь да разрешится брак» Кормчая книга. - [Б.м.], [б.и.], [б.г.]. - Гл. 42. .

В історіографії існували різні точки зору на питання про те, що являє собою чернецтво: це спосіб припинення шлюбу чи один із приводів для розлучення ? Відомо ж бо, що слова «да разрешится брак», записані в Кормчій, можна тлумачити по-різному. Складність питання полягає в тому, що дозвіл на розлучення і на прийняття чернецтва завжди давала духовна влада. Крім того, прохання про розлучення та постриг мали бути ретельно з'ясовані для виявлення можливих сумнівних шлюбів.

Це і так заплутане питання ускладнювалося ще й тим, що держава (спочатку Петро І, а потім і Анна Іоанівна) істотно змінила ставлення до чернецтва як суспільного стану. У результаті секуляризації відбулося скорочення кількості монастирів. У додатках до Духовного регламенту говорилося: «Не принимать мужа жену имущаго. Обычай есть муж с женой взаимное согласие творят, чтобы муж в монахи постригся, а жена бы свободна была пойти на инаго. Сей развод слову Божию противный» ПСЗРИ. - Т.V. - № 4022. .

З одного боку, приймалися заходи, спрямовані на скорочення кількості монастирів. З другого, Синод мав надзвичайно суворо стежити за чолобитними про постриг. При цьому право давати дозволи на постриг, як і право розлучати подружжя, належало виключно до компетенції Синоду.

За Духовним регламентом Петра І було введено спеціальні умови для тих, хто перебував у шлюбі і мав намір прийняти чернецтво: досягнення 50 або 60 віку, згода половини подружжя, котре залишалося в миру, наявність дорослих і не залежних матеріально від батьків дітей. Тому для тих, хто не перебував у шлюбі, були простіші умови прийняття постригу.

Проти чернецтва рішуче виступав російський мислитель М.В.Ломоносов, котрий зауважив, що воно в молодих літах є нічим іншим, як «чорним вбранням прикрите блудодіяння і содомство, що наносить шкоду розмноженню людського роду, не згадуючи вже про наявні дітозгубництва» Письмо М.В.Ломоносова… - С. 569. . Учений пропонував заборонити приймати чернечий постриг чоловікам до 50 років, а жінкам до 45.

Церква загалом негативно ставилася до прийняття чернецтва від живих чоловіків і дружин, завжди вбачаючи в таких учинках примус. Незважаючи на це, випадки постриження від живих дружин і чоловіків, а також через хворобу одного з подружжя існувало.

В архівах можна віднайти достатню кількість справ про прийняття чернецтва як дружин, так і чоловіків, а також прохання дозволити покинутій половині подружжя (як правило, чоловіку) знову одружитися.

Зазвичай ініціатива розлучення надходила від чоловіка, а дружина виступала в шлюборозлучних процесах як пригнічена сторона. За законом розлучена жінка залишала дім чоловіка зі своїм посагом. На практиці їй було важко відвоювати свої права. Чоловік мав багато способів не віддавати їй придане, найчастіше застосовував побої. Він знущався з дружини і змушував прийняти чернечий постриг. М.І.Костомаров вважав, що примус до прийняття чернецтва і побої дружини були поширеними рисами тогочасного життя Костомаров Н.И. Очерк домашней жизни… - С. 150. .

Тут доречно згадати перший шлюб царя Петра І, який виявився невдалим. Свою дружину він насильно постриг у черниці.

У 1721-1722 рр. князь А.В.Долгоруков змусив свою дружину Анастасію, уроджену Шереметьєву, піти в монастир, написавши листа, де вона зізнавалася в тому, що витратила своє придане на лікування. Крім того, жінка нібито відмовилася від позовів у суд на чоловіка під загрозою штрафу в розмірі 300 руб. Але як тільки А.Шеретемьєвій вдалося вирватися з чоловікового дому і втекти до батьків, вона опротестувала свій лист і вимагала повернення приданого Полное собрание постановлений и распоряжений… - Т. 1. (1762-1772). - № 195. .

Слід зауважити, що кожний випадок незаконного постриження в чернецтво став можливим завдяки участі в ньому священнослужителя. Саме священики заохочували протиправні дії чоловіків щодо своїх дружин, порушуючи синодські укази, які суворо забороняли самовільний постриг осіб. Причини цього були різними: незнання законів, які надходили з великим запізненням, а іноді і зовсім не потрапляли у віддалені єпархії; примус з боку зацікавлених у постригу осіб; матеріальна винагорода за надання послуг.

Рішенням Білгородської духовної консисторії у 1722 р. було визнано перелюбниками обивателів Максима Пархомова і Дарію Колтовську. Виявилося, що чоловік насильно постриг у черниці свою законну дружину Ірину, після чого взяв шлюб із Дарією ЦДІАК України, ф. 2009, оп. 1, спр. 43, арк. 1..

Звичайним мотивом для прийняття чернечого постригу була хвороба. Церква негативно ставилася до даної причини як можливості піти в монастир, тож винятки робилося лише для літніх людей. Знаючи про цю обставину, Синод обмежив права священнослужителів: «<…> разлучающихся мужа или жену от брачного союза за болезнями отнюдь без синодского рассуждения не разводить и не постригать, токмо исследовав о том обстоятельно и опасно, и освидетельствовав болезни докторами присылать доношения с письменным свидетельством в Синод и ожидать синодальной резолюции» ПСЗРИ. - Т.V. - № 4022. .

