Агрофірми своєю діяльністю охоплюють весь цикл виробництва кінцевої продукції (рис. 3):

3

1

Рис. 17.3. Схема циклу виробництва промислової продукції

Перетворення аграрного виробництва в агропромислове в окремому підприємстві повинне базуватись на детальних планових розрахунках, оскільки лише при певних обсягах переробки переробні потужності стають економічно ефективними.

Створення агропромислових підприємств та агрофірм на основі сільськогосподарських підприємств обмежують такі фактори:

1) переробка сільськогосподарської продукції є економічно ефективною лише при умові забезпечення ритмічного постачання значної кількості сировини;

2) переробка в невеликих цехах забезпечує як правило неконкурентоспроможний рівень якості кінцевої продукції, порівняно з конкурентами - великими промисловим переробними підприємствами;

3) невеликі сільськогосподарські підприємства не мають необхідних фінансових ресурсів для створення власних переробних потужностей, що базуються на сучасних технологіях переробки.

17.4 Економічний механізм інтеграції

Основною формою агропромислової інтеграції в розвинених країнах є кооперативи з переробки сільськогосподарської продукції. В них прибуток від реалізації переробленої продукції розподіляють між учасниками кооперативу як правило пропорційно до обсягу поставленої для переробки сировини.

В Україні такий механізм застосувати важко, оскільки переробні підприємства у нас мають не кооперативну а корпоративну природу (акціонерну форму власності). Тому в регіональних агропромислових формуваннях України на думку науковців більш доцільно застосовувати механізм розподілу не прибутку а грошової виручки від реалізації кінцевої продукції.

За критерій розподілу доцільно брати сумарні нормативні витрати учасників інтеграції пропорційно яким необхідно розподіляти виручку від реалізації кінцевої продукції. Завдяки цьому досягається однаковий рівень рентабельності для усіх учасників інтеграційного об'єднання. В процесі такого розподілу бажано враховувати співвідношення між постійними та перемінними витратами. Нормативні витрати обчислюються при врахуванні 100 % - го використання виробничої потужності переробного підприємства та витрат сільськогосподарських підприємств, щ понесені ними на виробництво продукції, що поставлена для переробки.

Приклад розрахунку по агропромисловому формуванню, що сформовано на основі цукрового заводу свідчить, що співвідношення нормативних витрат складає 62 : 38, тобто 62 % виручки від реалізованого цукру належить сільськогосподарським підприємствам, що поставляли на завод корені цукрових буряків, а 38 % виручки є власністю заводу.

Економічний механізм інтеграції має такі переваги:

1) ціна на сільськогосподарську сировину перестає бути предметом дискусії між виробниками сировини та переробними підприємствами;

2) в переробних підприємств зникає мотивація до свідомого заниження якості сировини, що постачається для переробки;

3) вирівнюється рівень віддачі авансованого капіталу в сільськогосподарських та переробних підприємствах, що перетворює сільське господарство в інвестиційно привабливу галузь;

4) створюються умови для економії витрат в кожного з учасників інтеграції з метою наближення їх рівня до нормативно обґрунтованого.

Широке запровадження в практику наведеного економічного механізму агропромислової інтеграції має народногосподарське значення і залежить від ефективності здійснення аграрної політики в державі.

17.5 Сільськогосподарські кооперативи

Кооперативи - це добровільні об'єднання людей для досягнення загальної мети в різних галузях економічної діяльності.

Ідею створення кооперативу висувають виробники, якщо вважають, що кооператив у змозі задовольнити їх господарські потреби: забезпечити ринки збуту, задовільні джерела виробничих поставок або послуг, пов'язаних з їх видом діяльності, а також забезпечити себе іншими видами послуг або створити джерела додаткових доходів.

Кооперативне підприємство - це колективне підприємство, засноване на пайовій участі. Воно контролюється тими ж людьми, які користуються його послугами. Члени кооперативу керують ними на свою взаємну користь. Діючи разом, вони досягають тих цілей, які були б недосяжні при роботі поодинці.

Сукупність цілей можна назвати "послугами", які кооператив забезпечує на вигідних умовах. Ці послуги передбачають: забезпечення виробничих поставок, переробку та збут продукції членів кооперативу або ж забезпечення різних функцій, пов'язаних з виробництвом або збутом. Кооператив стає для його членів засобом досягнення їх мети, забезпечення послугами, які вони не можуть отримати іншим чином або на більш вигідних умовах. Сільськогосподарські виробники зацікавлені, головним чином, в ефективному збуті своєї продукції. Їхня мета полягає в максимізації чистого прибутку від сільськогосподарської діяльності. Це передбачає ефективний маркетинг, а також підтримання виробничих витрат на якомога нижчому рівні.

Виробничі витрати включають витрати на насіння, добрива, техніку, найману робочу силу, податки, виплачування процентів за кредитами, оплату різноманітних послуг (ремонт техніки, ветеринарне обслуговування і т.д.). Виручені кошти за відрахуванням виробничих витрат становлять чистий сільськогосподарський прибуток.

Кооперативи здатні ефективно реалізувати сільськогосподарську продукцію і постачати товаровиробникам необхідні засоби виробництва, що дає змогу підвищити чистий прибуток насамперед їх членам. Тобто участь в кооперативі сприяє підвищенню особистого доходу його чле-нів та підвищенню рівня їх життя.

Кооперативи мають такі ж засоби матеріального виробництва, як і некооперативні підприємства, виконують подібні функції, зобов'язані діяти згідно з державним законодавством, розробляють свій статут та інші необхідні юридичні документи. Члени кооперативу обирають раду директорів. Рада визначає політику кооперативу і призначає керуючого. В той же час кооперативи суттєво відрізняються від некооперативних підприємств. Ці відміни обумовлені цілями, формами власності, способами управління та розподілу прибутків.

Нижче перелічено критерії, запропоновані Фермерською Корпоративною Службою (США), за якими визначають, чи є дана організація справжнім кооперативом.

1. Забезпечення організацією економічних переваг членам-клієнтам (сюди не входять освітні, соціальні та інші пільги.)

