Громадянське суспільство та політична культура: теоретичнийі прикладний аспекти

Ефективність розділення функцій влади як засобу організації державної влади в достатній мірі доведена історично і логічно. Очевидно, це необхідний компонент соціальної системи, заснований на автономії особи, свободі її самодіяльності в економіці і політиці. Конструювання системи зрівноваження функцій влади - технологічна необхідність такої соціальної системи.

У правовій державі має послідовно здійснюватися принцип правового захисту особи, який набуває великого соціального і політичного звучання. Свобода людської діяльності, самовираження особи, волі, взаємовідносини свободи волі і права - це центральні пункти всієї історії людства. Принцип вільного розвитку особи, її захищеності державою покладено в основу концепції правової держави в сучасній Україні.

У правовій державі державна індивідуальність не пригнічує індивідуальності окремої людини: суверенітет громадянина і суверенітет держави немов зрівноважуються. Визнання за кожним його людської гідності передбачає існування законів, які гарантують індивідуальну свободу кожному і, звідси, рівність всіх у цьому відношенні перед законом. Людина вільна в тому значенні, що ця свобода визнається і охороняється законами, які для всіх рівні і однаково застосовуються до кожного, незалежно від соціального й економічного становища.

Однак слід зауважити, що хоча існування таких законів необхідне, сам факт їхньої наявності свідчить про те, що цінність особи людини усвідомили не всі. Важливо також зрозуміти, що людина - не тільки фізична, а й інтелектуальна істота. Вона має право не тільки на матеріальне існування, але й на буття як істота мисляча, яка свідомо ставиться до людей і до оточуючого світу. Держава повинна охороняти вільне виявлення і розвиток духовних сил людини і ставити під свій захист її думки та вірування. Свобода думки і вірувань повинна охоронятися державою нарівні з безпекою життя і недоторканістю майна людини.

У правовій державі демократичного спрямування набувають важливого значення політичні права людини, а саме її право на здійснення державної влади, на участь у формуванні державної волі. Найбільш важливим політичним правом є виборче право, тобто право обирати членів і бути обраним членом представницьких зібрань.

Отже, в правовій державі створюються умови для суспільної та індивідуальної самодіяльності на основі закріплених в законі свобод особи (свободи совісті, слова, інакомислення, зборів, спілок тощо), а також її недоторканості, включаючи презумпцію невинності. Найважливішим правом, яке забезпечує суверенітет особи, є право власності.

Невідчужувані права людини, які випливають із абсолютного значення особи, повинні бути забезпечені за будь-яких форм державного устрою. Право на гідне людське існування має бути гарантоване кожному.

В основі доктрини правової держави лежить принцип свободи вибору народом свого соціального і політичного ладу. Розвиток сучасного українського суспільства також важко уявити без широко розвиненої громадянської ініціативи. Незаконне обмеження свободи особи, жорстка регламентація її свідомості та поведінки, зведення людини до ролі знаряддя в руках можновладців завдають шкоди як особі, так і суспільству.

Життя доводить, що питання про гарантування державою прав особи треба вирішувати з урахуванням загального блага і доцільності, але способи досягнення загального блага не повинні служити придушенню особи. Розвиток громадянського суспільства має бути не метою, а засобом для розвитку особи.

Отже, будуючи сьогодні правову, демократичну державу, громадянам недостатньо мати права. Необхідно навчитися ними користуватися. Ідея правової держави може утвердитися тільки тоді, коли у держави буде рівноправний партнер - громадянське суспільство. Побудову правової держави визначено як одну із основних стратегічних цілей у платформах і програмах переважної більшості політичних течій і партій в Україні. Однак абстрактно сформульована мета обов`язково передбачає вироблення практичних заходів для її досягнення, розробку програми предметних дій, яка розрахована в часі й орієнтована на конкретні соціальні обставини.

А вони сьогодні складаються таким чином, що крім побудови правової держави, в сучасній Україні треба будувати державу соціальної орієнтації. «Соціальна держава» означає розширення обов`язків держави від забезпечення внутрішнього порядку і зовнішньої безпеки до відповідальності за добробут громадян. «Така держава передбачає наявність певного комплексу соціальних прав громадян і певний рівень соціальної захищеності, соціальної справедливості». За це виступають громадяни, політичні сили, профспілки.

Визначаючи правові контури соціальної політики в Україні, слід брати за основу Загальну декларацію прав людини, Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права, Конвенцію про права дитини, Європейську соціальну Хартію, Конвенції Міжнародної організації праці стосовно соціальної політики.

Головними принципами, які випливають з названих правових актів, повинні стати:

· гарантованість державою доступу кожного громадянина до системи соціального забезпечення та соціальних послуг на підставі реальних потреб;

· визнання соціальної потреби особи як основної підстави для обов'язкової допомоги з боку держави;

· державна гарантія прожиткового мінімуму, необхідного для задоволення основних потреб сім'ї;

· дотримання «соціального консенсусу» під час встановлення соціальних гарантій та реформування соціальних систем;

· довгостроковість і послідовність державного соціального планування.

Саме завдяки індивідуалістичній концепції держави маємо розуміння, що держава існує для людини, а не навпаки. Людина має бути шанованою не тільки як громадянин (виходячи з її політичних прав, політичного статусу), а й як особа, завдяки своїй індивідуальності, властивим тільки їй одній рисам. Звідси невід`ємні права громадян: свобода, обмежена лише законами, в створенні яких брав участь громадянин; юридична рівність і громадянська самостійність, яка полягає в тому, що своїм існуванням і самозбереженням громадянин зобов`язаний лише своїм власним силам.

Але свобода особи традиційно придушувалася внутрішнім адміністративно-бюрократичним управлінням держави. В правовій державі внутрішнє управління характеризується залученням до виконання його завдань самого суспільства, наданням широкого простору для особистої самодіяльності громадян, посиленням опікунської діяльності держави замість примусової. Дотримання прав особи забезпечується балансом сил у державі, відносною рівновагою володарюючих і підвладних. Відносна рівновага зумовлює потребу у солідарності. Держава змушена дотримуватись прав особи в інтересах своєї ж безпеки. Особа виконує обов`язки, оскільки вона зацікавлена в існуванні держави, яка захищає її сферу індивідуальної свободи від втручання як органів держави, так й інших осіб.

