Шлюбно-сімейні відносини в православній повсякденній культурі Росії XVIII ст.

Шлюб припинявся у зв'язку зі смертю одного з подружжя, що в умовах високого рівня смертності тогочасного населення не було рідкістю. Той, хто залишався в живих, набував статусу вдівця.

Шлюб визнавався недійсним тоді, коли подружжя уклало його з порушенням шлюбно-сімейного законодавства (новий шлюб при існуванні попереднього, законного; порушення шлюбного віку; укладання четвертого шлюбу; шлюб, укладений у заборонених ступенях споріднення і свояцтва) Цатурова М.К. Русское семейное право… - С. 90..

Розривався шлюб через причини, визначені духовними і світськими законами. Резолюцією на пропозиції Синоду від 12 квітня 1722 р. Петро І чітко визначив обставини, які слугували достатнім приводом для розлучення. Під заголовком „вины разводов брачных” імператор назвав такі пункти: „1. Причины прелюбодейства и челобитье о том брачных друг на друга. 2. Рассуждение о побегах их и о самовольных друг от друга отлучках. 3. О посягнувших женах во отсутствие мужей за других и о возращении их прежним мужьям. 4. Такожде и о мужах в подобных тому винах являющихся” ПСЗРИ. - Т.VI. - № 3963..

Особливо негативно ставилися РПЦ до розлучень подружжя. У цьому питанні зіткнулися два протилежні погляди на шлюб, адже козацькі суди в Гетьманщині безперешкодно розривали законні шлюби за вчинки, які не стосувалися сфери подружніх обов'язків, наприклад, за крадіжку чи за нешанобливе ставлення зятя до тестя Левицкий О. Черты семейного быта… - С. 115.. РПЦ встановила чіткі приводи для розлучення подружжя: перелюб, відсутність одного з подружжя більше, ніж п'ять років, довічне заслання (ув'язнення) одного із подружжя, багатошлюбність, виявлення близьких родинних зв'язків, фізична неспроможність до шлюбних стосунків, безплідність дружини та інші. Тому приводи для розірвання шлюбів козацького звичаєвого права і настанов РПЦ не збігалися, що на практиці призводило до конфліктів, які ламали людські долі.

Аналізуючи приводи для розлучення подружжя і визнання шлюбу недійсним, слід зробити висновки: сімейне право ґрунтувалося на християнському вченні про нерозірваність подружнього союзу, освяченого Церквою; законодавство, наслідуючи візантійське, традиційно суворо ставилося до можливості розірвання шлюбу. Церква неохоче йшла на розлучення подружжя, вважаючи союз чоловіка і жінки священним; ідея про вічність подружнього союзу втілилася в обмежених законом приводах для розлучення. Чинні в законодавстві підстави для розірвання шлюбу не підлягали широкому тлумаченню, кількість їх була невеликою, вони не відображали всіх нюансів повсякденного життя. Потрібно розрізняти припинення шлюбу, визнання його недійсним і розірвання (розлучення). В історіографії іноді визнання шлюбу недійсним і приводи для розлучення подружжя збігаються (наприклад, багатоженство та ін.). Великодержавна політика уряду Російської держави призводила до нівелювання національних шлюбних традицій українців, зокрема і в шлюборозлучній сфері життя суспільства.

Визнання шлюбу недійсним призводило до його ліквідації. Невинному дозволялося знову укладати шлюб, винна ж сторона несла покарання повернення до законних чоловіків і жінок, заслання в монастир, тілесні покарання тощо. Покаранню підлягали і поміщики: за співучасть в укладанні протизаконного шлюбу вони зобов'язувалися заплатити штраф. Найчастіше несли покарання за незаконні шлюби парафіяльні ієреї: їх позбавляли священства.

Протягом часу підстави для визнання шлюбу недійсним не змінювалися. Нові законоположення повторювали старі і закликали до суворого виконання чинних правил.

Необхідно акцентувати увагу на тому, що визнання шлюбу недійсним виникало в особливих випадках: шлюб визнавався недійсним не тоді, коли порушувалася одна з умов його укладання, а коли порушувалися суворо визначені умови існування шлюбу, відсутність яких перетворювало подружнє життя на фарс.

Основним законодавчим документом у питаннях розірвання шлюбу була, як і раніше, Кормча книга. Церква продовжувалася керуватися записаними в ній нормами права аж до кінця XVIII ст. Постанови Синоду також зводилися до повторення вже відомих канонів Кормчої книги або до тлумачення чинних норм права в тих випадках, коли текст Кормчої був написаний незрозуміло для напівграмотних священнослужителів.

16 серпня 1720 р. Петро І запровадив новий привід для розірвання шлюбу - заслання ПСЗРИ. - Т.VI. - № 3628. . Пожиттєве заслання одного з подружжя давало свободу від шлюбних зобов'язань іншій, як правило, дружині. Таке нововведення, не записане в Кормчу книгу, було різким втручанням світської влади в церковні справи.

1 січня 1805 р. було проголошено указ Синоду про неприпустимість прийняття рішень про розлучення єпархіальними органами влади. З того часу справи мали надходили на обов'язкове затвердження Синоду ПСЗРИ. - Т. XXVIII. - № 21585. . Даний закон істотно обмежив повноваження духовних консисторій в шлюбно-сімейних справах.

Однією з прерогатив Церкви було здійснення судочинства, наслідком якого виявлялося застосування покарань - відлучення (від причастя, благословення та ін.), анафеми, публічного покаяння (єпитимії), грошових стягнень, ув'язнення. Церковні покарання існували в усіх християнських конфесіях. Вони були встановлені ще правилами вселенської церкви.

У XVIII ст. церковний суд відрізнявся від судів інших типів певними особливостями. Судові органи, як правило, діяли на основі кодексів своєї епохи. Духовний (церковний) суд, на відміну від світського, керувався правилами, що виникли давно, зокрема, в період вселенських соборів. Тому склалася ситуація, коли між виникненням правила і його практичним впровадженням у життя минуло багато століть. Така консервативність церковного суду ускладнювала процедуру ведення слідства у справі.

Єпитимія - це церковне покарання за гріхи у вигляді церковної заборони або наказу виконати визначену кількість молитов, поклонів, здійснити паломництво, яке священнослужитель-сповідник накладав на каяника відповідно до тяжкості скоєних ним гріхів Пуряєва Н. Словник церковно-обрядової термінології / Наталія Пуряєва. - Львів : Свічадо, 2001. - С. 52 - 53. . Церковні покарання, що практикувалися у XVIII ст., виражалися у формі церковного каяття; відлучення від святих таїнств; саджання в холодне приміщення на ланцюг, а також тілесних покарань. Дві останні форми здавна використовувалися українцями. Отже, церковні покарання, по суті, виражалися у формі заборон, які на певний час позбавляли мирян благ, що дарувалися Церквою.

