Економіка аграрного підприємства

В реінжинірингу виділяють дві суттєво відмінні його різновидності:

1) кризовий реінжиніринг, де мова йде про вирішення вкрай складних проблем підприємства, коли справи пішли зовсім погано і потрібен комплекс заходів, який дозволив би виправити ситуацію, вивести організацію з того важкого, кризового стану, в який вона потрапила;

2) реінжиніринг розвитку, який застосовується коли справи підприємства йдуть в цілому непогано, однак погіршилась динаміка розвитку, стали випереджати конкуренти.

Успішна реалізація програм реінжинірингу передбачає:

1) послідовну підготовку і проведення заходів з розробки удосконалених моделей бізнес-процесів;

2) ініціювання та здійснення (практичну реалізацію) пілотних (пробних) проектів з наступним подальшим удосконаленням та оптимізацією бізнес-процесів на основі результатів впровадження пілотних проектів;

3) базування програм реінжинірингу на використанні сучасних інформаційних технологій (засобів телекомунікації, систем електронних конференцій, інтегрованих баз даних, об'єднаних комп'ютерних мереж, експертних систем, електронних імітаційних моделей, інших сучасних інформаційних технологій).

14.5 Вплив новацій на виробництво, господарську і підприємницьку діяльність суб'єктів господарювання

Локальні і глобальні нововведення різної спрямованості можуть забезпечувати оптимально можливий прогресивний вплив на виробництво за умови, що вони системно, комплексно і гармонійно використовуються підприємствами. Найбільший за наслідками безпосередній вплив на ефективність діяльності підприємства справляють технічні й організаційні нововведення. Інші нововведення впливають на виробництво опосередковано (за допомогою ефективності нових технічних і організаційних рішень).

Єдиним узагальнюючим показником економічної ефективності будь-якої групи технічних нововведень служить економічний ефект, що характеризує абсолютну величину перевищення вартісної оцінки очікуваних (фактичних) результатів над сумарними витратами ресурсів за певний розрахунковий період. Залежно від кола вирішуваних завдань величину економічного ефекту можна і треба обчислювати в одній із двох форм - народногосподарській (загальний ефект за умов використання нововведень) і внутрішньогосподарський (ефект одержуваний окремо розробником, виробником і споживачем технічних новин або нововведень).

Народногосподарський економічний ефект визначається через порівнювання результатів від застосування технічних нововведень і всіх витрат на їх розробку, виробництво і споживання; він відбиває ефективність певної групи технічних нововведень з погляду їхнього впливу на кінцеві показники розвитку економіки країни.

Внутрішньогосподарський (комерційний) економічний ефект, що обчислюється на окремих стадіях відтворювального циклу “наука - виробництво - експлуатація (споживання)”, дає змогу оцінювати ефективність певних технічних новин і нововведень з огляду на ринкові економічні інтереси окремих науково-дослідних (проектно-конструкторських) організацій підприємств-продуцентів і підприємств споживачів.

Для оцінки внутрішньогосподарського економічного ефекту від створюваних технічних новин можна застосувати показник чистого прибутку, та похідні показники - коефіцієнт ефективності одночасних витрат, економію ресурсів.

Ступінь впливу нововведень організаційно-технічного характеру протягом року на результативність діяльності підприємства можна обґрунтувати за допомогою наступних техніко-економічних показників:

­ приріст обсягу виробленої продукції;

­ приріст продуктивності праці;

­ приріст фондоозброєності праці;

­ приріст фондовіддачі;

­ частка економії від впровадження технічних і організаційних новин в загальних витратах на виробництво продукції;

­ приріст рентабельності виробництва.

Дослідження фахівців свідчать, що при загальній тенденції постійного зниження фондовіддачі техніко-організаційні нововведення забезпечили значне підвищення обсягів виробленої продукції (близько 18 %). Особливо це помітно в сучасних умовах господарювання, у вік комп'ютеризації технологічних процесів виробництва. За рахунок впровадження нововведень організаційно-технічного характеру рентабельність виробництва і відповідно темпи його зростання зросли в 1,5 - 2 рази. Значно знизилась собівартість продукції і матеріально-технічні витрати.

Підсумовуючи наведене, можна зробити висновок, що майбутнє економічного розвитку держави за новою технікою, технологією, нововведеннями.

14.6 Пріоритетні напрями інноваційної діяльності в Україні

Пріоритетні напрями інноваційної діяльності в Україні - науково, економічно і соціально обґрунтовані та законодавчо визначені напрями інноваційної діяльності, спрямовані на забезпечення потреб суспільства у високотехнологічній конкурентоспроможній, екологічно чистій продукції, високоякісних послугах та збільшення експортного потенціалу держави.

Пріоритетні напрями інноваційної діяльності в Україні складаються із стратегічних та середньострокових пріоритетних напрямів інноваційної діяльності.

Стратегічними напрямами інноваційного розвитку та завданнями щодо їх здійснення є:

­ розроблення і реалізація основних складових політики держави у сфері технологій на довготривалу перспективу;

­ прорив на пріоритетних напрямах за підтримки держави та її інституцій, подолання технологічного відставання від провідних країн світу та налагодження партнерських стосунків з ними;

­ створення нових і поглиблення існуючих наукових напрямків досліджень інноваційного розвитку економіки, інвестиційного забезпечення наукомісткої сфери, інтеграційних процесів державно-ринкових відносин, капіталізації та комерціалізації науково-інноваційних досягнень;

­ розробка інноваційної моделі економіки України на концептуальних засадах побудови наукомісткого ринку, відпрацювання моделі на базових галузях економіки та прийняття пакета нормативно-правових рішень щодо її впровадження.

­ створення та відпрацювання інструментарію реалізації науково-інноваційної діяльності, яки забезпечує суттєве зростання ефективності і конкурентоспроможності української економіки за рахунок використання науково-технологічних інновацій.

В Україні схвалена Концепція науково-технологічного та інноваційного розвитку (Постанова Кабінету Міністрів України „Про концепцію науково-технологічного та інноваційного розвитку України” від 13 липня 1999 р. № 916 - ХІV, Закон України „Про пріоритетні напрями інноваційної діяльності в Україні” від 16 січня 2003 р. № 433 -ІV), в якій зазначено, що національні інтереси України вимагають негайних та ефективних заходів, спрямованих на збереження її науково-технологічного потенціалу, забезпечення ефективнішого його використання для подолання кризових явищ у економічному та соціальному розвитку.