Процес створення правової держави завжди буде породжувати нові суперечності. Але наша держава повинна нейтралізувати їх в суспільстві, знайти правові і політичні способи утвердження автономії й абсолютної цінності особистості.

Таким чином, підвалинами правової держави в сучасній Україні є рівність влади, громадянина, суспільства і права, а також їхня правова рівність перед законом. Історично процес утворення правової держави становив і становить розповсюдження принципу суверенності на право. Проходив він поетапно. По-перше, на ранній стадії, відбувалося визнання суверенітету влади. Суверенітет як верховенство, що незалежне від будь-яких сил, обставин, осіб тощо. По-друге, шляхом тривалої боротьби за права народу, повстань, переворотів, соціальних революцій було здобуто безпосередньо суверенітет народу. По-третє, точилася боротьба і за суверенітет права, тобто пріоритет права перед владою, волею громадянина, суспільства чи якої-небудь його частини, більшості чи меншості. Паритет та пріоритет означають встановлення зафіксованих законом відносин між усіма їх співучасниками, поміж яких особливо складними є відносини між правом і владою. Таке становище стало можливим завдяки тому, що саме праве утворюється законодавчою владою. Таким чином, виникає ситуація, коли влада має обмежувати власні права і свободи своїми ж законами. Таке самообмеження вважалося і зараз вважається неприродним, що й знайшло відображення у традиціях, позначених поняттями «всевладдя», «свавілля», «самоуправство», «беззаконня» тощо. Негативне відношення влади до права, її претензії на привілеї, намагання стати понад законом призвели до того, що протиправна практика влади стала більш непереможною, аніж практика громадян, які діють поза законом. Щоб відповідним чином змінити таке відношення до права у державі, слід здійснити докорінні зміни суспільства і його правосвідомості, його політичної системи в політико-правовому відношенні.

Той факт, що ми звертаємося знов до цієї ідеї, свідчить про перебудову нашого суспільного життя, відмову від існуючих стереотипів мислення. Але подолати їх не просто, потрібні великі зусилля думки і практичної роботи, діяльності всіх складових суспільства. Тому саме практична реалізація даного питання виявилася складною справою як для політиків, так і теоретиків. Причин цього багато. Найважливіша, на наш погляд, полягає у відсутності детально розробленої і достатньою мірою обґрунтованої теоретичної концепції демократичної, правової держави, шляхів і засобів її формування. Їхньою розробкою сьогодні займаються вчені-фахівці в галузях держави і права, політології, філософії, соціології, а також політики-практики. Без розуміння необхідності взаємодії в цьому напрямку трьох ланцюгів: теорії, практики і емпірії, зрушення можна очікувати не скоро.

Розробка теорії правової держави також неможлива без визначення її основних рис. Формування правової держави вимагає послідовного впровадження в життя ряду принципів, а саме: верховенство закону в усіх сферах життєдіяльності, зв`язаність законом самої держави і її органів; непорушність свободи особистості, її прав і інтересів, честі й гідності, їх охорони і гарантованості; взаємна відповідальність держави і особистості; наявність ефективних форм контролю і над зору за здійсненням закону; розгортання правової освіти всього населення.

Основними рисами також мають стати: наявність в країні ефективного конституційного нагляду, високий рівень професіоналізму і світоглядних настанов у працівників правоохоронних органів, високий рівень правосуддя і слідства, забезпечених дійовими демократичними гарантіями, соціальна захищеність працівників правоохоронних органів, незалежність судів тощо.

В умовах правової держави все правове регулювання повинне мати чітку демократичну спрямованість. Ще наприкінці XYIII ст. Бенджамін Франклін назвав демократію «Сонцем на сході», але й сьогодні його слова не втрачають сенсу.

Під демократичною правовою державою розуміємо державу, в якій народовладдя є реальною формою державного устрою, народ виступає джерелом влади, у державі здійснюється верховенство закону, неухильно охороняються права і свободи громадян, реалізуються принципи соціальної справедливості. Верховенством закону визначається стан, коли всі громадяни виконують чинні закони, а при їх порушенні всі, незважаючи на посадове положення тощо, несуть законне покарання.

Демократія - це устрій, який якнайкраще відповідає природі людини. Вона самостійно регулюється, до того ж, демократична держава завжди надійно контролюється суспільством. Як зазначили Девід Бітем і Кевін Бойл, «демократія вимагає дотримування двох принципів: громадського контролю над колективними рішеннями та рівності прав при здійсненні такого контролю. Відповідно до ступеня дотримання цих принципів щодо прийняття рішень, те чи інше співтовариство може називатися демократичним».

У такій державі суспільство звільняється з-під її опіки та диктату. Тобто людина живе не заради держави, а вона існує заради людей. Закон гарантує усім соціальним верствам населення право і фактичну можливість висловлювати і реалізовувати свої інтереси.

У політичній сфері демократія постає саморегулюючою системою. Ефективність демократичного процесу обумовлена тим, що він дає змогу найповніше виявити існуючі в суспільстві зворотні зв`язки і, таким чином, впливати на прийняття політичних рішень. Але демократія не може бути досконалим механізмом. Вона ефективна лише у відомих межах і дедалі пасує перед глобальними проблемами.

Багатовіковий досвід засвідчує, що становлення демократії - це складний процес, який пов`язаний не лише з політичними перетвореннями. Він зачіпає як всіх індивідів політичного середовища, так і можливі соціальні взаємовідносини, що відбуваються між ними. Збудувати демократичне громадянське суспільство можливо лише за умов, коли найширші верстви населення сприймуть ідеї демократії, візьмуть активну участь в демократичних перетвореннях, створять демократичні інститути і будуть сприяти їхньому подальшому формуванню, залучаючи до їх керівництва підготовлених політичних діячів. Сподіватися ж на швидке демократичне зростання держави, зокрема, в умовах сучасної України, неможливо, бо переорієнтація політичних інститутів і структур відбувається швидше, ніж зміна в свідомості та культурі людей.

