Господарське право

лення грошового боргу за фактично поставлені товари, виконані роботи, надані послуги.

Векселі (переказні і прості) складаються у документарній формі на бланках з відповідним ступенем захисту від підроблення, форма та порядок виготовлення яких затверджуються Державною комісією з цінних паперів та фондового ринку за погодженням з Національним банком України з урахуванням норм Уніфікованого закону, і не можуть бути переведені у бездоку- ментарну форму (знерухомлені).

Вексель, який видається на території України і місце платежу за яким також знаходиться на території України, складається державною мовою. Найменування трасанта або векселедавця, інших зобов'язаних за векселем осіб заповнюється тією мовою, якою визначено офіційне найменування в їх установчих доку- ментах.

Вексель підписується:

від імені юридичних осіб -- власноручно керівником та го- ловним бухгалтером (якщо така посада передбачена штатним розписом юридичної особи) чи уповноваженими ними особами. Підписи скріплюються печаткою;

від імені фізичних осіб -- власноручно зазначеною фізичною особою або уповноваженою нею особою. Підпис скріплюється печаткою (у разі її наявності).

Платіж за векселем на території України здійснюється тільки в безготівковій формі.

Забороняється використовувати векселі як внесок до статутного фонду господарського товариства.

Вексель, опротестований нотаріусом (виконавчий напис но- таріуса) у встановленому законом порядку, є виконавчим доку- ментом.

Розрізняють два види векселів: простий і переказний.

Простий вексель -- це складений за суворо визначеною фор- мою документ, за яким боржник (векселедавець) приймає на себе абстрактне, нічим не обумовлене зобов'язання в зазначений

строк чи на вимогу здійснити платіж кредитору (векселедержателю) або тому, кому він накаже. При простому векселі платником є сам векселедавець.

Переказінциіййнивйеквіссенлиьк У(ткрраатїнтаи). ----200с4к.л--ад№ени10й. --заСтс.у6в3о9р. о визна- ченою формою документ, в якому міститься проста і нічим не

обумовлена пропозиція боржника, векселедавця (трасанта) іншій особі, платнику (трасату) в зазначений строк здійснити платіж кредитору, векселедержателю (ремітенту) або тому, кому він накаже.

Переказний вексель відрізняється від простого тим, що в цьому разі векселедавець сам платежу не здійснює, а переказує цей свій обов'язок на свого боржника (платника по векселю). Пере- казний вексель також може переказуватись одним держателем іншому. Відповідно до Положення «Про переказний і простий вексель» передаточний напис (індосамент) векселя здійснюється векселедержателем (індосантом) на зворотному боці векселя або на додатковому аркуші паперу (аллонж до векселя).

Для здійснення платежу вексель пред'являється платнику. Його згода на оплату векселя (акцепт) оформляється написом на векселі. При неодержанні платежу за векселем банк платника зобо- в'язаний подати вексель для опротестування від імені довірителя --

банку векселедержателя.

Відповідно до Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженої Міністерством юстиції 3 березня 2004 р.1, векселі для вчинення протесту про неоплату приймаються нотаріусами після закінчення дати платежу за векселем, але не пізніше 12-ї години наступного після цього строку дня.

Опротестований вексель видається векседержателю або упов- новаженій особі.

Запитання і завдання для самоконтролю

1. Назвіть відомі вам види банків.

2. Назвіть особливості створення державного банку.

3. В якому порядку здійснюється державна реєстрація банків?

4. Які документи подаються для отримання банківської ліцензії?

5. Назвіть види банківських операцій.

6. Дайте визначення поняття кредиту.

7. Які форми кредиту можуть використовуватися суб'єктами господарювання?

8. Назвіть види банківського кредиту.

9. За якими принципами здійснюється банківське кредитування?

10.Назвіть основні умови кредитного договору.

11.У чому полягають особливості отримання кредиту в іноземній валюті?

12.Які рахунки в установах банку можуть бути відкриті суб'єктам

господарювання?

13.Які документи подаються для відкриття рахунку?

14.В яких формах можуть здійснюватися безготівкові розрахунки

в господарському обороті?

15.Що таке платіжне доручення?

16.Що таке платіжна вимога-доручення?

17.В якому порядку здійснюються розрахунки акредитивами?

18.В яких випадках використовуються для розрахунків векселі?

ГЛАВА 26 ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ СТРАХОВОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

§ 1. Поняття страхової діяльності. Законодавство про страхову діяльність

В умовах функціонування ринкової економіки, основу якої складає господарська (підприємницька) діяльність з використанням різних форм власності, та механізму державного регулювання відносин у сфері економіки потреба суб'єктів господарської діяльності у захисті своїх майнових прав та охороню- ваних законом інтересів від різноманітних ризиків зростає.

Інтерес у створенні адекватного розвиненим економічним відносинам ринку страхових послуг проявляють не тільки суб'єкти господарювання, але і держава, яка заінтересована у страховому захисті державного майна. Ці питання вирішуються шляхом впровадження в Україні перевірених світовою практикою форм і видів страхування.

Відповідно до ч. 2 ст. 333 ГК страхування є однією із складових фінансової діяльності суб'єктів господарювання.

Страхування є однією з галузей економіки України, в якій за останні роки спостерігається зростання основних показників. Однак існують негативні чинники, які стримують розвиток ринку страхових послуг:

недосконалість захисту прав споживачів страхових послуг; низький рівень співвідношення страхових платежів з відрахуванням платежів, переданих на перестрахування українським страховикам, і валового внутрішнього продукту, незначна клієнтська база

страховиків, а також зосередження страхової діяльності переважно на майновому страхуванні юридичних осіб;

нерозвиненість довгострокового страхування життя, недер- жавного пенсійного забезпечення та відсутність правового ре- гулювання діяльності страховиків у сфері обов'язкового медичного страхування;

недостатність надійних фінансових інструментів для інвес- тування;

велика кількість страхових компаній з низьким рівнем капі- талізації, а також слабкий розвиток національного перестрахо- вого ринку;

використання страхового ринку суб'єктами господарювання для оптимізації оподаткування та витоку коштів за кордон;

недостатній рівень кадрового та наукового забезпечення стра- хового ринку;

низький рівень страхової культури населення.

