Громадянське суспільство та політична культура: теоретичнийі прикладний аспекти

Ще одним дієвим механізмом громадського контролю у демократичних країнах є громадські ради. Вони становлять собою реальну силу, що виражає позицію громадськості та забезпечує прозорість роботи державних інститутів. Завдяки зусиллям громадських рад робота державних структур усіх рівнів стає більш ефективною, дедалі більше громадян залучаються до їхньої роботи. Є чимало прикладів, коли громадські ради виконують функції громадської експертизи та громадського контролю за діяльністю органів влади у деяких сферах суспільства. Прикладом ради, яка здійснює громадську експертизу, є рада у штаті Техас США. Прикладом громадських рад з контрольними повноваженнями є Наглядові комітети Болівії, які здійснюють контроль за використанням муніципальних ресурсів.

Досвід європейських країн свідчить про те, що громадянське суспільство є рівноправним партнером держави у процесі розробки, прийняття і впровадження політичних та інших рішень. Таку партнерську взаємодію закріплюють відповідні документи, що встановлюють повноваження і відповідальність сторін. Уперше юридично закріпили відносини громадян і держави у Великобританії наприкінці 1990-х років ХХ ст., де з'явилися перші три документи, що затвердили відповідальність сторін. Після цього таку практику почали застосовувати інші молоді демократичні країни. В Естонії, наприклад, було розроблено документ під назвою «Урядова Концепція розвитку громадянського суспільства», у Хорватії - «Урядова програма співпраці», у Канаді - «Угода», в Угорщині - «Урядова стратегія співпраці з громадським сектором», у Данії - «Хартія взаємодії між данськими волонтерськими, громадськими організаціями і публічним сектором», а у Франції - «Хартія неурядових організацій» [79, c. 307-309].

Аналогічні документи щодо співпраці урядового і громадського секторів стосовно боротьби з бідністю були розроблені у Німеччині. Документи про співпрацю розроблялися та приймалися і на рівні Європейського Союзу «Біла Книга Урядування ЄС» з метою забезпечення оптимального використання інституцій Євросоюзу і підвищення участі громадянського суспільства в моніторингу та процесі прийняття рішень цими інституціями.

Документи щодо партнерської взаємодії, як правило, встановлюють взаємно визнані принципи й правила співпраці між державою і громадським сектором. Вони визначають напрямок і структуру майбутньої співпраці, встановлюють інституційні рамки підтримки, формулюють основи процесів моніторингу, перевірки й звітності, що мають підсилювати відповідальність і рішучість у виконанні завдань. На відміну від законів і договорів, документи щодо партнерської взаємодії в більшості держав не є жорсткими юридичними зобов'язаннями для сторін. Але їхня практична цінність є надзвичайно високою, враховуючи високу відповідальність публічного процесу укладення угоди. Це допомагає зблизити позиції державного і громадського секторів у переговорному процесі, від чого виграє суспільство. Дієвості такому документу додають інтенсивні і широкі кампанії обговорення ролі, змісту, механізмів та інструментів впровадження. Сам процес підготовки та ухвалення документів часто стає більш важливим, аніж сам документ, бо навкруги нього відбувається широка дискусія і формулюються спільні пріоритети.

Посиленню ролі громадянського суспільства сприяє правове підґрунтя, що дозволяє будувати цивілізовані взаємостосунки між громадськістю і державою. Ініціатором укладання політичних угод, що мають сприяти налагодженню взаємодії може бути громадянське суспільство, або ж, як у Хорватії й Угорщині - державні органи влади. Зміст такого документу може бути докладним, як в Естонії, або схематичним, як у Великобританії. Цілі - загальними або конкретними. На нашу думку, успіх і плідність таких угод, перш за все залежать від рівня взаємної довіри та послідовності дій як державного сектору, так і громадянського суспільства.

Корисним для України можна вважати й досвід Естонії, яка досягла особливого успіху в залученні громадян до публічної сфери. Вона однією з перших серед пострадянських країн розробила та прийняла на загальнодержавному рівні Концепцію Розвитку громадянського суспільства. Модель співпраці громадських структур та уряду, яка викладена в цій Концепції, сьогодні визнається однією із найдієвіших і прогресивних в Європі. Виконуючи роль рамкової угоди, Концепція містить положення, які чітко регулюють взаємодію громадських організацій Естонії та органів державної влади всіх рівнів, зокрема, щодо формування публічної політики, встановлення пріоритетів та залучення ресурсів для кооперації.

Концепція розвитку громадянського суспільства в Естонії - це документ, підготовлений за ініціативою неприбуткового сектору, який детермінує компліментарність ролей влади і громадського сектору, визначає принципи їхньої кооперації, сфери взаємних інтересів, механізми регуляції, формування та впровадження публічної політики, а також розвиток громадянського сектора. Громадські організації в Естонській моделі співпраці представлені асоціацією (форумом) під назвою «Круглий стіл естонських організацій громадянського суспільства». Основними принципами та цінностями кооперації, які виділяються у Концепції, є активне громадянство, участь, повага, партнерство, відповідальність, незалежність, рівність, стійкий та збалансований розвиток.

Таким чином, аналіз особливостей функціонування інститутів громадського суспільства у демократичних країнах надає підстави вважати, що громадянський сектор та його організації відіграють важливу роль у демократичній політичній системі та державному управлінні. Громадські структури сприяють зростанню зайнятості і надають допомогу людям, чиї потреби не може задовольнити держава або приватний сектор. Активна громадська позиція більшості громадян, їхня участь у суспільному житті вказують на підтримку і суспільну довіру по відношенню до громадського сектора. Вплив інституціоналізованого громадянського суспільства на забезпечення демократичної політичної стабільності реалізується за допомогою механізму демократичних форм громадянської участі, а саме, реалізації громадянського контролю, експертизи, моніторингу, обговоренню, слуханням тощо. Розвиток індивідуальних і колективних незалежних громадських ініціатив стає головним інструментом стабільного розвитку політичної системи і громадянського суспільства. Це створює вагому базу для переходу до свідомої і конструктивної альтернативи, здатної стимулювати процес зміцнення громадянського суспільства і налагодити діалог з державою по життєво важливим проблемам, актуальним саме для цього етапу, і цього суспільства.

