Громадянське суспільство та політична культура: теоретичнийі прикладний аспекти

З точки зору формування громадянського суспільства і соціальної, демократичної, правової держави в сучасній Україні категорія «політична свідомість» є зручною завдяки широті змісту, що вкладається в неї, значній пояснювальній силі, а також тому, що вона стала своєрідним вузловим поняттям. В ньому акумулюються розрізнені погляди і дані різних наукових дисциплін. Така синтетична властивість дозволяє поняттю «політична свідомість» стати одним із основоположних в політичній науці.

З огляду на те, яку ж роль відіграє політична свідомість в становленні й розвитку громадянського суспільства і соціальної, демократичної, правової держави в сучасній Україні, доцільно, на наш погляд, простежити становлення даного політологічного феномену.

Уперше форми суспільної свідомості в 1951 році описав Ф. Константинов. Це - наука, філософія, релігія, мистецтво і мораль. Власне категорію «політична свідомість» розробили в 1959 році В. Келле і М. Ковальзон. Хоча ми вважаємо, що основи політичної свідомості заклав ще Н. Макіавеллі. Суспільну свідомість і різні її форми дослідники розглядають як своєрідні явища суспільного життя, які займають у системі суспільних відносин конкретної суспільно-економічної формації певне місце, взаємопов`язані на основі певного способу виробництва з іншими суспільними явищами і відіграють в розвитку суспільства конкретну і активну роль. З часом до цих форм приєдналися правова, економічна, технологічна, екологічна форми свідомості. Тож спостерігаємо наявний понятійний різнобій щодо тлумачення самих форм суспільної свідомості. Так, В. Мшвенієрадзе називає такими в одному разі мораль, право, політику, мистецтво, релігію, науку, філософію, а в іншому зазначає, що «форми свідомості включають в себе художньо-естетичну свідомість, моральну, політичну, правову, релігійну та інші форми».

Своєрідний інтерес з цієї точки зору викликає позиція Б. Чагіна. Перелічивши основні форми суспільної свідомості - політичну, правову, моральну, художню, наукову, філософську, він розглядає мистецтво, його види - живопис, скульптуру, літературу, а також різні наукові дисципліни як форми або галузі свідомості. Б. Грушин виділяє і такі форми суспільної свідомості, як класову, національну, етнічну, професійну тощо.

Звичайно, що штучний поділ суспільної свідомості на складові частини неможливий. Своєрідність суспільної свідомості полягає в тому, що на відміну від матеріальних систем, вона не може бути розділена на частини. Суспільна свідомість - це цілісне утворення, між його окремими елементами існує тісний взаємозв'язок. Якщо аналізувати будь-який елемент суспільної свідомості, то з`ясовується, що відокремити його від інших елементів і виявити у чистому вигляді неможливо. Візьмемо, наприклад, політичну свідомість. Аналізуючи будь-який політичний документ або висловлювання, з`ясовуємо, що йому притаманні також моральні, філософські та інші погляди, за допомогою яких висловлена певна політична ідея або програма.

Іншими словами, в політичній свідомості відображені ідеї, погляди і почуття всіх інших форм суспільної свідомості, тому що без їхньої присутності неможливо обійтися хоча б тому, що політична діяльність потребує морального виправдання, правового тлумачення з точки зору законності, апелює до почуттів людей, їхньої психології тощо. Те ж саме відноситься й до ідеології, яку як систему ідей також неможливо відділити від науки, суспільної психології, оскільки в ідеології органічно пов`язані як окремі наукові уявлення, так і елементи суспільної психології. Сама ідеологія, її елементи репрезентовані в науці, в суспільній психології, а також у формах суспільної свідомості.

На підтвердження цьому - думка визнаного науковця, К. Гаджиєва, який справедливо вважає, що «спроби вичленити види і форми суспільної свідомості за ознакою поділу сфер суспільного життя були зумовлені пануванням у нашому суспільствознавстві формули «буття-свідомість», «базис-надбудова», де, по суті, випадала головна системоутворююча ланка у вигляді громадянського суспільства». Таким чином, природно припускалось, що буття визначає свідомість, базис - надбудову тощо. Тому щодо сфер суспільного життя виділялися і форми свідомості, які їх відображали.

Досить часто деякі дослідники ототожнюють політичну свідомість з ідеологією, політичною усвідомленістю. Але усвідомленість - це здатність суб`єкта політики формувати і відстоювати свій політичний інтерес самостійно або в складі соціально-політичної спільності, активна цілеспрямована діяльність носіїв політичної свідомості щодо перетворення політичних цінностей і норм у свою позицію і переконання, готовність суб`єктів політики відстоювати у боротьбі свій політичний вибір і орієнтацію.

Існує багато плутанини у визначенні форм і рівнів політичної свідомості. Але очевидно, що серцевину політичної свідомості становлять настанови, орієнтації, цінності, стереотипи, які відносяться до політичної системи, до системи влади і владних відносин державного управління, політичних інститутів, таких категорій, як свобода, справедливість, рівність, демократичні принципи, авторитаризм, тоталітаризм, права людини і т. ін. Саме в цьому, на наш погляд, і полягає специфічність політичної свідомості.

Очевидно, що зміст і сенс суспільної свідомості розкривається через діяльність людей у їхньому відношенні до навколишнього світу. При цьому виявляється, що сфера таких стійких утворень, як мотиви, оцінки, потреби, інтереси, соціальні очікування і домагання, одночасно можна віднести як до соціокультурної і політико-культурної сфер, так і до сфери політичної свідомості. Суб`єктивний світ політичної свідомості, окрім настанов, орієнтацій, цінностей тощо, що відносяться до політики і включаються, зрештою, в політичну свідомість, охоплює і такі компоненти, як норми й «правила гри», поведінкові стереотипи, вербальні реакції, політичну символіку і знакову систему.