Тяжкі злочини проти церковних приписів підлягали відкритому церковному суду і призводили до відлучення від Церкви. Покарання поділялися на три види: 1) позбавлення грішника причастя (євхаристії) на певний час; 2) позбавлення не лише участі у святих таїнствах, а й у церковних молитвах; 3) повне відлучення від суспільства і віруючих Энциклопедический словар / [сост. Ф. А. Брокгауз, И. А. Эфрон] : [в 86 т.]. - СПб. : Типография И.А. Эфрона, 1893. - Т. XI. - С. 274. . Як правило, єпитимійнику призначався піст, молитва і милостиня. Причому, крім молитви у звичному сенсі слова, розумілися справи благочестиві і богошанобливі («богопочтения»); під постом - не тільки власне пост, але й самоумертвіння й самовідданість, під милостинею - справи милосердя духовного й тілесного.

Єпитимію грішник міг відбувати: 1) у монастирі під керівництвом начальства; 2) у монастирському смиренні, тобто виконувати важкі монастирські роботи; 3) у вигляді ув'язнення в монастир і постійного в ньому перебування протягом певного часу; 4) у призначенні єпитимії під наглядом і керівництвом парафіяльного ієрея.

Засудженим на відбування єпитимії священнослужителям заборонялося здійснювати церковну службу. Від тілесного покарання духовні особи не звільнялися. Найбільшою карою для духовенства вважалося закування на ланцюг у холодну. За тяжкі злочини їх чекало позбавлення сану і покарання за світськими законами. 14 вересня 1765 р. було заборонено позбавляти священика сану без синодального указу, а за архієреями залишено право лише тимчасової заборони служіння ПСЗРИ. - Т. XVIІ. - № 12471..

Єпитимія призначалася різна, залежно від ступеня гріха мирянина, віку, соціального становища, міри визнання своєї провини і щирого розкаяння. Коли грішник щиро каявся, обіцяв більше не повторювати проступки і провина його була не великою, то єпитимія іноді не накладалася. Священик, котрий накладав єпитимію, мав бути обережним і переконаним у тому, що вона не призведе до розпачу, лінощів або розчарування мирянина в Церкві. Єпитимія не повинна була перевищувати можливості людини. Православне канонічне право визначало покуту не як покарання або каральний захід за гріх, а як «лікування духовне». Ступінь і тривалість покути обумовлювалася вагою гріховних злочинів і залежала від розсуду духівника.

У XVIII ст. у РПЦ суворі покути, передбачені прадавніми канонами (довгочасне відлучення від причастя, навіть наказ молитися не в храмі, а на паперті тощо), майже не вживалися. У православ'ї була прийнята така вказівка правил Святих Отців щодо строків відлучення: єретикам і розкольникам - допоки не повернуться в лоно Церкви; кровозмісникам - від 12 до 20 років; перелюбникам - від 7 до 15 років; тим, хто укладе шлюб у спорідненні, - від 7 до 15 років; блудникам - від 3 до 9 років; убивцям - від 5 до 20 років; за статеві збочення - від 7 до 15 років; клятвопорушникам - від 6 до 10 років; чаклунам - від 5 до 20 років. Зазначені терміти могли бути зменшені з огляду на ступінь розкаяння грішника.

Метою церковних єпитимій було перевиховання порушника церковних норм і громадського спокою, очищення його сумління, пробудження щиросердного каяття і недопущення подібної девіантної поведінки в майбутньому. Тож можемо сказати, що у певному значенні завданням єпитимій полягало у тому, щоб вилікувати людину від гріха. Православні священнослужителі наполягали на тому, що єпитимія не мала значення покарання, а повинна була впливати виключно «врачевством духовным», яке грішники добровільно брали на себе. Покарання впливало передусім на совість грішника. У 3 правилі Постанов святого помісного собору Неокесарійського зазначалося: «Час покаяння, встановлений для тих, що впадають у багатошлюбність, відомий; втім, навернення та віра їхня скорочують час» Книга правил святих апостолів… - С. 109. . Цим православне вчення відрізнялося від католицького, в якому призначені штрафи розглядалися саме як морально-виправний захід і покарання за гріхи.

У XVIII ст. церковні покарання у РПЦ, порівняно з попередніми історичними періодами, значно змінилися. Церква, усвідомлюючи потреби часу, стала дещо пом'якшувати свої суворі дисциплінарні заходи, які застосовувалися в Середні віки. VI вселенський собор у 102 правилі дав загальні вказівки пастиреві церкви - співвідносити розмір заборон (єпитимій) зі ступенем провини і з індивідуальними особливостями винного. Турбота пастиря мала полягати в тому, щоб „овцу заблудшую возвратить, а не гнать по стремнинам отчаяния, и уязвленную змием исцелить” Демидов В.А. Церковно-судебная практика по делам брачным / В. А. Демидов // Харьковский сборник. - 1895. - Вып. 9. - С. 101. .

Духовний суд був закладом не стільки каральним, скільки виправним. Тому покарання, призначене грішнику, могло бути скасованим, коли він усвідомив і спокутував свою провину. Легкі проступки, такі як нечисті думки і бажання, грішник мав викласти священику у сповіді. Правдиве сповідання всіх смертних гріхів сприймалося як головна умова можливого прощення з боку Церкви. Звичайно, робилися деякі скидки на недосконалість людської пам'яті. Однак вважалося, що примирення з Богом не може бути неповним, а зумисне приховування хоча б одного смертного гріха робить усю сповідь недосконалою, позбавляючи її статусу таїнства. Богослови стверджували, що така сповідь, по суті, призводить до нового гріха, тому для віруючого краще померти без подібного покаяння Душин О.Э. Исповедь и совесть в западноевропейской культуре XIII-XVI вв. / Олег Эрнестович Душин. - СПб. : Изд-во С.- Петерб. ун-та, 2005. - С. 59. .

Єпитимії виконували дві основні функції: репресивну - покарати винного і превентивну - попередити здійснення аналогічного злочину грішником та іншими віруючими.

У 1780 р. Святійший Синод указом від 21 березня підтвердив обережне застосування єпитимій, приписавши „в рассуждение налагаемого преступникам запрещения причащения святых тайн поступать осмотрительно так, чтоб и кающегося не обременить и не привести в отчаяние и в имеющем холодность к закону не умножить оную ... что ж надлежит до умаления времени, то и в оном искренно раскаивающемуся от церкви снисхождение оказывать нужно” Демидов В.А. Церковно-судебная практика… - С. 102..