Пріоритетними напрямами науково-технологічного та інноваційного розвитку у сфері виробництва мають стати:

­ формування наукомістких виробничих процесів, сприяння створенню та функціонуванню інноваційних структур(технопарків, інкубаторів тощо);

­ створення конкурентоспроможних переробних виробництв;

­ технологічне і технічне оновлення базових галузей економіки держави;

­ впровадження високорентабельних інноваційно-інвестиційних проектів, реалізація яких може забезпечити якнайшвидшу віддачу і започаткувати прогресивні зміни в структурі виробництва й тенденціях його розвитку.

Аналіз інноваційних процесів у сільському господарстві свідчить, що вони можуть бути складними. Організаційно-управлінські інновації спрямовані насамперед на розробку і впровадження нових механізмів управління, створення оптимальної структури галузі, підгалузей і окремих господарств, ефективного контролю виконання управлінських рішень. Технічні інновації спрямовані на вдосконалення наявних і створення нових технологій ведення сільськогосподарського виробництва або одержання нових високоврожайних сортів і елітних порід худоби.

Серед факторів, що впливають на формування інновацій, слід виділити такі: випереджаючий розвиток галузі на внутрішньому і зовнішньому ринках; пошук великих за обсягом інвестицій на тривалий час; забезпечення усіма видами ресурсів та їх економія; територіальне розміщення сільськогосподарських об'єктів; узгодження роботи між виконавцями; скорочення часу реалізації проектів; прискорення розвитку інших галузей економіки, у даному випадку машинобудівної, хімічної тощо; зміцнення економічної незалежності і безпеки; значна тривалість залучення капіталу; необхідність великих обсягів капіталовкладень; матеріало- та енергомісткість, контроль і реалізація управлінських рішень; економічна ефективність інноваційного проекту.

Стратегія високотехнічного розвитку сільського господарства реалізується шляхом розв'язання таких завдань:

­ кардинального поліпшення фінансування науки як за рахунок бюджету, так і через залучення позабюджетних асигнувань;

­ зміцнення матеріально-технічної бази наукових установ;

­ стимулювання через податкові механізми процесів кооперації науки і виробництва;

­ впровадження регіональних механізмів підтримки інноваційної діяльності;

­ розвитку і поглиблення міжнародного співробітництва в інноваційній сфері;

­ удосконалення правових засад інноваційної діяльності й регулювання ринку інновацій в аграрній сфері через податкові, кредитні, страхові, митні та інші механізми непрямого впливу;

­ зміцнення кадрового потенціалу сфери інноваційної діяльності в аграрному секторі економіки;

­ здійснення заходів щодо інтеграції науки і виробництва, створення агротехнопарків, фінансово-промислових груп, горизонтальних і вертикальних холдингових компаній.

Основні напрями інновацій у сільське господарство показані на рис.14.3.

3

1

3

1

Рис.14.3. Основні напрями інновацій у сільське господарство



Реалізація наведених вище положень інноваційної аграрної політики України забезпечить засади для подолання інвестиційної кризи в аграрному секторі економіки, відновлення і накопичення капіталу, підвищення ефективності конкурентоспроможності виробництва сільськогосподарської продукції.

Таким чином, проблема розвитку науково-технічної та інноваційної діяльності в аграрній сфері багатогранна і складна. Однак перехід агро формувань на інноваційну модель розвитку - перспективний напрям, який створює сприятливе середовище ефективного використання матеріально-технічних ресурсів, сталого конкурентоспроможного розвитку реформованого аграрного сектора.

Питання для самоконтролю

1. Розкрити суть інновацій та інноваційної діяльності підприємства.

2. Дати характеристику різних видів інноваційних процесів ( новації, нововведення). У чому полягає їх взаємодія?

3. Розглянути об'єкти і суб'єкти інноваційної діяльності. Охарактеризувати нормативно-правову базу інноваційної діяльності підприємств.

4. Пояснити, в чому суть науково-технічної діяльності підприємств.

5. Розкрити суть науково-технічного прогресу та обґрунтувати основні його риси в ринковій економіці.

6. Розкрити суть та основні завдання здійснення науково-технічної революції.

7. Розкрити сутність інноваційних процесів та привести характеристику їх класифікації.

8. Розкрити суть і мету інноваційної політики в Україні.

9. Охарактеризувати принципи державної інноваційної політики та назвати джерела фінансової підтримки інноваційної діяльності.

10.Розкрити суть категорій „інноваційний менеджмент" та „реінжиніринг".

11. Розглянути економічний ефект, як узагальнюючий показник економічної ефективності технічних нововведень.

12. Пояснити показники впливу нововведень організаційно-технічного характеру на результативність діяльності підприємства.

13. Розкрити зміст Концепції науково-технічного та інноваційного розвитку України.

14. Назвати пріоритетні напрями інноваційного розвитку у сфері виробництва.



Список літератури

1. Закон України „Про інноваційну діяльність” від 4 липня 2002 року №40-ІУ.

2. Закон України „Про пріоритетні напрями інноваційної діяльності в Україні" від 16 січня 2003 року № 433- IV.

3. Постанова Верховної Ради України „Про Концепцію науково-технологічного та інноваційного розвитку України" від 13 липня 1999 року № 916-Х IV.

4. Андрійчук В.Г.Економіка аграрних підприємств. - К.: КНЕУ, 2002. - С.483 - 513.

5. Волков О.И. Экономика предприятия: Учебник. - Москва:ИНФРА - М. - 2000. - С. 344 - 363.

6. Економіка підприємства: Підручник/ за заг. ред. Й.М.Петровича. - Львів: «Новий Світ -2000», 2004.-С.518-545.

7. Манів З.О., Луцький І.М. Економіка підприємства: Навч. посіб.- К.: Знання, 2004.- С. 236 - 262.

8. Покропивний С.Ф. Економіка підприємства. - К.: КНЕУ, 2000. - С.204 - 225.

9. Шваб Л.І. Економіка підприємства: Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів. - К.: Каравела, 2004.- С.215-232.



