Економіка аграрного підприємства

Шкварчук Л.О. Ціни і ціноутворення: Навч. Пос. - К.: Кондор, 2004 - 214 с.

http://www.iccua.org/publications/incoterms/



Завдання, вправи, тести

Завдання 15.1:

Виберіть правильний варіант відповіді на питання:

1.В ринковій економіці застосовуються такі методи ціноутворення:

а) “середні витрати плюс прибуток”;

б) метод встановлення єдиної ціни із включенням в неї витрат на доставку;

в) метод “за рівнянням поточних цін (за рівнянням конкуренції)”

г) всі відповіді вірні.

2.Залежно від рівня встановлення та регулювання ціни поділяються на:

а) централізовано-фінансові;

б) гуртові;

в) закупівельні;

г) роздрібні.

3. Цінову конкурентоспроможність (ЦК) визначають за формулою (Ц-ціна 1 ц продукціх; СР- виробнича собівартість 1ц реалізованої продукції):

а) ЦК = Ц: (Ц-СР)

б) ЦК = (Ц- СР) : Ц

в) ЦК = Ц х (Ц-СР)

г) ЦК = Ц : СР х 100

4. Ціна, що включає витрати на виробництво продукції, а також середній прибуток підприємства на весь авансований капітал, ПДВ підприємства, акцизний збір - називається:

а) гуртовою ціною;

б) роздрібною ціною;

в) ціною споживача;

г) ціною виробництва.

5. Метод визначення ціни „витрати+ прибуток” полягає в тому, що:

а) витрат додається фіксований розмір прибутку;

б) підприємство розраховує ціну, виходячи з мінімальних витрат і без планування прибутку;

в) ціну розраховують додаванням до витрат на виробництво товару і збут певної надбавки (коефіцієнта);

г) ціна визначається, як цільова для конкретного ринку з урахуванням діючих чинників або цільового прибутку.



Розділ 16. Інфраструктура аграрного підприємства

16.1 Поняття, види і значення інфраструктури підприємства

16.2 Система технічного обслуговування підприємства

16.3 Соціальна інфраструктура підприємства

16.4 Капітальне будівництво

Ключові слова та терміни

­ нфраструктура підприємства

­ виробнича інфраструктура

­ соціальна інфраструктура

­ ремонтне господарство

­ інструментальне господарство

­ транспортне господарство

­ складське господарство

­ енергетичне господарство

­ модернізація

­ підрядний спосіб будівництва

16.1 Поняття, види і значення інфраструктури підприємства

Результативність господарської діяльності аграрного підприємства визначається рівнем організації не тільки основних виробничих процесів. В умовах подальшого вдосконалення технічної бази сільськогосподарського виробництва все більшого значення набувають питання раціональної організації допоміжних та обслуговуючих процесів, тобто розвитку інфраструктури підприємства.

Інфраструктура (від латинського infra. ~ нижче, під; struktura -- побудова, розташування) це сукупність складових частин якого-небудь об'єкту, які мають підпорядкований допоміжний характер та забезпечують умови для нормальної діяльності об'єкту в цілому.

Інфраструктура підприємства -- це комплекс цехів, господарств та служб підприємства, які забезпечують необхідні умови для функціонування підприємства. Інфраструктура являє собою своєрідний "тил виробництва", без якого неможлива нормальна робота підприємства.

При цьому розрізняють виробничу та соціальну інфраструктури

Виробнича інфраструктура підприємства -- це сукупність підрозділів, які прямо не беруть участі у створенні основної (профільної) продукції підприємства, але своєю діяльністю сприяють роботі основних цехів, створюючи необхідні для цього умови.

Виробничу структуру підприємства, зокрема, складають:

-- допоміжні та обслуговуючі цехи та господарства підприємства (ремонтний, інструментальний, енергетичний, транспортний, складське господарство тощо);

-- допоміжні дільниці та служби, що розміщені у основних цехах;

-- магістральні об'єкти, комунікаційні мережі, засоби збору та обробки інформації, природоохоронні споруди тощо.

Склад та розміри об'єктів виробничої інфраструктури підприємств залежать від типу та масштабу виробництва, особливостей конструкцій та технології виробництва сільськогосподарської, промислової продукції та рівня спеціалізації підприємства.

Підприємство -- це не лише техніко-технологічна цілісність. Сучасний менеджмент розглядає підприємство перш за все як групу людей, які об'єдналися для досягнення загальної мети. Людина на виробництві є одночасно і фактором виробництва, і джерелом його розвитку. Тому сучасне аграрне підприємство несе перед суспільством як економічну, так і соціальну відповідальність. Пряма соціальна дія для підприємства знаходить своє відображення у формуванні соціальної інфраструктури підприємства.

Соціальна інфраструктура -- це сукупність підрозділів підприємства, які забезпечують задоволення соціально-побутових та культурних потреб робітників підприємства.

Соціальна інфраструктура, як правило, складається з підрозділів громадського харчування, охорони здоров'я, дитячих дошкільних закладів, закладів освіти, житлово-комунального господарства, організації відпочинку, заняття фізкультурою та спортом.

Організація та стан інфраструктури суттєво впливають на економіку підприємства. В сучасних умовах у сфері технічного обслуговування виробництва на підприємствах працюють від 40 до 50 % всього виробничого персоналу. Це зумовлено не тільки відносно великими обсягами робіт по обслуговуванню основного виробництва. Багато допоміжних та обслуговуючих операцій за своїм характером важко піддаються механізації та автоматизації. Через нестабільність, нерегулярність та різноманітність ці операції досить важко планувати, нормувати та регламентувати. Для допоміжних підрозділів характерні одиничний та дрібносерійний типи виробництва зі значним обсягом ручної праці. Роздробленість допоміжних та обслуговуючих служб і господарств, низький рівень їх спеціалізації та централізації зумовили їх відсталість у технології та організації праці. Аналіз господарської діяльності підприємств свідчить про суттєвий розрив у техніко-організаційному рівні між основним та допоміжним виробництвом. На допоміжних та обслуговуючих операціях нижчий рівень механізації і автоматизації, значно вище доля ручної праці, що перетворює інфраструктуру у вузьке місце більшості вітчизняних підприємств.

