Громадянське суспільство та політична культура: теоретичнийі прикладний аспекти

Аналізуючи зазначені проблеми, треба визначити недостатність законодавчого забезпечення гармонізації відносин держави і громадянського суспільства. Насамперед, удосконалення потребує законодавство про вибори та інші акти прямої демократії з метою гарантування прав громадян. Необхідно створити систему легітимізації результатів виборів і референдумів. Практично не створено механізми спостереження за виборами до органів місцевого самоврядування тощо.

Тож, за роки незалежності України у вітчизняній науці склалося два основних підходи до проблеми формування громадянського суспільства. Перший виявляє беззастережну підтримку концепції громадянського суспільства західноєвропейського типу. При цьому під громадянським суспільством розуміють соціальну, політичну і культурну реальність, відому як західноєвропейська цивілізація, в якій суспільний добробут, свобода і права громадян забезпечуються ефективно діючою системою демократичних інститутів. Але побудувати саме таку західну модель громадянського суспільства на українських теренах проблематично. Другий підхід бачиться не на шляху повторення його класичного зразка капіталістичних суспільств. Перспектива вбачається за новітніми варіантами громадянських суспільств, які враховують багатопланову динаміку соціальних структур, глобалізацію соціальних процесів, інформатизацію і діяльність міжнародних неурядових об'єднань. До цього слід додати наш власний соціокультурний досвід, менталітет українського народу тощо.

Багато вітчизняних учених уявляють українську модель громадянського суспільства, яка б синтезувала придатний для подальшого розвитку і зарубіжний, і власний досвід. Від цього залежить, відбудеться в Україні повноцінне громадянське суспільство, чи ні. Жодна його запозичена модель гармонійно не впишеться в нашу дійсність.

Як відомо, існує три моделі громадянського суспільства: конфронтаційна, патерналістська і консенсусна. Остання є оптимальною. У сучасному українському суспільстві присутні елементи всіх трьох моделей. Але поки що переважають складові конфронтаційної моделі.

Певний прообраз громадянського суспільства властивий менталітету українського народу від часів віча, громадянських общин тощо. Але прагнення приватного впорядкування міцно перепліталося з відчуженістю частини людей від засобів виробництва, спільноти. Деклароване народовладдя далося взнаки, навіть перші демократичні вибори не всі сприйняли як реальну можливість обирати. Люди тоді ще не усвідомлювали себе сповна громадянами, тому формування громадянського суспільства виявилося складним завданням.

Головний шлях розвитку українського суспільства має проходити через перетворення держави-монополіста за допомогою права та розширення кола невідчужуваних прав людини із сили, що тяжіє над інтересами людини і суспільством загалом, на політичний інструмент і гарант їхнього захисту, обслуговування і розвитку.

Зміст процесу розвитку і збагачення як понять правової держави і громадянського суспільства, так і суспільних феноменів, які цими поняттями відображаються, - дедалі більша гуманізація і соціалізація суспільного життя, підпорядкування суспільних процесів людським, гуманістичним пріоритетам через механізм демократії. Головна тенденція реального функціонування як правової держави, так і громадянського суспільства вбачається у переміщенні центру ваги з формально-юридичного закріплення на змістовно-соціальні моменти. Ця тенденція адекватно реалізується лише через постійне розширення кола природних і невідчужуваних прав людини паралельно з перманентним удосконаленням реалізації всіх цих прав. Первинне підґрунтя як правової держави, так і громадянського суспільства становлять громадянські цивільно-майнові права. Беручи до уваги загальну історичну перспективу, можна стверджувати про збагачування та поглиблення цих прав в результаті утвердження громадянських свобод, політичних, а потім і соціальних прав і свобод.

Виходячи з цього, логічно говорити про взаємозумовленість, зворотній зв'язок процесів розширення кола невід'ємних прав і утвердження, реалізації таких прав у суспільстві.

Усе викладене вище дозволяє розглядати поступ правової держави і громадянського суспільства в Україні не тільки як близькі і тісно взаємопов'язані і взаємозумовлені процеси, але й як один процес та єдиний суспільно-правовий феномен. У цьому випадку правова держава та громадянське суспільство є лише різними точками розгляду, аспектами аналізу його змісту.

Останнім часом наше суспільство постійно випробовувалось і далі випробовується на стійкість, здатність ініціювати цивілізовані зміни в політичному суспільстві. Зростання соціальної диференціації, звуження центрів прийняття рішень, процеси модернізації та глобалізації можуть завдати серйозної загрози громадянському суспільству.

На такому тлі зменшується кількість наукових досліджень проблем громадянського суспільства та його впливу на політичну систему. Ті дослідження, що здійснюються, чітко фіксують розуміння значущості громадянського суспільства, демократичних перетворень, політичної модернізації в Україні. Чітко окреслюються й основні функції такого суспільства: гарантування й захист прав і свобод людини та громадянина, передача соціального досвіду від покоління до покоління, вироблення норм і цінностей стосовно основних сфер життєдіяльності людини, формування умов для розвитку самоорганізованих об'єднань, виховання активного індивіду, вплив на державу з метою створення правового простору для здійснення її соціальних, демократичних функцій.

Громадянське суспільство робить людину вільною, при цьому диференціюючи людей, роблячи їх соціально нерівними. Подолати ці недоліки можна шляхом формування адекватної політичної свідомості та політичної культури. Громадянське суспільство в Україні може бути сформоване лише на таких умовах: ефективна діяльність громадських і політичних інститутів забезпечує реалізацію інтересів і потреб окремої особистості, а не держава регулює становлення, форми, функції громадянського суспільства.

Економічну основу громадянського суспільства мають становити відносини ринкового характеру. Його формуванню передує становлення різноманітних форм власності з перевагою приватного капіталу. Регульована ринкова інфраструктура спричиняє ділову активність, заповзятливість людей, створює передумови плідної роботи. Наявність власності ж стає умовою свободи особистості в громадянському суспільстві. Але слід мати на увазі, що свобода без правових меж здатна зруйнувати саме громадянське суспільство.