Сучасна практика формування громадянського суспільства і подальшого розвитку його інститутів свідчить про наявні деформації, що супроводжують даний процес. Спостерігається взаємна недовіра між інститутами держави, підприємницькими структурами і, в цілому, інститутами громадянського суспільства, яка виявляється у відчуженості та радикальних протистояннях, замість солідарної відповідальності за стан суспільства. Не сприяє ефективності інститутів громадянського суспільства їхній слабкий вплив на повсякденні процеси, що визначаються низьким рівнем участі громадян, приватної благодійності тощо.

Загалом спостерігається порушення співвідношення функцій інститутів громадянського суспільства, які відображають основні напрями їхнього впливу на суспільно-політичне життя. Це можна підтвердити такими прикладами. По-перше, громадянське суспільство є засобом самовираження індивідів, їхньої самоорганізації та самостійної реалізації власних інтересів. Значну частину суспільно важливих питань громадські спілки та об'єднання вирішують самостійно або на рівні органів місцевого самоврядування. Тим самим вони полегшують виконання державою її функцій. По-друге, інститути громадянського суспільства є гарантією непорушності особистих прав громадян, дають їм упевненість у своїх силах, слугують опорою в можливому протистоянні з державою, формують «соціальний капітал» -- невід'ємні риси особистості, завдяки яким вона здатна до співробітництва й активних дій. По-третє, вони впорядковують та надають урегульованості протестам і вимогам людей, які в іншому випадку могли б мати руйнівний характер, -- і в такий спосіб створюють сприятливі умови для функціонування демократичної влади. По-четверте, ці інститути виконують функцію захисту інтересів певної групи в її протистоянні з іншими групами інтересів. Завдяки їм кожна група отримує шанс бути почутою представниками влади [233, с. 456].

На наш погляд, серед неодмінних умов, які б дозволяли інститутам громадянського суспільства виконувати свої функції й інтегрувати суспільство, можна виділити наступні. Це -- визначеність цілей діяльності й своїх функцій та необхідна інтеграція інституту в політичну, соціокультурну, ідеологічну структури суспільства. Такий підхід забезпечить, з одного боку, формально-юридичну основу діяльності й певну легітимність інституту, а з іншого боку -- дозволить здійснювати контроль над інституціональними видами діяльності.

При порушенні цих умов діяльність інститутів громадянського суспільства набуває дисфункціонального характеру, тобто порушується взаємодія зовнішнього середовища й інституту громадянського суспільства щодо реалізації головної функції останнього -- задоволення конкретних суспільно-політичних потреб. Зокрема, якщо в процесі соціально-політичних змін, особливо в кризові періоди розвитку суспільства, втрачається ясність мети або проявляється невизначеність функцій, то падає авторитет даного інституту, а його діяльність взагалі стає дисфункціональною. Прикладом може бути діяльність одиничних інститутів громадянського суспільства в колишньому СРСР, які були повністю одержавлені та перестали діяти відповідно до об'єктивних потреб і встановлених цілей, їх громадські функції відійшли на другий план, а державні -- стали визначальними.

Така тенденція в науковій літературі визначається як інституціональне викривлення або деформація. Під деформацією розуміють таку інституціональну форму, яка не відповідає функціональній природі інститутів і деструктивно впливає на інституціональну систему в цілому. Деформація -- це більше, ніж звичайна недосконалість або неефективність інституту. Збої в ефективності інституту, що відбуваються внаслідок деформацій, варто відрізняти від таких зовнішніх і випадкових факторів, що викликають тимчасові проблеми; протиріч і конфліктів, внутрішньо властивих інституціональній системі; нерозвиненості становлення інституту [124, с. 89].

На відміну від цих факторів, вираженням інституціональних деформацій є серйозні й довгострокові зміни або знаходження іншої, не властивої інституту функції, або прийняття форм далеких для даного інституту. Оскільки нові інститути виникають із наявного інституціонального середовища, джерело деформацій найчастіше лежить у накладенні нових уявлень на старі інститути й традиції.

Інституціональні деформації мають місце при кожному типі політичного режиму, але лише у вільно організованій інституціональній системі, у результаті масштабних реформ виникає небезпека системних дисфункцій, накладення інституціональних деформацій. Яскравою демонстрацією деформації всієї інституціональної системи можуть служити приклади країн Центральної Африки або Латинської Америки, де багато сучасних інститутів, накладені на архаїчні традиції місцевих культур, що стримує їх функціонування у повному обсязі. Системними деформаціями, викликаними значними історичними потрясіннями, страждає й інституціональна система України.

Деформація будь-якої окремої ланки в інституціональній системі суспільства породжує ланцюгову реакцію викривлень, які, зрештою, здатні зруйнувати всю систему. Одним із виражень цього інституціонального розпаду є криза довіри. Змістовно криза довіри -- це криза системних зв'язків, коли інститути і норми соціального життя й поведінки втрачають свою дієвість і значення. Саме кризою довіри до всіх інститутів, а особливо, до держави, відзначена сучасна соціально-політична система в Україні, яка має нестійкість та нестабільність соціально-політичних зв'язків.

Її інституціональне середовище характеризується кризовим станом. Це, по-перше, поглиблення розходжень між декларованими цілями реформування суспільства та реальною практикою реформ. По-друге, моделі соціально-економічної поведінки, які реалізуються, входять у протиріччя з інституційними установками та традиційними для нашого суспільства нормами. По-третє, знижується вплив інституційних установлень не тільки на господарчу діяльність суб'єктів, але й на повсякденне життя людей, які все менше сподіваються на підтримку та захист відповідних інститутів, що й підтверджується даними соціологічних моніторингів [81]. На запитання: «Чи звертались Ви за останні 12 місяців до вказаних установ чи організацій щодо розв'язання ваших особистих проблем, та якою мірою Ви задоволені їх розв'язанням?», маємо такі відповіді. Понад 90 % населення не зверталися за допомогою до міліції, суду, прокуратури, адвокатів, та до місцевих державних адміністрацій [370, с. 16].