Концепцією розвитку страхового ринку України до 2020 ро- ку1 передбачено, що основними принципами розвитку страхового ринку є:

вільний рух капіталів та страхових послуг на території України; захист прав споживачів страхових послуг, включаючи формування системи гарантування забезпечення виплат за договорами довгострокового страхування життя та за договорами страхування, передбаченими Законом України «Про недержавне пенсійне забезпечення»;

вільний вибір страховика;

прозорість діяльності учасників страхового ринку; уніфікація процедур страхування; використання міжнародного досвіду;

державне регулювання та нагляд у сфері страхування, а також формування системи запобіжного (пруденційного) нагляду, включаючи впровадження системи оцінки діяльності страховиків на основі застосування міжнародних стандартів обліку

і фінансової звітності;

невтручання органів державної влади в поточну діяльність учасників страхового ринку;

рівність перед законом усіх учасників страхового ринку;

функціонування страхового ринку на засадах вільної конкуренції.

Всі ці принципи реалізуються при здійсненні страхової ді- яльн1оОсфтіі.ційний вісник України. -- 2005. -- № 35. -- Ст. 2127.

Страхова діяльність -- це врегульована нормами права гос-

подарська діяльність страхових організацій з надання страхових послуг за рахунок сформованих страхових фондів, що здійснюється на підставі ліцензії, як правило, з метою отримання прибутку.

509 Зі змісту законодавства про страхування можна зроГлава 26

сновок, що страхова діяльність охоплює такі види господарської діяльності як: страхування, перестраховування і фінансову діяль- ність, пов'язану з формуванням, розміщенням страхових резервів та їх управлінням.

Страхуванням у сфері господарювання є діяльність, спрямована на покриття довготермінових та короткотермінових ризиків суб'єктів господарювання з використанням заощаджень через кредитно-фінансову систему або без такого використання (ч. 5 ст. 333 ГК).

Згідно з ч. 1 ст. 352 ГК страхування -- це діяльність спеціально уповноважених державних організацій та суб'єктів господарювання

(страховиків), пов'язана з наданням страхових послуг юридичним особам або громадянам (страхувальникам) щодо захисту їх майнових інтересів у разі настання визначених законом чи договором страхування подій (страхових випадків), за рахунок грошових фондів, які формуються шляхом сплати страху- вальниками страхових платежів.

Відносини щодо здійснення страхової діяльності регулюються рядом нормативно-правових актів, які залежно від сфери їх дії поділяються на загальне законодавство про підприємництво (в частині, що стосується підприємницької діяльності на страховому ринку) і спеціальне законодавство про страхову діяльність як окремий вид підприємництва.

Серед загальних нормативно-правових актів, що застосову- ються для регулювання страхової підприємницької діяльності, передусім слід назвати Господарський та Цивільний кодекси України, закони України «Про господарські товариства», «Про ліцензування певних видів господарської діяльності» тощо.

Систему спеціального законодавства про страхову діяльність очолює Закон України від 7 березня 1996 р. (в редакції Закону України від 4 жовтня 2001 р.) «Про страхування»1, що регулює відносини в сфері страхування і спрямований на утворення ринку страхових послуг, посилення страхового захисту майнових інтересів підприємств, установ, організацій та громадян.

Серед актів спеціального законодавства можна виділити ряд постанов Кабінету Міністрів України: від 13 липня 1998 р. № 1083

«Про порядок та умови обов'язкового авіаційного страхування»136,

від 17 серпня 1998 р. № 1280 «Про впровадження механізму

5с1т0рахування експортних та кредитних ризиків»137, від 2Г9лаквваіт1н0я

1999 р. № 747 «Про впорядкування діяльності страхових брокерів»138 та інші.

Слід зазначити, що відповідно до наказу Міністерства фінансів тимчасово, до затвердження Міністерством фінансів України нормативно-правових актів з питань страхової діяльності і набуття ними чинності, застосовуються нормативно-правові акти Комітету

у справах нагляду за страховою діяльністю, який було ліквідовано згідно з Указом Президента України від 15 грудня 1999 року №

1573 «Про зміни у структурі центральних органів виконавчої влади».

Важливе місце в системі законодавства про страхову діяльність відводиться Правилам страхування, що розробляються страховиком для кожного виду страхування окремо і підлягають затвердженню Уповноваженим органом при видачі ліцензії на право здійснення відповідного виду страхування.

Відповідно до ст. 17 Закону «Про страхування» Правила страхування повинні містити: перелік об'єктів страхування;

порядок визначення розмірів страхових сум та (або) розмірів страхових виплат; страхові ризики;

виключення із страхових випадків і обмеження страхування; строк та місце дії договору страхування; порядок укладення договору страхування; права та обов'язки сторін;

дії страхувальника у разі настання страхового випадку; перелік документів, що підтверджують настання страхового випадку та розмір збитків;

порядок і умови здійснення страхових виплат; строк прийняття рішення про здійснення або відмову в здійсненні страхових виплат; причини відмови у страховій виплаті або виплаті страхового

відшкодування;

умови припинення договору страхування;

порядок вирішення спорів;

страхові тарифи за договорами страхування іншими, ніж до- говори страхування життя;

страхові тарифи та методику їх розрахунку за договорами страхування життя; особливі умови.

Уповноважений орган має право відмовити у видачі ліцензії, якщо подані правила страхування суперечать чинному законодавству та не відповідають вимогам цієї статті.

У разі коли до правил страхування вносяться зміни, страховик повинен подати ці зміни Уповноваженому органу для погодження.