Тому в багатьох випадках суспільство, громадяни стикаються з такими недоліками, які здавна властиві демократичним процедурам. Демократично прийняті рішення не завжди видаються кращими, вони можуть і не відповідати вірно зрозумілим загальним інтересам. Іноді саме суспільство, уособлюючи в собі більшість електорату, виявляється непідготовленим до того, щоб схвалити необхідні та назрілі, але «непопулярні» рішення. Крім того, більшість політиків керуються меркантильними інтересами, проявляють короткозорість, ігнорують або відволікають довгострокові цілі. До того ж, складна технічна природа багатьох сучасних проблем не завжди дозволяє політикам приймати компетентні рішення саме тоді, коли це потрібно. А зачасту вони погано знають і усвідомлюють сутність цих проблем і взаємозв'язок між ними. Навіть найбільш розвинені форми сучасної парламентської демократії виявляють свою обмеженість і безсилість перед сучасними життєвими проблемами.

Розчарування й сумніви щодо майбутнього демократії досить поширені. Коли дії владних структур призводять до погіршення економічного, соціального стану суспільства, це звичайно вважають неминучим наслідком демократії. Але такі результати небажані для будь-якої групи населення. Інакше кажучи, виявилося, що процедура, обрана для проведення в життя волі народу, нездатна задовольнити потреби навіть і значної частини громадян. Ми звикли вважати за взірцеву, єдино можливу форму демократії західну систему інститутів, в якій парламент більшістю голосів приймає закони і спрямовує діяльність уряду. Саме тому не надаємо значення негативним наслідкам їхньої діяльності, які інколи трапляються навіть у тих країнах, де ця система працює добре. Негативні наслідки можуть також бути там, де намагалися експортувати демократичні інститути і традиції. Через те, що людина не підготовлена до їх роботи і впровадження, вони не спрацьовують і за це знову лають демократію. Але є всі підстави, писав Хайек, - вірити в демократію як в ідеал. Треба вважати себе зобов`язаним захищати ті інститути, в яких цей ідеал здавна втілюється для нас. Ми боїмося критикувати їх, бо вважаємо, що ця критика підірвить віру в ідеал, який ми хотіли б зберегти.

До того ж зростає впевненість, що ці негативні тенденції органічно властиві демократичним системам, а тому їх не можна усунути. Припустимо, що історичний розвиток демократії виступає як інструмент захисту особистої свободи громадян, вона дійсно виконує цю функцію, оскільки обмежує себе законом. Через деякий час вона починає претендувати на право вирішувати більшістю голосів будь-яке питання. Саме таке сталося з грецькою демократією в кінці Y століття. У наступному столітті Демосфен скаржився, що їхні закони не кращі за інші укази.

За нових часів дещо подібне сталося в британському парламенті в 1766 р., коли він зажадав необмеженої влади, відкрито відкинув думку про те, що в своїх рішеннях має додержуватись зовнішніх чинників, окрім виданих ним законів. Але протягом деякого часу сильна традиція поваги до закону зберігала парламент від зловживань владою, хоча надалі це мало руйнівні наслідки. Усі обмеження верховної влади введені в процесі створення конституційної монархії, були відкинуті виборним урядом. Фактично це означало відхід від класичного конституціоналізму, який припускає обмеження будь-якої влади певними принципами. Так розумів конституціоналізм уже Арістотель, який писав: «Де немає суверенного закону... де суверенна людина, нехай не індивідуально, а колективно... там демократія більш не конституційна».

Необмежена влада супроводжує більшість сучасних демократій. Тож поряд із визначними інститутами представницького правління, Великобританія подарувала світу й згубний принцип парламентського суверенітету, згідно з яким представницькі збори - не лише вища, а й обмежена всенародним погодженням, на якому буде базуватися вся повнота влади, а також взаємодія частин державного механізму.

Поняття демократії спіткала така ж доля, як і інших понять, що виражають політичні ідеали. Ним позначають багато речей, до яких первісний його зміст майже не має ніякого відношення. Тепер воно все частіше замінює в політичній мові поняття рівності. По суті, поняття демократії визначає особливу процедуру прийняття урядових рішень безвідносно до будь-якого фундаментального блага або мети правління.

Демократія - певний захист від тиранії. Один із механізмів такого захисту запропоновано Жаном Бешлером, професором Сорбенни, яскравим представником класичної політичної філософії, чиї праці мають послугувати процесові демократичного відродження і становлення громадянського суспільства в різних країнах. Він наголошує, що «розподіл функцій» (або трьох влад) є «елементарною осторогою» проти можливої тиранії. «Насправді, серйозною загрозою є лише придушення законодавчої і судової функцій з боку виконавчої. Демократія починає вмирати відтоді, як керівництво отримує можливість безконтрольно видавати закони та нав`язувати свою волю суддям». Бешлер зазначає, що історія не знає такого прикладу, коли б законодавча функція придушувала виконавчу; вона лише здатна їй заважати прийняттям невдалих законів. Що ж до практичної діяльності, то тут інтереси законодавчої і виконавчої функцій збігаються. Виконавча «команда» потребує законодавства, що діє в її напрямку, а законодавча функція працює, враховуючи програму виконавчої влади. Судова функція завжди відчуває надмірне поширення двох інших, тому потрібно вести пошук спеціальних рішень, аби захистити її незалежність.

У сучасній політології поняття «демократія» використовується для позначення трьох основних якостей: народовладдя, верховенства народу як джерела влади; рівноправності як характеристики ступеня прав і свобод громадян; свободи особистості.

Демократія виступає як спосіб і умова діалогу, прилюдного і мирного обговорення проблем, взаємного врахування супротивних інтересів, уподобань і переконань різних суб`єктів соціального процесу. Демократія забезпечує певні цивілізовані способи досягнення компромісів або послаблення їхньої гостроти.

