Шлюбно-сімейні відносини в православній повсякденній культурі Росії XVIII ст.

Свавілля поміщика, зацікавленого у збільшенні кріпосних душ, призводило до примушування жінок виходити заміж за відсутності їхніх чоловіків. У травні 1744 р. Військова колегія доповідала в Синод про чолобитну солдата ярославського піхотного полку Михайла Бабинкова, який просив повернути законну дружину, котра за його відсутності вийшла заміж за іншого. На службу чоловіка взяли у 1739 р., «<…> а после ево осталась у него в доме прежнего его помещика Осипа Иванова сына Назарова жена его Домна Трофимова дочь, о которой он уведомился чрез мать свою Устинью Васильеву дочь, что оной помещик Названов бил ее плетьми. Насильно отдал замуж за крепостного своего крестьянина, а как оного крестьянина зовут того не знает и просил, чтоб помянутую жену его Домну Трофимову дочь отдать ему по-прежнему» РГИА, ф. 796, оп. 25, д. 299, л. 1. . Про подальший розгляд справи говорити не доводиться, бо відсутній хід її вирішення і вирок. Документ ілюструє те, як поміщики розпоряджалися життям своїх кріпаків, втручаючись у їхні шлюбно-сімейні відносини, зокрема, насильно одружуючи.

7 квітня 1768 р. у Синоді слухали клопотання генерал-фельдмаршала, сенатора і кавалера графа Кирила Розумовського стосовно кріпосної колезького радника Михайла Досадіна - Мотрони Федорової, яка вийшла заміж при живому чоловікові. З'ясувалося, що «<…> крепостная ж его советника женка Матрена Федорова дочь, оставя мужа своего крепостного <…> в города Устюга Железнопольского уезду из селища Смыкова бежала и в замужестве смоленского пехотного полку за цирюльником Андреем Каменщиковым находится, и просил потому об отдаче показанной жены по прежнему мужу ее реченному крепостному человеку его, взяв у оного цирюльника <…>» РГИА, ф. 796, оп. 49, д. 29, л. 1. . Мотрона підтвердила те, що дійсно близько 17 років тому вона була видана заміж за дворового Павла Сидорова, з котрим прожила менше року. Однак через претензії і нападки на неї з боку прикажчика Артема Фука нова жінка втекла. У бігах вона перебувала 10 років, а потім вийшла заміж за цирульника смоленського піхотного полку Андрія Каменщикова, не маючи ні найменшого уявлення про те, живий її чоловік чи ні. Причому на момент розгляду справи виявилося, що дійсно її першого чоловіка в селі не було Там само, л. 11об.. Другому чоловікові сказала Мотрона, що вона є колишньою дружиною матроса. Таким чином, справу порушував поміщик, зацікавлений у поверненні кріпачки, однак певної законної причини для цього не мав, бо не було відоме місцеперебування першого чоловіка Мотрони і те, чи живий він взагалі. Тож за відсутності Павла Сидорова Мотронине повернення до нього було неможливим.

Заробітчанство, відхід на промисли сприяли відірваності чоловіків від дому, а самотні жінки пробували влаштувати своє життя. 1 липня 1745 р. у Чернігівській духовній консисторії розглядалася справа (не закінчена) про незаконне повінчання священиком с. Кучинівка Микитою дружини мешканця містечка Синявки Феодосії Ігнатенко з Василем Клименком. Прохання до консисторії подав ображений чоловік Єрмолай Ігнатенко. Він зазначав, що «в прошлом 1734 году за ведомом жены своей Феодосии Ивановой дочери Дячиной ради крайнего своего убожества я в прокормлении себя и жены своей с малолетними детьми отошел был на время в город Бахмут в заработок. Оную жену свою Феодосию дома с малолетними детьми оставил в местечку Синявке в дворе казака Никифора Петренка» Держархів Чернігівської обл., ф. 679, оп. 1, спр. 641, арк. 1. . Чоловік працював у Бахмачі на соляному заводі до 1745 р., однак постійно надсилав гостинці дружині і рідному братові.

26 жовтня 1745 р. Єрмолай повернувся додому, але дома не застав Феодосію і дітей. Виявилося, що Феодосія на початку жовтня (тобто напередодні його повернення) вийшла заміж за «тамошнего кучиновского жителя, прозываемого Клименка» Там само, арк. 1 зв. . Пару повінчав священик Микита, не провівши відповідного шлюбного обшуку.

У грудні 1766 р. козак села Яцини Данило Киренко скаржився в Пирятинське духовне правління на дружину Меланію, котра через його відсутність повторно взяла шлюб. У „покорнейшем доношении” до духовного правління Данило писав: „Будет тому назад годов с шесть, как я нижайший по своей надобности в дорогу пошел за крайнею своею нуждою, промедлился годов шесть. Когда я пришел с оной дороги сего 1766 года декабря 12 в дом и не застал в доме жены моей и известился я нижайший, что оная жена моя вышла в замужество за есаула Григория Кравца. ... Ако мне без жены в доме крайнее разорение состоит. ... Прошу жену мою в оного Кравца как надлежит приказом отобрать и мне отдать” Держархів Полтавської обл., ф. 801, оп. 1, спр. 132, арк. 2..

До духовного правління було викликано ієрея Вознесенської церкви Григорія Козловського, котрий вінчав Меланію і Григорія. Він заявив, що пошлюбив пару за церковними правилами, адже перший чоловік жінки був відсутній протягом шести років.

Зі слів Меланії, записаних у грудні 1766 р. в духовному правлінні, відомо: „Следует тому осмий год, как она Мелания с Даниилом Киренком, казаком яцыновским, законным браком сочеталась. С которым мужем она Мелания безотлучно полтора года жительство имела и прижила была с ним дитя мужеского пола именем Ивана. По прошествии полтора года оной ее мужа Данила сподговорил родной ее Мелании дядько Наум Головин, казак городовой Пирятинского, пойти ради заработок” Там само, арк. 5..

Після втечі Данила Меланія перейшла жити до свого дядька Наума Головиного в Пирятин. При розслідуванні справи з'ясувалося, що через два роки після свого зникнення чоловіка через свого брата Тимоша передав дружині 30 коп.

З часом Меланія почала вести розпусне життя. Від козака Івана Плахоренка народила дівчинку, котра невдовзі померла. Перейшовши працювати до поміщика Михайла Огроновича від осавула Григорія Кравця, жінка народила мертву дитину, а у січні 1766 року вийшла за нього заміж. Свій учинок Меланія пояснювала тим, що дочка поміщика Уляна Огронович дозволила їй це зробити, мотивуючи тим, що її чоловік уже ніколи не повернеться Там само, арк. 5 зв.. Справа не доведена до кінця або збереглася частково, тому рішення духовного суду в ній відсутнє.