Виділимо декілька наявних чинників, які викликають інституціональні деформації у процесі розвитку громадянського суспільства. Таким прикладом є включення із зовні нового інституту в уже сформовану інституціональну структуру. Незалежно від його функціональної ефективності, він радикально змінює інституціональне середовище: витісняє колишні інститути, що відповідали за схожі функції, змушує інші змінити свої звичайні й виробляли нові функції. При впровадженні навіть одного інституту змінюється вся інституціональна система. При цьому є небезпека розбалансувати всю систему, якщо його вплив є занадто істотним або, навпаки, якщо інститут не інтегрується в цю систему, створюючи розриви в соціальних відносинах. Зворотна небезпека полягає в тому, що, адаптуючись до наявних соціальних відносин, сам інститут змінює свою функцію або структуру елементів, успадковує функції або структури інститутів, які він замінює. Зрозуміло, щоб органічно вмонтувати в систему новий інститут, потрібен комплекс організаційно-правових і політичних дій, велика інформаційно-просвітницька робота щодо його ролі та місця в системі інститутів громадянського суспільства. Прикладом такого розвитку є інститут приватної власності, який конституційно запроваджено в Україні. Інституціональну деформацію в ньому створив інститут тіньової економіки, який, за різними оцінками експертів, охопив 40-60% усієї економіки [90]. Його проявами стали криміналізація капіталу, ухилення від сплати податків, не фіксована заробітна платня, корумпованість чиновників, відмиванням капіталів за кордоном. У результаті введення приватної власності не призвело до зростання ефективності економіки, укріплення фінансової системи, зростання якості і конкурентоспроможності товарів українських виробників.

Проблеми модернізації України та більшості країн, що розвиваються, пов'язані з випробуванням саме цієї моделі. Нові інститути, накладаючись на архаїчну культуру, не породжують нової індустріальної системи, а стають слабко інтегрованими елементами наявної патерналістської. Великий розрив між транзитними й сучасними інститутами практично не дає змоги адаптувати й вмонтувати сучасний інститут у традиційну культуру. Прикладом цього є необхідність і водночас неможливість забезпечення демократичної участі й представництва інтересів громадян, відсутність зворотного зв'язку між державними інститутами і громадськістю. Причиною цього є низька ефективність механізмів і рівня культури та відповідальності політиків перед електоратом про свою діяльність. Після виборів народний обранець часто не виконує взятих на себе зобов'язань, тому що відсутній діючий механізм громадського контролю. Інша причина полягає у високому ступені маніпулювання виборчим процесом. За недостатністю дієвих демократичних й політичних інститутів й загальною відсутністю інтересу до політики, український електорат схильний задовольнятися мінімальною інформацією й мінімальними вимогами до політика. Саме це дає простір для застосування політичних технологій, здатних значною мірою формувати й змінювати переваги виборців. Політичні технології покликані допомогти виборцеві одержати інформацію про кандидатів і обґрунтувати їхній вибір. Насправді ж, політики використовують недолік інформації на свою користь і дозволяють спотворювати реальний стан речей. Рекламний ресурс, приваблюваний політичними технологіями, не дуже корелюється із природою громадського представництва. Успіх на виборах стає залежним від корпоративних інститутів, тому функції народного представництва легко витісняються в багатьох депутатів завданнями корпоративного лобізму.

Проявом дисфункціональності інститутів громадянського суспільства є їхня низька ефективність, що значною мірою стосується ефективності представницьких інститутів порівняно з органами виконавчої влади. Адже саме інститути громадянського суспільства кристалізують конкретні громадські інтереси. Громадяни, протягом багатьох попередніх років були традиційно відчужені від діяльності політичних інститутів, у тому числі таких, які покликані представляти їхні інтереси. Тож, у системі гіпертрофованого корпоративного представництва як такого, вони продовжують втрачати реальну можливість брати участь у політичному житті. У цьому полягає реальна деформація демократії в Україні. Пересічний громадянин не розуміє важливості своїх громадських потреб та інтересів, він не вважає за потрібне докладати зусилля для їх здійснення, зокрема, брати участь у створенні громадських об'єднань та їх діяльності.

За даними соціологічного моніторингу, найбільш поширеними висловлюваннями людей щодо довіри є «зараз все так хитко, і здається, що може відбутися все, що завгодно», «за теперішнього безпорядку та невизначеності важко зрозуміти, у що вірити». Респонденти висловили свою думку, що однією із проблем сучасного суспільства є суцільна зневіра. Ця тенденція у відсотках виглядає таким чином: у 2005 році -- «згоден» дали відповідь 76,3 % респондентів, «не згоден» -- 16,4 %, у 2006 році відповідно -- 77,2 % та 15,8 %, а у 2008 ця тенденція йде на збільшення -- 78,6 % та 14,1 % [370, с. 15]. Ці висловлювання свідчать про те, що виховання цінностей демократії у суспільстві -- процес тривалий та болісний, оскільки старше покоління втратило певні цінності, а молоде відчужене від участі у політичному житті держави. Виправлення цієї деформації ми бачимо у зрівноважуванні форм безпосередньої та представницької демократії через надання інститутам громадянського суспільства права законодавчої ініціативи.

