Господарське право

У разі анулювання отриманої торговцем цінними паперами

ліцензії на право провадження професійної діяльності на фон-

довому ринку його членство у фондовій біржі тимчасово зупи- няється до поновлення ним ліцензії або надання на біржу листа щодо виключення його з членів біржі. Інші підстави припинення або тимчасового зупинення членства у фондовій біржі ви- значаються правилами фондової біржі.

Членство у фондовій біржі припиняється у разі анулювання ліцензії на право провадження професійної діяльності на фон- довому ринку, виданої торговцю цінними паперами.

Кожний член фондової біржі має рівні права щодо організації діяльності фондової біржі як організатора торгівлі.

Статут фондової біржі затверджується вищим органом фон- дової біржі.

У статуті фондової біржі зазначаються найменування і міс- цезнаходження фондової біржі, порядок управління і формування її органів та їх компетенція, мета діяльності, підстави та порядок припинення діяльності фондової біржі, розподілу майна фондової біржі у разі її ліквідації.

Відповідно до ст. 23 Закону України «Про цінні папери та фондовий ринок» фондова біржа зобов'язана оприлюднювати та надавати Державній комісії з цінних паперів та фондового ринку інформацію про:

перелік торговців цінними паперами, допущених до укладення договорів купівлі-продажу цінних паперів на фондовій біржі; перелік цінних паперів, які пройшли процедуру лістингу; обсяг торгівлі цінними паперами (кількість цінних паперів, загальну вартість укладених договорів, курс цінних паперів щодо кожного емітента окремо) за період, установлений Державною комісією з цінних паперів та фондового ринку.

Державна комісія з цінних паперів та фондового ринку вста- новлює порядок і форми подання інформації, зазначеної у частині першій цієї статті, та здійснює контроль за розкриттям інформації фондовими біржами.

Як організатор торгівлі фондова біржа створює організаційні умови для укладання договорів з цінними паперами шляхом котирування цінних паперів на основі даних попиту і пропозицій, отриманих від учасників торгів на фондовій біржі.

У торгах на фондовій біржі мають право брати участь члени фондової біржі та інші особи відповідно до законодавства.

Торгівля на фондовій біржі здійснюється за правилами фон-

дової біржі, які затверджуються біржовою радою та реєструються Державною комісією з цінних паперів та фондового ринку. Правила фондової біржі складаються з порядку: організації та проведення біржових торгів; лістингу та делістингу цінних паперів;

допуску членів фондової біржі та інших осіб, визначених за- конодавством, до біржових торгів;

котирування цінних паперів та оприлюднення їх біржового курсу;

розкриття інформації про діяльність фондової біржі та її оприлюднення;

розв'язання спорів між членами фондової біржі та іншими особами, які мають право брати участь у біржових торгах згідно із законодавством;

здійснення контролю за дотриманням членами фондової біржі та іншими особами, які мають право брати участь у біржових торгах згідно із законодавством, правил фондової біржі;

накладення санкцій за порушення правил фондової біржі.

Запитання і завдання для самоконтролю

1. Дайте визначення поняття товарної біржі.

2. Що таке фондова біржа?

3. Як класифікуються товарні біржі?

4. Назвіть основні функції товарної біржі.

5. Які права має товарна біржа?

6. Яким умовам повинна відповідати біржова угода?

7. Назвіть види угод залежно від часу виконання.

8. У чому полягають особливості ф'ючерсної угоди?

9. Які основні питання діяльності товарної біржі регулюються

Правилами біржової торгівлі?

10. Назвіть загальні заборони, що діють на біржі.

11. Охарактеризуйте правове становище фондової біржі.

ГЛАВА 19 ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ ОРЕНДИ ТА ЛІЗИНГУ У СФЕРІ ГОСПОДАРЮВАННЯ

§ 1. Поняття договору оренди. Об'єкти оренди

Одним із напрямів підвищення ефективності використання майна державних підприємств і організацій у сучасних умовах є передача його в оренду фізичним та юридичним особам. За допомогою оренди реалізуються як інтереси власника щодо отри- мання доходу з наявних у нього виробничих фондів, так і інтереси орендаря, який, не обтяжуючи себе щоразу придбанням необхідного обладнання, устаткування тощо у власність, має змогу ефективно використовувати найняте ним майно для здійснення своєї статутної діяльності.

Загальне поняття договору оренди сформульовано в ч. 1 ст. 283

ГК, згідно з якою за договором оренди одна сторона (орендодавець) передає другій стороні (орендареві) за плату на певний строк у користування майно для здійснення господарської діяльності.

З цього визначення випливає, що:

по-перше, орендні відносини мають виключно договірний характер і не можуть виникати на підставі планових завдань або інших адміністративно-управлінських актів;

по-друге, оренда передбачає передачу майна у користування

(без надання права орендареві розпоряджатися орендованим майном);

по-третє, таке користування є платним, що забезпечується внесенням орендарем орендодавцеві орендної плати у визначених розмірах;

по-четверте, оренда передбачає передання майна у строкове

(тимчасове) користування. У разі закінчення строку, на який було укладено договір оренди, цей договір припиняється.

Визначення оренди, що його містить ч. 1 ст. 283 ГК, відріз- няється від визначення оренди, вміщеного в статті 2 Закону України від 14 березня 1995 р. «Про оренду державного та комунального майна»101. Відповідно до цієї статті орендою визнається засноване на договорі строкове платне користування майном, що необхідне

орендареві для здійснення підприємницької та іншої діяльності. Ця відмінність полягає в тому, що згідно з ГК майно, що передається в оренду, може використовуватися орендарем лише для здійснення господарської діяльності (як підприємництва, так і некомерційної господарської діяльності). Якщо ж майно передається у користування не для здійснення господарської діяльності, а для задоволення інших потреб, до таких відносин, на нашу думку, мають застосовуватися відповідні положення Глави 58 «Найм (оренда)» Цивільного кодексу України.