У цій справі спостерігається явне порушення законодавства того часу, бо, згідно з нормами Кормчої книги, дозволялося повторно взяти шлюб через відсутність одного із подружжя лише через п'ять років. Меланія вийшла заміж через шість років після втечі Данила, однак через два роки після його зникнення була звістка - чоловік передав через брата гроші. Виходить, що священик, котрий повінчав жінку з Григорієм Кравцем, порушив законодавство.

27 вересня 1793 р. з Єлисаветградського духовного правління до Катеринославської духовної консисторії надійшов рапорт. Козак Аникій Куракін повідомив, що в грудні 1788 р. пішов із станиці Покровської у Херсонський повіт до поміщика на заробітки, „а жену свою Агафию оставил в станице Покровской, которая по отлучении его вышла в замужество за запорожского казака Ивана Веретенникова, а потому просил об отдаче ему по-прежнему жены его Агафии” Держархів Одеської обл., ф. 37, оп. 1 а, спр. 43, арк. 1..

При розгляді справи було з'ясовано, що священик Йосип Міханшин, котрий вінчав подружжя, 5 лютого 1793 р. помер. Сам ініціатор порушення справи Аникій Куракін на виклик до консисторії не з'явився. Потім було взято покази у 20-річної Агафії Петрової і 25-річного Івана Веретеникова. Жінка розповіла, що матір'ю у 14-річному віці була видана заміж за сина вдівця Василя Куракіна - Аникія. Через рік подружнього життя він пішов на заробітки і не з'являвся 5 років. Потім Агафія вдруге вийшла заміж за козака Івана Веретеникова Там само, арк. 2-2 зв., з яким прижила двох дітей, котрі ще маленькими померли. Веретеников наполягав на тому, ніби Агафія запевнила його, що її першого чоловіка вже немає в живих. На жаль, у даній справі немає рішення духовної консисторії. Однак, вивчаючи аналогічні справи, можна передбачити вирок: повернути Агафію до першого, законного чоловіка Аникія після відбуття ними обома єпитимії.

Іноді причиною двоємужжя був обман, втеча жінок від законних чоловіків, котрі, приховавши свій справжній родинний стан, знову виходили заміж. Часто на такий відчайдушний крок їх штовхали сварки в сім'ї. З 6 березня 1768 р. по 17 серпня 1769 р. у Чернігівській духовній консисторії розглядалася справа про двоємужжя кріпачки Євдокії Євтихії поміщика, колезького асесора Івана Миклашевського і кріпака Семена Жарова в с. Смоляжі. Подружжя перебувало під арештом. Жінка, «оставя первого своего мужа в живых (кой и ныне жив находится) вышла за другого мужа холостого» Держархів Чернігівської обл., ф. 679, оп. 1, спр. 955, арк. 1.. На допиті в духовному суді 26-літній Семен запевняв, що Євдокія назвалася вдовою. У шлюбі подружжя прожило вже чотири роки. Консисторія ухвалила рішення розлучити Євдокію і Семена. На жінку було накладено 3-річну єпитимію, яку вона мала в Чернігівському П?ятницькому жіночому монастирі. Семен, одружуючись з Євдокією, не знав про її законного чоловіка, однак пізніше вона зізналася в цьому. Тому було ухвалено «послать его на покаяние в Домницкий монастырь на полгода, где ему порученное послушание исправлять, в церковь Божию ходить, по постам исповедоваться и приобщаться Божественных тайн» Там само, арк. 6. .

У червні 1789 р. священик Барабаш у рапорті до Пирятинського духовного правління просив допитати і покарати ієрея Миколаївської церкви села Лазірки Іоанна Дацевича, котрий повінчав 30 серпня 1788 р. дружину козака Гаврила Свердла Тетяну Плехову з сотенного містечка Гоголів Остерського повіту Київського полку, яка втекла від нього з селянином Федором Держархів Полтавської обл., ф. 801, оп. 1, спр. 1015, арк. 1.. Зі справи довідуємося, що Тетяна покинула свого чоловіка в 1776 р. Викликаний до духовного правління Іоанн Дацевич заявив, що не вінчав пару, однак „... слыхал, что брат его священник лазорский Матвей Дацевич в отлучку его по домовой экономии жену Параскеву, бежавшую Черниговского наместничества Борзнянского уезда села Смоляжи за подданного лазорского Ефрема Буквина прошлого 1788 года августа 30 обвенчал” Там само, арк. 3.. Потім справжній чоловік Захар відібрав її і повернув додому.

До духовного правління було доставлено Матвія Дацевича, котрий заявив, що ніколи не вінчав Тетяну і Федора, проте зізнався в тому, що „... обвенчал жену Параскеву жителя Черниговского наместничества Борзнянского уезда села Смоляжи за подданного его сиятельства графа Кирилла Григорьевича Разумовского с жителем лазорским Ефремом Буквиным еще прошлого 1788 года августа 30...” Там само, арк. 5..

Таким чином, порушуючи одну справу в духовному правлінні, священик Барабаш навіть не сподівався на те, що виявиться зовсім інша. Ієрей Іоанн Дацевич, очевидно, щоб зняти з себе провину і спрямувати справу в інше русло, доніс на свого рідного брата Матвія, котрий незаконно повінчав зовсім іншу пару молодих. Як бачимо, духовенство інколи само йшло на підступні вчинки і доносило на своїх рідних, щоб убезпечити себе від підозр і обвинувачень. У справі немає рішення духовного суду, і тому не відомо, чим вона закінчилася.

У 1790 р. до Катеринославської духовної консисторії звернувся військовий поселенець с. Грузького Новомиргородського повіту Ларіон Каракоза зі скаргою на священика Іоанна Данилова. Він пояснив, що його сестра Уляна 11 років тому одружилася із Стефаном Литвином, який через п'ять років сімейного життя пішов з дому і не повернувся. Через шість років жінка вдруге вийшла заміж „по позволению священника грузчанского Иоанна Данилова за другого мужа, донского поселенца Павла Самохваленка” Держархів Одеської обл., ф. 37, оп. 1 а, спр. 37, арк. 1.. Ларіон Каракоза заплатив священику за вінчання 4 руб. Після чотирьох місяців подружнього життя несподівано повернувся перший Улянин чоловік - Стефан Литвин. Брат скаржився до духовної консисторії, що „первый муж ее, а мой зять, отогнал второбрачного мужа и через то, что сестра моя посягла в замужество вторично выйти, с нею не живет из-за вступления во вторичный брак” Там само, арк. 1 зв.. Ларіон Каракоза просив духовне правління з'ясувати, який шлюб його сестри є законним, і встановити, чи є винним священик Іоанн Данилов, котрий дав дозвіл на друге вінчання Уляни.