Інституціональні деформації викликаються й зміною функцій та стримуванням інститутів у результаті їхньої адаптації до зміни зовнішнього середовища. Тобто, для виконання своїх функцій інститутам громадянського суспільства необхідні певні умови, до яких відносять наявність публічного простору, засобів комунікації; організоване громадське життя вільних і рівних індивідів, чиї права захищені конституцією та законами; незалежні від держави добровільні організації, автономність яких усвідомлена на індивідуальному і колективному рівні; зорієнтована на громадські інтереси та публічну політичну діяльність, наслідком якої є кооперація та солідарність між людьми, спілкування на засадах взаємної довіри і співробітництва [233, с. 456]. За відсутністю цих умов або часткового їх створення, інститути припиняють виконувати певні функції, що згубно впливає на інституціоналізацію. Значить, деформація є індикатором неспроможності системи для вирішення проблем. Це вимагає проведення реформ, виходячи з конкретних дисфункцій, що певною мірою покращує соціально-політичний розвиток суспільства.

У політичній практиці відомі й такі інституціональні деформації, які внаслідок зміни інституціональних зразків змінили ставлення до певних інститутів. У цьому випадку з інститутами нічого не відбувається, проте вони починають сприйматися, як дефектні. Унаслідок освіти й еволюції ідей, змінюються світоглядні основи культури, цінності, норми, соціальні ініціативи. Інститути перестають їм відповідати й навіть перестають визначати соціальні ініціативи. Таким чином, провокується криза довіри до інститутів, інтенсифікується пошук нових форм. Позиція громадян починає все більше відхилятися від загальних норм. Розрив між інституціональними нормами й реальною позицією громадян породжує серйозні дисфункції й кризи, змушуючи інституціональну систему змінюватися у відповідності із новими ціннісними стандартами.

Так, ідеї окремих людей можуть призвести до перемоги над масовою свідомістю. Але в той же час ідеї найменшою мірою піддаються як політичному контролю, так і політичному регулюванню. Розхитуванню інституціональних стандартів важко щось протиставити. Прикладом тому є достатньо важкий перехід від комуністичної ідеології до ідеологічного плюралізму в сучасній Україні. За даними результатів дослідження Інституту соціології НАН України, комуністична ідеологія хоча й переживає глибоку кризу в Україні, але зберігається, вона має соціальне коріння, політичні джерела та ідейні резерви відновлення. У 2004 році кількість прихильників соціалізму зросла до 25,2 %, а прихильників капіталізму зменшилася до 11,7% [367, с. 588].

Ця тенденція спостерігається й у 2005 та у 2008 роках. Поступово зростає кількість прихильників соціалістичної течії -- 12,9 % опитаних, національно-демократичної -- 10,2 %, соціал-демократичної -- 13,9 %, дещо зменшилося прихильників комуністичної ідеології -- 7,4 %. За даними цього ж опитування найменше прихильників сьогодні є у ліберальної ідеології.

Невтручання держави в економічну та соціальну сфери призвело до активізації комуністичних і соціалістичних ідей, які пропагують рівність, справедливість, соціальний захист. Ця тенденція стала наслідком слабкості політичної еліти, яка «розпочала великомасштабну лібералізацію, не маючи збалансованої програми…Реформи не були підкріплені чіткими уявленнями про принципи творення нових демократій» [124, с. 140].

Але розкол суспільства через базові цінності не можна перебороти за допомогою указів і політичних рішень. Процес відмови від колишніх цінностей і сприйняття нових для багатьох виявився болісним, що породило прагнення захищати соціалістичні цінності. У такій ситуації поки що немає реальних передумов для створення інтегральної об'єднуючої ідеології.

Помилкова інституціональна політика також деформує систему в цілому та окремі її інститути. В основі такої політики стають неадекватні підходи до мети, стратегії розвитку, шляхів досягнення національних завдань. Як влучно зауважив М. Михальченко, «…замість реальних реформ в Україні провадять самостійне життя міфи, віртуальні образи» [209, с. 65], які породжуються неадекватними ціннісними і нормативними підходами у здійсненні політичної модернізації. Реформаторській політиці бракує волі, творчого й інтелектуального потенціалу. До наслідків неадекватної політики належать ситуації, коли самі інститути з метою виживання починають адаптуватися до існуючої політики, змінюючись та породжуючи, в свою чергу, нові системи інституційних деформацій. Перероджуючись на псевдоінститути, вони створюють видимість розвитку, а на ділі вже нічого не вирішують.

Прикладом тому є політичний шлях відновлення інституціональної системи і спроба «зверху» допомогти становленню інститутів громадянського суспільства. Процеси зниження рівня життя, криміналізації, деградація й дезінтеграція соціально-політичної системи свідчать про крайню неадекватність політики викликам часу. Очевидно, що політичне керівництво не оцінило масштаби проблем і майбутніх реформ. По-перше, не були локалізовані ділянки інституціональних реформ, не забезпечена соціальна стабільність суспільства. Був узятий курс на повну зміну інституціональної системи. По-друге, швидко виявилося, що реформи ведуть до настільки глобальних структурних змін, які сама інституціональна система в жодному разі подужати нездатна. По-третє, збільшення відриву стрімко змінюваних соціальних подань від офіційної ідеології політикою гласності лише заохочувалося. Нарешті, не було вироблено модель та мету інституціональних реформ, вони постійно змінювалися залежно від соціального контексту, спростовуючи попередні плани. Словом, ознаки інституціональної реформи спостерігалися лише спочатку перебудови. Надалі інституціональні зміни зазнали невдачі й здійснювалися хаотично. Хоча в ході цього процесу був досягнутий певний консенсус у визначенні остаточних цілей і цінностей інституціональних реформ, вони виявлялися в формуванні демократичної, соціальної, правової держави, демократії, ринкової економіки й громадянського суспільства. Та їх супроводжували інституціональні перекручування. Замість виникнення системи нових інститутів, виникла «проміжна» псевдоінституціональна система між старим і новим. За минуле десятиліття вона не тільки не була демонтована, але, навпаки, стабілізувалася. Зрозуміло, що існуючий стан речей не задовольняє суспільство. Побудова ефективної інституціональної системи на даному етапі можлива тільки завдяки інституціональним реформам, спрямованим на хворобливий демонтаж системи «псевдоінститутів» і гармонізацію інституціональної системи сучасного суспільства [124, с. 36].