§ 2. Правове становище учасників страхової діяльності

Головними учасниками, які здійснюють страхову діяльність, є страховики -- юридичні особи, які створені у формі акціонерних, повних, командитних товариств або товариств з додатковою відповідальністю згідно з Законом України «Про господарські товариства» з урахуванням особливостей, передбачених Законом

«Про страхування», а також які одержали у встановленому порядку ліцензію на здійснення страхової діяльності. Учасників страховика повинно бути не менше трьох. Страхова діяльність в Україні здійснюється виключно страховиками -- резидентами України.

В окремих випадках, встановлених законодавством України, страховиками визнаються державні організації, які створені і діють відповідно до Закону «Про страхування».

Загальний розмір внесків страховика до статутних фондів інших страховиків України не може перевищувати 30 відсотків його власного статутного фонду, в тому числі розмір внеску до статутного фонду окремого страховика не може перевищувати 10 відсотків. Ці вимоги не поширюються на страховика, який здійснює види страхування інші, ніж страхування життя, у разі здійснення ним внесків до статутного фонду страховика, який здійснює страхування життя.

При створенні страховика або збільшенні зареєстрованого статутного фонду статутний фонд повинен бути сплачений ви- ключно в грошовій формі. Дозволяється формування статутного фонду страховика цінними паперами, що випускаються державою, за їх номінальною вартістю в порядку, визначеному спеціальним уповноваженим центральним органом виконавчої влади у справах нагляду за страховою діяльністю (далі -- Уповноважений орган), але не більше 25 відсотків загального розміру статутного фонду.

Законом встановлені певні особливості формування статутного

фонду страхової компанії. Забороняється використовувати для формування статутного фонду векселі, кошти страхових резервів, а також кошти, одержані в кредит, позику та під заставу, і вносити нематеріальні активи.

Відповідно до ст. 8 Закону «Про страхування» страхова діяльність підлягає ліцензуванню.

Уповноважений орган, яким є Державна комісія з регуГллюавваан1н0я ринків фінансових послуг в Україні, здійснює в установленому порядку ліцензування діяльності фінансових установ, затверджує ліцензійні умови провадження діяльності з надання фінансових послуг і порядок контролю за їх додержанням; видає страховикам ліцензію на проведення конкретних видів страхування і перестраховування, передбачених статтями 6, 7 Закону «Про страхування»139. Ліцензійні умови провадження страхової діяльності затверджені розпорядженням Державної комісії

з регулювання ринків фінансових послуг України від 28 серпня 2003 р. № 40140.

Страховики, які отримали ліцензію на страхування життя, не мають права займатись іншими видами страхування.

Статтею 38 Закону «Про страхування» встановлено, що для одержання ліцензії страховик подає Уповноваженому органу заяву, до якої додаються:

копії установчих документів та копія свідоцтва про реєстрацію;

довідки банків або висновки аудиторських фірм (аудиторів), що підтверджують розмір сплаченого статутного фонду;

довідка про фінансовий стан засновників страховика, під- тверджена аудитором (аудиторською фірмою), якщо страховик створений у формі повного чи командитного товариствГалаабвоа товариства з додатковою відповідальністю;

правила (умови) страхування;

економічне обгрунтування запланованої страхової (перестра- хувальної) діяльності;

інформація про учасників страховика, голову виконавчого органу та його заступників, копія диплома голови виконавчого органу страховика або його першого заступника про вищу еко- номічну або юридичну освіту, копія диплома головного бухгалтера страховика про вищу економічну освіту, інформація про наявність відповідних сертифікатів у випадках, передбачених Уповноваженим органом.

Уповноважений орган зобов'язаний розглянути заяву стра- ховика про видачу йому ліцензії у строк, що не перевищує 30 ка- лендарних днів з часу одержання всіх передбачених цією статтею документів.

Відповідно до ст. 39 Закону «Про страхування» підставою для відмови у видачі юридичній особі ліцензії на здійснення страхової діяльності може бути невідповідність документів, що додаються до заяви, вимогам чинного законодавства України.

Про відмову у видачі ліцензії Уповноважений орган повідомляє юридичну особу в письмовій формі з зазначенням причини відмови. Спори про відмову у видачі або відкликанні ліцензії розгля-

даються у судовому порядку.

Страхова організація (страхових) як господарське товариство може створювати свої філії і представництва, проте здійснювати страхову діяльність мають право лише філії.

Філія страховика -- це відокремлений підрозділ страховика, який не є юридичною особою, може мати власну назву, яка повинна використовуватися згідно з Положенням про філію, має відокремлений баланс та здійснює страхову діяльність по видах, на які страховик одержав ліцензії, і право на проведення яких було надане філії загальними зборами учасників страховика в повному обсязі або з обмеженнями.

Представництво страховика -- це відокремлений підрозділ страховика, який не є юридичною особою, діє у відповідності з Положенням про представництво, не має права займатися стра- ховою, а також будь-якою підприємницькою діяльністю. Пред- ставництво виконує функції і задачі сприяння організації і здійс- ненню статутної діяльності страховика, виступає від імені стра- ховика та фінансується останнім.

Оскільки страхові організації (компанії) створююГтльасява 2як6 господарські товариства, їх ліквідація здійснюється в порядку, передбаченому чинним законодавством України.

Реорганізація страховика (злиття, приєднання, поділ, виділення, перетворення) проводиться у порядку, визначеному чинним законодавством, з урахуванням особливостей по забезпеченню правонаступництва щодо укладання договорів страхування, встановлених Уповноваженим органом.

У тих випадках, коли реорганізація страховика проводиться за рішенням Уповноваженого органу, така реорганізація передбачає:

реорганізацію у страхового посередника відповідно до норма- тивних актів, що регулюють діяльність страхових посередників;

об'єднання кількох страховиків із визначенням порядку пе- редачі страхових зобов'язань за умови погодження на це власників страховиків;

залучення до числа учасників страховика інших страховиків (у тому числі іноземних страховиків) за умови проведення ними всіх розрахунків за зобов'язаннями та боргами страховика, строк сплати яких уже настав.