28 липня 1781 р. у Синоді розглядалася справа про повернення до 41-річного єлисаветградського міщанина Івана Уляницького 48-літньої дружини Марфи, уродженки м. Решетилівка Полтавського полку, котра самовільно прийняла чернецтво за кордоном. Подружжя прожило у шлюбі 25 років, дітей не мало. Жінка почала переконувати чоловіка, щоб він відпустив її в монастир «в монашество по старости ее лет, и слабости здоровьям» РГИА, ф. 796, оп. 62, д. 376, л. 1. . Він погодився, але за умови, що доки не отримають дозволу в духовної влади, Марфа мусила там просто жити, а не приймати чернечого постригу. Жінка ж утекла від чоловіка у Польщу, де й стала черницею.

Духовна влада, довідавшись про подробиці справи, розпочала її розслідування. Виявилося, що причиною прийняття Марфою чернецтва була жорстока поведінка чоловіка і його численні зради. Жінка звернулася спочатку до священика Іоанна Якимова, а потім до протопопа Павла Базилевича. Він задовольнив її бажання і дозволив стати черницею жіночого монастиря. Крім того, Іван Уляницький дав Марфі розлучного листа, на якому поставив свій підпис отець Якимович. Через деякий час ігуменя відправила жінку збирати милостиню на Єлисаветградщину. Там її було доставлено в духовне правління, де звинувачено в самовільному прийнятті чернечого постригу.

Як з'ясувалося, коли Марфа покинула Івана, він почав відкрито вести розпусне життя. За перелюб із заміжньою Вассою йому було призначено 7-літню єпитимію. Протопопові Базилевичу за те, що дозволив Іванові Уляницькому відпустити Марфу в монастир, не звернувшись до єпархіальної влади, було винесено догану й оштрафовано. Священика І.Якимова за те, що поставив підпис під розлучним листом, оштрафовано поклонами в церкві. Марфу було позбавлено чернецтва і повернуто до чоловіка, йому призначено єпитимію за перелюб.

2 травня 1782 р. Київська духовна консисторія прийняла до розгляду справу про добровільне розлучення Іллі Будникова з дружиною Марією. Подружжя одружилося в Польщі, народило одного сина і шістьох дочок. Син став ченцем Київського Братського училищного монастиря. Маючи похилий вік, чоловік і жінка «желают последние дни жизни их посвятить на услуги монастырские в монастырях, просили по согласному их усерднейшему желанию от сожительства их разрешить и определить в монастырь на послушание» ЦДІАК України, ф. 127, оп. 176, спр. 46, арк. 1 зв. . Двом же своїм малолітнім дочкам подружжя просило дозволити жити послушницями в дівочому монастирі з матір'ю.

Так сталося, що Ілля Будников 3 листопада 1782 р. помер, а Марії було дозволено стати черницею Київського Йорданського жіночого монастиря. Зважаючи на своє слабке здоров'я, вона просила пришвидшити отримання нею постригу.

Траплялися і справи, коли дружини шукали управу на чоловіків, які прийняли рішення про постриг. Так, у 1724 р. мешканка с. Гнилова Курського повіту Агафія Шахова скаржилася архімандриту Курського Знаменського монастиря на свого чоловіка Харитона. Жінка зазначила, що «в прошлом году, тому ныне лет с пятнадцать, как я была вдовою, оный муж мой взял меня за себя неволею и жил со мною недель с десять и с двора меня сбил и, неубояся Бога, силою своею побрал мои пожитки, две иконы, одну окладную, денег четыре рубля, а прочее распродал, а именно - избу да овин и скот, четыре лошади, корову рыжую с теленком, десять овец, пять свиней и проч. (перечисляются одежда, обувь, посуда, хозяйственные орудия). И разоряя меня и детей моих без остатку, постригся в монахи в оном Знаменском монастыре. И имя ему наречено Сила» Лебедев А.С. Сведения о некоторых архивах… - С. 118. .

Харитон Шахов позбавив родину житла і майна, його жінка з дітьми наймитувала, не мала й коштів для сплати подушного податку. Агафія просила розшукати чоловіка, повернути майно і житло, щоб не дати померти їй і дітям.

26 червня 1773 р. у Московській синодальній конторі почався розгляд справи за поданням брянського поміщика, відставного ротмістра Федора Бахтіна про незаконне проживання прапорщика Василя Єрасова з Ганною Михайловою. Як з'ясувалося, Єрасов мав законну дружину, яка за його відсутності вдруге вийшла заміж за Бахтіна. Василь втік у Польщу, де прийняв чернецтво і переховувався за монастирськими стінами від покарання за перелюб. На момент розгляду справи виявилося, що чоловік уже помер. Його ж першій дружині указом із синодальної контори від 12 липня 1773 р. «сожитие иметь дозволить» РГАДА, ф. 1183, оп. 1, т. 19, д. 513, л. 3..

З 1788 по 1793 рр. у Новгород-Сіверській духовній консисторії розглядалася справа «О разрешении жене священника с. Погары, мещанке Ясницкой, оставленной мужем, вступить во второй брак». Параска Ясницька повідомила, що її чоловік Максим Барановський «прошлого 1784 года в октябре месяце, браком сочетающийся со мною в городе Погаре, <…> добровольно изъяснил, что он на испытании божьими судьбами моего девства не нарушил, о чем по его <…> и я о своей стороны заверяю; и как он считает меня оставленною, толко по имени, а не по брачному ложу, своею женою, и не живя со мною в бракосочетании уже другой год, просит сам духовное правление <…> его от жизни союзной светской отречении, а мне законного мужа вольна бракосочетание» Держархів Чернігівської обл., ф. 712, оп. 1, спр. 107, арк. 1. . Чоловік вирішив покінчити зі світським життям і постригтися в ченці. Консисторія задовольнила його бажання, а Параска Ясницька отримала право знову вийти заміж.