Детальніше заглиблення в сутність політичної свідомості призводить до висновку про те, що адекватно даний феномен можна зрозуміти лише розглядаючи його як компонент національної культури. Ф. Бурлацький і О. Галкін вважають, що в політичній свідомості переважають когнітивні елементи, але вона не зводиться лише до них. Політична культура «присутня в політичній свідомості ніби незримо, у вигляді чинника, що суттєво впливає на політичну систему, на формування соціально-політичних цінностей...». Політична свідомість функціонує й самовідтворюється в певному політико-культурному середовищі. Разом із тим вона є умова і засіб відтворення політичної культури.

Подібний підхід вважаємо наслідком гіпертрофованого трактування місця і ролі політичної свідомості. Ще рано говорити про задовільне розв`язання проблеми типологізації форм суспільної свідомості. Це також відноситься й до політичної свідомості, її меж, суттєвих характеристик, складових елементів.

Політична свідомість посідає особливе місце хоча б тому, що в ній найбільш яскраво, безпосередньо виявляються економічні відносини й інтереси різних верств населення, ті соціальні зв`язки, які в інших формах суспільної свідомості знаходять тим більш опосередковане виявлення, чим більше вони віддалені від економічної основи, на якій базуються всі виявлення людського духу. Крім цього, специфіка політичної свідомості і соціально-перетворюючий потенціал, що міститься в ній, зумовлені тим, що ця форма суспільної свідомості, по-перше, безпосередньо торкається державної і владної сфер, обіймає сферу відносин усіх спільностей людей до держави та її керівництва; по-друге, не лише активно впливає на економічну боротьбу і взаємовідносини різних верств населення, а й формує вплив на інші форми суспільної свідомості. Політична свідомість виступає соціально-класовою домінантою філософії, моралі, мистецтва, літератури. Відображаючи політичні відносини, що складаються в суспільстві, вона реалізується в діяльності партій, класів, масових рухів, органічно входить в існуючу політичну систему, виступає чинником її функціонування і розвитку.

У сфері політичної свідомості і, передусім, у політичній ідеології, відображаються і отримують ідейно-теоретичне обрамлення соціальні проблеми і суперечності епохи, суспільства. Нарешті, завжди перемагали ті суспільні сили, які вигравали битву в розумі людей і виявлялися здатними вести за собою більшість населення. Свідомість активно включена в історичну дію. Якісні зміни в державному устрої сучасної України безпосередньо зв`язуються в політичній свідомості з чесним і повним уявленням про минуле. На базі історії і через історію можна усвідомити повністю, від чого держава хоче відмовитися і до чого прийти в процесі побудови своїх нових якостей. Необхідність історичної свідомості продиктована і моральними причинами. Те, що українське суспільство відчуло цю необхідність - велике досягнення демократичних процесів, які ще не оцінені повністю. Це свідчення духовної сили нашого громадянського суспільства, воно підтверджує його життєздатність, віру в майбутнє. Свідомість взаємодіє з усіма економічними, політичними і соціальними чинниками, визнаючи разом з ними рівнодіючу історію. Ідеї, що оволодівають свідомістю людей, організують і з`єднують на принципах державотворення великі групи, змагаються в історичних подіях, зазнають поразок і одержують перемоги. Реальна політична свідомість конкретних груп населення, громадян, їх ідеологічні погляди і т. ін. мають глибоке коріння у соціально-економічному ґрунті. Це дуже важливо особливо при дослідженні реального стану політичної свідомості, адже треба розуміти, що людина без традицій, засвоєних культурних форм пуста і є податливим об`єктом для маніпуляції її свідомістю, взагалі, і політичною, зокрема. Але наявність менталітету лише зумовлює свідомість людини. При цьому необхідні великі самостійні зусилля, реалізація самої думки. Більше того, потрібна усвідомленість і самого менталітету, умов його функціонування, вихід за його межі, творення інших нових складових цього менталітету. На жаль, таке рідко трапляється у політичній практиці, а коли певні зусилля не робляться, то індивід, наука та людська спільність живуть за інерцією.

Політична свідомість безпосередньо пов`язана з економічними відносинами та випливаючими з них соціальними інтересами, що обумовлюють характер політичної діяльності. Але ідеологічні та соціально-психологічні чинники активно впливають і на хід економічного розвитку. Механізм взаємодії економіки і політики багатозначний. Усі зміни в економіці, техніці, умовах праці і побуті проходять через людський чинник, відображаються в суспільній свідомості і настроях. У свою чергу, на економічний розвиток все більшу дію чинять ідейно-політичні та інші установки людей, мотиви і форми їхньої трудової та суспільно-загальної культури і професійної підготовки, соціальної відповідальності і т. ін. Просування до ринку почало розкріпачувати економічну свідомість, активність громадян України. Трудові колективи підприємств, трудящі починають усвідомлювати можливості, що впливають на самостійність. Формується підприємливість. Пробуджуються до життя ті форми власності, що були заборонені. Але цей процес справляє в свідомості людини й інший, зворотний бік. Набуваючи певної політичної та економічної самостійності, треба і відповідати за свої дії, насамперед, за впровадження нових технологій в усі сфери економіки, без яких неможливий вихід із кризового стану. Тому перебування свідомості в такому становищі розцінюємо як природне і корисне, що може призвести до зміни ситуації на краще в економічній сфері.

Сьогодні політична свідомість, здебільшого, ще перебуває під впливом негативних чинників, що спричинили в ній певні деформації. Тривалий час вона розвивалася під знаком патерналізму. Відшліфовувалося розуміння того, що правителі, держава більше за громадянина знають, як розвиватися, які інтереси має народ. Така модель суспільного устрою вимагала відмови від будь-яких спроб самостійно усвідомлювати інтереси, тим більше - спроб їхньої реалізації. Така свідомість призводила до закріплення інфантильних рис психології і поведінки, заснованих на сліпій вірі в ідеї і авторитет вищої влади. Ця довіра мала масовий характер. У політичному плані це була домінуюча риса масової політичної свідомості. Спроби порушити сталий консенсус призводили не лише до арештів, а й до психічної та моральної ізоляції тієї особи, що мала відмінні погляди.