Завдання, вправи:

Завдання 14.2:

Підприємство вкладає 600 тис. грн. у виробничий інноваційний проект, який дає чистий прибуток у перші 6 років функціонування відповідно 90, 90, 110, 120, 120, 120 тис. грн., амортизаційні відрахування на відновлення основних засобів становлять відповідно: 66, 65, 62, 60, 58, 57 тис. грн. За який термін окупляться інвестиції у інноваційний проект.

Завдання 14.3:

Завдяки застосуванню нової технології валові витрати на одиницю продукції зменшилися за 200 грн. до 194 грн. Ціна одиниці продукції складає 242,5 грн. Нова технологія розрахована на випуск 5 тис. одиниць продукції. На реалізацію цього проекту було витрачено 105 тис. грн. інвестиційних коштів.

Обґрунтувати економічну ефективність застосування нової технології за допомогою показників: а)коефіцієнт економічної ефективності реалізації проекту; б)строк окупності інвестицій; в)рівень рентабельності нової технології.



Розділ 15. ЦІНИ НА ПРОДУКЦІЮ ПІДПРИЄМСТВА

15.1 Економічна сутність та функції ціни. Класифікація цін.

15.2 Цінова політика та її види на підприємстві.

15.3 Методи встановлення та регулювання цін на підприємстві.

15.4 Ціни зовнішньоторгових контрактів.

Ключові слова та терміни

­ ціна виробництва

­ ціна роздрібна

­ ціна виробника

­ номінальна ціна

­ контрактна ціна

­ ціна споживача

­ державна ціна

­ договірна ціна

­ вільна ціна

­ світова ціна

­ довідкова ціна

­ прейскурантна ціна

­ комісійна ціна

­ ціна гуртова

­ номінальна ціна

­ конкурентна ціна

­ лімітна ціна

­ світова ціна

­ контрактна ціна



15.1 Економічна сутність та функції ціни. Класифікація цін

Результативність діяльності підприємства залежить від багатьох факторів, одним з яких є процес ціноутворення. У сучасних умовах господарювання ціна є важливим засобом маркетингового впливу підприємства на споживача з метою забезпечення ринкової рівноваги між попитом і пропозицією.

Ціна, як економічна категорія, є грошовим вираженням вартості товару (послуги). У ціні товару відображені всі витрати на його виробництво та реалізацію. Одночасно, ціна є важливим джерелом доходу підприємства, оскільки містить прибуток. Складовими ціни є також різні види непрямих податків (податок на додану вартість, акцизний збір), торгівельні чи спеціальні надбавки, націнки або знижки. Через ціну формується більшість економічних відносин у суспільстві. У загальному розумінні ціна відображає кількість грошей, за яку продавець бажає продати товар, а покупець - купити його.

Ціна виконує такі функції:

- облікову, яка забезпечує облік результатів господарювання. Крім того, ціна включає прибуток підприємства;

- стимулюючу, яка сприяє раціональному використанню обмежених ресурсів, науково-технічному прогресу, процесу оновлення асортименту продукції;

- розподільчу, яка впливає на розподіл ресурсів, доходів і фінансів у суспільстві;

- регулюючу, через яку здійснюються збалансування між попитом та пропозицією.

В процесі ціноутворення потрібно враховувати та аналізувати велику кількість факторів впливу на рівень ціни, головними з яких є:

­ метод розрахунку ціни

­ взаємозв'язок ціни з життєвим циклом товару;

­ витрати на виробництво та реалізацію товарів;

­ цінова політика підприємства;

­ вплив посередницьких послуг;

­ рівень базисної ціни;

­ наявність обмежень на встановлення ціни з боку держави;

­ маркетингова стратегія фірми щодо ціноутворення;

­ інші фактори.

За наявністю посередників у товарорусі продукції розрізняють такі види цін: ціна виробництва, гуртова, роздрібна,

Ціна виробництва, включає витрати на виробництво продукції, а також середній прибуток підприємства на весь авансований капітал, ПДВ підприємства, акцизний збір.

За такою ціною виробник реалізує свою продукцію посередницьким структурам.

Ціна гуртова, включає ціну виробництва і націнку гуртових посередницьких підприємств, які забезпечують їм покриття всіх витрат на функціонування і отримання прибутку, ПДВ.

За такою ціною товари реалізують дрібно гуртовим організаціям через дрібні мережі.

Ціна роздрібна, включає в себе гуртову ціну і націнку торгівельних організацій, ПДВ торгівельного підприємства.

За такою ціною здійснюється реалізація товару споживачам дрібними партіями або поштучно.

У зв'язку з формуванням ринкових відносин на практиці і теорії аналізують такі види цін: ринкова, рівноважна, ціна продавця, споживача та інші.

Ринкова ціна встановлюється у процесі купівлі - продажу товару на конкретному ринку.

Ціна продавця (виробника) формується в умовах перевищення попиту над пропозицією, тобто коли є дефіцит товару. У такому випадку, виробник завищує ціну на товар, що є стимулом для розширення виробництва.

Ціна споживача є нижче рівня її ринкової вартості. Така ціна виникає у випадку перевищення ринкової пропозиції над попитом, тобто коли є надлишок товару.

Ціна рівноваги виникає тоді, коли попит максимально наближений до ринкової пропозиції товару. У практичних умовах така ситуація зустрічається рідко.

За методом встановлення розрізняють ціни наступних видів: державні, договірні, вільні

Державні ціни, які встановлює держава для продукції державних підприємств. Такі ціни можуть бути фіксованими і регульованими.

Договірні ціни встановлюються у процесі домовленості між покупцем і продавцем, їхня величина може змінюватися за взаємною угодою.

Вільні ціни підприємства формуються самостійно або на договірній основі з врахуванням попиту і пропозиції.

Такі ціни повинні економічно зацікавлювати підприємство у розширенні асортименту продукції.

В залежності від місця реалізації товару розрізняють внутрішні ціни, експортні (імпортні) та світові.

Рівень світових цін встановлюється в залежності від виду товару. Наприклад, для сировини і матеріалів він визначається рівнем цін країн-експортерів, або країн-імпортерів; для готових виробів - цінами ведучих у світі фірм, які спеціалізуються на виробництві і експорті продукції даного виду.