При ліквідації страховика у разі, коли учасники страховика прийняли таке рішення і страховик не має зобов'язань перед страхувальниками, Уповноважений орган приймає рішення про виключення страховика з Єдиного державного реєстру страховиків (перестраховиків).

Ліквідація страховика, що має зобов'язання перед страху- вальниками, у разі визнання його банкрутом здійснюється у по- рядку, визначеному законом.

Виключення страховика з державного реєстру суб'єктів під- приємницької діяльності органами державної влади і органами місцевого самоврядування у зв'язку з його ліквідацією або реор- ганізацією здійснюється тільки після внесення відповідних змін у Єдиний державний реєстр страховиків (перестраховиків).

Діяльність на ринку страхових послуг здійснюють також страхові посередники -- страхові агенти, які провадять свою ді- яльність згідно з Положенням про порядок провадження діяльності страховими посередниками, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 18 грудня 1996 р. № 1523.

Агентська діяльність -- це діяльність суб'єктів підприєм- ницької діяльності, уповноважених діяти від імені та на підставі доручення одного або більше страховиків, щодо рекламування,

консультування, пропонування страхувальникам страхових послуг та проведення роботи, пов'язаної з укладенням та виконанням договорів страхування (підготовка і укладення договорів страхування, виконання робіт з обслуговування договорів), у тому числі оформлення всіх необхідних документів для своєчасної виплати страхових сум або страхового відшкодування, а також здійснення цих виплат;

Неналежний контроль страховика за діяльністю його страхових агентів кваліфікується як порушення страхового законодавства.

На страховому ринку України функціонують і інші учасники, які справляють певний вплив на страхову діяльність.

Так, відповідно до ст. 13 Закону «Про страхування» страховики можуть утворювати спілки, асоціації та інші об'єднання для координації своєї діяльності, захисту інтересів своїх членів та здійснення спільних програм, якщо їх утворення не суперечить законодавству України. Ці об'єднання не можуть займатися страховою діяльністю, а тому не можуть біти визнані її суб'єктами. Об'єднання страховиків діють на підставі статутів і набувають

прав юридичної особи після їх державної реєстрації. Орган, що здійснює реєстрацію об'єднань страховиків, у десятиденний термін

з дня реєстрації повідомляє про це Уповноважений орган.

Одним із таких об'єднань страховиків є Моторне (транспортне) страхове бюро України, правове становище якого визначене Законом України від 1 липня 2004 р. «Про обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів»1.

Моторне (транспортне) страхове бюро України (МТСБУ) є

єдиним об'єднанням страховиків, які здійснюють обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників на- земних транспортних засобів за шкоду, заподіяну третім особам. Участь страховиків у МТСБУ є умовою здійснення діяльності щодо обов'язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів.

МТСБУ є непідприємницькою (неприбутковою) організацією і здійснює свою діяльність відповідно до Закону, законодавства України та свого Статуту.

Статут МТСБУ затверджується зборами засновників (членів) МТСБУ, погоджується з Уповноваженим органом та реєструється відповідно до вимог законодавства.

МТСБУ не може виступати засновником чи співзасновни- ком юридичних осіб, що займаються підприємницькою діяльністю та/або мають на меті одержання прибутку.

Основними завданнями МТСБУ є:

здійснення виплат із централізованих страхових резервних фондів компенсацій та відшкодувань на умовах, передбачених Законом;

управління централізованими страховими резервними фондами, що створюються при МТСБУ для забезпечення виконання покладених на нього функцій;

забезпечення членства України в міжнародній системі авто- мобільного страхування «Зелена картка» та виконання загаль- новизнаних зобов'язань перед уповноваженими організаціями інших країн -- членів цієї системи;

збирання необхідної інформації про обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності для узагальнення та внесення пропозицій щодо удосконалення механізму здійснення обов'язкового страхування цивільно-правової відповідальності;

співробітництво з уповноваженими організаціями інших країн у галузі страхування цивільно-правової відповідальності, координація обов'язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників та/або водіїв транспортних засобів -- нерезидентів у разі в'їзду їх на територію України та власників та/або водіїв транспортних засобів -- резидентів -- у разі їх виїзду за межі України;

співробітництво з органами Міністерства внутрішніх справ України та іншими органами державної влади з питань обов'яз- кового страхування цивільно-правової відповідальності;

розробка зразків страхових полісів і договорів обов'язкового страхування цивільно-правової відповідальності, що затвер- джуються Уповноваженим органом;

надання страховикам інформації щодо страхових випадків стосовно конкретних страхувальників.

МТСБУ є гарантом відшкодування шкоди: на території країн -- членів міжнародної системи автомобільного страхування «Зелена картка», заподіяної власниками та/або користувачами зареєстрованих в Україні транспортних засобів, якщо такі власники та/або користувачі надали іноземним компетентним органам страховий сертифікат «Зелена картка», виданий від імені страховиків -- членів МТСБУ;

на території України, заподіяної водіями -- нерезидентами, на умовах та в обсягах, встановлених законодавством про обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності та принципами взаємного врегулювання шкоди на території країн -- членів міжнародної системи автомобільного страхування «Зелена картка», за інших обставин, визначених чинним законодавством про цивільно-правову відповідальність.

У разі якщо МТСБУ відповідно до правил міжнародної системи автомобільного страхування «Зелена картка» було здійснене відшкодування шкоди за страховика -- члена об'єднання або за власника та/або користувача зареєстрованого в Україні транспортного засобу, який використовував за кордоном підро- блений або змінений у незаконний спосіб страховий сертифікат

«Зелена картка» та спричинив дорожньо-транспортну пригоду, відповідні витрати МТСБУ мають бути компенсовані такими особами в повному обсязі у порядку, визначеному для міжнародної системи автомобільного страхування «Зелена картка».

