Громадянське суспільство та політична культура: теоретичнийі прикладний аспекти

Размещено на http://www.allbest.ru/

Монографія

Громадянське суспільство та політична культура: теоретичнийі прикладний аспекти

Г. П. Щедрова

Луганськ

2009

Рекомендовано до друку Вченою радою Східноукраїнського національного університету імені Володимира Даля (протокол №2 від 30 жовтня 2009 р.) громадянське суспільство правовий свідомість

Рецензенти:

Токовенко О. С., доктор філософських наук, професор, член-кореспондент Української академії політичних наук, декан соціально-гуманітарного факультету Дніпропетровського національного університету імені Олеся Гончара

Новакова О. В., доктор політичних наук, професор кафедри політології Східноукраїнського національного університету імені Володимира Даля

У монографії представлено результати комплексного дослідження громадянського суспільства та політичної культури за роки незалежності сучасної України. На великому фактичному матеріалі, у тому числі вперше залученому до наукового обігу, розкривається природа, зміст і характер еволюції громадянського суспільства і держави в процесі демократичного транзиту.

Видання розраховане на політологів, істориків, викладачів і студентів вищих навчальних закладів освіти.

ЗМІСТ

ВСТУП

Розділ 1. ГРОМАДЯНСЬКЕ СУСПІЛЬСТВО ЯК ВИКЛИК ЦИВІЛІЗАЦІЙНОГО РОЗВИТКУ

Розділ 2. ДЕРЖАВА І ГРОМАДЯНСЬКЕ СУСПІЛЬСТВО В ПОШУКУ РІВНОПРАВНОГО ПАРТНЕРСТВА

Розділ 3. ПОЛІТИЧНА КУЛЬТУРА

ЯК ЧИННИК ДЕМОКРАТИЗАЦІЇ ДЕРЖАВИ І СУСПІЛЬСТВА

ДЖЕРЕЛА

ВСТУП

Україна здобула незалежність і розбудовує свою державність. Шлях побудови й утвердження державної незалежності нелегкий, суспільство переживає серйозні випробування і надалі його чекає копітка напружена робота. Цей шлях Україна почала торувати в умовах глибокої кризи, що охопила всі сторони життєдіяльності суспільства. Отже, найважливішими завданнями сучасності стало відновлення громадянського суспільства і створення правової держави, формування політичної культури громадян. Без розв'язання зазначених політичних і правових проблем, без усвідомлення кожним громадянином необхідності цієї велетенської роботи, неможливий позитивний результат суспільного розвитку. В цих умовах різко зростає роль громадянського суспільства як чинника розвитку політичної свідомості та культури громадян. Вона має виробити оптимальний механізм впливу на суспільну свідомість взагалі і політичну, зокрема, зробити своїх громадян зацікавленими співучасниками політичного процесу.

Україна в своєму розвиткові робить стрімкий історичний і політичний поворот, вистражданий багатьма поколіннями. Рішуче позбавляючись від тоталітаризму, вона вибрала своїм орієнтиром інший тип суспільного устрою, в центрі якого має постати конкретна людина з усім розмаїттям своїх проблем. Ії однаково зачіпає все, що відбувається в політичній, економічній, соціальній та духовній сферах. Вона не може сьогодні бути щасливою, бо несе значні соціально-економічні та психологічні втрати. Усі ці чинники важливі водночас, усі вони однаково впливають на формування політичної культури громадян. Тому вони повинні бути своєчасними, сповненими ідеї гуманізму й динамічними в застосуванні. На це і має бути спрямована діяльність держави і громадянського суспільства.

Від рівня політичної свідомості громадян, їхньої громадянської культури, від розуміння ними політичних процесів в країні залежить розв'язання головного питання: куди рухається Україна, чи буде вона просуватися шляхом демократії, свободи і правди, чи втратить надбане від свого невміння скористатися наданою історичною можливістю.

Аналіз суспільної свідомості свідчить, що сьогодні вона є складною і суперечливою як ніколи. Відбиваючи соціальні процеси і впливаючи на них, політична свідомість ще не зробила свого остаточного вибору - вона рухається і праворуч, і ліворуч. Певні політичні сили завжди використовують це на свою користь. Тому бездіяльність держави може обернутися бідою для неї самої. Держава, суспільство, коли вони започатковують велику справу, повинні починати з вивчення людини, не вигаданої, не ілюзорної, а реального громадянина реального суспільства з усіма притаманними йому позитивними рисами і вадами. Бо, як відомо, розробляють суспільні стратегії політики, держава, а втілюють у життя - прості люди, громадяни. Це положення має стати важливим чинником у досягненні якісно нового стану української державності.

У різні часи проблема громадянського суспільства, правової держави, взаємодії між ними привертала увагу вчених, політиків. В історичному контексті можна вказати на успіхи у вивченні зазначених феноменів. Значний внесок у їхнє дослідження зробили Арістотель, Н. Макіавеллі, Ж.-Ж. Руссо, Г. В. Ф. Гегель, М. Грушевський, В. Корецький та інші дослідники.

Уперше термін «громадянське суспільство» було використано в XVI ст. в коментарі до «Політики» Арістотеля. Ідея громадянського суспільства як суверенного народу виникла ще за античних часів. І кожна епоха внесла свій доробок у вивчення цього феномена, але й досі спостерігаємо великий спектр поглядів і оцінок. Дискусійними залишаються питання про походження, історичні долі та хронологічні рамки громадянського суспільства. Наводяться докази того, що в сучасних умовах зникли межі між громадянським суспільством і державою, що держава втручається у розв'язання всіх фундаментальних проблем. Існує також точка зору, згідно з якою громадянське суспільство взагалі ототожнюється з людським суспільством. Уявляється все ж, що про громадянське суспільство як таке доцільно говорити лише з моменту появи громадянина як самостійного індивіда, що усвідомлює себе індивідуальним членом суспільства, наділеного правами і свободами, а також моральною відповідальністю за свої дії.