Останнім часом у масовій свідомості громадян України стали поширюватися антипатерналістські, активістські, демократичні риси. Вихідне їх положення випливає з того, що громадяни знають про свої інтереси краще, ніж їхні представники, які так легко перетворюються на правителів. Але ж народ - це багато людей з різними інтересами. Як саме це багатство інтересів інтегрується, як народ узнає про те, що йому потрібно? Яким чином йому висловити свої інтереси?

Суть демократизації якраз і полягає в тому, щоб розширити засоби вираження інтересів народу, щоб критично оцінити кожен з каналів цього вираження. Гласність, плюралізм думок та інтересів, суспільні рухи, дискусії, клуби і різні партійні структури, різноорієнтовані газети і журнали, наші народні представники - все це і виступає засобами вираження голосу народу, засобами перетворення масової свідомості на думку політичних сил, що змагаються при розробці державних концепцій розвитку. У цьому процесі демократизації найбільш перспективною тенденцією є визволення громадянського суспільства від патерналістських тенденцій і висновків, намагання самостійно усвідомити свої інтереси і реалізувати їх на практиці в соціальній, демократичній, правовій державі.

Оскільки громадянське суспільство - складна система, то його політична свідомість неоднорідна. Вона виступає як специфічна форма мислення, вираження політичних інтересів певних спільностей громадян України. За цим критерієм можна визначити різні типи політичної свідомості: промислових робітників, учителів, лікарів, шахтарів, фермерів, банкірів тощо. Типи політичної свідомості - це такий феномен, що знаходиться у політичній динаміці, і вони будуть розширюватися разом із розвитком форм власності, тобто процес цей має поглиблюватися внаслідок ускладнення соціальної структури сучасного суспільства.

Політична свідомість виступає активним чинником політики передусім через те, що вона здатна випереджати практику, а також прогнозувати політичні процеси. Крім того, політична свідомість істотно впливає на політичне життя, значною мірою визначаючи спрямування діяльності різних спільностей, партій і суспільно-політичних рухів та окремих індивідів.

Тому держава має враховувати політичну свідомість як громадянського суспільства в цілому, так і окремих верств, груп населення, прагнути досягнення консенсусу в їх політичних позиціях, сприяти формуванню такої політичної свідомості, яка б відображала найбільш суттєві, життєво важливі для всього населення інтереси.

Політична свідомість навіть у межах політології відноситься до міждисциплінарних, комплексних категорій, всебічно досліджуваних різними напрямками в політичній науці.

Так, політична соціологія виділяє в політичній свідомості інші, передусім ідеологічний і масовий рівні і зосереджує увагу на розкритті змістовних характеристик консервативного, ліберального, реформістського, революційного, тоталітарного, авторитарного, демократичного й інших типів політичної свідомості, визначаючи передусім як сукупність, з одного боку, настанов і стереотипів, сформованих поза сферою політичної свідомості, і, з іншого боку, висновків, отриманих в результаті самоаналізу індивідом або групою політичної сфери. Дослідження ж політичної свідомості засобами політичної психології і психології політики характеризується прагненням поєднати аналіз її соціально-політичного змісту та індивідуальних механізмів її функціонування, застосовуючи загально - і соціально-психологічні поняття (потреби, інтереси, орієнтації, настанови тощо), оцінюючи політичну свідомість за допомогою даних, які стосуються інформованості людей щодо політики, характеру їхнього світогляду, системи цінностей тощо.

Цілісне власне політологічне вивчення політичної свідомості в першу чергу становить дослідження її суб`єктів-носіїв динаміки розвитку політичної свідомості і основних її функціональних форм.

З точки зору суб`єкта політичної свідомості у світовій політології виділяють масову, групову та індивідуальну політичну свідомість.

Характеризуючи масову політичну свідомість, Г. Дилигенський визначає її як «сполучення настанов, сформованих поза цією свідомістю (у сфері спеціалізованої ідеологічної і політичної діяльності), і висновків, одержаних внаслідок самостійного аналізу індивідом або групою суспільно-політичної дійсності. Засвоєні у готовому вигляді настанови можуть розглядатись як стереотипи, оскільки їх відрізняють стандартність, підвищена усталеність і необов`язковість логічно раціональної обґрунтованості». Але й настанови (зокрема, маючи високий ступінь стереотипності), і соціально-політичні цінності (ідеї), і «висновки, одержані внаслідок самостійного аналізу», існують у свідомості масового індивіда саме як переконання, система яких і визначає врешті політичні орієнтації як нормативні уявлення людей про відповідні їхнім намагання цілі політичної діяльності та прийнятні для них засоби щодо досягнення цих цілей».

Масова політична свідомість визначає тип і рівень політичної культури суспільства і обумовлює найбільш типові, масові варіанти політичної поведінки.

Найбільш поширений спосіб виявлення масової політичної свідомості - опитування громадської думки з політичних питань. З одного боку - це політичний інститут, що бере участь у здійсненні влади, виступає механізмом прийняття рішень на всіх рівнях життя суспільства, а з іншого - це сукупна думка, яка поділяється різними соціальними спільностями з приводу будь-яких подій, явищ дійсності.

Громадська думка виконує експресивну, контрольну, консультативну і директивну функції, тобто займає певну позицію, дає поради, виносить рішення з приводу певних суспільних питань, регулює поведінку індивідів, спільностей і соціальних установ, підтримуючи або відкидаючи ті чи інші уявлення, норми.

Головними каналами висловлювання громадської думки є референдуми, опитування населення, засоби масової інформації, збори, всенародне обговорення суспільно-політичних проблем, звернення населення з листами, скаргами, пропозиціями до державних органів, народних депутатів тощо. Громадська думка виявляється і вивчається різними державними і приватними інститутами, службами, які використовують сучасну комп`ютерну техніку для обробки й аналізу інформації, що надходить.

Громадська думка містить у собі як справжні, так і помилкові, ілюзорні уявлення про дійсність, які формуються не лише під впливом соціально-економічних і політичних факторів, але й безпосередньо ідеологічних засобів. У зв`язку з тим, що громадська думка - важливе знаряддя боротьби за владу, політична історія дає немало прикладів маніпулювання і обробки його в інтересах певних політичних сил.

