Шлюбно-сімейні відносини в православній повсякденній культурі Росії XVIII ст.

Поляни ж одружувалися шляхом укладання договору, тобто викупу нареченої в її батьків. За словами чеського історика Л.Нідерле, „не можна з певністю визначити, яка форма шлюбу з двох була первісною. У кінці язичницького періоду у слов'ян, хоч і не у всіх, зустрічалися обидва види, а з часу християнства „умикання” вважалося формою більш грубою і, очевидно, найдавнішою” Нидерле Л. Быт и культура древних славян / Любор Нидерле. - Прага : Легиография, 1924. - С. 26..

Таким чином, «Повість минулих літ» зображує благочестиві шлюбно-сімейні відносини полян, котрі першими прийняли хрещення, і критикує обряди інших племінних союзів. Однак зі свідчень античних авторів відомо, що всі слов'янські племена мали схожі звичаї і порядки. Зокрема, про це ідеться у праці візантійського історика Прокопія Кесарійського «Історія війн» (550-554 рр.).

Згідно з „Повістю минулих літ”, на теренах Київської Русі існувала й інша форма укладення шлюбу, яка називалася «приведення». Дівчата, яких таким чином видавалися заміж, називалися «водимими» дружинами. Зокрема, князь Володимир Великий, за даними літопису, мав п'ять «водимих» дружин, що й відрізняло їх від інших 800 наложниць.

У давніх літописах ідеться про те, що у слов'ян було поширене багатоженство, іноді вони мали по дві і три дружини, хоча це явище було типове переважно в середовищі князів, бояр, тобто заможної верхівки суспільства. Імовірно, що в різних соціальних прошарках траплялися випадки існування незареєстрованої сім'ї поряд з офіційною.

Слов'янська шлюбно-сімейна традиція була перервана християнізацією Київської Русі. З того часу історична оцінка традиційних слов'янських уявлень про шлюб і сім'ю проходила крізь призму християнства. У християнській інтерпретації шлюбно-сімейні відносини давніх слов'ян описувалися неоднозначно і тенденційно.

Аналіз історії розвитку шлюбно-сімейних відносин свідчить, що, зміцнюючись держави, прагнула проводити чітку сімейну політику, зокрема, регулювати і монополізувати шлюбно-сімейні відносини. Першою спробою її реалізації були реформи, здійснені після прийняття християнства у 988 році, коли було впроваджено греко-римський порядок укладання шлюбу. Згідно з греко-римськими правом, шлюб був актом суто цивільним. Проте із плином часу в нього почав проникати елемент релігійний, і шлюб став набувати подвійного характеру. У візантійському шлюбному праві елемент релігійний - церковне вінчання, як свідчить Прохірон Прохірон - збірник норм візантійського цивільного, кримінального і церковного права. Створений у 879 р. Являв собою практичне керівництво суддям, а не офіційний звід законів. Василія Македонянина (879 р.), що ввійшов у Кормчу книгу, не був обов'язковим при укладанні шлюбу. Лише візантійський імператор Лев Філософ (886-912 рр.) оголосив вінчання обов'язковим елементом укладання шлюбу. Тож завдяки цій реформі шлюб у греко-римському законодавстві набув подвійного характеру - цивільного і релігійного. Саме такий суперечливий (подвійний) характер шлюбу і було привнесено в Київську Русь після її християнізації.

Незважаючи на те, що давньоруська Церква запозичила основні канони у візантійської Церкви, включаючи й погляди на шлюб, однак зберігла ряд своїх особливостей. Зокрема, шлюби дозволялося укладати в більш близьких ступенях спорідненості, ніж це було встановлено у візантійському законодавстві; одружуватися тоді, коли наречені ще не досягли визначеного шлюбного віку. Так, князі іноді одружували своїх синів у 11 років, а доньок вдавали заміж у 8. При цьому згода з боку молодят не була обов'язковою.

Церква, отримавши монопольне право на регулювання шлюбно-сімейної сфери життя суспільства, почала впроваджувати в життя канонічні закони і постанови візантійських імператорів. З поширенням християнства глибинне смислове значення шлюбу трансформувалося. Він став одним із семи церковних таїнств. Фахівець церковного права М.С.Суворов зауважував, що „християнська церква внесла в поняття шлюбу ще один момент: шлюб, як образ таємничого союзу Христа з Його церквою, є таїнством, яке поєднує чоловіка і дружину для повної нероздільної спільності і зводить на них дари” Суворов Н. Учебник церковного… - С. 349.. Утім, слід зауважити, що в новітній візантійській і руській теології запанував погляд, що не сам шлюб, як союз чоловіка і жінки є таїнством, а сама церковна священнодія Там само. - С. 351.. Така точка зору ґрунтувалася на тому, що шлюб є велике таїнство - образ союзу Христа з Церквою, сім'я ж - це домашня Церква Горчаков М.И. Церковное право… - С. 239. . Утвердження такого погляду відбувалося досить повільно з огляду на поліетнічність Київської Русі і неоднозначне сприйняття візантійської моделі шлюбно-сімейних відносин.

З ХІ ст. основною пам'яткою християнського права в Русі стала Кормча книга (Номоканон) (ХІІІ ст.) - збірник візантійських правил, доповнених постановами руських князів, які регулювали шлюбно-сімейні відносини. Вона включала норми церковного і світського права, авторитетні й обов'язкові для християн пам'ятки: апокрифічні апостольські правила, правила Вселенських і помісних соборів, твори отців Церкви IV-VII ст. На Русі Кормчі книги було включено в місцеві церковні і світські правові збірки. Уміщені в них перекладні візантійські (Прохірон) і південнослов'янські (Закон судний людям Найдавніша писемна законодавча пам'ятка серед слов'янських народів. Створена у Болгарії в ІХ ст. ), оригінальні давньоруські тексти були цінними джерелами з історії шлюбно-сімейних відносин.

У Кормчій книзі наведено два визначення мети шлюбу: «брак есть мужеви и жене сочетание, и событие всей жизни, божественная и человеческая правды общения и супружество или законный брак тайна от Христа Бога установлен есть во умножение рода человеческого и воспитание чад к славе Божей и разрешимый союз любви и дружества и во взаимную помощь и еже огребатися греха любодеяния» Кормчая…. Отже, метою шлюбу було народження дітей і поєднання подружжя в нерозривний союз любові, дружби і взаємної допомоги.