Майже до XVIII ст. громадянське суспільство і політична держава являли собою, по суті, взаємозамінні терміни. Дж. Локк, І. Кант використовували їх як синоніми. Актуальними є ідеї Ж.-Ж. Руссо, згідно з якими законну силу має лише та система правління, що заснована на участі кожного громадянина у владних відносинах, на безперечному повновладді народу. Щодо побудови української державності, то ці теоретичні розробки набудуть належного значення лише за умов урахування менталітету українського народу. Їх поступово розробляють науковці, але складність полягає в тому, що процес часто відбувається в кризових умовах, тому будь-які помилки, особливо політичного характеру, вкрай небажані. Дієвість побудови держави має бути забезпечена спільними діями теоретиків, політиків і практиків. Усвідомлення всіма політичними інститутами єдності трьох ланок - політичної теорії, практики та політичної емпірії для вироблення механізмів розв'язання проблем громадянського суспільства, правової держави, їхнього впливу на свідомість громадян, політичну культуру є актуальним дослідженням.

На фоні цих процесів важливою для вивчення окреслюється також проблема пробудження свідомості національної індивідуальності. Слід вивчити, як зберігалася національна свідомість в українців за часів тоталітаризму та як її зберегли українці за межами своєї держави. Звичайно, що громадянське суспільство, держава, а також найважливіші їх інститути створювалися для досягнення гармонії між різними соціальними силами та інтересами. Але це завжди ставало недосяжним ідеалом. Знайти шляхи наближення до цього ідеалу - теж завдання політичної науки і практики, розв'язання якого буде свідчити про рівень цивілізованості суспільства.

Безпосередньо розробка проблеми громадянського суспільства не здійснювалася майже до другої половини 70-х років ХХ-го століття. Відбулася підміна понять: під суспільством взагалі малося на увазі, насамперед, громадянське суспільство. Відродження інтересу до цієї проблеми в західній науці припадає на другу половину 70-х і на 80-ті роки ХХ-го століття, коли позначився перехід до демократії.

Наявний помітний успіх і в вивченні різних аспектів суспільної свідомості та її форм, таких як політична, економічна, правова тощо. До цієї проблеми можна віднести праці К. Гаджиєва, Б. Грушина, Ф. Константинова, В. Мшвенієрадзе, П. Сергієнка, Б. Чагіна та ін.

Теоретичні та методологічні питання функціонування та суті політичної свідомості, її структури і взаємозв'язку з іншими формами суспільної свідомості висвітлюються в працях Е. Баталова, В. Келле, М. Ковальзона, Т. Кукси, О. Уледова, Г. Шахназарова та інших авторів.

Взаємодію політичної свідомості з політичними відносинами і політичною дійсністю в суспільстві у своїх працях аналізують Н. Кейзеров, А. Чередниченко та ін.

Останнім часом стосовно діяльності держави щодо впливу на політичну свідомість громадян проведені соціологічні, політологічні дослідження; організовані науково-практичні конференції, «круглі столи», йде дискусія в науковій та публіцистичній літературі.

Якісно новий стан розвитку України передбачає суттєве поглиблення теоретичних розробок проблем формування і взаємодії громадянського суспільства і правової держави, ролі в цьому процесі політичної свідомості громадян та механізму держави, що впливає на її розвиток. Автор намагається здійснити таке дослідження, яке б спиралось на попередні висновки, політичні ідеї минулого, котрими не скористалися держава та суспільство, а також на сучасні оцінки і підходи, об'єктивний політологічний і філософсько-соціологічний аналіз реальних політичних процесів.

У монографії аналізуються складні негативні явища, що передують створенню правової держави й відновленню громадянського суспільства, утворенню механізму впливу держави на розвиток політичної культури громадян. Йдеться про ідеологічні штампи, відчуженість громадян від владних відносин, втрату громадянської і політичної індивідуальності, конформізм, нігілізм. Автор намагається з'ясувати причини цих негативних явищ і сутність їх виявлення в наш час.

Головною метою дослідження є концептуальне осмислення складного, суперечливого процесу формування громадянського суспільства, його інституціоналізації, впливу на створення і збереження демократичної політичної стабільності, діяльності держави з розвитку політичної свідомості та культури громадян України. За допомогою політологічних знань, політичних і соціальних досліджень аналізуються основні тенденції і суперечності розвитку правової держави, причини перешкод на шляху до неї, а також чинники виявлення політичної відчуженості громадян, які, в свою чергу, негативно впливають на становлення правової держави.

Головними завданнями монографії є такі:

· характеристика громадянського суспільства та правової держави, виявлення їхнього взаємовпливу;

· аналіз теоретичних та методологічних аспектів;

· виявлення і теоретична реабілітація незаслужено забутих ідей філософії політики в її діяльному виявленні, що суттєво збагачують арсенал методологічних положень теорії діяльності держави;

· виявлення стану політичної свідомості громадянського суспільства, тенденцій її розвитку, взаємовпливу з іншими формами суспільної свідомості;

· аналіз проблем, що виникають на шляху формування політичної культури суспільства.

Методологічною основою праці є досягнення світової суспільно-політичної думки, що містять у собі твори прогресивних політологів, соціологів, філософів, просвітителів; державні документи, законодавчі акти, Декларація і Акт про незалежність України, а також політологічні та соціологічні дослідження.

Здійснений автором аналіз процесів, що відбуваються в Україні, зокрема в галузі політичної діяльності, висновки й оцінки, зроблені ним, безперечно, являють собою практичну значущість для тих сил, що поставили за мету дійсне оновлення українського суспільства, позбавлення його від тоталітаризму, командно-адміністративної системи.

РОЗДІЛ 1. ГРОМАДЯНСЬКЕ СУСПІЛЬСТВО ЯК ВИКЛИК ЦИВІЛІЗАЦІЙНОГО РОЗВИТКУ

З початку незалежності в Україні активно дискутується питання про громадянське суспільство і його зв'язок з правовою державою. В підході до цієї проблеми існує значний спектр поглядів і оцінок. Дискусійним залишається питання про походження, історичну долю і хронологічні рамки громадянського суспільства. Частина дослідників дотримується думки, що сама ідея громадянського суспільства як незалежного від держави утворення доцільна лише щодо ранньої, «ліберальної» стадії розвитку капіталізму.

