Громадянське суспільство та політична культура: теоретичнийі прикладний аспекти

Однак з часом все це було знищено. Адміністративні утворення ліквідовувалися як надумані, а національні газети, театри, школи і технікуми - як провідники буржуазно-національного впливу.

У зв`язку з цим пересторогою звучать слова П. Струве, написані на початку ХХ століття: «Усяка велика нація намагається створити собі державне тіло. Але ідея та життя нації завжди ширше, багатше і вільніше за ідею та життя держави». Тому вважаємо за доцільне спрямувати зусилля держави на створення належних умов національного розвитку. Найважливіші з них - організація національної школи, теле- і радіопередач, фінансування випуску періодичних видань, книг, кінофільмів національними мовами, підготовка патріотично налаштованих кадрів освіти й культури тощо.

Усі ці й інші важливі чинники будуть сприяти виробленню демократичної політичної свідомості, яка, в свою чергу, створить умови щодо формування громадянського суспільства.

Пізнання політичного життя будь-якого суспільства неможливе без поглибленого вивчення його політичної культури. Саме вона здебільшого пояснює витоки, характер і особливості конкретної політичної системи, пануючий у суспільстві політичний режим, політичну свідомість і поведінку суспільних груп, динаміку і спрямованість політичних процесів.

Політична культура впливає на поведінку і діяльність різних організацій, на їх сприйняття явищ внутрішньої і зовнішньої політики, оцінку політичних систем і режимів, правлячих груп і окремих політичних лідерів, визначення людиною свого місця в політичному житті суспільства. Вона дає можливість здійснювати політичне прогнозування, розробку політичного курсу, прийняття і реалізацію конкретних політичних рішень. Від рівня і стану політичної культури залежить сприйняття населенням або незгода з запропонованим політичним курсом, а також відповідні його дії. Урахування ступеню зрілості і характеру політичної культури дозволяє передбачити реакцію населення на прийняті політичні рішення, спланувати певні заходи щодо забезпечення їх подальшої підготовки і ефективної реалізації.

Сенс вивчення політичної культури суспільства полягає у виявленні соціально-політичних механізмів зміцнення стабільності політичної системи, а також її потенційно деструктивних елементів. В будь-якому суспільстві внаслідок його соціальної неоднорідності можливі елементи контркультури, яка суперечить домінуючим у суспільстві політичним цінностям і виконує в політичному житті дестабілізуючу роль. Дослідження контркультури необхідне, щоб попередити її негативний вплив на стабільність, урівноваженість громадянського життя. В західній політологічній літературі цінність дослідження політичної культури вбачається в її здатності передбачати політичну поведінку людей, а стабільність політичних режимів прямо пов`язується з політичними орієнтаціями населення.

У сучасній політичній науці спостерігається велике розмаїття думок щодо визначення сутності політичної культури, її вплив на формування громадянського суспільства.

У методологічному плані багатьом із них властиві типові недоліки. Політична культура нерідко трактується надто широко: в неї включаються явища, що за своїм змістом знаходяться за межами даного виду культури, наприклад, трудова активність. Зачасту політична культура розглядається поза зв`язками з іншими політологічними категоріями і політичними реаліями. Має місце інтерпретація політичної культури як різновиду культури духовної, таким чином, політична культура зводиться на рівень свідомості, її діяльністний аспект ігнорується або недооцінюється тощо.

Ми ж розглядаємо політичну культуру як велику сферу загальної культури людства, яка безпосередньо пов`язана з політикою, політичними інститутами та процесами, політичною поведінкою та свідомістю громадян.

Проблема політичної культури бере свої витоки з давнини, коли з`являється більш-менш упорядкована система настанов, почуттів, орієнтацій, знань, які делегують в соціальне життя постулати і правила, які керують поведінкою людей в політичній системі. Сама логіка розвитку наукового знання, стимульована політичною практикою, підштовхувала ще давньогрецьких вчених до виділення самостійної сфери досліджень, яка б освоювалася водночас і політичною наукою, і культурологією.

Ця обставина обумовлена тим, що політичний процес, з усіма властивими йому несподіваністю, непередбачуваністю подій, багатоваріантністю і альтернативністю виникаючих ситуацій, підпорядковується внутрішнім закономірностям, які не випливають безпосередньо ані з економіки, ані з психології. Розв`язання таких вельми складних завдань можливе дослідниками в галузі політичної культури, які допомагають глибше зрозуміли закономірності політичного процесу, особливості політичної свідомості та поведінки людей в сучасному суспільстві. Важливо також, що аналіз проблеми політичної культури має надзвичайне практичне значення, бо відповідає на питання, які турбують нас сьогодні. Зокрема, чому групи людей або цілі народи, діючі в межах ідентичних політичних систем, але виховані на різних цінностях і маючі різний історичний досвід, по-різному сприймають одні й ті ж політичні події, неоднаково реагують на одні й ті ж політичні ситуації. Щоб відповісти на ці запитання, треба передусім визначити сутність самої політичної культури, її типи і функції. Політична культура являє собою тісне поєднання політики і культури.