У політичній сфері громадянське суспільство має забезпечувати усім своїм громадянам вільну участь у державних і громадських справах. Держава і громадяни, за наявності закону і рівності перед ним, мають певний загальний інтерес і реалізують його. Тобто створюється демократична правова держава, в якій ці інтереси реалізуються на основі міжнародно визнаних норм. У такій державі виключається дискримінація за національно-етнічними, політичними, релігійними, статевовіковими ознаками. Забезпечується надійний законодавчий захист особистості й гідності громадянина, тобто: недоторканість його житла і майна, вільний вибір професії, визначення місця проживання, пересування по країні та за її межами, таємниця листування, телефонних розмов та інших видів сучасного спілкування, свобода слова, друку та інформації. Реалізується вільне самовизначення людини в її світоглядних і духовних інтересах, а також всебічний захист громадянських прав з боку судових органів і громадських організацій.

Щодо соціальної та духовної сфер, то в них громадянське суспільство спирається на якнайширшу соціальну структуру, яка постійно змінюється й удосконалюється. У ній встановлюються відносини, пов'язані з індивідуальним вибором, політичними та культурними ціннісними орієнтаціями. Завдяки реалізації різнопланових інтересів забезпечується культурно-політичний плюралізм, важливий для нормального функціонування громадянського суспільства.

Громадянське суспільство набирає вигляду сукупності суспільних відносин (економічних, соціальних, політичних, духовних), формальних, а також неформальних структур, які задовольняють спектр потреб і реалізують інтереси індивідів або їх груп, що адекватні досягнутому рівню суспільного розвитку.

Чим вищою є організація громадянського суспільства, тим повніше виявляється його єдність, інтегративність, соборність, що упорядковує, підсилює різноманітні індивідуальні, групові, організаційні центри. Не кожну сукупність людей на певній території можна назвати громадянським суспільством, а лише таку, члени якої об'єднані спільними інтересами і між собою, і з деяким цілим, що може бути спільною метою або джерелом життєдіяльності даної спільноти. Потенційна самоорганізація індивіда народжується в єдності, яка онтологічно передує автономії в соціальному бутті. Інакше кажучи, громадянському суспільству властиве органічне співіснування різноманітних соціальних сил, інститутів, організацій, зацікавлених груп, об'єднаних загальним устремлінням до спільного життя. Визнання самоцінності особи, її прав та свобод обумовлює і відповідальність особи перед суспільством, іншими його членами.

Таким чином, чим вищим є рівень розвиненості громадянського суспільства, тим більшою є міра свободи індивідуальності. Тільки за умови існування громадянського суспільства як органічної системи, що забезпечує творче самовираження людини, соціум набуває такі риси, як відкритість, має змогу до конструктивного саморозвитку. Громадянське суспільство - це своєрідний соціальний простір, в якому відкритість індивідів опосередкована їх взаємодією, умовами для самореалізації.

Формування громадянського суспільства - наріжна проблема розвитку модернізаційних процесів. Його розвиток є свого роду індикатором практичного вирішення ряду соціально-політичних проблем, у тому числі реального забезпечення законних прав та інтересів людини. Зафіксовані в Конституції України права і свободи людини та громадянина цілком відповідають міжнародно-правовим стандартам. Але на практиці не всі декларовані права забезпечуються. І це значною мірою зумовлено нерозвиненістю відповідних інститутів громадянського суспільства. В країні до цього часу немає дієвої й ефективної судової системи. В результаті багато справ, які стосуються захисту особистих прав і гідності громадян, вирішуються некваліфіковано, а розгляд деяких настільки затягується, що їх захист втрачає будь-який сенс. Вирішальною гарантією прав громадян виступає достатній розвиток матеріального виробництва, засобів культури, преси, громадських організацій. На жаль, на конституційно-правовому рівні ці питання до цього часу належним чином не врегульовані, в їх вирішенні виявилася явна диспропорція. У той час, як державні інститути мають певну матеріальну і політичну підтримку, основні інститути громадянського суспільства, в тому числі осередки виробництва, науки, культури, освіти, переживають нелегкі часи.

Не виявляють інтересу до розбудови громадянського суспільства політичні партії, хоч їх призначення - бути посередниками між громадянським суспільством і державою, трансформувати в державну політику інтереси громадянського суспільства як об'єктивного чинника демократизації. Приватизація державної власності теоретично повинна була сприяти створенню середнього класу. Але в дійсності власність зосталася в руках нової бюрократії, яка перемістила центри прийняття рішень в президентські структури і захистила себе від суспільного контролю.

Стосунки між державою та громадянами розвиваються на ґрунті вдаваного демократизму, який є наслідком несформованості стійких груп інтересів громадян, з одного боку, а з іншого - нездатністю або небажанням правлячої еліти створити нові «правила гри» в якості обов'язкових для усіх груп, включаючи і себе. Як справедливо зазначила І. Кресіна, «…найкраще працює той політичний устрій, який характеризується зрілими партіями, відповідальними інститутами влади та розвинутим громадянським суспільством» [173, с. 12].

У 2006 році в Україні існувало 140 політичних партій і близько 117 тис. громадських організацій (профспілки, спілки об'єднання громадян, організації з місцевим статусом тощо). Реально ж працювали далеко не всі [236].

У сфері економічної політики реалізація ідеї індивідуальної свободи, що необхідна для формування громадянських відносин, виявила антисоціальні, навіть кримінальні форми. Більшість населення не змогла включитися в активну економічну діяльність, втратила грошові вклади - все це не сприяло становленню зрілого громадянина з невід'ємними правами та обов'язками.