У практиці ціноутворення ще розрізняють контрактні, довідкові, прейскурантні, номінальні, біржові та тверді ціни.

Контрактні ціни відображають дійсний рівень ціни на товар певної якості при відповідних умовах поставки і платежу. Такі ціни, як правило, є комерційною таємницею підприємства.

Довідкові ціни відображають рівень цін, фактично заключних за певний період (місяць або тиждень) угод.

Такі ціни використовуються контрагентами під час переговорів при встановленні вихідної ціни. Вони відрізняються від контрактних цін на величину знижок, яка залежить від характеру угоди між покупцем і продавцем; кон'юнктури ринку. Довідкові ціни можуть бути прейскурантними, номінальними та твердими.

Прейскурантна ціна визначаються по прейскуранту або цінниках, в основному на товари промислового призначення.

Номінальна ціна публікується у прейскурантах, довідниках або біржових котировках.

Тверда ціна встановлюється у процесі договору про купівлю - продаж товару і змінам не підлягає.

В Україні такі ціни встановлені на комунальні послуги для населення, проїзд у міському транспорті; за спожиту електроенергію. Сфера застосування цих цін поступово звужується.

Регульовані ціни встановлюються державними органами або орга-нами місцевого самоврядування.

Такі ціни мають наступні обмеження: може обмежуватись величина прибутку у ціні; може встановлюватись максимальний (мінімальний) рівень цін вище або нижче якого підприємство не має право реалізувати товар.

Комісійна ціна встановлюються під впливом попиту та пропозиції, але з врахуванням початкової вартості товару і витрат, які ідуть на його реалізацію.

Кінцева ціна змінюється в наслідок дії кон'юнктури ринку або зі згоди особи, яка здала товар на комісію.

За рівнем монопольності ціни класифікують на конкурентні і монопольні.

Конкурентна ціна складається на конкурентному ринку під впливом попиту і пропозиції. Вона може бути демпінговою, якщо в окремих випадках є нижчою за собівартість.

Монопольна ціна встановлюються виробниками або реалізаторами, які є монополістами і займають найбільший сегмент ринку.

Як правило, ці ціни можуть бути завищені. Тому їх величину регулює антимонопольний комітет України.

В залежності від умов постачань, обумовлених контрактом, усі гуртові ціни отримали назву "франко" ціни. Найбільш поширеними серед них є ціни: франко-вагон-станція відправлення, франко-вагон-станція призначення, франко-кордон.

Франко - вагон - станція відправлення, які включають витрати на доставку продукції з підприємства до станції відправлення, а також вантажні роботи;

Франко -- вагон -- станція призначення, які включають всі витрати пов'язані із доставкою продукції до місця знаходження споживача;

Франко - кордон використовуються у зовнішньоекономічній діяльності і крім транспортних витрат по доставці товару до кордону включає ще митні витрати та витрати на страхування.

На стадії розробки нової продукції підприємства встановлюють лімітні ціни, які відображають гранично допустимий їх рівень.

Гуртові ціни, які поступово знижуються на певних етапах серійного випуску продукції, називають ступеневими.

Ціни, які діють на біржах, називають біржовими, вони відображають курс цінних паперів або ціну товару на біржі, яка реєструється і публікується котирувальною комісією. Біржові ціни встановлюються у процесі реальних контрактів, які здійснюються з врахуванням якості, обсягів і терміну постачання товару. Біржові ціни дуже часто змінюються під дією кон'юнктури ринку. Протягом дня такі зміни можуть проходити декілька разів. Інформація про ціни дається у біржових бюлетенях. Їх поділяють на ціни ф'ючерсних угод; опціонних угод; продавця, покупця, біржових котирувань, оплачені.



15.2 Цінова політика та її види на підприємстві

Цінова політика є складовою стратегії й тактики ринкової поведінки товаровиробника, а також вагомою частиною маркетингової політики підприємства.

Цінова політика - це сукупність економічних і організаційних заходів, спрямованих на досягнення за допомогою цін кращих результатів господарської діяльності, забезпечення стійкості збуту, одержанні достатнього прибутку.

Цінова політика покликана визначити не тільки ціну товару в залежності від ринків, але й її зміну у відповідності з життєвим циклом товару, діями конкурентів, зміною загальної кон'юнктури та іншими факторами.

Стратегія ринкової поведінки - це генеральна програма дій на тривалу перспективу, яка виявляє пріоритети проблем і ресурсів для досягнення основних цілей підприємства.

Тактика ринкової поведінки - це реалізація цілей товаровиробників за короткий період часу у відповідності з обраною стратегією.

Під політикою цін розуміють загальні принципи, яких підприємство збирається дотримуватись в сфері встановлення цін на свої товари або послуги.

Під стратегією ціноутворення розуміють набір методів, за допомогою яких ці принципи можна реалізувати на практиці.

Цінова політика має формуватись з урахуванням кон'юнктури ринку відповідних товарів і змін, що відбуваються. Це дає змогу визначити сегмент ринку для виробника, а також характер зміни сегменту та цін.. Загалом розробка політики ціноутворення може базуватись на двох підходах: витратному та споживчому.

Для витратного підходу характерна така послідовність елементів: виробництво - витрати - ціна - цінність - споживач.Основним елементом є виробництво, що об'єднує матеріальні, трудові, фінансові ресурси, безпосередньо виробництво за певною технологією й усі витрати виробництва. За таким підходом підприємство може не мати прибутку взагалі або не ставити за мету його одержати. Також незначна увага приділяється цінності виробу, його якості та задоволенню потреб споживача.

Споживчий підхід характеризується такою послідовністю елементів: споживач - цінність - ціна - витрати - виробництво За таким підходом основним є попит споживачів і цінність для них виробу. Це дає можливість визначити відповідний сегмент ринку та ціну на ньому для подальшого визначення витрат і можливого прибутку, виробництво починають беручи за основу певний обсяг витрат. На практиці маркетингу розрізняють п'ять типів цінової політики: 1)ціновий лідер, 2) слідування в фарватері, 3) атака, 4)знімання вершків, 5) впровадження.

Ціновий лідер - тип цінової політики, характерний для великих підприємств, що володіють значною часткою ринків, обумовлює монопольне високі ціни.