Одним із проявів помилкової інституціональної політики, що призвело до деформації окремих інститутів, стала корупція. У вересні 2006 року Президент України В. Ющенко схвалив своїм Указом Концепцію «На шляху до доброчесності». В ній корупція визначається як «…одна з проблем, що становить значну загрозу демократії, реалізації принципу верховенства права, соціальному прогресу, національній безпеці і становленню громадянського суспільства». У Концепції зазначається неефективність політичних заходів, які вживаються проти корупції, зростаюча толерантність суспільства до корупції. Ця проблема, безумовно не є штучною тільки для України, але ж «вітчизняна модель» має свої особливі риси у вигляді «…перманентного протистояння суспільства та влади. Відтак, громадяни намагаються вирішувати «свої права» самостійно, без посередництва бюрократичних структур» [6].

За оцінками міжнародної організації Transparency International за 2006 рік, в Україні рівень корупції зберігається достатньо високим. 66,3 % експертів цієї впливової міжнародної організації оцінюють результати боротьби з корупцією негативно. Вітчизняні експерти також відзначають підвищення рівня корупції в Україні з 7,2 балів у 2005 році до 8,2 у 2007 році (за 10 бальною шкалою). У 2008 році, за даними цієї ж організації, Україна посідала 134 місце (індекс 2,5) за рівнем корупції, серед 180 країн. Рівень сприйняття корупції визначається індексом за шкалою від 0 до 10 (0 -- найвищий рівень, 10 -- найнижчий), який вимірюється за опитуваннями експертів та представників ділових кіл. «Протидія корупції потребує наявності жорсткого контролю з боку парламентів, правоохоронних органів, незалежних засобів масової інформації та сильного громадянського суспільства», -- заявила один із експертів, пані Лабелль. «У випадку, коли такі інститути недостатньо сильні, корупція виходить із-під контролю, що приводить до жахливих наслідків для пересічних громадян, а в більш широкому сенсі й для принципів справедливості та рівності у суспільстві» [5].

Тому протидія корупції стає стратегічною метою розвитку держави. 61% громадян вважають, що боротьба з корупцією є прерогативою Президента України, 42,3% -- Верховної Ради України, 38,2% -- Прем'єр-Міністра та Уряду, 37% -- міліції та прокуратури. Водночас, лише 11% поінформовані про президентські антикорупційні заходи, які практично невідомі широкому загалу. Найефективнішими, на думку респондентів, є антикорупційні заходи, що здійснюються місцевою владою та представниками громадськості [361, с. 124].

Одним із ефективних засобів протидії корупції є залучення потенціалу інститутів громадянського суспільства. Основними формами участі громадських організацій в антикорупційних заходах є моніторинг діяльності органів влади. Головною метою моніторингу є забезпечення підзвітності уряду та бізнесових структур перед громадянами. Об'єктом моніторингу може виступати широке коло суб'єктів структури виконавчої влади, приватні та фінансові установи, політичні партії, парламент, судові органи. Серед заходів щодо захисту прав та свобод громадян -- упровадження механізмів та каналів подання скарг до органів державної влади. Досвід країн з усталеною демократичною системою свідчить, що даний вид діяльності дозволяє посилити вплив громадян на процедури прийняття рішень органами влади, створити сприятливе інформаційне поле та тиск на владу з боку засобів масової інформації, підвищити рівень довіри населення до власної спроможності захисту прав і свобод.

Ефективними формами діяльності інститутів громадянського суспільства є забезпечення інформаційної відкритості про стан корупції та результативність антикорупційних заходів, виявлення конкретних випадків корупційних дій, організація просвітницької роботи з населенням.

В Україні вже активно функціонує чимала кількість неурядових організацій, сфера діяльності яких так чи інакше пов'язана із питанням протидії поширенню корупції. Майже 60 % організацій окреслили основним напрямом своєї діяльності сектор права людини. 58% організацій працюють у сфері громадянської освіти населення і 42% - у сфері політики та законодавства. Найбільш поширеним видом діяльності громадських організацій є поширення інформації (81%) та захист прав та інтересів населення (68%) [361, с. 126].

Основними напрямами антикорупційної діяльності, в яких беруть участь вітчизняні неурядові організації, є проведення просвітницької роботи серед населення (81%), захист прав громадян (72 %), представлення та захист громадських інтересів (69%), залучення громадян до участі у процесах прийняття політичних рішень (63%), аналіз законодавства та розробка рекомендацій щодо його вдосконалення (51%), моніторинг діяльності влади (48%). Разом з тим, ефективність антикорупційних акцій, організованих суб'єктами громадянського суспільства в Україні, залишається на низькому рівні. Лише 11,4% респондентів підтвердили свою обізнаність у таких заходах. Серед головних перешкод, які ускладнюють ефективний вплив громадянського суспільства в означеній сфері, є брак матеріальних ресурсів (77% опитаних) та перешкоджання з боку влади (43%) [361, с. 128].

Суттєвим кроком є залучення інститутів громадянського суспільства та представників громадськості до реалізації державної політики щодо протидії корупції. Для цього потрібне посилення впливу інститутів громадянського суспільства на процес прийняття рішень органами державної влади через чітке визначення порядку їх участі та повноважень у заходах протидії та запобігання корупції [106].

Одним із прикладів наслідків неадекватної політики інститутів є діяльність деяких неурядових асоціацій, які переслідують тактику одержання спеціальних привілеїв для задоволення приватних інтересів. Громадянське суспільство може зменшувати рівень демократії в управлінні, якщо його втручання не досить продумане в проекті, або в реалізації. Демократія може постраждати, якщо інститути державної влади недостатньо налаштовані на зворотний зв'язок з громадянським суспільством. Негативні наслідки для демократії тягне асиміляція громадських елементів, які можуть втратити свої задекларовані позитивні можливості щодо стимуляції дебатів та свободи думки. Громадянське суспільство може продукувати або навіть збільшувати структурну нерівність і привілеї, пов'язані з класом, національністю, статтю, релігією та іншими ознаками. Також воно може відображати інтереси вузького прошарку еліти, а громадська діяльність буде потерпати від недемократичних методів, внаслідок браку внутрішньої демократії в громадському секторі.