На підтвердження цієї тези наводяться докази того, що в сучасних умовах межі між громадянським суспільством і державою майже зникли, що держава по суті втручається в розв'язання всіх фундаментальних економічних і соціальних проблем. Інші дослідники взагалі ототожнюють громадянське суспільство з людським суспільством. Думка про те, що суспільство як таке розвивалося разом з державою, сама по собі вірна і не викликає сумніву. Але це не дає права змішувати категорію «суспільство» як людську спільність взагалі з категорією «громадянське суспільство» як історичним феноменом, що виник на конкретному етапі розвитку людського суспільства в західній цивілізації.

На нашу думку, говорити про громадянське суспільство можна лише з моменту появи громадянина як самостійного індивіда, що усвідомлює себе повноправним членом суспільства, наділеним правами і свободами і, водночас, моральною та іншою відповідальністю за свої дії.

Поняття «громадянське суспільство» сягає своїм корінням в ідеї поліса Арістотеля (громадянське суспільство), societas civilis Ціцерона та ідеї природного права. Громадянське суспільство і держава представляли собою, по суті, взаємозамінні терміни. Дослідники політичних теорій давньої Греції визнавали, що у цих мислителів політичне (або роlitіке) обіймало всі важливі сфери життя суспільства: сім'ю, релігію, освіту, художню культуру, мистецтво тощо. Бути членом роlitіке означало бути громадянином - членом і, таким чином, зобов'язаним жити і діяти за законами, а також не завдавати шкоди іншим громадянам.

Такий підхід зберігався майже до XVIII сторіччя. Симптоматично, що навіть Дж. Локк використовував поняття «громадянське суспільство» і «держава» як взаємозамінні. У І. Канта аналогічні поняття виступають також як синоніми. Особливо їх злитість помітна у Ж.-Ж. Руссо. Відомо, що Руссо є одним із засновників ідеї народного суверенітету і найширшої демократії. Згідно з його поглядами, законну силу має лише та система правління, яка заснована на участі кожного громадянина у владних відносинах, на безперечному повновладді народу. Виходячи з цього, він відкидав принципи представництва, оскільки тут громадянин передоручає свою долю іншій особі і тим самим позбавляється свого права дійсного правомірного громадянина. В цьому він вбачав сутність sосіetе сіvіlе або громадянського суспільства - держави [419, с. 20].

Разом із тим, перехід від середньовіччя до Нового часу ознаменував визрівання громадянського суспільства і, відповідно, формування усвідомлення різниці між ним і власне державними інститутами. Великого значення з цієї точки зору мав розвиток у той період ідеології національної держави, яка прийшла на зміну роздробленості середньовічних держав. У XIV столітті з падінням імперії Гогенштауфенів в Європі починає пробуджуватися свідомість національної індивідуальності і, відповідно, народжуватися ідея національної держави, яку розробляло не одне покоління вчених, політиків-практиків. Спочатку європейська суспільно-політична думка в особі Ж. Бодена, Т. Гоббса, Б. Спінози та ін. описувала державу як інститут, покликаний радикально перебороти природний стан, який одні (наприклад, Т. Гоббс) оцінювали як стан війни всіх проти всіх, а інші (Ж.-Ж. Руссо) - як стан ідилічної гармонії. З цієї точки зору суттєву роль відіграла також розробка ідеї державного суверенітету замість положення, при якому кожний феодал уважав себе повновладним сувереном. Відомий французький публіцист періоду релігійних війн Ж. Боден, який виклав цей принцип, уважав головною ознакою держави -суверенітет. На його думку, держава - є право суверенної влади над усіма членами суспільства і всім тим, що їм належить. Держава утворюється тоді, коли різні члени спільності об'єднуються під єдиною вищою владою. Утворене на цих засадах громадянське суспільство оцінювалося як еквівалент держави та її законів. Як уважав Руссо, загубивши свою природну свободу, люди, боячись втратити свої природні права, уклали суспільний договір, який міг би забезпечити «таку форму асоціації, яка захищає всією загальною силою особистість і майно кожного з членів асоціації і завдяки якій кожен, об'єднуючись з усіма, підкорюється, однак, тільки самому собі і залишається вільним» [311, с. 161--162].

Але сама концепція індивідуалізму, розроблена Т. Гоббсом, Дж. Локком, Ж.-Ж. Руссо, Ш. Монтеск'є та ін., ставила питання про свободу особистості як громадянина суспільства, незалежного від держави. Внаслідок цього традиційна концепція, особливо з другої половини XVIII ст., почала переглядатись. Це все виразніше стало відображатися в традиції, представленій Дж. Локком, А. Фергюсоном, С. Пуфендорфом, І. Кантом та ін. Слід зазначити, що ця традиція випливала з визнання факту існування суспільства вже в природному стані. Так, на думку Дж. Локка, суспільство передує державі, воно існує «за природою», держава ж становить собою «нове тіло» з комплексом прав, які переважають права окремих осіб, що становлять його. Держава утворюється на засадах, які існують у природному стані суспільних відносин. Коли якимось чином уряд знищується, то суспільство залишається з усіма своїми природними законами і правами. Народ, що становить суспільство, є сувереном, і хоча з утворенням держави суверенітет суспільства переходить до неї, вона не може повністю поглинути суспільство. У представників цієї традиції держава приходить не на зміну суспільству, а покликана керувати ним, держава - це інструмент суспільства, за допомогою якого вона актуалізує себе. Ця ідея особливо чітко простежується в працях шотландського вченого середини XVIII ст. А. Фергюсона.