Таким чином, згідно з християнським поглядом, суть шлюбу визначалася так: це своєрідний, єдиний за змістом, духовний і тілесний союз між особами різної статі, що вільно укладається на все життя і не розривається самовільно без причин і підстав, визначених законодавством, яке повинно було охороняти моральні, юридичні і природні основи шлюбу Горчаков М.И. Церковное право… - С. 244. .

В історії давньоруського церковного права виділяються два напрямки його формування: на основі грецьких (візантійських) джерел і на основі поступового утворення місцевого права. Цивільне законодавство Номоканона не відповідало місцевим юридичним традиціям, тож із запровадженням християнства почався процес формування власного давньоруського церковного права.

Впровадження вінчального шлюбу і заборона багатоженства було головним завданням церковних ідеологів. Поступово вводилися правила про вік молодят, відсутність між ними фізичної і духовної спорідненості, згода нареченого і нареченої укласти шлюб та ін. Однак спочатку ці правила виконувалися лише представниками вищих прошарків суспільства, а простий народ вважав церковне вінчання не обов'язковим і продовжував укладати шлюб за язичницьким обрядом. Російський історик В.В.Долгов, характеризуючи боротьбу між язичництвом і християнством, зазначав: „Язичницькі весілля зникали лише тоді, коли християнська ритуальна практика, первісно лише маскуючи збережені традиційні звичаї, по-справжньому наситила побутовий уклад не тільки міської еліти, але й сільських низів” Долгов В. Быт и нравы Древней Руси / Вадим Долгов. - М. : Яуза, Эксмо, 2007. - С. 32.. З огляду на те, що населення Київської Русі було переважно сільським, язичництво ще довго панувало у свідомості людей і визначало їх повсякденне життя. Тож церковні суди, засновані князями Володимиром і Ярославом, покликані були боротися з язичницькими пережитками в шлюбно-сімейній сфері, дисциплінувати соціум, регулювати подружні відносини.

Протягом тривалого часу у Київській Русі відбувалася боротьба язичницьких понять про шлюб і привнесених із Візантії греко-римських. Церква називала шлюби слов'ян, які ґрунтувалися на народних звичаях, «срамословъем», «плясанъем и игрищем между сел», «еллънскім бъснованіем», «богомерзкім дълом». Тому церковні ієрархи після впровадження християнства домагалися того, щоб шлюб укладався не безпосередньо між молодими людьми, а за посередництвом батьків, у формі ряду (договору), включаючи і церковне благословення. Вони прагнули знищити передшлюбні звичаї, поширювали аскетичні погляди про взаємовідносини між чоловіком і жінкою, владу чоловіка над дружиною, батька над дітьми і підкорення дружини й дітей главі родини. Подружжю навіювали потребу жити в страху перед Богом. Під впливом такого погляду подружнє життя в Русі мало наближатися до монастирського.

Базовим елементом шлюбу стала християнська любов, яка передбачала духовне, а не фізичне начало. Вважаючи, що сім'я створюється завдяки християнській любові до однієї людини, Церква негативно ставилася до розлучень. Чоловік і жінка, котрі укладали шлюб, мали поєднуватися на все життя. Церква, за підтримки держави, формувала ідеальну модель шлюбної поведінки, пропагуючи пожиттєвість шлюбу, і забороняла розлучення. Згідно з церковним ученням, лише в моногамному шлюбі можливий повний вияв взаємної близькості подружжя.

Церква запровадила нову модель шлюбної поведінки, яка відповідала християнській ідеї духовної любові. Ця модель передбачала духовне, а не тілесне начало у шлюбі. Виходячи з того, що сім'я - результат християнської любові чоловіка до жінки, Церква заборонила полігамні шлюби. Основною нормою стала моногамна сім'я. Фундаментом такої родини був християнський шлюб, який у Православній Церкві є одним із Семи Таїнств. У свідомість мирян укорінювалася думка, що шлюб з однією жінкою є початком і кінцем подружнього життя, тому воно безумовно повинно бути освяченим Церквою. Тема любові між чоловіком і жінкою не відповідала сучасному розумінню. Це була передусім любов матері і батька, яка виключала романтизм дошлюбних відносин. Церква, по-суті, поставила під свій контроль шлюбно-сімейну поведінку мирян. Їм прищеплювалася християнська сексуальна етика. Єдиною метою сексуальних відносин було народження дітей. Тож фактично запроваджувалася одна з основних характеристик традиційної патріархальної родини - єдність шлюбної, сексуальної і репродуктивної поведінки. Отже, в результаті реорганізації язичницької сім'ї сформувалася основа для майбутнього розвитку класичної патріархальної родини, яка протягом століть визначала менталітет народу.

Християнські морально-етичні принципи подружнього життя спочатку проникали в середовище заможних, привілейованих верств суспільства - князів, бояр та ін. Найбільш масова частина населення держави - селянство досить повільно до них пристосовувалася, віддаючи перевагу звичаєвому, традиційному праву. Наражаючись на супротив народу, держава намагалася лавіювати, пристосовуючи нову модель шлюбно-сімейних відносин до слов'янських реалій. Однак греко-римські, візантійські закони шлюбно-сімейних відносин сформувалися в іншому суспільстві, в інших умовах, тому їх було важко прищепити на слов'янському ґрунті без поправок на менталітет і традиції. Тому у запозичене візантійське церковне право було привнесено традиції слов'янського звичаєвого права. Утворився своєрідний симбіоз візантійського (у тому числі греко-римського) і звичаєвого (слов'янського, руського) права. Він виявився у канонічному й обрядовому боці шлюбно-сімейних відносин. Зокрема, право на розлучення у разі відсутності одного з подружжя допускалося у візантійському праві лише для чоловіка, а в давньоруському - і для чоловіка, і для жінки. Давньоруське право допускало можливість розлучення через незгоду і сварки між подружжям, у візантійському ж законодавстві це було неприпустимим.

Найяскравіше такий симбіоз виявися в обрядовій, культовій частині шлюбно-сімейних відносин, зокрема заручинах, вінчанні тощо. Виникла ситуація, за якої в язичницькі обряди вкладався новий, християнський смисл. Тож, будучи безсилою з ними боротися, Церква пристосувала їх до своїх канонів. Адже язичництво являло собою не просте поганство, примітивне ідолопоклонство - за ним стояло сильне і цілісне сприйняття світу, глибоко вкорінений комплекс вірувань, подолати який було нелегко.