Після детального ознайомлення зі справою до Катеринославської духовної консисторії було викликано для пояснень священика Іоанна Данилова. Він пояснив, що, справді, повінчав Уляну з Павлом Самохваленком, але після того, як Ларіон Каракоза і п'ять свідків підтвердили те, що Стефан Литвин утопився. Дячки підтвердили, що Данилов повінчав пару „по учинении обыска” Там само, арк. 42., тобто після попереднього з'ясування через розпитування молодого та нареченої, їхніх родичів і поручителів, вивчення письмових документів на предмет перешкод щодо вінчання.

Після розгляду справи консисторія оголосила таке рішення: шлюб Самохваленка й Уляни розірвати, останній повернутися до першого, законного чоловіка Стефана Литвинова; Самохваленку дозволити взяти повторний шлюб із вільною жінкою; на Уляну і Литвинова накласти єпитимію; „священника Данилова яко главного виновника за венчание оного противозаконного брака, не сохранении закона о венчании, и не записание в метрические книги, оштрафовать запрещением служения на полгода” Там само, арк. 42 зв..

Насильні шлюби, укладені без згоди нареченої, призводили до конфліктів у внутрішньосімейних взаєминах. Це змушувало жінку тікати від чоловіка і знову виходити заміж за іншого, бажаного чоловіка.

Траплялися й унікальні випадки, коли нову сім?ю створювали одночасно двоєженець і двоємужниця.

Отже, на основі опрацьованих архівних документів слід виділити такі найголовніші причини двоєженства і двоємужжя, які, в принципі, збігалися: військова служба (рекрутські набори); заробітчанство, бажання переселитися, обжитися на незаселених слободах; незгоди в подружньому житті. Потрібно зважати на те, що жінки, котрі мали дітей, не могли піти з дому (хоча були й винятки), тому й корилися лихій долі.

Тривала відірваність чоловіків і жінок від рідних домівок і одне від одного сприяла тому, що волею-неволею вони втрачали зв'язок між собою. Зазвичай, обжившись на новому місці, чоловік чи дружина називали себе неодруженими і пробували створити нову сім'ю. Спроби самовільно розірвати законний шлюб не завжди були наслідком наміру подружжя. До цього їх іноді підштовхували відсутність усвідомлення нерозривності шлюбного союзу, наївне переконання, що достатньо обопільної згоди чоловіка і дружини, щоб безперешкодно укласти новий шлюб. Звичайно, парафіяльні священики відмовляли таким парам у повторному вінчанні, коли знали про існування першого шлюбу. Після виявлення багатошлюбності особи, за церковними правилами, відновлювався перший шлюб, якщо інша половина подружжя була згодна, в іншому разі винний був приречений на довічну безшлюбність.

Іноді священнослужителі трактували багатошлюбність як перелюб, тобто ці два приводи для розлучення були взаємопов'язаними. Ієреї благословляли незаконні шлюби, укладені при існуванні першого, законного, покладаючись на свідчення зацікавлених осіб (родичів, поміщиків), які навмисно вводили його в оману, коли це було вигідно або вони самі не сподівалися на повернення законного чоловіка чи дружини, свідомо порушуючи церковні приписи і маючи зиск із вінчання. У багатьох випадках панотці освячували подібні незаконні шлюби, але при цьому жодної провини їхньої не було, адже, за церковними приписами, після 5-річної відсутності одного з подружжя шлюб покинутої половини подружжя дозволявся. Однак коли поверталися чоловік або жінка, то перший шлюб відновлювався, якщо ображена сторона погоджувалася відновити подружнє життя.

Географічно багатошлюбність була поширена в південноукраїнському регіоні. Причини цього явища крилися у специфіці регіону періоду його інтенсивного заселення і колонізації, мобільності населення, масових втечах, широкій присутності військового елементу та інших, що призводило до швидкої зміни характеру сімейних відносин. Часті переходи людей з одного населеного пункту в інший, тяжке соціально-економічне становище, військові поселенці, які часто змінювали місце своєї дислокації, незнання реального, сімейного стану своїх мирян парафіяльними священиками через їхні часті міграції тощо. Такі обставини давали великі шанси для незаконних подружніх стосунків, які могли розкритися лише в разі появи першого чоловіка чи дружини або ж свідків справжнього сімейного стану одного з подружжя. Це призводило до ігнорування православним населенням такої перешкоди для укладання нового шлюбу, як існування попереднього, законного, тобто до двошлюбності.

Головна ж провина за двоєженство і двоємужжя лежала на священнослужителях, які вінчали пари чи то з матеріальної вигоди, чи з незнання реального сімейного стану осіб, котрі заявили про бажання укласти шлюб. Вони розуміли, що мали всі шанси бути непокараними, тому іноді й ризикували, навіть не маючи достатніх підтверджень відсутності перешкод для вінчання. Тож парафіяльні ієреї освячували шлюби, які потім визнавалися незаконними, і самі несли покарання від духовних судів. Часто про існування незаконного шлюбу ставало відомо через багато років після його укладання, випадково або через подання скарги рідними чи близькими подружжя.

Одним із найпоширеніших приводів для розлучення подружжя була втеча або тривала відсутність одного з них. Втеча чоловіка від дружини, від виконання сімейних обов'язків - порівняно пізнє явище. У часи Київської Русі глава родини був зобов'язаний жити з хворою жінкою і не мав жодного права її покидати.

Згідно з Кормчою книгою, тривала відсутність лише тоді призводила до розлучення, коли від зниклої сторони не було ніяких відомостей протягом п'яти років. Причому безвісна відсутність як привід для розірвання шлюбу мала свої особливості: коли було відомо про місцеперебування одного з подружжя, хоч і відсутнього багато років, то розлучення не відбувалося. Незважаючи на це, звичаєве право вбачало у проживанні одного з подружжя окремо достатнім приводом для розлучення, які б не були для цього причини.

Процедура розлучення через тривалу відсутність одного з подружжя була складною. Після подання «прошения» до духовного суду факт відсутності мали підтвердити сусіди і родичі, а також і те, чи не провокувала покинута половина подружжя втечі іншої. Така процедура називалася «повальный обыск». Зібрані документи ретельно вивчалися і лише після цього ухвалювалося рішення про розлучення. Аморальна поведінка чоловіка чи жінки піддавалася єпитимії, в особливих випадках їх відправляли в монастир.

Судові слідчі документи духовних судів XVIII ст. зафіксували численні факти втечі чоловіків і жінок із дому, що призводило до деморалізації шлюбно-сімейних відносин. Причини цього явища були різними. Чоловіків забирали в рекрути, але це не можна назвати втечею. Утім коли, відірвавшись від законної родини, вони створювали нову сім?ю, то це розцінювалося як втеча. Ще однією причиною кидання родини було заробітчанство, звідки чоловіки часто не поверталися додому. До втечі призводило також і пияцтво чоловіка, а також його аморальна поведінка. За таких умов покидання одного з подружжя розглядалося як вихід із скрутних ситуацій. Однак коли втікач раптово з'являвся, в родини виникали труднощі.

