Шлюбно-сімейні відносини в православній повсякденній культурі Росії XVIII ст.

На основі проаналізованих архівних справ духовних судів можемо дійти до висновку, що майже завжди вінчання шлюбів чужим (не парафіяльним) священиком відбувалося через наявність між нареченими законних перешкод для укладання шлюбу. Знаючи про це, вони й вінчалися не у своїй парафіяльній церкві. Тож такі обставини свідчать про побутування цього способу обійти закон і домогтися бажаних результатів. Прафіяльні священики здебільшого вінчали незаконні шлюби і часто порушували встановлену процедуру їх укладання. Ієреї вінчали таємно, мешканців не своєї парафії, не проводили належного шлюбного опитування. У таких випадках священиків або змушували проводити вінчання, або вони самі, отримуючи відповідну грошову або іншу компенсацію, нехтували існуючими правилами. Хоча й сам факт проведення шлюбного опитування (обшуку) не гарантував уникнення помилок.

3.5 Взаємовідносини подружжя у шлюбі

Народна культура покладає передусім на жінку обов'язок забезпечувати сприятливий психологічний клімат у подружньому житті. Ця важлива риса вимагає неабиякої гнучкості та готовності нехтувати власними інтересами, настроями і потребами. У повсякденному подружньому житті змінює свій сенс почуття кохання, дещо втрачаючи ореол романтичності та чуттєвості, натомість набуваючи значення взаєморозуміння, взаємопідтримки, взаємодопомоги.

Багато рис повсякденних внутрішньосімейних відносин подружжя свідчить про те, що потрібно звільнитися від стереотипу романтично-ідилічних взаємовідносин між чоловіком і жінкою, захоплення міфологізованим минулим із стереотипними оцінками стосовно «високого і привілейованого статусу жіноцтва». Потрібно показувати повсякденне життя у всіх його складностях і суперечностях. Джерела зафіксували такі факти повсякденного життя, які не завжди викликають замилування в очах сучасників, а ігнорувати їх не можна. Зокрема, побутові сварки, конфлікти, непорозуміння тощо.

За християнським ученням шлюбний союз належить до святих і вічних понять. Укладання шлюбу не було обов'язковим для мирян, але коли шлюб уже відбувся, то існував не лише для задоволення особистих пристрастей, але й утілював у собі ідею морального обов'язку. Родинні труднощі і негаразди не являли собою привід для його розірвання. Християнська ідея шлюбу полягала в тому, що труднощі подружнього життя не зменшували цінність союзу, а додавали йому сенсу.

Церква суворо стежила за моральністю подружнього життя. Проте воно виявлялося складнішим і різноманітнішим за християнські канони смиренного, спокійного, тихого родинного життя. В одних сім'ях панував мир, взаєморозуміння і підтримка між подружжям, в інших траплялися конфлікти, сварки, що призводило до розлучень. Церква неохоче йшла на розлучення, допускала їх лише у виняткових випадках і розривала шлюб лише тоді, коли було зрозуміло, що спільне життя подружжя неможливе. При таких радикальних кроках з'ясовувався ступінь провини жінки та чоловіка і винних карали.

Духовним консисторіям доводилося мати справи з такими сімейними колізіями, як сварки між подружжям. Разом із тим ця інстанція зобов'язана була стежити за тим, щоб не перебирати на себе т. зв. мирські справи, що відповідало традиції «судового простору» між єпархіальними і світськими судами. Це відповідало поділу влади між церковною і державною, тож духовні суди переадресовували частину позовів світським.

7 серпня 1732 р. Київська духовна консисторія розглядала справу «О временном разводе жителя г. Киева, мещанина Петра Алферовича с женой за грубое обращение с нею». З'ясувалося, що спочатку чоловік став жертвою інтриг черниці Флорівського монастиря Пелагеї, котра «по наушению бабушки своея» ІР НБУВ, ф. 232, спр. 30, арк. 2. нібито поставила за мету розлучити чоловіка з дружиною. Вона розпускала про нього плітки, погрожувала забрати в нього господарство тощо. Отож Петро Алферович просив у духовної консисторії захисту від черниці.

Консисторія, розслідуючи справу, виявила, що чоловік жорстоко бив свою дружину, тому вона змушена була переховуватися від нього в монастирі. У суді жінка скаржилася на чоловіка, говорячи, що він знущався з неї, виганяв із дому. Зрештою, консисторія ухвалила: «на время до рассмотрения далшого духовного суда децизыею разлучается» Там само, арк. 6. . Спільній дитині подружжя було передано частину будинку. Імовірно, у зв'язку з тим, що дружина не виявила бажання примиритися з чоловіком, подружжя розлучили. На Петра Алферовича було накладено єпитимію, а жінці дозволили знову вийти заміж.

24 серпня 1735 р. Київська духовна консисторія почала розгляд справи про розлучення мешканки м. Києва Параски Васильєвої. У 1734 р. вона вийшла заміж за Федора Караванського, «который жил со мною честно только 12 недель, а по дванадцати недель, не ведаю по какой своей злобе родного своего отца <…> утек до Нежина, где родная матка моя взяла меня с Нежина» ІР НБУВ, ф. 232, спр. 105-107, арк. 1.. Чоловік почав красти, продав без відома дружини двір, забрав усі гроші і втік. Федора Караванського за крадіжку коня зловили й арештували, але йому вдавалося втекти. Повернувшись до дружини, Федір пожив з нею недовго. Параска скаржилася: «до полусмерти меня бил и еще похвалялся, нашедши другим разом до смерти меня убить, а матушке моей нос и уши посрезать» Там само, арк. 1 зв. . Справа не завершена, однак жінці треба було чекати п'ять років, щоб потім отримати право знову вийти заміж.

16 липня 1742 р. Київська духовна консисторія почала розгляд справи «Дело по доношению киевской жительки Анны Целюрниковой с прошением расторжения ея брака с мужем ея Афанасием Целюрником по худым его поступкам и за чиненные ей тиранства в пьяном виде». Виявляється, що цирюльник Опанас Ворошило прожив у шлюбі зі своєю дружиною шість років, а потім без причини почав її бити, озлобився і пускав про неї ганебні чутки. Від таких побоїв жінка народила мертву дитину ЦДІАК України, ф. 127, оп. 137, спр. 8, арк. 30. . Одного разу під час нападу шаленства роздяг Ганну, примусив служника її тримати, а сам жорстоко побив. Часто Ворошило зачиняв дружину вдома, знущався, волочив за волосся, топтав ногами, говорив, що не хоче з нею жити. Ганна довго терпіла, а потім наважилася на розлучення з чоловіком. Про це ж консисторію просила і її мати.