Підсумовуючи, зазначимо, що в давньоруському церковному праві можна виділити два джерела: канонічні пам'ятки церковного права і пам'ятки церковного права державного походження. Після прийняття християнства до компетенції духовних (церковних) судів, створених на основі уставів князів Володимира і Ярослава, було віднесено шлюбно-сімейні справи. Церковні суди на основі цих уставів продовжували діяти до XVII ст. Принагідно зауважимо, що частина шлюбно-сімейних справ залишалася в компетенції світських судів.

З ХІ ст. починається розходження і протистояння Київської і Московської Церков. Якщо для Києво-Руського християнства головним був морально-етичний зміст, то в Суздальсько-Московському виробився державницький, місіонерсько-наступальний. У Києво-Руському християнстві домінувала ідея рівності, а в Московському - концепція зверхності як самої Православної Церкви щодо іншої, так і конфесійних діячів щодо віруючих. Така тенденція зміцнювалася протягом наступних століть. У таких протилежностях крилися приховані суперечки і майбутні конфлікти, які характеризували взаємовідносини Церков. Крім того, Українська Церква завжди тяжіла до Заходу, на відміну від Московської, на становищі якої глибоко позначилося монголо-татарське панування. Безумовно, таке розходження Церков не могло не позначитися і на церковному праві, а, отже й на шлюбно-сімейних відносинах мирян.

У 1458 р. була створена окрема від московської Київська православна митрополія для українських земель, які входили до складу Литви і Польщі. У Московському царстві (державі) кодифікація законодавства про церковний судоустрій і судочинство втілилася в документах церковного походження: грамотах патріархів, митрополитів, архієпископів монастирям, Стоглаві 1551 р., актах церковних соборів XV-XVII ст., Соборному уложенні 1649 р., пізніше - синодальних розпорядженнях; і світського - судебниках 1497, 1550, 1589 рр., жалуваних грамотах, чолобитних тощо. У 1589 р. було утворено Московський патріархат.

Середина XIV ст. характеризувалася експансією на українські землі сусідніх держав. З другої половини XIV ст. розпочався наступ Литовської держави на українську територію, і вже на початку XV ст. з приєднанням Волині, Чернігово-Сіверщини, Поділля, Київщини, більша частина українських земель входила до складу Великого князівства Литовського. Історично склалося так, що в державі діяла строката система судочинства. Основними чинними джерелами права певний час були «Руська Правда» і звичаєве право, які стали основою всієї правової системи Великого князівства Литовського - статутів.

Кодифікаційна діяльність у Литовсько-Руській державі була започаткована «Судебником» (Статутом) короля Казимира 1468 р. Пам'ятка регламентувала різні сторони юридичного життя, головним чином кримінального, тоді як у приватному праві переважали норми звичаєвого права. У шлюбно-сімейних відносинах, згідно зі «Судебником», домінуюче місце посідав чоловік, якому жінка зобов'язана була підкорятися. Однак у родині їй належав досить високий і самостійний статус. Жінка керувала домашнім господарством і мала власні джерела прибутків (наприклад, ткацтво). Після заміжжя вона приносила в дім чоловіка рухоме майно, яке складалось з її власних речей і предметів домашнього вжитку. Придане становило частину сімейного майна, що виділялося дочці, яка виходила заміж. Після цього вона вже не мала права на батьківський спадок. Придане давалось і в грошовій формі.

Середньовічна сім'я в Польському королівстві, як і в Литві, і руських землях, являла собою одне ціле, тобто домашню спільність, яка на перший план ставила елементи колективізму. Однак «Судебник» Казимира, який закріплював індивідуальну власність, не схвалював сімейну спільність, сімейну нероздільність. Виняток становила тільки нероздільність батька з синами, яку цей документ санкціонував. «Судебник» функціонував у Великому князівстві Литовському до прийняття Першого Литовського статуту 1529 р.

З утворенням Речі Посполитої в 1569 р. і підписанням Берестецької унії 1596 р. шлюбно-сімейні відносини регулювалися нормами церковного права для православних, а на території, яка залишалася під владою Речі Посполитої - нормами уніатського і католицького права.

Починаючи з XVI ст., шлюбно-сімейні відносини в українських землях регулювалися нормами світського права, які ґрунтувалися переважно на канонічному праві. Першими пам'ятками права у Литовсько-Руської держави були статути у трьох редакціях - 1529 р., 1566 р., 1588 р., які містили норми державного, адміністративного, цивільного, шлюбно-сімейного та інших галузей права. Основними причинами проведення систематизації у Великому князівстві Литовському були необхідність узагальнення успадкованих норм звичаєвого права і давньоруських правових норм; створення єдиних правових основ для формування єдиної судової практики при розгляді цивільних і кримінальних справ; запровадження ефективних процедур вирішення справ у судах та формування професійних суддів.

Литовсько-руське право багато в чому наслідувало й продовжувало давньоруське звичаєве право. Центральним елементом сімейного права був правовий інститут шлюбу. Укладання його здійснювалося в декілька етапів: сватання, оглядини, заручини, вінчання та весілля. Литовський статут передбачав укладання шлюбного договору. Шлюби укладалися лише за згодою наречених, однак цьому передувала домовленість батьків. Статут 1566 р. передбачав шлюбний вік для жінок 15 років, а для чоловіків - 18. Діяв принцип матеріальної гарантії шлюбу - завдяки домовленості щодо приданого нареченої та віна (частини майна) нареченого. Статутом 1529 р. сума віна встановлювалась удвічі більшою, але не перебільшувала третини вартості чоловікового майна. Після смерті чоловіка віно ставало власністю дружини. Коли шлюб визнавався недійсним, то придане залишалось у дружини, а віно поверталося чоловікові. При розлученні з вини дружини вона позбавлялась і приданого, і віна.

З другої половини XVII ст., після підписання Березневих статей 1654 р., посилився наступ Московської держави на права і вольності українських земель. Політична система Гетьманату, заснована на демократичних засадах воєнно-козацької системи, суперечила самій природі монархії (пізніше абсолютизму) - єдиновладному правлінню. Центризм і імперський характер московських (потім - російських) царів не міг примиритися з децентралізацією автономної Гетьманщини.