На шляху формування громадянського суспільства в Україні існують й інші перепони. Перш за все, стійкі стереотипи, система цінностей, сформована тоталітарним режимом, яка є несумісною з основами громадянського суспільства. В першу чергу психологічний дискомфорт визивають такі цінності, як приватна власність, нерівність доходів, конкуренція, ринок тощо. Ствердження цих універсальних цінностей дуже ускладнюється помилками реформаторів, що призвели до різкого зубожіння народу.

Проблеми формування громадянського суспільства в Україні визначаються ще й слабкістю політичної позиції окремих індивідів. В українському суспільстві політичні позиції громадян залишаються нечіткими, обумовленими, насамперед, первинними (сімейними, родинними) зв'язками. Сторонні люди часто сприймаються як потенційні вороги. На такій психологічній основі не можна створити сучасне суспільство, яке потребує певного рівня довіри між громадянами. Можливість існування сучасних економічних, соціальних і політичних організацій значною мірою залежить від надійності соціальних зв'язків між людьми.

Таким чином, в цілому виявляється висока зацікавленість вітчизняних вчених щодо дослідження проблеми громадянського суспільства та правової держави в Україні. Потрібні й відповідні зусилля держави щодо підвищення статусу громадянського суспільства як рівноправного партнера. І хоча останнім часом центральні органи влади країни приймають акти, які прямо чи опосередковано впливають на діяльність третього сектора (громадських, благодійних, релігійних організацій, професійних і творчих спілок тощо), роль держави в цьому питанні залишається ще мало помітною. Тож, генезис самої ідеї громадянського суспільства, перш за все, лежить в об'єктивно існуючій потребі індивідуальної свободи, самоцінності кожної окремої особистості і в цілому в формуванні розвинутого громадянського суспільства.

Загальні риси нової державності було визначено в Декларації про державний суверенітет України 16 липня 1990 року. Саме цей документ офіційно закріпив прагнення громадян, певних політичних інститутів та громадських організацій сформувати громадянське суспільство і побудувати соціальну, демократичну, правову державу, які б дбали про повноцінний політичний, економічний, соціальний і духовний розвиток людини, піклувалися б про неухильне додержання її прав і свобод. Декларація стала основою для Конституції України. Політичний процес, що передував цьому найважливішому політичному моменту в житті України, свідчить, що політична діяльність різноманітних інститутів громадянського і політичного суспільств була спрямована саме на законодавче закріплення віковічного державотворчого досвіду громадян нашої країни, високих стандартів цивілізаційного світового процесу щодо прав і свобод людини.

Формування громадянського суспільства і соціальної, демократичної, правової держави відбувається паралельно, даному процесу сприяє політична реформа, оновлення політико-правової бази з урахуванням міжнародних документів, досвіду певних країн. Громадяни, громадські організації, політичні інститути докладають зусиль, щоб ефективно використати міжнародні інструменти та механізми для захисту гідності і свободи кожної людини. Саме з усвідомлення громадянином своєї самоцінності, спроможності побудувати краще життя своєї родини та країни в цілому й розпочинається процес формування здорового громадянського суспільства і відповідної йому політичної системи. У чому сутність останньої?

Політична система суспільства відображає різноманітні інтереси соціальних груп, які безпосередньо або через свої організації і рухи впливають на політичну владу. Інтереси реалізуються за допомогою політико-управлінських структур через політичний процес, через прийняття та здійснення політичних рішень. Таким чином, значення політичної системи, доцільність її вивчення визначаються тим, що тут проходить нерв соціально-економічного і духовного життя суспільства, приймаються рішення, які носять владний характер і здатні вплинути на різні аспекти життя.

Політична система є необхідним механізмом, завдяки якому тільки й можливе здійснення повновладдя, суверенітету народу. Досить часто в реальній політичній практиці функцію народного представництва привласнювали і привласнюють політичні групи й лідери, партії і рухи. Влади позбавляють тих, кому вона по праву має належати. Зрозуміло, що пізнання інститутів, відносин і норм, завдяки яким забезпечується демократичне управління, має неперевершене теоретичне і практичне значення.

Політична наука має різні підходи, про що вже йшла мова, щодо визначення поняття «політична система». Категорія «політична система» близька до категорії «політичне життя суспільства». В ній відбивається організаційне начало політичного життя, його стабілізуючі фактори. Поняття політичної системи дозволяє виділити межі політичного життя, його складові елементи. Воно має змогу розкрити якісну визначеність політичного життя. Процес функціонування і розвитку політичної системи - важливий компонент політичного життя.

Політична система відіграє роль регулятора впорядкованості політичного життя суспільства як функціонально, так і структурно. Елементами політичної системи є інститути, які регулюють політичне життя. Вони є засобом розробки і відображення політичних програм, рішень, регулятором діяльності соціальних суб'єктів, їхньої інтеграції, захисту. Політичні інститути спрямовують свою дію на забезпечення усталеності й стабільності суспільного життя.

«Політична система» суспільства належить до нових понять у науці про суспільство. Загалом воно сформульоване за нашого часу. Потреба вирізнити із загального уявлення про політику політичну систему суспільства обумовлена різким поширенням у ХХ ст. сфери політичної дії інститутів, форм, цілей, засобів, інтересів, що якось пов'язані з політикою, з боротьбою за політичну владу та її здійснення.

Політична система - це система відносин, дій, ідей, норм; культури, цілей, методів і форм, пов'язаних із політикою, з її виробленням і практичним здійсненням. Вона забезпечує прийняття, а також реалізацію політичних рішень широким спектром методів і форм, серед яких як крайній захід може застосовуватися примус, якщо він передбачений чинними законами. Оскільки політика, врешті-решт, пов'язана зі здійсненням влади і управління в суспільстві, то політична система є також механізмом організації і функціонування політичної влади.

Політична система - це також сукупність основних елементів політичної сфери, а саме: держави, партій, громадсько-політичних організацій, трудових колективів, засобів масової інформації, громадянина, інституту президентства, парламентаризму тощо. Сутність політичної системи виявляється в її функціях, зокрема, в адаптаційній, регулюючій та інноваційній. Основним же їхнім змістом є віддзеркалення і реалізація інтересів громадянина, соціальних верств і груп даного суспільства, націй тощо.