Все більший вплив на формування громадської думки справляють засоби масової інформації. Соціологічні дослідження підтверджують, що переважна більшість населення вважає пріоритетними джерелами політичної інформації телебачення й газети. За даними одного дослідження, щоденно 62 проценти американців дивляться телевізор, 70 процентів читають газети, а половина американців назвала телебачення своїм єдиним джерелом інформації.

В Україні засоби масової інформації переживають важкі часи: газетна незалежність виявилася досить умовною, преса втратила одну з своїх важливих властивостей - періодичність, тепер не кожна сім`я може передплатити хоча б одну газету.

В громадській думці ще не склалося чітке відношення до телебачення і радіо. Лише 32% населення України приділяють значну увагу політиці в передачах телебачення. Лише 7-9% мешканців Криму дивляться українське телебачення. А за даними опитування соціологічної служби «Соціс-Геллап» на початку 1996 року 13% громадян України висловилися за отримання більшої кількості інформації. А у 2008 році, згідно з даними Центру О. Разумкова, на запитання «Чи можна про Вас сказати, що Ви постійно слідкуєте за подіями політичного життя України?» відповідь «Ні» надали 54,1% респондентів (!). При цьому повністю довіряють інформації, отриманій в українських ЗМІ лише 8% населення, у той же час повністю не довіряють 13,4% [90].

З урахуванням цього на редакції і журналістів лягає велика відповідальність за правдивість інформації, за попередження можливих негативних дій на громадську думку і свідомість недостатньо виваженою або неправдивою інформацією тощо.

Завдання об`єктивного відображення історії нашого суспільства, процесів державотворення, боротьба з дезінформацією на сторінках преси, протидія використанню засобів масової інформації в особистих і групових егоїстичних інтересах, з метою розпалення міжнаціональної ворожнечі, пропаганди ідей націоналізму, шовінізму, сторонніх цінностей соціально, демократично спрямованої держави, сьогодні особливо актуальні. Бо як свідчать дані опитування соціологічної служби «Социс-Геллап» на початку 1996 року, 40 процентів громадян не бачать для себе цінних можливостей виходу з такого стану. А станом на 1 жовтня 2009 року 81,1% громадян України вважають, що події в країні розвиваються у неправильному напрямі, при цьому 72,4% громадян зазначають, що вони не мають жодного впливу на діяльність органів центральної влади [90].

Увага до громадської думки - найважливіша ознака демократичного суспільства. Однак в умовах панування авторитарно-бюрократичної системи в нашому суспільстві цей інститут був маловпливовим, відсутнім був і ефективний механізм урахування громадської думки. Але з метою виправдання рішень, які приймалися політичним керівництвом, досить часто робилися посилання на громадську думку без її реального вивчення. У чинному законодавстві має знайти закріплення цей політичний інститут, але функціонування громадської думки можливе лише при наявності реальних свобод слова, друку, зборів, маніфестацій і дійового механізму його врахування.

Реформування політичної системи, формування громадянського суспільства різко активізували функціонування громадської думки, що вимагає розробки механізму її врахування і використання в практиці управління. Зважаючи на те, що в політичній свідомості, громадській думці виявляються інтереси людей, важливо доходити відомої узгоджуваності, гармонії між політикою і станом цієї свідомості. Будь-яке політичне рішення приречене, якщо воно входить у конфлікт з домінуючими в суспільстві інтересами, з усталеною політичною свідомістю.

Польський політолог Є. Вятр звернув увагу на можливість виявлення суперечностей між громадською думкою з будь-якої проблеми та здійснюваною політикою. Ця суперечність «має бути усунена і, як правило, усунена за допомогою одного з двох засобів: або шляхом змін у самій політиці, або шляхом ефективного впливу на громадську думку з метою встановлення відповідності між нею і політикою». Спроби реалізувати ці суперечності силовими методами можуть викликати серйозні політичні наслідки.

Групова політична свідомість розглядається як узагальнена свідомість організованих великих і малих груп, пов`язаних із політикою (соціальні класи, національно-етнічні утворення, групи і верстви населення; політична еліта, політична верхівка правлячої партії, групи тиску, лобізм тощо). Така політична свідомість - це сукупність уявлень, які визначають зміст, спрямованість, інтенсивність політичної активності групи. В структурному відношенні особлива увага приділяється політичним позиціям та ідеологічним перевагам, які домінують у груповій політичній свідомості. Найбільш розповсюджений засіб виявлення такої політичної свідомості - аналіз документів політичного характеру, що надходять від тих чи інших груп.

Щодо проблеми формування еліти, то для нашої держави це завдання першорядне, бо становлення громадянського суспільства тільки розпочинається, і від того, як поводитиме себе еліта, багато що залежить. Проте щодо її формування, то ситуація в Україні зараз не відповідає демократичним цінностям. За умов первісного накопичення капіталу вузьким колом осіб, образ влади поєднується в суспільній свідомості не з словом «еліта», а, здебільшого, з словом «мафія». Еліта ж за будь-яких умов - те, що відбирається, формується з певною метою; саме її існування пов`язане з наявністю усталеної системи цінностей, відповідно до яких відбувається «зарахування» до еліти та її можлива оцінка. Наприклад, діяльність нашої сучасної еліти можна оцінювати, виходячи з того, якою мірою вона сприяє утвердженню і розвитку громадянського суспільства та соціальної, демократичної, правової держави. Очевидно, що будь-яка еліта потребує й конкретної, заздалегідь визначеної системи підготовки, пов`язаної із стратегічними завданнями, які перед нею висуваються.

На думку населення «кілька сильних керівників можуть зробити для нашої країни більше, ніж усі закони та дискусії»: з цією точкою зору погодилася більшість - 58% опитаних, не згодні з нею лише 16% і ще 27% своєї позиції не визначили. Не виявили істотних відмінностей опитування, що проводились у 1995 році. Цілковиту і значну довіру Президенту України Л. Кучмі виявили 39% опитаних, Верховній Раді - 12%, Голові Верховної Ради О. Морозу - 18%, Уряду - 8%. У 2009 році за даними соціологічних опитувань Центру О. Разумкова діяльність Президента України В. Ющенка не підтримує 77,5% населення, тоді як повністю підтримують лише 4,8%; діяльність Верховної Ради України схвалює 2,2% опитаних, а не задоволені нею 58,6%; роботу Голови Верховної Ради України В. Литвина не підтримує 48,5% опитаних, а підтримує 6,4%; 58,8% респондентів не підтримують діяльність Уряду проти 5,6% тих, хто підтримує [90].