У Московії, а потім і у Росії до 80-х років XVIII ст. застосовували «Соборное уложение» царя Олексія Михайловича 1649 р. Його дія поширювалася і на Слобідську Україну, яка вважалася частиною російських територій. Соборне уложення 1649 р. - одна з перших законодавчих пам'яток, де визначалися норми шлюбно-сімейних відносин. Згідно з ним, юридичні наслідки мав лише той шлюб, який був укладений у церкві. Однією з умов шлюбу була згода батьків. У випадках укладання шлюбу між поміщицькими селянами потрібна була ще й згода їх власників. Шлюбний вік визначався за Стоглавом: для чоловіків - 15 років, для жінок - 12 Стоглав… - С. 82. .

Особливістю шлюбно-сімейних відносин було те, що вони регулювалися нормами звичаєвого і писаного права. Родинні відносини перебували більшою мірою під контролем громади, місцевих органів влади, ніж Церкви. Звичаєве право продовжувало функціонувати навіть у тих випадках, коли суперечило основним напрямам політики як гетьмана, так і царської влади. Пояснюється це тим, що вони мали об'єктивний характер, глибоко корінилися в усіх сфера життя суспільства. І хоча наприкінці XVIII ст. у зв'язку з еволюцією суспільних відносин, втратою української державності сфера застосування звичаєвого права обмежувалася через витіснення його російським законодавством, воно продовжувало існувати, його норми враховувалися всіма кодифікаторами, імперським законодавством тощо. Найповніше звичаєве право діяло в козацькому середовищі. За висновком Т.Єфименко, поширеним було «згадуване в документах «козацьке право», тобто, іншими словами, пережиток архаїчного давньоруського права, видозміненого під впливом соціальних умов українського життя» Ефименко Т. Обычное право украинского народа / Т. Ефименко // Украинский народ а его прошлом и настоящем : [в 2-х т.]. - Петроград : Типография общества «Общественная польза», 1916. - Т. 2. - С. 649. .

Провідне місце у правовій системі Гетьманщини займало писане право. В українських землях діяли норми польсько-литовського законодавства, значною мірою було поновлено дію Литовського статуту 1588 р. У містах, особливо тих, які мали право на самоуправління, діяли норми Магдебурзького права і його різновиду - Хелмського. У судовій і адміністративній практиці застосовувалися перероблені збірники Магдебурзького (Хелмського) права і передусім «Порядок». Законність цих джерел підтвердили загальноімперські акти, універсал гетьмана І.Скоропадського від 16 травня 1721 р., «Решительные пункты» від 22 серпня 1728 р., інструкція гетьмана Д.Апостола судам від 13 липня 1730 р.

Історик О.І.Левицький, аналізуючи джерела права, які побутували в Гетьманщині у XVIIІ ст. і застосування яких вважалося традиційним, зазначав, що навіть для другої половини XVII ст. ці збірки деякими частинами просто стали анахронізмом, деякими частинами просто не відповідали новим відносинам. Проте судді - представники і козацького, і міського уряду - вперто в кожному присуді посилалися саме на ці кодекси. Історик пояснював це тим, що козацька старшина, котра прагнула перетворитися на шляхту, дбала про тривале збереження кодексів литовського і німецького права, що „їх створило шляхетство” Левицький Ор. По судах… - С. 25. .

Навіть перший відомий в історії кодекс українського права „Права, за якими судиться малоросійський народ”, укладений у 1743 р., ґрунтувався на нормах Литовського статуту 1588 р., збірниках Магдебурзького права, які були пристосовані до української судової практики. Гетьманські універсали, російські урядові акти не можуть бути кваліфіковані як джерела „Прав…” Вислобоков К. Визначна пам'ятка українського права: джерела, зміст, система та соціально-політичні передумови створення // Права, за якими судиться малоросійський народ 1743 р. / [за ред. О. М. Мироненко]. - К. : АТ „Книга”, 1997. - С. ХХVII. . Хоча документ і не став офіційним кодексом, але впродовж другої половини XVIII ст. широко застосовувався українськими судами.

В українських землях використовувалася велика кількість найрізноманітніших джерел права, норми яких дублювалися чи суперечили одна одній, що створювало певні труднощі в їх застосуванні. Така ситуація ще більше ускладнилася через поширення на українських землях з 1720-х рр. загальноросійських актів - регламентів, приписів, положень, зводів, указів, інструкцій, наказів, маніфестів. Згідно з дослідженнями українського історика В.М.Горобця, судочинство Гетьманату «класичної доби» (тобто до моменту активного впровадження в українські суди російських норм, що мало місце вже з початку 1720-х років) представляло собою мішанину нарм і традицій, що з одного боку, ґрунтувалися на положеннях Литовських Статутів і магдебургського права, а з другого, були щедро приправленими канонами права звичаєвого Горобець В. Влада та соціум Гетьманату. Дослідження з політичної і соціальної історії ранньомодерної України. - К. : Інститут історії України НАН України, 2009. - С. 229.

У зв'язку з утворенням Синоду і зміною статусу Церкви посилилося втручання самодержавства в Українську Православну Церкву шляхом впровадження «Духовного регламенту» 1721 р. та інших нормативних актів.

Таким чином, судочинство Гетьманщини «класичної доби» являло собою мішанину правових норм, що ґрунтувалися на звичаєвому праві, статтях Литовського статуту 1588 р., «Саксонському зерцалі», «Порядку», Кормчих книгах, окремих князівських і королівських грамотах і привілеях, постановах сейму. Протягом XVIII ст. у судових процесах на них часто посилалися при вирішенні багатьох життєво важливих питань. Законність цих джерел підтверджувалися договорами гетьманів із російськими царями, окремими правовими актами гетьманської влади. Використання в судочинстві звичаєвого права значно спрощувало судоустрій, позбавляючи його формалізму, але водночас ішло врозріз із писаним законодавством. До «попередніх» писаних прав, які визнавалися джерелами права Гетьманщини, належали норми церковного права. Їх поділяли на правові акти, норми яких регулювали загальне становище Церкви в суспільстві і державі, та правові акти, норми яких закріплювали догми християнської віри.