Відносини щодо оренди майна, крім ГК і ЦК (відповідні по- ложення якого застосовуються з урахуванням особливостей, пе- редбачених ГК), регулює, насамперед, Закон України «Про оренду державного та комунального майна». Його особливість полягає в регулюванні двох груп відносин: організаційних, пов'язаних з передачею в оренду майна державних підприємств та організацій, підприємств, заснованих на майні, що належить Автономній Республіці Крим або перебуває у комунальній власності, їх структурних підрозділів; майнових між орендодавцями та орендарями щодо господарського використання державного майна, майна, що належить Автономній Республіці Крим або перебуває у комунальній власності.

Зазначений закон, незважаючи на його назву, має універсальний характер, оскільки його положеннями (якщо інше не передбачено законодавством та договором оренди) може регулюватися оренда майна інших форм власності (приватної та колективної).

Важливе значення для регулювання орендних відносин мають й інші акти законодавства України: Декрети Кабінету Міністрів України від 29 грудня 1992 р. № 20-92 «Про укладення договорів оренди приміщень підприємствами й організаціями торгівлі, громадського харчування та сфери послуг»102; від 31 грудня 1992 р.

№ 26-92 «Про перелік майнових комплексів державних підприємств, організацій, їх структурних підрозділів

основного виробництва, приватизація або передача в оренду яких не допускається»103; від 11 січня 1993 р. № 5-93 «Про впорядкування використання адміністративних будинків і нежитлових приміщень, що перебувають у державній власності»104; від 20 травня 1993 р. № 57-93 «Про приватизацію цілісних майнових комплексів державних підприємств та їх структурних підрозділів, зданих в оренду»105; Закони України від 4 березня 1992 р. «Про приватизацію державного майна», від 21 вересня 1999 р.

«Про господарську діяльність у Збройних Силах України»106 та від 7 лютого 2002 р. «Про особливості правового режиму майнового ком- плексу Національної академії наук України»107; постанова Кабінету Міністрів України від 10 серпня 1995 р. № 629 «Про затвердження

Методики оцінки вартості об'єктів оренди, Порядку викупу

орендарем оборотних матеріальних засобів та Порядку надання в кредит орендареві коштів та цінних паперів»108; Типові договори оренди, затверджені наказом Фонду державного майна України від

23 серпня 2000 р. № 1774109, та ряд інших нормативних актів.

Законодавством визначено, яке саме майно може бути об'єктом оренди. Насамперед, у користування за договором оренди передається індивідуально визначене майно виробничо-технічного призначення (або цілісний майновий комплекс), що не втрачає у процесі використання своєї споживчої якості (неспо- живна річ).

Об'єктами оренди згідно з ч. 3 ст. 283 ГК можуть бути:

а) державні та комунальні підприємства або їх структурні підрозділи як цілісні майнові комплекси, тобто господарські об'єкти

із завершеним циклом виробництва продукції (робіт, послуг), відокремленою земельною ділянкою, на якій розміщений об'єкт, та автономними інженерними комунікаціями і системою енергопостачання;

б) нерухоме майно (будівлі, споруди, приміщення);

в) інше окреме індивідуально визначене майно виробничо- технічного призначення, що належить суб'єктам господарювання.

Оскільки майно підприємства крім основних фондів складають також оборотні кошти та інші цінності, законодавством встановлений спеціальний порядок передачі їх орендареві. Так, грошові кошти та цінні папери з урахуванням дебіторської та кре- диторської заборгованості орендодавець надає орендареві на умо- вах кредиту за ставкою рефінансування Національного банку України. Надання орендареві в кредит коштів та цінних паперів здійснюється на підставі кредитного договору, який укладається одночасно з договором оренди. Строк надання кредиту не повинен перевищувати строку дії договору оренди. У разі розірвання кредитного договору, закінчення строку його дії або припинення договору оренди орендар зобов'язаний повернути орендодавцеві надані йому кошти та цінні папери.

Інші оборотні матеріальні засоби (тобто не грошові кошти і не цінні папери) викуповуються орендарем згідно з договором купівлі- продажу, який укладається одночасно з договором оренди. Плата за придбані оборотні матеріальні засоби вноситься орендарем протягом 30 календарних днів з моменту укладання договору. Створеному членами трудового колективу господарському товариству орендодавець може продати оборотні матеріальні засоби в кредит за умови оплати ним не менш як 30 відсотків їхньої вартості. При цьому термін оплати оборотних матеріальних засобів не повинен перевищувати одного року з дати укладення договору купівлі-продажу. Розміри чергових внесків та строки їх сплати визначаються у договорі купівлі-продажу.

Законом може бути встановлено перелік державних та ко- мунальних підприємств, цілісні майнові комплекси яких не можуть бути об'єктами оренди. Так, згідно з Декретом Кабінету Міністрів України від 31 грудня 1992 р. № 26-92 «Про перелік майнових комплексів державних підприємств, організацій, їх структурних підрозділів основного виробництва, приватизація або передача в оренду яких не допускається» не допускається, зокрема, передача в оренду радіотелевізійних передавальних центрів та об'єктів, що становлять загальнодержавну систему зв'язку; магістральних ліній електропередачі, магістральних трубопроводів; магістральних залізниць, автомобільних шляхів державного значення, метрополітенів; гідро-- і атомних електростанцій; протирадіаційних споруд тощо. Декретом також встановлено, що передача в оренду майнових комплексів чи відокремленого майна, які забезпечують діяльність Верховної Ради України, Президента

України, Кабінету Міністрів України, може провадитися тільки з дозволу зазначених органів.

§ 2. Сторони в договорі оренди

Суб'єктами оренди (сторонами в договорі оренди) є орендо- давці та орендарі.

Орендодавцями (тобто органами та організаціями, що пере- дають майно в оренду) щодо державного та комунального майна є:

1) Фонд державного майна України, його регіональні відді- лення -- щодо цілісних майнових комплексів підприємств, їх структурних підрозділів та нерухомого майна, яке є державною власністю, а також іншого майна, у випадках, передбачених за- коном. Наприклад, Фонд державного майна не може бути орен- додавцем майна, що входить до майнового комплексу Національної академії наук України;

2) органи, уповноважені Верховною Радою Автономної Рес- публіки Крим або місцевими радами управляти майном, -- від- повідно щодо майна, яке належить Автономній Республіці Крим або є у комунальній власності;

3) державні (комунальні) підприємства -- щодо окремого ін- дивідуально визначеного майна, а з дозволу зазначених вище орендодавців, -- також щодо цілісних майнових комплексів, їх структурних підрозділів та нерухомого майна.