До найпростіших демократичних інститутів можна віднести такі форми безпосереднього волевиявлення народу, як опитування, можливість і право вимагати звіти від виконавчої влади, відкрите обговорення її діяльності в засобах масової інформації, референдуми, звернення до суду з метою сперечатися про незаконні дії посадових осіб тощо. Головна умова демократії-конституційне оформлення державного ладу для подолання режиму владного свавілля і беззаконня.

Необхідними атрибутами демократії також є правовий статус особистості, комплекс її прав і свобод, рівне право всіх членів суспільства на участь в управлінні державними і громадськими справами, в створенні й обговоренні законів. Великого значення набувають гарантії здійснення політичних свобод, об`єднання в громадсько-політичні організації, інформації, гласності. Демократія передбачає повагу і гарантованість прав і інтересів меншості, яка також поважає загальноприйняті рішення. Але виконуючи їх, меншість зберігає за собою право відстоювати свої позиції.

Народ, надаючи владу своїм представникам, покладає на себе відповідальність поважати і підтримувати владу, виконувати її рішення. Водночас, влада відповідає перед народом і контролюється ним. Таким чином, демократія - це певний політичний порядок, система взаємних політичних обов`язків влади і народу. Вона потребує громадянське суспільство, яке було б «досить сильним, аби чинити опір утручанню держави, і достатньо активним, аби самому вирішувати свої проблеми щодо примирення різних інтересів».

І все ж існують побоювання відносно майбутнього демократії. Стрижневе для кінця ХХ століття поняття приймається деякими колами нашого суспільства автоматично, без серйозного аналізу його сутності. Це, звичайно, заважає здійсненню реальних політичних процесів. Тож треба зазначити, що зміст цього поняття протягом певного часу зазнав істотних змін в акцентах. Колишнє його застосування (в політичній філософії давніх Афін) навіть етимологічно відображало ідею повновладдя народу. Але вже афінські філософи знали, що пряме народовладдя здійснюється протягом короткого часу і є нестійким: влада більшості легко перероджується на владу угруповань - в охлократію, у надрах якої за певних умов утверджується тиранія.

І хоча Платоно-Арістотелеве вчення щодо круговороту політичних форм застаріле і пов`язане своїм походженням із соціокультурною природою малого античного полісу, евристична його цінність залишається. Дійсно, народ не може владарювати сам по собі. «Пряме» волевиявлення мас не здатне делегувати свою ініціативу системі раціональної і правоупорядкованої державності, ризикує стати джерелом суспільного хаосу і наступної за ним диктатури.

Демократія як повсякденне явище може бути, перш за все, опосередкованим процесом: народ як джерело влади делегує технічні процедури її здійснення тій машині, яка поєднує в собі інституційні, що обираються і призначаються. Народ, в ідеалі, має контролювати ці інституції. Але сам народ - це не проста сукупність індивідів, а жива і складна взаємодія, спільність різноманітних соціокультурних груп, а також спільність людських особистостей із своїми думками, мріями, стражданнями. Сенс демократії зводиться не до того, щоб будь-хто керував державою, а до того, щоб кожен, хто повинен це робити, володів знаннями, виявляв компетентність, непідкупність перед спокусами влади. Але цього недостатньо. Суспільство і держава мають захистити кожну людину щодо її прав і гідності, а також почути її щодо повсякденних проблем. Це дається важко, бо вимагає від суспільства і держави високих культурних стандартів, раціональних нормативних принципів і конкретних дійових механізмів і структур. Інституціонально-державний аспект демократичного процесу полягає в дотриманні прав і захисті людської гідності за умов важких обставин соціальності й історії.

Подальші розробки щодо демократії мають бути пов`язані з визначенням її місця і ролі в посттоталітарному суспільстві, перспектив в конкретній країні.

Майже ні в кого в сучасній Україні не викликає сумніву перевага демократичної форми правління перед усіма іншими. «Звичайно, - зазначають сучасні англійські вчені, - демократичними називають ті держави, в яких уряд підзвітний народу завдяки альтернативним виборам на державні посади, в яких усе доросле населення користується рівними правами під час голосування, а також рівними правами щодо обрання і в яких законом гарантовано громадянські та політичні права». Однак жодна держава повністю не дотримується на практиці додержання принципів громадського контролю і політичної рівності. В цьому розумінні неможливо подолати до кінця шлях демократизації, треба лише наполегливо укріплювати й поширювати демократичні принципи. Актуальним залишається питання про демократичність політики, що проводиться владою. Важко сформувати демократичну владу в країні, люди якої ніколи не жили при демократії. Цього може не статися навіть при формальній наявності в політичній системі всіх органів й інститутів демократичної влади, бо відсутні традиції та звички мислити й діяти відповідно до демократичних норм та принципів. Але попри всі складнощі, демократію необхідно впроваджувати, бо як застерігав А. Токвіль «... якщо ми не зможемо поступово ввести та закріпити демократичні інститути і якщо ми відмовимося від думки щодо необхідності прищепити всім громадянам ідеї і почуття, що спочатку підготують їх до свободи, а потім дозволяють нею користуватися, то ніхто не буде вільним...».

Тож реальна загроза демократії існує. Так, російський вчений В. Межуєв вбачає її в таких обставинах. По-перше, серйозна загроза для демократії - це власне демократи, які отримали в країні владу при щасливому збігу обставин. Швидкий перехід влади в руки демократів у суспільстві нашого типу (посттоталітарного) - надприродна річ, бо відсутня соціальна база демократії (так званий «середній клас») і демократи зв`язали себе з проведенням економічної реформи, яка за своєю суттю не є демократичною. Слушна думка автора про те, що ніколи політична демократія не бачила свою мету в переході до ринку і приватної власності. Останні виникають задовго до перемоги демократії і зовсім за інших умов. Не демократія породжує приватну власність, а приватна власність, що розвивається до загальної умови життя більшості населення, призводить до демократії. В ній реалізується право людей, не вододіючих приватною власністю, на політичну свободу і особисту незалежність від держави.