2. Орієнтація організації на інтереси споживача її послуг, а не на одержання прибутку та інтереси інвестора.

3. Контроль над організацією з боку осіб, які користуються її послугами. Як правило, кожному членові надається один голос, незалежно від масштабів його операцій з цією організацією або від розміру його інвестицій.

4. Спрямованість діяльності організації на спільний інтерес її членів.

Три напрями політики кооперативу, які властиві не лише для кооперативів.

1. Ризик, витрати, пільги розподіляються між пайовиками за принципом справедливості (саме за принципом справедливості, а не рівності).

2. Пайовики зобов'язані користуватися послугами свого кооперативу і забезпечувати відтворення капіталу кооперативу.

3. Кооператив надає послуги своїм членам переважно, але не виключно.

В основі діяльності сільськогосподарських кооперативів закладені наступні принципи:

Послуги по зниженню виробничих затрат. Кооператив створюється в більшій мірі для забезпечення його власникам-користувачам послуг за собівартістю, ніж для отримання прибутку на вкладений капітал. Оскільки багато витрат неможливо абсолютно точно визначити до кінця року, кооператив встановлює конкурентоспроможні ринкові розцінки або оплату за послуги. Весь чистий доход, що залишається після покриття витрат, належить членам-користувачам кооперативу і повертається їм згідно з обсягом їх ділових операцій, які здійснюються через кооператив.

Фінансові зобов'язання та прибутки - пропорційно використанню послуг. Отримання прибутку більше залежить від використання послуг кооперативу, ніж від вкладеного капіталу. Відповідно, члени кооперативу зобов'язані забезпечувати фінансування пропорційно своєму використанню того виду послуг, який приносить ці прибутки. Більшість статутів кооперативів забезпечує систему відшкодування капіталовкладень, яка повинна підтримувати пропорційність на оптимальному рівні. Статути вміщують також положення або юридично обов'язкову угоду, які визначають зобов'язання кооперативу повернути чистий прибуток (валовий доход із всіх джерел мінус витрати) користувачам. Чистий прибуток, що виплачується членам кооперативів, пропорційно капіталу, який вони використали - це так звані патронажні виплати

Демократична форма управління. Цей принцип здійснюється через правління більшості. Як правило, прийняття рішень з питань керівництва кооперативом здійснюється за допомогою голосування на підставі рівного членства або згідно з обсягом використання послуг, а не в залежності від розміру акціонерного капіталу, що належить кожному із членів кооперативу. Демократична форма управління знаходить своє вираження в формулі "одна особа - один голос". Це практика більшості кооперативів. Лише небагато кооперативів дотримується системи обмеженого пропорційного голосування згідно з обсягом використаних членами послуг.

Обмеження доходу на акціонерний капітал. Цей принцип означає, що виплати за використання акціонерного капіталу власників (головним чином в формі дивідендів, що виплачуються по акціях) обмежені. Це не означає, що доходи, отримані кооперативом в грошовій або іншій формі, обмежуються. Головна цінність кооперативу для його власників полягає в послугах, які він надає.

Крім вищезазначених принципів, слід відмітити ще одну особливість - постійне навчання його членів. Це важлива частина роботи будь-якого підприємства, але для кооперативу вона є життєво необхідною з наступних причин:

- принцип демократичного управління, який здійснюється через правління більшості, вимагає, щоб всі власники були інформовані та залучені до діяльності кооперативу, що забезпечує прийняття рішень із знанням справи;

- кооператив може задовольняти потреби його членів лише якщо вони усвідомлюють свої потреби і розуміють, що для їх реалізації повинні нести фінансові витрати;

- недостатній розвиток кооперативних форм господарської діяльності в Україні означає, що система освіти не забезпечує відповідного рівня навчання кооперативному підприємництву, тому кооперативи повинні стати центрами освіти для самих себе.

Класифікацію кооперативів, здійснюють за різними ознаками:

За розміром: за обсягом кооперативних операцій - товарооборот, обсяг на даних кредитів тощо; за кількістю членів або клієнтів кооперативу.

За обслуговуваною територією (на якій проживають його члени, а не за зоною діяльності кооперативу): місцеві - ринкова зона - окрема місцевість; регіональні - велика зона дії, що охоплює один або кілька регіонів; національні - що об'єднують членів, які проживають у багатьох регіонах; міжнародні - що об'єднують членів з двох або більше країн.

За типом членства: місцеві - членами яких є фізичні особи, що проживають у да-ній місцевості, або місцеві фірми; централізовані асоціації - що об'єднують членів, які проживають на більшій території, наприклад, території області або регіону; федеративні:

а) місцеві кооперативи є членами регіональних асоціацій;

б) регіональні асоціації входять до складу національного кооперативу як дочірні організації або філіали;

змішаного типу - фізичні особи й місцеві кооперативи є членами центральної структури.

За організаційно-правовою формою: неінкорпоровані - організовані за принципом багаточленного партнерства (без прав юридичної особи); інкорпоровані - юридична особа, організована згідно з законодавством.

За способом формування капіталу: акціонерні - що випускають звичайні і, в ряді випадків, привілейовані акції; неакціонерні - що не випускають акцій які можуть передаватись тимчасово або остаточно іншим особам.

За типом членів кооперативу: виробники - наприклад, аграрні підприємства, в т. ч. фермери, сільські жителі, рибалки, лісозаготівельники, тобто ті, кому потрібно, з одного боку, збувати вироблену продукцію, а з другого боку - закуповувати засоби виробництва на вигідних умовах; споживачі - покупці споживчих товарів і побутових послуг; робітники - які працюють на підприємстві, що перебуває в їхній же власності, вони які керують власним підприємством; торговці - які купують товари для перепродажу і/або закуповують сировину для власного виробництва.

За видом господарської діяльності розрізняють кооперативи: виробничі; переробні; постачальні; збутові; обслуговуючі.