Консисторія почала розслідувати справу. На допитах Опанас Ворошило ситуацію трактував по-своєму: звинувачував дружину в тому, що вона пиячила, не стежила за собою, чіплялася до прислуги, приводила в дім незнайомих людей і чинила перелюб, народила мертву дитину. Чоловік твердив, що бив дружину через таку ганебну її поведінку, і переконував у тому, що це негативний вплив жінчиних родичів. Тож консисторія вирішила провести ретельне слідство: розпитати сусідів, влаштувати очну ставку подружжю. Справа, на жаль, не закінчена.

18 березня 1743 р. Київська духовна консисторія розглянула справу мешканця київського Подолу Опанаса Сумського, який повідомив, що віддав дочку Ірину за Федора Щигловського. Зять же почав красти і піднімати руку на дружину та ще й погрожував, що вб'є ЦДІАК України, ф. 127, оп. 138, спр. 31, арк. 1. . Це підтвердили свідки-сусіди, які бачили, як Федір бив дружину, давив за шию, після чого в неї піна ротом ішла і жінку довелося відливати водою. Консисторія зобов'язала Федора не вдаватися до подібних дій.

У 1755 р. Переяславсько-Бориспільська духовна консисторія розірвала шлюб мешканців с. Студеники Підгоренків Мотрі і Григорія. Жінка поскаржилася на те, що чоловік почав пити, жорстоко поводиться і «пренебрегает ею» ЦДІАК України, ф. 990, оп. 1, спр. 265, арк. 1. .

У березні 1793 р. у Переяславське духовне правління надійшло прохання про розлучення козачки Катерини і козака Вакули Швейків. Ініціатором розлучення виступила Вакулина теща. У скарзі до духовного правління вона писала: „Как зять мой казак Пирятинский Вакула Швейк не только с прежнею женою своею жил непостоянно, так и дочь мою Катерину Карпову Сурмачеву, взяв на себя в замужество сего года после Рождества Христова в прошедшие мясоеды, безвинно провождая жизнь свою не по христианскому обряду, тиранно бил, также и жизнь дочери моей лишить похвалы произносил” Держархів Полтавської обл., ф. 801, оп. 1, спр. 1088, арк. 1.. Вона просила духовне правління розглянути її скаргу і покарати зятя за законом.

Ця скарга залишилася без розгляду і відповіді духовного правління, тому вдруге справу проти Вакули Швейка порушив батько Катерини - козак села Семенівка Карпо Шелест. У зверненні до правління від 2 листопада 1793 р. він знову просив розлучити його дочку з зятем. Карпо Шелест наголошував на тому, що Вакула став ще жорстокіший до дружини, дізнавшись, що теща написала на нього скаргу. Тому зять почав знущатися з Катерини і вихвалявся людям тим, що скоро одружиться втретє Там само, арк. 6 зв.. На жаль, ця справа залишилася без рішення духовного правління, тому нам не відомо, чим вона закінчилася.

До духовного суду через жорстоке поводження чоловіків зверталися переважно жінки не селянського походження, а міщанки, козачки. Це свідчить про те, що розлучення через жорстокість чоловіка у селянському середовищі траплялися досить рідко. Пояснити це можна кількома причинами: по-перше, специфікою селянського менталітету, адже така причина не вважалася достатньою для розлучення; по-друге, духовна влада неохоче розривала шлюби через жорстоке поводження чоловіка з жінкою, намагаючись вмовити подружжя порозумітися і примиритися. Можемо припустити, що духовні правління не завжди приймали заяви від мирян, які просили розлучення через погане ставлення чоловіка до жінки.

У 1793 р. трагічно закінчився шлюб 60-літнього відставного солдата Кіндрата Єсвеки з Оленою з с. Верьовкіне. Чоловік, повертаючись з ярмарку, напившися там гарячого вина, а прийшовши додому, звинуватив дружину в тому, що вона поклала коровам надто багато сіна. Через це «<…> бранил ее, и однажды ударил кулаком в плечи, так что она упала на землю и нос до крови разбила» Держархів Дніпропетровської обл., ф. 106, оп. 1, спр. 48, арк. 2.. На крик жінки прийшли сусіди, і чоловік уже при них ударив Олену кулаком по голові і двічі ногами у плечі. Після таких побоїв жінка занедужала і через п'ять днів померла. Крім того, виявилося, що вона хворіла на епілепсію. Сиротами залишилися дві дівчинки - 5-літня пасербиця і 2-літня дочка.

За таке ненавмисне вбивство чоловіка було покарано різками і призначено 5-літню єпитимію, яку він мав покутувати вдома під наглядом свого парафіяльного священика.

Погане поводження чоловіків із жінками провокувало самогубства. Так, в 1794 р. Катеринославська духовна консисторія звинуватила Івана Кричана у вбивстві дружини, а насправді - в доведення її до самогубства. Чоловік сильно побив жінку за «непослушание» Держархів Дніпропетровської обл., ф. 106, оп. 1, спр. 93, арк. 5., а та з відчаю повісилася. На Івана було накладено 5-літню єпитимію, як на «невольного убийцу» Там само, арк. 5. (1 рік він мусив перебувати в Полтавському Хрестовоздвиженському монастирі).

З 2 березня по 4 квітня 1797 р. у Катеринославській духовній консисторії розглядалася справа про побиття і знущання над дружиною Надією, матір'ю 4-х дітей відставного прапорщика м. Катеринослава Василя Чаферова. Чоловік підозрював жінку в перелюбі. Вона просила духовний суд розлучити її і дати право знову вийти заміж, щоб прогодувати себе і дітей Держархів Дніпропетровської обл., ф. 106, оп. 1, спр. 269, арк. 1.. На жаль, справа без рішення духовного суду.

Жорстоке поводження чоловіків із дружинами траплялося не лише серед простого народу, але й серед привілейованих, заможних верств населення. Так, Білгородська духовна консисторія 4 квітня 1795 р. розглядала справу «О расторжении брака дворянки Анастасии Гладиловой по причине истязания ея мужем». Жінка було вдовою вісім років і проживала з дітьми. У 1794 р. вона вийшла заміж за лейб-гвардії сержанта Івана Гладилова. Через два місяці після одруження чоловік почав бити дружину «безвинно от злостного и свирепого своего нраву» ЦДІАК України, ф. 2009, оп. 1, спр. 3468, арк. 1.. Від тяжких побоїв у неї почалася кровотеча і виникла епілепсія. Анастасія Гладилова боялася за своє життя, тому й просила духовний суд, щоб чоловік був «выслан из <…> дома» Там само. . Жінка запевняла, що її слова міг підтвердити лікар, а також просила консисторію розірвати шлюб, обіцяючи більше ніколи не виходити заміж. Натомість чоловік переконував духовний суд: «и в мыслях не воображаю, чем бы я был виновен перед нею» Там само, арк. 2 зв.. Зрештою, духовний суд ухвалив рішення: позаяк жінка не надала вагомих причин для розлучення (лікарське свідчення чомусь до уваги не взяли), ухвалило: «увещевать обоих к супружескому сожительству» Там само, арк. 4. . Однак Анастасія і надалі наполягала на розлученні. На жаль, справа не закінчена.