По-друге, доки в країні немає приватних капіталів, здатних забезпечити роботою основне населення, реформа, яку проводять демократи, буде постійно відчувати неминучий опір. По-третє, демократії загрожують як прибічники, так і противники реформи. Демократична влада є передчасною там, де ринок і приватна власність не стали нормою життя. По-четверте, від демократів усе частіше можна почути, що їм не хватає влади, що виконавчу владу треба підсилювати, розширювати, надавати нових повноважень тощо. Але це вже не ознака демократії. По-п`яте, «звичка народу» поважати уряд, яким би він не був; надія на те, що уряд зробить все необхідне тощо.

Отже, цивілізована демократія поки що відсутня. Вона дала людям свободу і стала суспільною хворобою, хворим суспільством в економічному, національному, психологічному сенсі. Основна причина неможливості сьогодні в нашій країні демократичного ладу полягає у відсутності громадянського суспільства, яке утворюється задовго до встановлення демократичних режимів влади. Демократія захищає право людини мати приватну власність, але не право багатих розпоряджатися життям і долею інших людей. Демократичною є та політика, яка соціально захищає народ, зокрема, від безконтрольної влади багатих, а не та, що захищає їх. Народ, від якого відвернулася держава, ніколи не буде вважати таку державу демократичною.

До того ж, демократія не повинна захищати інтереси і права лише приватної особи, вона покликана відстоювати загальнонаціональні інтереси держави і народу. Без держави, яка захищає національні інтереси своїх громадян, немає й не може бути демократичного суспільства, а особиста свобода приватних осіб може легко переродитися на пряму залежність від іноземного капіталу тощо. Демократія в цьому розумінні відстоює не лише приватні інтереси громадян перед власною державою, але й загальні інтереси останньої перед іншими державами. Тому необхідно вести пошук найсуттєвіших ознак демократії, які б у своїй сукупності визначили її якісну специфіку як форми організації влади, політичного життя суспільства.

Найважливішою ознакою демократії є свобода - неперевершена цінність і основоположна сутнісна характеристика людини. Політична система суспільства лише тоді демократична, коли її інститути гарантують громадянам свободу вибору форм в усіх сферах суспільного життя. Унікальність і сила демократії також в тому, що, відповідаючи корінним потребам людини, її прагненню свободи, вона здатна розкріпачити енергію людей, активізувати людське співтовариство, протистояти насиллю над людиною, тоталітаризму.

Свобода і демократія можливі лише за умов існування легального виявлення та співвідношення різноманітних соціальних інтересів, відкритих способів їхнього зіткнення і поєднання, пошуку компромісів. На жаль, донедавна такої можливості в нашому суспільстві не було. Пріоритет віддавався колективності, а індивідуальність ігнорувалася. Людина мала жити за умов, нав`язаних їй із зовні.

За часів командно-адміністративної системи суспільні зв`язки людей зазнали руйнації, вона викликала деформацію і суспільства і особистості. Таке становище спостерігалося всюди. Зокрема, в політичній сфері це викликало серед більшості людей пасивність, незацікавленість висловлювати свою думку під час виборів, обговорення діяльності свого колективу, регіону, країни в цілому.

Тому головна умова демократизації нашого суспільства полягає в зацікавленні особистості, застосуванні її активності. А це, в свою чергу, можливе лише за умов реального забезпечення свободи особистості, самоповаги і відповідальності.

Сутність радикального оновлення суспільства полягає в здобутті свободи. Дійсна, а не декларована, свобода можлива лише тоді, коли влада служить праву. «В незалежній державі кожен громадянин має власну волю і є незалежним», - проголосив Ш. Монтеск`є. Це зробило його одним із засновників сучасної правової держави. В ній закони мають однакову силу для кожного: незалежно від його соціального, політичного або іншого статусу захист окремої людини від влади і свавілля відповідає захисту всіх. Тому особисте право неможливе без гарантії в політичному праві, завдяки якому досягається рівновага громадян.

Демократизм передбачає органічну єдність свободи і рівності. У цьому міститься гуманістичний зміст демократії, її зорієнтованість на людину як основну мету і найважливішу цінність в суспільному розвитку. Рівність характеризується як реалізація вимог рівної свободи для всіх, подолання елітаризму в політичному і соціально-економічному житті, забезпечення соціальної захищеності людини, особливо малозабезпечених і літніх членів суспільства. Рівність забезпечується системою економічних, політичних, соціальних, ідеологічних і правових гарантій.

Важливого значення набуває реалізація політичних прав особистості, зокрема, реальна і дійсна участь у політичному житті. Тому певна увага має приділятися підтримці тих, хто недостатньо залучений до політичного життя, хто потребує захисту своїх інтересів. Слід розвивати елементарні демократичні інститути, які забезпечують громадянам більш-менш організовану участь у владі та контролі над нею.

Демократія неможлива без справжніх вільних виборів, до того ж свобода вибору стає реальним принципом демократії лише тоді, коли вона здійснюється громадянами в умовах багатопартійності. Суттєвою ознакою демократії є політичний плюралізм, який полягає не лише в створенні нових партій, а й у відмові від монополії однієї партії. Отже, справжній політичний плюралізм «важить» більше, аніж багатопартійність. Він включає також політичне відкрите змагання, конструктивну дію опонентів. А це можливе лише за умов офіційного визнання опозиції як самостійного політичного інституту і необхідної противаги політичним силам, що перебувають при владі. Тому на черзі в нашому суспільстві стоїть питання розробки і прийняття Закону про політичну опозицію, яка б могла набути якостей лояльності, конструктивізму.

Обов'язковими умовами демократії і її важливими рисами є свобода преси й інших засобів масової інформації, міцний правовий захист від свавілля з боку державних органів, інших політичних структур і посадових осіб.