Із проаналізованих документів духовних судів зрозуміло, що основною причиною втечі і тривалої відсутності чоловіків удома був аморальний спосіб життя - пияцтво, крадіжки, знущання над дружиною. Таким чином, утеча була способом порятунку й уникнення відповідальності за порушення громадського способу і руйнування сім'ї. Так, 9 липня 1728 р. Білгородська духовна консисторія прийняла до розгляду справу про можливість другого заміжжя Меланії Глущенко з с. Пересінного Харківського полку. Просив за жінку її двоюрідний брат Василь Середа. Перший Меланіїн чоловік після одруження став красти, а потім утік. У м. Корочі його впіймали на крадіжці, за що його й було повішено дев'ять років тому ЦДІАК України, ф. 2009, оп. 1, спр. 308, арк. 1. . Справа, на жаль, не містить рішення консисторії.

У 1755 р. у складну життєву ситуацію потрапила сім'я Мотрони Пітдюренко із с. Студеників. Її чоловік Степан пиячив, гуляв, занедбав господарство, зрештою, покинув дружину, пішов жити до батьків, а потім і взагалі зник. Жінка вже дев'ять років жила сама ЦДІАК України, ф.990, оп.1, спр. 265, арк. 1. . Переяславсько-Бориспільська духовна консисторія дозволила їй знову одружитися.

У 1761 р. у тій же консисторії заслуховувалася справа про розлучення мешканки с. Богданового Переяславської протопопії Євдокії Воропай. Жінка вийшла заміж у 1752 р. за кравця Олексія Кондратенка. З чоловіком прожила близько трьох тижнів ЦДІАК України, ф. 990, оп. 1, спр. 359, арк. 2. , а потім він почав пити, тікав від неї, невдовзі збожеволів, а насамкінець зовсім утік із села. Справа збереглася без рішення духовного суду.

У 1777 р. Устина Гончаренко подала прохання в Катеринославське духовне правління: «Прошлого 1767 года выдана я отцом моим Малой Водолаги жителем Андреем Запорозченко за маловодолажского жителя Семена Гончаренка в замужество в девках, который пожил со мной три года с половиною с одного пьянства меня бросил и неведомо куда пошел и где именно находится неизвестно и дабы по молодым моим летам в грех не впасть духовного правления покорно прошу мне в замужество выйти законного мужа» Держархів Дніпропетровської обл., ф. 104, оп. 1, спр. 26, арк. 1. .

Священик Федір Михайловський, якому було доручено розслідувати справу, опитав родичів, сусідів. Вони підтвердили, що Семен пиячив і крав, а потім три роки тому зник із слободи. Ніхто не знав про місце його перебування. Те ж саме підтвердив і парафіяльний священик Малих Водолаг Павло Терлецький.

Зрештою, духовним судом було ухвалено рішення: «За безвестным побегом мужа ее Семена дабы по молодым летам в грех не вошла за иного свободного мужа выйти ей дозволить» Там само, арк. 9. .

29 квітня 1792 р. Білгородська духовна консисторія почала розглядати справу про друге заміжжя 33-літньої мешканки м. Харків Анастасії Маркової. Під час російсько-турецької війни у м. Бендери вона потрапила в полон до росіян, а згодом змінила віру з православної на мусульманську. Поміщик, майор Іван Турчанінов видав її заміж за «неизвестного человека именем Ивана, а по прозванию Балаткина» ЦДІАК України, ф. 2009, оп. 1, спр. 3448, арк. 1. . Він почав красти, потрапив до в'язниці. Чоловіка не було сім чи вісім років, поширювалися чутки про його смерть. Анастасія Маркова наймитувала, вела порядне життя, прагнула вийти заміж за солдата харківської штабної роти Марка Капітанова. Консисторія ухвалила рішення про розлучення жінки і дозволила їй вийти заміж за Марка. При цьому у разі повернення Анастасіїного першого чоловіка його мали вислати навічно в чоловічий монастир.

28 грудня 1795 р. Київська духовна консисторія почала розгляд справи про розлучення мешканців с. Султанівка - вдівців Тетяни і Василя Полетієвих. Після одруження чоловік почав бити дружину, розорив родину, врешті-решт у сусідів набрав овечих шкур і в 1789 р. напередодні свята Пречистої втік із села. Жінка просила духовний суд розлучити її з чоловіком. 16 односельців дали гарну характеристику Тетяні, підтвердивши, що її чоловік «вел жизнь в пьянстве и беспорядочную, а она, Татьяна Музыковна, как в совокупном сожитии, так и после побегу (чоловіка. - Прим. І.П.) вела себя честно» ЦДІАК України, ф. 127, оп. 232, спр. 32, арк. 4.. Консисторія дозволила 23-літній жінці утретє вийти заміж.

Розпусне життя чоловіків, перелюбництво, схильність до авантюризму і мандрівного способу життя ставали підставми до розлучення. Така поведінка призводила до деморалізації подружнього життя, а втеча чоловіка з дому з метою уникнення покарання призводила до розірвання шлюбу. Так, 9 лютого 1789 р. Тетяна Радкевич із с. Березина скаржилася, що її чоловік Яків чинив перелюб, а в 1777 р. «безвестно отлучился» ЦДІАК України, ф. 2011, оп. 1, спр. 20, арк. 1. . Підтвердили це Радкевичів свояк Симон Ладибогданович і сусіди-старожили: голова Павло Стефановський, купець Опанас Борисенко і ротман Марко Страховський. Жодних звісток про Якова вже не було багато років. Консисторія дозволила жінці знову вийти заміж.

Однієї з основних причин покидання родини чоловіком було заробітчанство, що в тогочасних умовах було важливим джерелом її забезпечення. Чоловіки відходили на заробітки і часто не поверталися додому, створюючи нову сім'ю. 28 серпня 1781 р. до розгляду в Переяславсько-Бориспільську духовну консисторію звернулася мешканка м. Золотоноші Катерина Голенко. Жінка повідомила, що вийшла заміж у 1760 р. за Федора Голенка. У шлюбі подружжя прожило чотири роки, потім чоловік її покинув, сказавши, що «пошел по промыслу купеческому в безвестные места» ЦДІАК України, ф. 990, оп. 1, спр. 1568, арк. 1. . Катерина залишилася з дітьми (дочкою і сином). Справа незавершена.

3 вересня 1787 р. мешканка м. Березного Євдокія Соляникова просила Чернігівську духовну консисторію дозволити їй вийти заміж удруге через втечу чоловіка Тимофія. Жінка повідомила, що у 1780 р. чоловік пішов на заробітки в м. Черкаси і не повернувся, «и что об нем не известно жив ли или умре, со исправлением в рассуждении ей лет нестарых, о позволении вступить ей вторично в брак» Держархів Чернігівської обл., ф.679, оп.1, спр. 1419, арк. 1.. Родичі Тимофія - військовий товариш Василь Речицький, сотенний хорунжий Хома Соляник і старожил значковий товариш Іван Звягільський підтвердили, що він «отлучился в 1780-му году весеннего времени от жены своей Евдокии за промыслом для искупления в Черкаску рыбы, и с той своей отлучки <…> к жене своей Евдокии не возвращался» Там само, арк. 8. . Консисторія ухвалила рішення дозволити жінці вийти заміж.