Орендарями (тобто юридичними або фізичними особами, яким майном передається в оренду) згідно із Законом «Про оренду державного та комунального майна» можуть бути господарські товариства, створені членами трудового колективу підприємства, його структурного підрозділу, інші юридичні особи та громадяни України, фізичні та юридичні особи іноземних держав, міжнародні організації та особи без громадянства. При цьому фізична особа, яка бажає укласти договір оренди державного майна, до його укладення зобов'язана зареєструватись як суб'єкт підприємницької діяльності.

Виходячи зі змісту ст. 115 ГК, можна зробити висновок, що у випадках створення орендного підприємства орендарем цілісного майнового комплексу існуючого державного або комунального підприємства чи майнового комплексу виробничого структурного підрозділу цього підприємства є юридична особа, утворена членами трудового колективу підприємства чи його підрозділу, майновий комплекс якого є об'єктом оренди.

При цьому організація членів трудового колективу, зареєст- рована як юридична особа, має переважне право на укладення договору оренди майна того підприємства (структурного під- розділу), де створено цю організацію (ч. 3 ст. 115 ГК).

В той же час чинний Закон «Про оренду державного та ко- мунального майна» не передбачає створення організації членів трудового колективу як майбутнього орендодавця, оскільки після прийняття рішення про оренду цілісного майнового комплексу члени трудового колективу підприємства, його структурного підрозділу засновують відповідно до чинного законодавства господарське товариство. Рішення трудового колективу про оренду цілісного майнового комплексу вважається прийнятим, якщо за нього проголосувало більше половини членів трудового колективу. До реєстрації у встановленому порядку господарського то- вариства кожен член трудового колективу підприємства або його структурного підрозділу, цілісний майновий комплекс якого пе- редається в оренду, має право вступити у зазначене господарське товариство на підставі особистої заяви.

Створене членами трудового колективу господарське това- риство має переважне перед іншими фізичними та юридичними особами право на укладення договору оренди майна того під- приємства, структурного підрозділу, де створено це товариство.

У зв'язку з розходженнями уявляється за доцільне внести відповідні зміни до зазначеного закону, які б відображали поло- ження ГК.

§ 3. Порядок укладання договору оренди

Закон України «Про оренду державного та комунального майна» досить детально регламентує процедуру укладання до- говору оренди.

Фізичні та юридичні особи, які бажають укласти договір оренди, направляють заяву, проект договору оренди, а також інші документи згідно з переліком, визначеним Фондом державного майна України110, відповідному орендодавцеві. У разі надходження до орендодавця заяви про оренду цілісного майнового комплексу підприємства, його структурного підрозділу, нерухомого майна, а також майна, що не увійшло до статутних фондів господарських товариств, створених у процесі приватизації (корпоратизації), орендодавець у п'ятиденний термін після дати реєстрації заяви надсилає копії проекту договору та інших матеріалів органу, уповноваженому управляти відповідним майном.

У випадках, якщо підприємство, його структурний підрозділ, щодо цілісного майнового комплексу якого надійшла заява про оренду, або ініціатор укладення договору оренди згідно із законодавством займають монопольне становище на ринку; вна- слідок укладення договору оренди підприємець або група під- приємців можуть зайняти монопольне становище на ринку; сумарна вартість активів або сумарний обсяг реалізації товарів (робіт, послуг), що належать об'єкту оренди та ініціаторові укладення договору оренди, перевищують показники, визначені за- конодавством, -- орендодавець надсилає копії проекту договору оренди та інших отриманих документів також до органу Анти- монопольного комітету України.

Орган, уповноважений управляти відповідним майном дер- жавної власності, майном, що належить Автономній Республіці Крим або перебуває у комунальній власності, та орган Антимо- нопольного комітету України розглядають надіслані орендодавцем копії документів і протягом п'ятнадцяти днів надсилають орендодавцеві висновки (дозвіл або відмову) щодо можливості оренди та умов договору оренди. У разі неодержання орендодавцем висновків у встановлений термін укладення договору оренди вважається погодженим із зазначеними органами.

Орендодавець протягом п'яти днів після закінчення терміну погодження умов договору оренди з органом, уповноваженим управляти відповідним майном, і органом Антимонопольного комітету України, а у випадках, коли заява про оренду майна не потребує узгодження (щодо оренди окремого індивідуально ви-

значеного майна, крім нерухомого), протягом п'ятнадцяти днів після дати її реєстрації дає згоду або відмовляє в укладенні до- говору оренди майна і повідомляє про це заявника.

Закон «Про оренду державного та комунального майна» містить примірний перелік підстав відмови у передачі в оренду об'єктів. Це, зокрема:

прийняття рішення компетентним органом про приватизацію або передприватизаційну підготовку цих об'єктів;

включення об'єкту до переліку підприємств, що потребують залучення іноземних інвестицій згідно з рішенням Кабінету Мі- ністрів України чи місцевих органів влади;

відсутність згоди органу Антимонопольного комітету України на оренду;

відсутність згоди органу, уповноваженого управляти відпо- відним майном, на виділення структурного підрозділу; інші підстави, передбачені законами;

прийняття рішення орендодавцем про укладення договору оренди нерухомого майна з бюджетною установою, організацією.