Страховики, які мають дозвіл на страхування відповідальності операторів ядерних установок за шкоду, що може бути заподіяна внаслідок ядерного інциденту, зобов'язані утворити ядерний страховий пул, який є юридичною особою, що утримується за рахунок коштів страховиків.

§ 3. Державний нагляд за страховою діяльністю

Державний нагляд за страховою діяльністю здійснюється з

метою дотримання вимог законодавства України про страхування, ефективного розвитку страхових послуг, запобігання неплато- спроможності страховиків та захисту інтересів страхувальників.

Державний нагляд за страховою діяльністю на території

України здійснюється Уповноваженим органом (Державною

комісією з регулювання ринків фінансових послуг України) та його органами на місцях.

Основними функціями Уповноваженого органу є:

1) ведення єдиного державного реєстру страховиків (пере- страховиків) та державного реєстру страхових та перестрахо- вих брокерів;

2) видача ліцензій страховикам на здійснення страхової ді- яльності та проведення перевірок їх відповідності виданій ліцензії;

3) видача свідоцтв про включення страхових та перестрахо-

вих брокерів до державного реєстру страхових та перестрахо- вих брокерів та проведення перевірки додержання ними законодавства про посередницьку діяльність у страхуванні та перестрахуванні і достовірності їх звітності;

4) проведення перевірок щодо правильності застосування страховиками (перестраховиками) та страховими посередниками законодавства про страхову діяльність і достовірності їх звітності;

5) розроблення нормативних та методичних документів з пи- тань страхової діяльності, що віднесена цим Законом до компе- тенції Уповноваженого органу;

6) узагальнення практики страхової діяльності і посеред- ницької діяльності на страховому ринку, розроблення і подання у встановленому порядку пропозицій щодо розвитку і вдосконалення законодавства України про страхову і посередницьку діяльність у страхуванні та перестрахуванні;

7) прийняття у межах своєї компетенції нормативно-правових актів з питань страхової і посередницької діяльності у страхуванні та перестрахуванні;

8) проведення аналізу додержання законодавства об'єднаннями страховиків і страхових посередників;

9) здійснення контролю за платоспроможністю страховиків відповідно до взятих ними страхових зобов'язань перед страху- вальниками;

10) забезпечення проведення дослідницько-методологічної

роботи з питань страхової і посередницької діяльності у страху- ванні та перестрахуванні, підвищення ефективності державного нагляду за страховою діяльністю;

11) встановлення правил формування, обліку і розміщення страхових резервів та показників звітності;

12) проведення і координація у визначеному законодавством порядку навчання, підготовки і перепідготовки кадрів та вста-

новлення кваліфікаційних вимог до осіб, які провадять діяльність на страховому ринку, організація нарад, семінарів, конференцій з питань страхової діяльності;

13) участь у міжнародному співробітництві у сфері страхування

і посередницької діяльності у страхуванні та перестрахуванні, вивчення, узагальнення, поширення світового досвіду, організація виконання міжнародних договорів України з цих питань;

14) здійснення організаційно-методичного забезпечення про- ведення актуарних розрахунків.

Уповноважений орган може здійснювати інші функції, не- обхідні для виконання покладених на нього завдань.

Здійснюючи державний нагляд за страховою діяльністю, Уповноважений орган має право:

1) одержувати в установленому порядку від страховиків звітність про страхову діяльність, інформацію про їх фінансове становище та необхідні пояснення щодо звітних даних, а від підприємств, установ (у тому числі банків), організацій і громадян

-- інформацію, необхідну для виконання покладених на нього завдань;

2) проводити перевірку щодо правильності застосування стра- ховиками законодавства України про страхову діяльність і до- стовірності їх звітності за показниками, що характеризують ви- конання договорів страхування, не частіше одного разу на рік призначати проведення за рахунок страховика додаткової обо- в'язкової аудиторської перевірки з визначенням аудитора;

3) видавати приписи страховикам про усунення виявлених порушень вимог законодавства про страхову діяльність, а у разі їх невиконання зупиняти чи обмежувати дію ліцензій цих страховиків до усунення виявлених порушень або приймати рішення про відкликання ліцензій та виключення з державного реєстру страховиків (перестраховиків);

4) проводити тематичні перевірки діяльності страховика у випадках необхідності перевірки фактів, викладених у скаргах, заявах, зверненнях страхувальників, достовірності показників звітності, виконання вимог раніше наданих приписів, за дору- ченням правоохоронних органів або органів державної влади, зустрічні перевірки достовірності і правильності укладених до- говорів страхування та перестрахування та у разі надходження інформації від страхувальників про порушення;

5) одержувати від страхових та перестрахових брокерів уста-

новлену звітність про їх діяльність та інформацію про укладені договори, а також необхідні пояснення щодо цих даних;

6) видавати приписи страховим посередникам про усунення виявлених порушень законодавства, а у разі їх невиконання приймати рішення про виключення страхового або перестрахо- вого брокера з державного реєстру страхових та перестрахових брокерів;

7) одержувати в установленому порядку від аварійних комі- сарів інформацію, необхідну для виконання покладених на нього завдань, у тому числі інформацію про обставини і причини настання страхового випадку та заподіяну шкоду;

8) створювати комісії та робочі групи для проведення пере- вірок діяльності страховиків та страхових посередників;

9) здійснювати контроль за достовірністю та повнотою ін- формації, що надається учасниками страхового ринку;

10) одержувати безоплатно від органів виконавчої влади ін- формацію та статистичну звітність, необхідну для виконання покладених на нього завдань;

11) звертатися до суду з позовом про скасування державної реєстрації страховика (перестраховика) або страхового посередника

у випадках, передбачених законом. має право:

Як одну з форм державного регулювання страхової діяльності можна розглядати примусову санацію страховика, проведення якої Уповноважений орган має право призначити у разі:

невиконання ним зобов'язань перед страхувальниками протягом трьох місяців;

недосягнення ним визначеного законом розміру статутного фонду;

настання інших випадків, визначених чинним законодавством

України.