Прогрес у розвитку техніки та технології основного виробництва викликає необхідність адекватних змін виробничої інфраструктури підприємств. Підвищення рівня механізації і автоматизації виробничих процесів збільшує обсяги та складність робіт щодо ремонту, догляду та налагоджування устаткування, передбачає значне розширення номенклатури інструменту, оснастки та пристосувань. Перехід до нових технологій та прискорення технологічних режимів роботи устаткування підвищує вимоги до якості і збільшує потреби у різних видах енергії. Ускладнення виробничих процесів та поглиблення внутрішньовиробничих зв'язків між підрозділами збільшують обсяги робіт по транспортуванню. Постійно зростають навантаження на комунікаційні мережі підприємства. Все це суттєво підвищує роль і значення виробничої інфраструктури підприємства.

Для досягнення високих господарських результатів діяльності аграрного підприємства недостатньо раціонально організувати робочі місця, налагодити їх забезпечення та функціонування. Важливо створити комфортне соціальне середовище, сприятливий психологічний клімат, активізувати соціальну мотивацію праці. Все це безпосередньо впливає на продуктивність праці і кінцеві результати діяльності підприємства.

В сучасних умовах досягнення високих техніко-економічних показників виробництва в аграрному секторі неможливо без збалансованого розвитку як основного виробництва, так і виробничої та соціальної інфраструктури.

16.2 Система технічного обслуговування підприємства

Необхідними умовами нормального перебігу виробничого процесу на підприємстві є: підтримання у робочому стані сільськогосподарських машин, обладнання та устаткування; своєчасне забезпечення робочих місць насінням кормами, запасними частинами, інструментами; пальним та живлення агрегатів енергією, виконання транспортних операцій. На підприємстві для позначення всіх цих процесів у сукупності використовується поняття -- система технічного обслуговування виробництва.

В рамках системи технічного обслуговування виробництва виконуються такі функції:

-- ремонт технологічного (тракторів, комбайнів, сівалок тощо), енергетичного, транспортного та іншого устаткування, догляд за ним та налагоджування;

-- забезпечення робочих місць інструментом та пристосуванням як власного виробництва, так і придбання на стороні;

-- переміщення вантажів та виконання вантажно-розвантажувальних робіт;

-- забезпечення підрозділів підприємства електричною і тепловою енергією, паром, газом, стиснутим повітрям тощо;

-- забезпечення галузі рослинництва насінням, мінеральними та органічними добривами, хімічними препаратами по захисту рослин тощо; тваринництва кормами та біологічними добавками, ветеринарними препаратами; цехів допоміжного та промислового призначення - сировиною, основними та допоміжними матеріалами, паливом, зберігання напівфабрикатів власного виготовлення та готової продукції.

3

1

Рис. 16.2. Структурні елементи системи технічного обслуговування підприємства



Ремонтне господарство. Машини і устаткування складаються із багатьох конструктивних елементів, які у процесі експлуатації зазнають різних навантажень і тому зношуються нерівномірно. Виникає необхідність відновлення та заміни зношених частин устаткування, яке ще придатне для подальшого використання.

Ремонт -- це процес підтримання устаткування у робочому стані та відновлення його початкової дієспроможності, яка була втрачена в результаті виробничого використання.

Підрозділи, що входять до складу ремонтного господарства, здійснюють технічне обслуговування та ремонт основних засобів, монтаж та введення в дію нового устаткування, виготовлення запасних частин, нестандартного обладнання та модернізацію діючого.

За централізованої форми весь ремонтний персонал підприємства підпорядкований головному механіку. Децентралізована форма, навпаки, передбачає, що всі види ремонтних робіт виконуються персоналом цехових ремонтних баз, що підпорядковані начальникам цехів.

Змішана форма організації ремонту поєднує у собі централізовану та децентралізовану: технічне обслуговування та поточний ремонт здійснює ремонтний зал виробничих цехів, а капітальний ремонт, організацію, виготовлення запасних частин та нестандартного устаткування -- персонал ремонтно-технічного цеху.

В залежності від того, як визначаються потреби у ремонтних роботах, розрізняють систему планово-попереджувального ремонту та систему ремонту за результатом технічної діагностики.

Суть системи планово-попереджувального ремонту полягає у тому, що всі запобіжні заходи та ремонти устаткування здійснюються за встановленими попередньо нормативами. Після відпрацювання кожним обладнанням, устаткуванням певної, визначеної нормативами кількості годин проводять його огляди та планові ремонти, черговість та послідовність яких залежить від призначення техніки, її конструктивних особливостей, умов експлуатації.

Система планово-попереджувального ремонту найбільш поширена на вітчизняних підприємствах. Вона передбачає проведення технічного (міжремонтного) обслуговування устаткування, його періодичних планових ремонтів та модернізацію.

В процесі технічного обслуговування усуваються дрібні ушкодження та дефекти устаткування, проводяться огляди стану вузлів, агрегатів, деталей, здійснюється заміна мастила та регулювання окремих механізмів. Планові ремонти в залежності від обсягу, складності та терміну проведення робіт поділяються на поточні та капітальні. Поточний ремонт здійснюється для гарантованого забезпечення дієспроможності устаткування. У процесі поточного ремонту замінюються або відновлюються окремі частини (деталі, вузли) устаткування, регулюються його механізми. Під час капітального ремонту обладнання повністю розбирається, здійснюється ремонт зношених деталей та вузлів, в тому числі і базових, заміна тих, що не підлягають ремонту, регулюються механізми устаткування та його випробування під навантаженням.

Модернізація -- це процес підвищення технічного рівня діючого устаткування шляхом внесення до його конструкції часткових змін.