Свій погляд на розвиток сучасної демократії запропонував французький учений Пилип Ожьє. На його думку, демократія проходить три фази:

· перша, коли виходячи з ідеї свободи, демократія виявляється в створенні різного роду, переважно політичних, інститутів (тобто свобода);

· друга, коли демократія як інструмент справедливості поширюється на соціальні, професійні і навіть сімейні відносини (справедливість);

· третя, коли громадянин, звільнений від правової нерівності, прагне до справедливого поширенню багатства (добробут).

Однак ту чи іншу концепцію демократії не можна розглядати ізольовано, брати її за взірець. Треба навчати людей демократичній поведінці, громадянам і суспільству набувати спеціальних знань, залучатися до певних демократичних цінностей, зрощувати компетентних керівників і політичних діячів тощо.

Демократія - це зовсім не ідеальна форма організації суспільно-політичного життя. Вона не може, на жаль, забезпечити безконфліктний розвиток суспільства, здатна переродитися в тиранію більшості, породити соціальну нестабільність, підірвати віру людей у майбутнє тощо. Але людство поки що не знає кращого способу організації суспільно-політичного життя. Світовий досвід доводить, що саме вона здатна нівелювати та зруйнувати неминучі суперечності та конфлікти, створити атмосферу терплячості та забезпечити прогресивний розвиток суспільства.

Якісно новому стану всесвітньо-історичного розвитку людства, його переходу до громадянського правового суспільства соціальної демократії відповідає перехідний тип держави, орієнтованої на соціальну демократію.

У першій половині ХХ ст. у багатьох країнах розпочався поступовий перехід від традиційно буржуазного суспільства до громадянського правового суспільства соціальної демократії. Такому суспільству і має відповідати правова держава, яка не може не бути державою соціальної демократії.

Умовою щодо існування соціальної демократії виступає ліквідація відчуження працівників від засобів та результатів їхньої виробничої діяльності. Це таке суспільство, в якому всі трудящі є, тією чи іншою мірою, власниками або співвласниками засобів та результатів праці. Отже, суспільство соціальної демократії - це післябуржуазне (постбуржуазне) суспільство, а держава в такому суспільстві має бути державою трудящих - власників.

У сучасних умовах існує два основних різновиди держав перехідного періоду:

· держави промислово-розвинутих країн соціально-орієнтованого, «соціалізованого» капіталізму;

· держави, які існують у країнах, що переходять від авторитарно-бюрократичного ладу псевдосоціалізму до громадянського суспільства і перетворюються з організації тоталітаризованої влади колишньої партійно-управлінської верхівки на організацію влади більшості населення.

До таких відносимо й сучасну Україну. Вона, як держава соціально-демократичного спрямування передбачає, на наш погляд, таку організацію політичної влади більшості населення країни, яка забезпечує згуртованість, консенсус усіх громадян, окремих груп та перехід до створення умов, потрібних для реально гарантованого здійснення основних прав людини і прав націй, прогресу суспільства на засадах соціальної демократії.

Держава такої орієнтації бере на себе виконання певних функцій в усіх сферах життєдіяльності людини. Їх можна згрупувати таким чином:

· в економічній сфері - сприяння формуванню соціально ефективної ринкової економіки;

· у політичній сфері - створення умов (зокрема, і гарантій) для формування і діяльності органів державної влади на засадах демократії, тобто відповідно до вільного волевиявлення більшості народу в умовах вільної діяльності різноманітних громадських об`єднань;

· у гуманітарній - забезпечення кожній людині належних і гідних умов життя на засадах свободи, рівності, справедливості, солідарності тощо.

Відповідно до сфер діяльності внутрішніми функціями держави є:

· забезпечення суспільного блага, суспільної користі;

· урахування і координація інтересів різних груп населення, дотримування інтересів меншості та забезпечення прав людини;

· гуманістична (забезпечення, охорона і захист, гарантії основних прав людини);

· екологічна (охорона навколишнього природного середовища);

· соціальна (охорона і відповідальність за здоров`я, зокрема, пільги дитинству і материнству, літнім людям; соціальне забезпечення);

· культурно-освітня (розвиток і ефективна діяльність освіти, підтримка культури, обґрунтування, розповсюдження і надання «освітнього мінімуму» всім верствам населення щодо існуючого соціального устрою тощо);

· виховна (виховання членів суспільства);

· господарська (створення умов і гарантій для розвитку виробництва за наявності різних форм власності, програмування й організація виробництва на державних підприємствах, розпорядження об`єктами державної власності);

· наукова (організація, заохочення, стимулювання наукових досліджень в усіх галузях без винятку);

· функція демократизації політичних інститутів і процесів та загальноцивілізаційна;

· національна (збереження, розвиток і гарантії національної самобутності народів);

· охоронна (охорона, захист і гарантії державно-конституційного ладу, законності і правопорядку) тощо.

Із подальшим розвитком суспільства і держави її функції уточнюються, набувають якісно нового звучання, розкривають нові аспекти діяльності держави як необхідної умови формування функціонування громадянського суспільства. Дедалі вони будуть більше націлені на розкриття самобутності, самозбагачення особистості, застосування її знань і інтелекту в особистому розвитку, в збагаченні потенціалу держави.

Серед зовнішніх функцій нашої держави виділяємо такі:

· зовнішня оборона країни;

· участь у розв'язанні глобальних екологічних, господарських і наукових проблем;

· участь у створенні світової економічної системи на основі міжнародного розподілу та інтеграції виробництва і праці;

· участь у міжнародному забезпеченні й захисті прав людини, мирного співіснування в усіх регіонах планети;

· допомога населенню інших країн у випадку стихій, кризи тощо;

· організація, підтримка та розвиток міждержавних договірних відносин на основі загальновизнаних принципів міжнародного права;

· інтернаціональна (участь у новій системі міжнародних організацій, в інтернаціоналізації демократичного процесу, а також подолання ізоляціоналізму, відсталості тощо).