Однією з причин інституційних деформацій громадянського суспільства в сучасній Україні є залежність неурядових організацій від західних донорів. З одного боку, західна інтелектуальна і фінансова підтримка, що була надана через цілу низку донорських структур для розвитку в Україні інститутів громадянського суспільства, розширення мережі неурядових організацій й удосконалення місцевого самоврядування -- це неоціненний унесок західних країн у формування громадянського суспільства на пострадянському просторі.

Проте не можна заперечувати й негативні аспекти західного фінансування. Як відзначається в дослідженні Фонду «Європа ХХІ», гранти забезпечують громадським організаціям незалежність від місцевої влади, але одночасно ці організації знаходять іншу залежність -- від свого спонсора. Донори визначають суми, терміни виконання проектів та перелік організацій, яким виділяти гроші. Як приклад, є кілька типів грантів для аналітичних центрів: створення чи адаптація методики аналізу процесів, законопроектів тощо; безпосереднє проведення моніторингів, експертиз законопроектів, постанов і рішень влади, що порушують права громадян; моніторинг засобів масової інформації та порушень прав громадян; організація громадських слухань. Це «стимулює» громадські організації прискіпливо шукати порушення прав громадян з боку влади. Таким чином, з одного боку, донори стимулюють громадську активність і сприяють неурядовим організаціям у їхній лобістській діяльності щодо захисту інтересів своїх членів. А, з іншого, донори опосередковано сприяють формуванню негативного образу влади. Основний акцент ґрантодавці роблять на вияв негативів, а не на пошук конструктиву, досягнення консенсусу.

Причиною деформацій інститутів громадянського суспільства також є подекуди низький професійний рівень певної частини їх співробітників і активістів. Частіше «бурхливу» діяльність імітують для заробітків шляхом одержання спонсорської та донорської допомоги. Зрозуміло, про сприяння переходу України до демократії мова навіть не йде. Є неурядові організації, які одним лише фактом свого існування, дискредитують «третій сектор». Іноді деякі з них, «відпрацьовуючи» ґрантову допомогу, проводять «дослідження», моніторинги, громадські кампанії, що не відповідають не тільки елементарним професійним стандартам, але й не мають практичного значення. У той же час ці організації жадають від держави негайного врахування своїх «досягнень» і прийняття владою відповідних рішень.

Частина аналітичних неурядових організацій проводить досить ґрунтовні дослідження у вузьких сферах (комерційне право, боротьба і профілактика онкозахворювань, освіта тощо). Результати їхніх досліджень досить цікаві, проте зовсім відсутні рекомендації. Тобто, такі громадські організації не мають подібного досвіду. Деякі інші неурядові організації, навпаки, звертають увагу на форму презентації своїх матеріалів, однак їхні рекомендації абсолютно неадекватні сучасній ситуації. Наприклад, так було щодо застосування досвіду бразильського «бюджету участі» (формування місцевих бюджетів шляхом громадських слухань) у м. Києві. Проект виявився цікавим, але нереальним в наших умовах. Таким чином, влада не одержала відповідей на поставлені питання, а недержавні організації спрацювали вхолосту.

Проявом деформації громадянського суспільства в Україні є створення самими інститутами громадянського суспільства механізмів протидії штучній політизації неурядових організацій, перетворення у залежні організації від зовнішнього фінансування. Це передбачає розуміння й сприяння з боку державних органів, залучення засобів масової інформації, громадянської освіти та просвіти населення. І нарешті, саме суспільство повинне створити умови, щоб фінансування організацій громадянського суспільства здійснювалося з внутрішніх джерел, а не з-за кордону. За таких умов Україна має можливість уникнути деформацій у становленні громадянського суспільства.

Для подолання деформацій інститутів громадянського суспільства необхідні зусилля та дії усіх суб'єктів, причетних до становлення громадянського суспільства. Їх треба спрямувати на формування відкритості та прозорості діяльності органів державної влади та інститутів громадянського суспільства. Слід провести чіткий розподіл повноважень та вільний доступ громадян та інститутів громадянського суспільства до органів публічної влади та до участі у процесі прийняття рішень.

Засадами, які можуть сприяти формуванню стабільної взаємодії органів державної влади та інститутів громадянського суспільства, є відкритий та збалансований механізм прийняття рішень та прозорість їх прийняття. Також це -- забезпечення ефективного доступу громадян та інститутів громадянського суспільства до повної інформації щодо діяльності та рішень органів державної влади. Зрештою, забезпечення громадського контролю за діяльністю як органів державної влади, так і окремих посадових осіб та їхня підзвітність перед громадянами.

Основним принципом організації влади та розподілу повноважень між її структурними складовими та рівнями має стати дотримання принципу субсидіарності. Одним із засадничих принципів стабільності між владою та інститутами громадянського суспільства є їх активна участь на всіх етапах підготовки, ухвалення та впровадження рішень органів публічної влади. Також необхідністю стає формування системи соціального партнерства та децентралізація надання соціальних послуг.

Запровадити необхідні параметри громадянського суспільства можна при наявності політичної волі керівництва держави. Із власного досвіду громадяни мають зрозуміти важливість підвищення культури діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування, яка б ґрунтувалася на ліберальних та демократичних цінностях, що важливо в процесі політичної модернізації. Визначальними кроками на цьому шляху можуть бути формулювання національної стратегії сприяння становленню громадянського суспільства. Вона полягає в доопрацюванні та прийнятті законодавчої бази, яка б трансформувала декларативні положення в зрозумілі законодавчі документи та практичні нормативні акти. Інакше громадянське суспільство не зможе повною мірою оцінити свою користь, перспективи діяльності, механізми взаємодії з владними структурами.