Поступово формувалося уявлення про те, що держава, яка надмірно розростається, стає на перешкоді вільного волевиявлення окремого індивіда в реалізації його потенційних можливостей. Як писав В. фон Гумбольдт, «чим більшу дію завдає держава, тим більше схожим стає не лише все, що впливає, а й усе, що знаходиться під цим впливом» [87, с. 36]. У такій державі про людей забувають заради речей і наслідків їхньої діяльності. «Така державна система, - продовжував Гумбольдт, - уподібнюється купі мертвих та живих знарядь діяльності і споживання, ніж безлічі сил, що діють і споживають» [87, с. 46]. Тому не дивно, що поступово різниця між громадянським суспільством і державою перетворюється на аргумент проти статус-кво і проникається ідеями майбутнього впорядкування, покликаного забезпечити соціальну рівність, громадянські свободи та обмежений конституційний уряд. Чим досконаліше громадянське суспільство, тим більше воно регулює владні справи і тим менше воно потребує уряду.

Наділені невід'ємними правами, вільні і рівні індивіди передують державі як у минулому, так і тепер, і в майбутньому. Таким чином, держави можна вважати законними або «цивілізованими» лише тоді, коли вони утворені внаслідок чіткої згоди всіх індивідів і коли ця активна згода сформульована конституційно і зафіксована за допомогою парламентських механізмів. Цивілізовані системи управління - це конституційні системи управління, наділені владою завдяки активній згоді вільних і рівноправних індивідів. Такі уряди не мають прав, а лише обов'язки перед своїми громадянами. Конкретні уряди не вільні змінювати свої Конституції або порушувати довіру і злагоду індивідуальних громадян. Саме в природному стані індивідуальні громадяни мають постійний суверенітет. Далі ця ідея виходила з постулату, згідно з яким розділення держави і громадянського суспільства є сталою характеристикою демократичної системи. Інші ж вчені і мислителі XIX ст. надто велику свободу громадянського суспільства стали розглядати як чинник поляризації суспільного життя та інтенсифікації конфліктів і, відповідно, закликали до більш жорсткого державного регулювання і контролю. Тема «Держава проти громадянського суспільства» міститься в працях І. Бентама, Ж. Сисмонді та ін. і набуває більш-менш завершеної форми у Л. фон Штейна і Г. Гегеля.

Особлива заслуга в розробці концепції громадянського суспільства в його взаємодії з державою, безсумнівно, належить Гегелю. Він робить висновок, що громадянське суспільство є особливою стадією в діалектичному русі від сім'ї до держави протягом тривалого та складного процесу історичної трансформації від середньовіччя до Нового часу. Соціальне життя, притаманне громадянському суспільству, радикально відрізняється від етичного світу сім'ї і від публічного життя держави, утворюючи необхідний елемент в тотальності раціонально структурованої політичної спільності. Вона, на думку Гегеля, об'єднує ринкову економіку, соціальні класи, корпорації, інститути, до завдань яких входить забезпечення життєздатності суспільства і реалізація громадянського права. Громадянське право складає комплекс приватних осіб, класів, груп та інститутів, взаємодія яких регулюється громадянським правом і які безпосередньо не залежать від самої політичної держави. Сім'я, на думку Гегеля, як «перший етичний корінь держави» є суттєвим цілим, члени якого вважають себе «акциденціями», а не такими індивідами, що змагаються між собою і пов'язані договором.

Що ж стосується громадянського суспільства, то там справи складаються інакше. Численні його складові часто неспівставні, нестійкі й підвладні серйозним конфліктам. Воно нагадує поле битви, де одні приватні інтереси стикаються з іншими. Причому, надмірний розвиток одних елементів громадянського суспільства може призвести до придушення інших його елементів. Громадянське суспільство не може залишатися «громадянським» доти, доки воно не керується політично під наглядом держави. Лише верховна публічна влада - конституційна держава може ефективно справитися з його несправедливостями і синтезувати конкретні інтереси в універсальну політичну спільність. З цієї позиції Гегель піддає критиці сучасну теорію природного права за те, що вона «змішує» громадянське суспільство та державу, за те, що вважає останнє як партнера його підданих і тим самим піддає сумніву «абсолютний божественний принцип держави». Хоча Гегель і виступав проти ліквідації розділення громадянського суспільства та держави, вочевидь, що ступінь свободи громадянського суспільства від держави неможливо чітко зафіксувати за допомогою якихось загальних правил.

Узагалі ж, як вважав Гегель, відношення громадянського суспільства та держави можна визначити з точки зору політичної раціональності, переваг і недоліків урізання самостійності, абстрактної свободи і конкурентного плюралізму громадянського суспільства на користь універсальних державних прерогатив. Взагалі ідея держави Гегеля була ідеальною. В цілому формування різних варіантів концепції громадянського суспільства нерозривно пов'язане з формуванням ідеї індивідуальної свободи, самоцінності кожної окремої особи.

І сьогодні термін «громадянське суспільство» залишається предметом гострих дискусій. Суттєво те, що «громадянське суспільство повинне служити підставою політичного життя, вносити в останнє демократичні риси і властивості, самий дух визволення особи від державного диктату - основу основ громадянського суспільства» [11, с. 74].

Що ж таке громадянське суспільство? В ньому закон гарантує людині вільний вибір форм її економічного і політичного буття, тут стверджуються всебічні права людини, немає монополії однієї ідеології, одного світосприйняття, діє свобода совісті. Така загальна характеристика громадянського суспільства.

Громадянське суспільство - поняття, що означає сукупність неполітичних відносин у суспільстві: економічних, соціальних, моральних, релігійних, національних тощо. Громадянське суспільство - це сфера самовиявлення вільних громадян і добровільно сформованих асоціацій і організацій, обмежених відповідними законами від безпосереднього втручання та свавільної регламентації діяльності цих громадян і організацій з боку державної влади [375, с. 97--98].