Практика застосування церковним покарань у XVIII ст. не обмежилася лише пом'якшенням єпитимій. Зважаючи на соціально-економічні обставини, винний у порушенні шлюбно-сімейних норм не міг довго перебувати в монастирі, спокутуючи свій гріх. Тривала відірваність грішника, особливо селянина, від господарства негативно позначалася на продуктивності праці, крім того, він не мав змоги сплачувати податки, його господарство руйнувалося, що не збігалося з інтересами держави. Тому єпархіальна влада іноді заміняла єпитимії тілесними покараннями.

Жінки-спокутниці, які мали малолітніх дітей, не могли тривалий час бути відірваними від дому. Тому духовна влада їм пом'якшувала покарання: скорочувала або взагалі скасовувала термін заслання в монастир, компенсуючи це тим, що вони більше часу мали перебувати під наглядом свого парафіяльного священика.

Парафії або монастирі щорічно звітували про наявність єпитимійників до духовної консисторії. Як правило, в рапорті називали грішника, провину, за яку його покарали, термін єпитимії.

Грішники по-різному ставилися до церковних покарань: одні відбували їх смиренно і терпляче, хтось чинив опір - тікав із монастиря або просив скоротити термін, хтось не відразу змирявся з необхідністю дотримуватися складних приписів, запроваджених Церквою для порушників норм подружнього життя. Така ситуація не була дивною, адже єпитимійник переставав бути рядовим мирянином, він зобов'язувався виконати велику кількість поклонів, стояти в церкві, окремо від інших мирян, відлучався від церковних таїнств, йому заборонялося бути присутнім на літургії. Це мало викликати у грішника сором і каяття за порушення громадського спокою.

Смиренне перебування грішників у монастирі часом винагороджувалося: їм могли скоротити термін перебування або відпустити на певний час додому (зокрема, для збирання врожаю). Слід зауважити, що вплив громади на порушника суспільного спокою теж був великим. Вона прагнула перевиховати, переконати грішника у скоєному злочині і навіть пробачити порушення за умови його покутування.

Траплялося, що духовний суд призначав покутувати єпитимію вдома через цілком прагматичні економічні обставини - сплату податків.

Таким чином, головною причиною консервативності Церкви у шлюбно-сімейних справах було прагнення зберегти родину будь-якими засобами. Ідея про вічність подружнього союзу породжувала різко негативне ставлення до розлучення як способу вирішення конфліктних ситуацій між чоловіком і дружиною. Політика церковної влади полягала у прагненні за будь-яку ціну зберегти сім'ю. Тому законними вважалися лише небагато загальноприйнятих приводів для розлучення. Збільшити кількість приводів для розлучення означало знехтувати ідеєю про непорушність шлюбу.

Розлучення охопили не лише еліту суспільства, а й селянство, яке являло собою бастіон традиційної сімейності та благочестя. Однак шлюборозлучний процес відобразив значний розрив між соціальними станами: привілейовані, обізнані з законодавством і юридичними тонкощами, мали змогу організувати швидке розлучення або, принаймні, прискорити його; непривілейованим було важко розібратися у плутанині церковного правосуддя, що уповільнювало процес розлучення.

Шлюборозлучні процеси породили багато юридичних казусів, які призводили до відхиленні прохань і відчуження мирян від Церкви. Такі явища паралізували церковну адміністрацію і підривали її авторитет серед віруючих. Шлюборозлучні справи були своєрідними діалогами, в яких стикалися різні точки зору на сімейні відносини. Якщо у представників еліти було більше можливостей для того, щоб представити справу в суд відповідно до букви закону, то непривілейовані стани у своїх почасти відвертих і деталізованих свідченнях покладалися більше на народну логіку, ніж на закон.

У XVIII ст. у РПЦ простежувалося певне пом'якшення церковних єпитимій. Їх метою було не стільки покарання грішника, скільки виховання його, пробудження в ньому сорому за скоєне і потреби в щиросердному каятті. Єпитимії виявлялися передусім у формі заборон на здійснення певних церковних приписів. Єпитимія була одним із засобів запобігання від скоєння гріхів і нищення негативних учинків і пристрастей. Духовні святині мали й практичну вигоду від єпитимійників, адже виконання тяжкої фізичної праці за монастирськими мурами призводило до вирішення певних господарських і побутових проблем. Єпитимійник виділявся з громади, на певний час був відлучений від церковних таїнств, яких удостоювалися інші миряни. Очевидно, єпитимія призводила до того, що громадський осуд за певний протизаконний вчинок, який виявлявся в порушенні громадського спокою і порядку, змушував грішника покутувати свою провину і знову стати таким, як усі.

4.2 Порушення подружньої вірності

Професор церковної історії О.Павлов зауважував: «<…> православна церква ніколи суворо не наполягала на ідеї нерозривності шлюбу, по суті здійсненної у всій її повноті, і завжди припускала, у крайньому разі, один привід до розлучення, а саме перелюб, на тій підставі, що вказаний у самому Євангелії» Павлов А.С. Брачное право православной церкви / А. С. Павлов // Богословский вестник. - 1901. - № 6. - С. 269 - 270.. У Євангелії від Матфея описано, як прийшли до Христа фарисеї і запитали: «... Чи дозволено дружину свою пускати з причини всякої» Біблія або Книги Святого Письма… - С. 27. - на що отримали відповідь: «... Хто дружину відпустить свою не з причини перелюбу, і одружиться з іншою, той чинить перелюб. І хто одружиться з розведеною, той чинить перелюб» Там само. .

Укладачі дидактичних збірників і церковні ідеологи приблизно з ХІІ ст. розрізняли блуд і перелюб, адже за них винним призначали різне покарання. Блуд - це дошлюбні статеві відносини, зв'язок неодружених. Перелюб - подружні зради, порушення обіцянки вірності чоловіком або дружиною чи обома (тобто 7 Заповіді). Іноді слова «блуд» і «перелюб» уживалися як синоніми, але повністю ними не стали.

Звичаєве право жорстоко карало за перелюб і блуд. У судових і законодавчих актах періоду Київської Русі та пізніших часів зустрічаються приклади суворого осуду цих явищ. Блуд вважався найтяжчим гріхом. Блудника чи блудницю не причащали (лише перед смертю), з ними не можна було їсти й пити за одним столом, убитого блудника не відспівували і не поминали. Такі грішники не могли розраховувати на царство Боже. Особливо засуджувався блуд священнослужителів.

Перелюб вважався великим злочином, на перелюбників чекала смертна кара. Відомий історик О.М.Лазаревський у рецензії на монографію Д.П.Міллера «Суды земские, гродские и подкоморские в XVIII веке» наводить приклади смертної кари за перелюб: у 1699 р. у Полтаві свекор та невістка за цей гріх були «стяты», тобто страчені Лазаревский А. Замечания на исторические монографии… - С. 36. .