19 жовтня 1796 р. сержант Іван Гладилов подав у Білгородську духовну консисторію зустрічний позов, у якому написав, що його дружина, «забыв правила супружества, будучи наполнена грубостию и своенравием, оставя его, живет особо и вздумала о разводе подать в Белгородскую духовную консисторию прозбу, которая будучи наполнена лжи и неправды недовольно противна правилам Святых Отец» ЦДІАК України, ф. 2009, оп. 1, спр. 3811, арк. 1.. Чоловік був готовий пробачити дружині її наклепи і скарги на нього. Однак Анастасія Гладилова й надалі наполягала на тому, що чоловік їй причиняв «изнурения и побои» Там само, арк. 1 зв. . Консисторія ухвалила рішення про «наклонении их к общежитию» Там само, арк. 2. . Однак жінка невідомо куди виїхала, тож справа залишилася без вирішення.

Інша справа свідчить про те, що дворянки, подаючи скарги про жорстоке поводженням чоловіка, були добре обізнані з законодавством, тому свої «доношения» підкріпляли ще й законними приводами для розлучення. Подібна ситуація трапилася у Тамбовській губернії. У травні 1799 р. дружина титулярного радника Олексія Мясоєдова Параскева поскаржилася імператору Павлові І на свого чоловіка. У зверненні жінка зазначала: «Жительство имела я с помянутым мужем моим Тамбовской губернии в городе Козлове, где он был землемером, и в продолжении моего с ним сожития, чрез многие годы оный муж мой, ведя жизнь развратную и прелюбодейную, и причиняя мне разные жестокие и бесчеловечные побои, подвергавшие не редко и самую жизнь мою опасности, принудил наконец в ноябре месяце 1794 года отлучиться от него к матери моей, жительствующей здешней губернии в Новоладожском уезде и доныне жительствую» РГИА, ф. 796, оп. 80, д. 403, л. 1..

Жінка наголошувала, що у шлюбі вони прожили близько 20 років, але лише «года с три добропорядочно, начал жить с крепостными своими женами Устиньею и Авдотьею Ивановою прелюбодейно <…>, но помня долг супружеской обязанности, все сие сносила молчаньем» Там само, л. 3. . Параскева звинувачувала чоловіка в численних зрадах з кріпачками і жорстокому поводженні з нею. Він часто бив дружину, погрожував, приставляючи до горла ніж або шпагу.

Довідавшись про лист дружини, Олексій Мясоєдов подав зустрічний позов у Тамбовську духовну консисторію про розлучення з дружиною, звинувачуючи останню в перелюбі і втечі від нього. Жінка наполягала на тому, щоб справу для розгляду передали в Санкт-Петербурзьку духовну консисторію, пояснюючи це далекою відстанню до Тамбова і своїм слабким здоров'ям. Справа до кінця не доведена, однак очевидним є те, що скаргу на перелюб чоловіка жінка підкріпляла жорстоким ставленням до неї і навіть застосуванням фізичної сили, численними погрозами.

Самогубством завершилися сімейні сварки в родині Івана Кричана зі станиці Лозовенської Слов'яносербського повіту. Розгляд справи в Катеринославській духовній консисторії тривав з 18 вересня 1794 р. до 5 грудня 1796 р. Держархів Дніпропетровської обл., ф. 106, оп. 1, спр. 93, арк 1. . Побивши дружину Тетяну, Іван пішов із дому, а коли повернувся, то дружину не застав. Наступного дня її знайшли повішеною в повітці. Чоловікові присудили п'ять років єпитимії і два роки монастиря.

2 березня 1797 р. в Катеринославській духовній консисторії Василя Чаферова було звинувачено в побитті дружини Надії. Подружжя мешкало в Катеринополі Держархів Дніпропетровської обл., ф. 106, оп. 1, спр. 269, арк. 1. . На жаль, справа залишилася не завершеною.

17 жовтня 1797 р. Білгородська духовна консисторія розглядала справу про сімейний конфлікт 30-літнього Степана Ситника з військової слободи Ольховатка Куп'янського духовного правління. Чоловік просив розлучення зі своєю дружиною Марфою через «чинимых ею, Марфою, ему, Степану, и всему его семейству гнусных и человечеству противных мерзостей» ЦДІАК України, ф. 2009, оп. 1, спр. 4098, арк. 5.. Він звинувачував жінку в перелюбі, хоча доказів надати не міг. Подружжя прожило разом 14 років, з них шість - у злагоді. Потім жінка покинула чоловіка і «таскалась по разным местам» Там само, арк. 8. , народила дитину.

Марфин свекор Филимон Ситник і місцеві мешканці запевнили, що десь вісім років тому Степан прогнав свою дружину «без всякой причины» Там само, арк. 33., тож вона змушена була піти жити до своєї рідної сестри Параскеви Попової на хутір Березняки. Свідки також не могли підтвердити перелюб жінки. За відсутності Марфи Степан знову одружився з хатньою робітницею Феодосією Воропаєвою.

Консисторія з'ясувала, що Марфа, живучи в сестри, чинила перелюб із солдатами. Зрештою, жінка дала згоду на розлучення. У 1799 р. подружжя розлучили. Марфі Ситник призначили 7-літню єпитимію, два з яких вона мусила відбувати в монастирі.

29 січня 1803 р. у Слобідсько-Українській духовну консисторію надійшло дві скарги: 1) від священика слободи Нова Біленька Івана Федорова на таганрозького міщанина Михайла Савельського, котрий чинив незаконні дії з дружиною Оленою Михайловою; 2) від Олени Михайлової з проханням розірвати її шлюб Михайлом Савельським «за отдавание им ее Елену разным людям на прелюбодеяние за деньги» Держархів Харківської обл., ф. 40, оп. 3, спр. 42 а, арк. 2. .

Консисторія ухвалила рішення: розірвати шлюб; жінці, зважаючи на її молоді літа (20 років), дозволено було знову вийти заміж. На Михайла Савельського накладено єпитимію, яку мав покутувати в монастирі. Чоловік оскаржував рішення, вважаючи його надто суворим, однак скаргу було відхилено. Зрештою, Михайла було відіслано в м. Таганрог для покутування гріха.