Слідування в фарватері - тип цінової політики, характерний для дрібних фірм, що випускають продукцію подібну монополістам, не володіють вагомою часткою ринку, але орієнтуються на великих товаровиробників.

Атака - тип цінової політики товаровиробників, які прагнуть зайняти на ринку положення лідера, тому різко знижують ціну на товар (інколи нижче витрат), створюючи монопольне положення на ринку. Після чого ціни встановлюються на рівні ринкових.

Знімання вершків - тип цінової політики, коли при введенні нового товару на ринок, покупці готові дати за нього будь-яку високу ціну, а продавці одержують максимальний прибуток від реалізації кожної одиниці товару. Обов'язкова умова використання в практиці цього типу неможливість швидкого виробництва конкурентами подібних товарів.

Впровадження - цей тип цінової політики передбачає, що товар вводиться на ринок за дуже низькою ціною й відрізняється простотою виробництва (предмети першої необхідності). В міру завойовування ринку ціна повертається до нормального рівня.

15.3 Методи встановлення та регулювання цін на підприємстві

Ціноутворення це процес обґрунтування, затвердження та перегляду цін і тарифів, визначення їх рівня, співвідношення та структури.

Ринкові умови господарювання вимагають впорядкування системи ціноутворення. Вона повинна відповідати законам ринкової економіки. Підприємствам у цих умовах надані широкі можливості у формуванні цін на товари, послуги тощо. Вони реалізують свою продукцію, майно за цінами і тарифами, що встановлюються самостійно або на договірній основі. За таких обставин держава має регулюючий вплив на ці процеси через систему державних дотацій та субсидій, через відповідні органи контролювати ціни на продукцію підприємств - монополістів, запобігати встановленню демпін-гових цін як засобу витіснення конкурентів з ринку.

Важливою проблемою для підприємств у системі ціноутворення є встановлення обґрунтованих ставок податку на додану вартість, акцизного збору та мита як видів непрямих податків, що спричиняє зростання цін на продукцію та знижує її конкурентоспроможність. А також, ціни на товари, мають встановлюватися виходячи із поставленої мети ціноутворення. Виходячи з неї підприємство визначає ціноутворення, враховуючи основні цілі діяльності підприємства (рис.15.1).



3

1

Рис.15.1. Стратегія ціноутворення за цілями діяльності підприємства

Ринкові відносини вимагають переходу до нових методів формування цін, що ґрунтуються на законах ринку. Вибір методів ціноутворення залежить від прийнятої маркетингової стратегії, а також від таких факторів, як: вид і характеристика товару (ступінь новизни, можливість заміни іншими товарами), ринкова кон'юнктура, стан підприємства в галузі.

Досвід держав з розвиненою економікою свідчить, що стратегія ціноутворення в умовах ринку може ґрунтуватися на трьох основних підходах на витратних методах, попиті споживачів і конкуренції. Кожний з підходів містить конкретні методи ціноутворення. Розглянемо поширені з них.

Витратні методи визначення ціни. Суть витратних методів ціноутворення полягає у розрахунку ціни виходячи із суми власних витрат підприємства. Методика розрахунку ціни витратними методами полягає в наступному: визначається собівартість продукції, тобто матеріальні витрати, витрати на оплату праці працівників, соціальні відрахування амортизацію тощо. До цих витрат додаються загально цехові, загально-заводські витрати й розмір чистого прибутку, який прагне отримати підприємство, а також податки та обов'язкові відрахування, що не ввійшли до собівартості. На основі порівняння розрахованої ціни з ринковою, визначають доцільність виробництва певного товару.

Витратні методи ціноутворення:

1. „витрати плюс прибуток”;

2. мінімальні витрати;

3. надбавка до ціни;

4. цільове ціноутворення;

5. з урахуванням "точки беззбитковості"

Витратні методи визначення ціни застосовуються здебільшого в умовах командно-централізованої економіки. В умовах ринкової економіки вони можуть бути базою для визначення окремих стратегій ціноутворення.

Метод «витрати + прибуток». Цей метод використовується у вітчизняній економіці при виконанні державних замовлень (науково-дослідних розробок, космічних програм, будівництві, військово-промислового комплексу), коли необхідні витрати передбачити важко. В умовах адміністративно-командної економіки цей метод був основним, в ринковій економіці сфера його використання дещо обмежена. Метод полягає в тому, що до витрат додається фіксований розмір прибутку. Ціна на товар (Ц) визначається за формулою:

Ц=С+Р(С+А),

де С- фактичні витрати виробництва; Р- середня норма прибутку на ринку, у відсотках (встановлюється до загальної суми витрат); А - витрати, пов'язані з реалізацією товару та адміністративні витрати.

Метод має як позитивні, так і негативні сторони. Він зручний, якщо не доводиться коригувати ціни, так як початкова ціна може перевищувати ціну, яку підприємство встановить у майбутньому.

Це дасть йому змогу за короткий час відшкодувати великі початкові витрати. Зі збільшенням обсягів реалізації товарів собівартість продукції та її ціна можуть знижуватись. Крім того, зі збільшенням обсягів реалізації поступово оптимізуються канали збуту, зменшується кінцева ціна. При застосуванні цього методу конкуренція в галузі зводиться до мінімуму.

Цей метод можуть використовувати підприємства - монополісти (тип цінової політики "ціновий лідер"); підприємства, що виготовляють зовсім нову, оригінальну продукцію (тип цінової політики, "знімання вершків"); підприємства, що виготовляють продукцію з обмеженим державою рівнем рентабельності.

Метод мінімальних витрат. Цей метод застосовують тоді, коли підприємство прагне вийти на ринок або збільшити на ньому власну питому вагу. Він полягає в тому, що підприємство розраховує ціну, виходячи з мінімальних витрат і без планування прибутку.

Цей метод має недоліки. Оскільки ціна встановлюється на рівні мінімальних витрат, будь-які зміни в них, суттєво впливають на відпускну ціну. У ціні не передбачається прибуток (в окремих випадках мінімальний розмір).