Нерідко вдови, які залишалися самотніми і немічними, доживали свого віку черницями за монастирськими стінами. Про це яскраво свідчать документи фонду «Московская синодальная контора». Фонд містить багато відомостей про прийняття чернецтва вдовами. Зокрема, 6 вересня 1738 р. у контору подала чолобитну вдова Васса, дружина покійного драгуна Ризького полку Мокрушина. Жінка повідомила, що її чоловік помер три роки тому, а вона хоче присвятити себе служінню Церкві РГАДА, ф. 1183, оп. 3, д. 18, л. 5. . Бажання жінки було задоволено, і вона стала черницею Новодівочого монастиря.

25 лютого 1741 р. удова писаря Воронезького піхотного полку Олексія Свєшникова Євдокія подала в Московську синодальну контору прохання про дозвіл прийняти чернечий постриг. Жінка зауважила, що «в прошлом 1738 году волею Божею умре, тому будет три года, а после смерти его я нижеименованная осталась бездетна и пропитания никакого не имею. Понеже у меня именованной сродников никого нет и я ныне в престарелости уже, со рождения своего имею себе лет пятьдесят два года» РГАДА, ф. 1183, оп. 3, д. 95, л. 1.. Євдокії дозволили стати черницею Хотківського дівочого монастиря.

27 лютого 1741 р. у Московську синодальну контору подала прохання 60-літня служниця генерала Івана Борятинського вдова Тетяна Володимерова. Її чоловік Потап помер у 1737 р. РГАДА, ф. 1183, оп. 3, д. 115, л. 3.. Заміж жінка більше не вийшла. Тож їй дозволили прийняти чернецтво і перебувати в Олексіївському дівочому монастирі.

Документи засвідчують: коли особа приймала рішення про чернецтво, то керувалася не скільки ідеалами самозречення, самопожертви і служіння Церкві й Богу, а цілком прагматичними, земними міркуваннями. Зокрема, жінки, які хотіли стати черницями, як правило, були вже похилого віку або вдовами, не мали дітей, які б могли їх утримувати, часто бідували. Тому перебування в монастирі було досить зручним способом забезпечити собі безбідне майбутнє. Чоловіки ж, траплялося, постригалися в чернецтво з метою приховування злочинного або гріховного минулого. Наприклад, чернечий постриг приймали двоєженці, які хотіли уникнути єпитимії.

Отже, прийняття чернецтва було проблемою для Церкви. У цьому питанні вона зіткнулася із суперечностями. З одного боку, вона заохочувала чернецтво як ознаку особливої наближеності до Бога, самозречення і самопожертви, а з другого - оберігала ідею святості і нерозривності шлюбних зв'язків.

Прийняття чернецтва було формою ліквідації шлюбу, однак воно вимагало дотримання багатьох формальностей: чоловік або дружина, які залишалися в миру, не могли більше одружуватися або мали отримати на це особливий дозвіл Синоду. Крім того, покинута сторона подружжя залишалася без вдовиного забезпечення, оскільки той, хто приймав чернецтво, забирав із собою нерухомість. Цим відрізнялося російське право від канонічних приписів, які передбачали наділяти покинуту половину подружжя частиною з власності того, хто приймав постриг. Очевидно, саме тому історики права вважали, що прийняття чернечого постригу було одним із приводів для розлучення, адже чоловік або дружина, котрі залишалися в миру, часто укладали нові шлюби.

Прийняття чернецтва при живих дружинах і чоловіках розглядалося як зазіхання на святість шлюбних зв'язків. До вже існуючих умов прийняття чернецтва були додані нові: постриг дозволявся лише після досягнення 50-60 років і в тому випадку, коли діти від шлюбу були повнолітніми і не потребували турботи батьків або, принаймні, одного з них Петренко І.М. Чернецтво як привід для розлучення… - С. 107. . Дозвіл на прийняття чернецтва давав лише Синод. Петро І та інші монархи негативно ставилися до чернечого постригу, особливо молодих людей, котрі мали служити на благо і розвиток держави, а не ховатися за монастирськими мурами.

Хвороба як привід для розлучення подружжя бере початок у греко-римському законодавстві, де проказа одного з подружжям була законною підставою для припинення шлюбу. У Руській Православній Церкві будь-яка хвороба була приводом для розлучення, однак в обмежених рамках.

Згідно з Кормчою книгою, прохання про розлучення через хворобу чоловіка або дружини можна було подавати через три роки після одруження, причому лише в тому випадку, коли один із подружжя мав недугу до шлюбу, а не набув її під час подружнього життя. Хворого повинні були обстежити лікарі та підтвердити хворобу, і тільки потім подружжя мало право на розлучення. Та половина подружжя, хвороба якого ставала причиною розлучення, не отримувала права на повторне одруження.

Хвороби, які змушували чоловіка і жінку розлучатися, були різними: це насамперед епілепсія, сліпота, дерматологічні, венеричні захворювання, а також каліцтво. Однак, зважаючи на те, що головною метою шлюбу було народження дітей, найпоширенішою підставою для розірвання шлюбу через хворобу була нездатність одного з подружжя до шлюбного співжиття, зокрема, імпотенція чоловіка, хвороби і вади статевих органів як чоловіка, так і жінки.

Шлюби розривалися через психічні хвороби жінок і чоловіків, які призводили до безумства і, як наслідок, до неможливості повноцінно жити подружнім життям.

20 червня 1732 р. у Київській духовній консисторії було взято до розгляду питання про розлучення мешканця Лубенського повіту Леонтія з дружиною, яка «бесом мучитися стала» ІР НБУВ, ф. 232, спр. 2, арк. 24. .

24 січня 1796 р. селянин поміщика Івана Шидловського Василь Комарицький просив Білгородську духовну консисторію розлучення з дружиною Єфросинією через її хворобу. Побралися вони в 1784 р., три роки прожили добре, а потім жінка «впала в беспрестанное пьянство и после в прелюбодеяние, что он терпеливо сносил до истекшего 1795 года, надеясь, что время и советы ея исправят. Но прошлого 1795 года в июне месяце в пьянстве ея поражена сильно параличем, от чего ума лишилась» ЦДІАК України, ф. 2009, оп. 1, спр. 3726, арк. 1.. Консисторія відмовила позивачеві в розлученні, а зобов'язала жити з хворою дружиною.

