Шлюбно-сімейні відносини в православній повсякденній культурі Росії XVIII ст.

У клопотанні жінка зазначала, що у шлюбі з Олексієм жила вже більше 20 років і «<…> года с три добропорядочно, начал жить с крепостными своими женами Устиньей и Авдотьей Ивановою прелюбодейно, <…> не помня супружеской обязанности» Там само, л. 3.. Парасковія наводила пікантні приклади численних зрад її чоловіка з кріпачками і жорсткості щодо них. Також повідомляла, що Олексій її часто бив, приставляв ножа до горла, погрожував, щоб вона нікому нічого не говорила і не чинили перешкод його розгульному життю. Справа без рішення.

Дана справа є типовою для характеристика поміщиків-кріпосників XVIII ст., які нерідко знаходили розраду і втіху у товаристві своїх кріпосних дівчат. Однак далеко не всі дружини наважувалися подавати розлучення через це, хоча у даний історичний період у середовищі дворянства уже спостерігалася певна розкутість у бажанні розірвати шлюб.

Природно, що у XVIII ст., коли Російська держава у вела безперервні війни, саме військові, які були відірвані від власних домівок і тривалий час проводили у воєнних походах, піддавалися спокусі перелюбу. Найчастіше фігурантами у справах про перелюб виступали покинуті жінки, вдови, шинкарки, покритки.

У березні 1744 р. канцелярія Головної артилерії повідомляла в Синод про перелюб цейхвартера Семена Нестерова з дружиною артилерійського токаря Конона Максимова Теклею РГИА, ф. 796, оп. 25, д. 169, л. 6-7.. Виявилося, що у 1732 р. жінка вийшла заміж. За відсутності чоловіка в Архангельську вчинила перелюб із Семеном Несторовим, народила дитину, котра померла через два тижні після хрещення. На жаль, рішення у справі відсутнє. Дана справа є типовою для тогочасного періоду, адже за відсутності законних чоловіків солдатки часто вступали в інтимні стосунки з солдатами або офіцерами.

У 1789 р. 49-річний мешканець м. Чугуїв Василь Танський, батько 6 дітей, і 38-річна дружина солдата Казмина Салмонида, мати 3 дітей, чинили перелюб. Причому чоловік перебував у шлюбі вже 28 років. Обом Білгородська духовна консисторія присудила по 7 років єпитимії, яку слід було покутувати під наглядом парафіяльного священика. Проте пара продовжувала займатися перелюбом. Ієрей нічого не міг удіяти. Василева дружина Уляна скаржилася на чоловіка, що він став нестерпний, почав бити дітей і її «с намерением лишить ее жизни» ЦДІАК України, ф. 2009, оп. 1, спр. 1660, арк. 17. . Слова жінки підтверджували сусіди. Консисторія ухвалила рішення про те, щоб подружжя жило нарізно. Салмониду було заслано навічно в Білгородський жіночий Різдвяний монастир. Звідти ігуменя Німфодора звітувала в духовну консисторію, що жінка перебувала в монастирі «неотлучно», без відома консисторії її нікуди не могли відпустити Там само, арк. 2. . Справа, на жаль, не закінчена.

У грудні 1796 р. у Київській духовній консисторії розглядалася справа про поведінку дружини прапорщика Павла Ломиковського Марії. Після одруження вона, з невідомих причин, проживала у Києві в свого родича Михайла Біляка. Чоловік запідозрив дружину в перелюбі з ним. Михайло і Марія під час допиту все заперечували ЦДІАК України, ф. 127, оп. 190, спр. 116, арк. 1-2, 8. . Справу не закінчено.

Генерал-майор Бобир із м. Змієва просив розлучити унтер-офіцера Осипа Вишневського з дружиною Параскою, яка чинила перелюб. У 1789 р. її чоловік пішов у похід, а жінка залишилася сама на господарстві. Вахмістр Маслов, котрий був у Змієві, розповів Осипу про поведінку його дружини. Виявилося, що «имеющееся хозяйственное его имущество, состоящее ему до трех сот рублей все расточила; и дошла до такого состояния, что лишилась ума, сделалась явною блудницею» ЦДІАК України, ф. 2009, оп. 1, спр. 4616, арк. 1. . Справа без рішення.

5 грудня 1797 р. відставний вахмістр із с. Івота Кролевецького повіту Олексій Булітко просив розлучити його з дружиною, котру звинувачував у перелюбі. Чоловік зазначав, що одружився у 1779 р. з дочкою козака Феодосією, проживши з нею один рік, був мобілізований на службу у Стародубський карабінерний полк, а потім перейшов у Київський кінно-єгерський.

Через 10 років повернувся додому, де батьки повідомили йому, що після його від'їзду Феодосія певний час жила порядно, а потім почала вести розпусне життя. Уже 10 років про жінку нічого не було відомо і взагалі ніхто не знав, чи жива вона. Тому чоловік вирішив знову одружитися.

Через деякий час Олексій випадково довідався, що його дружина живе у м. Шостка з солдатом Філатом Михайловським і працює на пороховому заводі. Від цього зв'язку Феодосія народила двох дітей, одне з яких померло. Крім того, жінка заразилася венеричною хворобою. Свідки - місцеві мешканці підтвердили, що коли Олексія забрали на службу, жінка два роки жила зі свекром і свекрухою, а потім утекла на пороховий завод, де вже 10 років жила зі солдатом Михайловським.

Кролевецьке духовне правління розпочало розслідування справи. Вести її доручило священику Стефанові Косинському, який і виїхав у Шостку для пошуків Феодосії. Розшукавши втікачку, ієрей доставив жінку в духовний суд, де вона дала свідчення. Як виявилося, жінці було 33 роки; за своєю згодою вона вийшла заміж за Олексія Булітка, з котрим прожила півтора роки. Подружжя мало сина, який помер піврічним. Після мобілізації чоловіка до армії свекор і свекруха почали знущатися над невісткою і вигнали з дому. Феодосія, залишивши своє майно у брата, пішла в найми.

Улаштувавшись на роботу на пороховий завод у м. Шостка, вона почала чинити перелюб з солдатом порохівником Філатом. Крім нього, ні з ким жадних зв'язків не мала. Визнаючи свій гріх, жінка була готова повернутися до чоловіка і жити з ним праведним життям. Однак Олексій не пробачив дружину і наполягав на розлученні.

У духовному суді Філат Михайловський розповів, що йому 35 років, неодружений, родом із Володимирської губернії. Чоловік зізнався, що «падение телесное имел с нею по немощи человеческой случайно и от меня ли двое детей нею рождено или от кого другого, где оные находятся и сколько лет я не известен <…> во время совершения моего с предь показанною прелюбодейницею его Феодосиею во святые посты ежегодно приносил я приходскому священнику Алексею Коробутову истинное исповедание и покаяние, и нетокмо понес от него возложенную епитимию публично» Держархів Чернігівської обл., ф. 712, оп. 1, спр. 283, арк. 15-15 зв..