Надаючи пріоритетне право на укладення договору оренди створеному трудовим колективом підприємства господарському товариству, законодавство передбачає, що укладення договору оренди з іншими фізичними та юридичними особами можливе лише за умови відсутності заяви господарського товариства впродовж двадцяти днів з дня направлення ним повідомлення про намір орендувати цілісний майновий комплекс підприємства, структурного підрозділу. За наявності заяв про оренду цілісного майнового комплексу підприємства, його структурного підрозділу

(за умови відсутності заяви господарського товариства, створеного членами трудового колективу підприємства, його структурного підрозділу) або заяв про оренду нерухомого майна (за умови відсутності заяви бюджетної установи, організації) від двох або більше фізичних чи юридичних осіб орендар визначається орендодавцем на конкурсних засадах. Порядок проведення конкурсу визначається:

Фондом державного майна України -- для об'єктів, що пе- ребувають у державній власності;

органами, визначеними Верховною Радою Автономної Рес- публіки Крим, -- для об'єктів, що належать Автономній Республіці Крим;

органами місцевого самоврядування -- для об'єктів, що пе-

ребувають у комунальній власності.

У разі відмови в укладенні договору оренди, а також неодер- жання відповіді у встановлений термін заінтересовані особи мають право звернутися за захистом своїх інтересів до суду чи гос- подарського суду.

§ 4. Умови договору оренди

Надаючи важливого значення змісту договору оренди майна, законодавець спеціально визначив істотні умови договору, тобто ті, що мають юридичне значення, впливають на формування і суть правовідносин, що виникають з цього договору. Значення визначення істотних умов полягає в тому, що в разі недо- сягнення сторонами домовленості хоча б за однією з них такий договір не вважається укладеним.

Відповідно до ч. 1 ст. 284 ГК та ст. 10 Закону «Про оренду державного та комунального майна» істотними умовами договору оренди є:

об'єкт оренди (склад і вартість майна з урахуванням її індек- сації). Оцінка об'єкта оренди здійснюється за Методикою оцінки об'єктів оренди, затвердженою постановою Кабінету Міністрів України від 10 серпня 1995 р. № 629 (в редакції від 2 січня 2003 р.)111. Зазначена Методика передбачає особливості оцінки вартості цілісних майнових комплексів підприємств, їх структурних підрозділів (філій, цехів, дільниць); нерухомого майна (будівель, споруд, приміщень) та іншого окремого індивідуально визначеного майна підприємств (машин, устаткування, інших облікових одиниць основних засобів, нематеріальних активів та інших цінностей, що виділяються у самостійний об'єкт оренди згідно із

законодавством); майна, що не увійшло до статутних фондів господарських товариств, створених у процесі приватизації

(корпоратизації), яка проводиться з урахуванням вимог Закону України від 12 липня 2001 р. «Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні»112 та Методики оцінки вартості майна;

погодженням сторін. У разі відсутності заяви однієї зі сторін про припинення або зміну договору оренди протягом одного місяця після закінчення терміну дії договору він вважається продовженим на той самий термін і на тих самих умовах, які були передбачені договором. Після закінчення терміну договору оренди орендар, який належним чином виконував свої обов'язки, має переважне право, за інших рівних умов, на продовження договору оренди на новий термін;

орендна плата з урахуванням її індексації, що є платежем, який вносить орендар орендодавцеві незалежно від наслідків господарської діяльності. Методика розрахунку і порядок вико- ристання плати за оренду державного майна затверджені поста- новою Кабінету Міністрів України від 4 жовтня 1995 р. № 7861. Відповідно до цієї Методики (Додаток № 1 та Додаток № 2) орендна ставка за використання цілісних майнових комплексів державних підприємств встановлена залежно від сфери діяльності цих підприємств і коливається в межах від 3 до 10 відсотків до залишкової вартості основних засобів. Орендні ставки за використання нерухомого майна також залежать від цільового

призначення орендованого майна і коливаються від 1 до 100 від- сотків до вартості нерухомого майна, визначеної експертним шля- хом. Розмір річної орендної плати у разі оренди окремого інди- відуально визначеного майна встановлюється за згодою сторін, але не менш як 10 відсотків вартості орендованого майна, а у разі коли орендарем є суб'єкт малого підприємництва -- не менше як 7 відсотків вартості орендованого майна.

У разі визначення орендаря на конкурсних засадах умовами конкурсу може бути передбачено більший розмір орендної плати.

Строки внесення орендної плати, як правило, визначаються в договорі, проте зазначена Методика рекомендує в договорі оренди цілісного майнового комплексу державного підприємства встановлювати, що сплата орендних платежів має проводитися щоквартально в п'ятиденний термін від дати, встановленої для подання квартальних бухгалтерських звітів (балансів), а за IV квартал -- в десятиденний термін від дати, встановленої для подання річного бухгалтерського звіту (балансу).

Методика розрахунку, граничні розміри та порядок вико- ристання орендної плати для об'єктів, що належать Автономній Республіці Крим, визначаються органами, уповноваженими Вер-

ховною Радою Автономної Республіки Крим, а для об'єктів, що перебувають у комунальній власності, -- органами місцевого са- моврядування.

Орендна плата встановлюється, як правило, у грошовій формі. Залежно від специфіки виробничої діяльності орендаря за згодою сторін вона може встановлюватись у натуральній або грошово- натуральній формі. Розмір орендної плати може бути змінено за погодженням сторін, а також на вимогу однієї зі сторін у разі зміни цін і тарифів та в інших випадках, передбачених законодавчими актами України. Орендар має право вимагати відповідного зменшення орендної плати, якщо з незалежних від нього обставин змінилися передбачені договором умови господарювання або істотно погіршився стан об'єкта оренди;

порядок використання амортизаційних відрахувань. Аморти- заційні відрахування на орендовані цілісні майнові комплекси підприємств, їх структурні підрозділи нараховує та залишає у своєму розпорядженні орендар. Амортизаційні відрахування на орендоване нерухоме та інше окреме індивідуально визначене майно нараховує та залишає в своєму розпорядженні підприємство, господарське товариство, створене в процесі приватизації

(корпоратизації), на балансі якого знаходиться це майно. Амор- тизаційні відрахування використовуються на відновлення орен- дованих основних фондів. Право власності на майно, придбане орендарем за рахунок амортизаційних відрахувань, належить власнику орендованого майна, якщо інше не передбачено договором оренди;

відновлення орендованого майна та умови його повернення. У разі розірвання договору оренди, закінчення строку його дії та від- мови від його продовження або банкрутства орендаря останній зобов'язаний повернути орендодавцеві об'єкт оренди на умовах, зазначених у договорі оренди. Якщо орендар допустив погіршення стану орендованого майна або його загибель, він повинен відшкодувати орендодавцеві збитки, якщо не доведе, що погіршення або загибель майна сталися не з його вини. Орендар має право залишити за собою проведені ним поліпшення орендованого майна, здійснені за рахунок власних коштів, якщо вони можуть бути відокремлені від майна без заподіяння йому шкоди.