Різноманітні інфекційні захворювання жінок, епілепсія, які призводили до каліцтва і відсутності повноцінного життя, змушували чоловіків звертатися до духовних судів і просити розлучення. Зокрема, 18 квітня 1726 р. у Білгородській духовній консисторії була порушена справа про розлучення Мар'ї Бекетової. Жінка звернулася з проханням до єпископа Єпифанія про розірвання її шлюбу з чоловіком Микитою Бекетовим через те, що в неї відгнила права нога «и по всему телу великая болезнь» Лебедев А.С. О брачных разводах по архивным… - С. 4. , і просила дозволити її чоловіку знову оженитися. Проте єпископ, вважаючи шлюб нерозривним союзом подружжя, виніс вердикт: «Что посещением Божиим болит, то благодарно терпеть, а мужу на иной жене женитися невозможно, покамест жива будет болящая жена, понеже Сам Господь запрещает тако творити» Там само. .

2 вересня 1733 р. мешканець м. Яблунева Петро Щелкунов подав прохання про розлучення із сліпою дружиною Ксенією. Вони прожили у шлюбі двадцять вісім років, народили двох дітей, котрі померли. Близько семи років тому Ксенія осліпла, на її правій нозі «пальцы червь отточил, и в летнее время ежегодно в той нозе бывают черви» Там само. - С. 4.. Три роки подружжя вже не жило разом, Ксенія мешкала у своїх рідних братів, і в 1731 р. дала Петрові «отпускное письмо», аби йому можна було «жениться на иной жене» Там само. - С. 5. . Консисторія ухвалила рішення про розлучення подружжя, Петро Щелкунов зобов'язувався допомагати колишній дружині.

8 лютого 1770 р. Деркуське духовне правління звітувало преосвященному Тихону Воронезькому, що у слободі Барановій дружина Григорія Шевченка Ксенія через свою хворобу (на ногах мала великі рани й одна нога зовсім не рухалася) більше не хотіла з ним жити. Тому при свідках вона дала чоловікові «розлучний лист», яким дозволила знову одружитися, зважаючи на його молодий вік. Цього листа було надано в духовний суд Лебедев А.С. О брачных разводах по архивным… - С. 30. . Утім, він відхилив прохання жінки.

У жовтні 1773 р. до Пирятинського духовного правління звернувся мешканець с. Білоусівки Антон Посух і просив дати йому розлучення та право на повторний шлюб у зв'язку з хворобою дружини Держархів Полтавської обл., ф. 801, оп. 1, спр. 364, арк. 1..

У поданні він написав, що зі своєю дружиною Марією обвінчався ще 1759 р., тобто чотирнадцять років тому, а прожив у шлюбі півтора року. Причиною стало те, що „<…>на ней явилась черная болезнь, с которой болезни впадши об землю едва жива остается, кроме ж - бежит невестимо куда, и что оная болезнь не только прекращается но час от часу и больше расширяется” Там само, арк. 1.. Через таку хворобу Марія переїхала жити до батька.

Тривалий час Антон Посух залишався самотнім, а 1773 р. вирішив знову одружитися. Духовне правління доручило провести розслідування ієрею Свято-Георгіївської церкви с. Бондарі Опанасові Михайловському. Він узяв свідчення в батька Марії Івана Васковського, котрий визнав, що Антон Посух справді вже 12 років з його дочкою не проживав „по причине трагической ее болезни падучей” Там само, арк. 4.. Таким чином, було підтверджено, що перша дружина Посуха, судячи з симптомів хвороби, недужала на епілепсію. Унаслідок проведеного розслідування Пирятинське духовне правління задовольнило клопотання позивача. 9 грудня 1773 р. воно ухвалило рішення про розлучення Марії Васковської й Антона Посуха та дозволило чоловікові „ ... с другою женою браком сочетаться ...” Там само, арк. 5..

11 січня 1774 р. у Переяславсько-Бориспільській духовній консисторії розглядалася справа про розлучення мешканців с. Козлова Григорія Матвієнка та Марії Бояриної. Подружжя прожило у шлюбі шість років, однак лише один із них - щасливо. Чоловік скаржився, що дружина «упала в всетягчайшую болезнь, через которую одна нога всохла, а другая скоротилась, и руками действовать не может» ЦДІАК України, ф. 990, оп. 1, спр. 1035, арк. 10. . Однак консисторія ухвалила рішення не розлучати подружжя. Григорій Матвієнко мусив жити з Марією до смерті. У справі є повідомлення, що жінка від хвороби померла 11 березня 1774 р.

Справа про розлучення у зв'язку з недугою дружини була порушена чоловіком - жителем с. Бубни Тимофієм Крамаренком. 30 червня 1777 р. він подав позов до Пирятинського духовного правління про розірвання шлюбу з Катериною Шокотковною. За свідченнями чоловіка, їхнє подружнє життя тривало два дні. Одразу після весілля жінка вирішила перевезти частину майна від батьків до оселі чоловіка. Приїхавши до батьківської домівки, Катерина піднімала важкі речі, зокрема, вантажила на підводу мішки з житом, унаслідок чого надірвалася Держархів Полтавської обл., ф. 801, оп. 1, спр. 559, арк. 2.. Відтоді подружжя жило окремо.

Під час розслідування справи Катерина Шокотковна повідомила слідству нові факти. Жінка сказала, що чоловік, довідавшись про хворобу, сильно побив її Там само, арк. 2 зв. , після чого вона категорично відмовилася з ним жити. Літні жінки, оглянувши потерпілу, з'ясували, що Катерина вже не здатна до подружнього життя і не може мати дітей. Цей факт доповнювався взаємним бажанням сторін розлучитися. Однак рішення у цій справі так і не було ухвалено.