Становлення концепції громадянського суспільства відноситься до другої половини XVIII - початку XX ст. У працях філософів Просвітництва, німецької класичної філософії починає з'являтися усвідомлення щодо необхідності чіткого розділення держави та громадянського суспільства. В той же час, особливо в філософії права Гегеля, пріоритет у співвідношенні держави й громадянського суспільства надавали державі. Подальше вивчення цього феномена дає можливість ученим робити протилежні висновки, стверджуючи пріоритет громадянського суспільства над державою. Однак, в конкретних історичних умовах післяжовтневого періоду в колишньому СРСР співвідношення громадянського суспільства та соціалістичної держави були істотно деформовані - держава взяла на себе не лише владні функції, а й право жорсткого адміністративного контролю і регулювання сфери самодіяльної творчості громадян і діяльності їх добровільних асоціацій і об'єднань і цим самим поглинула громадянське суспільство. Формування української державності вимагає здійснення чергової інверсії у відношеннях між державою і суспільством. Це означає, що в процесі побудови незалежної України повинні бути створені різні інститути громадянського суспільства, поступово обмежене державне втручання в економічне, соціокультурне життя. Функції держави по мірі зростання громадянського суспільства мають бути зведені до мінімуму. Вона займе відповідне місце і стане функцією суспільства під надійним її контролем.

Громадянське суспільство - це сфера спонтанного самовиявлення вільних громадян і важливо, щоб процес самовиявлення не закінчувався лише цим, а призвів до самореалізації можливостей громадянина.

Громадянське суспільство - це найвища форма спільності, до нього входять асоціації (сім'ї, корпорації), які не можна зрівнювати з ним за своїм значенням, оскільки спільність є співдружністю, заснованій на принципі справедливості, в ній людина може знайти для себе найбільше благо [147, с. 449--450]. Деякі дослідники вважають, що «...більшість існуючих підходів до визначення громадянського суспільства, незважаючи на наявність в них відмінностей, мають загальний головний недолік: в них суспільство, що підлягає аналізу, зв'язується з якими-небудь конкретними інститутами або їх сукупністю (або протиставляється їм чи державі)» [230, с. 40]. Подібні ж підходи викладено авторами першого в Україні «Політологічного словника», які вважають, що «громадянське суспільство - сукупність неполітичних відносин (економічних, національних, духовно-моральних, релігійних і т. ін.), галузь спонтанного самовиявлення інтересів і волі вільних індивідів і їх асоціацій, що охороняється законами від регламентації їх діяльності з боку державної влади» [255, с. 37--38].

Вважаємо, що подібні підходи майже однакового визначення суті та інституціональної структури громадянського суспільства випливають унаслідок наявності у вітчизняній науці штампів. Суть такого підходу полягає в ототожнюванні мети і принципів, яким той чи інший інститут повинен «служити» формально, і тієї мети і принципів, яким він служить насправді. Розглянути цю взаємодію можна на прикладі органів самоврядування, інститути яких, як правило, включають до структури громадянського суспільства. З давніх часів прийнято вважати Ради органами народовладдя, які реалізують завдання самоврядування в житті суспільства. Головними в їхній діяльності, як правило, вважаються дійсні інтереси трудящих. Єдине, можливо, що ієрархізація проблем виникала не у відповідності з їх очікуванням. У зв'язку з цим благі наміри розходилися з дійсними життєвими інтересами. Але це предмет окремого дослідження. Ми ж зосередимо увагу на зазначеній вище проблемі незбігання проголошених і реальних цілей та принципів у діяльності суспільних інститутів.

Визначення сутності громадянського суспільства уявляється всеосяжним на змістовному рівні. Громадянське суспільство - це таке суспільство, в якому головною діючою особою є людина зі своєю системою запитів та інтересів, відповідною системою цінностей. Такий підхід до аналізу громадянського суспільства дозволяє зробити висновок про те, що воно повинно, так чи інакше, зачіпаючи сукупність громадянських відносин, відображати взаємозв'язок усіх сфер суспільного життя людини. Разом із тим, зрозуміло, що громадянське суспільство - це не будь-яке суспільство. Отже, постає завдання визначити критерій, у відповідності з яким ті чи інші суспільні відносини та інститути можуть бути до нього віднесені.

Людина, що живе в суспільстві, має велику кількість матеріальних і нематеріальних інтересів. Їхня реалізація є невід'ємною передумовою як її власного розвитку, так і розвитку суспільства в цілому. Всі ці інтереси, запити, потреби реалізуються завдяки відповідним суспільним відносинам і інститутам, які і є структурними елементами громадянського суспільства. Воно ж - це сукупність суспільних відносин (економічних, соціальних, політичних і т.ін.), формальних і неформальних структур, в рамках яких відбувається задоволення потреб і реалізація інтересів індивідів і їхніх груп, адекватних досягнутому рівню суспільного розвитку. Критерієм віднесення суспільних відносин та інститутів до сфери громадянського суспільства виступає задоволення потреб, реалізація інтересів особистості. Визнання цього критерію як вихідного робить неминучим висновок про історичність громадянського суспільства. Воно існувало завжди, набуваючи на кожному етапі тієї чи іншої конкретно-історичної форми, охоплюючи більш чи менш широкі маси населення, а також коло суспільних відносин.

Відомо, що виділяють такі форми громадянського суспільства, як абсолютну, відносну і реальну. Абсолютне громадянське суспільство існує як найвища мета і ступінь суспільного розвитку. Відносне громадянське суспільство розуміємо як потенційно можливе в рамках існуючого рівня розвитку виробничих сил, як ідеальну модель, де є умови для задоволення певної системи потреб і специфічних історичних інтересів населення. Реальне ж громадянське суспільство виступає як конкретно-історична форма його існування в одній певній країні. Особливість абсолютної і відносної форм громадянського суспільства в тому, що обидві вони мають ідеальний характер, а тому фактично не можуть бути реалізовані. Потрібно лише намагання наблизитися до них.

Таким чином, в дійсності ми зустрічаємося з реальним громадянським суспільством. Ступінь його зрілості на певному етапі історичного розвитку в будь-якій конкретній країні зумовлюється відповідністю сукупності суспільних відносин тієї ідеальної моделі, що склалася, до того ж потенційні можливості якої створюються досягнутим рівнем соціально-економічного розвитку. Інакше кажучи, суспільство є громадянським настільки, наскільки сукупність суспільних відносин відповідає вимогам природно-історичного процесу і тим самим створює умови вільного розвитку виробничих сил суспільства, насамперед, його головної виробничої сили - людини. Сьогодні громадянське суспільство найчастіше визначається як протилежність, противага державі. Дійсно, з появою держави відбувається свого роду немовби роздвоєння елементів суспільного життя на чисто громадянські і державні. Разом із тим, процес розвитку держави не обов'язково призводить до придушення громадянського суспільства. Немає однозначної залежності між існуванням держави та наявністю або відсутністю громадянських засад в житті суспільства.