Згідно з Литовськими статутами, перелюб вважався кримінальним злочином, тож на перелюбників накладали смертну кару. У «Правах, за якими судиться малоросійський народ» 1743 р. зазначалося, що «когда бы муж застал кого с женою на самом прелюбодеянии, тогда поймав оных и объявив то окрестным соседям или служителям и работникам своим домовым, имеет пойманных представить в надлежащий суд <…> таких прелюбодеев обоих смертию казнить отсечением головы, а хотя бы и сам муж // прелюбодея на прелюбодеянии с женою своею застав убил, за то ни смертной казни. Ни платежу за голову и никакому наказанию не подлежит» Права, за якими судиться… - С. 413. (глава 23, артикул 2, пункт 1).

Удова або дівчина, згідно з «Правами…», за блуд каралася публічно різками або батогами (глава 23, артикул 2, пункт 4).

У Військовому уставі імператора Петра І 1716 р. перелюбом визнавалося „статеве злягання одруженої особи зі сторонньою, - байдуже, - здійснене воно дружиною чи чоловіком” Цит за: Руднев М. Церковное судопроизводство… - С. 409.. Перелюб, за резолюцією імператора на докладні пункти Святійшого Синоду, було офіційно визнано причиною розлучення.

Петро І прагнув урівняти в правах чоловіка і жінку, тому ухвалив, що перелюб чоловіка так само визнавався приводом для розлучення, як і жінки. Обов'язковою умовою для розлучення з цього приводу була наявність показань 2-3 свідків і народження позашлюбних дітей. Чистосердечне визнання вини до уваги духовною владою не бралося. У 169 артикулі Військового уставу було визначено: «ежели муж женатой с женою замужнею телесно смешается и прелюбодеяние учинят, оные (зач. смерти достойны и имеют без рассмотрения особо казнены быть) оба наказаны да будут по делу и вине смотря» Военные уставы Петра Великого / [под ред. проф. Н. Л. Рубинштейна]. - М. : Тип. Б-ки им. Ленина, 1946. - С. 78. . Тож карою за перелюб була страта. Однак зауважимо, що на практиці вона рідко застосовувалася.

Після епохи Петра І сімейне право Російської держави щодо тлумачення перелюбу відрізнялося від візантійського двома рисами: рівністю для чоловіка і дружини в розлученні з приводу перелюбу; винному в перелюбі, як чоловікові, так і жінці, назавжди заборонялося укладати новий шлюб після відбування церковної єпитимії Владимирский-Буданов М.Ф. Обзор истории русского права… - С. 431 - 432. . Однак, за словами М.Руднєва, згідно з Кормчою книгою, дружині, винній у перелюбі, більше не дозволялося укладати шлюб, а на винного чоловіка поширювався „поблажливий погляд” Руднев М. Церковное судопроизводство по делам о расторжении брака по причине супружеской неверности / М. Руднев // Христианское чтение. - 1901. - № 11. - С. 677. . Лише з другої половини XVIII ст. у джерелах уже наявні докази засудження на безшлюбність за подружню невірність і чоловіків.

Ще однією особливістю церковної практики другої половини XVIII ст. було те, що винному в перелюбі після відбування покарання дозволялося знову відновити шлюб, коли невинна сторона подружжя була згодна на це, без обмеження будь-яким терміном давності.

Розслідуючи справи про перелюб, духовна влада активно взаємодіяла зі світською. Дуже часто порушення справи про перелюб ініціювалося світською владою, в першу чергу, поліцією. Спочатку світські установи проводили розслідування цих справ, після чого передавали їх до духовного суду. Це пояснювалося тим, що світські установи розглядали подібні факти у зв'язку з іншими діями, які були в їх юрисдикції. Іноді церковний суд не мав можливості самостійно проводити розслідування справ про перелюб, тому духовні правління і консисторії зверталися за допомогою до світських установ у збиранні свідчень, розшуку осіб, примушуванні підозрюваних з'явитися до духовного правління тощо.

Отже, у Російській державі спостерігалося пом'якшення поглядів на перелюб як привід для розлучення подружжя. У допетровські часи перелюб був безумовним приводом для розлучення, більше того, ображений чоловік зобов'язаний був розлучитися з жінкою-перелюбницею. Пробачивши зраду, він теж підлягав покаранню. У післяпетровський період після відбування винним у перелюбі церковного покарання шлюб міг відновитися, якщо ображена сторона не заперечувала.

Ініціатором справ про розлучення через подружню невірність виступали ображені чоловік або дружина. Без цієї умови виявлений перелюб, звичайно, піддавався церковному покаранню, але шлюбний союз не розривався. Виняток становили лише процеси через багатошлюбність. Вони ініціювались, окрім прохання одного з подружжя, самою духовною владою внаслідок донесення приватних осіб, парафіяльних священиків, за представленнями духовно-адміністративних закладів та повідомленнями цивільних «присутственних» місць.

Зазвичай на перелюбника накладалася єпитимія на 15 років, на кровозмісника при близькому ступені споріднення - на 20, при віддаленому - на 12; блудники мусили каятися від 3 до 9 років. На блудників накладалася найменша єпитимія, зважаючи на те, що це був зв'язок неодружених осіб або одного з них. Церква більш поблажливо ставилася до блуду, ніж до перелюбу, зважаючи на слабкість людської природи.

Документи духовних судів свідчать, що у справах про блуд часто фігурували духовні особи або ті, хто присвятив себе служінню Богу (священно- і церковнослужителі, семінаристи, черниці та ін.), що взагалі було неприпустимим. Так, мешканка м. Сміла Ганна Осипова вступила у блуд із семінаристом Києво-Печерської лаври Смілянським. Її чоловік уже 6 років перебував на Запорозькій Січі, а жінка, гостюючи в подруги-шинкарки, згрішила, від чого й народила дівчинку Мотрю ЦДІАК України, ф. 127, оп. 147, спр. 67, арк. 1. .

У вересні 1761 р. у Переяслав-Бориспільській духовній консисторії розглядалася справа про «внебрачное сожительство монахини Коробеевского монастыря Евпраксии и жителя г. Киева, сына войскового товарища Андрея Богдановского» ЦДІАК України, ф. 990, оп. 1, спр. 362, арк. 1-2. . Пара почала зустрічатися у вересні 1760 р. Дівчині було 18 років, чоловікові - 29. Коли в монастирі дізналися про зв'язок, почали переконувати закоханих розлучитися. Андрія навіть примусили написати розписку, де він обіцяв «с Евпраксией плотского совокупления не буду иметь» Там само, арк. 7. . Дівчину перевели в інший монастир, але вона звідти втекла. Закохані подалися на інший берег Дніпра, де жили разом, народили дитину і планували повінчатися. Однак консисторія ухвалила: за таке гріховне життя Євпраксію позбавити чернецтва і накласти єпитимію на сім років.