22 листопада 1800 р. у Слобідській духовній консисторії розглядалася справа 63-літнього відставного корнета Федора Барабашова і його дружини, колишньої вдови (була вже двічі одружена) Тетяни. Подружжя мало п'ятьох дорослих дітей. Жінка скаржилася, що після одруження чоловік зненавидів її, почав пиячити, бити, знущатися - заковував у залізо, зв'язував руки, відрізав волосся, погрожував убити ЦДІАК України, ф. 2012, оп. 1, спр. 155, арк. 1. . Потім, коли приходив до тями, обіцяв, що більше такого робити не буде. Однак усе починалося знову. У духовному суді Федір усе заперечував, звинувачуючи Тетяну в перелюбі. Зрештою, жінка визнала, що вчинила гріхопадіння і тому добровільно пішла в монастир.

Консисторія ухвалила: шлюб між подружжям розірвати, Тетяну відправити в монастир, а Федору заборонити вдруге одружуватися. У монастирі на жінку було накладено 15-літню церковну єпитимію без права здійснювати таїнства, крім смертельного випадку.

Траплялися і майнові конфлікти між подружжям, свідчення про які збереглися в діловодній документації духовних судів. Так, мешканці м. Переяслав Іван і Марія Стефанови у 1746 р. подали скаргу в Переяславсько-Бориспільську духовну консисторію щодо передання на виховання дитини покійної дочки Катерини - Агрипини, котра проживала зі своїм батьком, священиком м. Яготин Василем Зеленським. Крім того, у скарзі йшлося й про те, щоб повернути не лише онучку, а й доччине майно. Зять же не хотів віддавати дитину на виховання батькам дружини. Марія Стефанова зауважувала, що «оной сиротине дитини должного попечения оного не будет <…>. Покорнейше просим Ваше преосвященство повелеть милостивно в степенях нам ближайших родителям, сироту оную на руки взять, и, что за покойной дочерью нашей имущества выдано, Василию Зеленскому все возвратить» ЦДІАК України, ф. 990, оп. 1, спр. 56, арк. 2. . Батьки наголошували на тому, що в зятя ще залишилися гроші, які він мав повернути. До прохання вони приклали реєстр приданого дочки, що прагнули повернути (коня, майно, хату, придбану за їхні гроші та ін.). Також скаржилися на те, що багато витратили на весілля. Справа, на жаль, до кінця не завершена.

16 червня 1798 р. Білгородська духовна консисторія почала розгляд сімейного конфлікту, який розгорівся в Охтирці. З'ясувалося, що Варвара Кондратьєва таємно вночі повінчалася з Тимофієм Надаржанським, котрий невдовзі помер. Жінка народила дочку Олександру і претендувала на частину землі, яка належала родині Надаржанських. Брат покійного прагнув з'ясувати, чи справді Варвара і Тимофій вінчані ? Який священик їх вінчав ? Хто були свідки на вінчанні ? Брат вважав, що шлюб незаконний, а дитина взагалі не була дочкою Надаржанського, тому й прав на спадщину вона не мала.

З'ясувалося, що Варвара і Тимофій Надаржанський були повінчані 8 листопада 1787 р. 52-літнім священиком Микитою Негребецьким. Дочка Олександра народилася в подружжя 6 травня 1788 р., тож жінка вже була вагітною. Хрещеною матір'ю дитини стала поміщиця Анастасія Надаржанська ЦДІАК України, ф. 2009, оп. 1, спр. 4325, арк. 2. . Зрештою, духовна консисторія передала справу в повітовий суд.

Непорозуміння, сварки між подружжям, тещею і зятем, невісткою і свекрухою були схожі на справжні міжусобні війни. Юридичні норми не визначали становища невістки в родині чоловіка. У селянській сім'ї вона розглядалася насамперед як додаткові робочі руки. Після смерті голови сім'ї - батька чоловіка, влада в родині переходила до його матері - вдови, якій невістка мала коритися. Навіть тоді, коли молода сім'я була вже відділена і жила окремо, мати-вдова не одразу відмовлялася від своєї влади. Часом доходило до відвертої ворожнечі між свекрухою і невісткою.

11 квітня 1764 р. киянин Давид Колосовський скаржився в Київську духовну консисторію на дружину, з котрою взяв шлюб у 1769 р. Невдовзі після весілля жінка стала його лаяти, ображати свекрів і їм «всякие противности оказывать», говорила, що взагалі з таким чоловіком жити «неприлично» ЦДІАК України, ф. 127, оп. 162, спр. 6, арк. 1.. Згодом дружина переїхала до матері і звідти намовляла когось побити чоловіка. Таке життя подружжя тривало вже чотири роки. Давид Колосовський просив консисторію «поувещевати словами жену и тещу» Там само, арк. 4. . Духовний суд вирішив: «в доношении изображенное до мирского суда надлежит» Там само. .

Траплялися випадки, коли чоловіки відкрито визнавали, що вимагають розлучення через потребу замінити погану господарку на хорошу. Вказуючи на важливість матеріальної основи шлюбу, вони заявляли, що селянське життя без дружини вести важко, адже вона була і працівницею в полі, і господинею та прибиральницею в будинку, нянькою для дітей. Так, 35-річний титулярний радник Іван Козаченко подав прохання до Харківської духовної консисторії про розлучення з дружиною 28-річною Наталією, яку звинувачував у перелюбі. Одружилися вони в січні 1794 р. і з того часу жінка «ведет жизнь свою крайне в развратном положении, чиня из дома побеги, обращаясь в прелюбодеяние и пьянство, расточила после смерти отца ее имение, делая при том и прочие омерзительные поступки противные закону и долгу христианскому, особливо же нетерпимые доброму и честному супружеству» Держархів Харківської обл., ф. 40, оп. 2, спр. 145, арк. 1. . Підтвердити слова чоловіка могли нижній земський суд, місцева поліція, оскільки вони вже неодноразово приводили Наталію додому, а також священик Архангельської церкви, котрий урозумляв її.

Жінка втекла від чоловіка і проживала в м. Валки у турка. Консисторія зобов'язала тамтешнього благочинного священика Павла Васильковського відшукати її і доставити в духовний суд. Це завдання він виконав.

Наталія дала свідчення: у шлюбі з чоловіком прожила 6 років, мали 4 дітей (у живих була лише одна дочка Ольга). Після того, як помер її батько, Іван «начал жить с нею не согласно, наказывая ее и не давая ей ни в чем в доме своем воли, тогда она Наталья из дому его чинила отлучки, обращалась в пьянство и прелюбодеяние с разными людьми» Там само, арк. 9. . Жінка зізналася в перелюбі, однак не визнала звинувачення чоловіка в тому, що розтратила батьківське майно.