17 серпня 1792 р. Білгородська духовна консисторія отримала прохання від мешканця слободи Руська Лозова Харківської округи від Євтея Шарапова, в якому чоловік просив дозволу вдруге одружитися через хворобу своєї дружини Марії. Чоловік повідомив, що жінка, поживши у шлюбі два роки, «впала в венерическую болезнь и великое гноище» ЦДІАК України, ф. 2009, оп. 1, спр. 2528, арк. 14.. Вона повернулася до батьків і жила в них уже шістнадцять років. 5 березня 1791 р. Марія написала «розлучного листа», яким звільнила чоловіка від подружніх обов'язків і, за словами Євтея, «дозволила мне жениться и потому, что, зная мое убожество и одиночество, чтоб дом мой не разорился и более того не пришел я в убожество, почему я того села Лозового к растриженому священнику Антону, кой в том селе служил дьяконом, спрашивая можно-ли мне жениться по данному от жены письму, или ехать в Белгород к Вашему Преосвященству (єпископу Білгородському і Курському Феоктисту. - Прим. І.П.), которой мне сказал, что ехать незачем» Там само, арк. 14-14 зв.. Євтей заплатив ієреєві 16 руб. та ще й дав два мішки пшениці і жита, «доведя» його «до крайнего разорения и убожества» Там само, арк. 14 зв. .

Шарапов доглядав за своїм старим батьком і на час розгляду справи проживав у монастирі. Він просився додому на місяць, щоб зібрати врожай, а також клопотався про можливість укладання другого шлюбу. Однак рішення в даній справі нам не відоме.

Позивачами до духовного суду виступали й жінки, котрі як привід для розлучення висували хвороби чоловіків, ідентичні захворюванням жінок, - психічні, інфекційні, каліцтва тощо.

20 травня 1724 р. у «Реестре дел Киевской духовной консистории за 1723-1724 гг.» зроблено запис про мешканку м. Бердянськ Анастасію, «которой мужа бес от 14 лет мучит» ІР НБУВ, ф. 232, спр. 2, арк. 22 зв.. Консисторія вирішила «отказать за иного пойти, но жить с ним по смерть его неразлучно» Там само. .

24 серпня 1724 р. Київська духовна консисторія почала розгляд справи: «По доношению челобитному Агафии Мироновны, жительки городской, на мужа своего, который за злодейство потерял нос свой, просячи з оным разлучения, теды приговорил ей суд консисторский взяти из городской ратуши свидетельство заручного сотника и прочиих тамошних мещан, что ежели он таков и явити оное в консисторию и в тое время будет рассуждение» ІР НБУВ, ф. 232, спр. 2, арк. 37. .

В іншій справі позивачем виступала дочка полкового хорунжого Євдокія Зайковська, яка в жовтні 1793 р. просила Пирятинське духовне правління розірвати її шлюб з поручиком Федором Бєдновим Держархів Полтавської обл., ф. 801, оп. 1, спр. 1154, арк. 1.. Розслідування обставин дозволило дійти до висновку, що насправді це був не шлюб, а лише заручини, які до XVIII ст. прирівнювалися до вінчання. Пізніше, з 1775 р. обряд заручин почав здійснювався одночасно з вінчанням. Однак ця справа засвідчує, що Церква й надалі продовжувала здійснювати заручини окремо від вінчання.

Дівчина пояснювала причину її розлучення з чоловіком тим, що він зловживав алкоголем, „а через пьянство его приключилась ему падучая черная болезнь”, тобто епілепсія. Окрім того, вони вже п'ять років заручені, а наречений не прагне „совершить с нею брак” Там само, арк. 1.. Згідно з нормами Кормчої книги, побратися слід було протягом чотирьох років після заручин.

Розслідування тривало п'ять місяців, було проведено допит свідків та винуватців. Федір Бєднов заперечував свою алкогольну залежність та епілепсію, а у зволіканні з одруженням звинувачував дружину. Власник квартири, де проживав Бєднов, розповів про його погану звичку зловживати алкоголем і напади епілепсії Там само, арк. 4.. Цей факт підтвердили і кілька свідків. Київська духовна дикастерія, враховуючи всі обставини справи, анулювала заручини, тож клопотання позивачки було відхилене.

Розглядаючи хвороби як привід для отримання розлучення, слід зауважити, що найголовнішою з них була фізична неспроможність до статевого життя. Позивачами у таких випадках виступали і жінки, і чоловіки. Проаналізуймо чоловічі наративи, в яких ідеться про розлучення з дружинами через їх неспроможність до статевого життя або народження дітей.

20 вересня 1723 р. у «Реестре дел Киевской духовной консистории за 1723-1724 гг.» записано, що «жена Карпа неспособная к совокуплению плотскому, разлучается от мужа и мужу инную можна поняти» ІР НБУВ, ф. 232, спр. 2, арк. 2 зв. .

27 квітня 1724 р. до Київської духовної консисторії звернулася мешканка с. Мала Бугаївка Єфимія Степаниха. Жінка просила розлучити її сина Івана з Ганною Сидорівною через «неспособность до малженского ложа» ІР НБУВ, ф. 232, спр. 2, арк. 51. її невістки, щоб було «волно ему где Бог пошлет лепше женитися, а она может в монастырь или где похочить житии или служити» Там само. . Консисторія ухвалила рішення: незважаючи на те, що подружжя живе разом лише півтора роки, а дружина не здатна до подружнього життя, шлюб розірвати, чоловікові дозволити одружитися вдруге, а жінці рекомендувати піти в монастир.