У березні 1770 р. полковий стародубський осавул Павло Лобневич доповідав у Чернігівську духовну консисторію, що священик с. Клинки Тарас Богдановський «пришел в непорядочное состояние, забыв страх Божий и его праведный суд, по смерти жены Феодосии принял себе в дом девицу, дочь жителя села Светлова Кондрата Коваля Ксению, а оной умершей своей жены родную племянницу, живя с ней блудно, от чего и оная Ксения забеременела» Держархів Чернігівської обл., ф. 679, оп. 1, спр. 1020, арк. 1.. У духовному правлінні жінка визнала свою провину. Однак Тарас Богдановський заперечував співжиття з нею і своє батьківство. Зрештою панотця змусили дати розписку в тому, що надалі він вестиме праведне життя під загрозою штрафу і притягнення до відповідальності за законом.

Часто до блуду призводили обіцянки чоловіка одружитися зі звабленою дівчиною. У випадках відмови виконання обіцянки або вагітності дівчат єдиним способом уникнення знеславлення було одруження.

Відставний капрал Прокіп Попов, обіцяючи одружитися з Агафією Лопушанською, почав жити з жінкою в його домі. Вона завагітніла. Київська духова консисторія ухвалила: розлучити пару, жінку відправити на покуту у Флорівський монастир, а Прокопа лишити вдома ЦДІАК України, ф. 127, оп. 156, спр. 58, арк. 1..

У квітні 1777 р. мешканка м. Чорнух Устина Яковенко подала скаргу такого змісту: „Казачий сын прихода Покровской Чорнуской церкви, молодик Савва Ващенко еще в прошлом 1794 году договорил было понять себе меня в жену. Между сим договором ... насильственно растлил меня девства, а затем обнадежил меня клятвою бракосочетания ...” Держархів Полтавської обл., ф. 801, оп. 1, спр. 557, арк. 1.. Не зважаючи на те, що Устина народила хлопчика, Сава не збирався одружуватися з нею.

Через два роки хлопець засватав дочку козака Тимофія Руденка. Устина звернулася зі скаргою до духовного правління, щоб воно заборонило Саві одружуватися з новою нареченою, а покарало за законом Там само, арк. 1 зв.. Причому ображена жінка повідомляла, що може довести свою претензію до колишнього жениха. До скарги Устини Яковенко було додано лист від полкового судді Григорія Ковалевського, у якому він просив підтримати сироту. Пирятинське духовне правління, зваживши на всі обставини справи, винесло рішення - заборонити Саві Ващенкові одружуватися з іншою дівчиною Там само, арк. 3..

Ще одна скарга від знеславленої жінки надійшла до Білгородської духовної консисторії у 1790 р. Парубок Михайло, обіцяючи одружитися з дівкою Мелашкою, схилив її до блуду. Дівчина завагітніла, народила дочку Ольгу, а чоловік одружуватися відмовився. Обом духовний суд призначив єпитимію на 7 років, по закінченні якої Мелашці дозволили вийти заміж. Михайло ж не виявляв щирості у відбуванні єпитимії, тож йому погрожували монастирем. Потім чоловік нібито опам'ятався ЦДІАК України, ф. 2009, оп.1, спр. 4449, арк. 4. .

У 1795 р. вагітну 25-літню Лукерію Горяїнову зі станиці Шебелинка Слов'яносербського повіту покарали нагайками і наклали єпитимію на три з половиною роки за блуд. Жінка жила невінчаною з 65-літнім козаком Гаврилом Морильовим, котрий відзначався поганою поведінкою. До того ж чоловік спалив будинок козака Гната Довженкова через ревнощі до Горяїнової. На час розгляду справи він уже помер Держархів Дніпропетровської обл., ф.106, оп. 1, спр. 49, арк. 1. .

Вінчанням закінчилася справа про блуд поміщицької покоївки. У 1792 р. 30-річного реєстратора, писаря майора Дуніна Олександра Дегтярьова зі слободи Нова Водолага Костянтиноградської округи Катеринославської єпархії було звинувачено в перелюбі. Виявилося, що чоловік у шлюбі перебував уже 10 років, і мав трирічного сина Дмитра, але зустрівши 16-літню Катерину, поміщицьку покоївку, дочку відставного капрала Івана Краєванова, почав чинити з нею перелюб. Дівчина, намовлена коханцем, утекла з ним. Пару таємно повінчав у с. Каменецькому Богодухівської округи священик Григорій Котляревський, незважаючи на те, що Катерина знала про законну дружину Дехтярьова.

Свою першу дружину Наталію Ропченкову Олександр шантажував, розповідаючи про те, що «она непостоянна и сделала кровосмешение с родным своим братом Иваном» ЦДІАК України, ф. 2009, оп. 1, спр. 2529, арк. 3., а в духовному суді пояснював, що вона сама втекла, тож йому довелося знову одружитися. Наталія звинувачувала чоловіка в перелюбі і знущанні над нею Там само, арк. 8. . Консисторія ухвалила розлучити Катерину й Олександра та зобов'язала розписками не жити разом, і не вважати себе чоловіком і дружиною.

Джерела XVIII ст. свідчать про побутування такого явища, як кровозмішення, що було великим гріхом і суворо засуджувалося Церквою. У повсякденних практиках соціуму були численні приклади інтимних відносин свекра і невістки, дівера й ятрівки, брата й сестри тощо.

У «Правах…» 1743 р. кровозмішення поділялося на два види: у близькому і далекому ступенях споріднення (глава 23, артикул 7, пункт 1-2). У пункті 1 зазначалося: «Где бы явилось, что сродственные мужеск пол с женским в ближайшом степени, которым по правилам церковным и по правам в супружество вступать для сродства не возможно, ведая о том сродстве, телесно блуднически смесилиса, таковых обоих по прямим доказательствам, смертию казнить отсечением головы» Права, за якими судиться малоросійський народ… - С. 415 - 416. . Коли ж кровозмішувалися далекі родичі, то кара диференціювалася: убогим за першим разом призначали тілесне покарання, за другим - кару подвоювали, третім - чекало повне безчестя. Багатих після першого кровозмішування арештовували і накладали штраф, за другим разом це покарання подвоювали, за третім - їх чекало повне безчестя.

Через тривалу відсутність одного з подружжя спільне проживання покинутої сторони з його родичами часто призводило до спокуси появи близьких, інтимних стосунків, які були заборонені й трактувалися як кровозмішення. Руська Православна Церква жорстоко карала за цей гріх. Як правило, донесення про це надходили від самих кровозмісників або одного з них, а також близьких родичів, сусідів, священнослужителів тощо.