Перша причина виникнення проблеми громадянського суспільства полягає в тому, що держава монополізує не властиві їй функції, і саме держава, її апарат, перетворюються на відірвану від суспільства корпорацію. Друга, що безпосередньо випливає з першої, причина полягає в невідповідності між реальними суспільними процесами та їхнім відображенням у формалізованих правових нормах. Щодо значення чинника невідповідності формальних процесів, проголошених державою, реальним суспільним відносинам, то можна зустріти пояснення цього в працях багатьох великих мислителів. Свого часу, звертаючись до громадян Женевської республіки, Руссо писав: «Немає нічого більш вільного, ніж ваше становище, немає нічого більш рабського, ніж ваш сучасний стан». Невідповідність між реальним і формальним узагальненням виробництва, нав'язування форм і методів його організації, що не відповідають об'єктивним умовам, рівню розвитку виробничих сил виникає при активному втручанні держави в соціально-економічні відносини. Це і є придушення потенційних можливостей громадянського суспільства.

Попередній розвиток нашої країни свідчить про те, що зазначеній проблемі не приділялося належної уваги. Повсюдно складалася практика ототожнювання реального стану справ з програмними настановами. Склалося і стало поглиблюватися протиріччя між існуючими суспільними відносинами і декларованими в документах гаслами, що породило деформацію суспільних відносин, системи інтересів і цінностей народу, в тому числі його політичної культури та свідомості.

Невідповідність реальних суспільних відносин формальним, проголошеним принципам громадської організації, деформація всієї системи суспільних відносин є також причиною невідповідності типів громадянського суспільства тим чи іншим суспільно-економічним формаціям. Так, невідповідність реальних розподільчих відносин формально проголошеному принципу розподілу за результатами праці, без сумніву, справила негативний вплив на систему мотивацій до праці. Те ж саме можна сказати і про розбіжність між формальними і реальними відносинами власності, результатом яких є майже повне відчуження трудящих від засобів виробництва, деформація як в системі економічних, так і політичних інтересів.

Тепер визначимо чинники, виходячи з яких можна дати оцінку конкретним формам громадянського суспільства. Рівень розвитку цього суспільства, його масштаби і межі визначаються:

· по-перше, відносинами власності, що реально існують в суспільстві;

· по-друге, рівнем і формою усуспільнення і рівнем розвитку виробничих сил;

· по-третє, конкретно-історичними умовами країни, системою суспільних і передусім політичних інститутів, характером їхньої діяльності, політикою, що проводиться урядом.

Таким чином, співвідношення цих трьох чинників дає уявлення про громадянське суспільство. Його елементами виступають:

· різного роду асоціації, що здійснюють свою діяльність на підставі реального самоврядування (територіальні, виробничі, за інтересами і т. ін., а також їх органи);

· правова держава, її апарат;

· політичні партії, що вважають за основне в своїй діяльності консенсус з іншими інститутами громадянського суспільства щодо фундаментальних суспільних цінностей;

· структури, засновані на спільності інтересів, які функціонують на підставі горизонтальних зв'язків тощо.

Деякі дослідники вважають, що сучасне громадянське суспільство як свій невід'ємний елемент включає і правову державу, її формування означає подолання повного одержавлення суспільства, повернення держави в стан громадянського суспільства, з якого вона сама й вийшла, розвиток захищеної правом вільної особистості.

Однак широке розповсюдження в теорії, на практиці, в суспільній свідомості отримали уявлення, згідно з якими держава неминуче протистоїть громадянському суспільству, пригнічує його. Як наслідок, проблема громадянського суспільства зводиться лише до боротьби з державою. На нашу думку, така позиція спрощує цю проблему.

Проблема громадянського суспільства зводиться не стільки до протиставлення його державі, скільки до запобігання таких форм організації, в тому числі й державних, при яких внутрішні інтереси суспільства, інтереси його членів підміняються відірваними від людини інтересами будь-якої групи людей або апарату. Твердження про принципову протилежність держави і громадянського суспільства помилкове в методологічному плані і може призвести до хибних висновків на практиці.

Придушення громадянського суспільства має місце там і тоді, де і коли будь-які інститути, органи в структурі суспільної організації перестають виражати інтереси тих верств населення чи груп суспільства, для відстоювання і захисту яких вони були створені, і починають своє існування заради свого самозберігання. Таке становище може виникнути не лише в державно-політичній сфері, а й у громадських організаціях, де апарат відірвався від тих, чиї інтереси він повинен захищати, а членство в них обмежується сплатою членських внесків, щоб утримувати апарат.

До проблеми громадянського суспільства, його взаємодії з державою не можна підходити догматично. Її аналіз потребує конкретно-історичного підходу. В політичному житті, наприклад, громадянське суспільство забезпечує всім громадянам доступ до участі в державних і суспільних справах. Тут держава і громадяни зв'язані взаємною відповідальністю, при безумовному пріоритеті демократично прийнятого закону і рівності всіх перед законом, тобто існує правова держава, в якій реалізовані громадянські права людини на рівні міжнародно визнаних норм:

· виключення будь-якої дискримінації за національно-етнічними, політичними, релігійними, статевовіковими ознаками;

· надійний законодавчий захист особистості і гідності громадянина: недоторканність його житла і майна, свободи вибору проживання, виїзду або в'їзду в країну, таємниці листування і телефонних розмов, свободи слова, преси, інформації;

· вільне самовизначення людини в її світогляді та духовних інтересах;

· всебічний захист громадянських прав з боку судових органів та громадських організацій [328, с. 10].