Регламентація ремонтних робіт в системі планово-попереджувального ремонту здійснюється за допомогою декількох нормативів. Головними з них є:

1) ремонтний цикл -- проміжок часу між двома капітальними ремонтами або між початком експлуатації та першим капітальним ремонтом;

2) міжремонтний період -- проміжок часу роботи устаткування між двома суміжними (черговими) ремонтами;

3) структура ремонтного циклу -- перелік та послідовність планових ремонтів та процесів технічного обслуговування в межах одного ремонтного циклу;

4) категорія складності ремонту -- показник, який визначає трудомісткість планового ремонту того чи, іншого верстата у порівнянні з трудомісткістю аналогічного ремонту еталонного верстата.

Інструментальне господарство -- це сукупність загальнозаводських та цехових підрозділів, що зайняті придбанням, проектуванням, виготовленням, відновленням та ремонтом технологічної оснастки, її обліком, зберіганням та видачею робочі місця. Поняття технологічної оснастки інструменту) поширюється на всі види ріжучого, овального та складального інструменту, а також інші прес-форми, різноманітні пристрої.

Інструментальне господарство є одним з найважливіших елементів системного обслуговування виробництва. Витрати на ремонт у масовому виробництві досягають 25-30%, у індивідуальному -- 10-15%, а у дрібносерійному та одиничному -- вартості устаткування. Питома вага цих витрат у вартості продукції складає відповідно 8-15%, 6-8% та 1,5-4 %.

Підрозділи, що входять до складу інструментального господарства підприємства, виконують відповідні конкретні функції. Інструментальний відділ займається виданням інструментів та пристроїв, що виготовляються на спеціалізованих інструментальних заводах, та комплектуванням технологічної оснастки для власних потреб. Інструментальний цех здійснює виготовлення, ремонт та відновлення спеціальної оснастки та інструменту загального користування. Весь придбаний, виготовлений і відремонтований власними силами інструмент надходить до центрального інструментального складу. Тут здійснюється його приймання, зберігання, облік та видача цехам-споживачам. Безпосереднє обслуговування робочих місць технологічною оснасткою забезпечують цехові інструментально-роздавальні комори. Вони отримують від центрального інструментального складу технологічну оснастку, зберігають її оборотний фонд, збирають та передають до центрального складу відпрацьований та зношений інструмент.

Керівництво інструментальним господарством здійснює головний технолог, якому підпорядковані інструментальний відділ (бюро), інструментальний цех та центральний інструментальний склад. Цехове інструментальне господарство підпорядковане начальнику відповідного цеху.

Процес управління інструментальним господарством підприємства передбачає: визначення потреби в інструменті; організацію власного виробництва оснастки; організацію експлуатації інструменту.

Розрахунки річної потреби в інструменті здійснюють виходячи з запланованих обсягів виробництва продукції, номенклатури оснастки, що обумовлена технологією, та норм витрат інструменту. Норму витрат інструменту встановлюють в залежності від типу виробництва.

Обсяги власного виробництва технологічної оснастки обумовлені загальною річною потребою в інструменті та можливостями розміщення замовлень на виготовлення інструменту на стороні. При цьому враховують, що потреби в інструменті на підприємстві частково покриваються за рахунок його відновлення.

В комплекс робіт по експлуатації технологічної оснастки входять: організація отримання, зберігання, видачі та обліку руху оснастки; організація заточки, ремонту та оновлення інструменту; нагляд за станом технологічної оснастки та додержанням правил її експлуатації.

Транспортне господарство. Процес виготовлення продукції на підприємстві супроводжується переміщенням великої кількості різноманітних вантажів: сировини, матеріалів, палива, готової продукції, відходів. В перебігу виробничого циклу всі ці вантажі зазнають багаторазових переміщень. На кожну технологічну операцію припадає декілька транспортних операцій. Це обумовлює значні витрати на транспортне обслуговування, чітка організація якого і забезпечує поєднання всіх елементів виробничого процесу.

Комплекс підрозділів підприємства, що займається вантажно-розвантажувальними роботами та переміщенням вантажів, утворюють транспортне господарство. Відділ здійснює загальне керівництво транспортним господарством підприємства, відповідає за організацію перевезень згідно з розробленими планами і графіками, профілактичне обслуговування транспортних засобів та оперативне управління заводським транспортом.

Вся сукупність транспортних операцій на підприємстві здійснюється за допомогою трьох взаємопов'язаних видів транспорту: зовнішнього, міжцехового та внутрішньоцехового. Зовнішній транспорт забезпечує зв'язок підприємства з приймальними пунктами транспорту загального користування (залізничними станціями, портами, аеропортами), а також зі складами місцевих контрагентів. Міжцеховий транспорт використовується для перевезень вантажів по території підприємства між його цехами, службами, складами. Управління зовнішнім та міжцеховим транспортом покладено на начальника транспортного відділу або начальника транспортного цеху. Внутрішньоцеховий транспорт призначений для виконання транспортних операцій в межах окремого цеху. В свою чергу він поділяється на загальноцеховий (перевезення вантажів між цеховими складами, дільницями, лініями) та міжопераційний (забезпечує зв'язок між окремими робочими місцями). Управління внутрішньоцеховим транспортом є функцією керівників відповідних цехів.

В процесі управління транспортним господарством підприємства визначаються потоки вантажів та обсяги перевезень вантажів; здійснюється вибір та встановлюється необхідна кількість транспортних засобів; складаються плани перевезень вантажів та здійснюється оперативне регулювання транспортного обслуговування. В основі планування транспортного господарства лежить визначення потоків вантажів.

Вантажний потік -- це кількість вантажів (у тоннах, кубометрах, штуках), що переміщуються в заданому напрямку або через заданий пункт на певну відстань за конкретний проміжок часу.

Розміри та маршрути окремих потоків вантажів встановлюються на базі виробничої програми підприємства, норм витрат матеріалів та відстані перевезень. Сума всіх потоків вантажів, які здійснює внутрішньозаводський транспорт, складає обсяг перевезень вантажів.

Вибір видів транспортних засобів залежить від обсягів перевезень, габаритів та фізико-хімічних властивостей вантажів, відстані та напрямків їх переміщення. Розрахунки необхідної кількості транспортних засобів кожного виду здійснюються з урахуванням добового обсягу перевезень вантажів, вантажопідйомності транспортних одиниць та кількості рейсів за добу.