Зрештою, консисторія шлюб Івана і Наталії розірвала. Чоловікові було дозволено знову одружитися, а жінці заборонялося виходити заміж. Її відіслали в Хорошіївський Вознесенський жіночий монастир «к пребыванию в оном до кончины жизни ее, но снисходя на добровольное на добровольное в законопреступлениях сознание, наложить на нее церковную епитимию <…> на семь лет» Там само, арк. 16 зв.. З них три роки вона мала перебувати в монастирі, а чотири - під наглядом парафіяльного священика. У монастирі ігуменя Феофанія повинна була «внушениями своими приводить ея к истинному о преступлениях ея сожалению и чистосердечному пред Богом раскаянию, и при том строго за нею наблюдала» Там само. . Наталії заборонялося залишати монастир без нагальної потреби, а у вільний від роботи час вона мала займатися рукоділлям. Ігуменя зобов'язувалася кожні півроку рапортувати в консисторію про поведінку жінки. Коли ж вона щиросердно розкається, то можна буде зменшити термін єпитимії.

За одними даними, у січні 1805 р. Наталія втекла з монастиря. Харківський городничий повідомив у консисторію, що вдома в Харкові її немає. За іншими, виявилося, що жінка просила ігуменю відпустити її з монастиря для лікування венеричної хвороби. Прохання виконали і відпустили на лікування в Харкові, де вона мала перебувати під наглядом свого духовного отця. Закінчення ж єпитимії Наталія покутувала у слободі Мерефа Харківського повіту в Преображенській парафії.

Непоодинокими були випадки сімейних сварок між батьками і дітьми. Так, 14 червня 1724 р. Київська духовна консисторія, після розслідування такої справи наказала: «Матвею, тевскому резнику, з женою своею Агафиею жить по-прежнему малженско, а сын Матвиев з женою своею, а его невестка, другой себе хаты для прожитья шукать, а от сожительства их выступил бы для всегдашних между старыми драчок от его сына и невестки Матвиевой направы и побудок; она же, Агафия, жена Матвиева, отселе повинна жадного напитку не пити во всем житие свое исправляти» ІР НБУВ, ф. 232, спр. 2, арк. 44 зв. .

Духовним консисторія доводилося вирішувати внутрішньосімейні конфлікти. У XVIII ст. ці справи було віднесено до компетенції світських судів, а відтак і переадресовувалися їм. Наприклад, датовану 23 липням 1724 р. скаргу полтавської мешканки Христини, яка повідомляла, що сини лають і не шанують її, Київська духовна консисторія надіслала міській владі Там само, арк. 34. .

Деякі жінки також зверталися до патріархального наративу для того, щоб підкреслити невідповідність чоловіка ролі справжнього сім'янина. Позивачки наводили приклад ідеального голови родини як годувальника, наголошуючи на невідповідності цьому взірцеві своїх чоловіків. Так, 8 грудня 1780 р. Київська духовна консисторія розпочала розгляд справи «О расторжении брака Введенской киевоподольской церкви прихожанина Иоанна Копыленка и Евфросинии Нехлебовны». У справі, яка, очевидно, збереглася не повністю, відсутні мотиви розлучення. Однак, судячи з наявних відомостей, можемо свідчити, що чоловік не відрізнявся осілістю і статечністю. Зрештою, духовний суд ухвалив рішення: «брак уничтожить», а Івана Копиленка заслати «на три года в монастырские черные работы» ЦДІАК України, ф. 127, оп. 174, спр. 50, арк. 4. .

Траплялося, що міжособистісні конфлікти переростили в замахи на життя одного з подружжя. Зокрема, незавершеною залишилася справа, розпочата в Київській духовній консисторії 1 травня 1762 р., про сімейні сварки в сім'ї вахмістра Олексія Лисицина. З дружиною Анастасією вони прожили у шлюбі 20 років, народили десятеро дітей. Потім жінка почала пиячити і красти. Олексій Лисицин часто в службових справах відлучався з дому. Жінка ж закинула господарство, влізла в борги, діти без догляду померли. Чоловік скаржився, що дружина його «разорила и истощила» ЦДІАК України, ф. 127, оп. 157, спр. 47, арк. 1зв.. Вмовляння не допомогли. Дійшло навіть до того, що Анастасія спробувала вбити чоловіка, коли той спав. Одного ж разу вона намірилася його зарізати, але тільки проколола руку, потім ошпарила окропом. До всіх цих обвинувачень Олексій додав, що жінка навіть «тако в нынешнем 762 году за пьянством вовсе четыредесятниц не говела и исповеди по христианскому закону не имела и Таинам Хритовым не приобщалась» Там само, арк. 3. . Справа залишилася незакінченою.

Незавершеною залишилася справа, яка в 1765 р. розглядалася в Переяславсько-Бориспільській духовній консисторії. Новомиргородський купець Матвій Юр'єв просив розлучити його з дружиною. Причиною для цього чоловік називав те, що жінка чинила перелюб, прижила блудно дитину, а в 1763 р. спробувала його отруїти, діставши трунку в гусара Григорія Поповича ЦДІАК України, ф. 990, оп. 1, спр. 529, арк. 1. .

Денис і Марія Гуртові одружилися в 1768 р. Вони були підданими Київського Братського училищного монастиря. Згодом чоловіка було забрано на російсько-турецьку війну. Тим часом його дружина чинила перелюб і народила трьох дітей, з яких живим залишився один син Петро. Маріїн батько намовив її покинути Даниса Гуртового, прихопивши 40 руб. і речі. Жінка намагалася отруїти чоловіка. Це змусило його в травні 1776 р. подати прохання в Київську духовну консисторію про розлучення. Однак духовний суд вирішив: зобов'язати подружжя дати одне одному обіцянку жити у згоді.

Для примирення подружжя РПЦ іноді використовувала розписки, спрямовані на те, щоб впливати на совість порушника шлюбно-сімейних норм, дисциплінувати його, викликати сором, що зрештою мало призвести до виправлення і усвідомлення потреби жити подружнім життям. Так, 22 липня 1776 р. швець Денис Гуртовий дав таку розписку: «Я, ниже подписавшийся, даю сию в духовном киевоподольском правлении подписку в том, что иск от мене о разводе с женою моею Мариею в знесенной уничтожаю, и, ее, жену мою, в сожительство к себе добровольно принимаю и мстить ей никаким образом не буду, но содержать ее как подлежит жену в любви и искреннем согласии, а не раздорно имею, в чем и росписуюсь» ЦДІАК України, ф. 127, оп. 171, спр. 65, арк. 3. (через неграмотність замість нього підписався Тимофій Заремба).