Сенс і соціальне призначення діяльності компонентів політичної системи саме і полягає в тому, щоб забезпечити реалізацію суперечливих інтересів різних груп і верств, не доводячи до гострих соціальних актів, що можуть перерости у насильницькі дії. За таких умов поворот у розвинених країнах загрожує непередбачуваними наслідками не лише для цих країн, але й для цілого світу.

Таке розуміння функцій політичної системи виражає її соціальне призначення і відображає той момент, що у класовому суспільстві інтереси будь-якого класу, щоб бути реалізованими, мусять виявитися у політичному житті суспільства, в його політичній системі. Міра реалізації інтересів того чи іншого класу визначається його соціальним становищем, місцем у суспільстві, у політичній системі, його здатністю впливати на діяльність політичної влади.

Охарактеризуємо систему політичних інститутів сучасної України з точки зору особливостей її загальносистемних якостей. Насамперед, визначимо, що дана система є перехідною від закритої до відкритої. Донедавна до її складу входили держава, КПРС, профспілки, молодіжні організації. Відтепер цей перелік значно розширився і поповнюватиметься новими інститутами. Це молода самостійна система, яка фактично не має достатньо ефективних сучасних традицій та досвіду самостійного функціонування. Для більшості громадян історичні традиції української незалежної державності на практиці не пов'язані з процесом розв'язання сучасних проблем суспільства. Наша політична система справляє враження відносно стабільної, але вона може легко трансформуватися в нестабільну через поглиблення конфліктів між основними політичними силами, в тому числі й усередині державного механізму, а також між центром та деякими районами або між різними регіонами. Вона також централізована, хоча має деякі елементи регіоналізації та децентралізації. Їй властиві відносно низькі темпи соціальних процесів та недостатня сприйнятливість до соціальних новацій. Вона не здійснює всі необхідні функції щодо забезпечення нормального функціонування сучасного цивілізованого суспільства. Деякі з них лише позначені завдяки формальному створенню адекватних політичних структур, реальне функціонування яких не відповідає поставленим завданням, перш за все через незабезпеченість їх необхідними ресурсами та відсутність ефективних концепцій діяльності.

Політична система країни діє за умов надзвичайної, а не нормальної ситуації. До того ж надзвичайні обставини склалися майже в усіх сферах життєдіяльності. У господарській, наприклад, прогресуючою є тенденція деградації найважливіших структур життєзабезпечення соціуму; в політичній сфері не забезпечується верховенство права і пріоритет прав громадянина; не сформовано систему ефективних відносин держави з іншими державами та міжнародним співтовариством у цілому; у сфері культури спостерігається занепад раніше досягнутого народом, не забезпечується повне відтворення загальної культури, що відповідає найкращим світовим стандартам та потребам прискореного соціального розвитку; в науці помітний відтік учених в інші країни, слабка залученість молодих науковців до розробки фундаментальних теоретичних проблем тощо.

Тепер дамо характеристику існуючої політичної системи з точки зору особливостей політичної природи. Вона перехідна від неправового до правового типу, за якого методи нормативного правового регулювання переважають над методами застосування безпосередньо вольових актів органів політичної влади. Наша система миролюбна, неагресивна, позбавлена власної глобальної системи забезпечення національних інтересів. Їй властиві елементи соціальної держави, але вона поки що нездатна забезпечити зростання рівня та якості добробуту всіх основних верств. Це стосується колишньої номенклатури, нової номенклатури, господарського директорату та «нуворишів», які спроможні «стимулювати» у потрібному для них напрямі діяльність політиків та бюрократичного апарату.

Виходячи з концепції трьох основних «чистих» типв суспльного розвитку (комуністичного, ліберального та гуманістичного), політична система України може бути віднесена до числа «змішаних» систем, що поєднують елементи перших двох типів і (на відміну від неокапіталістичних та соціал-демократичних систем) мають лише окремі, дуже слабко розвинені елементи гуманістичного типу суспільного розвитку. Вона має тенденцію й надалі реалізувати стратегію залежного розвитку, але в умовах суттєвих змін у співвідношенні сил між зовнішніми суб'єктами, що визначають напрями та характер розвитку України. Існуюча система реалізує модель функціонування поліетнічного, полікультурного суспільства. В ній правляча політична еліта намагається змінити співвідношення сил між етнічними спільнотами та культурно-територіальними регіонами і втілити в життя концепцію забезпечення провідної ролі державної - української мови при можливості надання іншим мовам регіонального статусу та відмови від принципу офіційної двомовності.

Нарешті, політичну систему можна охарактеризувати як перехідну від монолітаризму до формального плюралізму при наявності відносної множинності форм та обмеженого реального плюралізму. Плюралізм форм часто обмежується невисоким загальним ступенем знань про різноманітність існуючих та можливих політичних моделей та їх конкретних інституційно-процесуальних компонентів, а також схильністю ідеологів та політиків-практиків до догматичної абсолютизації та універсалізації певного регіонального або секторного досвіду. Плюралізм же реального змісту нерідко буває майже повністю невловимим через протиставлення політичними силами не різних програм, а різних ідеологем, які фактично ідентичні за браком у них серйозних стратегій розвитку суспільства, які могли б бути реалізованими.

Таким чином, політична система нашого суспільства розвивається, стає більш гнучкою і динамічною. Її демократичність буде стверджуватись завдяки наявності певних механізмів. Серед основних зазначимо такі:

гарантування суспільству стійкості і життєздатності;

розв'язання соціальних суперечностей, конфліктів;

координація зусиль різних громадських груп, організацій, рухів тощо;

гармонізація суспільних відносин;

досягнення консенсусу щодо загальних цінностей, мети і напрямків суспільного розвитку;

уміння чинити опір деструктивним соціальним силам, відбити замахи на принципи та традиції суспільного ладу тощо.