Так, у лютому 1761 р. в Переяславсько-Бориспільській духовній консисторії було прийнято до розгляду справу, яка залишилася без рішення, про позашлюбне життя гусара Гусарського Хорватського полку Григорія Отставного з дружиною померлого брата Явдохою ЦДІАК України, ф. 990, оп. 1, спр. 364, арк. 1. . Донесення до консисторії подав парафіяльний священик Петро Булич.

Не відомо, чим закінчилася справа про перелюб Явдохи Андріяненко й Андрія Бабенка із с. Помокель Переяславської протопопії у 1767 р. Парафіяльний священик Стефан Соханський повідомляв, що мешканець села козак Іван Симоненко «пришедши в дом его объявил ему священнику, что он Симоненко казака Андрея Бабенка молодика с племянницею его Бабенка родною Евдокиею, казака Корнея Андреяненка женою, в дворе ж его Андреяненка, состоящем хлеве застал на самом ими чинимом блудодейном деле» ЦДІАК України, ф. 990, оп.1, спр. 610, арк. 1..

У квітні 1775 р. у Переяслав-Бориспільській духовній консисторії розглядали справу про народження позашлюбної дитини в козачки с. Мельників Золотоніської протопопії Мотрі Цесаренко. Стало відомо, що дитину вона народила за відсутності свого чоловіка, котрий уже півтора роки був на Запорозькій Січі, від Федора, одруженого чоловікового брата ЦДІАК України, ф. 990, оп.1, спр. 1094, арк. 1. . Мотря визнала свою провину. Справа не закінчена.

У квітні 1778 р. Синод наклав єпитимію на мешканців с. Гупалівка Самарського духовного правління 40-літнього Матвія Басараба і дружину його шурина 20-літню Ірину Перепелицю за кровозмішення. Вони проживали в одному будинку «и в минувшем месяце мае, по небытности шурина его Басараба, а ее Перепеличковны мужа, в доме, он Матвей и означенная женка Ирина Перепеличковна, будучи пьяны, легли в хате спать, и по согласию сделали кровосмешение, а потом и еще в разные времена дважды то же чинили» РГИА, ф. 796, оп. 59, д. 157, л. 1об.. Про перелюбників повідомив у духовний суд місцевий мешканець Данило Адин. У Катеринославській провінційній канцелярії чоловіка і жінку було покарано нагайками, а потім на обох накладено 5-річну церковну єпитимію, яку вони мусили виконувати вдома під наглядом парафіяльного священика.

У 1780 р. кровозмішення й перелюб учинили мешканці м. Яготина Баришівської протопопії Радивон Розум і Ганна Калита. Поки Василь Калита був у поході, його жінка чинила перелюб з чоловіком його покійної сестри Радивоном ЦДІАК України, ф. 990, оп. 1, спр. 1375, арк. 1. , у результаті чого народилася дитина. Отже, даний випадок можемо кваліфікувати як перелюб і кровозмішення.

Нерідкими були й інтимні зв'язки невістки зі свекром, які трактувалися як перелюб і кровозмішування. Очевидно, тісні родинні стосунки і спільне співжиття провокувало такі гріхи, а відсутність законного чоловіка ще й посилювала спокусу.

Так, в архіві Курської духовної консисторії збереглася скарга мешканки с. Покровське Карпівського повіту Агафії Трухачевої. Жінка доносила архієпископові на свого свекра, котрий «бьет ее и насильственно чинит с нею от жены своей сквернодейственное прелюбодеяние» Лебедев А.С. Сведения о некоторых архивах… - С. 63. . Про це вона вже неодноразово розповідала парафіяльному священикові й односельцям. Свекор визнавав свою провину і дав листа з обіцянкою так більше не робити, але знову продовжував чинити перелюб із невісткою. Духовний суд призначив чоловіку покарання батогами і довічне заслання в Харківський Преображенський монастир на тяжкі роботи, а також відлучив від святих тайн, окрім смертного випадку, і позбавив права відвідувати церкву. Агафію Трухачеву було відпущено додому і не покарано, оскільки вона чесно розповіла про насильство свекра.

Дві справи у Пирятинському духовному правлінні було порушено проти жителя містечка Яблунів Максима Тихолаза. Чоловіка звинуватили в незаконному інтимному зв'язку з дружиною його сина Дениса. Спочатку цю справу було порушено в Золотоніському нижньому земському суді, а потім передано до Пирятинського духовного правління „для надлежащего по законам духовным осуждения” Держархів Полтавської обл., ф. 801, оп. 1, спр. 796, арк. 1..

Звали невістку Парасковія Носова. Зі справи довідуємося, що у 19-річному віці вона вийшла заміж за сина козака Яблунівської сотні Максима Тихолаза Дениса Там само, арк. 2..

У рапорті до духовного правління парафіяльний священик Петро Білозерський писав: „<…> минувшего 1782 года мая числа в отлучку ее мужа со свекрухой в ярмарку в город Лубны тот ее свекор ... ночным временем сделал насильно с нею прелюбодеяние” Там само, арк. 2.. При розгляді справи в духовному правлінні Максим Тихолаз цілковито визнав свою провину. Його було звинувачено у кровозмішанні і накладено єпитимію: згідно з Кормчою книгою, відбувати 3 роки церковного покаяння у Густинському чоловічому монастирі, а потім перебувати під наглядом парафіяльного священика Петра Білозерського і каятися у провині ще 10 років.

Однак у жовтні 1787 р. ієрей скаржився, що Максим Тихолаз, відбувши покарання у монастирі, для виконання церковного покаяння за місцем проживання не з'являвся. Потім із Київської духовної декастерії стало відомо, що у Густинському чоловічому монастирі засуджений не відбув увесь термін єпитимії, а втік додому. Духовне правління суворо ухвалило: Максим Тихолаз має повністю відбути церковне покарання Держархів Полтавської обл., ф. 801, оп. 1, спр. 1085, арк. 3..

У серпні 1790 р. розглядалася справа про кровозмішування і перелюб: 29-літня Уляна з с. Бабаївка Охтирської округи вчинила перелюб зі своїм свекром Григорієм Яковлєвим. Жінка зізналася, що «свекор ее Григорий Яковлев напреть сего склонял ее неоднократно к прелюбодеянию; но она на то не соглашалась, а в январе месяце того года пришедши к ней в избу и принеся горячего вина потчевал ее сам пил и напившись пьяные сделали прелюбодеяние и от того времени обременела» ЦДІАК України, ф. 2009, оп. 1, спр. 1916, арк. 2.. Уляна завагітніла, народила мертву дитину, яку закопала, не сказавши нікому. Дитину знайшли родичі жінки. Під час слідства свекор помер у в'язниці. На Уляну наклали єпитимію на 12 років (із них 6 вона мусила перебувати в монастирі) Там само, арк. 6 зв., 8. .