Якщо орендар за рахунок власних коштів здійснив за згодою орендодавця поліпшення орендованого майна, які неможливо відокремити від майна без заподіяння йому шкоди, орендодавець

зобов'язаний компенсувати йому зазначені кошти, якщо інше не визначено договором оренди. Вартість поліпшень орендованого майна, зроблених орендарем без згоди орендодавця, які не можна відокремити без шкоди для майна, компенсації не підлягає.

Виконання зобов'язань за договором оренди має здійснюватися відповідно до загальних вимог, встановлених ГК та ЦК щодо виконання договорів.

Орендодавець зобов'язаний:

передати об'єкт оренди орендареві у строки і на умовах, ви- значених у договорі оренди. У разі порушення цього зобов'язання орендар має право вимагати від орендодавця передачі об'єкта та відшкодування збитків, завданих затриманням передачі, або відмовитись від договору і вимагати відшкодування збитків, завданих йому невиконанням договору оренди;

проводити за свій рахунок капітальний ремонт зданого в оренду майна, якщо інше не передбачено законом або договором.

За договором оренди орендаря може бути зобов'язано вико- ристовувати об'єкт оренди за цільовим призначенням відповідно до профілю виробничої діяльності підприємства, майно якого передано

в оренду, та виробляти продукцію в обсягах, необхідних для задоволення потреб регіону. Орендар також зобов'язаний: використовувати та зберігати орендоване майно відповідно до умов договору, запобігати його пошкодженню, псуванню; вносити

орендну плату своєчасно і в повному обсязі. Договором оренди можуть бути встановлені й інші права та обов'язки сторін:

відповідальність сторін за невиконання обов'язків за догово- ром оренди, в тому числі за зміну або розірвання договору в од- носторонньому порядку, що встановлена законодавчими актами України, а також конкретними укладеними договорами оренди;

страхування орендарем взятого ним в оренду майна, яке здійс- нюється відповідно до законодавства України про страхування.

За згодою сторін у договорі оренди можуть бути передбачені й інші умови.

Умови договору оренди є чинними на весь строк дії договору і у

випадках, коли після його укладення законодавством встановлено правила, які погіршують становище орендаря.

§ 5. Припинення договору оренди

Частина 1 ст. 291 ГК та ст. 26 Закону України «Про оренду державного та комунального майна» містять норму, згідно з якою одностороння відмова від договору оренди не допускається. Разом з тим законом встановлено вичерпний перелік підстав припинення договору оренди. Такими підставами закон визнає:

закінчення строку, на який було укладено договір оренди;

викуп (приватизацію) об'єкта оренди орендарем (за участю орендаря). В разі переходу права власності на орендоване майно до інших осіб договір оренди зберігає чинність для нового власника;

ліквідацію суб'єкта господарювання-орендаря;

загибель (знищення) об'єкта оренди (ч. 2 ст. 291 ГК).

Договір оренди може бути розірваний за згодою сторін. На вимогу однієї зі сторін договір оренди може бути достроково розірваний з підстав, передбачених ЦК для розірвання договору найму.

Так, відповідно до ст. 783 ЦК наймодавець має право вимагати розірвання договору найму, якщо:

1) наймач користується річчю всупереч договору або призначенню речі;

2) наймач без дозволу наймодавця передав річ у користування іншій особі;

3) наймач своєю недбалою поведінкою створює загрозу по- шкодження речі;

4) наймач не приступив до проведення капітального ремонту речі, якщо обов'язок проведення капітального ремонту був покладений на наймача.

Дострокове розірвання договору на вимогу наймача (ст. 784

ЦК) можливе, якщо:

1) наймодавець передав у користування річ, якість якої не відповідає умовам договору та призначенню речі;

2) наймодавець не виконує свого обов'язку щодо проведення капітального ремонту речі.

Згідно з Декретом Кабінету Міністрів України від 11 січня 1993

р. № 5-93 «Про впорядкування використання адміністративних будинків і нежитлових приміщень, що перебувають у державній власності» договори найму (оренди) з користувачами будинків і приміщень, що є в державній власності та належать підприємствам, установам і організаціям на праві повного господарського відання або оперативного управління, вважаються розірваними з моменту прийняття Кабінетом Міністрів України рішення про розміщення в них центральних державних органів, дипломатичних представництв і консульств іноземних держав.

У всіх зазначених випадках договір оренди розривається в порядку, встановленому ст. 188 ГК.

§ 6. Правове регулювання лізингових операцій в Україні

Лізинг (від англійського lease -- оренда) як одна з прогресив- них форм забезпечення товаровиробників засобами виробництва є порівняно новим видом зобов'язань для нашої господарської системи. Як різновид оренди лізингові операції почали інтенсивно розвиватися в ряді країн (США, Японія, країни Західної Європи) в період після другої світової війни і сьогодні стали невід'ємною частиною економіки в більшості промислово розвинених країн та багатьох країнах, що розвиваються.

Однією з причин повільного запровадження лізингу в нашій державі певний час була відсутність правових норм, покликаних регулювати ці суспільні відносини. Щоправда, в статті З Закону України від 20 березня 1991 р. «Про банки і банківську діяльність» зазначалося, що банки можуть виконувати, зокрема, таку банківську операцію, як придбання за власні кошти засобів виробництва для передачі їх в оренду (лізинг).

Прогалини в правовому регулюванні лізингових операцій деякою мірою заповнив Закон України від 28 грудня 1994 р. (в редакції від 22 травня 1997 р.) «Про оподаткування прибутку підприємств», в якому вміщено визначення понять «лізингова

(орендна) операція», «оперативний лізинг (оренда)», «фінансовий лізинг (оренда)», «зворотний лізинг (оренда)».