Досвід цивілізованих країн свідчить про те, що громадянське суспільство, засноване на консенсусі, дає своїм громадянам мир, спокій, злагоду та процвітання. Найбільш характерний приклад цього демонструє, на наш погляд, Швеція. 90 відсотків усієї шведської промисловості становить приватний сектор, 75 відсотків сільськогосподарської продукції проходять через закупівельні, переробні і торговельні кооперативи. В цілому з кооперативним сектором зв'язані кожні дві з трьох сімей Швеції. Приватнокапіталістична основа господарювання гарно співіснує з громадською формою перерозподілу. Так, на заробітну платню та інші виплати припадає 70% валового продукту, капіталу залишається - близько 30%. Шведські робітники в середньому заробляють у 4-5 разів більше, ніж наші. Безкоштовна освіта, дешева, якісна медична допомога; більш як 45 квадратних метрів житла і майже дві кімнати на кожну людину; понад 400 автомобілів, 590 телефонів, 390 телевізорів на 1000 мешканців - ось лише деякі показники загального матеріального забезпечення шведів. Водночас у Швеції існує практично повна зайнятість - в країні менше двох відсотків безробітних, яким надається соціальна допомога. Подібні приклади і уроки слід брати до уваги при проведенні реформ, побудові правової держави. Єдине, що неодмінно треба враховувати, це наявний менталітет свого народу, бо голе копіювання нічого доброго не дасть, а може лише ускладнити ситуацію.

Безперечно, метою громадянського суспільства є людина. З його формуванням опановуються загальнолюдські цінності, які вироблялися сторіччями. Нехтування такими обернулося для українського суспільства тяжкими наслідками. Раніше в нашій країні не могло сформуватися громадянське суспільство, оскільки була відсутньою головна його економічна опора - власність. Трудящі опинилися відчуженими від власності. Людина, яка формально вважалася колективним власником засобів виробництва, фактично таким не була, не була дійсним господарем одержавленої економіки. А це, в свою чергу, негативно відбилося на політичній культурі та свідомості. Таким чином, в умовах тоталітарного режиму сталося поглинання державою суспільства, вона втручалася в усі сфери життєдіяльності людини.

Сформувати громадянське суспільство, в якому б відбулося розкріпачення людини як громадянина, покликана політична реформа. В умовах демократії держава повинна бути під надійним контролем суспільства. При цьому йому передається значна частина функцій держави. Розвиток справжнього народовладдя - це і є формування громадянського суспільства. Зараз в Україні відбувається процес перерозподілу владних функцій, наявна активність політичних сил, по суті утверджується багатопартійність. Зрозуміло, що демократизм суспільства вимірюється не кількістю партій, а ступенем залучення людей до вирішення спільних справ. Питання про перевагу однопартійної або багатопартійної системи - це питання не принципу, а політичної доцільності. Людина почуває свою справжню громадянську активність лише тоді, коли впевнена, що її голос почують, що від неї реально залежить процес прийняття управлінських і політичних рішень.

Громадянське суспільство тісно пов'язане зі становленням правової держави. У правовій державі виключається диктатура, вищим авторитетом стає закон. Його виконання повинне бути святою справою, а покарання за нехтування ним - неминучим. Уся сила державної влади, громадська думка, зусилля засобів масової інформації спрямовані на захист закону і правопорядку. Інакше неминучий правовий нігілізм, нові варіанти свавілля. Створення правової держави є найголовнішим завданням сучасності. Побудувати правову державу треба в конкретній країні з її позитивними надбаннями і наявними проблемами. Проблема надто глобальна, шляхи її розв'язання потребують глибинних концептуальних розробок. А таких розробок ще немає, їх і не могло бути, оскільки ще зовсім недавно вважалася блюзнірством сама ідея правової держави при соціалізмі [276, с. 3]. Сьогодні це вже історична необхідність, здійснення якої бажають мільйони громадян.

Становлення правової держави - необхідна умова і основа справжньої свободи особи. Тому особливо актуальним є питання політичного та правового статусу особи, реального забезпечення прав і свобод громадян, громадських організацій і т.ін. У сучасних умовах немає альтернативи правовій державі [399, с. 6]. Така впевненість та категоричність випливає, на наш погляд, з конкретного історико-політичного досвіду, бо всі цивілізовані люди живуть у правових державах. У наш час це поки що найвища з державних форм, що існує реально. Правова держава визначається вченими як школа і лабораторія, в якій виробляються засади майбутнього суспільного ладу. В цьому призначення людства, якщо воно вважає себе цивілізацією.

Ідея правової держави, як і ідея громадянського суспільства, є вистражданою для громадян України. Люди мріяли про життя в такій державі, а теоретики ці ідеї розробляли та пропонували своїм громадянам. Та політика й історія розпорядилися зовсім по-іншому. Після жовтневих подій 1917 року сама ідея правової держави соціалістичного типу деякий час підтримувалася. Але в кінці 20-х років, коли в країні активно стали формуватися командно-адміністративна система і культ особи, це відношення до такого статусу держави різко змінилося. Система використовувала права як однобоку систему, якій притаманні всілякі заборони, репресії і т. ін. Інший бік, конструктивний, не враховувався. Тобто сталося таке саме явище, як і з політикою. Довгий час політична система, політичні відносини формувалися вульгаризовано. Політику використовували як боротьбу, а інший її аспект - консенсус - не враховувався. Щоб це положення змінити, треба, насамперед, узаконити політичну науку як науку цивілізованого народу. Потрібно дати громадянам знання політичних технологій, і тоді буде поступово зникати політичний інфантилізм та інші існуючі вади політичної сфери, а політична свідомість стане здатною до динамічної самореалізації. Вона зможе стати сприйнятливою до тих важливих ідей, законів, тенденцій, що притаманні діяльності кожної держави. Запорукою цих змін є розкріпачення в сфері мислення, свідомості. Демократизація духовної сфери має призвести до аналогічних зрушень в інших сферах життєдіяльності людини.