В Україні багато господарств в процесі реформування перереєструвались і здійснюють свою діяльність як сільськогосподарські виробничі кооперативи, однак ймовірно така форма здійснення аграрного виробництва є перехідною, оскільки в розвинених країнах світу виробничих кооперативів в сільському господарстві не існує. Сільськогосподарські виробничі кооперативи - це підприємства, що утворені шляхом добровільного об'єднання землі і майна фізичних осіб з метою спільного здійснення виробництва сільськогосподарської продукції і на засадах обов'язкової трудової участі членів кооперативу в процесі його діяльності. Обслуговуючі кооперативи в сільському господарстві України знаходяться в стані утворення.

Обслуговуючі кооперативи, як правило, надають один із трьох головних видів послуг: збут, поставки або пов'язані з ними послуги. При цьому діяльність кооперативу націлена на одну з них.

Збутові кооперативи. Збувають продукцію, яка виробляється членами кооперативу - молоко, фрукти, овочі, продукти тваринництва, цукровий буряк та велику кількість спеціалізованих товарів. Збут включає також збір, переробку та продаж сировинних або перероблених товарів членів кооперативу оптом або в роздріб. Великі кооперативи здійснюють збут в масштабах регіону або по всій країні.

Постачальні кооперативи. Забезпечують членів виробничими поставками, необхідними для їх господарств: кормами, добривами, паливом, насінням, будівельними матеріалами та ін. Багато місцевих кооперативів формують регіональні кооперативи для забезпечення виробничих поставок.

Сервісні кооперативи. Надають послуги, пов'язані з виробництвом та збутом сільськогосподарської продукції або задоволенням загальних потреб в інших галузях. Це отримання кредитів, електропостачання, телефонізація, страхування, іригація, селекційна робота, дослідження в галузях тваринництва і рослинництва, обробка пестицидами, догляд за рослинами, лісництво та ін.

Заново створений кооператив має більше шансів вижити, якщо він почне із збуту невеликої кількості видів продукції, придбання небагатьох видів виробничих поставок або надання обмеженого набору послуг в географічно чітко визначеній зоні. З придбанням досвіду членами кооперативу та керівництвом, можна вводити нові види продукції, послуги та розширювати територію діяльності.

Члени кооперативу. Як власни-користувачі, вони організовують кооператив та визначають умови виробництва, управління та надання послуг, розміри капіталовкладенням. Вони особисто зацікавлені в позитивному кінцевому результаті - отримати максимальний прибуток.



Питання для самоконтролю

1. Дайте визначення агропромислової інтеграції

2. В чому полягає відмінність між вертикальною та горизонтальною агропромисловою інтеграцією ?

3. Опишіть схему зв'язків між трьома сферами АПК

4. Яке значення має діяльність агропромислових формувань ?

5. Опишіть організаційну структуру агропромислової інтеграції

6. Як розподіляється прибуток між членами агропромислової інтеграції ?

7. В чому полягає відмінність між агропромисловими підприємствами і агрофірмами?

8. Якими є раціональні поєднання сільськогосподарського і переробного виробництва в агропромислових підприємствах і агрофірмах ?

9. Які фактори обмежують процес створення агропромислових підприємств і агрофірм ?

10. Опишіть механізм розподілу грошової виручки в інтегрованих об'єднаннях, що створені на основі переробних підприємств

11. Дайте визначення сільськогосподарського виробничого кооперативу

12. Дайте визначення сільськогосподарського обслуговуючого кооперативу

13. Які критерії відрізняють кооператив від інших підприємств ?

14. Назвіть принципи діяльності сільськогосподарських кооперативів

15. Перерахуйте види кооперативів



Список літератури

1. Андрійчук В.Г. Економіка аграрних підприємств: Підручник. - 2-ге вид., доп. і перероблене./ В.Г. Андрійчук. - К.: КНЕУ, 2002. - 624 с.

2. Джен Інгелсбі, Джеймс Л. Гофф Як створити кооператив /Переклад з англ. - К.: ВОКА, 1994. - 34 с.

3. Економіка підприємства / П.П. Руснак, В.Г. Андрійчук, А.А. Ільєнко та ін.; За ред П.П. Руснака. - Біла Церква, 2003. - 256 с.

4. Марвін А. Шаарс П. Кооперативи: принципи і практика /Переклад з англ. - К.: ВОКА, 1994. - 66 с.



Завдання, вправи, тести

Завдання 17.1:

Виберіть правильний варіант відповіді на питання:

1. Вищою формою кооперації підприємств є:

а) концентрація;

б) спеціалізація;

в) інтеграція;

г) відсутня вірна відповідь.

2. Інтегровані виробники елітної продукції і репродуктори називаються:

а) агротехноінкубатори

б) агротехнопарки

в) агротехнополліс

г) агроінноваційні фонди

3.Регіональні агропромислові формування представлені переважно:

а) агропромисловими асоціаціями

б) агропромисловими підприємствами

в) агрофірмами

г) усі відповіді вірні



Розділ 18. Антикризова політика підприємства

18.1 Фінансова криза на підприємстві: економічний зміст та причини виникнення

18.2 Економічна сутність санації підприємств

18.3 Загальна характеристика процесу реструктуризації підприємств

18.4 Банкрутство підприємств як економічне явище

18.5 Методичні основи визначення ймовірності банкрутства суб'єктів господарювання

18.6 Ліквідація збанкрутілих підприємств

Ключові слова та терміни

­ банкрутство

­ банкрут

­ тотальна заборгованість

­ повна неплатоспроможність

­ модель Альтмана

­ модель Спрінгейта

­ фінансова криза

­ стратегічна криза

­ криза прибутковості

­ криза ліквідності

­ антикризові заходи

­ санація

­ досудова санація

­ реструктуризація

­ ліквідація

­ ліквідаційна вартість

­ ліквідаційна маса

­ ліквідаційна комісія

­ ліквідаційний баланс

­ комітет кредиторів

18.1 Фінансова криза на підприємстві: економічний зміст та причини виникнення

Заходи, спрямовані на оздоровлення фінансової системи України, можуть дати позитивні результати лише за умови санації фінансів базової ланки економіки - підприємств та організацій. Висока собівартість продукції вітчизняного виробництва та істотне зменшення попиту на неї стали головними причинами фінансової кризи переважно більшості українських підприємств.