Під лізинговою операцією цей Закон розуміє господарську операцію фізичної чи юридичної особи (орендодавця), що пе- редбачає надання основних фондів або землі у користування іншим фізичним чи юридичним особам (орендарям) під процент та на визначений строк.

Лізингові операції за цим Законом здійснюються у вигляді оперативного лізингу, фінансового лізингу та зворотного лізингу.

Оперативний лізинг -- це господарська операція фізичної чи юридичної особи (орендодавця), що передбачає передачу орендарю права користування основними фондами на строк, що не перевищує строку їх повної амортизації, з обов'язковим поверненням таких основних фондів їх власнику після закінчення строку дії лізингової угоди. Основні фонди, передані в оперативний лізинг, залишаються у складі основних фондів орендодавця.

Оскільки при оперативному лізингу орендодавець не може амортизувати всі витрати за рахунок надходжень від одного орендаря, в літературі цей вид лізингу називається ще лізингом з неповною окупністю (ЛНО).

Фінансовий лізинг (лізинг з повною окупністю) -- це госпо- дарська операція фізичної чи юридичної особи, що передбачає придбання орендодавцем на замовлення орендаря основних фондів з подальшою їх передачею у користування орендарю на строк, що не перевищує строку повної амортизації таких основних фондів з обов'язковою передачею права власності на такі основні фонди орендарю.

Фінансовий лізинг є різновидом фінансового кредиту, тому іноді він ще має назву інвестиційного лізингу. Витрати орендодавця на купівлю об'єктів фінансового лізингу не включаються до складу валових витрат або до складу основних фондів такого орендодавця. Основні фонди, передані у фінансовий лізинг, включаються до складу основних фондів орендаря.

В операціях фінансового лізингу на початкових стадіях беруть участь три суб'єкти:

виробник або продавець устаткування, який, уклавши угоду купівлі-продажу або поставки, втрачає право власності (право повного господарського відання) на зазначене устаткування;

орендодавець (лізингова компанія), який укладає договір ку- півлі-продажу (поставки) з виробником і стає власником устат- кування;

орендар, який отримує майно у володіння та користування і здійснює орендні платежі.

Це традиційна і найпоширеніша з точки зору техніки її про- ведення лізингова операція, яка повністю фінансується орен- додавцем і тому називається прямою лізинговою операцією -- прямим лізингом. Разом з тим у комерційній практиці викорис- товується непрямий лізинг, при якому до кола суб'єктів, що беруть участь у такій операції, залучається банк, що фінансує угоду. При цьому можуть застосовуватися дві схеми здійснення непрямих лізингових операцій. За першою банк надає лізинговій компанії кредит на придбання устаткування під заставу цього устаткування, а лізингова компанія, здавши устаткування в оренду, сплачує банку кредит і проценти за користування ним за рахунок отриманої від

орендаря орендної плати. За другою схемою банк сам купує устаткування (стає його власником), за допомогою лізингової компанії здає його в оренду і отримує орендні платежі. Роль лізингової компанії зводиться до обслуговування цієї операції. При цьому можливе укладання договору про сумісну діяльність між банком і лізинговою компанією.

Певний інтерес з точки зору перспектив застосування в гос- подарській практиці України становить так званий зворотний лізинг

(lease back) -- господарська операція фізичної чи юридичної особи, що передбачає продаж основних фондів фінансовій організації

(лізинговій компанії) з одночасним зворотним отриманням цих основних фондів такою фізичною чи юридичною особою в оперативний або фінансовий лізинг.

Видом лізингу, здатним задовольнити як підприємства-лі- зингоодержувачів, так і лізингові компанії, уявляється компен- саційний лізинг. При цьому виді лізингу лізингоодержувач по- ставляє лізингодавцеві частину продукції, що виробляється на орендованому устаткуванні. Заміна лізингових платежів у грошовій формі розрахунками виробленою продукцією особливо приваблива при міжнародному лізингу для товаровиробників, що не мають валютних коштів для розрахунків з іноземним лі- зингодавцем або для придбання обладнання у інофірми-вироб- ника. Та й для лізингодавців України іноді вигідніше отримувати плату готовою продукцією (товарами). До речі, законодавство України про оренду таку форму розрахунку допускає.

Незалежно від виду лізингових операцій, кількості їх учасників, організаційно-технічних та інших ознак загальним для них є певний вид зобов'язань, що виникають при здійсненні лізингових операцій. Як вже зазначалося, ці зобов'язання виникають з договору майнового найму і саме вони мають бути кістяком правового інституту лізингу. Тому-то правові норми, що регулюють відносини лізингу, і вміщено окремим параграфом 6 до Глави 58 «Найм (оренда)» Цивільного кодексу України.

Проте проблема правового регулювання лізингу з урахуванням його особливостей, розглянутих вище, навряд чи зможе бути вирішена шляхом застосування лише норм Цивільного кодексу, що

є лише першим кроком до створення належної правової бази лізингу, який не можна зводити до звичайного договору майнового найму (його різновиду).

Лізингові операції являють собою певний комплекс органі-

заційних, фінансових та майнових відносин, що вимагають від- повідного комплексного нормативного регулювання. У зв'язку з цим в літературі пропонувалося здійснювати таке регулювання шляхом прийняття Закону «Про лізинг», який визнав би загальні економічні, організаційні та правові засади здійснення лізингових операцій громадянами та юридичними особами на території України. Такий Закон було прийнято 16 грудня 1997 р. У ньому лізинг визначався як підприємницька діяльність, яка спрямована на інвестування власних чи залучених фінансових коштів і полягає в наданні лізингодавцем у виключне користування на визначений строк лізингоодержувачу майна, що є власністю лізингодавця або набувається ним у власність за дорученням і погодженням з лізингоодержувачем у відповідного продавця майна, за умови сплати лізингоодержувачем періодичних лізингових платежів.

Сьогодні цей Закон діє в редакції Закону України від 11 грудня 2003 р. і називається «Про фінансовий лізинг»1.

Згідно з ст. 1 Закону фінансовий лізинг (далі -- лізинг) -- це вид цивільно-правових відносин, що виникають із договору фі- нансового лізингу.