Метод надбавок до ціни. Прикладом методу є демпінгова ціна. Він є одним з найпоширеніших методів ціноутворення, який полягає в тому, що ціну розраховують додаванням до витрат на виробництво товару і збут певної надбавки (коефіцієнта), тобто розрахунок здійснюють за формулою:

Цв = Цз + К

Ц_в - відпускна ціна; Ц_з - ціна закупівлі сировини, матеріалів
напівфабрикатів; К- коефіцієнт (надбавка).

Існує два способи визначення надбавки і внесення її у ціну товару

1 . Розрахунок здійснюють виходячи з собівартості продукції:

де С- собівартість товару; Н_с - надбавка у відсотках до собівартості.

2. Розрахунок здійснюють виходячи із бажаного доходу з обороту (ціни продажу):

де Н_цп - надбавка у відсотках до ціни продажу.

Найчастіше підприємства використовують стандартний розмір надбавки, характерний для даної галузі. Загалом надбавки вищі для товарів із великими витратами на складування і уповільненим обігом.

Найбільшого ефекту від використання цього методу можна очікувати, якщо середні надбавки по галузі брати лише за орієнтир, а ціну коригувати з урахуванням кон'юнктури конкретного ринку. І все ж даний метод найчастіше використовують з таких причин:

­ метод простий у використанні, адже підприємство більше знає провласні витрати, ніж: про ринковий попит;

­ якщо виробники галузі застосовують цей метод, то ціни на їх товари будуть близькими і цінова конкуренція не набуде жорстких форм;

­ метод середніх надбавок найбільш коректний і не дає можливості кожній із сторін збагачуватись за рахунок іншої.

Найширше цей метод застосовують у торговельних підприємствах, коли до відпускної ціни товару додається певна величина торговельної надбавки. Як правило, надбавка (коефіцієнт) визначається як рівень прибутковості з урахуванням розміру податків і обов'язкових платежів.

Метод цільового ціноутворення (забезпечення цільового прибутку на інвестований капітал). Метод полягає у визначенні ціни як цільової для конкретного ринку з урахуванням діючих чинників або цільового прибутку. Підприємство прагне встановити таку ціну, яка дасть йому можливість покрити всі витрати й отримати заплановану норму прибутку на інвестований капітал. Ціну розраховують за формулою:

де Н_пр - запланована норма прибутку на інвестований капітал у відсотках; К._ік - величина інвестованого капіталу; Nпл - запланований обсяг виробництва і збуту продукції.

Цим методом розраховують собівартість продукції, яка дає змогу відшкодувати всі витрати підприємства (виробництва та реалізації), а також отримати такий прибуток, щоб зекономлені кошти спрямувати на розвиток підприємства та стимулювання праці працівників.

Недолік методу полягає в тому, що він не враховує попиту споживачів та їхнього інтересу до товару, ціни, за якою споживач може придбати цей товар, тому потрібно здійснювати коригування з урахуванням вимог споживачів.

Метод встановлення ціни з урахуванням точки беззбитковості. Метод полягає у визначенні ціни на основі розрахунку оптимального обсягу виробництва, який дає змогу відшкодувати всі витрати підприємства за рахунок отриманих валових доходів, виходячи з точки беззбитковості. Ціна виробу (Ц) визначається за формулою:

де С_з- змінні витрати на одиницю виробу; С_уп - умовно-постійні витрати виробництва; В_вп - кількість виробленої продукції.

Для розрахунку оптимальної ціни необхідно визначити залежність собівартості продукції від обсягу виробництва і виручки від обсягу реалізації.



15.4 Ціни зовнішньоторгових контрактів

Одним із важливих елементів зовнішньоекономічної діяльності підприємств є обґрунтування та встановлення рівня цін зовнішньоторгових контрактів. Розрахунок ціни зовнішньоторгового контракту починається з аналізу світової ціни на аналогічний товар. Під світовою ціною розуміють грошовий вираз інтернаціональної вартості, який реалізується на світовому ринку. В практичних умовах світова ціна виступає як ціна основних про-давців і покупців основних центрів міжнародної торгівлі, її визначають у процесі здійснення великих і регулярних угод з товаром. Ціни випадкових, епізодичних угод не належать до світових. Процес встановлення ціни зовнішньоторгових контрактів можна проводити за такою послідовністю(рис.15.1).

Ціни зовнішньоторгових контрактів повинні відповідати зовнішньоекономічній ціновій політиці підприємства. Можна виділити декілька її видів, в основі яких лежать досягнення різних цілей:

­ отримання запланованого доходу на вкладений капітал;

­ забезпечення стабільності прибутку;

­ досягнення стабільності або покращення іміджу на ринку ;

­ забезпечення успіху у конкурентній боротьбі.

3

1

Рис.15.1 Механізм ціноутворення на продукцію зовнішньоторгових контрактів

Вибравши цінову політику, підприємство розробляє шляхи її реалізації через тактичні дії. До цін зовнішньоторгових угод можуть діяти різноманітні комерційні поправки. Поправки на: кількість товару, умови платежу, місце постачання, термін постачання, сезонність, інфляцію.

Ціни зовнішнього ринку можна поділити на світові, ціни певних ринків, контрактні, ціни базисних умов поставки, експортні, імпортні та ін. Світові ціни -- це ціни, за якими здійснюються великі експортно-імпортні операції, що значною мірою характеризують стан міжнародної торгівлі конкретними товарами. До світових належать ціни провідних і пробників та постачальників, яким належить значна частка в загальному обсязі аналогічної продукції, що реалізується на зовнішньому ринку. Вони відображають і середньосвітові умови виробництва та реалізації товарів. Як правило, розрізняють 11 .і основні групи світових цін: на сировинні ресурси та на готову продукцію. На практиці світові ціни на сировинні товари визначаються рівнем цін країн-експортерів або цінами бірж та аукціонів. Світовими цінами на готову продукцію обробної промисловості зазвичай є експортні ціни провідних виробників, які спеціалізуються на виготовленні даного виду продукції.

Залежно від типу ринку світові ціни поділяються на біржові котирування, ціни товарних аукціонів та ціни торгів.

Біржові котирування -- це ціни спеціально організованого постійно діючого ринку масових, якісно однорідних товарів.