Протягом XVIII ст. у Гетьманщині продовжувала діяти запроваджена в другій половини XVII ст. система козацького судочинства - полкові і сотенні суди, скасовані аж у 1763 р. До їхньої компетенції належало вирішення шлюбно-сімейних конфліктів, зокрема справи про двоєженство і двоємужжя, перелюб тощо. Ці козацькі суди традиційно в Гетьманщині, за словами історика О.І.Левицького, безперешкодно розривали законні шлюби за ті вчинки, які не стосувалися сфери подружніх обов'язків, наприклад, за крадіжку чи зневажливе ставлення зятя до тестя. Учений зауважував, що не відомо було випадків, щоб тодішня духовна влада протестувала проти втручання світського суду в таку сферу, яка за церковними законами цілком належала духовній юрисдикції Левицкий О. Черты семейного быта… - С. 115..

З першої чверті XVIII ст., з часу ліквідації патріаршества та створення Синоду в Росії, почалося підпорядкування Церкви державі. Він став слухняним органом влади в руках царського самодержавства. Синоду було надано повноваження зі створення нових норм сімейного права, проте він в основному повторював старе законодавство і закликав дотримуватися його Цатурова М.К. Русское семейное право… - С. 34. . Реформи імператора перетворили РПЦ на звичайний департамент світської влади. З того часу шлюбне право стало предметом не лише церковного, а й цивільного законодавства.

На початку XVIII ст. відбувся перелом в історії Російської держави. Тоді було закладено основи великої промисловості, здійснено реформу системи управління держави, впроваджено фінансову реформу, створено регулярну армію і збудовано воєнно-морський флот. У Росії запанувала абсолютна монархія, яка прагнула перебудувати старий побут, мораль і сім'ю на новий лад. Реформований державний апарат і регулярна армія потребували освічених і енергійних громадських і військових діячів. Однак виховати їх не можливо було, не вирвавши дворянина з обстановки закостенілого і рутинного сімейного побуту, що цурався новизни і прогресивних змін, які вже назріли в державі. Новий час вимагав нових людей, але устрій сімейного побуту піддавався змінам із великими труднощами.

Незважаючи на це, започатковані Петром І і продовжені його наступниками реформи європеїзації держави справили глибокий вплив на всі сфери життя російського суспільства, у тому числі і сімейний побут. При цьому слід ураховувати, що сфера шлюбно-сімейних відносин відрізнялася значним консерватизмом, тому здійснені на початку XVIII ст. реформи, не відразу дали результат, незважаючи на настирливе їх культивування з боку царя та уряду держави. За словами російської дослідниці Л.М.Семенової, «ніколи до цього (перша четверть XVIII ст. - Прим. І.П.) держава не ставила мети домогтися настільки всеохоплюючої регламентації життя підданих, починаючи з покрою вбрання і закінчуючи заповненням дозвілля» Семенова Л.Н. Очерк истории быта… - С. 7. .

Реформи Петра І започаткували новий період в історії шлюбно-сімейних відносин, який умовно можна назвати державно-церковним (прерогативу регулювання їх перебрала на себе держава), на відміну від попереднього - церковно-державного (Х-XVII ст.), коли шлюбно-сімейні відносини були монополією Церкви. Пов'язувалося це передусім зі зміною статусу Церкви - перетворенням її на один із департаментів державної влади.

Держава через секуляризаційну політику втручається у сферу шлюбно-сімейних відносин, пробує їх модифікувати відповідно до своїх потреб, послуговуючись при цьому гуманістичною просвітницькою моралізаторською риторикою: держава знає все те, чого не дано знати підданому. Красномовним свідченням цього є слова Петра І: «Весьма имеют наставлены быть те, которые сами не знают» Воскресенский Н.А. Законодательные акты… - С. 151. . Держава намагалася регламентувати повсякденне життя і мораль підданих. З огляду на становлення Російської держави як самодержавної, керованої імперії такі процеси були закономірними. Однак вони вступали в суперечку з повсякденними консервативними місцевими практиками соціуму багатоетнічної і неоднорідної держави.

За правління Петра І було започатковано вдосконалення сімейного права в Російській державі і позбавлення його релігійного впливу. Реформаторські цілі царя і його сподвижників сприяли формуванню утилітарного погляду на релігію і Церкву. Петро І прагнув перетворити їх настільки, наскільки вони мали слугувати умовою внутрішнього спокою і матеріального добробуту держави.

Реформатор спробував перебудувати інститут шлюбу на розумних началах. В указах Петра І відчувається знайомство з європейським стилем життя та особиста зацікавленість, адже перший шлюб царя, укладений «по-старині», виявився невдалим. Однак, за словами російського культуролога і семіотика Ю.М.Лотмана, «традиційні руські звичаї вступали в конфлікт з уявленнями про європеїзм. Насправді цей «європеїзм» був досить далеким від європейської реальності» Лотман Ю.М. Беседы о русской культуре. Быт и традиции русского дворянства (XVIII - начало ХІХ века) [Електронний ресурс] / Ю.М. Лотман // Режим доступу: htth://www.gumer.info/bibliotek_Buks/History/Lotman/05.php .

У XVIII ст. при розгляді шлюбно-сімейних справ існував паралелізм, за якого вони перебували у віданні духовних і світських судів. Незважаючи на різну юрисдикцію, світський суд зазнавав сильного впливу церковного. Цьому сприяли і законодавчі збірники, які поєднували церковний і світський елементи - Литовські статути і Магдебурзьке право тощо. Через подвійність порядків і юридичного світогляду з'явилися і два погляди на мету і зміст покарання. Потужна роль Церкви отримала втілення в кодексі «Права, по которым судится малороссийский народ».

Взаємовідносини світських і церковних судів, світського і церковного права були врегульовані Литовським статутом 1588 р. На українських землях у другій половині XVII ст. духовний суд мав декілька інстанцій. Першою був протопопський суд. У ньому брали участь члени протопопського правління, а також намісник протопопа і десятник. Протопопський суд вирішував суперечки між подружжям шляхом примирення обох сторін у дрібних справах. Вищим був суд єпископський (владичий) у єпархії. У ньому головував єпископ і засідали крилошани та намісник духовного стану. Таких судів у Лівобережній Україні наприкінці XVII ст. було лише два: Чернігівський і Переяславський. Найвищою і остаточною інстанцією був консисторський суд Київської митрополії. Він складався з чорного духовенства. На початку XVIII ст. (1710 р.) до складу консисторського суду входило два ігумени і п'ять ієромонахів. Очевидно, ці члени суду призначалися митрополитом, а не обиралися духовенством, інакше до суду входили б не тільки ченці Пашук А.Й. Організація судів на Україні в другій половині XVII століття / А. Й. Пашук. - Х. : В-во Харк. Ордена трудового Червоного Прапора Держ. Ун-ту ім. О.М.Горького, 1961. - С. 42..