У демократичній правовій державі народовладдя є реальною формою державного устрою, народ стає джерелом влади і виконує свої закони, серед яких головним є конституція, а її верховенство - над усе. Мова буде йти про закон або закони, що мають найвищу юридичну силу. Будь-який акт, що суперечить конституції або за суттю, або за формою, має визнаватися недійсним.

Тому громадяни зобов'язані поважати свою конституцію, виконувати її, прищеплювати молодому поколінню повагу до неї. Виховання в дусі закону має стати покликанням не лише держави та її установ, а насамперед, сім'ї, школи, громадськості.

У зв'язку з цим доречно простежити відношення до конституції в різних державах.

Верховенство конституції іноді забезпечується її власними нормами. Наприклад, параграф 4 ст. 15 Конституції Республіки Ірландія 1937 р. зазначає:

«1. Ніякий закон, що суперечить у будь-чому чинній конституції або якому-небудь її наказу, не може бути прийнятий Парламентом.

2. Будь-який закон, що суперечить у будь-чому чинній конституції і якому-небудь її наказу, буде недійним, але лише тією мірою, якою він їм суперечить» [157, с. 38].

У Конституції США (ст. 6) закріплено принцип її верховенства по відношенню до інших законів. У ст. 9 Конституції Іспанії прямо йдеться про те, що «громадяни і державна влада підкорені нормам конституції та іншого законодавства». Принцип верховенства конституції і обов'язок держави щодо її захисту увійшли у тексти конституцій багатьох інших країн світу. Наприклад, згідно зі статтею 98 Конституції Японії, «конституція є верховним законом країни і ніякі закони, укази, рескрипти або інші державні акти, що суперечать в цілому або у частині її положень, не мають законної сили» [329, с. 481].

Конституція України відобразила загальноприйнятий у світовій практиці принцип верховенства права. Згідно зі ст. 8 Основного Закону, «В Україні визнається і діє принцип верховенства права». Конституція має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти мають відповідати нормам конституції, які, доречі, є нормами прямої дії. Як свідчить світовий досвід, стійкими є ті конституції, які віддають пріоритет правам людини та їх гарантіям. З огляду на це зміст другого розділу конституції «Права, свободи і обов'язки людини і громадянина» є великим політико-правовим надбанням нашого суспільства, бо в ньому виписано гарантії здійснення прав і свобод, що є дійсно демократичним кроком законодавця.

Слід зазначити, що в світовій конституційній історії чітко виявилася тенденція до соціалізації конституцій і конституційного права взагалі.

Першою конституцією, в якій тенденція соціалізації знайшла своє виявлення, стала Політична конституція Мексиканських Сполучених Штатів від 5 лютого 1917 року, прийнята в результаті демократичної революції [329, с. 20--21]. Ця конституція, чинна зараз із сотнями поправок, містить, наприклад, спеціальний розділ про працю і соціальне забезпечення, а також главу «Про гарантії прав людини», що має нарівні з нормами, які проголошують права людей і їх гарантії, також докладне регулювання відносин власності. Головний сенс створення конституцій полягав у забезпеченні свободи і безпеки людини, перш за все, від свавілля державної влади. Ідея свободи і рівноправності людей від народження, а також того, що їм завдяки народженню належить ряд невідчужених (природних прав), лягла в основу перших конституційних актів, що приймалися в ході Англійської, Американської, Французької революцій XVII-XVIII ст. Надалі жодна держава в намаганні стати демократичною не могла не записати в своїй конституції певний перелік прав людини. Так права людини, залишаючись морально-політичним імперативом, набували юридичної форми, становилися найважливішим інститутом конституційного права, а згодом і інститутом міжнародного права.

Індустріальний лад характеризується дуалізмом громадянського і політичного суспільств. Як член громадянського суспільства людина має рівні права з іншими, але як член політичного суспільства, тобто державно організованого суспільства, вона має рівні права лише з тими, хто є громадянами даної держави.

Зразком характерного підходу до прав людини як до природних і невідчужених можна вважати певні рядки з діючої французької Декларації прав людини і громадянина. Наведемо деякі норми.

«1. Люди народжуються і залишаються вільними і рівними в правах. Суспільні відмінності можуть випливати лише з розуміння загальної користі.

2. Мета кожного державного союзу полягає в забезпеченні природних і невід'ємних прав людини. Такими є свобода, власність, безпека і опір гнобленню.

4. Свобода полягає в можливості робити все, що не завдає шкоди іншим. Таким чином, здійснення природних прав кожної людини зустрічає лише ту мету, яка забезпечує іншим членам суспільства такі ж права. Ці межі визначаються лише законом» [329, с. 67].

Надзвичайно велике значення надається гарантіям прав, що поділяються на дві великі категорії: внутрішньодержавні і міжнародно-правові. До перших належать незалежний суд, інститут парламентського уповноваженого з прав людини (омбудсман, комісар, посередник, народний захисник тощо), право на захист, відповідальність влади за порушення даних гарантій тощо. Інші гарантії відображено в Статуті ООН 1945 р., Загальній декларації прав людини 1948 р., Міжнародних пактах про права людини 1966 р. й у великому переліку глобальних і регіональних міжнародних конвенцій і рекомендацій стосовно різних сторін даної проблеми.

Виходячи з відповідних міжнародно-правових стандартів, можна зазначити, що нова Конституція України їм відповідає, тобто вона узгоджена з цими стандартами, особливо стосовно гарантій прав людини і громадянина.

Чинна конституція випереджає реальний стан суспільних відносин. Основний закон науково обґрунтований, відповідає сучасним потребам суспільства і загальній концепції розвитку законодавства.