Зрештою, духовний суд ухвалив рішення: накласти на Філата і Феодосію єпитимію на 15 років, з них жінці 5 років у монастирі. Олексію було дано розлучення і «во избежание греховного поползновения позволить вступить с другим беспрепятственным лицем в законный на основании указов брак с подпискою дабы уже он Булитка точно не оставляя жены своей жил с нею в всегдашнем и неразлучном союзе под тягчайшим гражданским наказанием» Там само, арк. 22 зв..

Тож із даної справи можемо зробити висновок, що хоча чоловік формально і вів благочестиве життя - відвідував церкву, постився, сповідувався і причащався, але в реальності був грішником, чинячи перелюб, що йшло врозріз із християнськими канонами.

17 листопада 1800 р. у Слобідській духовній консисторії розглядалася справа мешканки слободи Юнаківка Сумського повіту Палажки Ткаченко. Доки її чоловік Яків Єременков був у армії, вона служила в різних людей, переходила з місця на місце. Зрештою на постоялому дворі жінка під ім'ям Агафія здійснила перелюб із відставним солдатом Кузьмою Попригіним.

Перелюбників мали тілесно покарати, однак «в рассуждение их простолюдства и незнания срогости законов, и что Попригин вдов, а Ткаченкова у себя мужа за отдачею в рекруты не имеет, <…> вменить им в наказание тюремное заключение не малое время содержание, предать их на рассмотрение духовной власти о наложение им за блудодеяние церковного покаяния» ЦДІАК України, ф. 2012, оп. 1, спр. 156, арк. 1, 6.. За гріховний учинок консисторія винним призначила покуту: Палажці 7 років єпитимії (з них 3 роки в монастирі), а Кузьму відправили на місце постійного проживання Там само, арк. 5 зв.-6. .

Дана справа важлива тим, що вона є прикладом дисциплінування соціуму завдяки світським імперським законам про врахування соціального статусу грішників, зокрема їх простолюдство і необізнаність з юридичними нормами. Вона ілюструє пом'якшення покарання - заміну тілесного покарання церковним покаянням.

Тривала відсутність чоловіка, покидання ним дружини, провокували перелюб жінок. Результатом цього було народження позашлюбних дітей і знеславлення.

Іноді причиною перелюбу була відсутність певного мотиву, а просто схильність жінок до пиятики, непостійного місця проживання, розпусти. Дружини навіть наважувалися на злочин, щоб позбутися законних чоловіків.

Іноді справи про перелюб одного з подружжя порушувалися через багато років після його скоєння. Як правило, це траплялося тому, що ображена сторона прагнула повторно укласти шлюб, а факт перелюбу був ще одним суттєвим доказом для розірвання попереднього.

Траплялося, що справи про порушення подружньої вірності випадково ставали відомими через багато років після його скоєння. Якби не банальний випадок, то про них нічого б не знали. Люди, звинувачені в перелюбі, так би й не спокутували свою провину, що йшло врозріз із офіційною позицією Церкви.

Отже, архівні документи духовних судів свідчать, що розлучення через порушення подружньої вірності було нерідким явищем у повсякденних практиках соціуму. Церква на це реагувала, призначаючи грішникам суворі єпитимії. Слід зауважити, що канонічне право блудників карало не так суворо, як перелюбників, зважаючи на слабкість людської природи.

У православному церковному праві існувала традиція, за якої невірність чоловіка і дружити трактувалися по-різному. Порушення подружньої вірності за звичаєвим правом, Литовськими статутами і Магдебургським правом вважалося особливо тяжким кримінальним злочином і каралося смертю. Православна Церква визнавала перелюб найголовнішою причиною для розірвання шлюбу. Більше того, ображений чоловік мав не просто право розлучитися з дружиною-перелюбницею, а зобов'язаний був це зробити.

Духовна влада досить обережно підходила до вирішення такого делікатного питання, як розлучення з причин перелюбу, бажаючи примирити чоловіка і дружину шляхом впливу на них моральними і релігійними засобами, адже головним було збереження родини. Справи про розлучення через перелюб порушували чоловіки і жінки. У деяких випадках факт подружньої зради виявлявся через багато років після його скоєння і був додатковим аргументом для того, щоб отримати право на повторне одруження. Коли шлюб укладався не через емоційні почуття, а лише з матеріальних розрахунків, то це провокувало подружні зради вже від самого початку подружнього життя чоловіка і дружини.

У післяпетровські часи чоловіків і жінок було зрівняно в правах для отримання розлучення. У другій половині XVIII ст. перелюб становив собою привід, через який шлюб міг бути не обов'язково розірваним: шлюбний союз і надалі тривав у разі примирення подружжя після того, як винна сторона відбуде єпитимію.

4.3 Двоєженство і двоємужжя. Тривала відсутність, заслання або ув'язнення одного з подружжя

В архівних документах духовних правлінь і консисторій збереглося чимало справ, у яких ідеться про багатошлюбність - двоєженство і двоємужжя. Ці неопубліковані джерела містять важливу інформацію про конфліктні моменти життя людей, які виявлялися в судових колізіях. На основі цих документів маємо змогу зробити висновки про законослухняність або незаконослухняність, релігійність, особливості суспільної поведінки, щоденне життя людей XVIII ст.

На початку розгляду такого приводу для розлучення, як багатошлюбність, слід відразу наголосити на його тісному зв'язку з іншим приводом - тривалою відсутністю одного з подружжя. Часто траплялося, що тривала відсутність одного з подружжя призводила до того, що покинута сторона отримувала законне право на укладання шлюбу. Однак коли зникла половина подружжя раптово з'являлася, то іншу звинувачували в багатошлюбності.

У дослідженні зупинимося на аналізі справ, збережених в архівних фондах, у яких ідеться про багатошлюбність із об'єктивних чи суб'єктивних причин.

Перш ніж перейти до характеристики справ про багатошлюбність, слід з'ясувати канонічний бік цього явища. Судові рішення, що виносилися в таких справах, ґрунтувалися на правилах святого Василя Великого і VI вселенського собору. Згідно з церковними приписами, християнський шлюб є пожиттєвим союзом одного чоловіка й однієї жінки. Відтак інший шлюб при існуванні першого, законно не розірваного, автоматично скасовувався. Причому не мало значення, чи такий шлюб укладений навмисно, чи через помилку священика, і навіть освячений церковним вінчанням, він нічим не відрізнявся від звичайного перелюбу. Чоловік чи дружина, ухилившись від існуючого, законного шлюбу й уклавши другий, підлягали, за 87 правилом Трулльського собору 691 року, семирічній єпитимії за перелюб. Та особа, котра уклала шлюб із тією, що вже перебувала у шлюбі, здійснювала блуд Кормчая книга. - [Б.м.], [б.и.], [б.г.]. - Правило Василия Великого № 46. .