Примусова санація передбачає:

проведення комплексної перевірки фінансово-господарської діяльності страховика, в тому числі обов'язкової аудиторської перевірки;

визначення Уповноваженим органом управляючої особи, без згоди якої не може здійснюватися фінансове, господарське і кадрове управління страховиком;

встановлення заборони на вільне користування майном стра-

ховика та прийняття страхових зобов'язань без дозволу Упов- новаженого органу;

встановлення обов'язкового для виконання графіка здійснення розрахунків із страхувальниками;

прийняття рішення про ліквідацію або реорганізацію стра- ховика.

Запитання і завдання для самоконтролю

1. На яких принципах розвивається страховий ринок України?

2. Дайте визначення поняття страхової діяльності.

3. Назвіть основні нормативно-правові акти, що регулюють страхову діяльність.

4. Які положення повинні містити Правила страхування?

5. Охарактеризуйте правове становище страхових організацій.

6. В якому порядку здійснюється ліцензування страхової діяль- ності?

7. Назвіть відомі вам об'єднання страховиків.

8. Назвіть основні функції Уповноваженого органу щодо здійс- нення державного нагляду за страховою діяльністю.

9. Якими правами наділений Уповноважений орган при здійс-

ненні державного нагляду за страховою діяльністю?

ГЛАВА 27 ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ ЦІН ТА ЦІНОУТВОРЕННЯ

§ 1. Поняття та функції ціни. Політика ціноутворення

Основу ціни як економічної категорії становить вартість това- ру, величина якої визначається суспільне необхідними затратами праці. Як зазначав відомий український економіст М. I. Туган- Барановський, «ціна вільно виробленого товару визначається тими видатками на його виробництво, які дають змогу виробити товару стільки, скільки його потребує ринок»141.

Разом з тим ціна є вираженням узгодженого продавцем і по- купцем грошового або іншого майнового еквівалента, який по- купець згоден заплатити за переданий йому товар (роботи, по-

слуги).

Суб'єктивістські та волюнтаристські уявлення щодо ціно- утворення, які мали місце в нашій країні, коли ігнорувалися вимоги об'єктивних економічних законів (передусім закону вартості та закону розподілу за працею), зумовили те, що ціни лише фіксували рівень витрат того чи іншого виробництва, що склався. В багатьох випадках цей рівень був досить далеким від суспільне необхідних

витрат. Відірвані від об'єктивної вартісної бази, ціни, таким чином, перестали відповідати суспільне необхідним затратам праці і по суті перетворилися на планово-обліковий вимірювач. Цілком зрозуміло, що така система цін не могла застосовуватися в умовах реформування економіки, фундаментальним моментом якого у сфері ціноутворення є найбільш повне відображення в нових цінах суспільне необхідних затрат праці.

За такої умови ціна щонайкраще виконує властиві їй функції в період побудови ринкових відносин, а саме:

1) функцію обліку і виміру затрат суспільної праці. Виконуючи її, ціна виступає одним з найважливіших показників на- родногосподарського виробництва, є орієнтиром для прийняття господарських рішень;

2) функцію пропорційності та рівноваги в господарстві. Саме через ціну здійснюється зв'язок між виробництвом і споживанням, пропозицією і попитом. В умовах пропорційного розподілу засобів виробництва і праці між галузями рівновага на ринку підтримується за допомогою цін, що відповідають суспільне необхідним затратам;

3) стимулюючу функцію. В народному господарстві ціни мо- жуть сприяти або перешкоджати збільшенню виробництва і спо- живання тих або інших товарів. Так, занижені ціни, які не за- безпечують нормальну рентабельність або завдають збитків, не зацікавлюють підприємства у нарощуванні обсягів виробництва. Разом з тим завищені ціни, які дають змогу отримати надмірний прибуток, створюють для підприємства незаслужені економічні привілеї і водночас можуть викликати розширення виробництва, що не відповідає суспільним потребам;

4) розподільчу функцію, пов'язану з можливістю відхилення ціни від вартості. Так, встановлення високих цін на певну продукцію (товар) дає змогу державі перерозподіляти кошти шляхом встановлення дотацій на інші товари (послуги)142.

Ринкові перетворення в економіці спрямовані на кардинальну перебудову не лише існуючої системи цін і методології їх вста- новлення, а й організації самого процесу ціноутворення. Підви- щення відповідальності господарюючих суб'єктів за результати своєї господарської діяльності, з одного боку, і необхідність ре- організації в діяльності органів ціноутворення та контролю за цінами, -- з іншого визначили лінію на демократизацію цінової політики.

Цінова політика, як один з основних напрямів економічної політики держави, спрямована на регулювання державою відносин обміну між суб'єктами ринку з метою забезпечення еквівалентності

в процесі реалізації національного продукту, дотримання необхідної паритетності цін між галузями та видами господарської діяльності, а також забезпечення стабільності оптових та роздрібних цін (ст. 10 ГК)

Відповідно до статті 7 Закону «Про економічну самостійність Української РСР»143 політика ціноутворення на території України належить до її компетенції і визначається її законодавством.

Головну роль у цьому законодавстві відіграє Закон України від 3 грудня 1990 р. «Про ціни і ціноутворення», який визначає основні принципи встановлення та застосування цін і тарифів та організацію контролю за їх дотриманням на території України. Закон поширюється на всі підприємства та організації незалежно від форм власності, підпорядкованості й методів організації праці та виробництва.

§ 2. Види цін та порядок їх встановлення

Залежно від способу встановлення, суб'єктів ціноутворення, сфери застосування тощо та відповідно до чинного законодавства в Україні застосовуються різні види цін і тарифів. За способом встановлення ціни і тарифи поділяються на:

вільні ціни і тарифи, що, в свою чергу, поділяються на договірні та ціни, що встановлюються самостійно суб'єктами госпо- дарювання;

державні фіксовані та регульовані ціни і тарифи.