При розгляді справ щодо обвинувачення мирян у блуді, перелюбі, зґвалтуванні в судах разом із полковниками, сотниками, війтами, бурмистрами засідали попи і протопопи. Однак у деяких справах сімейного життя світські суди визнавали себе некомпетентними. З наявних справ, які розглядав Київський консисторський суд, можна зробити висновок, що в компетенцію духовних судів входили справи про шлюб і розлучення, про провини світських осіб проти віри, аморальні вчинки духовних осіб, порушення церковних правил духовними особами тощо.

У зв'язку з відсутністю чіткого розмежування компетенції на українських землях світських і духовних судів відбувалися конфліктні ситуації між духовенством і козацтвом. У 1667 р. гетьман І.Брюховецький скаржився, що священнослужителі «людям обоего пола дают шлюбы и беззаконно их же распускать позволяют» ІР НБУВ, ф. 81, спр. 10, арк. 9. . Духовенство слало супліки на козацьку старшину, котра нерідко втручалася у справи, які були в компетенції духовного суду. У 1716 р. Прилуцьке полкове духовенство скаржилося гетьманові І.Скоропадському на полковника Г.Галагана за те, що він ображав священиків і втручався в духовні справи. Крім того, духовенство зазначало, що козацька старшина перешкоджає священикам користуватися парафіяльними прибутками, за скаргами мирян у світському суді судять священиків, причетників, і «что за плотские грехи, подсудные духовной власти, жестоко обдирают мирян» Лазаревский А. Очерки из быта… - С. 1892. . Такі ж скарги на полковника Г.Галагана були й у роки правління Д.Апостола. Проте гетьман не міг задовольнити такі прохання, оскільки духовенство було тісно пов'язане з народом, а це заважало чітко розмежувати військову і церковну владу.

У 1719 р. прилуцький полковий суддя Маркович скаржився гетьману, що духовенство втручалося в розгляд справ про блудодіяння і стягує великі штрафи, «чего некогда в полку нашем не бывало, ибо, в том не труждаючися, неприлично и брати» Лазаревский А. Описание старой Малороссии. Материалы для истории заселения, землевладения и управления / Александр Лазаревский. - К. : Типография Императорского университета Св. Владимира Акционерного общества Н.Т. Корчак-Новицкого, 1902. - Т. 3. Полк Прилуцкий. - С. 115. . Далі Маркович просив, «чтобы з сану духовного в такие дела не интерисовался никто <…> бо, елибы духовная власть тие себе неналежные подгорнути приходи, то з чого будет и власть свецкая жити, разве з того, чтобы тилко градские порядки устроевати и всякие трудности отбувати дарма» Там само. - С. 116. . Звідси яскраво видно, що, відстоюючи юрисдикцію полкового суду, світська влада боялася втратити прибутки. Духовенство ж, зі свого боку, не хотіло випустити із церковного відомства ті злочини, які підлягали духовному суду. Тож обидві влади затято боролися за свої прибутки.

Відтак історик О.М.Лазаревський зазначав, що у XVIII ст. на українських землях духовенство «не було відокремленим станом і поповнювалося грамотними людьми з козаків і поспільства. Не було тут у даний момент і суду; у крайньому разі не було його в певній визначеній і відокремленій формі. У випадку потреби суд чинили ті ж воєначальники» Лазаревский А. Замечания на исторические монографии Д.П.Миллера о малорусском дворянстве и о статутовых судах / Александр Лазаревский. - Х. : Типография Адольфа Дарре, 1898. - С. 1. .

Після підпорядкування Української Православної Церкви Гетьманщини Московському патріархату її було повністю інтегровано в російське державне православ'я, а місцеві єпархії підпорядковано Синоду і світській владі. Церковне майно ліквідовувалося, а духовенство перетворилося на державних службовців, штати і фінансування яких визначала сама держава. Петро І убачав у Церкві один з інструментів управління підданими і виховання їх у дусі служіння «спільному благу». Відповідно і духовенство розглядалося ним як одна з категорій населення зі своїми професійними обов'язками, які, крім суто церковних функцій, мали приносити і практичну користь державі, тобто перебувати на державній службі. Зокрема, духовенство повинно було стати єднальною ланкою між владою і селянськими масами, провідником і поширювачем у них державної ідеології, тобто виконувати певні поліцейські функції Каменский А.Б. Россия в XVIII веке / Александр Борисович Каменский. - М. : АСТ: Астрель, 2006. - С. 57 - 58..

Урядом Петра І була проведена реформа системи церковного суду, пов'язана зі зміною церковного управління. Результатом цієї реформи стало утворення Святійшого Синоду, або Духовної колегії, 14 лютого 1721 р. відповідно до указу від 25 січня того ж року. Законодавчим актом, який регламентував організацію нового церковного управління, був «Регламент, або Устав Духовної колегії». Церковне управління, підконтрольне світській владі, стало частиною загальнодержавного управління.

Компетенція Синоду була широкою. Він мав був наглядати за чистотою віри, тлумачити її догмати, поширювати християнство, піклуватися про духовне просвітництво народу, здійснювати нагляд за церковним управлінням. У сфері церковного судочинства його завдання полягало у розгляді злочинів проти віри, веденні шлюборозлучних процесів тощо. Він являв собою найвищу судову інстанцію для духовних справ. Синод судив представників духовної влади. Він був апеляційною інстанцією для скарг на неправосуддя єпископів.

Найнижчою судовою інстанцією церковних судів були духовні правління. Апеляція на їх рішення подавалася єпархіальним архієреям. До їх компетенції належав розгляд справ мирян і духовенства.

Після ліквідації патріаршества судові повноваження РПЦ було звужено. У віданні церковного суду залишилися справи віри і частково шлюбні - про незаконні шлюби і розлучення. У Духовному регламенті і в резолюціях Петра І на докладні пункти Синоду від 12 квітня 1722 р. шлюбно-сімейні справи - шлюби, укладені в заборонених ступенях споріднення або свояцтва, укладання шлюбу з примусу батьків або поміщиків, двоєженство і двоємужжя, перелюб та інші були передані з відомства духовного суду у світське ПСЗРИ. - Т. VI. - № 3963. . У випадку, коли виникали сумніви стосовно прийняття певного рішення, дозволялося звертатися в Синод. Однак на практиці такі справи традиційно судилися по-старому, тобто перебували у віданні духовного суду.