Тепер щодо верховенства закону в регулюванні суспільних відносин. Воно передбачає, насамперед, розширення сфери дії законів і звуження підзаконних актів. Останнім часом, як відомо, значно активізувався законодавчий процес. Відповідними органами держави вже прийнято чимало законів з політичних, економічних, соціальних питань тощо. Таких темпів законотворчості наша республіка ще ніколи не знала. До того ж, відбувається, здебільшого, не просто законодавча діяльність, а, власне, законотворчість. Про це свідчить хоча б те, що до творення законів залучаються не лише народні депутати, фахівці верхніх ешелонів виконавчої, судової влади, а й ті, хто чекає цих законів: фахівці, безпосередні виконавці, споживачі законів, опоненти тощо.

Така практика, на наш погляд, закріпилася у багатьох комісіях Верховної Ради України. Вона має розширятися, бо саме процеси становлення демократичної, правової держави і формування громадянського суспільства вимагають цього.

Підстави щодо поширення законотворчого процесу є. Парламент вже накопичив чималий досвід, його деякою мірою засвоїли і новообрані народні депутати. Можна сподіватися, що вони внесуть новий струмінь у цю діяльність. Завдяки висвітленню роботи Верховної Ради засобами масової інформації підвищується правова і політична грамотність і свідомість громадян, які безсумнівно братимуть активнішу і продуктивнішу участь у законотворчості. Це лише деякі очевидні підстави. Верховна Рада України як єдиний законодавчий орган має можливості для якнайширшого використання механізму законотворення.

Але законодавчий процес триває повільно. Відсоток законів у загальній кількості законодавчих актів і далі порівняно невеликий. Чимало важливих сфер суспільного життя досі перебуває поза межами регулювання законом: судова, конституційна реформи, кардинальні напрямки економіки тощо. Це негативно позначається на ефективності управління державою, здійсненні реформ. В країні відбулися значні зміни в державно-політичній системі, які свідчать про нагальну потребу формувати юридичну базу України як соціальної, демократичної, правової держави. Триває дискусія щодо адміністративної реформи.

Потрібна така кількість законів, яка б уможливила врегулювання всіх основних сфер суспільного життя. Звичайний громадянин може відчути, що він живе у демократичній, правовій державі лише тоді, коли свої власні проблеми він розв'язуватиме без надзусиль, витрачаючи чесно зароблені гроші, а не хабар; відповідним чином працюючи на себе, свою сім'ю та державу. Тобто, важливо не лише додержуватись закону, а й бути високоморальною людиною. Тому суперечливою є думка про те, що характерною ознакою правової держави є панування закону в усіх без винятку сферах діяльності. Це ніщо інше, як фетишизація закону. Спроби усе зрегулювати законами суперечать ідеї саморегулювання в умовах громадянського суспільства. Правове регулювання необхідне в тій мірі, в якій відповідає потребам гармонії суспільства і його інтересів, колективу і особи, послідовного впровадження у життя принципів соціальної справедливості, забезпечення громадянської безпеки тощо. Багато ж інших питань можуть успішно регулюватися і ефективно регулюються не в правовому порядку, а нормами моралі, звичаями та ін. До того ж чим ширша сфера соціального життя, вища моральність суспільства, його культура, які є вільними від нормативно-правового регулювання, тим міцніші устої правової держави, тим швидше вона становитиметься демократичною.

Але наявність розвинутої нормативної бази в державі не є єдиною передумовою побудови її як демократичної, правової. Важливою передумовою також є неухильне виконання законів та підзаконних актів. Відома істина: не варто писати багато законів, якщо їх не виконують. Протягом останніх років щодо розвитку законодавства зроблено крок уперед у формуванні правової держави, але водночас і відступили назад у практичній реалізації цього законодавства. Багато нових законів фактично створені формально і не досягли мети. Проблема виконання законів та підзаконних актів стала однією з найактуальніших у побудові нашої держави.

Позитивні зрушення у цій справі пов'язані з усуненням причин невиконання або неналежного виконання законів. Вони мають як об'єктивний, так і суб'єктивний характер. Одна з них - недостатня якість самих законів. Деякі з них приймаються спішно, їх розробці не передує належна наукова експертиза. Має місце нескоординованість дій у галузі законотворчості. Нормам нових законів часом властивий неконкретний, декларативний характер. Не завжди зрозуміло, кому вони адресуються, хто і як повинен персонально відповідати за їх виконання. Вимоги законів, особливо економічного характеру, часто не забезпечуються необхідними матеріальними і фінансовими гарантіями. Усе це негативно впливає на стан виконання законів і зміцнення законності.

Верховенство закону засноване на вираженій у ньому суверенній загальній волі народу. Закон тут уособлює два важливих аспекти: аспект права, соціальної справедливості і політичної сили. Гармонія таких моментів є показником якості закону. Вона може бути реалізована за умов, якщо законодавець буде не писати закони, а формулюватиме, творитиме їх, буде своєчасно виявляти нові інтереси, потреби, що вимагають визнання і захисту. А це, безперечно, вимагає від законодавчої влади глибини філософського проникнення у зміст речей, справді гуманістичного підходу до них, опори на досягнення юридичної і політичної науки, якомога ширшого використання світового досвіду у цій галузі.

Останнім часом помітні нові тенденції у дослідженні проблем громадянського суспільства та його впливу на політичну систему. Наше суспільство постійно перевірялося і далі перевіряється на стійкість, здатність ініціювати цивілізовані зміни в політичному суспільстві. Серйозної загрози неполітичній сфері завдає процес глобалізації, зростання соціальної диференціації, звуження центрів прийняття рішень тощо.

На такому фоні, на жаль, зменшується кількість наукових досліджень цієї тематики. Однак ті, що здійснюються, чітко фіксують розуміння значущості громадянського суспільства, демократичних перетворень, політичної модернізації в Україні. Окреслюються й основні функції такого суспільства, а саме: інтеграція соціуму, надання соціальним конфліктам легітимної форми; вироблення норм і цінностей стосовно основних сфер життєдіяльності людини, створення здорового середовища щодо формування активного індивіду, вплив на державу з метою розробки і затвердження правового простору для здійснення її соціальних, демократичних функцій, гарантування прав і свобод людини і громадянина.