Не завершеною залишилася справа про втечу чоловіка від Євдокії Трофимової з с. Лихачівки Слов'яносербського повіту. Цю справу Катеринославська духовна консисторія почала розглядати 11 січня 1798 р. Жінка дев'ять років перебувала у шлюбі, але разом із чоловіком вони прожили півроку, бо поміщик забрав його за погонича, а він утік Держархів Дніпропетровської обл., ф. 106, оп. 1, спр. 292, арк. 1.. Євдокія, зважаючи на молоді літа, хотіла створити нову родину.

31 травня 1799 р. Ганна Березовська звернулася в Київську духовну дикастерію з проханням дозволити вийти заміж через відсутність її законного чоловіка Михайла. Жінка повідомила, що він вісім років тому «отлучился из дому в Новороссийскую губернию за промыслом» ЦДІАКУкраїни, ф. 127, оп. 87, спр. 34, арк. 2.. Справа, на жаль, без рішення.

Улітку 1799 р. рішенням духовного суду було дозволено вдруге вийти заміж мешканці слободи Перекопи Ганні Ляшенко. Вона одружилася в 1779 р. з Григорієм Ляшенком. Разом подружжя прожило півтора роки. Чоловік 20 років тому пішов на заробітки в Крим і не повернувся. Казенний обиватель Петро Ткаченко повідомив, що Григорій помер на рибному заводі біля кримських соляних озер. Ганну засватав Антон Гривізірський, але священик Андрій Смородський не хотів вінчати шлюб, зважаючи на відсутність достовірних даних про смерть першого чоловіка ЦДІАК України, ф.2009, оп.1, спр. 4619, арк. 1. . Білгородська духовна консисторія дозволила жінці вдруге вийти заміж.

Мобілізація у військо, рекрутчина ставали ще однією причиною відсутності чоловіків удома і роз'єднаності сімей. Їхні дружини, не дочекавшись, прагнули знову влаштувати своє життя, вийшовши заміж. Саме ця обставина і зумовлювала їх звертатися до духовних судів. Так, мешканка м. Києва Килина Геращенко в 1780 р. звернулася у Києво-Печерське духовне правління з проханням дозволити їй удруге вийти заміж за Гната Дейнеченка. Жінка пояснила, що її першого чоловіка Степана Дороженка шість років тому було забрано «в армию погонщиком» Держархів м. Києва, ф. 314, оп. 1, спр. 135, арк. 1. . З того часу ніяких відомостей від нього не було. Зрештою, Килина отримала право на друге заміжжя.

4 червня 1791 р. до Пирятинського духовного правління надійшов рапорт від священика Михайлівської церкви села Повстино Олексія Вигилянського: „Жителя Повстинского Павла Зелененка зять, Леонтий Голоденко, взятый в прошлом 1784 году в рекруты, слышно, яко бы умре. Во свидетельство о том оставшаяся онаго Голоденка жена Елизавета, прописанного Павла Зелененка дочь, имеет, которое достаточно для правильного о смерти ее мужа, доказательство” Держархів Полтавської обл., ф. 801, оп. 1, спр. 1084, арк. 1.. Тому ієрей просив дозволити жінці знову вийти заміж.

Уже 5 червня 1791 р. духовне правління надало відповідь: „Что прописанный Голоденко умре и не будет никакого в том по обвенчанию сумнительства, то прописанную в оном рапорте Голоденкову жену Елизавету по учинении таковой в правлении обвенчать” Там само, арк. 2..

Багато обставин цієї справи залишилися не з'ясованими. По-перше, не відомо, які в Єлизавети Зелененко були докази, що підтверджували смерть її чоловіка, і чому про них замовчується у справі. По-друге, насторожує швидка відповідь духовного правління на запит священика Олексія Вигилянського - наступного дня після подання прохання, що не простежується в подібних випадках.

Слідча діловодна документація духовних судів містить велику кількість справ, порушених у зв'язку з тривалою відсутністю чоловіка і спричинене цим бажання жінки створити нову сім'ю. На жаль, не всі вони зберегли конкретну причину відсутності чоловіка: або справи збереглися не повністю, або позивачки її не вказали, зважаючи на те, що чоловіків не було вже давно і вони самі не пам'ятали, чому ті їх покинули, або ж воліли не називати справжню причину відсутності чоловіків. Проте цінність і важливість цих джерел не викликає сумнівів, адже свідчить про поширеність утеч чоловіків із дому. Зокрема, 1 листопада 1723 р. у «Реестре дел Киевской духовной консистории» зроблено запис про мешканку м. Києва Агафію Литовку, чоловіка якої давно вже не було вдома. Утім ухвалили рішення: після повернення покарати його різками і зобов'язати вести сімейне життя ІР НБУВ, ф. 232, спр. 2, арк. 10 зв..

У тому ж самому документі зафіксована справа про дівчину, чоловік якої втік відразу після весілля. Про нього нічого не було чути вже вісім років ІР НБУВ, ф. 232, спр. 2, арк. 26 зв.. Консисторія дозволила дівчині знову вийти заміж.

У квітні 1774 р. ієрей села Гільці Іоанн Борзаковський звернувся до Пирятинського духовного правління з проханням дати дозвіл на шлюб його парафіянину, вдівцю Артемієві Посвітнику з Феодосією Колошко, яку 7 років тому покинув чоловік Держархів Полтавської обл., ф. 801, оп. 1, спр. 386, арк. 1.. Свої сумніви у правильності такого рішення священик пояснював тим, що поручителі Феодосії відмовилися присягати в тім, що її перший чоловік ніколи не повернеться. Тому Іоанн Борзаковський запропонував Артемові одружитися з іншою вдовою. Однак він „... не слушаясь того жил с нею Феодосией невенчанный беззаконно более года и теперь живет с нею Феодосией, объявляя, что он с прописанною Феодосией Колошко в Нежинском полку протопопии Борзенской в селе Курень тамошним священником уже оподлено обвенчан. Сего 1774 году прихода моего с походу пришедший казак Исайя Мовчан объявил, что прописанной Феодосии первый муж Иван Колошко подлинно жив и находится за Днепром и женат” Там само, арк. 1 зв..