Дружина Дениса Гуртового того ж самого дня підписала наступний текст: «Я, ниже подписавшаяся, даю сию в духовном киевоподольском правлении добровольную подписку в том, что я впредь от мужа моего Дениса никуда бегать и без воли его отлучатся не буду, но почитая его как мужа моего, в добром с ним согласии жить имею, и зла ему мыслить не стану, но должную ему любовь, и верность и послушание по смерть являть буду. А если бы паки я побег или каковое зло против мужа учинила, то без суда подвергаю себе всему тому, что он, муж мой, в поданном на меня чего года мая 3 дня иску представил» Там само, арк. 4. (у зв'язку з її неграмотністю текст підписав дячок Іван).

Звичай вимагав дотримання певних морально-етичних умов для укладання повторного шлюбу, серед них було дотримання траурного терміну - однин рік (за іншими джерелами - півроку) після смерті чоловіка або дружини. На українських землях Литовський статут зазначав, що коли жінка, посміливши вийти заміж раніше ніж за шість місяців скорботи, втрачала записане їй від чоловіка віно і мала заплатити штраф розміром 20 руб. грошей. На практиці ж траплялися сімейні колізії, пов'язані з недотримання траурного терміну.

Відносини між чоловіком і дружиною в народному, передусім селянському житті, будувалися на діловій основі: це був союз двох працівників із чітким поділом праці й обов'язків. Чоловік зобов'язувався годувати дружину і дітей, тож на ньому лежала відповідальність за польові роботи й інші заробітки, які забезпечували харчування родини. Дружина мала вести домашнє господарство, а також допомагати чоловікові в польових роботах. Тому життя без жінки було тяжким, що штовхало чоловіків на повторне одруження.

Так, 16 листопада 1724 р. Лазар Константинович повінчався з іншою на третій день після смерті своєї дружини. Київська духовна консисторія, дізнавшись про це, оштрафувала вдівця на 20 злотих і відмовила йому в благоговінні ІР НБУВ, ф. 232, спр. 2, арк. 41. .

Київська духовна консисторія 24 серпня 1725 р. прийняла ухвалу щодо ще однієї пари, яка повінчалася на третій день після смерті дружини чоловіка. При цьому покарано було й ієрея Дем'яна та його помічників за цей шлюб: їх велено «на цепь взять» і стягнути штраф ІР НБУВ, ф. 232, спр. 2, арк. 37..

У фонді «Фортеця святої Єлизавети» за 1762 р. містяться рапорти командирів рот і команд Ніжинського полку Київського гарнізону про дозвіл на одруження військових нижчих чинів. З одного з них довідуємося, що капітан, удівець Кирило Даниленко вирішив побратися з росіянкою Парасковією. Його дружина померла 6 березня 1762 р. ІР НБУВ, ф. ІХ, спр. 1648-1657, арк. 5.. Тож минув лише місяць після її смерті, а чоловік вирішив створити нову сім'ю.

27 червня 1762 р. солдат Опанас Сєдов просив дозволити йому одружитися з удовою, «бывший муж ея солдат Иванов сего 762 году в январе месяце умре и похоронен при церкви святого равноапостольного князя Владимира» Там само, арк. 2 зв.. Відтак після смерті її чоловіка не минуло й півроку. Дружина Сєдова Анастасія померла в 1760 р.

Проаналізовані справи свідчать про те, що недотримання шлюбного терміну переважало в солдат, котрі, не вели осілий спосіб життя. До того ж, вони глибоко не переймалися почуттями і переживаннями, адже суворі умови життя вимагали прагматичного підходу.

Траплялися випадки, коли заручені відмовлялися від шлюбу. Однак, ображена сторона вимагала компенсації за моральні і матеріальні збитки, адже зачіпалася «честь роду». Так, чернігівський війт Федір Лопата скаржився гетьману на пана Бугаєвського за невиконання ним обіцянки віддати дочку заміж за його сина. Ображений війт зазначав: «нас препроводивши до таковых трудов и до безмерного кошту и до неизглагонного встыду, не тилко на украине, але и в слободы и по за Днепрью, своим злонравством обесчестил дом мой и сына моего, в чом прошу велможности вашой справедливости» Лазаревский А. Черты быта и нравов XVII-XVIII вв. / А. Лазаревский // Записки Черниговского губернского статистического комитета. - Чернігів, 1872. - Книга ІІ. - С. 90..

У 1722 р. Феодосія Скоробагата зобов'язалася виплатити 500 золотих Василю Віленському за відмову від шлюбу з ним ЦДІАК України, ф. 2011, оп. 1, спр. 7, арк. 2., адже чоловік уже зазнав збитків, почавши підготовку до весілля.

Матеріали духовних судів зберегли і курйозні випадки, пов'язані з тим, що зміна релігії призводила до конфліктів у шлюбно-сімейному житті, які виливалися в розлучення. Так, у 1796 р. у Білгородську духовну консисторію звернувся копіїст «выкрещенный из евреев» ЦДІАК України, ф. 2009, оп. 1, спр. 3730, арк. 2. Яків, котрий просив дозволу на повторний шлюб з першою дружиною Катериною. Подружжя прожило 10 років, мало трьох дітей (двох синів і одну дочку). У 1795 р. Яків прийняв християнство й одружився вдруге за християнським законам із мешканкою м. Суми Дарією Каталушенковою, котра не знала, що чоловік уже мав шлюб.

Згодом Катерина теж прийняла християнство. Тому Яків просив духовний суд розлучитися з другою дружиною і знову за християнськими законами одружитися з першою. Його прохання було задоволено, тож чоловік уклав шлюб двічі з однією і тією ж жінкою.

В архівних документах зберігаються справи, що свідчать про пильність і обережність священнослужителів щодо мирян у питаннях правильності одруження. Вони зверталися до правління, щоб розвіяти їхній сумнів і дати дозвіл на здійснення таїнства вінчання або повідомити про незаконний шлюб, аби зняти з себе відповідальність за нього. Зокрема, у 1759 р. ієрей Києво-Подільської Введенської церкви доповідав у Київську духовну консисторію про незаконний шлюб шапошника Лук'яна Артеменка з Ганною Крамаркою, «которой первобрачный муж Стефан <…> за границей в Польской области обретается» ІР НБУВ, ф. ІІ, спр. 431, арк. 1.. Консисторія ухвалила рішення провести слідство у справі.

20 жовтня 1776 р. ієрей містечка Городавасилькова Ілля Ольшанський доповідав до Пирятинського духовного правління, що відмовився вдруге вінчати місцевого мешканця Романа Шаповала через те, що його перша дружина проживала за кордоном Держархів Полтавської обл., ф. 801, оп. 1, спр. 510, арк. 1.. Чоловік навіть пропонував заплатити священику за вінчання 4 руб., однак той не згодився, мотивуючи це тим, що хоча Романова дружина вже шість років, як зникла, і не відомо, де конкретно перебувала.