Але непокоїть той факт, що нинішня криза влади має куди глибші причини, ніж просто довіра населення до певних осіб чи політичних інституцій: тут уже маємо переростання у кризу парламентаризму взагалі, коли населення втратило довіру до узвичаєних демократичних процедур розв`язання суспільних проблем. Політична стабільність і напруженість у країні великою мірою залежить від якості та виважених дій політичної еліти. В політичній свідомості громадян зберігається стримане ставлення до наших провідних політиків, а до тих, хто безпосередньо впроваджує економічні, соціальні перетворення, навіть, недовірливе. З цих причин уже декілька складів Уряду пішли у відставку. Такі оцінки українських політиків як соціальної групи свідчать не тільки про рівень політиків, їхнє політичне значення для суспільства і державі, але й про політичну культуру, що властива масовій свідомості.

З політологічної точки зору таке негативне ставлення громадян до політиків свідчить про незначні можливості нашого політичного керівництва залучити громадянське суспільство, всі політичні сили до процесу реформування. В політичній свідомості громадян значне місце посідає положення щодо розходження між обіцянками зробити життя кращим і реальними справами політичного істеблішменту. Так, лише 9,5% опитаних вважають, що чесність притаманна представникам загальноукраїнських вищих органів влади. Не менш негативні уявлення існують у політичній свідомості стосовно користолюбності політиків. 37% опитаних упевнені, що практично всі представники вищих органів влади використовують своє службове становище у корисливих цілях. Водночас на непрофесіоналізм політичної еліти та керівників вказують 42,1% населення. Результати соцопитування 2008 року демонструють, що найбільш серйозними суспільно-політичні проблемами країни, що потребують першочергового вирішення, на думку опитаних, є байдужість влади до думки громадян (56,6% респондентів), корупція у вищих ешелонах влади (47,8%), нездатність влади забезпечити виконання законів (38%) [90]. Таким чином, констатуємо подальше погіршення негативного ставлення громадян до існуючої влади та різке падіння рівня її легітимності.

За нашими спостереженнями та аналізом соціально-політичної ситуації в країні можна констатувати, що політики мають незначні успіхи щодо розв`язання державних проблем у сфері економіки, політики та соціальній, яка сьогодні майже незахищена. В їхньому механізмі відсутні ефективні політичні технології, впровадження яких призвело б до покращення ситуації. Тому дехто з провідних політиків, дійшовши до власне політичної дії, не справляється з покладеними на нього обов`язками та йде у відставку, або «згорає» на корупції.

Такий стан речей, безумовно, не зміцнює ні громадянське суспільство, ні державу. Обидва феномени мають здійснювати конкретні кроки щодо зміни існуючого соціально-економічного і політичного становища на краще, вносити в політичну свідомість громадян елементи демократичної стабільності та новаторського розв`язання проблем. Це, відповідно, вимагає від правлячої еліти професіоналізму, компетентності, патріотизму, чесності, ефективних законів та лідера, якому довіряють люди. Не останнє місце в цьому переліку має посідати злагода між громадянами і політичними інститутами, певна допомога світового співтовариства, а також об`єднуюча ідея та політична воля всіх суб`єктів соціально-політичних відносин. У цьому відношенні політична свідомість покликана відігравати визначну роль. Саме з її якостями, безпосередньо, пов`язане формування громадянського суспільства і правової держави. Несвідома в політичному відношенні людина нездатна на такі суттєві зрушення, тому всіма існуючими способами треба впливати на формування політичної свідомості громадян.

Індивідуальна політична свідомість визначається як властивість і якість особистості, «політичної людини», здатної так чи інакше сприймати політику, більш-менш точно оцінювати її і відносно цілеспрямовано діяти в політичному плані. Найбільший інтерес при цьому становлять суб`єктивно-психологічні особливості, типові характеристики і структурні компоненти свідомості й поведінки людини в політиці як особливій сфері діяльності, а також вивчення процесів політичної соціалізації особистості, засобів, які використовує індивід щодо оволодіння масовою і різною груповою політичною свідомістю, а також щодо вироблення власної політичної свідомості на індивідуальному рівні.

Аналіз механізмів, які спрямовують функціонування політичної свідомості на даному рівні, дає змогу виділити в ньому два блоки компонентів, а саме:

· мотиваційні (політичні потреби, цінності, настанови, почуття й емоції тощо);

· пізнавальні (знання, інформованість, інтерес до політики, переконання).

Найпоширенішим способом виявлення такої політичної свідомості є особисто-психологічне дослідження, а також виділення соціально-політичних типів особистості щодо політичної свідомості.

У процесі формування громадянського суспільства такі дослідження необхідні для суспільства і держави, вони допоможуть фіксувати найважливіші для даного процесу дані про готовність або неготовність громадян здійснювати зміни на краще, ступінь цієї готовності і виявляти тенденції їхнього розвитку.

За ступенем відображення закономірностей сфери боротьби за владу та її здійснення, в структурі політичної свідомості виділимо два взаємопов`язані рівні - раціональний та емпіричний. Раціональний рівень, у свою чергу, має два підрівні - теоретичний і масовий. Існує й емоційний рівень політичної свідомості, або політична суспільна психологія, що відображає чуттєвий рівень сприйняття політики. Цей рівень фіксує політику в формі політичних емоцій, почуттів, настроїв. Системоутворюючим елементом політичної свідомості на теоретичному рівні виступає політична ідеологія, на буденному - здоровий глузд, на рівні емоційному - політико-психологічна установка. В сукупності вони становлять основу політичної свідомості.