Громадянське суспільство в Україні може бути сформоване лише на таких засадах: не держава регулює його становлення, форми, функції тощо, в індивід виступає як особистість із претензією на реалізацію своїх інтересів і потреб завдяки ефективній діяльності громадських і політичних інститутів. Воно, з одного боку, розкріпачує людину, робить її вільною, а з іншого - диференціює людей, розвиває соціальну нерівність. Подолати цю суперечність можна шляхом формування адекватної політичної свідомості та відповідного рівня політичної культури.

Ідейний ренесанс громадянського суспільства в сучасній Україні розпочався в 90-і роки ХХ століття разом із становленням вітчизняної школи політичної науки. Звичайно, що саме поняття було певною забаганкою і спокусою для всіх, хто вмів мислити, говорити і творити. А науковців, які розпочали досліджувати даний феномен, вважали мрійниками. Опрацювання ж форми, змісту та процесу, що супроводжує формування та розвиток громадянського суспільства, виявилося плідним. Адже світова, зокрема, і європейська школи політології, накопичили чималий компаративний теоретичний наробок.

Тож, молода політична наука сміливо увійшла в невідому для вітчизняних учених царину приватних цілей і цінностей, ролей, способів досягнення суспільного блага. Значну увагу терміну «громадянське суспільство» приділила й вітчизняна публіцистика. Вона справила певний вплив на процес адаптування суспільством даної ідеї. Спільними зусиллями українських вчених феномен громадянського суспільства посів незриме місце в Конституції України. Про його роль почали активно говорити політичні діячі. З часом громадянське суспільство активно почали вивчати більш широкі наукові кола. Впевнені, що й у найближчі 20-30 років теоретичні дослідження societas civilis будуть переживати свій ренесанс. І це природно, адже накопичено вже значний пласт емпіричних даних, які почасти стали теоретичним узагальненням і мають гарну перспективу. Їхнім підґрунтям виступає переструктуризація суспільства, зміщення акцентів у суспільному житті, демократизація. Реальністю стали нечувана раніше політична, економічна та ідеологічна багатоманітність.

Громадянське суспільство означає стан упорядкування суспільства з точки зору інтересів кожної людини. Звідси випливає і саме поняття «громадянин» - не просто людина або індивід, особистість, а суб'єкт власних прав, своїх законних повноважень, які встановлюються всім суспільством. Соціальна роль такого суспільства полягає в тому, щоб реалізовувати цінності громадянського життя, політичної та соціальної свободи людей і їхніх об'єднань в асоціації, групи, партії тощо. Громадянське суспільство невіддільне від юридично оформленого плюралізму соціально - політичної діяльності, її матеріальних основ тощо.

Генезис ідеї громадянського суспільства лежить в об'єктивно існуючій потребі індивідуальної свободи, самоцінності кожної окремої особистості. Однак індивідуальна свобода має матеріалізуватися в такому громадянському просторі, де людські уподобання мали б позитивні результати для суспільства. В основу дихотомії «громадянське суспільство - держава» закладено суперечність між ініціативою членів суспільства, їхнім намаганням вільно розкривати індивідуальну природність і тенденцією щодо впорядкування суспільного життя, централізації з певними обмеженнями свободи. Теоретична думка постійно перебувала в пошуках розв'язання даної суперечності. Вона й сьогодні, зокрема, в Україні, виявляється в русі до громадянського оновлення суспільства.

Завдяки теоретичним дослідженням учені намагаються збагнути «загальний природний порядок, частину якого становить людина» [338, с. 567]. Суспільство не може впасти в тиранію, бо мир і свобода громадян мають бути непорушними. Так вважав видатний голландський мислитель і філософ Б. Спіноза. Найбільш могутньою та міцною державою він вважав демократичну республіку. В ній закони приймаються великими зборами людей, отже забезпечується їхня розумність. За таких умов взаємно приборкуються суперечливі пристрасті. Загальна рівність і свобода забезпечуються домовленістю щодо визнання сили того рішення, яке отримало більшість голосів. Демократична держава найбільше відповідає природі людини, її потребам й інтересам. У ній усі рівні саме в природному стані. «Всі без винятку підпорядковані одним лише вітчизняним законам і, окрім того, своєправні і живуть бездоганно, мають право голосу у верховній раді та право ставати на державну службу» [338, с. 381].

Раціоналістичне трактування держави, суспільства, політики в цілому, підняло праці сучасних дослідників на новий щабель теоретичного збагачення проблеми. Стало аксіомою положення про те, що в громадянському суспільстві реалізуються особливі приватні цілі й цінності окремої особистості. Разом із цим реалізуються цілі й інтереси держави.

Звичайно, що в демократичному соціумі громадянське суспільство може існувати лише за умов наявності якнайширшої соціальної бази, підтримки всіма верствами населення. З одного боку, громадянське суспільство відіграє роль регулятора різноманітних інтересів різних соціальних груп, пом'якшує соціальну напругу та забезпечує злагоду, а з іншого - передбачає активну участь у його функціонуванні більшості громадян, виконує інтегративну функцію.

Проведені нами в період з 1993 року і до цього часу дослідження ґенези громадянського суспільства призвели до певних висновків відносно того, що саме воно є передумовою створення динамічної політичної системи, сприяє її реформуванню, демократизації її інститутів та, в цілому, політичного процесу. Тому ініціювання необхідних змін у державі, підтвердження легітимності влади - найважливіші функції сучасного громадянського суспільства. В свою чергу, політична система представляє громадянам реальну можливість сповна виявити й реалізувати свої права та політичні інтереси. А розвинене громадянське суспільство створює основу для сталих демократичних форм держави, захищає громадян і протистоїть поглинанню себе нею.