Схожість основних функцій України і багатьох існуючих нині держав свідчить про зближення їхньої соціальної сутності і про втілення у сучасні міжнародні відносини нового політичного мислення, про посилення взаємозалежності всіх країн, про об`єктивно зумовлену поступову консолідацію зусиль більшості народів світу у розв`язанні серйозних глобальних проблем. Так людство поступово здійснює поворот до цивілізованих форм свого існування, до цивілізації нового типу.

Досвід демократичних країн свідчить про те, що громадянське суспільство має значний стабілізуючий потенціал, який забезпечується можливістю формувати гнучкі спеціалізовані зв'язки між своїми організаційними структурами й інститутами держави, які стають ефективними комунікативними інструментами, що допомагають своєчасно виявляти і вирішувати проблеми політичного управління. Також, залучення інститутів громадянського суспільства до політичного процесу в якості суб'єктів альтернативних державним політичним інститутам сприяє створенню нових, більш надійних механізмів реалізації демократичного розвитку. Включення широкої громадськості до процесу підготовки та прийняття політичних рішень, контроль за їхньою реалізацією, альтернативні ініціативи - це шлях до стабільної демократії і партнерських відносин держави та громадянського сектора. Активізація останнього потребує не лише наявності конституційно закріплених прав і свобод та демократично сформованих політичних інститутів, але й різноманітних форм і засобів впливу громадянського суспільства на діяльність органів влади.

Стабільна демократія може успішно функціонувати лише там, де суспільство перетворюється із «суспільства спостерігачів» на «суспільство участі». В більшості демократичних теорій участь розглядається як дієвий засіб розширення громадянської ініціативи та творчості, обмеження влади еліти й бюрократії; як діяльність, що сприяє гармонізації суспільно-політичних відносин і розвитку людини й держави.

Корисним з точки зору виявлення стабілізуючого потенціалу є досвід громадянського суспільства Сполучених Штатів Америки. В цій країні форми участі громадянського суспільства знайшли своє застосування у вмінні громадян об'єднуватися з метою консолідації громадських зусиль для вирішення різноманітних питань у сферах, де держава не задовольняє їхні інтереси. Американці об'єднуються в комітети та інші структури для того, щоб організувати святкування, заснувати школи, побудувати готелі, їдальні, здійснити церковні видання, поширювати книги, посилати місіонерів до інших країн. Ця особливість американського громадянського суспільства була відмічена свого часу французьким ученим Алексісом де Токвілем: «Вони зводять лікарні, в'язниці, школи. Коли мова йде про те, щоб відкрити істину, або викликати емоції, вони об'єднуються в асоціації. І там, де у Франції на чолі всякого нового почину ви бачите представника уряду, а в Англії - представника знаті, будьте впевнені, що в США ви побачите який-небудь комітет» [355, c. 378].

Не випадково США в цьому плані лідирує. Так, на початку 2000 року в країні зареєстровано понад 1 млн. 300 тис. громадських організацій. Організації громадянського суспільства є важливою складовою національних політико-економічних відносин, вони допомагають державі у створенні додаткових робочих місць, виробляють продукцію і надають важливі послуги. Значну роль вони відіграють у сфері освіти, у просвітництві населення, в організації життя місцевих громад, забезпечуючи соціальні послуги, реабілітацію, захист навколишнього середовища, культуру й мистецтво, економічний розвиток тощо.

Такий широкий і активний розвиток громадянського суспільства зробив державу багатшою, а політичну ситуацію - стабільною. Так, у 2006 році прибуток громадських організацій США, враховуючи оплату праці співробітників й оцінку вартості праці добровольців, склав близько 315 млрд. дол., що становило 6,8% у долі валового національного продукту. Зайнятість населення в добродійних організаціях та організаціях соціального захисту становила 10,4% від загальної зайнятості, а сукупна заробітна платня - 7,8% від заробітку всіх працюючих [275, с. 142-143]. Громадські організації США здійснюють менеджмент клінік, лікарень, різних освітніх установ і дослідницьких інститутів, галерей, музеїв, театрів. У їхньому веденні знаходяться кризові центри. Типовими видами діяльності громадських організацій є охорона навколишнього середовища, підтримка і збереження історичної спадщини, управління бібліотеками, надання соціальних послуг і сприяння розвитку громад тощо. До списку десяти найбільш впливових за останні роки громадських організацій США відносять Раду населення, Національну Раду (YMCA), Фонд навчання громадян США, Міжнародний комітет з надзвичайних ситуацій, Американський червоний хрест, Волонтерів Америки, організацію «Всесвітнє спостереження», організацію «Міжнародна карта», Національну асоціацію обміну ресурсами, Національну федерацію дикої природи [118, с. 40].

Із назви цих організацій стає зрозумілим і напрям їхньої діяльності, і масштаб впливу кожної організації. Організації громадянського суспільства Сполучених Штатів Америки є могутнім чинником Community Economic Development, що дослівно перекладається як «Суспільний економічний розвиток» або як «Економічний розвиток громади». Роль таких структур у соціально-економічному розвитку регіону, міста, міського району або іншої територіальної одиниці полягає в створенні у межах території amenity, «соціальної зручності». Кожний регіон пропонує свій набір послуг, включаючи можливості отримання освіти, якість і доступність у сфері охорони здоров'я, бібліотечній та інших. Залежно від набору послуг, бізнесмени і представники громад приймають рішення про створення в регіоні умов для комфортного життя або розміщення бізнесу. Пріоритет завжди надається більш перспективному сектору, а якість та ефективність послуг визначається діяльністю громадських організацій.

Показово, що в США в середньому частка структур громадянського суспільства в наданні соціальних послуг населенню більша, ніж частка держави або бізнесу. Державна частка переважає тільки у галузі послуг, пов'язаних із забезпеченням житла і питаннями територіальної цілісності громад. У таких сферах, як соціальне консультування, обслуговування населення, питання зайнятості, охорона здоров'я, культура і мистецтво домінують громадські організації. Це свідчить про значну роль громадських структур майже в усіх сферах життєдіяльності американського суспільства. Вони виступають міцним підґрунтям і для стабільного політичного життя.