Акцент на першій частині цього поєднання дає можливість виділити головний зміст саме політичної культури, що відрізняє її від інших видів культури (економічної, моральної і т. ін.). Цей зміст наповнено політикою, тобто публічним і підконтрольним громадянським процесом утворення, розроділу і реалізації влади. Тому, на нашу думку, виникнення в античній Греції перших знань про політику, державу, політичну поведінку і мистецтво управління політичним життям і їхнє використання на практиці необхідно розглядати як зародження політичної культури. Це також доводить факт розробки Платоном і Арістотелем понятійного апарату і лексикону політичної культури - держава (поліс), аристократія, демократія, охлократія, тиранія і т. ін.

Термін «політична культура» вперше був запроваджений у науковий обіг видатним мислителем, німецьким філософом Іоганном Гердером (1744-1803 рр.). Але тоді політична культура ще не вважалася концептуальним поняттям, що визначає певну сферу політичної реальності і її параметри. Далі знизився інтерес дослідників до даної проблеми (особливо в марксистській науці), бо створена адміністративно-командна система в певних країнах не вимагала аналізу цього політичного феномену.

З новою силою актуалізація проблеми розпочалася в 50-ті роки, в період загальноцивілізаційних, геополітичних змін, у зв`язку з конституюванням нових політичних суб`єктів (країн, що звільнилися від колоніалізму), але предметно і концептуально осмислюється не стільки в марксистських дослідженнях, скільки в працях американських політологів Г. Алмонда, С. Верби, Л. Пая та ін.

Вони визначають політичну культуру як сукупність психологічних орієнтацій по відношенню до політичних об`єктів. На їхню думку, політична культура нації - це особливий розподіл зразків орієнтації по відношенню до політичних об`єднань серед представників даної нації.

Загальним, що об`єднувало вчених різних напрямів у трактуванні політичної культури, стало розуміння обумовленості політики культурою. Таким чином, акцент на другій частині двоєдності «політична культура» дозволяє розкрити співвідношення між політичною культурою й іншими політичними явищами, виявити її своєрідність, порівняно з такими близькими, але не ідентичними їй явищами і поняттями, як політична свідомість і політична діяльність.

Ця своєрідність обумовлена тим, що політична культура є одним із видів культури і тому має загально властиві ознаки. Вона вбирає в себе політичні ідеї і соціальну практику. За своїм структурним змістом політична культура - явище складніше, аніж політична свідомість. Остання входить в політичну культуру як один із найважливіших її елементів і виявляється завдяки політичним переконанням і настановам у практичній діяльності. Саме політична діяльність є джерелом політичної культури. Водночас треба враховувати, що політична діяльність і політична культура - не тотожні явища.

Політична культура - це якісне виявлення політичної діяльності, або політичної творчості, здійснюючи яку створюються і відтворюються такі структури:

· інституціонально-політичні - держава, політичні партії та рухи, діючі норми політичної практики;

· функціональні - характер, способи, рівні якісно політичної діяльності, обумовлені національно-культурними, соціокультурними, історичними, релігійними, національно-психологічними традиціями, звичаями, міфами, стереотипами і т. ін.;

· ідеологічні і соціально-психологічні, відбиваючі в свідомості політичні ідеали, історичний досвід і традиції, орієнтації і настанови людей на взаємовідносини окремої людини, суспільства, держави.

Дійсно, такі результати політичної творчості формують структурний зміст політичної культури того чи іншого суспільства, відображаючи ступінь оволодіння людиною системою політичних відносин, ступінь розвиненості її сутнісних (людських) сил як безпосереднього учасника політичного процесу. Тому в контексті загальної культури політичну можна визначити як культуру політичної свідомості і політичної діяльності, ступінь цивілізованості характеру і способів функціонування політичних інститутів, усієї сукупності механізмів виявлення системи влади.

Але це лише узагальнена характеристика політичної культури, яку ми далі будемо пояснювати і конкретизувати.

Так, обов`язковою умовою адекватного пізнання конкретної політичної культури є достатньо чітке розмежування політичної культури суспільства і політичної особистості. Вони не збігаються за змістом, але між цими двома рівнями виявлення політичної культури існує органічний зв`язок. Якщо поняття «політична культура» застосовується для характеристики політичного потенціалу особистості, то основна увага зосереджується на ступені усвідомлення конкретною людиною сутності та мети функціонування існуючої політичної системи і політичного процесу; рівні знання нею своїх прав, обов`язків, на її політичних орієнтаціях і настановах щодо взаємовідносин людини, суспільства і держави; мірі включеності в реалізацію політичної влади тощо.