За договором фінансового лізингу (далі -- договір лізингу)

лізингодавець зобов'язується набути у власність річ у продавця

(постачальника) відповідно до встановлених лізингоодержува- чем специфікацій та умов і передати її у користування лізинго- одержувачу на визначений строк не менше одного року за вста- новлену плату (лізингові платежі).

Відносини, що виникають у зв'язку з договором фінансового лізингу, регулюються положеннями ЦК України про лізинг, найм

(оренду), купівлю-продаж, поставку з урахуванням особливостей, що встановлюються цим Законом. Відносини фінансового лізингу у сфері господарювання регулюються також положеннями ст. 292 ГК. Предметом договору лізингу (далі -- предмет лізингу) згідно з

ст. 3 Закону може бути неспоживна річ, визначена індивідуальними ознаками та віднесена відповідно до законодавства до основних фондів.

Не можуть бути предметом лізингу земельні ділянки та інші природні об'єкти, єдині майнові комплекси підприємств та їх відокремлені структурні підрозділи (філії, цехи, дільниці).

Майно, що перебуває в державній або комунальній власності та щодо якого відсутня заборона передачі в користування та/або

володіння, може бути передано в лізинг у порядку, встановленому

Законом.

Суб'єктами лізингу можуть бути:

лізингодавець -- юридична особа, яка передає право володіння та користування предметом лізингу лізингоодержувачу;

лізингоодержувач -- фізична або юридична особа, яка отримує право володіння та користування предметом лізингу від лі- зингодавця;

продавець (постачальник) -- фізична або юридична особа, в якої лізингодавець набуває річ, що в наступному буде передана як предмет лізингу лізингоодержувачу;

інші юридичні або фізичні особи, які є сторонами багатосто- роннього договору лізингу.

Договір лізингу має бути укладений у письмовій формі. Істотними умовами договору лізингу є:

предмет лізингу;

строк, на який лізингоодержувачу надається право користу- вання предметом лізингу (строк лізингу);

розмір лізингових платежів;

інші умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

Строк лізингу визначається сторонами договору лізингу від- повідно до вимог Закону.

Відповідно до ст. 12 Закону лізингодавець має право:

1) інвестувати на придбання предмета лізингу як власні, так і залучені та позичкові кошти;

2) здійснювати перевірки дотримання лізингоодержувачем умов користування предметом лізингу та його утримання;

3) відмовитися від договору лізингу у випадках, передбачених договором лізингу або законом;

4) вимагати розірвання договору та повернення предмета лізингу у передбачених законом та договором випадках;

5) стягувати з лізингоодержувача прострочену заборгованість у безспірному порядку на підставі виконавчого напису нотаріуса;

6) вимагати від лізингоодержувача відшкодування збитків відповідно до закону та договору;

7) вимагати повернення предмета лізингу та виконання гро- шових зобов'язань за договором сублізингу безпосередньо йому в разі невиконання чи прострочення виконання грошових зобов'язань лізингоодержувачем за договором лізингу.

Лізингодавець зобов'язаний:

1) у передбачені договором строки надати лізингоодержува- чу предмет лізингу у стані, що відповідає його призначенню та умовам договору;

2) попередити лізингоодержувача про відомі йому особливі властивості та недоліки предмета лізингу, що можуть становити небезпеку для життя, здоров'я, майна лізингоодержувача чи інших осіб або призводити до пошкодження самого предмета лізингу під час користування ним;

3) відповідно до умов договору своєчасно та у повному обсязі виконувати зобов'язання щодо утримання предмета лізингу;

4) відшкодовувати лізингоодержувачу витрати на поліпшення предмета лізингу, на його утримання або усунення недоліків у порядку та випадках, передбачених законом та/або договором;

5) прийняти предмет лізингу в разі дострокового розірвання договору лізингу або в разі закінчення строку користування предметом лізингу.

Лізингодавець може мати інші права та обов'язки відповідно до умов договору лізингу, Закону та інших нормативно-правових актів. Права та обов'язки лізингоодержувача встановлені ст. 13 За-

кону, відповідно до якої лізингоодержувач має право:

1) обирати предмет лізингу та продавця або встановити спе- цифікацію предмета лізингу і доручити вибір лізингодавцю;

2) відмовитися від прийняття предмета лізингу, який не від-

повідає його призначенню та/або умовам договору, специфікаціям;

3) вимагати розірвання договору лізингу або відмовитися від нього у передбачених законом та договором лізингу випадках;

4) вимагати від лізингодавця відшкодування збитків, завданих невиконанням або неналежним виконанням умов договору лізингу.

Лізингоодержувач зобов'язаний:

1) прийняти предмет лізингу та користуватися ним відповідно до його призначення та умов договору;

2) відповідно до умов договору своєчасно та у повному обсязі виконувати зобов'язання щодо утримання предмета лізингу, підтримувати його у справному стані;

3) своєчасно сплачувати лізингові платежі;

4) надавати лізингодавцеві доступ до предмета лізингу і за- безпечувати можливість здійснення перевірки умов його вико- ристання та утримання;

5) письмово повідомляти лізингодавця, а в гарантійний строк і продавця предмета, про всі випадки виявлення несправностей предмета лізингу, його поломок або збоїв у роботі;

6) письмово повідомляти про порушення строків проведення або непроведення поточного чи сезонного технічного обслуго- вування та про будь-які інші обставини, що можуть негативно позначитися на стані предмета лізингу, -- негайно, але у будь- якому разі не пізніше другого робочого дня після дня настання вищезазначених подій чи фактів, якщо інше не встановлено до- говором;

7) у разі закінчення строку лізингу, а також у разі дострокового розірвання договору лізингу та в інших випадках дострокового повернення предмета лізингу -- повернути предмет лізингу у стані,

в якому його було прийнято у володіння, з урахуванням нормального зносу, або у стані, обумовленому договором.

Умови ремонту і технічного обслуговування предмета лізингу можуть визначатися окремим договором.

Лізингоодержувач може мати інші права та обов'язки відпо- відно до умов договору лізингу, Закону та інших нормативно- правових актів.