Планування роботи транспортного господарства охоплює розробку річних (квартальних) та календарних (місячних, добових) планів, а також оперативне регулювання перевезень. В річних та квартальних планах розраховуються обсяги перевезень вантажів, кількість транспортних засобів та механізмів, обсяги вантажно-розвантажувальних робіт та інші показники господарської діяльності транспортного господарства. Календарні плани поновлюють завдання на місяць, добу, зміну і даються за окремими транспортними маршрутами. В календарних планах вказуються види вантажів, пункти відправки та прийняття, час початку і закінчення перевезень.

Енергетичне господарство. Удосконалення технічної бази виробництва, підвищення потужності сучасних машин та агрегатів, інтенсифікація їх використання закономірно збільшують споживання енергії на підприємствах. Питома, вага витрат на енергію в структурі собівартості продукції стало підвищується. При цьому, як відомо, енергія не може накопичуватися, процес її виробництва співпадає з процесом споживання. Тому будь-які порушення в енергопостачанні приводять до значних збитків. Все це постійно підвищує значення чіткого функціонування енергетичного господарства підприємства.

До складу різних видів енергетичного господарства входять:

­ електросилового -- понижуючі підстанції, генераторні та трансформаторні установки, електричні мережі, акумуляторне господарство;

­ теплосилового ? котельня, компресори, теплосилові мережі, водопостачання, каналізація;

­ газового -- газогенераторні станції, газові мережі, холодильні та вентиляційні установки;

­ пічного -- нагрівальні та термічні печі; слабкострумового -- власна телефонна станція, диспетчерський зв'язок, радіозв'язок тощо;

­ енергоремонтного -- ремонт, модернізація та догляд за різним енергоустаткуванням.

Керівництво енергетичним господарством при значних обсягах споживання енергії здійснюється головним енергетиком. Безпосереднє виконання функцій енергозабезпечення виробництва покладено на відділ головного енергетика, енергетичний цех (цехи), відповідні дільниці та лабораторії. На невеликих підприємствах енергетичне господарство підпорядковане головному механіку.

В основі організації енергетичного господарства лежать розрахунки планового та. звітного енергетичного балансів підприємства. Розробка планового енергетичного балансу має на меті: по-перше, визначення потреби підприємства в паливі та енергії (витратна частина балансу); по-друге, обґрунтування шляхів забезпечення цих потреб за рахунок виробництва енергії власними генеруючими установками, отримання енергії зі сторони, використання вторинних енергоресурсів (приходна частина балансу).

Процес складання витратної частини балансу передбачає: розрахунки потреб основного та допоміжного виробництва підприємства у паливі та енергії, у тому числі .на опалення, вентиляцію, освітлення, господарсько-побутові та невиробничі потреби; визначення припустимих втрат енергії у внутрішніх мережах. Розробка приходної частики балансу включає визначення виробничих потужностей власних генеруючих установок, потреб у паливі різних видів за їх нормами, проектування режимів роботи власних генеруючих установок. Звітний енергетичний баланс призначений для аналізу фактичного стану енергозабезпечення підприємства та для контролю використання енергоресурсів. Він також є базою для розробки заходів щодо економії паливно-енергетичних ресурсів.

Складське господарство. Умовою безперервного перебігу виробничого процесу на підприємстві є створення певних запасів сировини, матеріалів, палива, комплектуючих, а також міжцехових і внутрішньоцехових запасів напівфабрикатів власного виготовлення. Всі ці запаси зберігаються на складах підприємства, сукупність яких утворює складське господарство. Окрім зберігання на складах підприємства виконується комплекс робіт по підготовці матеріалів до виробничого споживання.

Структура складського господарства формується під впливом кількох факторів, головними з яких є: номенклатура матеріалів, що споживаються, тип, рівень спеціалізації та обсяги виробництва.

Різні види складів підприємства призначені для:

- матеріальні -- зберігання запасів матеріалів, сировини, палива» комплектуючих та інших матеріальних цінностей, що надходять на підприємство ззовні; вони підпорядковані відділу матеріально-технічного постачання;

- виробничі -- зберігання напівфабрикатів власного виготовлення; до них відносяться також центральний інструментальний склад, інструментально-роздавальні комори у цехах, склади запасних частин та устаткування;

- збутові -- зберігання готової продукції та відходів виробництва, що підлягають реалізації; вони підпорядковані відділу збуту підприємства.

Організація складського господарства передбачає приймання, розміщення, зберігання, підготовку до використання, видачу та облік руху матеріальних ресурсів.

Завіз матеріалів на склади підприємства здійснюється згідно з оперативними планами відділу матеріально-технічного постачання. Матеріали, що надходять, обов'язково підлягають кількісному та якісному прийманню. Кількісне приймання передбачає перевірку відповідності кількості, обсягів та номенклатури матеріалів записам у супроводжуючих документах. Якісне приймання має за мету встановленням відповідності отриманих вантажів технічним умовам, стандартам, зразкам та іншим вимогам, що обумовлені договорами постачання.

Розміщення та зберігання матеріальних ресурсів на складах підприємства може здійснюватися трьома способами. Сортове розміщення передбачає закріплення за кожним видом матеріалів постійного, певного місця його зберігання. За постадійного способу розміщення кожна партія матеріалів, що надійшла на підприємство, повинна зберігатися окремо від попередніх надходжень. Комплектне розміщення є різновидом сортового і передбачає розміщення матеріалів за комплектами, що відпускаються у виробництво.

Важливою функцією складського господарства є також підготовка матеріалів до їх виробничого використання, тобто комплектування, нарізка, розкрій тощо. Ці роботи виконують заготівельні відділення або дільниці складів.

Видача матеріалів зі складів здійснюється в межах ліміту, який розраховується відділом постачання, виходячи з виробничої програми та відповідних витрат матеріальних ресурсів.