Ступінь злісного наміру в діях одного з подружжя впливав лише на міру покарання. Якщо дружини, покинуті чоловіками, вступали в новий шлюб, не переконавшись, а лише припускаючи те, що їхні законні чоловіки померли, не позбавлялися „вини через необережність” („вины небрежной”) Там само. - Правило Василя Великого № 31., тому також підлягали церковному покаранню. Лише в тих випадках, коли ймовірність смерті чоловіка зростала через відсутність його досить тривалий період або перебування в іншій країні, або на війні, закони допускали поблажливість в оцінці багатошлюбності або пробачали її Там само. - Правило Василя Великого. № 36..

Тож другий шлюб при існуванні першого залишався незаконним навіть у тому випадку, коли б перший, законний шлюб припинився внаслідок смерті одного з подружжя. Якщо б навіть одне з подружжя, втягнуте в багатошлюбність без своєї вини, стало домагатися визнання такого шлюбу дійсним (після законного припинення першого шлюбу), то з канонічної точки зору такий зв'язок не гідний називатися християнським шлюбним союзом. Проте другий недійсний шлюб не міг звільнити подружжя від виконання подружніх обов'язків щодо першого шлюбу, тому чоловік, знайшовши свою першу дружину міг, за 93 правилом Трулльського собору, жити з нею знову, якщо забажає. Питання про дітей, народжених у другому, незаконному шлюбі, розглядалися у світському суді.

Звичаєве право суворо карало за багатошлюбність. У «Правах, за якими судиться малоросійський народ» 1743 р. призначалася «казнь тем, которые оставя своих супругов, с другими браком сочетаются» Права, за якими судиться… - С. 415. (глава 23, артикул 6, пункт 1).

30 березня 1716 р. Петро І у 171 і 172 артикулі Військового статуту ухвалив: „кто при живой жене на другой сочетается браком, и таким образом будет иметь две жены, тот подвергается суду по церковным правилам. А ежели супруг, или хотя супруга к тому обмануты, в супружество вступить с тем, кто же женат, оный от всякого наказания уволен, и в прежней чести и достоинстве содержим будет” ПСЗРИ. - Т.V. - № 3006.. За двоєженство імператор встановлював найвищу міру покарання - страту через відсічення голови Военные уставы Петра Великого… - С. 78. .

Згідно з церковними правилами, покинута особа мала право укладати новий шлюб через п'ять років після втечі другої половини подружжя. Цей термін вважався достатнім для того, що ймовірність повернення зниклої половини подружжя буде мінімальною.

Як уже зазначалося вище, серед українців довго панував погляд про те, що укладання і розірвання шлюбу є особистою справою пари, до якої органи влади не мають жодного відношення. Тоді, коли подружжя бажало розлучення, запрошувалися свідки, як правило, близькі родичі, і в їхній присутності чоловік та жінка публічно оголошували про свій намір жити нарізно. Потім вони вирішували долю дітей, полюбовно домовившись між собою. Подібний погляд на розлучення побутував навіть у XVIII ст., хоча РПЦ боролася проти цього.

Двоємужжя і двоєженство мало місце в різні історичні періоди. У XVIII ст. їх основна причина полягала в недосконалості шлюбно-сімейного законодавства і соціально-економічних умовах. Однією з серйозних проблем юридичної практики того періоду було вирішення питання: який шлюб розривався при двоєженстві ? Традиційно дійсним визнавався перший шлюб, а другий - незаконним. Однак у 1723 р. Синод звернув увагу на причину таких учинків: чи винна покинута половина подружжя у втечі іншої. Коли провина покинутого була доведеною, то Синод вважав, що перший шлюб слід розірвати, а другий залишити законним.

У збережених справах архівних фондів міститься чимало справ, в яких приводом до розлучення подружжя є одруження особи при існуванні першого законного, не розірваного шлюбу. Двошлюбність була широко поширена. Дружини роками жили в розлуці з чоловіками. Різне місце проживання, в принципі, заборонене законом, призводило до того, що подружжя не мало яких-небудь звісток одне про одного. Роздільне проживання здебільшого не було навмисним, а пояснювалося особливостями служби чоловіків: військовими походами, дипломатичними місіями, під час яких не брали дружин із собою. Жінки наважувалася укласти новий шлюб, вважаючи чоловіків померлими. Складніше було з представниками панівного класу, прив'язаними до своїх земельних наділів, але й тоді знаходився вихід: часто з обов'язку служби, живучи в іншій місцевості, чоловіки укладали нові шлюби. А оскільки служба могла тривати все життя і забезпечуватися державною платнею, то багатьом вдавалося уникнути покарання. Але якщо дружина довідувалася про місцезнаходження чоловіка, то наполягала на розгляді справи в суді, після чого другий шлюб анульовувався.

У Російській державі, очевидно, причиною, яка перешкоджала утвердженню одношлюбності, було кріпосне право. Найчастіше такі шлюби виникали серед залежного населення - кріпаків, холопів, кабальних. Це пояснюється їхніми побутовими, життєвими умовами, переходами з одного місця на інше в пошуках кращої долі. У другій половині XVIII ст., а особливо до остаточного запровадження імператрицею Катериною ІІ кріпосного права, переходи селян були частими. Щоб заробити якісь гроші, вони йшли в найми, шукали тимчасових підробітків тощо. Ініціаторами вінчання були і поміщики, яким належали селяни. Правда, бувало, що шлюб укладався за бажанням самих наречених. Найчастіше сподівалися, що чоловік не повернеться, а в протилежному випадку починався судовий розгляд, який завершувався скасуванням другого, незаконного, шлюбу.

Багатошлюбність поширювалась і серед козацького стану. Особливо незаможне населення приваблював південний регіон, де була козацька вольниця - Січ, а також засновувалися й розбудовувалися нові міста, велося інтенсивне будівництво, існувала потреба в робочих руках. Тимчасові заробітчани, обжившись у новому регіоні, не поспішали повертатися до рідних домівок. Там вони будували будинки, створювали нові сім'ї, народжували дітей, тобто назавжди поривали з минулим. З'ясувати такі обставини заздалегідь, особливо, якщо особи, які повторно брали шлюб, приховували їх, священно- і церковнослужителям було важко.