Така новина, звичайно, поставила під сумнів законність шлюбу Артема Посвітника і Феодосії Колошко. Хоча дивує те, що молоді заявили, буцімто вже одружені, і про це писав у своєму рапорті сам ієрей Іоанн Борзаковський. Виникає питання чому він просив духовне правління дати вказівки, що робити в такій ситуації і чи можна вінчати пару. Можливо, Артем і Феодосія сказали неправду про те, що нібито повінчалися, щоб приховати факт співжиття в невінчаному шлюбі, а потім про це стало відомо священику Іоннові Борзаковському. Тому пара і просила їх повінчати. Остаточне рішення духовного суду у справі, на жаль, відсутнє.

Очевидно, перший чоловік Феодосії Колошко Іван був живий і було відомо про його місцезнаходження. Підтвердженням цього є відмова свідків присягати про те, що він ніколи не повернеться. Зайшлий козак Ісай Мовчан повідомив, що Іван мешкає за Дніпром. Артем і Феодосія, імовірно, знали про беззаконність свого майбутнього шлюбу і тому, за їх словами, повінчалися в іншому населеному пункті, де тамтешній священик не був обізнаним з їхнім справжнім сімейним становищем.

15 листопада 1792 р. київська міщанка Єфросинія Давидова звернулася до Київської духовної консисторії з проханням про дозвіл вийти заміж знову через втечу її чоловіка Івана Климова, «а в каком по роду людей состояния, того де так как по прозвании своем, равномерно и чей он точно сын не изъяснил <…> по совершении брака не жил он с нею и полгода, а оставя ее, не подававшею ему никакой к тому причины неизвестно куда из Киева отлучился, и где находится никакого слуха ни от кого ни они и никто не получили, просила, уважив молодые лета, коих ей от роду 24 <…> дозволить ей, как невинному лицу, в облегчении несчастной судьбы ея, выйти за другого мужа в замужество» ЦДІАК України, ф. 127, оп. 186, спр. 71, арк. 1..

Благочинному священикові м. Києва Якову Білявському було доручено вести розслідування справи. Власник заводу Юхим Тишков, де працював Іван Климов, розповів, що чоловік не пив, був порядним і чесним, а після одруження різко змінився. Міщани Павло Крамар, Гаврило Зубченко і Мирон Демиденко підтвердили його відсутність і запевнили, що весь цей час Єфросинія поводилася порядно.

З словами поручика Данила Сварського, купець Клягін повідомив, що бачив Івана Климова в м. Єлисаветград, де він мав дружину і дітей. Потім і київський міщанин Федір Петриченко під присягою запевнив, що сім років тому зустрів Івана в Єлисаветграді, і він передав Єфросинії 4 руб. Чоловік змінив ім'я і працював у чинбаря Там само, арк. 41. . Потім з'ясувалося, що Іван Климов ще в 1783 р. був одружений з удовою Євдокією Пушкаренко.

Зрештою, духовна консисторія розірвала шлюб, і Єфросинія Давидова отримала право знову вийти заміж. На Івана Климова заочно було накладено єпитимію.

У 1804 р. селянка Тетяна Бібікова подала прохання в Куп'янське духовне правління дозволити їй вийти заміж через утечу чоловіка Євстафія. Підписав листа парафіяльний священик Яків Веселовський. Зважаючи на молоді роки жінки, їй було дозволено вийти заміж, однак суворо попереджено, «дабы она, если означенный ее первый муж, бывший из бегов и явится, чтоб не вступала с ним в сожитие, объявила о нем» Держархів Харківської обл., ф. 574, оп. 1, спр. 50, арк. 2..

Християнський дискурс сприяв формуванню високоморального ідеалу жінки. Проте в повсякденних практиках втечі жінок від чоловіків були нерідким явищем. У Правилах Василія Великого, які ввійшли в Кормчу книгу, зауважено: «Та, которая оставила своего мужа и без причины удалилась от него, должна быть под епитимиями, и тем более, если выйдет за другого мужа; ибо тогда она осуждается, как прелюбодейца. А муж, оставленный ею, достоин снисхождения и по этому не подвергается и епитимии, если возьмет другую жену» Правила святых отец… - С. 279. . Причини втеч жінок були схожими на чоловічі: найми, заробітчанство, свавілля чоловіка в родині, сварки, побутові конфлікти, розпусне життя та ін.

Однією з основних причин втечі жінок було розпусне життя, перелюб. Боячись покарання і громадського осуду, вони тікали, нерідко пристаючи до солдат, які в них квартирували. Так, у «Реестре дел Киевской духовной консистории за 1723-1724 гг.» 17 червня 1723 р. записано, що «челобитчику Чарторыевскому дано благословение поняти жену иншую, понеже першая увойшла з москалями - уже годов дванадцать нет ея» ІР НБУВ, ф. 232, спр. 2, арк. 2. .

У жовтні 1772 р. до Пирятинського духовного правління надійшло прохання від жителя с. Богданівка козака Семена Воткала з проханням удруге одружитися після втечі дружини Єфимії Бондарівни. Побралися вони ще 1761 р. Позивач скаржився, що подружнє життя у них не складалося, дружина почала „прелюбодействовать”, а потім утекла, і протягом одинадцяти років від неї ніяких відомостей не було. Рішенням духовного правління Семенові Воткалу було дозволено взяти другий шлюб Держархів Полтавської обл., ф. 801, оп. 1, спр. 329, арк. 1.. Як бачимо, у даній справі виявляються дві причини для розірвання шлюбу - перелюб і тривала відсутність дружини. Очевидно, для позивача перелюб був додатковим аргументом для більшого переконання суду в тому, що він має законне право на повторне одруження.

У 1781 р. Переяславсько-Бориспільська духовна консисторія розглядала справу про можливість другого шлюбу мешканця с. Лецьки Сави Ткаченка. Його дружина Агрипина, з котрою він одружився в 1773 р., через два тижні після весілля почала зникати з дому, а в 1777 р. зовсім утекла ЦДІАК України, ф. 990, оп. 1, спр. 1570, арк. 7. . Сава її знайшов і повернув, але вона знову покинула сім'ю. За вісім років такого життя жінка незаконно народила двох дітей. Консисторія розлучила подружжя, чоловікові було дозволено знову одружитися. Агрипину заслали на вісім років у монастир на чорну роботу і заборонили заходити до церкви.

27-літній мешканець м. Золочева Василь Васильченко 13 липня 1793 р. звернувся до Білгородської духовної консисторії з проханням розлучити його з дружиною Уляною. Вони побралися в 1783 р., прожили один рік. Потім дружина почала поводитися «непорядочно, ибо она обращалась в пьянственной страсти и прелюбодеянии, и неоднократно чинила побеги» ЦДІАК України, ф. 2009, оп. 1, спр. 2564, арк. 1. . У 1784 р. Уляна втекла з дому. Консисторія ухвалила рішення про розлучення подружжя, і чоловік отримав право знову одружитися. Уляну заочно засудили заслати в монастир.