Теоретичний рівень політичної свідомості орієнтований на розкриття суті політичних процесів, законів, що зумовлюють політичне життя. Цей рівень характерний для діяльності вчених, ідеологів - виразників інтересів тих чи інших спільностей громадян. Теоретичне знання не ізольоване від буденної свідомості, воно живиться тими ж самими життєвими витоками.

Не маючи виходу на практику, теоретичне знання було б приречене обертатися в замкненому колі загальних понять та абстрактних визначень. Разом із тим воно критично аналізує зміст буденної свідомості; погляди та уявлення, що склалися стихійно; підводить під них певну ідеологічну базу; активно впливає на громадську думку і психологію. Водночас не можна недооцінювати вплив громадської психології на розвиток ідеології. Цей зворотний зв`язок важливо враховувати тепер, коли відбувається перехід суспільства від одного його стану до іншого, коли психологічна переорієнтація виступає важливим важелем соціально-економічного розвитку держави.

Великі можливості закладено в об`єднанні ініціативи і самодіяльності громадян з науково обґрунтованим творчим підходом до розв`язання проблем, що назріли. Тож, важливо поєднувати соціально-психологічний чинник, пов`язаний із особистим досвідом мас, та ідейно-теоретичні знання, пов`язані з науковим пошуком оптимальних шляхів побудови демократичної держави. Сьогодні, зокрема, це один із чинників суспільного процесу. Відношення до соціальної психології, до свідомості, що функціонує на масовому і практичному рівні, є питанням довіри власному політичному досвіду мас, їх спроможності робити висновки про всі суспільні явища. Бо соціальна психологія - це погляд на життя мільйонів людей, а політика може бути сприятливою лише тоді, коли ці мільйони будуть у ній активно діяти.

Здійснення політичної лінії держави немислиме без постійного зіставлення стратегії і тактики з рівнем реальної суспільної свідомості, зі спроможністю не тільки політизованих мас, а й загальної маси громадян приймати в конкретній ситуації ті чи інші політичні ідеї. Звідси випливає завдання переведення теоретичних формул та політичних висновків на мову реального життя, підготовки громадян до сприйняття нових ідей. Реформування, переорієнтація завжди є складним явищем, бо вони передбачають подолання інерції в свідомості, готовності до прийняття незвичних, нестандартних рішень. Чим складніше завдання, яке здійснює держава, тим вищого рівня політичної свідомості потребує вона від громадянського суспільства. Щоб держава була спроможна досягти адекватного своєму передбачуваному розвитку стану свідомості, їй та її інститутам потрібно постійно аналізувати рівні свідомості всіх суспільних верств населення, мати у своєму розпорядженні дійсну політичну інформацію.

Виробленню політичної свідомості на теоретичному рівні багато в чому сприяють особисті якості ідеологічних представників держави, їхня інтелектуальна чесність, патріотизм, політичні знання та принциповість, спроможність бути в науково-теоретичному та моральному відношенні на рівні вимог свого часу. Політичний популізм тут шкідливий, він погіршує стан політичної сфери. Інша справа - емпіричний рівень. Така політична свідомість формується на ґрунті повсякденного практичного досвіду людей. Вона пов`язана з їх безпосередньою політичною поведінкою. Ця свідомість відображається у спостереженнях, навичках і уявленнях, які виникають у суб`єктів політичних процесів.

Емпірична і, особливо, масова політична свідомість характеризуються такими соціально-психологічними рисами: почуттями, настроями, емоціями, імпульсивністю, безпосереднім і гострим сприйняттям політичних процесів і подій. Це надає даному рівню свідомості особливої динамічності, гнучкості, здатності чутливо реагувати на зміни політичних умов.

Історія не раз свідчила, що політична свідомість здатна посилювати або послаблювати поступальний розвиток, процес функціонування економічних, соціальних, політичних і духовних відносин. Саме її активний характер забезпечував сильний вплив політичних та ідеологічних рішень, не завжди конструктивних. Досить часто громадянин протистояв проголошеним офіційним цінностям, своєю поведінкою відкидав те, що йому нав`язувалося. Переважно цей процес мав прихований характер. Але саме завдяки скритності процесів, що відбувалися в розумі людей, у реальній свідомості їхня руйнівна сила ставала ще більш глибокою за своїм розмахом і впливом.

Лише постійний глибокий аналіз процесів, що відбуваються в політичній свідомості, дозволить підійти близько до виявлення первісних суспільних проблем. Виявити серйозні недоліки в суспільно-політичному організмі можна не тільки за допомогою економічного аналізу, а й шляхом політологічних, соціологічних методів дослідження духовного життя народу. А це передбачає виявлення стану і проблем розвитку реальної політичної свідомості громадян.

Одним із проявів політичної свідомості в сучасній Україні виступає хибна свідомість, орієнтація на яку призводить до помилкових рішень. Хибна політична свідомість уражає лише окремі групи і верстви населення, і навіть у разі значних масштабів вона ніколи не виступає єдиною силою. Ця деформована політична свідомість завжди вражена багатьма суперечними розколинами.

Її деформації виявляються в певних суперечностях. Насамперед, у роки застою в нашій країні теоретичний рівень політичної свідомості дедалі суперечив реальній дійсності. Ідеї, концепції, що виявилися неспроможними за своєю сутністю, гальмували політичні процеси, формування громадянського суспільства, затримували прогресивні починання й невірно спрямовували політичну практику. Даний теоретичний рівень політичної свідомості виявився нездатним щодо обґрунтування подальшого політичного процесу, діяльності політичних інститутів.

Важким тягарем на шляху раціонального розвитку політичної свідомості, розв`язанні її суперечностей була політика маніпулювання. Саме тривалий період маніпуляції породив такі деформовані форми її існування, як зневіру, розчарування, апатію тощо. Людей годували напівправдою, політичною демагогією, зростало зловживання довірою народу.

Розв`язання суперечностей у політичній свідомості стримувалося й політикою диктату. Ідеологічний комфорт, що склався в сфері політичної свідомості, стояв на перешкоді живому обміну думок, змаганню ідей, негативно впливав на розвиток інтелектуального, творчого потенціалу народу.