1793 р. у Пирятинському духовному правлінні була порушена справа проти жителя села Харківці Микити Ляшенка, якого звинуватили у перелюбі з невісткою Софією Держархів Полтавської обл., ф. 801, оп. 1, спр. 1153, арк. 1..

Скаргу про цей інтимний зв'язок подав син Микити унтер-офіцер Василь Ляшенко, котрий, повернувшись із військової служби, довідався про зв'язок батька зі своєю дружиною. Причому Софія народила від свекра дитину. Зі справи довідуємося, що з часу свого повернення Василь не жив із дружиною, а бачив її лише раз, коли вона приходила до нього і просила дати листа про розлучення, який би дозволив повторно укласти шлюб. Очевидно, це була спроба самовільно розірвати шлюб без втручання духовного суду.

Іноді такі випадки траплялися не через злий умисел однієї сторони, а просто через відсутність ясного усвідомлення чоловіком або дружиною непорушності шлюбного союзу, через наївне переконання, що достатньо лише обопільної згоди подружжя для того, щоб безперешкодно укласти новий шлюб. Це були пережитки давніх уявлень про шлюб, який вважався не церковним таїнством, а звичайною угодою між подружжям, яку можна вільно укладати і розривати.

Тож Василь написав скаргу до духовного правління і тим самим надав справі публічного характеру. Він просив духовне правління розлучити його з дружиною і „.... по молодым летам моим вступить с другою” у шлюб Там само, арк. 3..

Після розгляду справи в Пирятинському духовному правлінні на Софію і Микиту Ляшенка було накладено покарання - церковну єпитимію. Чоловік відбував її у Лубенському Преображенському чоловічому монастирі два роки, де повинен був у вільний від молитов час фізично працювати, „... и о важности преступления внушаемо ему было о принесении пред Богом чистосердечного раскаяния” Там само, арк. 1.. Софія відбувала покарання в Золотоніському Благовіщенському жіночому монастирі також два роки. Потім мала перебувати під наглядом свого духовного отця - парафіяльного священика. Клопотання Василя Ляшенка про повторний шлюб було задоволене: йому було дозволено знову одружитися. Софія була приречена на довічну безшлюбність через свій безсоромний учинок, і вона дала підписку, якою зобов'язувалася ніколи більше не виходити заміж Там само, арк. 23.. Зі справи довідуємося, що Микита Ляшенко чесно відбув дворічне покарання у Лубенському Преображенському монастирі, де щиросердно розкаявся і сповідався.

У серпні 1794 р. Катеринославська духовна консисторія почала розглядати справу за звинуваченням мешканця м. Водолаги Артема Кузьмина в перелюбі. 21-річна дівчина Анна Кулик від нього завагітніла і народила сина Івана. Крім того, пару було звинувачено в крадіжці грошей у козачки Дарії Московчиної. Духовний суд призначив Артему єпитимію на сім із половиною років (з яких півроку він мусив покутувати в Полтавському Хрестовоздвиженському монастирі) Держархів Дніпропетровської обл., ф. 106, оп. 1, спр. 84, арк. 16. .

Типовим явищем соціуму XVIII ст. був перелюб між удівцями. Обставини самотнього життя спокушали чоловіків і жінок до близьких стосунків. Коли ж інтимні зносини виникали між удівцями, то ставлення громади і Церкви до них було поблажливим, ніж до одружених. Однак коли вдівцем був один із перелюбників, на грішників чекала очищувальна єпитимія. Так, мешканці слободи Нова Водолага Білгородської духовної консисторії - писар Григорій Маяцький і вдова крамаря Агафія Степанова протягом двох років чинили перелюб. Григорій мав законну дружину Марію, котра у 1747 р. поскаржилася на чоловіка до духовного правління. Він визнав перелюб і зізнався, що Агафія народила від нього двох дітей.

Рішенням духовної консисторії коханців було покарано «плетьми», оскільки «оба винились в прелюбодеянии» ЦДІАК України, ф. 2009, оп. 1, спр. 707, арк. 4. . Григорія й Агафію заслали на покаяння в монастир. Там чоловік виявив слухняність, тому й раніше звільнений від покути.

У лютому 1761 р. у Переяславсько-Бориспільській духовній консисторії прийнято до розгляду справу за поданням від протопопа Гусарського Хорватського полку про позашлюбне життя гусара Пантелія Чернявки і вдови Уляни Цуркан ЦДІАК України, ф. 990, оп.1, спр. 363, арк. 1. . Виявилося, що Улянин чоловік помер під час походу, а Пантелія покинула дружина Анастасія. Жінка була вагітна від коханця. Духовний суд прийняв рішення: дозволити одружитися Уляні і Пантелію.

У 1789 р. по сім років єпитимії за блуд (два з них у монастирі, а п'ять удома) одержали відставний козак 27-річний удівець із м. Чугуєва Данило Іванов, батько двох дітей, і 26-річна дружина козака Ганна Крижанівська, мати двох дітей. Чоловік був покараний ще й за те, що пиячив і здійснив крадіжку на 20 руб. ЦДІАК України, ф. 2009, оп. 1, спр. 1666, арк. 1.. Він покутував провину в Білгородському чоловічому Миколаївському монастирі, де доручено «искуснейшему из иеромонахов, кой бы мог его Данила наставить Закону Божьему, и привести к чистосердечному раскаянию о содеянном им беззаконии, и утвердить к добродетельной жизни» Там само, арк. 6.. Після монастиря нагляд над колишніми коханцями доручено «приходским их духовным отцам с тем, чтобы и они старались их наставлять Закону Божьему и привесть к истинному о чинении своего грехопадения раскаянию» Там само. .

Ображені чоловіки, котрі звинувачували своїх дружин у перелюбі, просили розлучення в духовного правління. При цьому вони обов'язково, щоб переконати суд у гріхопадінні жінок, наводили покази свідків. Так, 25 квітня 1773 р. козак Чернігівської сотні Гаврило Багриновський «пришедши на караул объявил им (вартовим козакам. - Прим. І.П.), что с женою его Мариею слуга войсковых товарищей Лизогубов Иван Голова живет блудно, которого слугу они городничие, пришедши в двор его Багриновского, с караульными застали на прелюбодеянии с оною Багриновскою» Держархів Чернігівської обл., ф. 679, оп. 4, спр. 250, арк. 14..

У духовному суді жінка не зізнавалася в перелюбі, а звинувачувала чоловіка в наклепі, не зважаючи на те, що були свідки вчиненого. Іван Голова підтвердив свій гріх, за що був покараний батогами. Гаврило наполягав на тому, що жінка давно його зраджує.

Суд ухвалив рішення про розлучення подружжя. Гаврилові дозволили знову одружитися, а Марію заслали в жіночий монастир на покутування вічної єпитимії Там само, арк. 17..