Необхідно зазначити, що проблеми розмежування повноважень між духовною і світською владою виникали впродовж усього XVIII ст., у тому числі і на рівні Синоду, проте так і не були остаточно вирішені Востоков Н. Святейший Синод и отношение его к другим государственным учреждениям при императоре Петре I / Н. Востоков // Журнал Министерства народного просвещения. - 1875. - № 12. - С. 372. .

З 20-х рр. XVIII ст., після реформування вищого церковного управління на основі Духовного регламенту, в українських єпархіях розпочалася перебудова єпархіального управління на колегіальній основі в межах великоросійського загальноімперського зразка. Порядок розгляду в консисторському суді був звичайним. Справа розпочиналася з письмової скарги. Явка сторін у суд була обов'язковою, в тому числі і для високопоставлених осіб. Заочне рішення допускалося лише тоді, коли підсудний після триразового виклику не з'являвся в суд. Сторони могли виставляти свідків. Основною формою процесів був спір, який полягав у так званих контроверсіях сторін. Розгляд справи провадився закритим порядком. У важливих справах призначалося слідство, яке здійснював на місці протопоп або інші довірені особи з білого і чорного духовенства. Сторонам видавалися копії рішення, підписані членами суду й завірені печатками.

Виносити рішення щодо судових справ було найскладніше консисторії, бо вона не мала твердо встановлених правил або уставів, у своїй діяльності керуючись прикладами минулого, звичаями і давніми нормами. У Духовному регламенті Петра І не йшлося про єпархіальні суди, а вони належали до компетенції єпархіального архієрея. Тому консисторії послуговувалися тими ж нормами і законами, які були видані ще до їх утворення. Зокрема, це були Правила Соборів і Святих Отців (зібрані в Кормчій книзі), постанови руських соборів і митрополитів. З часу Петра І, котрий прагнув змінити звичаї і давні настанови, стали видаватися нові закони, які розсилалися з Синоду по всіх єпархіях. Консисторія зобов'язувалася узгоджувати свою діяльність і рішення з цими новими постановами, в жодному разі не порушувати їх. В іншому випадку її чекало покарання.

Однак за відсутності систематичного синодального зводу та інших урядових розпоряджень, прямих розпоряджень про відміну старих порядків і правових норм становище консисторії було складним. Виникла суперечність між старими правовими нормами і новими, що повільно і не систематично запроваджувалися імперським урядом. У зв'язку з цим у постановах консисторії виникав хаос: «продовжували існувати порядки в дусі старого малоросійського кодексу, але вони мало узгоджувалися з новими запитами часу, а особливо з урядовими видами і розпорядженнями; а урядові розпорядження залишалися без застосувань до справ, позаяк не завжди були відомі консистористам» Шпачинский Н. Киевский митрополит Арсений Могилянский и состояние Киевской митрополии в его правление (1757-1770 гг.) / Николай Шпачинский, свящ. - К. : Типография Товарищества Н.А. Гирич, 1907. - С. 165.. З огляду на це Синод постановив, щоб Київська консисторія у своїй роботі суворо керувалася державними законами, а обер-прокурор запропонував дієвий засіб для впровадження цієї постанови: замінити писарів секретарями, добре обізнаними з урядовими розпорядженнями. Цим було нанесено удар по старому українському кодексу. Утім не було видано єдиного державного судового кодексу, що не давало міцного підґрунтя для створення чіткого і злагодженого у своїй діяльності судочинства. Тож консисторія продовжувала керуватися старими звичаями, і надалі коли, при прийнятті рішення, не знаходячи вказівок у нових урядових розпорядженнях, вона брала за основу приклади з минулих правових узаконень Там само. .

Легко і без сумнівів вирішувалася та справа, у якій було зрозуміло до якої групи порушень вона належить, де можна чітко віднайти правила, постанови Церкви, якому покаранню піддати винного. Сюди входили справи про шлюби в близьких ступенях спорідненості, порушення умов укладання шлюбу тощо. Тоді в судовому рішенні виписували правило, на основі якого приймали рішення, і на цій основі присуджували покарання.

На місцевому рівні вирішення шлюбно-сімейних справ було віднесено до компетенції духовних правлінь - місцевих колегіальних судово-адміністративних органів, підвідомчих єпархіальному архієрею і консисторії. Хоча розгляд шлюбно-сімейних справ належав винятково до компетенції єпархіальної влади, проте, зважаючи на нечіткість у розмежуванні повноважень, духовні правління часто виходили за межі своїх повноважень, претендуючи на винесення важливих рішень і розгляд серйозних справ.

Духовні правління були зобов'язані тричі на рік надсилати в консисторію «доношения» з відомостями про порушені справи і результати розслідування - винесення рішень, або причини не завершення справ. Однак документально було зафіксовано періоди, коли жодне донесення не надійшло до консисторії. Це є свідченням того, що духовні правління жодної справи не розглядали.

Правління становили собою важливу ланку в системі духовних судів Російської держави, будучи проміжною ланкою між духовенством єпархії і консисторією.

Таким чином, виникла своєрідна церковна ієрархія: парафіяльне духовенство - благочинні - духовні правління - єпархіальні правління. Фактично функції духовних правлінь і благочинних - духовних осіб середньої ланки, довірених осіб єпископа, котрі безпосередньо контролювали діяльність парафіяльного духовенства, стали тотожними.

Окремо слід розглянути питання про призначення покарань, які застосовувалися в духовних судах. Порівнюючи покарання за відхилення від шлюбно-сімейних норм, які застосовувалися у світських і духовних судах, слід зазначити, що духовні суди відрізнялися гуманністю у ставленні до засуджених. Світське право, яке ґрунтувалося на звичаєво-правових нормах, карало порушників жорстоко і нещадно. Канчуками карали за такі відхилення від шлюбно-сімейних норм, як незаконне народження дитини, перелюб, двоєженство і двоємужжя тощо. Різками били дівчат або жінок, яких було впіймано на «гарячому» за перелюб. Вигнання призначалося блудницям, тим, хто жив невінчаним шлюбом, і кровозмісникам, які мали близькі стосунки, не відаючи про те, що мають споріднення.