Тривалий час ті, хто був покликаний формувати громадську думку, не відчували будь-якої протидії цінностям та ідеалам, які пропагували. Але біда не стільки в самих цінностях, скільки в тому, що їхня дія не зіставлялася з реальним життям. Тому частина соціальних сил, що покликані були переборювати суперечності в політичній свідомості, не тільки не забезпечували їхнє розв`язання, а часом і протидіяли цьому.

Особливо потрібно відзначити таку рису політичної свідомості, як нетерпіння. Відсутність культури полеміки, навичок поваги, толерантності призводить до серйозних втрат у формуванні демократичних засад політичного життя. Власне ця риса й заважає формуванню плюралізму думок, так необхідного всім політичним інститутам. А це, в свою чергу, затримує процес становлення державності.

Подоланню суперечностей у процесі перетворення політичної свідомості народу країни в реальну силу й досі заважають старі догми, стереотипи і традиції. Вони багатомірні, але згубність їхнього впливу важко піддати сумніву. Це й самоцензура, коли людина в своєму навіть щирому прагненні висловитися або щось здійснити, практично завжди зіставляла свої думки з офіційною думкою і не завжди зважувалася йти врозріз з нею. Це й стійке поширення в політичній свідомості синдрому ворога. На ґрунті такого буття виникають соціальні групи і сили, яким вигідний образ ворога. Сьогодні, коли руйнується старе і тільки-но утворюється нове, в масовій свідомості створюється особливо сприятливий фон для пошуків зовнішніх і внутрішніх ворогів. Синдром ворога дуже небезпечний. Без перебільшення можна сказати, що основна і найбільш замаскована небезпека побудови нової державності йде саме звідси. По-перше, в соціальному плані потреба в образі ворога штовхає на шлях невірних рішень. Виникають міжнаціональні конфлікти, знижується дисципліна і відповідальність, поширюється безгосподарність тощо. По-друге, в історичному плані ми стоїмо на роздоріжжі. Один шлях - це повернення до старого, дорога у безвихідь. Другий - рішуче подолання кризових явищ, формування громадянського суспільства і соціальної, демократичної, правової держави.

Здобуття Україною незалежності, декларування нею головних підходів щодо формування громадянського суспільства і соціальної, демократичної, правової держави робить можливим уникнення зазначених деформацій в політичній свідомості. Але не кожен громадянин це чітко усвідомлює. Важко відбувається процес відчуття в собі людської гідності, своєї творчої сили. Тому кращі якості, що знецінювалися у нас десятиліттями, шукають в кандидатах на пост президента, у народні депутати, в органи місцевого самоврядування. Електорату імпонує сміливість щодо висловлювання думок, критичне ставлення до попередньої влади, конкурентів, щирість, демократизм, гарні людські якості обранців, професіоналізм тощо.

Різкі зміни в розвитку країни вимагають нової, демократичної політичної свідомості. Могутній інформаційний потік, що обрушився на нас останнім часом, створює видимість глибоких, суттєвих змін у нашій свідомості. Відкинуті фетиші, переписується далека й близька історія. Але це ще не нова свідомість. Перед нами те ж саме примітивне явище. Ми звикли бачити дійсність лише в двох кольорах. Багато розвелося некомпетентності і непрофесіоналізму. Все це побічні продукти демократії, тому їх треба уникати. Але щоб це сталося якомога скоріше, потрібно розв`язувати проблеми, що постали на шляху формування і розвитку політичної свідомості народу України.

Робота по формуванню і розвитку політичної свідомості, на наш погляд, може йти двома взаємопов`язаними напрямами. По-перше, шляхом підвищення «якості» свідомості, підняття її на новий науковий, культурний рівень, удосконалення її інформативності і кругозору. По-друге, через перетворення знань на переконання, а переконань - на вчинки і політичні дії громадян.

Нове розуміння характеру політичної свідомості пов`язане, насамперед, з відмовою від погляду на політичний ідеал як на щось особливе, відірване від духовного життя, суперечностей, труднощів розвитку всього людства. Політична свідомість має бути динамічним явищем, бо тільки тоді вона буде відкритою до нових ідей, сприйме і переробить в собі все те, що сприяє реальному поліпшенню життя громадян. Нове розуміння політичної свідомості, висування на передній план гуманістичних орієнтацій потребує звільнення від цілої низки стереотипів, а саме:

· технократичної настанови не на благо людини, а на техніко-економічний розвиток;

· ідеї тотального пріоритету інтересів колективу над інтересами особистості;

· установки на монолітність «ми», при якій людина з її індивідуальністю не береться до уваги, вважається лише гвинтиком соціальної машини;

· намагання урівняти поняття справедливості та зрівнялівки;

· ідеї жертовності нинішніх поколінь в ім`я щасливого майбутнього потомків;

· месіанства і ворожого ставлення до будь-якого іншого мислення, спроби не шукати компромісів, консенсусу, залишатися безкомпромісним.

На наш погляд, змінити погляди і виразити спрямованість політичної свідомості щодо громадянського суспільства здатні такі нові настанови:

· орієнтація на людину як мету розвитку, її соціальне самопочуття, гарантії її соціальної захищеності, реалізація себе як громадянина, своїх здібностей і нахилів;

· гармонізація інтересів особистості і великих спільностей, а також малих груп людей;

· подолання однаковості в свідомості, орієнтація на диференційовану винагороду у відповідності з реальним внеском людини у справу суспільства або спільності;

· настанова на розквіт людської індивідуальності, цінності особистої свободи;

· орієнтація на сьогоднішнє благополуччя людей;

· терпимість до тих, хто мислить інакше, прагнення до згоди, взаємопорозуміння між людьми при визнанні природності і закономірності плюралізму думок тощо.

Існування вищезазначених проблем спонукає державу здійснювати ефективні кроки щодо розвитку політичної свідомості громадян. Найважливіші з них - це подальший розвиток народної освіти, національне відродження тощо.

На наш погляд, слід навчати молодь політичним законам, політичним технологіям, давати їм навички аналізу різних політичних документів. Тобто, певна політична підготовка до справжнього політичного життя має вестися з раннього віку протягом всього життя. Тоді людина, громадянин як політичний інститут буде орієнтуватися в політиці, бо вона стане нормальною сферою її життєдіяльності.