Предмет лізингу підлягає реєстрації у випадках і в порядку, передбачених законом.

Запитання і завдання для самоконтролю

1. Якими ознаками характеризується договір оренди?

2. Назвіть основні нормативно-правові акти, що регулюють відносини щодо оренди державного і комунального майна.

3. Які види майна можуть бути об'єктами оренди у сфері гос- подарювання?

4. Хто може бути орендодавцем у договорі оренди майна?

5. У якому порядку укладається договір оренди цілісного май- нового комплексу?

6. Назвіть підстави відмови у передачі в оренду об'єктів.

7. Назвіть істотні умови договору оренди.

8. Який порядок визначення розмірів орендної плати?

9. Назвіть основні обов'язки орендодавця.

10. Які основні обов'язки покладаються на орендаря?

11. Назвіть основні види лізингових операцій.

12. Назвіть істотні умови договору фінансового лізингу.

ГЛАВА 20 ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ ІНШИХ ВИДІВ ГОСПОДАРСЬКО-ТОРГОВЕЛЬНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ (БАРТЕР, ЗБЕРІГАННЯ У ТОВАРНОМУ СКЛАДІ)

§ 1. Правове регулювання товарообмінних (бартерних) операцій

Згідно з ч. 1 ст. 293 ГК договір міни (бартеру) -- це договір, за яким кожна із сторін зобов'язується передати другій стороні у власність, господарське відання чи оперативне управління певний товар в обмін на інший товар.

Термін «бартер», що вживається в ГК як тотожний терміну

«міна», застосовується, головним чином, для позначення това- рообмінних операцій у галузі зовнішньоекономічної діяльності

(див. Закон України від 23 грудня 1998 р. «Про регулювання то- варообмінних (бартерних) операцій у галузі зовнішньоекономічної діяльності»)1.

Можна виділити такі характерні ознаки договору міни (бар- теру):

а) товар (майно) за цим договором передається у власність, господарське відання чи оперативне управління (а не у володіння чи користування);

б) об'єктом договору міни є товар (а не роботи чи послуги);

в) товар за договором міни передається в обмін на інший товар

(а не на гроші, цінні папери тощо).

З положення, встановленого ч. 2 ст. 293 ГК, згідно з яким сторона договору вважається продавцем того товару, який вона передає в обмін, і покупцем товару, який вона одержує взамін, випливає, що договір міни (бартеру) найбільше наближається до договорів купівлі-продажу, поставки або контрактації. Проте ознаки договору міни (бартеру), зазначені вище, свідчать про його самостійний характер в системі господарських договорів.

Частина 3 ст. 293 ГК містить виняток із загального правила, встановленого ч. 1 ст. 293 ГК щодо обміну одного товару на інший: за погодженням сторін можлива грошова доплата за товар більшої вартості, що обмінюється на товар меншої вартості, якщо це не суперечить законодавству.

Законодавством встановлено заборону обмінювати майно, що

віднесене до основних фондів і належить до державної або комунальної власності, якщо друга сторона у договорі міни (бар- теру) не є відповідно державним чи комунальним підприємством. Інакше кажучи, державне майно, віднесене до основних фондів, що

є державною власністю, може бути об'єктом міни (бартеру) лише у договорі з державним підприємством. Так само основні фонди, віднесені законодавством до комунальної власності, можуть бути об'єктом міни (бартері) у договорі з комунальним підприємством.

Законодавством можуть бути встановлені також інші особ-

ливості здійснення бартерних (товарообмінних) операцій, пов'я- заних з придбанням і використанням окремих видів майна, а також здійснення таких операцій в окремих галузях господарювання. Так, Закон України «Про регулювання товарообмінних (бартерних) операцій у галузі зовнішньоекономічної діяльності» встановлює режим здійснення товарообмінних (бартерних) операцій у галузі зовнішньоекономічної діяльності, відповідальність за порушення його норм та визначає повноваження і функції державних органів під час здійснення контролю за проведенням таких операцій.

Як зазначалося в договорі міни (бартеру) містяться елементи договорів купівлі-продажу, поставки, контрактації, що дає змогу застосовувати до договору міни (бартеру) правила, що регулюють зазначені договори. Проте таке застосування відповідних правил не повинно суперечити законодавству і має відповідати суті відносин сторін.

Застосування до договору міни (бартеру) правил, що регулюють

договори купівлі-продажу, поставки, контрактації, не спростовує

висновку щодо самостійного характеру договору міни.

§ 2. Правове регулювання зберігання у товарному складі

Правове регулювання відносин, пов'язаних із діяльністю то- варних складів та зберіганням у товарному складі здійснюється нормами ЦК (ст. 956--966), ГК (ст. 294), а також Законом України від 23 грудня 2004 р. «Про сертифіковані товарні склади та

прості і подвійні складські свідоцтва»113, а також іншими норма- тивно-правовими актами.

Товарний склад -- це організація, що здійснює зберігання това- рів та надає пов'язані із зберіганням послуги на засадах підприєм- ницької діяльності. Отже, товарний склад є суб'єктом господарю- вання, що надає послуги на засадах підприємницької діяльності.

Особливим видом товарного складу є сертифікований то- варний склад -- товарний склад, який отримав сертифікат про відповідність надання послуг із зберігання, що має право видавати прості і подвійні складські свідоцтва на окремі групи товарів,

зазначені в сертифікаті про відповідність надання послуг із

зберігання (складські свідоцтва -- це товаророзпорядчі складські документи на пред'явника або іменні, що посвідчують право власності на товар, який зберігається на товарному складі).

Прикладом товарних складів, що здійснюють зберігання зерна

(суб'єктами зберігання зерна), є: зернові склади (елеватори, хлібні бази, хлібоприймальні, борошномельні і комбікормові під- приємства) та інші суб'єкти підприємницької діяльності, які беруть участь у процесі зберігання зерна (ч. 1 ст. 7 Закону України від 4 липня 2002 р. «Про зерно та ринок зерна в Україні»114).

Товарний склад визнається складом загального користування, якщо відповідно до закону, інших нормативно-правових актів або