В умовах дії ринкових відносин суб'єкти господарювання мають постійно адаптуватися до змін попиту: розширювати асортимент, поліпшувати якість, знижувати собівартість та ціни, оптимізувати структуру витрат. Проте вітчизняні підприємства не змогли безболісно перейти від "ринку продавця", який діяв за адміністративної системи господарювання, до "ринку покупця". Керівники багатьох суб'єктів господарювання за браком належної кваліфікації (або зумисне) довели свої підприємства до межі банкрутства.

Ще однією негативною тенденцією, яка є наслідком незадовільного фінансового стану більшості вітчизняних підприємств, є катастрофічне зростання їх кредиторської і дебіторської заборгованості. Банкрутство підприємств - це наслідок глибокої фінансової кризи, система заходів щодо управління якою не дала позитивних результатів.

Під фінансовою кризою розуміють фазу розбалансованої діяльності підприємства та обмежених можливостей впливу його керівництва на фінансові відносини, що виникають на цьому підприємстві.

На практиці з кризою, як правило, ідентифікується загроза неплатоспроможності та банкрутства підприємства. Діяльність його в прибутковій зоні або відсутність у цього підприємства потенціалу для успішного функціонування. З пропозиції фінансового менеджменту кризовий стан підприємства полягає в його нездатності здійснювати фінансове забезпечення поточної виробничої діяльності.

Фінансову кризу на підприємстві характеризують трьома параметрами: джерелами (факторами) виникнення; види кризи; стадією її розвитку. Ідентифікація цих ознак дає змогу правильно діагностувати фінансову неспроможність підприємства та дібрати найефективніший каталог санаційних заходів.

Для вибору найефективніших форм санації, прийняття правильних рішень щодо усунення негативних процесів передовсім необхідно ідентифікувати причини фінансової неспроможності суб'єкта господарювання. Фактори, які можуть призвести до фінансової кризи на підприємстві, поділяють на зовнішні, або екзогенні (які не залежать від діяльності підприємства), та внутрішні, або ендогенні (що залежать від підприємства).

Головними екзогенними факторами фінансової кризи на підприємстві можуть бути:

­ спад кон'юнктури в економіці в цілому;

­ зменшення купівельної спроможності населення; значний рівень інфляції; нестабільність господарського та податкового законодавства;

­ нестабільність фінансового та валютного ринків; посилення конкуренції в галузі; сезонні коливання;

­ посилення монополізму на ринку;

­ дискримінація підприємства органами влади та управління;

­ політична нестабільність у країні місцезнаходження підприємства або в країнах підприємств - постачальників сировини (споживачів продукції); конфлікти між засновниками (власниками).

Вплив зовнішніх факторів кризи має здебільшого стратегічний характер. Вони зумовлюють фінансову кризу на підприємстві, якщо менеджмент неправильно або несвоєчасно реагує на них, тобто якщо відсутня або недосконало функціонує система раннього попередження та реагування, одним із завдань якої є прогнозування банкрутства.

Таблиця 18.1

Фактори, що зумовлюють різні види кризи

Стратегічна криза	Криза прибутковості	Криза ліквідності
неправильний вибір виробничого майданчика (місця розташування підприємства) неефективна політика збуту та сортиментна політика недосконале планування та прогнозування помилкова політика диверсифікації неефективний апарат управління дефіцити в організаційній структурі відсутність виробничої програми зайві виробничі потужності відсутність або недієздатність системи контролінгу форс-мажорні обставини	несприятливе співвідношення цін та собівартості невиправдане завищення цін ризиковані великі проекти зростання собівартості за стабільних цін зменшення обороту від реалізації продукції збитковість окремих структурних підрозділів придбання збиткових підприємств значні запаси готової продукції на складі високі витрати на персонал високі процентні ставки неефективна маркетингова політика форс-мажорні обставини	невраховані вимоги золотого правила фінансування незадовільна структура капіталу відсутність або незначний рівень страхових (резервних) фондів незадовільна робота з дебіторами надання незабезпечених товарних кредитів великий обсяг капіталовкладень із тривалим строком окупності великі обсяги низьколіквідних оборотних активів зниження кредитоспроможності підприємства високий рівень кредиторської заборгованості форс-мажорні обставини

Загалом усі названі причини кризи досить тісно взаємопов'язані, становлять складний комплекс причинно-наслідкових зв'язків. Безперечно, досліджуючи те чи інше підприємство, той чи інший випадок фінансової кризи, можна виокремити певні специфічні причини фінансової неспроможності, але по суті вони зводяться до щойно перелічених.

Типові наслідки впливу зазначених причин і факторів на фінансово-господарський стан підприємства такі, які фактично визначають симптоми банкрутства підприємства.

Розрізняють три види кризи: стратегічна криза (коли на підприємстві зруйновано виробничий потенціал і відсутні довгострокові фактори успіху); криза прибутковості (перманентні збитки вихолощують власний капітал, і це призводить до незадовільної структури балансу); криза ліквідності (підприємство є неплатоспроможним або існує реальна загроза втрати платоспроможності). Основні фактори, які зумовлюють кожний із наведених видів кризи, подані в табл. 18.1.

Між розглядуваними видами кризи існують тісні причинно-наслідкові зв'язки: стратегічна криза спричинює кризу прибутковості, яка, у свою чергу, призводить до втрати підприємством ліквідності. Розвиток симптомів фінансової кризи на підприємстві унаочнює рис. 18.3.

3

1

Рис. 18.2 Розвиток симптомів банкрутства



Зумовлене зовнішніми та внутрішніми факторами зменшення обсягів реалізації продукції призводить, з одного боку, до зниження прибутковості та до збитковості, а з іншого - до зниження рівня ліквідності та платоспроможності. Закономірним результатом розвитку симптомів фінансової кризи є непомірна кредиторська заборгованість, неплатоспроможність та банкрутство підприємства.

Важливою передумовою застосування правильних антикризових заходів є ідентифікація глибини фінансової кризи. Існують три фази кризи:

1) фаза кризи, яка безпосередньо не загрожує функціонуванню підприємства (за умови проведення його на режим антикризового управління);

2) фаза, яка загрожує подальшому існуванню підприємства і потребує негайного проведення фінансової санації;

3) кризовий стан, який не сумісний з подальшим існуванням підприємства і призводить до його ліквідації.