Облік руху матеріальних ресурсів ведеться за допомогою картотеки як на складах підприємства (кількісно-сортовий облік), так і в бухгалтерії (кількісно-вартісний). У кожній карточці вказують номенклатурний номер матеріалу, його найменування, марку, сорт, одиницю виміру та ціну, а також фіксуються всі надходження та видачі матеріалу. За її допомогою розраховуються залишки матеріалів, які й порівнюються з нормами встановленого запасу зберігання та лімітами.

16.3 Соціальна інфраструктура підприємства

Виробництво -- це комплексний процес створення матеріальних благ, невід'ємною складовою якого є люди та система взаємовідносин між ними. Тому підприємство становить не лише економічну, але і соціальну підсистему суспільства. Крім того, на результативність діяльності підприємства в сучасних умовах все більше впливають соціально-культурні фактори зовнішнього середовища (екологічні, соціальні, культурно-побутові та інші проблеми регіону, де розташоване підприємство). Таким чином сучасні підприємства повинні направляти частину своїх зусиль і ресурсів на вирішення як внутрішніх, так і зовнішніх проблем соціального характеру.

Соціальні потреби виникають в результаті діяльності людини як суспільної істоти. Вони безпосередньо пов'язані з поведінкою людини v взаємовідносинах з іншими людьми, групами людей і суспільством в цілому та спрямовані на відтворення соціальних умов життєдіяльності.

Соціальні потреби працівників підприємства охоплюють широке коло питань поліпшення: умов праці та охорони здоров'я; побуту робітників та членів їх сімей; соціально-культурного обслуговування. Забезпечення соціальних потреб здійснюється сукупністю певних підрозділів соціальної інфраструктури підприємства, до складу яких входять:

- їдальні, кафе, буфети;

- лікарні, поліклініки, медпункти;

- власні житлові будинки, заклади побутового обслуговування;

- школи, професійно-технічні училища, інститути (факультети, курси) підвищення кваліфікації;

- дитячі ясла та садки, бібліотеки, клуби; будинки та бази відпочинку, літні табори школярів, спортивні комплекси тощо.

Управління діяльністю підрозділів соціальної інфраструктури здійснює заступник директора підприємства з кадрових та соціальних питань. Йому підпорядковані відділи: кадрів, технічного навчання, адміністративно-господарський та житлово-комунальний, які вже безпосередньо керують діяльністю установ соціальної інфраструктури підприємства.

Рішення питань соціального розвитку колективу підприємства є одним з найважливіших факторів підвищення ефективності виробництва. Сучасні умови господарювання пред'являють високі вимоги до робітників, до рівня їх загальної освіти, професійної підготовки, творчої активності. Подальший розвиток здібностей людини є необхідною передумовою її успішної праці, пов'язаною не тільки з використанням сучасних машин і механізмів, але і з удосконаленням техніки і технології, використанням наукових досягнень у виробництві. З метою задоволення соціальних потреб працівників на підприємстві складається план соціального розвитку.

Цей план являє собою обґрунтовану та матеріально забезпечену систему заходів, спрямованих на удосконалення соціальної структури кадрів підприємства, покращення умов праці та побуту робітників, їх соціально-культурного обслуговування, підвищення трудової активності.

Передумовою ефективного управління персоналом підприємства є прогнозування змін у соціальній структурі колективу робітників. Так, встановлення необхідних співвідношень різних груп робітників за статтю і віком переслідує мету своєчасного забезпечення потреб у кадрах зростаючого виробництва. Характер та зміст праці, що змінюються під впливом досягнень науки і техніки, впливають на професійну та кваліфікаційну структуру колективу. У цьому ж розділі плану соціальною розвитку значне місце відводиться заходам щодо підвищення рівня загальної та спеціальної освіти робітників, зменшення плинності кадрів.

В плані соціального розвитку, як правило, передбачаються заходи, спрямовані на удосконалення санітарно-гігієнічних умов праці (зниження рівня шуму, вібрації, запиленості та загазованості і т.ін.). Не менш важливою є розробка заходів щодо збереження працездатності протягом тривалого часу та попередження стомлюваності. Все це має за мету усунути фізичні та нервово-психологічні навантаження, що залежать від режиму праці та відпочинку, організації робочого місця, стану знарядь праці, ритму та темпів роботи, стану промислової естетики і т. ін. Особлива увага при цьому надається заходам, що підвищують безпечні умови праці, Усувають виробничий травматизм, що спрямовані на профілактику і зниження професійної та загальної захворюваності.

До складу плану соціального розвитку включають також заходи, що пов'язані з покращенням житлових та побутових умов робітників підприємства, їх соціально-культурним обслуговуванням (будівництво житла, дитячих закладів, зміцнення матеріально-технічної бази установ громадського харчування, побутового обслуговування, охорони здоров'я, закладів культури, спорту, відпочинку і т. ін.)

В плані соціального розвитку передбачають також заходи, що сприяють розвитку трудової та творчої активності і відбиваються, зокрема, у розвитку раціоналізаторського руху і науково-технічної творчості робітників.

План соціального розвитку підприємства має бути узгодженим з місцевими територіальними планами і в цьому його особливість. Це пов'язано з тим, що багато соціальних проблем за своїм значенням і можливостями вирішення виходять за межі окремого підприємства.

16.4 Капітальне будівництво

Формування виробничої і соціальної інфраструктури підприємства здійснюється в процесі капітального будівництва.

Капітальне будівництво -- це процес створення нових, реконструкції, розширення та технічного переозброєння діючих об'єктів виробничої і соціальної інфраструктури.

Для цього процесу характерні довготривалість виробничого циклу, значна різноманітність об'єктів будівництва (реконструкції, розширення), здійснення виробничого процесу на місці майбутнього функціонування основних фондів. До сфери капітальною будівництва відносяться:

- спорудження будівель та об'єктів виробничого та невиробничого призначення;

- монтаж устаткування;

- проектно-пошукові, бурові та інші роботи, що пов'язані зі спорудженням відповідних об'єктів;

- капітальний ремонт будівель і споруд.