Слід додати, що у XVIII ст. Російська імперія вела багато воєн, розширюючи свої географічні кордони і сфери впливу. Для цього потрібна була численна армія. Основний рекрутський набір припав саме на українське населення, де ще жили традиції вільного козацтва. Мобілізація чоловіків до армії призводила до їхньої тривалої відірваності від домівок та родин. Покинута напризволяще жінка з дітьми потребувала в господарстві чоловічих сильних рук, тому й змушена була повторно виходити заміж.

Тож соціально-економічні, військові і політичні чинники призводили до поширення такого явища, як багатоженство. Причому цей процес набув масовості і значною мірою пояснювався об'єктивними обставинами життя. Крім того, незаконні шлюби завжди благословляв парафіяльний священик, і найбільша відповідальність за протизаконні дії лягала на нього. Законодавець зобов'язував парафіяльних ієреїв перевіряти, чи дотримані всі умови, необхідні для укладання шлюбу. Однак панотці належним чином не виконували своїх обов'язків.

Світська і духовна влади всіляко боролися з двоєженством і двоємужжям. Указом імператриці Катерини ІІ у 1790 р. священно- і церковнослужителям «повелено жен, коих мужья безвестно отлучились, отнюдь собою не венчать; а буди где таковые окажутся, о том немедленно в оную духовную дикастерию доносить, и ожидать о том резолюций в чем и прописками священно- и церковнослужители обязаны» Держархів Чернігівської обл., ф. 679, оп. 5, спр. 34, арк. 3..

Слід зауважити, що боротися і попереджати багатошлюбність потрібно було не лише з канонічної точки зору, щоб відновити справедливий законний шлюб, але й щоб дисциплінувати соціум, не допустити цієї спокуси для інших мирян.

Двоємужниць і двоєженців повертали до першого законного чоловіка або дружини, якщо покинута особа була ні в чому не винною і не заперечувала, тобто погоджувалася на відновлення подружнього життя. Винні ж підлягали, за церковними правилами, семирічній єпитимії. Утім на практиці траплялося, що єпитимія замінялася тілесним покаранням, адже селяни, зайняті виконанням тяжкої чорної роботи, не мали можливості виконувати тривалу церковну спокуту, і бути відірваними від господарства. Чоловіків били батогами, а жінок, зважаючи на їхню слабку стать, - різками.

Особи, котрі одружилися з тими, хто вже перебував у законному подружньому житті і приховував цей факт, переважно отримували право на укладання нового шлюбу з вільною особою. Однак у Білгородській єпархії і їх, як грішників, піддавали очищувальній єпитимії Лебедев А. О брачных разводах по архивным… - С. 7 - 8..

Справи про припинення шлюбу, укладеного при житті законного чоловіка або дружини, розпочинались після прохання одного з подружжя або духовною владою. Тож приводами до початку розгляду справ були донесення від ображеної (покинутої) особи, членів причту, в парафії яких виявилися двоєженці, заяви церковно-адміністративних органів.

Під категорію «двоєженців» потрапляли чоловіки, які одружилися, вважаючи, що перша дружина померла, або ті, котрі втекли від дружин, приховавши свій шлюб і створили іншу сім?ю. Фонди духовних судів містять чимало справ про цей привід для розлучення подружжя. Виявивши і проаналізувавши їх, маємо змогу скласти враження про причини і наслідки двоєженства в повсякденних практиках соціуму XVIII ст.

Багато справ було розпочато через донесення дружини, родичів або сусідів, які дізналися про двоєженство чоловіка. Так, не закінченою залишилася справа про двоєженство мешканця слободи Колодязної Йосипа Коваля, порушена в Білгородській духовній консисторії у 1727 р. Виявилося, що він удруге вступив у шлюб у 1726 р. Про це суд повідомила Йосипова перша дружина Наталія, яка спочатку втекла від чоловіка, а повернувшись, застала його вже одруженим ЦДІАК України, ф. 2009, оп. 1, спр. 274, арк. 1. . Коваля заарештували. Мав відбутися суд.

Траплялися випадки, коли й самі служителі Церкви, які мали демонструвати приклад добропорядності своїм парафіянам, порушували правила Святих Отців, чим виявляли свою людську слабкість. Так, у травні 1744 р. у Синоді розглядалася справа про незаконне одруження дяка погосту Дібрівок Великолуцького повіту Псковської губернії Луки Черепніна. Перебуваючи 27 років у законному шлюбі і маючи дорослих дітей, він утік із дворовою дівчиною Анною, а до того чинив із нею блуд РГИА, ф. 796, оп. 25, д. 267, л. 1. . Остаточного рішення у справі немає.

У 1746 р. у Переяслав-Бориспільській духовній консисторії розглядалася справа про складні сімейні стосунки мешканця м. Гельмязів Григорія Степаненка. Будучи ще підлітком, він подався на правий берег Дніпра вчитися на ткача. У 1742 р. одружився з Марією, яка, проживши у шлюбі з Григорієм 12 тижнів, утекла. Чоловік відшукав її в селі під м. Чигирином. У подружжя народився син. Проте жінка, за словами Григорія, «весьма к нему неприязненна» ЦДІАК України, ф. 990, оп. 1, спр. 88, арк. 2. . Тож він залишив Марію і повернувся до Гельмязів, де одружився з Ганною. Згодом у них народилося двоє дітей.

У консисторії, розглянувши справу і ретельно проаналізувавши всі подробиці сімейного життя Григорія, ухвалили рішення про розлучення його з Ганною.

15 червня 1760 р. мешканця с. Москалівка Костянтинівської сотні Лубенського полку Григорія Кравця у Київській духовній консисторії було звинувачено у двоєженстві. У 1759 р. чоловік одружився з Іриною Николихою, а потім не відомо з яких причин покинув дім. Його теща Уляна, пішовши в Київ на прощу, несподівано побачила там Григорія, одруженого з місцевою мешканкою Мотроною. Жінка повідомила, що її зять уже має другу сім'ю і, звернувшись до митрополита Арсенія Могилянського, просила примусити Григорія жити з її дочкою, його першою дружиною ЦДІАК України, ф. 127, оп. 155, спр. 20, арк. 73 зв..

На суді чоловік виправдовувався, що «прожив три недели, он оставя жену свою Ирину по тому резону, что якобы он Григорий с нею Ириною за молодость ея лет в сожитии бать крайне не в состоянии, принужден был тайным образом с нею расстаться» Там само, арк. 30. . Залишивши сім'ю, мандрував різними місцями, зрештою оселився в кравця Никифора в Києві, котрий і засватав за нього свою племінницю Мотрону.

Друга теща Григорія сказала, що зять не повідомив їй і дочці про те, що вже мав сім?ю. Крім того, в подружньому житті чоловік поводився погано, бив дружину. Однак справа залишилася невирішеною.