Суб'єкти господарювання, як встановлено ч. 3 ст. 189 ГК, мо- жуть використовувати у господарській діяльності вільні ціни, державні фіксовані ціни та регульовані ціни -- граничні рівні цін або граничні відхилення від державних фіксованих цін.

Вільні ціни і тарифи встановлюються на всі види продукції, товарів і послуг, за винятком тих, на які встановлено державні ціни (ч. 1 ст. 190 ГК). Вільні ціни визначаються суб'єктами гос- подарювання самостійно за згодою сторін, а у внутрішньогос- подарських відносинах -- також за рішенням суб'єкта господа- рювання (ч. 2 ст. 190 ГК).

Державні фіксовані та регульовані ціни і тарифи встанов- люються на ресурси, що справляють визначальний вплив на за- гальний рівень і динаміку цін, на товари і послуги, що мають суттєве соціальне значення для населення. Перелік зазначених ресурсів, продукції, послуг затверджує Кабінет Міністрів України (ч. 1 ст. 191 ГК).

Відповідно до закону державні ціни встановлюються також на продукцію (послуги) суб'єктів господарювання -- природних монополістів. Переліки видів продукції (послуг) зазначених суб'єктів затверджуються Кабінетом міністрів України (ч. 2 ст. 191 ГК).

Законом може бути передбачено встановлення комунальних цін на продукцію та послуги, виробництво яких здійснюється комунальними підприємствами ( ч. 4 ст. 191 ГК).

Державне регулювання цін і тарифів здійснюється шляхом встановлення:

а) фіксованих державних та комунальних цін;

б) граничних рівнів цін;

в) граничних рівнів торговельних надбавок і постачальницьких винагород;

г) граничних нормативів рентабельності або

д) шляхом запровадження обов'язкового декларування зміни цін (ч. 5 ст. 191 ГК).

Постановою Кабінету Міністрів України від 21 жовтня 1994 р.

№ 733 «Про ціноутворення в умовах реформування економі- ки»144 намічено скоротити обсяги державного регулювання цін і тарифів, обмеживши їх тільки природними та окремими штучними монополіями.

Державні фіксовані та регульовані ціни встановлюються державними органами України. Постановою від 25 грудня 1996 р.

№ 1548 Кабінет Міністрів затвердив Повноваження центральних органів виконавчої влади, Ради Міністрів Автономної Республіки Крим, обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій, виконавчих органів міських рад щодо регулювання цін і тарифів на окремі види продукції, товарів і послуг (додаток до постанови). До органів, наділених повноваженнями щодо встановлення цін і тарифів цією постановою віднесені Мінекономіки145, Мінтранс, Мінфін, Міносвіти, інші міністерства та відомства146, а також Рада Міністрів Автономної Республіки Крим, обласні та міські (міст Києва і Севастополя) державні адміністрації. Державні ціни повинні враховувати середньогалузеву собівартість продукції і забезпечувати мінімальний рівень рента-

. Якщо цей ріве5н26ь рентабельності не забезпечується державними цінами, то держава повинна забезпечити його дотацію за умови, що продукція підприємства є суспільно необхідною.

Крім розглянутих вище Кабінет Міністрів України може вводити інші методи державного регулювання цін.

Певні особливості має ціноутворення при здійсненні екс- портних та імпортних операцій. Відповідно до ч. 4 ст. 189 ГК та ст. 11 Закону України «Про ціни і ціноутворення» у розрахунках із зарубіжними партнерами застосовуються контрактні

(зовнішньоторговельні) ціни, що формуються відповідно до цін і умов світового ринку та індикативних цін.

Важливе значення для впорядкування ціноутворення при здійсненні експортно-імпортних операцій суб'єктами зовнішньо- економічної діяльності України має Указ Президента України від 10 лютого 1996 р. «Про заходи щодо вдосконалення кон'юнктурно- цінової політики у сфері зовнішньоекономічної діяльності» та затверджене ним Положення про індикативні ціни у сфері зовнішньоекономічної діяльності1.

За загальним правилом контрактні ціни у сфері зовнішньо- економічної діяльності визначаються її суб'єктами на договірних засадах з урахуванням попиту та пропозиції, а також інших факторів, які діють на відповідних ринках на час укладання зовнішньоекономічних угод (контрактів).

Проте у ряді випадків Міністерство економіки України може запроваджувати індикативні ціни на товари, які є обов'язковими до використання суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності усіх форм власності при укладанні та здійсненні зовнішньоекономічних угод.

Під індикативними розуміються ціни на товари, які відпо- відають цінам, що склалися чи складаються на відповідний товар на ринку експорту або імпорту на момент здійснення експортної

(імпортної) операції з урахуванням умов поставки та умов здійснення розрахунків, визначених згідно з законодавством України.

Міністерство економіки України може запроваджувати ін- дикативні ціни на товари:

щодо експорту яких застосовано антидемпінгові заходи або розпочато антидемпінгові розслідування чи процедури в Україні або за її межами;

щодо яких застосовуються спеціальні імпортні процедури відповідно до ст. 19 Закону України «Про зовнішньоекономічну діяльність»;

щодо експорту яких встановлено режим квотування, ліцен- зування;

щодо експорту яких встановлено спеціальні режими;

експорт яких здійснюється у порядку, передбаченому ст. 20

Закону України «Про зовнішньоекономічну діяльність»;

в інших випадках на виконання міжнародних зобов'язань

України.

Індикативні ціни розробляє Міністерство економіки України та уповноважені ним організації на базі результатів аналізу інформації, одержаної від митних, фінансових, статистичних державних органів, банківських, інформаційних та інших установ і організацій України, з інших джерел, за відповідними методиками. При цьому враховуються стандарти якості товарів, чинні в Україні та визнані у світовій практиці, передбачені законодавством України умови поставки і розрахунків, стан кон'юнктури зовнішніх та внутрішніх ринків, цінова інформація та прогнози щодо можливих цінових коливань, контрактна практика щодо відповідного товару на відповідному ринку та інша інформація кон'юнктурно-цінового характеру.