Планування капітального будівництва. Основу планування капітального будівництва складають розрахунки введення в дію виробничих потужностей, основних фондів і кошторисної вартості будівництва (реконструкції, розширення) об'єктів. Головна мета і кінцевий результат капітального будівництва -- введення в дію виробничих потужностей. Планування його обсягів на підприємстві здійснюється в такій послідовності (табл.16.1).

В процесі планування капітального будівництва важливо визначити не тільки обсяги введення в дію виробничих потужностей, але і витрати, що з цим пов'язані.

Таблиця 16.1

Планування обсягів капітального будівництва на підприємстві

Етапи	Основні завдання
1.	Уточнюються розрахунки балансу виробничих потужностей підприємства за відповідною номенклатурою продукції. З цією метою перевіряються: наявність виробничих потужностей на початок планового періоду; розрахунки їх використання; терміни освоєння проектних потужностей раніше введених об'єктів.
2.	Оцінюються можливості приросту діючих виробничих потужностей за рахунок проведення організаційно-технічних заходів, технічного переозброєння та реконструкції.
3.	Визначаються необхідні обсяги введення в дію нових виробничих потужностей за рахунок розширення діючих об'єктів та нового будівництва. Вони розраховуються як різниця між запланованим збільшенням обсягів виробництва відповідної продукції та максимально можливим приростом потужностей на діючих об'єктах за рахунок їх технічного озброєння та реконструкції.

Це необхідно для того, щоб обґрунтувати економічну доцільність будівництва (розширення, реконструкції), вибрати оптимальний варіант здійснення капітальних вкладень, вести розрахунки за виконані будівельно-монтажні роботи, придбання устаткування тощо. З цією метою розраховується кошторисна вартість робіт, яка слугує ціною на спорудження певного об'єкту.

Кошторисна вартість будівництва -- це виражені у грошовій формі нормативні (проектні) витрати на будівельно-монтажні роботи, на придбання устаткування, інструментів, інвентарю, на проведення проектно-пошукових робіт, а також на покриття інших витрат, що пов'язані з будівництвом.

При цьому всі витрати, що передбачаються у кошторисах вартості будівельно-монтажних робіт, поділяються на:

- прямі витрати (основна заробітна плата робітників, вартість будівельних матеріалів, деталей, конструкції, витрати на експлуатацію будівельних машин і механізмів);

- накладні витрати (витрати на обслуговування та управління будівництвом);

- планові накопичення (нормативний прибуток будівельних організацій, що встановлюється у процентах до суми прямих і накладних витрат).

Розрахунки кошторисної вартості здійснюються за допомогою існуючих норм та нормативів витрат трудових і матеріальних ресурсів на виконання будівельних робіт. Завдання введення в дію основних фондів визначаються як різниця між кошторисною вартістю будівництва об'єктів, що будуть введені в дію у плановому періоді, та витратами, що не утворюють вартості основних фондів.

Конкретизація завдань плану капітального будівництва і доведення їх до виконавців здійснюється за допомогою титульних списків будівель (об'єктів). Титульний список -- це плановий документ, в якому встановлені терміни початку та закінчення будівництва (розширення, реконструкції) об'єктів, їх потужність, загальні витрати на спорудження, будівельно-монтажні роботи, щорічні розміри зведення в дію основних фондів, а також зазначені підрядні та проектні організації, що виконують відповідні роботи, організації та підприємства-постачальники устаткування.

Проектування виробничих об'єктів Початковим етапом капітального будівництва є його проектування. Проект як кінцевий результат процесу проектування являє собою комплекс документів, в яких обґрунтовується технічна можливість та економічна доцільність будівництва певного об'єкту. Процес проектування здійснюється, як правило, спеціалізованими територіальними проектними і пошуковими організаціями і охоплює два послідовних етапи робіт:

1) збір та підготовка необхідних матеріалів для проектування;

2) безпосереднє опрацювання проектів та розрахунки кошторисів (рис.17.3).

На першому етапі розробляється техніко-економічне обґрунтування (ТЕО) необхідності та доцільності будівництва (розширення, реконструкції) відповідного виробничого об'єкту. Зокрема ТЕО містить:

- обґрунтування потреб у продукції об'єкту, що передбачається будувати;

- характеристику проектної потужності, структури та , спеціалізації об'єкту;

- обґрунтування джерел забезпечення сировиною, матеріалами, напівфабрикатами, паливом, енергією, водою, робочою силою;

- вибір територіального розміщення об'єкту (за умови будівництва нового);

- орієнтовні розрахунки обсягів капітальних вкладень та їх економічної ефективності;

- найважливіші проектні техніко-економічні показники діяльності об'єкту.



3

1

Рис.16.3. Етапи і стадії проектування виробничих об'єктів підприємства

На базі затвердження ТЕО замовник разом з проектною організацією складає завдання на розробку технічного Проекту, в якому наведена вся необхідна інформація для проектування. Завдання, зокрема, містить показники ефективності виробництва та капітальних вкладень, вимоги щодо використання досягнень науково-технічного прогресу тощо.

Другий етап -- етап проектуванню, в залежності від розмірів і складності об'єкта, що проектується, може здійснюватися в одну або дві стадії. Для великих та складних об'єктів процес проектування розбивається на дві стадії: розробка технічного проекту та опрацювання робочих креслень.

До складу технічного проекту входять декілька розділів, найважливішими з яких є: економічна частина, генеральний план та транспорт, технологічна частина, будівельна частина, організація будівництва, кошторисна документація. Технічний проект разом із зведеними кошторисно-фінансовими розрахунками (після його затвердження керівництвом замовника) є основою для фінансування будівництва, замовлення устаткування та опрацювання робочих креслень. За виготовленими робочими кресленнями безпосередньо здійснюються будівельно-монтажні роботи.

Для об'єктів, будівництво яких ведеться за типовими проектами, або для невеликих і технічно не складних об'єктів, проектування здійснюється в одну стадію -- шляхом розробки техно-робочого проекту, тобто технічного проекту з опрацюванням робочих креслень. Спосіб ведення будівельно-монтажних-робіт. Капітальне будівництво може здійснюватися двома способами: підрядним та господарським.