Ідентифікація фази фінансової кризи є необхідною передумовою правильної та своєчасної реакції на неї.

18.2 Економічна сутність санації підприємств

Найдієвішим засобом запобігання банкрутству підприємства є фінансова санація. У чому полягає сутність фінансової санації підприємств? Термін "санація" походить від латинського "sanare" - оздоровлення, видужання. Згідно з Законом України "Про банкрутство" від 1992 р., під санацією розуміється задоволення вимог кредиторів і виконання зобов'язань перед бюджетом та іншими державними цільовими фондами, у тому числі кредитором, що добровільно бере на себе задоволення зазначених вимог та виконання відповідних зобов'язань. Отже, згідно з таким підходом санація за своєю правовою основою є лише інститутом переведення боргу. Проте з цим аж ніяк не можна погодитися.

Санація - система заходів, здійснюваних для запобігання банкрутств промислових, торгівельних, банківських монополій, визнаючи, що санація може відбуватися злиттям підприємства, яке перебуває на межі банкрутства, з потужнішою компанією; випуском нових акцій або облігацій для мобілізації грошового капіталу; збільшенням банківських кредитів і наданням урядових субсидій; перетворенням короткострокової заборгованості в довгострокову; повною або частковою купівлею державою акцій підприємства, що перебуває на межі банкрутства.

Новий Закон "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом", прийнятий у 1999 році, розрізняє поняття "санація" та "досудова санація". У цьому разі санація розглядається як система заходів передбачених процедурою провадження справи про банкрутство з метою запобігання ліквідації боржника і спрямованих на оздоровлення його фінансового стану, а також на задоволення в повному обсязі або частково вимог кредиторів шляхом кредитування, реструктуризації боргів та капіталу і (або) зміною організаційної та виробничої структури боржника.

Досудова санація - система заходів щодо відновлення платоспроможності боржника, здійснюваних власником боржника, інвестор, з метою запобігати його ліквідації, вдавшись до реорганізаційних, організаційно-господарських, управлінських, інвестиційних, технічних, фінансово-економічних, правових заходів у межах чинного законодавства до початку порушення справи про банкрутство.

У Законі України "Про страхування" ми знаходимо також "оригінальне" тлумачення терміна "санація". Згідно із цим Законом примусова санація страхової санації передбачає:

­ проведення комплексної перевірки фінансово-господарської діяльності страховика, у тому числі обов'язкової аудиторської перевірки;

­ встановлення заборони на вільне користування майном страховика та прийняття страхових зобов'язань без дозволу Комітету у справах нагляду за страховою діяльністю;

­ встановлення обов'язкового для виконання графіка здійснення розрахунків зі страхувальниками;

­ прийняття рішення про ліквідацію або реорганізацію страховика.

Із наведеного широкого спектра думок щодо сутності поняття санації можна синтезувати єдине визначення, яке має ввібрати в себе раціональне зерно кожного з наведених варіантів, таким можна вважати визначення, дане відомими зарубіжними економістами (Н. здравомислов, Б. Бекенферде, М. Гелінг ), провідними фахівцями у питаннях виведення підприємств із фінансової кризи:

Санація - це система фінансово-економічних, виробничо-технічних, організаційно-правових та соціальних заходів, спрямованих на досягнення чи відновлення платоспроможності, ліквідності, прибутковості і конкурентоспроможності підприємства-боржника в довгостроковому періоді.

Подане визначення втілює комплексний підхід до розглядуваного поняття, є універсальним і всебічно висвітлює економічну сутність санації підприємств.

Пропоноване визначення санації унаочнює рис. 18.2.

3

1

Рис. 18.2 економічний зміст поняття санації

Для повнішого розкриття змісту санації слід конкретизувати види заходів, які проводяться в межах фінансового оздоровлення суб'єктів господарювання.

Особливе місце у процесі санації посідають заходи фінансово-економічного характеру, які відбивають фінансові відносини, що виникають у процесі мобілізації та використання внутрішніх і зовнішніх фінансових джерел оздоровлення підприємств. Джерелами фінансування санації можуть бути кошти, залучені на умовах власності; на поворотній або безповоротній основі.

Метою фінансової санації є покриття поточних збитків та усунення причин їх виникнення або збереження ліквідності й платоспроможності підприємств, скорочення всіх видів заборгованості, поліпшення структури оборотного капіталу та формування фондів фінансових ресурсів, необхідних для проведення санаційних заходів виробничо-технічного характеру.

Санаційні заходи організаційно-правового характеру спрямовані на вдосконалення організаційної структури підприємства, організаційно правових форм бізнесу, підвищення якості менеджменту, звільнення підприємства від непродуктивних виробничих структур, поліпшення виробничих стосунків між членами трудового колективу тощо. У цьому контексті розрізняють два види санації.

1.Санація зі збереженням існуючого юридичного статусу підприємства-боржника.

2. Санація зі зміною організаційно-правової форми та юридичного статусу санованого підприємства (реорганізація).

Виробничо-технічні санаційні заходи пов'язані насамперед з модернізацією та оновленням виробничих фондів, зі зменшенням простоїв та підвищенням ритмічності виробництва, скороченням технологічного часу, поліпшенням якості продукції та зниженням її собівартості, вдосконаленням асортименту продукції, що випускається, пошуком та мобілізацією санаційних резервів у сфері виробництва.

Оскільки санація підприємства пов'язана, як правило, зі скороченням зайвого персоналу, велике значення мають санаційні заходи соціального характеру. Особливо це стосується фінансового оздоровлення підприємств-гігантів або підприємств-міст. В такому разі звільнення працівників може призвести до соціальної нестабільності і регіоні. Саме тому слід вести помірковану політику звільнення у взаємозв'язку із реалізацією соціального плану проекту санації. Тут можуть бути передбачені такі заходи, як створення та фінансування системи перепідготовки кадрів, пошук і пропозиція альтернативних робочих місць, додаткові витрати з безробіття, надання звільненим працівникам позик тощо. На практиці досить часто із санацією ідентифікується поняття «реструктуризація».