Духовне правління, розглянувши всі подробиці справи, надіслало відповіть „честному иерею Городавасилькова”: „... чрез шесть год ему Шаповаленку без жены проживать есть не безбедно для того Его Шаповаленка с желаемой вдовой законным браком сочетать по правилам святых отец и указа правления не отказывать” Там само, арк. 2..

Траплялося, що миряни, маючи перешкоди для вінчання, прагнули змусити священика порушити правила, застосовуючи підкуп і обман. Коли такі випадки ставали відомими духовній консисторії, вона починала розслідувати справу. Так, 1 травня 1793 р. до Пирятинського духовного правління зі скаргою звернувся губернський регістратор Буйловський. Він звинувачував парафіяльного священика села Дейманівка Самійла Бутовського у відмові вінчати його з дівчиною Євдокією і в пов'язаній з цим тяганині Держархів Полтавської обл., ф. 801, оп. 1, спр. 1150, арк. 1. .

Священик Самійло Бутовський у духовному правлінні дав такі пояснення: „Указом с оного правления велено по словесной жалобе губернского регистратора Ивана Буйловского обвенчать его с девицею корнета Осипа Шебедя Евдокиею без всякой долгой волокиты. Но как оной Буйловский обжаловал меня духовному правлению несправедливо в нижеследующих обстоятельствах. Я оному Буйловскому в венчании никакой волокиты не делал ... он Буйловский немолод человек и нездешнего уезда уроженец, но зашелец и не имеет законного свидетельства что он неженат и позволяется ему жениться, а без того я приступить его венчать сомнителен” Там само, арк. 2-2 зв. . Рішення церковного суду у справі відсутнє. Однак пильність і обережність священика в даній справі очевидна.

Поняття «добра дружина», зафіксоване в церковних пам'ятках, відбивало християнські уявлення про місце і роль жінки в сім'ї та суспільстві і утверджувало їх, стаючи, таким чином, засобом виховання богобоязні, законослухняності, консервації ієрархічної структури родини та й самої станової держави. Образ «злої дружини» в концепції православних теологів не був абстракцією, а швидше поставав як реакція на події і явища цілком реальні і повсякденні. «Зла дружина» в сім'ї - це незалежна господиня, яка мала певні права й авторитет. До таких жінок особливо негативно ставилася Церква. Засуджуючи «злу жінку» як непослушну Богові, немовчазну, непокірну чоловікові і закону, вона не могла не визнати того, що такі незалежні жінки не лише не були рідкістю, а й траплялися частіше, ніж «добрі», і що насправді було чимало соціально активних жінок, непокірних чоловікові та владі.

Упродовж XVIIІ ст. сім'я залишалася патріархальною. Головою її був чоловік, якому жінка мала бути вірною, слухняною і покірною. Жінкою завжди хтось опікувався: до заміжжя про неї турбувалися батьки або найближчі родичі, уклавши шлюб, вона переходила під опіку чоловіка. Таке безправне, на перший погляд, соціальне становище жінки узаконювалося на українських землях спеціальними настановами Литовських статутів, які застерігали, що дівчина, вийшовши заміж без дозволу батьків або опікунів, втрачала право на придане.

Історичні факти свідчать, що не завжди суспільство ставилося з належною повагою до жінок. Не ідеалізуючи становища жінки, зазначимо, що нерідко вона терпіла утиски, ставала об'єктом людських пересудів, жертвою кримінальних злочинів. У народно-побутовому середовищі мали місце такі аморальні явища, як жадоба до наживи, заздрість, жорстокість тощо.

Отже, побутові сварки, спроби вбивства одного з подружжя давали підстави для розлучення, хоча Церква, неохоче йшла на такий радикальний крок. У більшості випадків духовна влада намагалася примирити подружжя, застосовувала напучування, переконувала в нерозривності шлюбних зв'язків, змушувала давати розписки. Окремі ієреї проявляли свою пильність у питаннях правильності вінчання і зверталися до духовного правління, щоб розвіяти сумнів і отримати дозвіл на вінчання, а також присікти незаконні шлюби, за які в майбутньому їм довелося б відповідати, звичайно, в тому разі, коли про такі випадки ставало відомо духовному начальству.

Чоловічі і жіночі наративи свідчать про те, що розуміння понять «сім'янин» і «сім'янинка» було різним, іноді суперечливим, що призводило до непорозумінь і конфліктних ситуацій. Хоча деякі чоловіки з привілейованих станів апелювали до почуттів і емоцій, здебільшого їхні аргументи ґрунтувалися на патріархальній владі. Головним аргументом у жіночій критиці патріархального порядку було зловживання чоловічою владою в родині.

***

Отже, аналізуючи основні умови і формування сім'ї мирян у XVIII ст., можна назвати такі основні особливості: відносно низький шлюбний вік наречених; відсутність істотної різниці між подружжям (крім Білгородської єпархії); наявність сільської екзогамії; нерідкі порушення соціальних обмежень шлюбного кола (укладання шлюбів у заборонених ступенях споріднення і свояцтва); співіснування майнових і особистісних мотивів при укладанні шлюбу; обов'язковий характер батьківського благословення при укладанні шлюбу; скасування «венечных памятей», що призвело до втрати прибутків Церкви; здійснення вінчання лише парафіяльним священиком; збереження процедури оголошення про намір укласти шлюб. Указані особливості пояснюються соціально-економічними умовами, демографічною ситуацією і політикою влади. Офіційне шлюбне право зберігало провідну роль, але цілком не визначало селянські погляди у шлюбно-сімейній сфері життя соціуму, на які істотно впливало звичаєве право.

Багато рис повсякденних внутрішньосімейних відносин подружжя свідчать про те, що потрібно звільнитися від стереотипу романтично-ідилічних взаємовідносин між чоловіком і жінкою. Джерела зафіксували такі факти повсякденного життя, які не завжди викликають замилування в очах сучасників, а ігнорувати їх не можна.

Суворо регламентуючи усе життя жінки, традиційна культура не виштовхувала порушниць соціального спокою поза межі соціуму, а визначала дляних особливе місце та статус на соціальному маргінесі, залишаючи їм право повернутися до звичного життя. Побутові ситуації, сварки, спроби вбивства давали підстави для розлучення, хоча Церква, неохоче йшла на такий радикальний крок. У більшості випадків духовна влада намагалася примирити подружжя, застосовування напучування, переконувала в нерозривності шлюбних зв'язків, розписки.

Чоловічі і жіночі наративи свідчать про те, що розуміння понять «сім'янин» і «сім'янинка» було різним, іноді суперечливим, що призводило до непорозумінь і конфліктних ситуацій. Хоч деякі чоловіки з привілейованих станів апелювали до почуттів і емоцій, проте здебільшого їхні аргументи ґрунтувалися на патріархальній владі. Головним доказом у жіночій критиці патріархального порядку було зловживання чоловічою владою в родині.