1 червня 1793 р. до Білгородської духовної консисторії надійшло прохання від поміщика, капітана Івана Ковалевського із с. Соснівка Золочівського повіту. У ньому він повідомив, що дружина його 22-літнього селянина Якова Овчаренка Єфросинія є «от природы в тайном уде уродом» ЦДІАК України, ф. 2009, оп. 1, спр. 4819, арк. 1. . Поміщик звелів старим жінкам оглянути її і ті «нашли и ему, капитану, объявили, что у нее, Ефросинии, где быть должно тайному уду, находится самомалейший для испущения урины проход, а протчее все место зарослое твердою костью или хрящем» Там само. . Це і було підставою для порушення справи про розлучення. Під час іншого, компетентнішого обстеження лікарем Яновським з'ясувалося, що в подружжя все гаразд і що жінка «имеет как костей, так и тела детородного уда натуральное положение, и никаких наростов костяных, ни хрящевых, не оказалось, равно и у мужа ее Якова Овчаренка детородный уд натуральный, и видно, что он Овчаренко и жена его по незнанию не имели плотского совокупления» Там само, арк. 6. . Тому духовний суд шлюб не розірвав.

20 січня 1797 р. у Київській духовній консисторії було розпочато справу за «нижайшим прошением» мешканця с. Михайлівка Богодухівської округи Богуславського повіту Федора Оробця. Він писав: «Назад тому уже третий год, я нижайший, сына своего родного Григория оженил селения Синицы на дочери тамошнего жителя Якова Жиденка Александре, с которою сын мой Григорий, терпя чрез три года несогласие в неимении у нее настоящего плотского содеяния» ЦДІАК України, ф. 127, оп. 2, спр. 7, арк. 1.. Свекор просив розлучити сина з невісткою і дозволити одружитися вдруге. Жінку оглянув лікар Орловський і підтвердив її нездатність до подружнього життя. Справа, на жаль, без рішення.

Із проханням про розлучення 8 липня 1797 р. звернувся до Білгородської духовної консисторії мешканець Тростянця Яків Вчорашній. З 24-літньою дружиною Оленою Прутиковою він побрався у лютому 1794 р., але вже чотири роки «не имеет с оною женою своею супружеского пребывания по той причине, что оная жена его, не имея способных к сожитию по-человечеству не только детородных частей, но и на грудях знаков, отличающих женский пол от мужескаго, а по сему в таком противоестественном расположении оная Елена, будучи неспособна к рождению детей бесполезно налагает узы брачного союза на него, находясь сама не в состоянии быть ему женой» ЦДІАК України, ф. 2009, оп. 1, спр. 4082, арк. 1. . Про свої вади жінка нікому не розповідала. Оленина мати підтвердила слова зятя. Лікар, оглянувши жінку, виніс вердикт: тазова кістка й кістка на вході до матки утворили дуже вузьку щілину, яка робить неможливим статевий акт.

Консисторія ухвалила рішення про розлучення пари, Олена повернулася жити до батьків, їй було заборонено знову виходити заміж. Крім того, за приховані вади на неї було накладено штраф.

В архівних матеріалах духовних судів збереглося й чимало справ, де жінки прагнули розлучитися зі своїми чоловіками через їхню хворобу, яка призвела до нездатності виконувати подружні обов'язки (імпотенцію), вади статевих органів тощо.

З 14 червня 1727 р. в архіві Білгородської духовної консисторії збереглася справа, де мешканка с. Покровське Усердського повіту Мотря Губина скаржилася протопопу Микиті Нестерову, що після одруження у квітні 1725 р. з Григорієм не мала «сопряжения <…> понеже де, у его, Григория, естества нет» Лебедев А.С. О брачных разводах по архивным… - С. 5. . Він підтвердив слова дружини: «по святой и непорочной евангельской заповеди, ей-же-ей в правду, женился я в прошлом 1725 году, а от роду лет мне было шестнадцать, и сопряжения у меня с женою соею Матреною плотского не было и по сие время нет, того ради, что у меня естество малое, и потому я, Григорий, обещаю дать ей, Матрене, свободу» Там само. - С. 6. . Архієрей визнав, що для розлучення замало свідчень Губіна, тому його треба було вислати в Білгород, де провести лікарське обстеження.

24 січня 1758 р. Київська духовна консисторія почала розглядати справу про статеве безсилля Степана Дяченка, котрий перебував у шлюбі з Ганною п'ятнадцять років. Жінка запевняла, що «с ним законного совокупления за паралежною на нем имеющуюся болезнию не имела» ЦДІАК України, ф. 127, оп. 153, спр. 6, арк. 36.. Не проживши й півроку, чоловік утік. Потім повертався і знову тікав. Зрештою, оселився в с. Бузові в Польщі. Консисторія ухвалила рішення про розлучення подружжя і наказала «впредь ей, Анне, его, Стефана Дяченка, ни под каким видом своим мужем, так же и ему, Стефану, еи, Анны, своею женою не именовать и в письмах не писать» Там само, арк. 60-60 зв..

10 жовтня 1776 р. жителька села Короваї Марина Гноєва просила дати їй розлучення через недугу її чоловіка Держархів Полтавської обл., ф. 801, оп. 1, спр. 513, арк. 1.. У заяві вона писала: „Седьмой год как вышла я в замужество за подданного полка бунчукового товарища Петра Свечки Гришку Гноевого, и с того времени, с ним, мужем моим плотского сношения не имела по невозможности его в том” Там само, арк. 1.. Вона просила дозволити їй розірвати шлюб, щоб не впасти у гріховне життя. Однак з невідомих причин медичне обстеження Григорія Гноєвого не було проведене, а тому справа залишилася без рішення.