У 1761 р. у Переяславсько-Бориспільську духовну консисторію надійшло повідомлення від Євдокії Конвісарки про двоєженство її чоловіка Захара і висвячення його в сан священика. Як свідчать подробиці справи, чоловік залишив дружину п'ять років тому, сказавши, що йде в монастир, де прийме чернецтво. Однак коли одного разу Євдокія була на прощі, то випадково побачила Захара, який служив священиком під ім'ям Йосип у с. Хоружовому на Лубенщині ЦДІАК України, ф. 990, оп. 1, спр. 361, арк. 4. . Викритий двоєженець погрожував жінці, аби вона не надавала цьому розголосу. На жаль, розгляд справи в консисторійному суді не завершено.

У 1764 р. селянин Кирило Антипов, котрий прийшов на Переяславщину з с. Бовикиного Хотунської волості Московської губернії, виявив бажання одружитися з послушницею Золотоніського монастиря Євдокією. Однак з'ясувалося, що в нього є законна дружина. Стало відомо це від селянина, колишнього Кирилового односельця Ісая Іванова. Священик Василь Петранович, котрий вінчав пару, заявив, що «оной Антипов сказал ему священнику, что у него еще не было и теперь не имеется жены», крім того, «яго его (Кирила Антипова. - Прим. І.П.) он священник и не спрашивал» ЦДІАК України, ф. 990, оп. 1, спр. 468, арк. 8, 11..

На духовному суді Кирило визнав, що мав першу дружину, але виправдовувався тим, що одружився 15-літнім, був сиротою. Через півтора роки подружнього життя пішов на заробітки в Москву, повернувшись додому, жінку не застав, бо вона втекла. Чоловік ходив на заробітки по різних містах, зрештою довідався, що його дружина жила в Москві, де чинила перелюб і пиячила, а згодом була вбита.

Вподобавши собі послушницю Золотоніського жіночого монастиря Євдокію, Кирило просив настоятельку одружитися з нею. Ігуменя заявила, що потрібно отримати благословення в батька нареченої Матвія Олефіренка Там само, арк. 10 зв.. Отримавши його і заплативши квит пара повінчалася. Переяслав-Бориспільська духовна консисторія ухвалила рішення: Кирило мав піти в монастир.

18 січня 1782 р. Київська духовна консисторія прийняла до розгляду справу про двоєженство столяра київського арсеналу Івана Познякова. Його перша дружина Феодосія повідомила про це в 1780 р. На допиті чоловік свідчив, що після весілля перша дружина прожила з ним три місяці, а потім утекла до матері. У 1770 р. Іван переїхав до Києва, де зустрів Параску, мешканку с. Пирогово. Чоловік приховавши свій сімейний стан, одружився з нею. Свій учинок Іван пояснив тим, що під час вінчання священик не запитував про родинне становище, а поручитель столяр Дмитро Степанов дав неправдиві свідчення. Подружжя народило шестеро дітей, з яких п'ятеро померло. Перша Іванова дружина запевняла, що не кидала його і не тікала до матері, бо у них були діти (померли малолітніми). Чоловік, навпаки, запевняв, що Феодосія «без малейшей причины, единственно по своей развратности, пожив с ним только до трьох месяцев, находилась в побегах лет с двенадцать» ЦДІАК України, ф. 127, оп. 176, спр. 5, арк. 23. . Він розшукував дружину, повертав, але вона знову тікала. На момент розгляду справи Феодосія знову перебувала в бігах. На жаль, справа повністю не збереглася, і ми не знаємо, чим вона закінчилася.

У жовтні 1789 р. у Білгородській духовній консисторії заслуховувалася права про двоєженство відставного капітана Авраама Гуляєва. Його дружина Килина повідомила, що побралися вони у 1788 р., при цьому чоловік запевняв її, що неодружений. Поручителі - секунд-майор київського гарнізону Токарєв і прапорщик Чумпалов «дали от себя письменное свидетельствование в том, что у него законной жены не имеется, а он же точно холост» ЦДІАК України, ф. 2009, оп. 1, спр. 1587, арк. 1. . Після весілля Гуляєв поїхав у свій маєток у Котельву Харківського намісництва. Про нього нічого не було чути три місяці. Згодом з'ясувалося, що Авраам мав законну дружину Явдоху, яка мешкала в Богодухові. На розгляд справи в духовному суді жінка не з'явилася, пояснюючи це хворобою і відсутністю коней для поїздки. У грудні 1789 р. на допиті вона зізналася, що справді десь 30 років тому була повінчана з Авраамом в Орловському намісництві в с. Лавровому. Справа не завершена.

23 червня 1792 р. Білгородська духовна консисторія розпочала розгляд справи про двоєженство Михайла Погоріленка з с. Чутово Костянтиноградського повіту. Він запевнив, що його дружина Євтимія втекла, тож просив дозволити одружитися вдруге. Проте виявилося, що втікачем був сам Михайло. Чоловіка повінчав з Ганною в с. Лихачівка священик Григорій Малкевський Григорій Малкевський вже не вперше порушував шлюбно-сімейні приписи. Зокрема, 14 березня 1790 р. в Білгородській духовній консисторії його було звинувачено в примусовому шлюбі і покарано відправкою в монастир, де він мусив читати псалми. . Однак на духовному суді ієрей наполягав на тому, що «не только никогда не венчал от жены его Ефимии на другой жителя села Чутовой Стефана Пуштима Анны, но и никого из них не знает, и ничего об них не слышал» ЦДІАК України, ф. 2009, оп. 1, спр. 2486, арк. 6. .

8 липня 1797 р. Білгородська духовна консисторія почала розгляд справи про двоєженство жителя м. Лебедин Тимофія Ткаченка. 18 років тому він одружився з Настею, в подружжя народилося дві дочки й син. Невдовзі жінка скаржилася, що Тимофій «1794 года в Великий пост, как начал муж ея Ткаченко без всякой ее пред ним винности бить, и ухваляться убить до смерти » ЦДІАК України, ф. 2009, оп. 1, спр. 4018, арк. 1. . Тому Настя втекла від нього і рік служила в поміщика. Тимофій тим часом одружився вдруге з Феодосією, вважаючи, що перша дружина померла. Однак з'явилася Настя, котра просила духовний суд «за венчание на другой жене, а ее за прогнание и бой с оным мужем о поступлении по законам рассмотрения» Там само, арк. 58. .

Тимофій запевняв у тому, що лише один раз ударив її по щоці за неохайність у веденні господарства. Зрештою, суд зобов'язав чоловіка повернутися до першої дружини. На нього і Настю було накладено 7-літню єпитимію за перелюб, яку вони мали покутувати вдома. Феодосія ж отримала право знову вийти заміж.