Тож, побудова правової держави є нагальною потребою. Це правова форма організації і діяльності публічної політичної влади та її взаємовідносин з індивідами як суб'єктами права. Правова держава - це держава, в якій домінує право. Сам термін «правова держава» було утверджено в німецькій юридичній літературі в першій третині XIX ст. (в працях К. Велькера, Р. фон Моля та ін.), а в подальшому він розкрився у ряді країн Європи та в Росії. Вже античні мислителі розробили ряд положень, що мали велике значення для наступних уявлень про правову державу, в тому числі про роль права в організації справедливої і сталої форми держави. Арістотель виробив положення про право як регулюючу норму політичного спілкування. Взагалі він уважав виникнення усякої держави природним продуктом, а людину - політичною істотою. «...Всяка держава являє собою свого роду спілкування, всяке ж спілкування організується заради якогось блага, то, очевидно, всі спільності прагнуть до того або іншого блага, до того ж, більше інших до вищого з усіх прагне того спілкування, котре є найбільш важливим з усіх і обіймає всі інші спілкування. Це спілкування і називається державою або спілкуванням політичним» [9].

У Новий час формування уявлення про правову державу йшло у руслі утвердження доктрини природного права, виникнення і закріплення світського юридичного світосприймання, визначення прав і свобод всіх людей, пошуків різноманітних державно-правових форм, засобів і механізмів протидії монополізації політичної влади в одних руках, становлення концепції розподілу влади на законодавчу, виконавчу і судову. Суттєвий внесок в розробку цих положень зробили Г. Гроцій, Б. Спіноза, Дж. Локк, Ш. Монтеск'є, Д. Адамс, Д. Медісон та ін. У систематизованому вигляді філософія держави як правової організації розроблена Гегелем. До основних відмітних ознак правової держави можна віднести:

· верховенство правового закону;

· реальність прав і свобод особистості;

· організацію і функціонування суверенної державної влади на засадах конституційно-правової регламентації принципу розподілу влад;

· правову форму (взаємність прав і обов'язків) взаємовідносин індивіда, суспільства і держави.

Правова держава, як концентрований вираз досягнень прогресивної політико-правової думки і практики, відноситься до загальнолюдських цінностей. Це - держава, в якій здійснюється верховенство закону, неухильно охороняються права і свободи громадян, сповідується соціальна справедливість. Верховенство закону - це, насамперед, верховенство Конституції [399, с. 6].

Досягнення такого стану - важливе завдання для українського суспільства. Щоб здійснювати верховенство Конституції, громадяни України повинні бути впевнені, що в ній адекватно відбиті процеси, а також перспективи, які притаманні цій державі. Вони мають усвідомити, що такий процес можливий і в його здійсненні багато що залежить від рівня їхньої політичної свідомості, політичної культури та інших чинників. На жаль, нині діюча Конституція ще не виконує цієї ролі. Її характер не відбиває стану і перспектив розвитку нашої держави. Це призводить до появи протиріч різного плану, в тому числі політичного й правового характеру. Тому, необхідний міцний фундамент, тобто вдосконалена Конституція України як суверенної держави. Потрібно також вести ефективну законотворчу роботу з розробки законів, які б регулювали основні питання всіх сфер життєдіяльності людини. Окрім економічних, соціальних проблем, держава має вирішувати кардинальні питання формування політичної культури й свідомості громадян. Відсутність такої діяльності перешкоджає діяльності громадян взагалі і політичній, зокрема. Змалку середня школа дає дітям багато уявлень, понять, законів, зокрема, рослинного та тваринного світів, але вона ще мало дає їм навичок, які знадобляться в суспільно-політичній царині. Закони, закономірності, тенденції політичної сфери закриті для їхнього сприймання. Як наслідок цього - повна безграмотність у відносинах, що стосуються держави і громадянина, громадянина і політичних інститутів суспільства, «дике» сприймання нових перспективних явищ, процесів політичного життя. Держава має невпинно створювати умови щодо прогресу політичних відносин, давати громадянам необхідні політичні знання та технології. Адже політична практика показала, що саме наша налаштованість на кінцевий результат, а не на технологію того чи іншого політичного процесу призводить до великих деформацій в політиці.

В умовах правової держави реалізуються громадянські права людини на рівні міжнародно визнаних норм. Тут держава і громадяни зв'язані взаємною відповідальністю при безумовному верховенстві демократично прийнятого закону і рівності всіх перед ним. У цьому випадку демократія розуміється не лише як права й свободи, але і як тісно пов'язані з ними громадянська відповідальність, суворе додержання законів і самоконтроль. У правовій державі реалізуються принципи загального, прямого, рівного виборчого права. Всім громадянам забезпечується доступ до участі в державних і суспільних справах.

Великий інтерес у цьому плані становлять для нас ще незапитані ідеї щодо суспільного розвитку. Ще задовго до нашої ери Арістотель вбачав державу як баланс влад: законодавчої, виконавчої і судової. Слід вивчати й інші цінні ідеї, заставити їх працювати на сучасний політичний процес. Це серйозні підстави для великої роботи.

У громадянському суспільстві діють норми загальнолюдської моралі, у ньому пріоритети віддаються добру, справедливості, милосердю, доброчинності. Переборюються штучні бар'єри між людьми різних світоглядів, переконань, поглядів. Члени такого суспільства намагаються краще зрозуміти один одного, захистити все те, що їх об'єднує, а не наголошувати на тому, що їх роз'єднує. Розвивається ідейний плюралізм, змагання різних ідейних течій, думок, утверджується процес новаційності.

Але стан українського суспільства характеризується спалахами мітинговості, емоцій, виявленням екстремізму, страйками та пікетами. У деяких регіонах, зокрема й у сусідніх з Україною, йде громадянська війна, стикаються різні інтереси, головна мета яких - завоювання влади. Гинуть люди. Убитих та поранених налічується вже тисячі, а біженців - ще більше. Зростає вплив корумпованих елементів, на систему управління все більш тиснуть деструктивні елементи. Тому, першочерговим завданням на шляху становлення громадянського суспільства є забезпечення злагоди в країні та за її межами в ім'я досягнення політичної стабільності.