18.3 Загальна характеристика процесу реструктуризації підприємств

Стабілізація вітчизняної економіки та поступове нарощування економічного потенціалу країни безпосередньо пов'язані з реалізацією активної структурної політики, яка вважається ключовим елементом загальної стратегії розвитку первинних ланок (підприємств, організацій) і в цілому суспільного виробництва.

Сучасний стан економіки на макро- і мікрорівні характеризується деформованою структурою виробництва. Тому одним із стратегічних завдань більш ефективного розвитку виробничого потенціалу є його структурна перебудова. Останню можна здійснювати, з одного боку, за допомогою проведення ефективної політики реструктуризації та санації потенційно конкурентоспроможних підприємств, а з іншого -- через ліквідацію (повне перепрофілювання) збиткових і збанкрутілих підприємств.

Процес реструктуризації можна розглядати як спосіб зняття суперечності між вимогами ринку й застарілою логікою дій підприємства.

Реструктуризація підприємства трактується як здійснення організаційно економічних, правових, технічних заходів, спрямованих на зміну структури підприємства, управління ним, форм власності, організаційно правових форм, як здатність привести підприємство до фінансового оздоровлення, збільшити обсяг випуску конкурентоспроможної продукції, підвищити ефективність виробництва

Метою проведення реструктуризації є створення повноцінних суб'єктів підприємницької діяльності, здатних ефективно функціонувати за умов переходу до ринкової економіки та виробляти конкурентоспроможну продукцію, що відповідає вимогам товарних ринків. Отже, процедуру реструктуризації можна визначити як комплекс заходів, спрямованих на відновлення стійкої технічної, економічної та фінансової життєздатності підприємств.

Реструктуризація підприємства спрямовується на розв'язання двох основних завдань: по-перше, якнайскоріше забезпечити виживання підприємства; по-друге, відновити конкурентоспроможність підприємства на ринку. Відповідно до цих завдань і розглядають взаємозв'язані форми і види реструктуризації підприємств та організацій:

Ступінь: часткова реструктуризація (обмежена); комплексна реструктуризація (усебічна)

Види реструктуризації: управлінська, технічна, економічна, фінансова, організаційно-правова

Форми: оперативна; стратегічна.

За оперативної реструктуризації підприємства (організації) розв'язуються дві основні проблеми: забезпечення ліквідності та суттєве поліпшення результатів його (її) діяльності. Період оперативної реструктуризації триває приблизно 3--4 місяці. Оперативні зміни на підприємстві потребують проведення комплексу заходів, що з них, як правило, спеціально виділяють такі:

­ зміна окремих складових організаційної структури підприємства;

­ створення й виокремлювання нових структурних підрозділів;

­ оперативне зниження дебіторської заборгованості;

­ зменшення величини оборотних фондів через виявлення та реалізацію (ліквідацію) зайвих запасів (у тім числі запасів допоміжних матеріалів);

­ відмова (продаж паю) від пайової участі в інших підприємствах та організаціях, якщо попередній аналіз підтвердив недостатню економічну ефективність останніх;

­ скорочення обсягів основних фондів через реалізацію (ліквідацію) зайвого обладнання, транспортних засобів тощо;

­ аналітична оцінка та припинення вкладання неефективних інвестицій, крім життєво необхідних для підприємства й обґрунтованих з позицій розвитку ринку.

Відтак комплекс заходів з оперативної реструктуризації містить передусім заходи з зниження всіх видів витрат (без одержання будь-яких суттєвих інвестицій) і швидкого збільшення обсягу збуту продукції та обороту капіталу.

Проте, якщо процес перетворення буде зупинено після завершення оперативної реструктуризації, то підприємство незабаром неминуче знов опиниться в кризовому стані

Стратегічна реструктуризація підприємства забезпечує довготермінову його конкурентоспроможність. Для досягнення такої конкурентоспроможності необхідне визначення стратегічної мети підприємства, розробка стратегічної концепції розвитку, а також напрямів та інструментів реалізації цієї мети. Отже, реструктуризації підприємства передує оцінка його стану. Проте й аналіз, і реформування можна проводити, якщо маємо всебічно обґрунтовану мету реструктуризації, яку можна сформулювати (беручи загалом) таким чином: продукція підприємства має відповідати поточному платоспроможному попиту. Підприємство, що задовольняє цю вимогу, з одного боку, зберігає централізований контроль у найбільш важливих сферах діяльності, а з іншого -- відроджується завдяки проведенню активної науково-технічної та ринкової стратегії в межах кожної товарної групи. Як правило, кризовий стан підприємства зумовлений не однією, а багатьма причинами, їх буває то більше, що більш повільною є реакція суб'єктів господарювання на зміну типу господарської системи.

Організаційно-правовий вид реструктуризації характеризується процесами комерціалізації, корпоратизації, зміни організаційної структури та власника державних підприємств.

Технічну реструктуризацію пов'язано із забезпеченням такого стану підприємства, за якого воно досягає відповідного рівня виробничого потенціалу, технології, «ноу-хау», управлінських навичок, кваліфікації персоналу, ефективних систем постачання й логістики, тобто всього того, що дає підприємству змогу виходити на ринок з ефективною та конкурентоспроможною продукцією.

Економічна життєздатність досягається, коли продукція підприємства, його капітальні та поточні витрати, рівень продажу й цінова політика забезпечують такий рівень економічної рентабельності підприємства, що відповідає сучасним умовам господарювання.

Після досягнення фінансової життєздатності суб'єкт господарювання матиме таку структуру балансу підприємства, за якої показники ліквідності і платоспроможності задовольняють вимоги ринку, а також позбудеться проблем із виплатою кредитів, відсотків за них чи з погашенням інших боргових зобов'язань тощо.

Управлінську реструктуризацію зв'язано з підготовкою та перепідготовкою персоналу з орієнтацією на конкурентоспроможне функціонування підприємства, зміну його організаційної структури, менеджменту, технологічної, інноваційної та маркетингової політики.