23 серпня 1779 р. Білгородська духовна консисторія прийняла до розгляду справу про двоємужжя однодворки Мар'яни Барабашової. За життя першого чоловіка Семена жінка вдруге вийшла заміж. З'ясувалося, що подружжя повінчалося вісім років тому. Однак «во время сочетания от злых людей он, Семен, испорчен, а кем, он того не знает, то, по таковой причине живучи, он, с нею, Марьяною, через восемь лет плотского совокупления не имел, и затем по прошению тестя и тещи его, а оной Марьяны родный родителей, разводное письмо по простоте своей, почитая оное за непротивное законам, от себя дал, ныне ж он, Семен, пришел в первобытное свое здоровье и с означенною женою его Марьяною жить по-прежнему желает, и плотское совокупление иметь с нею в состоянии» ЦДІАК України, ф. 2009, оп. 1, спр. 1025, арк. 1. . На жаль, справа до кінця не доведена, тому не знаємо, чим вона закінчилася.

Коли факт нездатності одного з подружжя до статевого життя підтверджувався, то шлюб розривали, причому ту особу, через яку відбулося розлучення, не прирікали на довічну безшлюбність (таке практикувалося в Московській єпархії). У 1786 р. у Білгородській духовній консисторії розглядалася справа проти Захарія Бобрицького. Заяву подав його тесть, мешканець с. Могриці Миропільського округу Яків Коваленко. Він скаржився на свого зятя, котрий після двох з половиною років одруження «за оказавшеюся неспособностью, по болезни, с женою своею, его, Якова, дочерью Евфросиниею, плотского совокупления не имел» Лебедев А.С. О брачных разводах по архивным… - С. 6. . Після відповідного медичного обстеження подружжя розлучили. Єфросинія знову вийшла заміж.

Однак у 1797 р. Захарій Бобрицький знову надіслав прохання в Миропольське духовне правління, у якому пояснив, що вже вилікувався і хотів би знову одружитися. Чоловік подав свідоцтво лікаря, яке підтверджувало його слова. Консисторія ухвалила рішення: «Как означенный Бобрицкий никакой ныне не имеет болезни, препятствующей к супружескому сожитию, жена его первая уже в замужество, то дозволить ему, Бобрицкому, по молодым его летам, которых он имеет тридцать один, вступить в законный брак с другим лицом» Там само. - С. 7. .

Мешканка села Кейбалівка Євдокія Онанченко 3 серпня 1779 р. подала позов до Пирятинського духовного правління про розлучення з чоловіком Василем. Причиною було те, „что оной муж ... с ней никакого совокупления не имеет” Держархів Полтавської обл., ф. 801, оп. 1, спр. 665, арк. 1.. Жінка навіть розповіла таку інтимну деталь, що на весіллі Василь попросив товариша, щоб той її „от девства растлил” через свою нездатність. Рішення у справі відсутнє.

5 травня 1787 р. Київська духовна консисторія прийняла до розгляду справу, в якій 16-літня Ксенія Перебийніс просила розлучити з Матвієм Минкевичем «по причине скорченного в него тайного уда» ЦДІАК України, ф. 127, оп. 181, спр. 30, арк. 1.. Побралися вони в 1785 р. Жінка запевняла, що під час шлюбної ночі чоловік «растлил мое девство пальцем» Там само, арк. 1. . Матвій наполягав на тому, що це йому було пороблено під час весілля, тому, соромлячись свого безсилля, він почав пити. Теща вигнала зятя. Матвій хотів найняти квартиру і забрати туди Ксенію. Однак теща її не пустила і запевняла, що навіть тоді, коли чоловік вилікується, не віддасть йому дочки. Вона заборонила зятеві бачиться з Ксенією.

Лікар, котрий проводив обстеження, підтвердив статеве безсилля Матвія. Проте чоловік знайшов лікаря Розлача, котрий може нібито чимось допомогти. У відчаї Матвій запропонував здійснити статевий акт у присутності лікаря: «куда призвал бы и <…> жену, и там для лучшего узнания состоятельства моего учинить то совокупление при бытности его, Розлача» Там само, арк. 10-10 зв.. Лікар відмовився, мотивуючи це браком часу і далекою відстанню до квартири Матвія.

Мати Ксенії запропонувала інший варіант: вона зібрала на квартирі лікарів, трьох жінок і чоловіків. У їх присутності Матвій мав продемонструвати свою готовність до статевого акту і, таким чином, у комірчині «приступил к законному с женою моею совокуплению, и, узнав дарованным мне от Бога естеством, что жена моя не оказалась уже при девстве» Там само, арк. 11. . Присутні почали насміхатися з чоловіка, він зрозумів, що потрапив у пастку. Тому теща заборонила йому бачитися з Ксенією.

Лікар Масловський, котрий провів ще одне обстеження чоловіка, констатував, що у чоловіка «паралежная болезнь» Там само, арк. 11зв. , яка є невиліковною. Минкевич благав не вірити лікарям, звинувачував свою тещу в розпусному житті, яка й дочку свою вчить такому. За церковними приписами, розлучати пару дозволялося через три роки після початку подружнього життя. Цей час минув, а чоловік так і не вилікувався, тому подружжя розлучили. У справі є відомості, що Матвій Минкевич помер від венеричної хвороби.

3 серпня 1791 р. до Київської духовної консисторії звернулася 19-літня київська міщанка Дарина Гризлова з проханням розлучити її з 23-літнім чоловіком Дмитром Лавріненком «по причине его неспособности к сожитию» ЦДІАК України, ф. 127, оп. 185, спр. 47, арк. 1.. Одружилися вони 8 липня 1789 р. Проте жінка заявляла: «Когда во время свадьбы дошло до обыкновенного супружеского совокупления, то оной мой муж по употреблении всемерных средств, не возмогши возыметь со мною естественным порядком сношения, лишил меня девства своим перстом и заказал мне под строгим наказанием о том молчать, что я и исполнила» Там само. .