На нашу думку, функціональності громадянського суспільства в Сполучених Штатах Америки сприяє підтримка громадянами та державою делегування добродійним організаціям деяких видів соціального обслуговування, особливо там, де вони надають їх дешевше й ефективніше, ніж відповідні державні служби. Це свідчить про відсутність корупції та прозорість суспільно-політичних процедур.

Таким чином, вирішальною передумовою активізації інститутів громадянського суспільства має бути переконання громадян у можливості їхнього ефективного використання для відстоювання власних інтересів. Воно базується на основі оцінки громадянами ефективності інститутів громадянського суспільства. Масова свідомість не оперує чітко визначеними оціночними критеріями та індикаторами. Адекватне уявлення про таку оцінку можна здобути за двома основними показниками. Це, безперечно, рівень довіри громадян до інститутів громадянського суспільства та ступінь безпосереднього залучення громадян до їхньої діяльності.

Достатньо наочно застосування такої моделі у демократичних країнах можна продемонструвати на прикладі процесу прийняття у Сполучених Штатах Америки так званого федерального «Закону Меган», який демонструє можливості та ефективність правозахисного громадського руху. В 1994 році громадськість Америки була шокована випадком, що мав місце з семирічною Меган Канка в штаті Нью-Джерсі. Дівчинку вбив сусід, який раніше вже був засуджений за злочини проти дітей. При цьому батьки дівчинки не знали про його минуле, а отже не мали можливості попередити трагедію.

У результаті громадської кампанії, яку було розгорнуто в Нью-Джерсі, а потім і по всій країні під гаслом «Право знати», в жовтні 1994 року в цьому штаті, а потім і в багатьох інших, було прийнято акти, що отримали назву «Законів Меган». На базі цих законів місцеві громади отримали можливість бути проінформованими щодо поселення на їх території звільнених злочинців.

Уже в травні 1997 року президентом США був підписаний федеральний «Закон Меган». Це відбулося після закінчення широких громадських обговорень на рівні штатів та федерації, висновків компетентних органів щодо конституційності запропонованих положень [358, с. 249-250].

Таким чином, наведений приклад взаємодії громадянського суспільства та держави демонструє можливі варіанти їхнього ефективного співробітництва. Так, на громадському рівні було визначено та сформульовано проблему відсутності у громадськості інформації про потенційно небезпечних членів суспільства, започатковано правозахисний рух, метою якого було отримання відповідного права громадою; на регіональному рівні відбулося остаточне визначення сутності суспільної вимоги, прийняття нормативних документів регіонального значення та підготовка проектів відповідних загальнодержавних нормативних актів; нарешті, на державному рівні було остаточно сформульовано доповнення до законодавства, проведено їхній аналіз на предмет відповідності конституційним нормам, політичний курс держави було уточнено відповідно до соціальної ініціативи. Нелінійнійсть та динамічність процесу взаємодії в даному випадку полягає в тому, що ефективність виконання норм нового закону багато у чому забезпечується подальшою участю в ньому громадських організацій, які ініціювали його прийняття. Крім того, саме ці структури, в разі необхідності, ініціюють його вдосконалення.

Ще Карл Поппер писав: «Демократичні інститути не можуть поліпшуватися самі, поліпшення названих залежить від нас самих. Проблема поліпшення демократичних інститутів - це завжди проблема, що постає перед особистостями, а не перед інститутами» [274, с. 167].

Слід цілком погодитися з видатним ученим у тому, що головною проблемою взаємодії на громадському рівні слід вважати відсутність достатнього ступеню активності та індивідуальної ініціативності. Переважна більшість громадян України ніколи не створювали організації громадянського суспільства і мають споживацьке ставлення до них. Громадяни не хочуть усвідомлювати, що організації громадянського суспільства мають створюватися саме ними для вирішення власних проблем, і очікують, що існуючі організації повинні вирішити їхні проблеми. Громадянське суспільство ще не стало елементом звичайного людського життя громадян.

І навпаки, досвід специфіки функціонування громадських організацій в США демонструє для інших держав, і у першу чергу для України, важливість громадянського суспільства, його залученість майже в усіх сферах, що сприяє створенню ефективного механізму підтримки стабільності політичної системи цієї держави. Політична система США, яка заснована на суспільному договорі влади з громадянами, має від цього додаткові механізми самозбереження.

Значний дослідницький інтерес представляє і така форма громадської участі як громадський контроль. Наприклад, муніципальне законодавство канадського штату Саскачеван містить ряд вимог до муніципалітетів, що стосуються їхньої підзвітності перед громадськістю та залучення громадян до процесів ухвалення рішень. Обов'язкові громадські слухання на муніципальному рівні з питань планування розвитку є в Канаді звичайною справою. Громадяни знають про те, що відбувається, та беруть безпосередню участь у процесі управління. Усі муніципалітети зобов'язані проводити відкриті для громадськості засідання, а звіти і накази комітетів набувають чинності шляхом ухвалення на відкритому засіданні ради. Громадські слухання в цьому канадському штаті мають форму діалогу з громадянами, а роль представників громадян та їхніх груп виконують треті особи. Важливою демократичною нормою, що сприяє стабільності, є результати громадських консультацій, які публікуються як офіційний звіт, який подається до органу, що ухвалює рішення і стає доступним для широкої громадськості [205, с. 48-49].

Цікавим є досвід Канади і в реалізації проекту «Ініціатива громадського сектору». Цей проект сприяє встановленню партнерства між громадським сектором і урядом з метою зміцнення потенціалу громадянського суспільства й удосконалення співпраці між громадським сектором і федеральним урядом. Головними напрямами цього проекту є розробка рамкової угоди, яка визначає бачення і принципи відносин між неприбутковим сектором і федеральним урядом в новому сторіччі; інформаційні технології та менеджмент інформації, завдяки чому підвищується доступ до технологічних нововведень; інформування широкої громадськості про значущість громадського сектора; розвиток організаційного і професійного потенціалу організацій громадянського суспільства; вдосконалення регулятивної бази тощо.