Ще одним приводом для двоєженства чоловіка була хвороба дружини, яка в рідкісних випадках призводила до розлучення, адже, згідно з церковними канонами, подружжя мало разом переносити всі нещастя. Однак на практиці не завжди чоловіки виявляли готовність жити з хворою дружиною. Так, у 1751 р. у Чернігівській духовній консисторії розглядалася справа про двоєженство мешканця с. Хіляниці Чернігівського полку Якова Дмитрієва. У м. Сосниця він навчався гончарного ремесла, потім повернувся додому і почав працювати майстром із виготовлення горщиків. Почувши, що в козака Андрія Глобитченка є дочка на виданні Тетяна, Яків домовився з майбутнім тестем і 18-літнім одружився в 1741 р. У шлюбі подружжя прожило два роки, народило дитину. Згодом Андрій помітив у жінки «<…> падучую черную болезнь и отошел в Киев по обещанию его для поклонения святым местам, пристал к жителю киевскому гончару Федору Щербине за работника» Держархів Чернігівської обл., ф. 679, оп. 1, спр. 662, арк. 9 зв..

Чоловік чесно зізнався, що має законну дружину, хвору на епілепсію. У Федора Щербини він прожив близько 20 тижнів. Майстер запропонував Андрієві одружитися з його племінницею, вдовою Марією Плясуновою. Вінчав пару священик Павло Лобок у 1744 р. Глобитченко приховав від панотця те, що вже був одружений. Три роки подружжя прожило разом, потім Андрій повернувся до Тетяни. На духовному суді Марія запевняла, що не знала про те, що в чоловіка була перша законна дружина Там само, арк. 15. . На жаль, остаточне рішення консисторії у справі не збереглося.

Полон, участь у військових кампаніях, походах, рекрутчина були мотивами тривалої відсутності чоловіка вдома. Такі обставини призводили до того, що він заводив нову сім'ю або покинута дружина, втративши надію на його повернення, пробувала вийти заміж удруге. Так, у 1753 р. у Переяславсько-Бориспільській духовній консисторії розглядалася справа про двоєженця Івана Кравця, котрого із «мнимою своею женою» було доставлено для покарання ЦДІАК України, ф. 990, оп. 1, спр. 194, арк. 4.. З'ясувалося, що чоловік народився в м. Боброво у козацькій сім'ї, служив у Полтавському полку, мав дружину Марію. Потім потрапив у полон до татар, звідти через два роки втік, оселився у м. Єреміївка. Кравець 11 років не бачив своєї дружини, тому й вирішив одружитися вдруге. Консисторія ухвалила рішення: на Івана і його другу дружину накласти єпитимію, а Марії дозволити видати «венечную память» і знову вийти заміж Там само, арк. 19. .

Бувало, що й жінки потрапляли в полон, а чоловіки, вважаючи їх померлими, створювали нову родину. 1 лютого 1755 р. у Синоді розглядалася справа за поданням Марії Сердюкової з проханням відшукати її чоловіка сотника Глинської сотні Лубенського полку Антона Крижанівського. Виявилося, що жінка вийшла заміж 24 роки тому, 8 років прожили у шлюбі в м. Городище Миргородського полку. У 1738 р. під час татарського нападу Марія потрапила в полон, де й перебувала 16 років РГИА, ф. 796, оп. 36, д. 40, л. 1. . Випадково зустрівши односельця, купця Правдивцева, жінка просила переказати чоловікові, щоб той викупив її. Однак земляк повідомив, що Антон мешкав у м. Ромни, де мав іншу дружину і 5 дітей.

Згодом Марію Сердюкову визволили з полону, але вона була вже немічною і хворою. Тому жінка просила духовну владу дозволити доживати віку в монастирі. Її бажання було задоволено: Марія стала черницею Київського Вознесенського Флорівського жіночого монастиря.

27 жовтня 1791 р. у Катеринославській духовній консисторії було порушено справу проти 47-річного солдата Степана Чинарева, якого звинуватили у двошлюбності. У духовній консисторії він засвідчив, що родом був із Орловського намісництва Росії, де „женился по приказанию господскому одиннадцать или двенадцать лет имеючи от роду на девице того же села Ломовец крестьянина Павла Гончарова дочери Матроне, имевшей от роду пятнадцать лет” Держархів Одеської обл., ф. 37, оп. 1, спр. 355, арк. 6. . У 1770 р. чоловіка забрали в рекрути у ростовський карабінерний полк. Він служив у містечку Новомиргороді, де вдруге одружився з удовою Агафією Мартиновською. Причому Семен сказав, що вже має дружину, але чи жива вона, не знає, „но как новомиргородские священники венчать по просьбе их не согласились, то подговорен он нею Агафиею ехать для обвенчания в Польшу” Там само, арк. 6 зв. .

Пара прожила у шлюбі сім років, у них народилася одна нежива дівчинка. Катеринославською духовною консисторією було взято свідчення у поручителів Степана й Агафії, котрі підтвердили факт шлюбу у польському селі Листопадовому. Рішення консисторії було таким: повернутися Чинареву до першої дружини Мотрони, а шлюб із Агафією розірвати, накласти на обох єпитимію „как на прелюбодеев” Там само, арк. 9, 21 зв. .

Потреба заробити кошти, промисли, робота в наймах, перехід у слободи також були причинами відсутності чоловіка. Оселившись на новому місці, завівши господарство, він не поспішав повертатися додому, а там створював родину. У 1761 р. Переяслав-Бориспільська духовна консисторія розглядала справу про двошлюбність мешканця с. Хоцок Переяславської протопопії Потапа Доценка. П'ять років тому чоловік пішов на заробітки, там і одружився вдруге. Другій дружині він не зізнався, що має родину. Консисторія присудила Потапові 7-літню єпитимію, з якої один рік він мав перебувати в монастирі, а потім повернутися до першої дружини і жити з нею нерозлучно. Друга його дружина отримала право вдруге вийти заміж ЦДІАК України, ф. 990, оп. 1, спр. 360, арк. 59. .

У 1765 р. у Переяславсько-Бориспільській духовній консисторії розглядалася справа про двоєженство міщанина Новомиргородського шанця Агафона Максимовича. Чоловік, будучи вдівцем, одружився вдруге з мешканкою Гадяцького полку Ганною Михайловою. Після трьох років подружнього життя пара переїхала в м. Золотоношу, де прожила два роки. Потім, за свідченням жінки, «пошли в Польскую область в город Канев и проживали тамо два года; а по прожитии годов двоих в вышепоказанном городе Каневе он Агафон меня оставил, пошел сам» ЦДІАК України, ф. 990, оп. 1, спр. 528, арк. 3. .

Агафон подався на Волощину, і до 1765 р. про нього не було жодних відомостей. Тому жінка вдруге вийшла заміж за Федора Маляра. Згодом вона прочула, що її перший чоловік проживає в м. Богуславі, а в шанці Новомиргородському знову одружився.