Зазвичай жінка, звинувачуючи чоловіка в розпусному житті, підтверджувала свої слова свідченнями про його пиятику і зневажливе до неї ставлення. Зокрема, у 1785 р. Анастасія Тимофєєва скаржилася в Чернігівську духовну консисторію на свого чоловіка, ніжинського провінційного секретаря Сидора. Жінка вказувала на його перелюб і зневажливе ставлення. Спочатку скарга надійшла від Анастасіїної матері - вдови Євдокії Держархів Чернігівської обл., ф. 679, оп. 1, спр. 1365, арк. 15.. Теща і дружина звинувачувала Сидора в розпусному житті, пиятиці і численних зрадах, свідченням яких є те, що кріпачки від нього народили двох дітей. Причому були свідки його гріховного життя.

Анастасія втекла з Ніжина, адже чоловік знущався над нею - бив і ображав. Зрештою, духовний суд ухвалив рішення про розлучення пари. Жінка отримала право знову вийти заміж (незабаром вона це зробила, одружившись із суддею Андрієм Дубовкіним), а на чоловіка було накладено довічну єпитимію. Однак він незабаром утік від покарання і перебував у розшуку Там само, арк. 26..

Як уже було зазначено вище, Церква особливо негативно карала за перелюб духовних осіб, які своєю поведінкою мали демонструвати парафіянам приклади добропорядності. За таке гріхопадіння їх очікувало позбавлення сану. У 1779 р. диякона Івана Рокитянського у Катеринославському духовному правлінні було позбавлено посади через перелюб із дружиною священика Палажкою Держархів Дніпропетровської обл, ф. 104, оп. 1, спр. 38, арк. 30 зв.. Крім того, його було звинувачено в пиятиці.

У 1787 р. Чернігівська духовна консисторія розжалувала в дяки священика Вознесенської церкви м. Березна Ніжинського повіту Чернігівського намісництва Григорія Грибовича за перелюб. Із справи довідуємося подробиці. Ієрей чинив перелюб із козачкою Килиною Пострик. Духовне правління зважило на те, що чоловік мав дружину і дітей, яких потрібно було забезпечувати матеріально, тож дозволило йому служити дяком у церкві. Певний час Григорій Грибович мав перебувати в монастирі, а коли щиросердно спокутує провину, то тоді йому дозволено буде «священнослужить, но определить к другому приходу по рассмотрению его преосвященства» ЦДІАК України, ф. 2011, оп. 1, спр. 11, арк. 1 зв..

Не зважаючи на те, що підозри не підтвердилися, духовний суд рекомендував священику помиритися з онуком, вести моральне життя, не відвідувати шинок під загрозою штрафу.

Священик Данило Варвинський 23 травня 1792 р. рапортом повідомив Костянтиноградське духовне правління про перелюб пономаря Івана Кудрявцева. Ще в серпні 1791 р. сусіди помітили, що до нього частенько заходить дружина козака Андрія Каменева Степанида. Данило Варвинський, завітавши в дім пономаря, застав перелюбників «на гарячому». Рапортуючи в духовний суд про його перелюб, ієрей ще й навів додатковий аргумент не на користь Івана: «<…> по долгу своему нерачителен, в церкви Божьей при служении часто не бывал и за нерачением его в мирских требах делалась остановка» Держархів Дніпропетровської обл, ф. 106, оп. 1, спр. 8, арк. 5 зв..

Дружина Кудрявцева вже неодноразово скаржилася на чоловіка, звинувачуючи його пиятиці, частій відсутності вдома без причини, крадіжці грошей і перелюбі з дружинами козака Карпа Гранкіна Мариною, Пилипа Чубиніна Парасковією, вдовою Марфою Підшиваловою. Очевидно, священику Данилові Варвинському набридла така поведінка пономаря, тож він поскаржився в духовне правління. Рішення у справі, на жаль, невідоме.

У 1793 р. костянтиноградський купець Іван Скаткін поскаржився в Катеринославську духовну консисторію на перелюб священика Захара Осиповського з його робітницею Устиною, «чем нанес дому моему порок» Держархів Дніпропетровської обл, ф. 106, оп.1, спр. 33, арк. 1.. Як виявилося, будучи напідпитку, ієрей уночі вдерся до будинку купця і почав схиляти до перелюбу Устину, навіть пропонував їй гроші.

На основі виявлених архівних документів можемо зробити висновок, що до фактів перелюбу духовних осіб включалися додаткові аргументи, зокрема пиятика, крадіжки, невиконання посадових обов'язків тощо. Однак нерідко панотці не повідомляли в єпархіальні органи влади про перелюб своїх колег, проявляючи солідарність із ними. Утім, коли з'являлися додаткові аргументи не на їх користь і коли ще й тиснули миряни, обурені такою поведінкою, тоді священики змушені були повідомляти про це духовний суд.

Часто приводом для звинувачення чоловіка в перелюбі були його відносини з кріпачками - типове явище поміщицького життя. Невідомо, чим завершилися ускладнені стосунки 25-літньої Ірини Корочанської з чоловіком, купцем із м. Куп'янськ Василем. У 1798 р. у проханні до Білгородської духовної консисторії вона заявила, що хоче розлучитися з чоловіком через «чинимое якобы им с крестьянкою его девкою Марьею прелюбодеяние» ЦДІАК України, ф. 2009, оп. 1, спр. 4226, арк. 1.. Справа завершилася тим, що консисторія наклала резолюцію: «без всякого производства, навсегда оставя, предать вечному забвению» Там само, арк. 3. . Очевидно, справа закінчилася примиренням сторін.

У травні 1799 р. дружина титулярного радника Олексія Мясоєдова Парасковія подала клопотання в Синод про розлучення через численні зради чоловіка, його безсоромне і розгульне життя. У проханні вона зазначала: «<…> жительство имела я с помянутым мужем моим Тамбовской губернии в городе Козлове, где он был землемером, и в продолжении моего с ним сожития, чрез долгие годы оный муж мой, ведя жизнь развратную и прелюбодейную, и причиняя мне разные жестокие и бесчеловечные побои, подвергавшие не редко и самую жизнь мою опасности, принудил наконец в ноябре месяце 1794 года отлучится от него к матери моей, жительствующей здешней губернии в Новоладожском уезде и доныне жительствую» РГИА, ф. 796, оп. 80, д. 403, л. 1. . Санкт-Петербурзька духовна консисторія звернулася до тамбовської консисторії. З'ясувалося, що Олексій Мясоєдов туди подав паралельне клопотання про розлучення його з дружиною, мотивуючи тим, що вона давно добровільно його покинула і живе в матері, а також звинувачував жінку в перелюбі. Причому він навіть мав можливість надати свідків зради. Натомість Параска просила через своє слабке здоров'я і віддаленість тамбовської консисторії справу розглядати у Санкт-Петербурзькій консисторії.