РОЗДІЛ 4. ПРИПИНЕННЯ І РОЗІРВАННЯ ШЛЮБУ У ПОВСЯКДЕННИХ ШЛЮБНО-СІМЕЙНИХ ВІДНОСИНАХ

4.1 Припинення і визнання шлюбу недійсним, основні приводи і порядок розлучення. Застосування єпитимій

Базовим елементом шлюбу, згідно з церковним ученням, є християнська любов, яка передбачає духовне, а не фізичне начало. Вважаючи, що сім'я створюється завдяки християнській любові до однієї людини, Церква негативно ставилася до розлучень. Чоловік і жінка, котрі укладали шлюб, поєднувалися на все життя. Свідченням цього є слова Ісуса Христа: „Тож, що Бог спарував, - людина нехай не розлучує!” Біблія або Книги Святого Письма Старого й Нового Заповіту із мови давньоєврейської та грецької на українську наново перекладена. - К. : United Bible Societies, 1993. - С. 27, 58. 58. . Як відображення нескінченної любові між Христом і Церквою, сакраментальний шлюб може існувати лише як нерозривний зв'язок між одним чоловіком і однією жінкою. Оскільки шлюб є образом цілковитого поєднання Христа з Церквою, він не може бути інакшим, ніж тривалим і нерозривним. Тому природно, що припинявся шлюб лише зі смертю подружжя. „Шлюб на пробу” і „тимчасовий шлюб” не творять справжнього подружжя, це обман Гьофнер Йозеф, Кардинал. Християнське суспільне вчення / Йозеф Гьофнер, кардинал ; [пер. з нім. С. Пташник, Р. Оглашенний]. - Львів : Свічадо, 2002. - С. 106..

З цієї точки зору Православна Церква неохоче йшла на розлучення подружжя і робила все для того, щоб цього не допустити. За підтримки держави вона формувала ідеальну модель шлюбної поведінки, пропагуючи пожиттєвість шлюбу, і забороняла розлучення. Будь-які спроби розірвати шлюб розглядалися священнослужителями як посягання на християнську ідею про єдність сім'ї. О.Надеждін зазначав, що «<…> справжній подружній союз можливий лише між одним чоловіком і однією дружиною. Кожний повинен мати свою дружину, і кожна одного свого чоловіка» Надеждин А.Н. Права и значение женщины в христианстве / А. Н. Надеждин. - СПб. : Печатано в типографии духовного журнала «Странник», 1873. - С. 171. .

Незважаючи на таку позицію Церкви, шлюборозлучне право виникло в Київській Русі відразу після прийняття християнства (988-989 рр.). Тоді допускалися лише дві причини припинення шлюбу: смерть одного з подружжя і перелюб. З плином часу кількість приводів для розлучення подружжя зросла.

У повсякденному житті розлучення подружніх пар були не рідкісним явищем, свідченням чого є справи духовних судів, порушені у зв'язку з заявою чоловіка або дружини з проханням про розірвання шлюбу. Слід ураховувати той фактор, що шлюборозлучні справи несуть на собі відбиток соціального статусу позивача і відповідача. Різниця була не лише в освіті, а й у можливостях: привілейовані стани мали змогу найняти собі повіреного для представлення своїх інтересів у суді, подання справи так, щоб не можна було причепитися, за необхідності - і фабрикації свідчень. Неосвічені, позбавлені допомоги юристів, непривілейовані стани, переважно сільські мешканці, не мали змоги користуватися такою допомогою, тому ведення їх справ зволікалося на місяці, а то й на роки. Найчастіше вони не надавали потрібних документів, покладалися на не передбачені законом підстави для розлучення, не приводили надійних свідків. Прохання про розлучення часто являли собою записані усні свідчення неграмотних людей, тому вони мало відповідали юридичним стандартам і рідко призводили до успіху. У таких проханнях, насичених особистими і делікатними подробицями, детальними описами зради, найчастіше була відсутня вказівка визначеного законом приводу для розлучення. Багато з цих справ не фіксували повну інформацію, позивачі, як правило, покладалися на свої наївні уявлення про моральність і справедливість.

Простолюдини іноді недооцінювали можливостей консисторії для перевірки фактів. Наприклад, коли позивачі просили про розлучення через уроджені сексуальні вади, деякі з них не здогадувалися, що консисторія вимагатиме результатів медичного обстеження, яке й може виявити неправду. Найчастіше ті, хто бажав розлучитися, давали хибні свідчення про тривалу відсутність одного з подружжя, що передбачало не лише відсутність протягом п'яти років, але й доказ того, що чоловіка або жінку неможливо було знайти. Проте у таких випадках консисторія проводила розшук, що передбачав дізнання односельчан про місцезнаходження зниклого, надсилала запити в інші духовні консисторії і державні служби.

Чіткий і ясний наратив позивачів з еліти забезпечував швидкий і успішний процес. Прохання відзначалися лаконічністю і відповідністю букві закону. Метою було не стільки переконати суд, а показати те, що справа відповідає всім юридичним вимогам. До цього належать бюрократичні тонкощі (документи, формуляри), вибір законного приводу для розлучення, явка в суд і надання потрібних свідчень, вчасне подання в суд повної і юридично правильної документації.

Така стратегія найчастіше застосовувалася тоді, коли розлучення відбувалося за взаємною згодою сторін. З огляду на неприйняття Церквою розлучень лише за допомогою домовленості можна було уникнути тривалих судових засідань і тяганини.

Згідно з нормами звичаєвого права шлюб розглядався як цивільна угода, яку можна було вільно укладати і розривати. У документах XVIII ст. розірвання шлюбу називалося по-різному: «розвод», «розлученьє», «розпуст», «розпущеньє з малженства», «розстаньє», «розлука». До введення церковної форми шлюбу розлучення здійснювалося після внесення відповідної суми старості через цивільний (земський, гродський) суд. Така практика не збігалася із вказівками канонічних і світських законів. За Литовським статутом, розлучення повністю було віднесене до компетенції духовного суду. Світським, цивільним судам належало займатися тільки майновими справами подружжя після рішення духовного суду.

На практиці при розірвання шлюбів подружжя керувалися не так канонічними і світськими правилами й указами, як традицією, заснованою на звичаєвому праві. Всупереч церковним і світським законам розлучення могло здійснюватися і без участі духовної влади. Акт розірвання шлюбу набував юридичної сили тоді, коли подружжя в присутності свідків видавало одне одному так звані «розлучні листи», які потім вносилися в актові книги. Таким чином, розлучення відбувалося без участі церковної влади, проте під наглядом світських властей.