На товарних біржах реалізується сировина, товари сільськогосподарського та мінерального походження (пиломатеріали, бавовна, вовна, зерно, цукор, кава, кольорові та дорогоцінні метали тощо). На сучасному етапі в зовнішній торгівлі через біржі реалізується понад 50 видів сировинних товарів, на які припадає 15-20% усього експорту розвинутих країн.

Ціни міжнародних товарних аукціонів -- це ціни публічного продажу попередньо оглянутої покупцями партії товару (лот), як правило, за максимальною запропонованою ціною.

Особливістю аукціонів є наявність у більшості випадків значної кількості покупців та одного або кількох продавців, які, на відміну від бірж, здійснюють операції відносно реальних товарів за суворо індивідуальними властивостями. Під час аукціонних торгів використовуються стартові ціни, ціни аукціонного кроку та ціни фактичної реалізації. Різновидом цін міжнародних товарних аукціонів є ф'ючерсні ціни.

Ф'ючерс -- це термінова угода на придбання чи продаж певної кількості товару за умови його майбутньої поставки у визначені строки та місце. Ф'ючерсні ціни не зазнають істотних змін за умов інфляції і тому вигідні покупцям.

Ціни торгів -- це ціни особливої форми спеціалізованої торгівлі, яка ґрунтується на видачі замовлень на поставку товарів або отримання підряду на виконання певних робіт за умовами, що заздалегідь оприлюднені у спеціальному документі тендері.

Відмітною рисою такої форми торгівлі є наявність кількох конкурентів, які пропонують свої проекти на виконання певних робіт, з яких замовник вибирає найвигідніший, у тому числі й за ціною. Ціни торгів охоплюють приблизно третину всіх експортних цін на машини та обладнання. Крім того, на торгах оцінюється будівництво промислових підприємств, автомобільних та залізничних доріг, мостів, електростанцій, готелів і т. ін.

Світові ціни слугують також орієнтиром при формуванні цін міжнародних контрактів. Залежно від способу фіксації контрактні ціни можна поділити на п'ять основних видів: тверді, рухомі, з наступною фіксацією, ковзні та змішані.

Тверда ціна встановлюється на момент підписання контракту й залишається незмінною протягом усього терміну його дії. Така ціна переважно використовується в угодах із коротким строком поставки, коли не очікується істотних змін у цінах.

Рухомою називається ціна, яка також зафіксована в контракті, але може бути переглянута, якщо на момент поставки товару його ринкова ціна змінилася. У цьому разі в контракт уноситься застереження, яке передбачає коригування зафіксованої в ньому ціни. Як правило, контрактом обумовлюється мінімальне відхилення ринкової ціни від установленої в угоді, у межах якого контрактна ціна не переглядається.

Ціни з наступною фіксацією застосовуються у випадках, коли протягом виконання контракту очікується значне підвищення цін, яке важко передбачити та оцінити з достатньою мірою точності,

У такому разі в контракті обумовлюються джерела цінової інформації та дата, на яку фіксується ціна.

Ковзаючі ціни застосовуються в довгострокових контрактах на поставку складних та унікальних товарів, які мають значний термін виготовлення (прокатні стани, судна).

Така ціна визначається на момент виконання контракту шляхом перегляду початкової договірної ціни. Причиною такого перегляду є істотні зміни у витратах на виробництво продукції, які відбулися протягом виконання угоди. Ковзаюча ціна, формула якої визначається в контракті, складається з двох частин: базової та змінної. Базова ціна з установленням її структурних частин узгоджується сторонами при підписанні контракту. Змінна визначається на момент виконання контракту шляхом перерахунку структури ціни, зумовленої відповідними змінами у витратах.

Інколи застосовується змішаний спосіб установлення ціни, коли її певна частка фіксується під час підписання контракту, а інша формується як ковзаюча ціна. У цьому разі ціна називається змішаною.

При встановленні контрактної ціни певного товару застосовуються різні поправки, найважливішими з яких є базисні умови поставок. Під ними розуміють умови відображення у фактурній (купівлі-продажу) ціні витрат на транспортування, завантаження, розвантаження, страхування та митне оформлення товарів у разі їх перетину митного кордону тієї чи іншої країни.

В Україні базисні умови поставок регламентуються правилами "Інкотермс" у редакції 1990 р. Правила містять 13 базисних умов поставки, які залежно від ступеня розподілу між продавцем та покупцем зобов'язань щодо поставки товару та відповідальності за ризики пошкодження чи загибелі вантажу поділяються на чотири групи(табл.15.1).

Таблиця 15.1

Класифікація торгівельних термінів при ціноутворенні на зовнішньому ринку

Інкотермс 2000
Група Е. Відправлення	EXW	Франко завод (... назва місця)
Група F. Основне перевещення не сплачено	FCA	Франко перевізник (... назва місця призначення
	FAS	Франко вздовж борту судна (...назва порту відвантаження)
	FOB	Франко борт (...назва порту відвантаження)
Група C. Основне перевезення сплавчено	CFR	Вартість і фрахт (... назва порту призначення)
	CIF	Вартість, страхування та фрахт (...назва порту призначення)
	CPT	Фрах/перевезення сплачено до (...назва місця призначення)
	CIP	Фрахт/перевезення та страхування оплачено до (... назва місця призначення)
Група D. Прибуття	DAF	Поставка до кордону (... назва місця доставки)
	DES	Поставка із судна (... назва порту призначення)
	DEQ	Поставка з пристані (... назва порту призначення)
	DDU	Поставка без сплати мита (... назва місця призначення)
	DDP	Поставка із сплатою мита (... назва місця призначення)

Найчастіше сторони, які укладають контракт, незнайомі з різною практикою ведення торгівлі у відповідних країнах. Це може бути причиною непорозумінь, розбіжностей і судових розглядів з марним гаянням часу та витратою грошей. Для вирішення всіх цих проблем Міжнародна торговельна палата опублікувала вперше в 1936 році звід міжнародних правил для точного визначення торговельних термінів. Ці правила відомі як Інкотермс 1936. Виправлення та доповнення були пізніше внесені в 1953, 1967, 1976, 1980, 1990 і на даний час, у 2000 році, для приведення цих правил у відповідність із сучасною практикою міжнародної торгівлі.