Природа й міра необхідної реструктуризації залежать від характеру проблем підприємства. Іноді підприємство потребує лише часткової або так званої обмеженої реструктуризації для відновлення економічної та технічної життєздатності. При цьому підприємство встановлює для себе певні стандарти (орієнтири), які є кінце-вою метою реалізації відповідного типу реформування. Такими орієнтирами можуть бути рівень фінансового лівериджу (співвідношення позикових і власних коштів), розмір робочого капіталу підприємства, а також коефіцієнт покриття боргів.

Для досягнення встановлених значень можуть використовуватися такі заходи: реструктуризація (переоформлення) боргів, додаткова емісія цінних паперів, переоцінка активів, зниження дебіторської заборгованості тощо. Коли проблеми підприємства є більш суттєвими, тоді підприємство потребує «усебічної» реструктуризації. Очевидно, що цей тип реформування включає й фінансову реструктуризацію.

«Усебічна» реструктуризація охоплює розробку нової організаційної структури, відповідної продуктової, трудової, технічної та технологічної політики, зміни в менеджменті, організації тощо. Реструктурування підприємства в такий спосіб триває здебільшого до трьох років.

У процесі обґрунтовування видів, форм та ступеня реструктуризації необхідно насамперед глибоко проаналізувати техніко-економічну й фінансову ситуацію. Перше питання, на яке необхідно знайти відповідь, -- це визначити (встановити) вид продукції, що його вироблятиме підприємство після реструктуризації для відновлення свого потенціалу та нормального функціонування. Цьому передує аналіз усіх напрямів діяльності підприємства за критерієм конкурентоспроможності продукції (ціна, якість), ринкової частки, структури витрат і прибутковості. Передовсім аналізують такі альтернативи:

якщо прибутковість виробництва певної продукції не можна відновити з причин її низької якості, застарілої технології, високої собівартості, низького рівня використання виробничої потужності, яка унеможливлює економію на масштабах тощо, то виробництво треба припинити;

для ресурсів, які вивільняються (виробничі потужності, «ноу-хау», управлінський і трудовий потенціал), визначаються нові перспективні види продукції, виробництво котрих забезпечить необхідну рентабельність вкладеного капіталу з урахуванням вартості реструктуризації;

якщо виробництво не може бути відновлене навіть із реструктуризованими технічними умовами і перепрофільованим персоналом, тоді підприємство підлягає закриттю, неекономічне й застаріле обладнання та наявні активи треба продати, а виробничі площі здати в оренду.

Будь-яку стратегію реструктуризації треба підсилювати заходами за трьома основними напрямками:

зменшення витрат і підвищення ефективності виробництва та продуктивності праці, зниження енергоємності виробництва, посилення контролю за якістю продукції;

модернізація або заміна обладнання; здебільшого модернізація є вигіднішою і за критерієм витрат і з погляду стратегії розвит-ку підприємства;

запровадження нової технології, доцільність якої має бути ретельно обґрунтована.

18.4 Банкрутство підприємств як економічне явище

Поняття банкрутства органічно притаманне сучасним ринковим відносинам. Воно характеризує неспроможність підприємства задовольнити вимоги кредиторів щодо оплати товарів, робіт, послуг, а також забезпечити обов'язкові платежі в бюджет і позабюджетні фонди.

Закон України "Про банкрутство" під банкрутством розуміє пов'язану з браком активів у ліквідній формі неспроможність юридичної особи суб'єкта підприємницької діяльності задовольнити в установлений для цього строк пред'явлені до нього з боку кредиторів вимоги та виконати зобов'язання перед бюджетом.

За нормальних умов господарювання акціонери та кредитори сподіваються на винагороду, рівень якої залежить від ступеня прибутковості фірми. Одна з перших ознак руху до банкрутства - спад прибутковості фірми нижче за вартість її капіталу. Відсотки за кредит і дивіденди, що сплачуються фірмою, перестають відповідати сучасним ринковим умовам господарювання, а вкладення коштів у таку фірму стає невигідним. Кредитори (власники облігацій та інші) одержують певні суми, визначені кредитними угодами, але відносна вигідність їхніх вкладень у дане підприємство зменшується, а у зв'язку зі спадом вартості акціонерного капіталу падає й ціна акцій, збільшується ризик неповернення коштів, у підприємства виникають труднощі з готівкою, особливо якщо кредитори не пролонгують кредитні угоди на наступний період і фірма змушена буде виплатити не тільки відсотки, а й суму основного боргу. Може виникнути криза ліквідності і підприємство увійде в стан "технічної неплатоспроможності". Це явище можна вже розглядати як банкрутство.

Банкрутство - встановлена судом неспроможність боржника сплатити свої зобов'язання; примусова ліквідація підприємства для поділу майна боржника кредиторами

Зарубіжний досвід показує, що спрогнозувати банкрутство можна за 1,5-2 роки до появи очевидних ознак. Цілком можливим є виявлення початкових ознак банкрутства через прогнозування "ціни підприємства" на найближчу та довгострокову перспективу.

Причини банкрутства підприємств можуть бути найрізноманітнішими. Беручи загалом, їх можна поділити на дві групи: 1) зовнішні, які практично дуже важко (іноді неможливо) врахувати; 2) внутрішні, що безпосередньо залежать від форм, методів та організації роботи на самому підприємстві. Результатом одночасного впливу всіх чинників є настання банкрутства (рис.18.3).

Зовнішні фактори можуть бути міжнародними та національними. Міжнародні фактори формуються під впливом динаміки загальноекономічних показників розвитку провідних країн, стану світової фінансової системи, стабільності міжнародної торгівлі, митної політики, рівня міжнародної конкуренції, руху міжнародного капіталу та ін. В країнах з розвинутою економікою та сталою політичною системою, як правило, 30 % банкрутств спричиняється зовнішніми, а 70 % - внутрішніми причинами. Очевидним є й те, що фактори банкрутства для вітчизняних підприємств є іншими, похідними від кризового стану національної економіки.