Підрядний спосіб будівництва -- це метод ведення робіт постійно діючими підрядними монтажними та будівельними організаціями (підрядники), які виконують роботи для різних замовників за договорами підряду.

Згідно з підрядним договором підрядник приймає на себе обов'язки виконати своїми силами та засобами будівництво об'єкту у відповідності до проекту та вимог діючих будівельних норм та правил. Замовник зобов'язаний надати підряднику будівельний майданчик, затверджену проектно-кошторисну документацію та забезпечити своєчасне фінансування будівництва, постачання технологічного устаткування, прийняти збудовані об'єкти та своєчасно сплатити їх.

Для виконання окремих комплексів робіт підрядник має право залучати інші спеціалізовані підрядні організації, підписавши з ними договори субпідряду. При цьому відповідальність перед замовником за виконання всіх робіт несе основний (генеральний) підрядник.

Господарський спосіб будівництва -- це метод ведення робіт безпосередньо самим забудовником (підприємством чи організацією) власними силами та засобами.

Підприємство-забудовник у цьому випадку одночасно виконує ролі керівника будівництва та виконавця будівельних робіт. З цією метою воно створює на період (будівництва необхідний апарат управління та виробничу базу, здійснює на тимчасовій основі набір робітників та залучення будівельної техніки.

Питання для самоконтролю

1. Сутність та елементи інфраструктури підприємства

2. Функції системи технічного обслуговування виробництва

3. Особливості функціонування ремонтного господарства

4. Суть системи планово-попереджувального ремонту

5. Види ремонтів та їх характеристика

6. Регламентація ремонтних робіт

7. Сутність та значення інструментального господарства

8. Етапи і стадії проектування виробничих об'єктів підприємства.

9. Способи ведення капітального будівництва та їх характеристика



Список літератури

1. Економіка і організація аграрного сервісу/ П.О.Мосіюк, О.В.Крисальний, В.А.Сердюк, С.І.Мельник та ін. За ред.П.О.Мосіюка. - К.: ІАЕ УААН, 2001 - 345 с.

2. Економіка підприємства: Підручник/ За заг.ред. С.Ф.Покропивного. - Вид. 2-ге, перероб. та доп. - К.: КНЕУ, 2001.- 528 с.

3. Шваб Л.І. Економіка підприємства: Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів. - К.: Каравела, 2004. - 568 с.



Завдання, вправи, тести

Завдання 16.1:

Виберіть правильний варіант відповіді на питання:

1. Виділяють такі галузі сільської соціальної інфраструктури:

а) соціально-побутова інфраструктура;

б) агрохімічне обслуговування аграрних підприємств;

в) інфраструктура доведення продукції до споживача;

г) агросервіс.

2. Метод ведення робіт безпосередньо самим забудовником (підприємством чи організацією) власними силами та засобами, називають:

а) підрядний спосіб будівництва;

б) господарський спосіб будівництва;

в) капітальне будівництво;

г) технічне будівництво



Розділ 17. АГРОПРОМИСЛОВІ ІНТЕГРОВАНІ ПІДПРИЄМСТВА ТА КООПЕРАТИВИ

17.1 Зміст і значення агропромислової інтеграції

17.2 Регіональні агропромислові формування

17 .3 Агропромислові підприємства та агрофірми

17.4 Економічний механізм інтеграції

17.5 Сільськогосподарські кооперативи

Ключові слова та терміни

­ інтеграція

­ агропромислова інтеграція

­ вертикальна інтеграція

­ горизонтальна інтеграція

­ додатковий економічний ефект

­ регіональні агропромислові формування

­ господарські агропромислові формування

­ агропромислова асоціація

­ нормативний рівень рентабельності

­ агропромислове підприємство

­ агрофірма

­ кооператив

­ виробничий кооператив

­ сільськогосподарський

­ обслуговуючий кооператив

17.1 Зміст і значення агропромислової інтеграції

Слово “інтеграція” в перекладі з латинської мови означає поєднання окремих частин в єдине ціле. Під агропромисловою інтеграцією розуміють процес організаційного поєднання технологічно пов'язаних між собою галузей і підприємств АПК з метою виробництва і реалізації кінцевої продукції комплексу, що забезпечує баланс інтересів та максимальний економічний ефект для усіх учасників інтеграції. Поглиблення інтеграційних зв'язків між учасниками АПК є закономірним процесом, який проявляється в різних формах.

За характером зв'язків між окремими галузями розрізняють вертикальну та горизонтальну агропромислову інтеграцію. Вертикальна інтеграція є системою стійких організаційно - договірних зв'язків між сільськогосподарськими виробниками та їх партнерів в галузях промисловості і сфери обслуговування. Ці зв'язки будуються в межах об'єктивної необхідності процесу функціонування АПК за схемою (рис.17.1):

До 1 сфери АПК відносяться ряд агросервісних підприємств і організацій, які здійснюють обслуговування сільськогосподарського виробництва: ремонтні, агрохімічні, меліоративні, транспортні, постачальні та інші підприємства і організації, які в сукупності утворюють виробничу інфраструктуру АПК. Її основне призначення - створення необхідних передумов для функціонування сільського господарства.

3

1

Рис.17.1. Схема функціонування агропромислового комплексу

Друга сфера АПК є основною ланкою агропромислового виробництва,в яку входять всі форми господарювання (аграрні підприємства, особисті підсобні господарства, господарські об'єднання тощо). До неї відносять товаровиробників сільськогосподарської продукції, які постачають сировину на переробні підприємства, свіжі овочі та фрукти на ринок.

Основною складовою третьої сфери АПК є підприємства харчової і легкої промисловості.

Горизонтальну інтеграцію в АПК називають кооперацією. Вона є об'єднанням коштів і матеріальних ресурсів сільськогосподарських виробників з метою досягнення вищого економічного ефекту від спільної діяльності

Інтеграційні зв'язки сільськогосподарського та промислового виробництва забезпечують вищий економічний ефект інтегрованого виробництва, порівняно з відокремленим. Джерелами отримання додаткового економічного ефекту від агропромислової інтеграції вертикального типу є:

1) зменшення втрат сільськогосподарської. продукції за рахунок скорочення часового проміжку між її збиранням та промисловою переробкою;

2) збільшення обсягу виробництва кінцевої продукції за рахунок утилізації нестандартної сільськогосподарської продукції та відходів, які без інтеграції втрачаються або використовуються нераціонально (наприклад згодовування тваринам нестандартних фруктів і овочів);

3) скорочення витрат на транспортування сільськогосподарської сировини на переробні підприємства.