Чоловік запевняв, що «от своего рождения и пока не был с нею обвенчан чувствовал в себе способность к супружескому сожитию, чего для и к тому браку приступил, но по обвенчании, того же дня, когда оное и совершено, во время вечери, когда он Лавриненко вошел в ту комору, где была нынешняя ево жена, по телу сделалась величайшая во внутренности ево колька, далее обморок, по которому он не мог никого пред собою видеть, и, будучи в бесчувствии, упал тамо на землю, и в сем случае отлит был водою» Там само, арк. 5. .

Через півтора роки подружнього життя Дмитро зізнався про свою хворобу родичам, пробував лікуватися. Однак лікарі винесли вердикт: хвороба вроджена. Чоловік став бити дружину, виганяв із дому. Дарина зауважувала, що не може чекати три роки, а прагне жити повноцінним життям і знову вийти заміж. Кілька жінок, які оглядали Дмитра, запевняли, що це не хвороба, а зурочення під час весілля. У чаклунстві чоловік звинувачував свою дружину, адже знайшов, зашиті у його подушці людські кістки. Не стерпівши знущань, Дарина пішла жити до своїх родичів. На жаль, справа залишилася незакінченою.

19 січня 1793 р. дружина солдата Кирила Морозова Агафія Коновалова звернулася з проханням розлучити її з чоловіком через його нездатність до статевого життя. Вони побралися в 1792 р. на Правобережжі. Агафія свідчила: «<…> хотя мы обое православной греческой веры, однак венчаны тамо униатским попом, и после такой женитьбы означенной муж мой оказался тогда ж и понеже совсем несостоятелен к обыкновенному совокуплению, хотя каждую ночь томит меня напрасно, и изнуряет частыми побоями и разными наругательствами» ЦДІАК України, ф. 127, оп. 187, спр. 7, арк. 1-1 зв..

Кирило Морозов, довідавшись про те, що його дружина подала позов про розлучення, написав зустрічне «доношение» в Київську духовну консисторію: «До вступления моего с нею в законный брак, совершенно не понимал, что оной составляет, и томя ее (дружину. - Прим. І.П.) иногда погрешал, делая ей побои. Ныне рассуждаю, что нахожу себя: 1) совсем к совокуплению неспособным; 2) по бедности своей хождения по суду иметь до конечного определения не могу, что все и побудило меня оставить жену мою навсегда свободной» Там само, арк. 4. . Справа, на жаль, без остаточного рішення.

Дружина Гната Даценка з с. Рудки Домнікія Гроздівна у січні 1799 р. наполягала на розірванні шлюбу після кількох місяців подружнього життя. У заяві вона писала: „1798 года во второй день обвенчана я в церкви села Рудьки тамошним священником Гавриилом Смирницким с крестьянином господина моего пирятинского, помещика, поручика Григория Боярского жителем села Рудьки Игнатом Даценком первым браком. И с самого того дня по ныне помянутый муж мой Даценко не разделял со мною супружеского ложа .... Чрез обман матери его вступил со мною в брак ... чтобы я была их работницею” Держархів Полтавської обл., ф. 801, оп. 1, спр. 1395, арк. 1-1 зв.. Однак Пирятинське духовне правління, посилаючись на норми Кормчої книги, відмовило у цьому проханні, пояснюючи тим, що відповідний позов можна було подавати лише через 3 роки після початку подружнього життя, а їхній шлюб тривав лише один рік Там само, арк. 2..

15 березня 1798 р. у Білгородську духовну консисторію звернулася мешканка слободи Пушкарної графа М.П.Шереметьєва Охтирського повіту Ганна Коткова. Жінка писала: «Прошлого 797 года в последних числах февраля вышла я в замужество той же слободы за подданного Илью Григорьева, сына Котка, которой затем оказался, что он тайного уда вовся не имеет, и потому к супружескому сожитию и к деторождению неспособен» ЦДІАК України, ф. 2009, оп. 1, спр. 4351, арк. 5.. Чоловіків батько не знав про хворобу сина. Сам же Ілля запевняв, що «соитие имел, но редко» Там само, арк. 14. , якось захворів, пролежав сім тижнів і потім у нього виникла ця статева хвороба, яка призвела до безсилля.

Місцеві мешканці Білгородської округи слободи Підмонастирської - Микита Ковалевський, Кирило Бондаренко, Герасим і Максим Литвиненки, Василь Школенко, оглянувши Іллю, під присягою засвідчили, що «тайный уд хотя и имеется, но к плотскому сожитию неспособен, по его крайней малости, и якобы втянут внутрь, и как примечательно от рождения плотского совокупления не имел, и впредь иметь нет надежды» Там само, арк. 18. . Консисторія ухвалила рішення про розлучення подружжя, незважаючи на те, що після їхнього одруження не минуло трьох років.

До цієї ж справи повернулися у 1800 р. Ганна Коткова знову звернулася до Слобідсько-Української духовної консисторії з проханням розлучити її з Іллею «по неспособности его к супружескому сожительству». Котков запевняв, що «что он 1797 года последних чисел февраля месяца, вступя в законный брак с Анною Радионовою дочерью Цыруликовою, имел плотское совокупление хотя не редко, а после сего по выздоровлении от приключившейся уму того ж года болезни, коею одержим был недель до семи, не имел сожития по причине повреждения тайного уда, да и впредь к таковому сожитию надежды мало предвидит» ЦДІАК України, ф. 2012, оп. 1, спр. 574, арк. 6. . Після відповідного медичного обстеження лікарем Микитою Пузиревським підтвердився факт статевого безсилля чоловіка. Проте консисторія ухвалила рішення: коли мине три роки, дозволити Ганні вийти заміж удруге, а Іллі перебувати в довічній безшлюбності.