У перші роки незалежності відбувалося організаційне й інституційне оформлення громадянського суспільства. Виникли тисячі асоціацій, об'єднань, громадських організацій, нові профспілки, фонди тощо. Поступово формувалися й інші елементи громадянського суспільства, а саме: ринкова економіка, незалежні засоби масової інформації, різноманітні добровільні організації, кризові центри та ін. Стимулюючим фактором щодо їхнього формування і розвитку стала офіційна політика, яка вважає громадянське суспільство важливою метою і завданням в сучасних умовах.

Неоціненне значення для формування громадянського суспільства мають норми, виписані в ст. 15 Конституції України. Вони унікальні тим, що вперше проголосили: «Суспільне життя в Україні ґрунтується на засадах політичної, економічної та ідеологічної багатоманітності». Принцип багатоманітності - новий для всіх сфер життя, його опанування громадянами й інституціями поступово відбувається і вже має певні позитивні результати. Політична багатоманітність надає реальну можливість створення та діяльності різноманітних об'єднань громадян (політичних партій, рухів, конгресів та ін.), які передбачають збагачення форм політичної участі громадян. Тепер це не лише участь у виборах різного рівня, а й формування органів місцевого самоврядування і реальне здійснення самоврядних функцій, участь у виробленні державної політики тощо.

Важливим з точки зору формування громадянського суспільства є ІІ розділ Конституції України «Права, свободи та обов'язки людини і громадянина». А його розміщення в Основному законі після «Загальних засад» і перед розділами про ограни влади підкреслює пріоритетність людини перед державою. Комплекс закріплених у розділі прав, свобод і обов'язків становить певну систему, складовими якої є особисті, громадянські, політичні, соціальні, економічні, культурні та екологічні права, які безпосередньо сприяють формуванню громадянського суспільства. Права і свободи людини, на які держава не може посягати, забезпечують кожній особистості можливість бути самостійним суб'єктом суспільного життя, що сприяє формуванню її громадянськості.

Економічною основою становлення громадянського суспільства є формування недержавних форм власності. Даний процес відбувається декількома шляхами - роздержавленням, приватизацією, створенням нових приватних підприємств. Роздержавлення спрямоване на усунення монополії держави на власність. Приватизація характеризується найбільш радикальною складовою процесу роздержавлення, сутність якої полягає у зміні державної форми власності на різновиди приватної.

Цілями роздержавлення і приватизації були визначені пошук ефективного власника і підвищення на цій основі ефективності і конкурентноздатності виробництва та послуг, становлення підприємництва. Планувалося також створити ринкову інфраструктуру, розробити та реалізувати програму оздоровлення економіки, забезпечити надійний соціальний захист населення тощо.

Сьогодні приватизація близиться до завершення, а недержавна власність у різних формах стала домінуючою.

Частка працівників, зайнятих на підприємствах з державною формою власності, скоротилася з 70,4% у 1992 році до 48,7% у 1999 році, а в колективній - відповідно зросла за цей же період із 29,55% до 50,6%. У подальші роки окреслилася тенденція до збільшення зайнятості населення в приватному секторі. Хоча питома вага його залишається ще вкрай низькою. Досить гострою і наразі є проблема безробіття. У період з 1995 р. по 2001 р. її рівень для людей працездатного віку практично подвоївся і становив 4,53%. Кількість зареєстрованих безробітних на 1 листопада 2009 р. склала 508,4 тис. осіб (1,1%), що на 4,1% більше порівняно з 2008 р. Офіційного статусу безробітних на зазначену дату набули 96,6% незайнятих громадян, із них 78,6% отримували допомогу по безробіттю. Серед безробітних кожний другий раніше займав місце робітника, майже кожний третій - посаду службовця, а кожний шостий не мав професійної підготовки [101].

Хоча за роки економічних перетворень було створено десятки тисяч нових, здебільшого малих і середніх, приватних підприємств, їхній внесок у розвиток економіки незначний. Адже близько 90% таких підприємств займаються не виробничою, а торгівельно-посередницькою діяльністю. Для підприємців і підприємств ще не створено відповідних нормативних та інвестиційних умов, хоча заклики до державної підтримки малого і середнього бізнесу лунають весь час і є по суті безпідставними.

Економічні перетворення зумовлюють відповідні зміни в соціально-класовій структурі українського суспільства. Сутність цих змін полягає у різкій поляризації верств населення, зростанні бідної верстви, появі незначної частини багатіїв та малій толіці «середнього класу». Його формування як одна з основних цілей соціально - економічних перетворень, ще не вдається. За рівнем доходів громадян, освіти, професіоналізму та престижності професій Україна має низькі показники. Так, за даними соціологічних досліджень Центру О. Разумкова у 2002 році порівняно з 1990 роком матеріальний стан погіршився у 68,1% українських сімей. Показники грудня 2008 р. свідчать, що таких сімей стало 77,1%. А вже в липні 2009 р. 90,5% українських родин визначають значне погіршення матеріального стану [90].

Становлення політичної сфери громадянського суспільства проявляється передусім у формуванні його політичних інститутів - політичних партій, громадських організацій, груп інтересів, органів місцевого самоврядування, недержавних засобів масової інформації та ін. Завдяки їм здійснюється політичний процес, який дедалі стає більш активним і вимагає демократизації політичних інститутів, зокрема, і держави. Хоча діючі інститути ще не стали фундаментом назрілих змін у державі. Вони не мають достатнього досвіду демократичних процесів, а їхні учасники ще знаходяться у полоні тоталітарної свідомості та підданської культури.

Нині в Україні налічується 172 політичні партії, зареєстровані Міністерством юстиції України. За вісімнадцять років незалежності їхня кількість швидко зростала. Однак партії не стали масовими, що не сприяє формуванню реальної більшості у Верховній Раді України та не дає змоги ефективно впливати на політику уряду, брати на себе відповідальність за стан справ у державі, добробут громадян.

Важливою особливістю формування партійної системи в Україні стало те, що переважна більшість існуючих партій створювалася не як представники певних соціальних груп, а на основі загальних світоглядних концепцій чи бізнесових проектів