У справі наявні письмові свідчення парафіяльного священика села Піски Павла Миколаєва, поміщика, ротмістра Семена Савицького, військового товариша Андрія Кондратенка та інших мешканців села. Вони підтвердили слова секунд-майора Дмитра Піщанського і засвідчили, що справді його дружина Уляна Юркевич уже шість років відсутня і з того часу про неї немає жодних відомостей Там само, арк. 2.. Із Санкт-Петербурга надійшла відповідь: чоловік мав звернутися зі своїм проханням про повторне одруження до архімандрита Києво-Печерської лаври Там само, арк. 3..

Побутові сварки, конфлікти, непорозуміння, насильні шлюби, пиятика жінок і, як наслідок, утеча була причиною того, що чоловіки прагнули знову одружитися.

Рекрутчина, мобілізація чоловіків у військо ставала причиною їхньої відірваності від сім'ї. Роками про них не надходило жодних звісток. Покинуті жінки з дітьми, не дочекавшись чоловіка, наважувалися на повторний шлюб. Однак коли законний чоловік повертався, виникала проблема: як бути далі? Щоб уникнути покарання за двоємужжя або перелюб, жінки вдавалися до втеч. Так, 31 жовтня 1745 р. у Синоді розглядалася справа за поданням поручика Чернігівського піхотного полку Івана Шамардина про втечу від нього дружини Євдокії. Пара одружилася в 1737 р., невдовзі чоловіка було мобілізовано до армії РГИА, ф. 796, оп. 26, д. 379, л. 1. . Повернувшись додому, він не застав дружину. На жаль, рішення у справі відсутнє.

Переяславсько-Бориспільська духовна консисторія в 1758 р. дозволила гусару Гусарського Хорватського полку Іванові Дубосару взяти другий шлюб. Чоловік мотивував це тим, щоб «никакого не последовало без жены грехопадения», бо «без законной жены обойтись крайне невозможно» ЦДІАК України, ф. 990, оп. 1, спр. 1775, арк. 2, 7 зв. . Як з'ясувалося, його дружина Єфросинія втекла від нього шість років тому з гусаром Андрієм Карапачовим. Духовний суд наклав на неї єпитимію за перелюб.

30 січня 1787 р. до Білгородської духовної консисторії звернувся мешканець м. Куп'янськ гусар Іван Ревуцький. Він одружився двадцять років тому з Ганною Чердаковою. Через півроку жінка його покинула. Поки протягом 1771-1787 рр. І.Ревуцький перебував на службі в гусарському легкокінному полку, вона народила двох дітей - Бориса і Параскеву, які невдовзі померли. Гусар просив розлучити його з такою дружиною і дозволити одружитися вдруге. У Куп'янському духовному правлінні свідки - батько Ганни Потап, рідний брат Федір і сестра Феодосія підтвердили непорядну поведінку жінки ЦДІАК України, ф. 2009, оп. 1, спр. 1078, арк. 9. . Зрештою, духовна консисторія розірвала шлюб і дозволила чоловікові знову одружитися, а на Ганну заочно було накладено 7-літню єпитимію.

Певна кількість справ збереглася в матеріалах духовних судів, в яких відсутня конкретна причина втечі дружини. Чоловіки прагнули знову оженитися і зверталися до духовних судів. Так, у «Реестре дел Киевской духовной консистории за 1723-1724 гг.» під записом від 27 січня 1724 р. повідомляється, що Іванові Клименку у випадку, коли він знайде дружину, яка втекла від нього, слід прийняти її і жити «без жадного возбранения» ІР НБУВ, ф. 232, спр. 2, арк. 13. .

У 1743 р. підданий Києво-Печерської лаври Василь Олексієнко вирішив одружитися із вдовою Агафією Тараненко. Виявилося, що його перша дружина Анастасія Шиленко, з якою був повінчаний в 1722 р., втекла з дому. П'ять років чоловік даремно розшукував її. Подружжя мало чотирьох дітей (трьох синів і одну дочку). Справа, на жаль, без рішення.

Міщанин м. Києва Федір Вітава звернувся в 1752 р. до Тимофія Щербацького, митрополита Київського, Галицького і Малої Русі з «всенижайшим доношением» дозволити йому через втечу дружили знову оженитися. Чоловік повідомив, що одружився в 1737 р. з києвоподільською мешканкою Параскою Хрещатицькою. Сім років пара прожили подружнім життям, однак жінка «прошлого 1743 года как с Киева неведомо куда отлучилась, то и по сие время в Киеве не бывала, и где обретается мы не знаем» ЦДІАК України, ф. 127, оп. 147, спр. 53, арк. 2.. Про це під присягою підтвердили міщани Йосип Гамалія, Федір Грабовський і Андрій Сова. Зрештою, Київська духовна консисторія дозволила чоловікові одружитися вдруге, а його перший шлюб було анульовано.

26 вересня 1769 р. у Чернігівській духовній консисторії почала розглядатися справа «О разрешении жителю с. Перелюба Петренку Антону вступить в повторный брак». Чоловік повідомив, що його дружина Ганна Коваленко, «на которой он Петренко прошлого 1761 года января месяца последних чисел было женился и жил в супружестве только чрез шесть месяцев без всякой причины, оставя его, Петренка неведомо куда от него ушла» Держархів Чернігівської обл., ф. 679, оп. 4, спр. 208, арк. 1.. Дружина сказала йому, що йде до матері, а насправді втекла. Сусіди Федір Іваненко, Кость Надточієнко і Матвій Мадленко підтвердили відсутність Ганни. Зважаючи на такі обставини, духовна консисторія дозволила Петренкові одружитися вдруге.

У січні 1777 р. козак села Дейманівка Яким Якименко звернувся „покорнейшим доношением” до Пирятинського духовного правління: „В прошлом 1769 году по законному чиноположению понял я себе в законное супружество жителя Городийского владения бунчукового товарища Петра Свечки Федора Поповича дочь Марию, которая в доме отца моего со мною жила полтора года. Потом за приездом дяди ее из Самары по бытности в гостях у матери ее Евдокии там ночной поры, забравши потребное, неведомо где надлежаще обретается. В живых ли или каким случаем во укрывательстве может быть, или в замужестве уже находится с уже семь год выполнилось, знать я не могу ” Держархів Полтавської обл., ф. 801, оп. 1, спр. 560, арк. 1-1 зв..

Рідня Марії, за словами Якима, не знала, де вона перебувала, тому покинутий чоловік просив викликати для свідчень у духовне правління тещу та її синів, щоб вони підтвердили втечу жінки та відсутність її протягом семи років. Це б дозволило Якимові йому знову одружитися Там само, арк. 1 зв..