Нагальною потребою є розбудова цілісної системи політичної освіти і науки. Всі політичні інститути потенційно зацікавлені в тому, щоб піднести політичну освіту на рівень, який би відповідав соціальній, демократичній, правовій державі. Але провідна роль у цьому, безперечно, має належати державі, бо без зусиль Президента України, Верховної Ради, Уряду України цю справу не зрушити. Також у цьому плані мають вже визначитися й політичні партії.

Відсутність цілеспрямованої діяльності породжує вже у дорослих людей невпевненість у своїх силах, розчарування та відхід від політики, як від такого, що притаманне лише еліті. Дехто з громадян на цьому ґрунті виявляє політичну безграмотність, неповагу до влади. Почасти й цим можна пояснити малий або неповний вихід виборців на дільниці під час голосування. Навіть коли обирають народних депутатів України, деякі виборці не приходять на дільниці. Причому такі випадки не поодинокі, ще й трапляються підряд по декілька разів. Звичайно, що це відсутність поваги до влади. Тому громадянське суспільство і держава мають виховувати у громадян високе почуття поваги до Президента, Верховної Ради і інших політичних інститутів. На це може бути націлена конкретна Державна програма, у розробці якої мають взяти участь фахівці політичної, юридичної та інших наук.

Особлива увага повинна приділятися розвитку мов. Перші кроки в Україні щодо цього зроблені. Уряд проводить Державну програму розвитку української та інших мов. Її реалізація створить у суспільстві те, що називається атмосферою рідної мови. Насамперед, це стосується української мови - мови багатомільйонного народу. В цю атмосферу входять освіта і навчання, починаючи з наймолодшого віку - з дитячого садка і школи; засоби масової інформації і культури - телебачення, радіо, кіно, газети. Наші успіхи в цій справі поки що невеликі: за декілька останніх років відкрито і відновлено триста україномовних шкіл, організовано декілька тисяч українських класів у російськомовних школах. Майже на одну тисячу чоловік більше, чим раніше, підготовлено викладачів української та деяких інших національних мов. На виконання завдань в галузі відродження і розвитку мови «Законом про мови» відведено до десяти років. Але в різних регіонах України термін реалізації буде різним, тому що склалися різні вихідні позиції. Концепція «Закону про мови», її філософія базуються на засадах вільного і рівноправного розвитку мов і не передбачає їхнього примусового введення. Практика реалізації статусу української мови як державної не має нічого спільного з так званою українізацією. Але бажання вивчити і знати українську мову представниками інших національностей, що мешкають в Україні, має стати ознакою високої культури. Наприклад, в Автономній Республіці Крим, де проживають за різними оцінками 600-800 тис. українців, функціонує лише 7 україномовних шкіл. При цьому 7,3% учнів навчаються державною мовою (у країні - 81,3%). Це найнижчий показник в Україні. Для порівняння: в Австралії, де проживають 35 тис. українців, існує 15 шкіл, для 220 тис. українців Аргентини відкрито 73 школи, для 155 тис. українців Бразилії - 12, для 150 тис. наших співвітчизників у Словаччині - 156 шкіл [218].

Важлива проблема - захист прав національних меншин. Верховна Рада України схвалила Декларацію прав національностей, веде законодавчий процес щодо їхнього забезпечення. Розробляється й механізм такого захисту. Він повинен містити в собі, на нашу думку, прийняття соціальних законодавчих актів, рішень державних органів. У них закріпляється забезпечення національно-культурних запитів представників різних національностей, нової свободи їхнього національного життя і культури. Відповідно мають створюватися на всіх рівнях представницькі і виконавчі органи, структури, які безпосередньо займалися б розв`язанням проблем меншин, здійснювали контроль за виконанням чинного законодавства в національній сфері, а також розробку і реалізацію цільових програм національно-культурного відродження націй і народностей України, забезпечення державного фінансування, кооперації матеріальних і фінансових ресурсів державних органів, громадських організацій, окремих громадян шляхом створення спеціальних фондів.

Питання забезпечення національно-культурних запитів національних меншин було головним на першому Всеукраїнському міжнародному конгресі. Він ще раз підкреслив наявність серйозних деформацій і перекручень в житті національних меншин. На те є як об`єктивні, так і суб`єктивні причини. І все ж розв`язуються вони повільно, бо ми ще не до кінця усвідомили їхню необхідність, та й не маємо потрібних умов. В Україні за даними Всеукраїнського перепису населення 2001 року мешкають люди понад ста тридцяти національностей. У школах же вивчається лише одинадцять мов національних меншин та корінних народів. У 2008-2009 навчальному році в Україні функціонувало 20045 загальноосвітніх навчальних закладів, у яких навчалося 4438 383 учні. У тому числі 1199 загальноосвітніх навчальних закладів -- із навчанням російською мовою: в них здобувають освіту 403719 учнів, та 1 628 шкіл -- із навчанням українською і російською мовами (російською мовою навчаються 368 594 учні).

Працюють також школи з навчанням трьома мовами (українською, російською та кримсько-татарською; українською, російською та румунською; українською, російською та болгарською; українською, російською та молдавською) [402].

Отже, наявна невідповідність мережі навчально-виховних закладів національного складу запитам населення. Але існує конституційне право громадян - навчати дітей рідною мовою, тому держава має гарантувати це право. Можна було б повернутися до досвіду національного ренесансу в Україні, коли в 30-х роках діяло 12 національних районів, більше тисячі національних сільських і селищних Рад. На ниві освіти тоді працювало 2400 національних шкіл, в тому числі 786 єврейських, 817 німецьких, 380 польських тощо. Існували польські і молдавські інститути народної освіти, 42 єврейських, німецьких, польських, грецьких педагогічних, сільськогосподарських та індустріальних технікумів. Мовами національних меншин виходило 11% газет, працювало 694 бібліотеки, 46 клубів, 366 сільбудів, польські, єврейські та болгарські театри.