Викликаний на духовний суд, Агафон заявив, що певний час жив у м. Бендери, де торгував, потім мандрував українськими землями. Одружився з Феодорою, через рік у подружжя народилася дитина. Сім'я оселилася в Новій Сербії, у Новомиргородському шанці, де через 4 роки Феодора померла. Агафон утретє одружився з Дарією і жив з нею на час порушення справи. Учинок Максимовича консисторія визнала як перелюб і наклала 15 років єпитимії: «четыре да плачется, на пятый лет до послушает Божественные писания, четыре да припадает, и два лета к молитвам приобщается» Там само, арк. 7. . Однак Агафон утік зі своєю третьою дружиною Дарією.

3 травня 1782 р. із Єлисаветградського духовного правління до Слов'янської і Херсонської духовної консисторії було надіслано «доношение» у зв'язку з повторним одруженням Івана Барбари з Агрипиною Старчихою у слободі майорії Михалчиній. Було допитано поручителів Юхима Ковпака (у документі - Колпак) і Лук'яна Бандурку, присутніх при одруженні Івана, та священика Герасима Стефанова, який обвінчав пару Держархів Одеської обл., ф. 37, оп. 1 а, спр. 17, арк. 1. . Усі вони заявили, що не знали про перший, законний шлюб Барбари.

Під час допиту в Єлисаветградському духовному правлінні виявилося, що Іванові Барбарі було вже 70 років. Походив він із містечка Вороньки Лубенського полку. Після смерті першої дружини Агафії чоловік одружився з Тетяною, прожив з нею 9 років, дітей не мав. Потім відпросився у своєї поміщиці на заробітки в слободу Петриківка. Там Іван познайомився з Юхимом Ковпаком, який намовив його взяти шлюб з удовою Агафією. 10 вересня 1781 р. Барбара свідчив: „<…> оный Колпак ходил к петраковскому священнику Герасиму Стефанову и просил оного священника о перевенчании его Барбары с помянутою Агрипиною. При нем и ручился Барбара в том, что жены в себя в живых не имеет. Он священник Герасим его Барбару на другой день пьяного в пятницу с показанною оною Агрипиною Старчихою и перевенчали. Как скоро после венчания в дом ее Старчихи он Барбара пришел, то вдруг за прострочку данного от помещицы его билета взят он в смотрительное правление, не имея с нею Агрипиною телесного совокупления” Там само, арк. 3 зв.-4..

У духовному правлінні священик Герасим Стефанов наполягав на тому, що законно обвінчав Івана Барбару, адже було двоє поручителів - старожили Петриківки, шановані, авторитетні люди - Юхим Ковпак і Лук'ян Бандурка. Вони запевнили, що вже давно знали нареченого і, переконали священика, що Іванова перша дружина померла. Крім того панотець запевняв, що Барбара під час вінчання був тверезим Там само, арк. 9..

Доки велося слідство, Івана Барбару було повернуто до майорихи Ганни Михалчиної, яка підпискою зобов'язувалася нікуди його не відпускати. Після розгляду справи у Слов'янській духовній консисторії винесли рішення: шлюб Івана Барбари й Агрипини розірвати, повернути його до законної дружини Тетяни. Накласти на нього на три з половиною роки церковну єпитимію, яку він мав виконувати при парафіяльній церкві під наглядом священика. А панотцеві Герасиму Стефанову заборонити священнодійство на три роки Там само, арк. 38.. Агрипині, яка нічого не знала про перший, законний шлюб Івана Барбари, не призначили єпитимію.

Іноді до двоєженства призводило нещасливе подружнє життя, яке було наслідком насильного шлюбу. Зокрема, саме так пояснював свої вчинки мешканець м. Гельмязова Переяславського полку Антон Полторацький. Чоловік зазначав, що перша дружина Варвара, з якою він одружився в 1776 р. через примус батьків, утекла. Тож Антон повінчався вдруге з Параскою ЦДІАК України, ф. 990, оп. 1, спр. 1161 а, арк. 53. . Коли про цей незаконний шлюб стало відомо в Переяславсько-Бориспільській духовній консисторії, чоловік злякався покарання і втік із міста. Консисторія покарала священика, котрий вінчав двоєженця.

Отже, чоловічі наративи свідчать, що основними мотивами для двоєженства були: заробітчанство, участь у військових кампаніях, незгоди в подружньому житті, розпуста дружин, рідше - хвороба дружини, свавілля поміщика і насильні шлюби.

Поряд із двоєженством у Російській державі було поширене і двоємужжя. Жінок, котрі виходили заміж при живому законному чоловікові, називали двоємужницями. Причини двоємужжя, як і двоєженства, крилися в соціально-економічних обставинах життя. Як уже було зазначено вище, рекрутчина, служба в армії, полон призводили до тривалої відсутності чоловіків. Жінки, так і не дочекавшись їхнього повернення, вважаючи загиблими, знову виходили заміж. Коли ж законні глави сімей поверталися, дружин звинувачували у двоємужжі.

Так, у квітні 1744 р. Воєнна колегія доносила в Синод про двоємужжя дружини солдата Бутверського піхотного полку Опанаса Рикова Марії Алегр'євої РГИА, ф. 796, оп. 25, д. 252, л. 1.. Жінка мешкала у вотчині князя Микити Федоровича Волконського в селі Нова Слобідка. Священикові вона сказала, що її перший чоловік помер, той і повінчав жінку з селянином Федором Степановим.

На допиті в духовному суді Марія сказала, що Опанас, вирушаючи в похід, сказав: коли його довго не буде, то вона може вийти заміж удруге. Опанаса не було три роки, тому Маріїна мати вмовила дочку одружитися з іншим. Вона просила священика і дяка, щоб ті написали «отпускное письмо дабы ей итить замуж» Там само, л. 4.. Ієрей Давид повінчав пару без «венечной памяти». Однак невдовзі додому повернувся Опанас.

Коли справу було передано до духовного суду, з'ясувалося, що Давид уже помер, а дяк запевняв, що до «опускного письма» «руки не приложил», а видав його на прохання свого тестя священика Там само, л. 7 об.. При оголошенні рішення суд урахував і те, що ієрей «<…> обвенчал без венечной памяти, а о смерти его Рыкова он поп не спрашивал и следствия о том никакого не имел, и того ради по силе Святых Правил помянутого крестьянина Федора Степанова с женою Мариею Алегрьевою разлучить. И определено ей Марии жить с мужем помянутым солдатом Афанасием Рыковым» ЦДІАК України, ф. 127, оп. 152, спр. 25, арк. 3. .

Таким чином, духовні особи - ієрей і дяк були винні у цьому незаконному шлюбі, адже благословляли його з порушеннями правил: не минуло п'яти років з часу зникнення першого чоловіка Марії, а лише три; вінчали без «венечной памяти»; використовували розлучні листи.