3

1

Рис.18.3. Основні причини банкрутства підприємств

Існують і цілком конкретні симптоми настання тотальної заборгованості та повної неплатоспроможності підприємства. Найбільш характерні з них показано на рис. 18.4.

Процес зростання процентних ставок і цін зумовлює подорожчання сировини, матеріалів, комплектуючих виробів, яке випереджає підвищення цін на готову продукцію, збільшує за інших однакових умов кредиторську заборгованість підприємства. Усе це потребує додаткових кредитних ресурсів і, як наслідок, призводить до негативних змін у структурі зобов'язань підприємства через підвищення середньої вартості пасивів.



Рис. 18.4 Сутність можливих симптомів банкрутства підприємств.



У дальшому наростають кризові явища (більш явні ознаки банкрутства), які зумовлено різкими змінами структури балансу підприємства, а саме: труднощі з готівкою та різке зменшення грошових коштів на рахунках; збільшення дебіторської заборгованості (різке зниження її теж може бути негативним явищем, або свідчитиме про труднощі зі збутом. Зростання запасів готової продукції); збільшення кредиторської заборгованості; зниження обсягів продажу (хоча перед ліквідацією підприємства можливий повний розпродаж його продукції). крім того, характерною є затримка з поданням звітності, наявність конфліктних ситуацій на підприємстві.

Банкрутство може виникнути на кожному з етапів життєвого циклу конкурентної переваги підприємства.

18.5 Методичні основи визначення ймовірності банкрутства суб'єктів господарювання

Для успішного господарювання на ринкових засадах суттєво важливим є можливість оцінки ймовірності банкрутства суб'єктів підприємницької та іншої діяльності. В Україні, де протягом багатьох десятиріч панувала позаринкова система господарювання, що включала офіційне визнання банкрутства як економічного явища, нема загальновизнаної вітчизняної методики визначення ймовірності банкрутства суб'єктів господарювання. У зв'язку з цим доводиться користуватися зарубіжними методичними підходами, в основу яких покладено факторні моделі прогнозування банкрутства підприємств та організацій

Найпростішою є двофакторна модель оцінки ймовірності банкрутства підприємства (організації). Вона передбачає обчислення спеціального коефіцієнта Z і має такий формалізований вигляд:

Z = -0,3877 - 1,0736k _зл + 0,579q _пк ,

де k _зл - коефіцієнт загальної ліквідності; q _пк - частка позикових коштів у загальній величині пасиву балансу.

За двофакторною моделлю ймовірність банкрутства будь-якого суб'єкта господарювання є дуже малою за будь-якого від'ємного значення коефіцієнта Z і великою - за Z>1.

Більш обґрунтованою та більш поширеною є п'ятифакторна модель Альтмана. Професор Нью-Йоркського університету Едвард Альтман розробив алгоритм розрахунку індексу кредитоспроможності, який одержав назву індексу (моделі) Альтмана. Цей індекс дає змогу з достатньою вірогідністю розподілити суб'єкти господарювання на тих, що працюють стабільно, і на потенційних банкрутів.

Свою модель Е. Альтман побудував на підставі дослідження фінансового стану та результатів господарської діяльності 66 компаній, розрахувавши 22 фінансові коефіцієнти і скориставшись для своєї моделі лише п'ятьма найбільш вагомими. Ці коефіцієнти характеризують з різних сторін (усебічно) прибутковість капіталу та його структуру.

Індекс Альтмана "Z" розраховується за формулою

Z=3,3K₁+0,99K₂+0,6K₃+1,4K₄+1,2K₅ ,

Де 3,3; 0,99; 0,6;1,4;1,2 - коефіцієнти регресії, що характеризують міру впливу на індекс «Z»;

K₁ - характеризує прибутковість основного та оборотного капіталу; визначається діленням суми балансового прибутку на загальну вартість активів; з певною часткою умовності його можна назвати показником рентабельності виробництва;

K₂ - відображає дохідність суб'єкта господарювання і розраховується як співвідношення чистої виручки від реалізації продукції і загальної вартості активів підприємства (організації);

K₃ - визначає структуру капіталу фірми; обчислюється як відношення власного капіталу (за ринковою вартістю) до позикового капіталу (суми коротко- і довгострокових пасивів);

K₄ - відображає рівень чистої прибутковості виробництва (діяльності); розраховується діленням обсягу реінвестованого прибутку (суми резерву, фондів соціального призначення та цільового фінансування, нерозподіленого прибутку) на загальну вартість активів фірми;

K₅ - характеризує структуру капіталу та визначається як відношення власного оборотного капіталу до загальної вартості активів суб'єкта господарювання.

Для визначення ймовірності банкрутства для того чи іншого суб'єкта господарювання розрахунковий індекс «Z» необхідно порівняти з критичним його значенням. Для точнішого визначення ступеня ймовірності банкрутства підприємства рекомендується користуватися такими критеріями:

1,8 і нижче - дуже висока;

1,81-2,6 висока;

2,61 -2,9 - достатньо ймовірна;

2,91 - 3,0 - дуже низька

Зрозуміло, що в процесі ранжирування (розподілу) підприємств та інших суб'єктів підприємницької діяльності часто виникає потреба врахувати специфіку відповідної галузі (сфери діяльності), а відтак визначити іншу шкалу градації індексів. У вітчизняній практиці господарювання застосування моделі Е. Альтмана зв'язане з певними труднощами.

По-перше, коефіцієнти регресії K₁ - K₅ розраховувалися автором за результатами діяльності компаній, що функціонували у зовсім іншому конкретному середовищі. По-друге, у шкалі Альтмана не враховано галузевих особливостей господарювання. По-третє, вітчизняним спеціалістам бракує інформації для розрахунку коефіцієнта K₃ через недорозвиненість ринку цінних паперів. Тому запропоновані Е. Альтманом методичні принципи визначення ймовірності банкрутства можна використовувати у вітчизняній практиці господарювання за такої умови: коефіцієнти регресії та критичні значення індексу «Z» треба обов'язково розраховувати для конкретних галузей (сфер діяльності) з використанням оптимальних критеріїв, які відображали б специфічні умови господарювання вітчизняних підприємств.