Рішення про запровадження індикативних цін на відповідні товари приймає та переліки індикативних цін затверджує Міні- стерство економіки України147.

Таке рішення та переліки індикативних цін публікуються Міністерством економіки України або уповноваженими ним організаціями в газеті «Урядовий кур'єр» не менш як раз на місяць.

З огляду на те, коли і кому реалізуються продукція та товари, усі ціни (і вільні, і державні фіксовані та регульовані) поділяються на оптові та роздрібні.

Оптові (відпускні) ціни застосовуються при розрахГулнакваах 1м2іж підприємствами і організаціями-товаровиробниками і споживачами (покупцями) продукції і товарів. Оптова ціна в таких випадках включає в себе собівартість, прибуток (норматив прибутку) і податок на додану вартість148.

Якщо продукцію (товар) віднесено у встановленому зако- нодавством порядку до підакцизних, до її ціни включається ак- цизний збір -- непрямий податок на високорентабельні та мо- нопольні товари149. У такому разі податок на додану вартість об- числюється з урахуванням суми акцизного збору.

У випадках реалізації продукції (товарів) через посередників за вільними цінами до ціни включаються також постачальницько- збутові надбавки (націнки), граничний розмір яких може обмежуватися державою150.

Роздрібні ціни на товари формуються, виходячи з оптової ціни, шляхом включення до неї торговельної надбавки (націнки). Ці ціни застосовуються у відносинах між підприємствами торгівлі та населенням, що споживає товари.

При розрахунках за продану сільськогосподарськими това- ровиробниками сільськогосподарську продукцію застосовують закупівельні ціни.

§ 3. Правове регулювання контролю за додержанням дисципліни цін та відповідальність за її порушення

Контроль за додержанням державної дисципліни цін є одним з видів державного контролю за діяльністю господарюючих суб'єктів. Державний контроль за цінами здійснюється головним чином при встановленні і застосуванні державних фіксованих та регульованих цін і тарифів. Щодо сфери дії вільних цін контролюється правомірність їх застосування (зокрема, шляхом декларування) та додержання вимог антимонопольного законодавства.

Контроль за додержанням державної дисципліни цін здійс- нюють спеціальні органи -- державні інспекції з контролю за ці- нами, систему яких очолює Державна інспекція з контролю за цінами, що функціонує у складі Міністерства економіки України. В умовах переходу економіки на ринкові принципи органи державного контролю за цінами перебудовують свою роботу в напрямі здійснення перевірок основних засад формування собі- вартості продукції (робіт, послуг) у структурі цін, а також вимог антимонопольного законодавства.

Закон «Про ціни і ціноутворення» не регулює детально пра- вовий статус державних органів контролю за цінами, права та обов'язки їхніх посадових осіб. Він лише містить норму, відповідно до якої державні органи, що здійснюють контроль за цінами, та їх посадові особи мають права, виконують обов'язки і несуть відповідальність, передбачені Законом України «Про державну податкову службу в Україні»1, крім повноважень, передбачених пунктами 6--9 ст. 11 вказаного Закону. Виходячи з того, що завдання і функції державних податкових інспекцій і державних інспекцій з контролю за цінами суттєво відрізняються, в Законі

«Про ціни і ціноутворення» доцільно повніше і детальніше визначити правовий статус державних органів з контролю за цінами.

Відповідно до чинного законодавства державні інспекції з контролю за цінами мають, зокрема, право:

здійснювати на підприємствах, в установах і організаціях не- залежно від форм власності перевірки грошових документів, бух- галтерських книг, звітів, кошторисів та інших документів;

одержувати від службових осіб у письмовій формі пояснення, довідки, відомості з питань, що виникають під час перевірок;

обстежувати будь-які виробничі, складські, торговельні при- міщення підприємств, установ і організацій незалежно від форм власності та місця їх знаходження;

вимагати від керівників та інших службових осіб підприємств, установ, організацій усунення виявлених порушень законодавства про ціни;

зупиняти операції підприємств за розрахунковими, валютними, іншими рахунками в банках у разі відмови у проведенні документальної перевірки та в інших передбачених законом випадках;

накладати адміністративні штрафи на керівників та інших службових осіб підприємств, установ, організацій за порушення державної дисципліни цін.

Закон зобов'язує господарюючих суб'єктів у встановленому порядку подавати необхідну інформацію для здійснення контролю за правильністю встановлення і застосування цін.

Відповідальність господарюючих суб'єктів за порушення дер- жавної дисципліни цін встановлена Законом України «Про ціни і ціноутворення» (ст. 14), а також іншими актами законодавства, чинними на території України. Так, вся необґрунтовано одержана підприємством, організацією сума виручки в результаті порушення державної дисципліни цін підлягає вилученню в доход відповідного бюджету залежно від підпорядкованості підприємства, організації. Крім того, у позабюджетні фонди місцевих рад стягується штраф у двократному розмірі необґрунтовано одержаної суми виручки. Вказані суми списуються з рахунків підприємств і організацій у банківських установах за рішенням суду на підставі рішення державної інспекції з контролю за цінами. У разі незгоди підприємства, установи, організації з рішенням державної інспекції

з контролю за цінами воно може бути оскаржене в господарському суді.

Певні санкції (як майнові, так і оперативно-господарські) щодо підприємств і організацій, що порушили дисципліну цін, мають право застосовувати самі суб'єкти господарювання. Так, підприємства, організації та інші юридичні особи мають право оскаржити в господарському суді порушення цін з боку державних органів, підприємств, організацій і вимагати відшкодування завданих їм збитків у випадках реалізації їм товарів та послуг з порушенням вимог чинного законодавства про ціни.