Такий шлях є досить довготривалим і починати його необхідно з аналізу політики та правових актів з напрацюванням законодавчої бази та її прийняттям. Необхідним також є створення спеціального владного органу вищого рівня для реалізації політики уряду щодо сприяння становленню громадянського суспільства. Проведення широкої кампанії консультацій з організаціями громадянського суспільства й напрацювання угоди між урядом і громадськими інститутами, де визначаються взаємні права та відповідальність сторін за розвиток держави, надання доступу організацій громадянського суспільства на конкурентних конкурсних засадах для реалізації державних соціальних та гуманітарних програм поряд з бюджетними організаціями. Лише у випадку створення системних умов існування громадянського суспільства воно стане чинником вирішення поточних завдань.

Інституціоналізація громадянського суспільства як процес, що визначається розвитком кількісно-якісних ознак у формуванні інститутів, соціально-політичною мобілізацією та громадянською участю в плані поширення демократичних цінностей і норм, становить значний інтерес для науковців з точки зору чинника формування демократичної політичної стабільності. Розвиток інституціоналізованого громадянського суспільства, що триває в Україні, будучи визначальною ознакою й метою політичної модернізації, детермінує забезпечення демократичної політичної стабільності як системи зв'язків між різноманітними політичними суб'єктами, якій властива демократична цілісність і функціональна дієздатність.

Вирішення даної теоретичної і практичної проблеми має задовольнити існуючу суспільну потребу в пошуку механізмів і напрямків демократичного стабілізаційного потенціалу громадянського суспільства як рівноправного партнера політичних інститутів, зокрема, держави. Адже за роки незалежності в сучасній Україні приділено значну увагу дослідженню теоретичних і прикладних аспектів формування інститутів громадянського суспільства, яке є основою держави, а його становлення відбувається з утвердженням останньої, але комплексне дослідження його демократичної стабілізаційної здатності поки що залишалося поза увагою науковців. Відсутність певних теоретичних підходів гальмує подальший демократичний розвиток політичної системи, її інститутів та не сприяє встановленню стабільності, яка є вкрай важливою для всіх сфер життєдіяльності суспільства.

Вітчизняна політична наука має давати відповіді на такі гострі суспільні питання, тим самим вона буде виконувати своє безпосереднє призначення. Невиконання державними інститутами своїх безпосередніх функцій по забезпеченню соціально-економічного, духовного розвитку суспільства, політичні дисфункції призвели до руйнівних процесів уже здобутих демократичних досягнень. Уникненню їхнього загострення мають посприяти подальші дослідження різних аспектів проблеми громадянського суспільства і його провідній ролі в підтримці функціональності політичної системи.

Розділ 3. Політична культура як чинник демократизації держави і суспільства

У процесі формування і розвитку громадянського суспільства та соціальної демократичної, правової держави в сучасній Україні надзвичайно важливого значення набувають політична свідомість і політична культура. Дослідження їхньої ролі й особливостей є найважливішою умовою формування ефективної політики, спрямованої на розв`язання основних завдань, які стоять сьогодні перед державними інститутами та громадянським суспільством. Велика кількість прогресивних політичних рішень, законів і програм залишаються невиконаними, оскільки не проходять політичної експертизи і, зокрема, не враховують існуючий рівень політичної свідомості та політичної культури населення. Зазначена ж якість суспільства і держави можлива за умови, коли найширші верстви населення усвідомлять і сприймуть необхідність їх формування як свій безпосередній громадянський обов`язок. Тільки тоді вони зможуть захищати і розвивати новий рівень життя.

Водночас громадянське суспільство, з одного боку, розкріпачує людину, робить її вільною у своєму волевиявленні, економічних уподобаннях, а з другого, диференціює людей, розвиває соціальну нерівність. Подолати цю суперечність можна лише шляхом розвитку політичної свідомості та політичної культури, консенсусу між різноманітними політичними інститутами.

В умовах громадянського суспільства, ринкових відносин різко підвищується попит на інтелект, культуру громадян. Лише завдяки їм якнайповніше реалізується конкретна особистість, з`являються нові інститути громадянського суспільства, де громадянин може реалізувати свої докорінні інтереси, потреби тощо. А це, в свою чергу, зміцнює державу, її політичні інститути.

Громадянське суспільство розширює правовий статус особистості, для реалізації якого потрібно формувати політичну свідомість і культуру, щоб громадянин усвідомив не лише свої права, а й обов`язки, та докладав певні зусилля для їх практичної реалізації. Громадянське суспільство формує владні політичні інститути, засновані на повазі до людини. Воно вимагає й від громадянина певної поваги до влади, а це потребує культури, свідомості.

У змістовному відношенні більшість дослідників розглядають політичну свідомість як багатопланове, неоднорідне, «пульсуюче», внутрішньо суперечливе, багаторівневе утворення, що в загальній формі відображає ступінь знайомства суб`єкта з політикою і раціонального до неї відношення.

У гносеологічному плані політична свідомість тісно пов`язана з іншими основоположними політологічними поняттями та категоріями, а саме: з політичною культурою - генетично політична свідомість є її похідним, вищим рівнем і одночасно, в розвинених формах політичної культури, її стрижневим компонентом; з політичною поведінкою (політична свідомість виступає як раціональна основа суб`єктивних механізмів такої поведінки); з політичною системою суспільства - політична свідомість є її суб`єктивним фундаментом, людською основою.

Традиційне розуміння політичної свідомості ще не так давно зводилося до того, що це одна з форм суспільної свідомості, яка характеризується відносною самостійністю, отже специфічними структурами та функціональними характеристиками: це активне, творче усвідомлення суб`єктами політики сфери політичної дійсності, перш за все, політичних проблем, інтересів і цінностей, які виступають як сукупність відповідних політичних знань, уявлень і оцінок, система духовних засобів відношення соціальних суб`єктів до сфери політики, а також до свого місця і ролі в політичному житті.