5 березня 1753 р. Київська духовна консисторія заслуховувала донесення від полтавського протопопа Євстафія Могилянського, подане від ієрея Покровської церкви с. Мачухи Іоанна Андрієва. У ньому йшлося про те, що у 1734 р. «<…> во время нападения татарского житель <…> Андрей Дяченко взят татарами в полон» Там само, арк. 3-3 зв.. У нього залишилася дружина Олена. Через 7 років у 1744 р. жінка вдруге вийшла заміж за односельця Стефана Баклицького. Прожили у шлюбі 9 років, народили трьох дітей. Несподівано з полону повернувся Андрій і «желает с оною своею женою Еленою жить по-прежнему, о чем и просил он священника» ЦДІАК України, ф. 990, оп. 1, спр. 195, арк. 1.. Жінка не хотіла жити з першим чоловіком, адже від другого шлюбу вже мала трьох дітей. Рішення консисторії було таким: у зв'язку з тим, що згідно з Кормчою книгою, вже минуло 5 років із часу відсутності законного чоловіка і невідомо було те, чи живий він, жінці дозволили жити з другим чоловіком. Андрієві ж можна було знову одружитися з вільною жінкою.

У 1754 р. Михайла Лукашевича з Переяслава забрали на службу. Доки він воював у армії, його дружина Любов зійшлася з іншим чоловіком ЦДІАК України, ф. 990, оп. 1, спр. 400, арк. 2 зв.. У 1763 р. Лукашевич звернувся до Переяславсько-Бориспільської духовної консисторії з проханням повернути йому дружину. Жінка не бажала з ним жити, мотивуючи це тим, що чоловік її бив. Михайло пообіцяв не чіпати Любов, аби тільки вона погодилася з ним жити. На жаль, справа не закінчена.

18 липня 1767 р. Переяславсько-Бориспільська духовна консисторія почала розглядати справу (не закінчена) про двоємужжя Зиновії Мандич. У 1753 р. жінка вийшла заміж, народила двох дітей. Згодом її чоловіка було забрано в армію (під час Пруської кампанії). Зиновія його не діждалася і вдруге одружилася та народила дітей. У справі виявилося багато не з'ясованих моментів: дискусія виникла навколо того, чи була вінчана в другому шлюбі жінка, адже ніхто не міг пригадати, де, ким і коли вінчана Держархів Чернігівської обл., ф. 679, оп. 1, спр. 1120, арк. 103. .

Мешканка м. Мглин заміжня Агрипина Сущик, удруге вийшла заміж. Справа про її двоємужжя розглядалася в Чернігівській духовній консисторії з березня 1776 по 1784 рр. і розгорнулася аж на 121 аркуш. Ішлося про те, що «обвенчание жителя Мглинского Василия Сущика во время бытия его чрез пять лет с погонщиком жены его Агрипины с другим мужем, молодчиком Степаном Пивоварским» Держархів Полтавської обл., ф. 801, оп. 1, спр. 512, арк. 28. . З'ясувалося, що місцевий мешканець Онуфрій Ляхов запевнив жінку, що її чоловік, котрий утік, точно помер, адже він сам його поховав. Тож Агрипина знову вийти заміж. Справа залишилася не закінчено, тому ми не знаємо, чим вона завершилася.

17 березня 1781 р. Київська духовна консисторія прийняла до розгляду справу про незаконний шлюб солдата четвертого батальйону Опанаса Смирнова з Василиною, у котрої «оказался в живых первобрачный ея муж» ЦДІАК України, ф. 127, оп. 175, спр. 25, арк. 1. . З Опанасом жінка була вінчана 1 травня 1764 р., при цьому він був упевнений, що одружується «на вдове во второй брак входящей, убитого в Пруссии, Новгородского пехотного полку, солдата Петра Котоваженка, Василисе, Михайловой дочери» Там само, арк. 9. . Певний час чоловік був відсутнім, а потім з'явився. Рішенням консисторії шлюб Опанаса і Василини розірвали, на жінку було накладено дворічну єпитимію. Опанас, котрий нічого не знав про існування першого чоловіка у Василини, але певний час жив із нею неодруженим, було накладено також дворічну єпитимію, після чого йому дозволялося одружитися з вільною жінкою.

У 1784 р. у Київській духовній консисторії розглядалася справа про повернення до фузелера Потапа Курносова дружини Парасковії, яка за його відсутності вийшла заміж за гренадера Брянського піхотного полку Фрола Злобіна. Потап повідомив, що 1769 р. залишив свою дружину в в м. Старий Оскол. У консисторії заявила Параска, що 10 років чоловік не повідомляв їй про себе нічого, навіть не написав жодного листа. Тож жінка вийшла заміж за Злобіна, якого після двох років подружнього життя було забрано в солдати Брянського піхотного полку.

Параска відмовлялася повертатися до першого чоловіка, мотивуючи це тим, що він перебував у в'язниці за крадіжку. Крім того, жінка вказала, що перший її чоловік Курносов «девицею к бракосочетанию в монастыре увез ее насильно, и венчана она с ним в келии монахов» ЦДІАК України, ф. 127, оп. 1784, спр. 133, арк. 39 зв.. Однак довести це Параска не могла. Вона назвала свідків - сержантів Кирила і Козьму Баштанова (перший не підтвердив слова жінки, а другий був відсутнім). Консисторія ухвалила рішення: шлюб «гренадера Фрола Злобина с нею Прасковьею, яко незаконный расторгнуть, утвердить первый с Потапом Курносовым» Там само, арк. 40. . Потапа вже було звільнено з в'язниці. Фрол і Параска дали підписку, що не будуть жити разом і називати одне одного чоловіком і дружиною. Обох «дерзнувших в незаконный брак вступить, и живших противозаконно чрез восемь лет подлежит подвергнуть по силе Правила Великого Василия «77» семилетней епитимии» Там само. .

20 липня 1797 р. Білгородська духовна консисторія прийняла до розгляду справу про двоємужжя Євдокії Крупосій, мешканки слободи Неплюївка Недригайлівського повіту. Скаргу подав її чоловік Федір Плащов, котрого в 1779 р. через тиждень після весілля забрали в армію. Чоловік брав участь у турецьких походах, а в 1796 р. він повернувся додому і дізнався, що Євдокія в 1793 р. вийшла заміж за Василя Соколова і народила двох дітей ЦДІАК України, ф. 2009, оп. 1, спр. 4105, арк. 1.. Свій учинок жінка пояснювала тим, що довго не мала відомостей від чоловіка і вважала його померлим. Консисторія розлучила Євдокію з другим чоловіком і присудила повернутися до Федора Там само, арк. 5. .