Траплялися випадки, коли жорстока кара, призначена світським судом, замінялася духовним судом на більш легку. Так, у 1700 р. двоєженця Григорія Цигана хотіли покарати смертю, «еднак на покаяние, схилившися с судом духовным, при меншом караню отпустили» Там само. - С. 135. . Окрім того, духовний суд застосовував свої форми і методи покарання, зокрема зобов'язував одружуватися. Наприклад, у 1701 р. пирятинський суд зобов'язав Мойсея Москальова одружитися з жінкою на прізвище Леводна за позбавлення її цноти Там само. - С. 236..

Таким чином, під впливом модернізаційних реформ РПЦ все більше перетворювалася на складову загальнодержавного адміністративного апарату. Це не могло не позначитися на функціонуванні її духовних судів. Церковний суд мав двоякий характер: з одного боку, він являв собою суто духовну установу, яка головною своєю метою вважала виправлення винного та спасіння його душі, а з другого - виступав на рівні з судом світським, але лише в межах чітко окресленої державою юрисдикції. З 20-х рр. XVIII ст. у компетенції церковного суду перебували лише справи про незаконні шлюби і розлучення шлюбів, зокрема, укладених у заборонених ступенях споріднення або свояцтва, із примусу батьків або поміщиків, а також про двоєженство і двоємужжя, перелюб та інші. Структуру церковних судів можна визначити як двоступеневу, де вище місце посідала духовна консисторія, на другій сходинці знаходилися духовні правління в протопопіях і намісництвах. Дисциплінувати парафіяльних священиків і змусити виконувати вказівки Синоду і консисторій було досить важко, оскільки тяжіння до усталених традицій простежувалося до кінця XVIII ст.

Суспільство XVIII ст. перебувало під потужним впливом церковних ідей, але не було безумовного і всеохоплюючого підкорення церковним правилам, адже церковний суд зустрічав сильного ворога зі сторони держави. Тож можемо говорити про взаємовпливи і взаємопроникнення світських і церковних судів, адже збірники світського законодавства багато в чому базувалися на церковному праві. Зрештою, будь-який правовий кодекс являє, так би мовити, ідеальне зображення тих мір покарання, які слід би було застосовувати в житті. Не можна не враховувати і людського фактору при винесенні суддею того чи іншого вироку засудженому, адже чимало залежало від його особистості.

Перш ніж укласти шлюб, потрібно було виконати ряд умов, які робили шлюб легальним. Першим нововведенням Петра І у цьому напрямку було узаконення вільного вибору нареченого і нареченої (3 квітня 1702 р. видано указ про скасування «рядних записів» - договору батьків наречених про те, що їхні діти одружаться у визначений термін, де вказувався розмір приданого нареченої, іноді обумовлювався розмір неустойки на випадок недотримання договору ПСЗРИ. - Т.ІV. - № 1907.). Згідно з указом Петра наречений міг не одружуватися, коли його обраниця була «безобразна, скорбна и нездрава» Законодательство Петра І… - С. 710. . Для знайомства майбутнього подружжя встановлювався термін у шість тижнів від заручин до вінчання.

Отже, влада батьків щодо влаштування долі дітей суттєво обмежувалася, культивувався погляд на сімейний союз як акт волевиявлення наречених. У цьому, імовірно, виявився європейський протестантський вплив Європи, який виявлявся у трактуванні шлюбу не як таїнства, а як угоди. Цим указом Петро І, з одного боку, скасував у шлюбі елемент договору, надаючи перевагу елементу духовному у вигляді таїнства. З другого боку, указ грубо втручався в один із найважливіших обрядів Православної Церкви - вінчання. З точки зору Церкви після заручення обов'язково мало відбуватися вінчання, хоча і здійснювалися ці два обряди з деяким проміжком у часі. Це був перший указ світської влади щодо шлюбно-сімейних відносин, який обмежував юрисдикцію Церкви. „Рядні записи” перетворилися на звичайні договори про придане. Це було зроблено з цілком практичної точки зору. З часом таке визначення і розуміння шлюбу стало вносити зміни у народні погляди на його сутність.

Однак такі реформи царя призвели до того, що релігійне розуміння шлюбу перетворилося на принцип законодавства. Шлюбно-сімейне життя в Росії XVIII ст. характеризувалося такими специфічними рисами, як значна роль держави в їх регулюванні; суспільний (громадський) характер подружнього життя, фактична відсутність приватного життя, яке характеризувалося публічністю.

Імператриця Єлизавета Петрівна у 1744 р. відновила церковне заручення. А 1775 р. Синод зобов'язав духовенство здійснювати обряд заручення одночасно з вінчанням. Так заручення як самостійний обряд при укладанні шлюбу втратило будь-яку юридичну чинність і перестало існувати. Проте в народі ще довго зберігався суто побутовий світський обряд заручин, або сватання.

Надалі царським самодержавством було видано низку указів, які регламентували шлюбно-сімейну сферу життя. Так, значно скоротилася кількість дозволених Церквою перешкод для укладання шлюбу, особливо визначених Кормчою книгою. Світським законодавством у XVIII ст. було скасовано заборону укладати шлюб між людьми, котрі мали певний віддалений ступінь спорідненості, встановлено нові норми розлучень подружжя, скоротилося число приводів для розірвання шлюбу, вказаних у Кормчій книзі. За словами відомого фахівця церковного права професора Московського університету О.С.Павлова, „... весь інститут чинного у нас православного шлюбного права є утворенням церкви, як і держави” Павлов А.С. Брачное право православной церкви / А. С. Павлов // Богословский вестник. - 1901. - № 4. - С. 605..

Отже, у XVIII ст. основним джерелом шлюбного права була не лише Кормча книга, а й постанови Синоду й укази імператорів, котрі втручалися і коригували канонічне право з огляду на державні інтереси.

Норми церковного шлюбно-сімейного права були наскільки заплутаними і в багатьох аспектах неузгодженими, що духовенство важко в них орієнтувалося. Навіть імператриця Катерина ІІ у випадках, коли справи потрапляли на її розгляд, не могла розібратися в шлюбно-сімейному праві, тому й зверталася до Синоду з вимогою чітко визначити перешкоди для укладання шлюбів, зокрема, через споріднення тощо. Проте за її правління цього не було зроблено.