У загальноприйнятій світовій традиції політична свідомість розглядається в ширшому контексті, як уся сукупність психічного відображення політики, як її суб`єктивний компонент, що виявляє себе на різних рівнях, у різних ситуаціях [257, с. 303].

На формування і розвиток політичної свідомості впливає суспільна діяльність соціальних суб`єктів у процесі їхньої праці та спілкування. Тому політичну свідомість розглядаємо як складову частину соціальної активності людини, важливий чинник самопросування і саморозвитку громадянського суспільства. Політична свідомість - це розуміння суспільством самого себе як політичної цілісності. Але політична свідомість здатна також активно впливати на політичне життя, а через нього - на всі сфери суспільного життя, визначати спрямованість політичної діяльності соціальних спільностей і окремих людей. Тому в практиці управління суспільно-політичними процесами важливо досліджувати і враховувати стан політичної свідомості як суспільства в цілому, так і його окремих груп, громадян, намагатися узгодити їхні інтереси і досягти консенсусу в політичних позиціях, сприяти формуванню такої свідомості, яка б адекватно відображала потреби соціального прогресу в країні.

У політичній свідомості народу України, який нещодавно здобув незалежність і формує свою державність, відбулися певні зрушення. Вона визначається сьогодні не лише реформуванням політичних інститутів та процесів, розвитком демократії, гласності, формуванням громадянського суспільства, правової держави, гострою боротьбою з тоталітарними проявами з боку окремих політичних суб`єктів тощо. Політична свідомість значною мірою активізована тривогою за кризовий стан в усіх галузях економіки і соціальної сфери, загостренням світових глобальних проблем, падінням моральних цінностей, зростанням злочинності, нездійсненними очікуваннями, які формувалися протягом кількох десятиліть, тривогою за долю демократії.

Значний вплив на політичну свідомість справляють і такі чинники, як регіональні, демографічні тощо. В країні набувають поширення регіональні суперечності, які не завжди відбивають реальний стан речей, а, здебільшого, випливають із бажання мати «свою самостійність», незважаючи на можливі наслідки. У свідомості деяких громадян дедалі формується розуміння щодо неможливості консенсусу, зокрема, між західним і східним регіонами тощо.

Політична нестабільність, викликана зміною соціально-економічної формації та форм власності на засоби виробництва, що супроводжується спадом в економіці, загального рівня життя людей, безпосередньо впливає на фізичне і духовне здоров`я народу, спотворює його політичну свідомість. Так, в країні стрімко зросла смертність, за критичну межу впала народжуваність. Зокрема, якщо в 1992 році природний приріст населення складав мінус 3,7%, то в 1993 році він уже підвищився до 5,4%, тобто на кожну тисячу населення тільки за один рік поменшало більш як на п`ять чоловік. На 1 липня 2004 р. коефіцієнт природного приросту населення складав мінус 7,6%. На 1 жовтня 2009 р. в Україні, за оцінкою Держкомстату України, проживало 46011,3 тис. осіб. Упродовж січня-вересня 2009 р. чисельність населення зменшилася на 132,4 тис. осіб, що у розрахунку на 1000 жителів становило 3,8 особи [280].

На політичну свідомість людей накладають відбиток і соціокультурні чинники. Це, з одного боку, глибока прихильність більшості населення загальним демократичним цінностям, що виробило людство; нетерпимість до інакомислення, схильність до авторитарності, егалітаризму, орієнтація на уряд щодо поліпшення особистого добробуту і т. ін. З іншого боку, це політичне послаблення соціалістичних цінностей в системі соціальної орієнтації частини населення, а з часом їхнє беззастережне, навіть войовниче, заперечення містицизму, проникнення з-за кордону нетрадиційних для України віросповідань та впливу квазі-релігійних угруповань на порушення чинного законодавства, на шкоду здоров`ю людей. Неприйняття таких «цінностей» певними групами народу поставило їх у становище своєрідної духовної опозиції. Невдалі спроби інтегрування з нашим «перелицьованим» суспільством, з одного боку, та втома від безплідної боротьби за сприятливі зміни і розчарування у політичних засобах розв`язання соціально-економічних питань, з іншого, штовхають певні суспільні групи, а, особливо, найбільш вразливу - молодь, на шлях втечі від суворих реалій світу, спроби знайти заспокоєння у сповіданні псевдорелігійних культів та вчень неомістичних сект.

Формування політичної свідомості становить собою усвідомлення суб`єктами реальних процесів політичного життя через сприйняття своїх інтересів і ціннісних орієнтацій. Цим немов би встановлюються межі адекватності відображення політичного буття в політичній свідомості. Чим повніше й глибше інтереси й ціннісні орієнтації даної соціальної спільності, групи, особистості фіксують в собі потреби суспільного прогресу, тим більше і всебічно відображається політичне життя в політичній свідомості.

Зміст політичної свідомості детермінується також національними інтересами, які за певних історичних умов здатні домінувати над загальнолюдськими тощо. Про це свідчить, зокрема, зростання національної самосвідомості різних прошарків населення нашої республіки.

Деформаціям політичної свідомості сприяють і відповідні дії, особливо анархічного плану. Зростають ворожі настрої, порушується правопорядок, не виконуються закони, висуваються вимоги до розпуску певних владних структур, зміщення посадових осіб тощо. Подолати зазначені деформації можливо шляхом підвищення політичної і правової свідомості, ознайомлення людей з своїми правами та обов`язками тощо.

Поняття «політична свідомість» застосовується вже досить тривалий час у різних галузях суспільствознавства, однак соціально розробляється в основному в рамках поведінкового напрямку в політології. Воно набуло особливої популярності в середині ХХ століття, коли виявилася обмеженість ортодоксальної біхевіористської течії і з`ясувалося, що розуміння політичної поведінки, і, ширше, динаміки політичних процесів взагалі вимагає уваги до таких «незалежних перемінних», як політична свідомість і вся психічна сфера суб`єкта цієї поведінки.