22 листопада 1788 р. Білгородська духовна консисторія прийняла до розгляду справу про розлучення 35-літнього Трохима Катасонова з с. Бочкового Вовчанської округи з дружиною Мелашкою, котра втекла від нього. Побралися вони п'ятнадцять років тому, після півроку подружнього життя жінка, за словами Трохима «по незнаемым мне причинам неизвестно куда бежала, которую неоднократно сыскивал, точию нигде сыскать не мог» ЦДІАК України, ф. 2009, оп. 1, спр. 1458, арк. 1. . Чоловік її розшукував, але марно. Консисторія розпочала ретельне розслідування справи: опитала священика, батьків, сусідів. Однак остаточне рішення в ній відсутнє.

21 лютого 1790 р. поміщик, поручик Олексій Троїцький у зверненні до імператриці Катерини ІІ писав: „Уезда Пирятинского моего села Повстина подданного моего Дорофея Мельника жена, Феодосия, уже проходит тому годов десять, как оставя мужа своего, по таковому долговременному его ожиданию, не возвращается к нему и поныне: и по многим об ней от меня, и мужа ей проискам, ничего неизведанно где оная находится, и в живых или умерла неизвестно. К сему как упомянутый ее муж находится еще в молодых летах, и чрез одиночество его не вдаться ему в непотребную жизнь, то и желает иметь у себя жену” Держархів Полтавської обл., ф. 801, оп. 1, спр. 1061, арк. 1..

У даній справі ініціатором повторного одруження виступав поміщик, поручик Олексій Троїцький, зацікавлений у збільшенні своїх кріпосних душ.

Отже, тривала відсутність чоловіка або жінки була приводом для розлучення подружжя й укладання нового шлюбу, зважаючи на мобільність і рухливість тогочасного суспільства.

На початку XVIII ст. з'явився ще один привід для розірвання шлюбу - вічне заслання одного з подружжя. У 1720 р. було проголошено указ Петра І: „... которые сосланы в вечную каторжную работу тех женам, которые захотят итти за мужем или постричься или в своих приданных деревнях жить, и в том дать им свободу понеже мужья отлучены вечно, подобно якобы умре” ПСЗРИ. - Т.VI. - № 3628.. До цього указу ні Кормча книга, ні законодавство не передбачали розлучення на підставі заслання. Так, дружинам засланих чоловіків надавався вибір - слідувати за ними або залишатися вдома, зберігаючи шлюб. Пізніше дружинам каторжан надавалася свобода: їм дозволялося знову виходити заміж або приймати чернечий постриг. Надалі Синод карав за будь-які спроби розширити коло дій цієї причини. І найчастіше на прохання дружин, чиї чоловіки були позбавлені дворянства і розжалувані з офіцерів у рядові, давалася відповідь: стан військовослужбовця не є безчестя.

Новий указ про заслання як привід для розлучення, по суті, втрутився в до цього автономну сферу церковної влади, адже лише Церква могла запроваджувати приводи для розлучення. Руська Православна Церква не допускала нововведень у питаннях розлучення, вважаючи себе зв'язаною постановами вселенських і помісних соборів константинопольської Церкви. Однак у цьому разі постав випадок унікальний: ініціатором запровадження нового приводу для розлучення була світська влада, а не Церква.

У 1753 р. Єлизавета Петрівна прирівняла вічне заслання до одного з видів припинення шлюбу: „... токмо женам и детям осужденных в вечную работу или ссылку и заточение ... давать свободу, кто из них похочет жить в своих приданных деревнях; буде же из таковых жен пожелает которая итти замуж, таковым Синод позволения Синода давать свободу, а для пропитания их и детей их давать из недвижимого и движимого мужей их имения указную часть” ПСЗРИ. - ТXVII. - № 10086.. Катерина ІІ прирівняла заслання до припинення шлюбу у зв'язку зі смертю одного з подружжя. По суті, ці укази видозмінили значення вічного заслання: будучи спочатку приводом для розлучення, воно перетворилося на вид припинення шлюбу через смерть одного з подружжя. Загалом вічне заслання суперечило канонічному праву і християнській ідеї про єдність сім'ї, яка передбачала спільне несення чоловіком і жінкою труднощів і негараздів. Крім того, законодавство не врахувало тієї обставини, що заслання могло бути заміненим іншим видом покарання.

Привід для розлучення у зв'язку з засланням почав швидко практикуватися. Причому в процесуальному сенсі такі справи не вимагали ретельного розслідування. У 1767 р. Синод ухвалив спеціальний указ, згідно з яким право розлучати подружжя через заслання було надано єпархіальним архієреям, «не представляя <…> Синоду, но только за известие о том, чьей именно жене и за кого к выходу в замужество дозволение дано будет, немедленно <…> рапортовать» ПСЗРИ. - Т.XVIIІ. - № 12934..

Так, 21 травня 1777 р. київський митрополит Гавриїл доповідав у Синоді, що дружині засланого в Оренбург дячка Романа Кочуровського було дозволено вдруге вийти заміж за вдівця Трохима Чернявенка РГИА, ф. 796, оп. 58, д. 215, л. 2.. 17 січня 1779 р. архієпископ Слов'янський і Херсонський Никифор повідомляв про друге заміжжя мешканки м. Китайгород Тетяни Довбишенко з Федором Ладункою РГИА, ф. 796, оп. 48, д. 343, л. 56.. Її першого чоловіка Миколу було заслано за крадіжку. У жовтні 1781 р. Никифор дозволив 40-літній Агафії Савиній повторно вийти заміж у зв'язку з засланням її чоловіка, однодвірця слободи Верхнього Бишкина Тимофія Савина. Він, прагнучи ухилитися від рекрутського набору, випив отруту і став непридатним для служби. За це чоловіка було заслано в Сибір на Нерчинські рудники. Агафію ж бажав узяти за дружину 45-літній відставний капрал Андрій Мартинов РГИА, ф. 796, оп. 62, д. 522, л. 1.. Уже згаданий архієпископ Никифор у 1780 р. дозволив мешканці с. Бричок Полтавського повіту Ірині Козуб вийти заміж за місцевого козака Івана Стеценка. Виявилося, що жінка залишилася сама з малолітніми дітьми у зв'язку з засланням чоловіка Федосія Коломійця через розбій і грабунки РГИА, ф. 796, оп. 48, д. 343, л. 133.. У 1786 р. київський митрополит Самуїл дозволив 28-літньому мешканцю хутора Васильківського Городиського повіту Михайлу Герасименку одружитися з 27-літньою Ганною, дружиною купця Трохима Малухи, засланого за крадіжки Там само, л. 201-201 об.. 13 січня 1788 р. єпископ Новгородський і Глухівський Іларіон дозволив Агафії Лазаревій вийти заміж за Саву Малашенка Там само, л. 217 об.-218. . Перший чоловік жінки військовий товариш Микола Троїцький за вбивство був засланий навічно. Той же Іларіон дозволив мешканці с. Ядути Горпині Каллінковій вийти заміж за Дмитра Булаху Там само, л. 249-249 об. . Її першого чоловіка Германа Шевченка було заслано в 1785 р. за вбивство.