Інкотермс споконвічно завжди призначалися для використання в тих випадках, коли товари продавалися для постачання через національні кордони: таким чином, це міжнародні торговельні терміни. Однак Інкотермс на практиці найчастіше включаються в договори для продажу товарів винятково в межах внутрішніх ринків. У тих випадках, коли Інкотермс використовуються таким чином, статті А.2. і Б.2. та будь-які інші умови інших статей, які стосуються експорту й імпорту, звичайно, стають зайвими.

Протягом процесу редагування, який зайняв приблизно два роки, Міжнародна торговельна палата намагалася залучити широке коло працівників світової торгівлі, представлених різними секторами в національних комітетах, за посередництвом яких працює Міжнародна торговельна палата, до висловлення своїх поглядів і відгуків щодо проектів. Було насправді приємно бачити, що цей процес редагування викликав набагато більше відгуків з боку користувачів у цілому світі, ніж кожна з попередніх редакцій Інкотермс. Результатом цього діалогу виявилися Інкотермс 2000, у які, як може показатися, у порівнянні з Інкотермс 1990 внесено незначну кількість змін. Зрозуміло, однак, що Інкотермс тепер визнано в цілому світі, й тому Міжнародна торговельна палата вирішила закріпити це визнання й уникати змін заради самих змін. З іншого боку, було прикладено значних зусиль для забезпечення ясного та точного відображення практики торгівлі формулюваннями, які використовуються в Інкотермс 2000. Крім того, значні зміни було внесено щодо двох областей:

- митне очищення та здійснення митних платежів за термінам FAS і DEQ;

- обов'язки з навантаження та розвантаження за терміном FCA.

Усі зміни, істотні й формальні, було зроблено на основі ретельних досліджень серед користувачів Інкотермс. Особлива увага приділялася запитам, отриманим з 1990 року Групою експертів Інкотермс, організованої як додаткова служба для користувачів Інкотермс.

В Інкотермс 1990 умови були для полегшення розуміння було згруповано в чотири категорії, які розрізняються між собою за своєю суттю: починаючи з терміну, відповідно до якого продавець тільки надає товар покупцеві на власній території продавця (E-термін - EX WORKS); далі йде друга група, відповідно до якої продавець зобов'язаний поставити товар перевізникові, визначеному покупцем (F-терміни - FCA, FAS і FOB); далі C-терміни, відповідно до яких продавець має укласти контракт на перевезення, але не приймаючи на себе ризик втрати або ушкодження товару або додаткові витрати внаслідок подій, які матимуть місце після відвантаження та відправлення (CFR, CIF, CPT і CIP); і, нарешті, D-терміни, за яких продавець повинен нести всі витрати та ризики, необхідні для доставки товару в країну призначення (DAF, DES, DEQ, DDU і DDP). Таблиця 15.1 являє собою класифікацію торговельних термінів.

Під час розробки Інкотермс 2000 було прикладено значних зусиль для досягнення максимально можливої та бажаної погодженості стосовно різних виразів, які використовуються у тринадцятьох термінах. Таким чином, вдалося уникнути використання різних формулювань для вираження того самого значення. Крім того, якщо можливо, використовувалися вирази, вживані в Конвенції ООН про договори з продажу товарів (Додаток А).

Звичайно, було б бажано, щоб Інкотермс могли якнайдетальніше визначати обов'язки сторін у зв'язку з доставкою товару. У порівнянні з Інкотермс 1990, стосовно цього було розпочато подальші зусилля в деяких конкретних ситуаціях (див. наприклад, термін FCA стаття А.4.). Але було неможливо уникнути посилань на звичаї в торгівлі в статтях А.4. термінів FAS і FOB (відповідно до звичаїв порту). Причиною цього є те, що саме в торгівлі штучним товаром точний спосіб доставки товару для перевезення в договорах відповідно до термінів FAS або FOB різний у різних морських портах. Правилами "Інкотермс" визначається також вид транспорту (вид перевезень), який може використовуватися при здійсненні контрактів, що укладені за певними умовами. "Інкотермс-90", дає визначення всіх базисних умов поставки. Слухачам рекомендується вивчити основні характеристики їх формувань, в першу чергу таких, як РОВ, СІР, БАР, СІР.

Ціни, що обслуговують зовнішньоторговельний оборот, можна також поділити на експортні та імпортні.

Основою визначення експортних цін насамперед є власні витрати плюс нормативний прибуток виробника. До них додаються витрати, пов'язані з доставкою товару до пункту, обумовленого контрактом, а також збори за митне оформлення товару. При цьому на відміну від цін на продукцію, що призначена для реалізації на внутрішньому ринку, в ціни експортних товарів не включаються податок на додану вартість та акцизний збір.

В окремих випадках при визначенні експортних цін суб'єкти зовнішньоекономічної діяльності України повинні спиратися на індикативні ціни. Під індикативними розуміють ціни на товари, які відповідають цінам, що склалися на аналогічну продукцію на момент здійснення експортної (а часом імпортної) операції. Такі ціни можуть запроваджуватися на товари, щодо експорту яких застосовано антидемпінгові заходи, встановлено режим квотування, ліцензування чи спеціальні режими.

Питання для самоконтролю

Сформулюйте економічний зміст ціни.

Дайте характеристику рівноважної ціни.

Поясніть відмінність ціни виробника від ціни споживача.

Назвіть види цін та їх характеристики.

Що таке фактори ціноутворення?

Що таке ціноутворення?

Дайте характеристику витратних методів ціноутворення. -

Назвіть позитивні та негативні сторони методу "витрати плюс прибуток".

Напишіть формули методу надбавок до ціни.

Поясніть зміст методу тендерного ціноутворення.



Список літератури

Економіка підприємтсва: Підручник / За загальною редакцією С.Ф. Поропивного. 2-ге вид., перероблене та доповнене. - К.: КНЕУ, 2000.

Литвиненко Я.В. Сучасна політика ціноутворення: Навч. Посібник. - К.: МАУП, 2001.

Петрович Й.М., Кіт А.Ф., Семенів О.М. та ін. Економіка підприємства: Підручник / за заг. ред. Й.М. Петровича. - Львів: «Новий Світ - 2000», 2004. - 680с.

Примак Т.О. Економіка підприємства: Навчальний посібник. - К.: Вікар,2001.