Для аграрних підприємств особливо важливим економічним ефектом є отримання частини прибутку від реалізації кінцевої (переробленої) продукції, завдяки чому доход від збуту продукції в межах агропромислового формування для сільськогосподарських підприємств є вищим, порівняно з ринковими цінами реалізації сільськогосподарської сировини. Добровільна передача виробникам сільськогосподарської сировини переробними підприємствами частини прибутку від реалізації переробленої продукції вигідна їм з таких причин: забезпечується стабільне і ритмічне постачання сировини на підприємство; підвищується рівень організації виробництва, зростають обсяги переробки, що в цілому підвищує рівень конкурентоспроможності підприємства та забезпечує додаткові прибутки.

17.2 Регіональні агропромислові формування

Агропромислові формування є організаційною формою агропромислової інтеграції вертикального типу. Розрізняють два типи агропромислових формувань(рис 17.2).

Економічне та соціальне значення діяльності агропромислових формувань полягає в наступному:

1) прибутковість діяльності агропромислових формувань як правило вища, порівняно з прибутковістю аграрних підприємств, які не є учасниками агропромислової інтеграції за рахунок вищого рівня організації та координації виробництва;

2) підвищується рівень соціального захисту працівників підприємств - учасників інтеграції;

3) знижується рівень сезонності виробництва;

4) кількісне зростання агропромислових формувань сприяє формуванню сприятливого конкурентного середовища, що забезпечує в кінцевому рахунку постачання на ринок більш якісних продовольчих товарів з одночасним зниженням рівня їх ціни;

5) створюється сприятливе середовище для прискореного впровадження у виробництво останніх досягнень науки та передової практики;

6) більш раціонально використовується та глибоко переробляється сільськогосподарська сировина.

17.2 Типи агропромислових формувань

В умовах планово - централізованої економіки найбільш поширеною формою агропромислових формувань були агропромислові комбінати. В умовах ринкової економіки вони виявились нежиттєздатними і припинили свою діяльність. В сучасних умовах найбільш поширеною формою регіональних агропромислових формувань є агропромислові асоціації. Вони утворюються як правило в межах адміністративного району на базі переробного підприємства. В 2001 році в Україні функціонувало 62 асоціації в молочній промисловості та 30 асоціацій в м'ясопереробній промисловості.

Учасниками асоціації є переробне підприємство та сільськогосподарські підприємства - постачальники сировини для переробки. За учасниками об'єднання зберігаються права юридичної особи та господарська самостійність. Асоціація є юридичною особою головне призначення якої полягає в координації діяльності її учасників. Вищим органом управління Асоціації є загальні збори вповноважених представників учасників асоціації, в період між зборами їх повноваження покладаються на Раду Асоціації, яка збирається не рідше одного разу в квартал. Виконавчим органом Асоціації є виконавча дирекція, що формується Радою. Розмір внесків до Асоціації та обов'язки членів Асоціації визначаються відповідно до профілю діяльності Асоціації та регулюються системою договірних відносин. Кожен з членів Асоціації добровільно бере на себе зобов'язання, що відповідають загальним цілям та інтересам. Асоціація створює фонд для підтримки своїх учасників.

Основою економічних взаємовідносин членів Асоціації є узгодження матеріальних інтересів її членів. Загальними зборами або Радою Асоціації встановлюється середній нормативний рівень рентабельності для Асоціації. Учасники Асоціації, що отримали вищий рівень рентабельності перераховують частину додаткового прибутку (як правило 50 %) до Асоціації. Ці кошти розподіляються між іншими учасниками Асоціації - постачальниками сировини.

Новим напрямком регіональної агропромислової інтеграції є поєднання договірних відносин торгівлі з орендними відносинами. Переробні підприємства, наприклад цукрові заводи, орендують землі і вирощують сировину власними зусиллями або забезпечують виробників цукрових буряків повним комплексом необхідних ресурсів та послуг.

17.3 Агропромислові підприємства та агрофірми

Об'єктивною необхідністю створення агропромислових підприємств стала потреба у вдосконаленні зв'язків між виробництвом та переробкою великих обсягів сільськогосподарської продукції, що не може зберігатись тривалий час, тобто вимагає термінової переробки (напр. виноград, ягоди, овочі).

Агропромислові підприємства характеризуються тим, що в них крупномасштабне виробництво сільськогосподарської продукції поєднується в межах однієї юридичної особи із зберіганням та переробкою цієї продукції. Вони як правило є глибоко спеціалізованими.

В більшості агропромислових підприємств півдня України, що спеціалізуються на виробництві овочевої продукції, переробні цехи існують для переробки тих овочів які є нестандартними або не знайшли вигідного ринку збуту в свіжому вигляді.

Вищим рівнем вертикальної галузевої інтеграції є така організаційна форма як агрофірми. Вони за своєю організаційною будовою подібні до агропромислових підприємств. Відмінність полягає в тому, що в агрофірмах крім виробництва, зберігання та переробки продукції здійснюється також реалізація переробленої продукції через власну (фірмову) мережу. Особливістю агрофірм є також те, що вони як правило не є глибоко спеціалізованими, а багато профільними. Крім того в них крім переробки сільськогосподарської продукції часто здійснюється промислове виробництво продукції, яка не має прямого відношення до сільського господарства (наприклад виробництво будівельних матеріалів, мінеральної води і т. п.). Більшість агрофірм є окремими юридичними особами, основою яких початково було окреме сільськогосподарське підприємство. Іноді основою створення агрофірми є організаційне об'єднання кількох сільськогосподарських та переробних підприємств - окремих юридичних осіб, компактно розміщених на одній території.