Якщо ж аналізуємо основні тенденції і закономірності політичної культури суспільства, то маємо на увазі інституціоналізований і неінституціоналізований (неформальний) історичний і соціальний досвід національної і наднаціональної спільності, що активно впливає на політичну діяльність індивідів великих і малих соціальних груп.

Тобто, в такій інтерпретації поняття «політична культура» вбирає в себе зафіксований у законах, звичаях, традиціях політичний досвід суспільства, його націй, класів, соціальних груп і індивідів, рівень їх уявлень про механізм політичного процесу, міру практичної включеності в публічний і підконтрольний процес утворення, розподіл і реалізацію влади.

Не менше важливим моментом конкретизації сутності політичної культури є необхідність аналізу проблеми її типологічної ідентифікації і функціональних характеристик. Ототожнюючи конкретну політичну культуру з усім розмаїттям існуючих і функціонуючих політичних культур, ми не лише зафіксовуємо її місце серед інших культур, але й спрямовуємо на неї весь комплекс інформації про відповідний тип, завдяки якому збагачуємо наші уявлення про сутність політичної культури.

Так, Г. Алмонд і С. Верба виділили три «чистих» типи політичних культур:

· приходську культуру, в якій знання про державу, емоції, думки щодо властивих їй цінностей дорівнюють «нулю», а індиферентність, відсутність очікувань, аполітичність являють собою головні риси;

· культуру покірності, залежності, підпорядкування, коли державну владу бояться або очікують від неї благ;

· культуру участі, коли центральну владу розглядають з двох боків: її наказам слід підкорятися, але і треба бути зацікавленим щодо вироблення рішень.

На практиці зазначені типи не виступають окремо, а зустрічаються в різноманітних комбінаціях і пропорціях. Тому вищеназвані автори поряд з «чистими» типами виділяють три типи систематично змішаних політичних культур: культуру покірності, участі і провінціалістсько-партиціпаторну.

Таким чином, Г. Алмонд і С. Верба розробили цікаву концепцію типологічної ідентифікації політичної культури, в основі якої лежить інтерес особистості до політичного життя, сукупність позицій, цінностей і зразків поведінки, що зачіпають відносини влади і громадян.

Але існують й інші критерії типології політичної культури. Так, Ф. Бурлацький і О. Галкін виділяють чотири типи за рівнем суспільного розвитку, а саме: архаїчну, елітарну, представницьку і політичну культуру високої громадянськості (комуністичну) [40].

Однак у науковій літературі застосовується й інший критерій - характер здійснення владних відносин у суспільстві, відповідно з яким виділяють три основні типи політичної культури: авторитарну, тоталітарну і демократичну (тотожно громадянському типу).

Даний критерій, запропонований польським політологом Є. Вятром, разом з оригінальною концепцією Г. Алмонда і С. Верби, виявляється найперспективнішим в сучасному суспільстві.

Для демократичної культури характерні висока політична активність громадян, їх включення в політичну систему, визнання громадянських прав і свобод, принцип контролю громадянами діяльності уряду, визнання політичних відмінностей та дії політичних сил. У цілому це культура громадянського суспільства правової держави.

Розрізняються два види цієї культури. Перший - консервативно-ліберальна культура, при якій визнаються громадянські права і свободи, але забезпечується суспільно-реформістський аспект культури. Другий - ліберально-демократичний, який передбачає соціальні реформи з боку держави. На нинішньому етапі людської цивілізації це загальнолюдське надбання і цінність.

При автократичній культурі як ідеал визнається сильна і неконтрольована влада, яка включає демократичні права і свободи громадян. Виділяють два різновиди цієї культури. При авторитарній не передбачається активна участь мас у політичному житті. Ідеологія використовується як знаряддя їхнього пасивного послуху. Для другого виду - тоталітарної культури - характерним є об`єднуюча роль культу лідера, сильна влада з активним залученням громадян до політичного життя відповідно до принципів, встановлених політичним лідером.

Перехід від одного типу політичної культури до іншого відбувається хвилеподібно, причому старі тенденції і норми, політична психологія ще довгий час співіснують і борються з новим. При цьому нова політична культура не завжди має адекватно міцну соціальну базу, сприймається частиною населення викривлено, примітивно. Так, на формування політичної культури радянського суспільства вплинула маргіналізація соціальної культури в перші роки Радянської влади, низький рівень загальної культури значної частини населення, відсутність демократичних традицій, етатистські і зрівняльні орієнтації. На ґрунті державного соціалізму, авторитарно-бюрократичної системи склалась автократична політична культура. Звичайно, тією мірою, в якій система була соціалістичною, ця культура була соціалістичною. Разом із тим їй були властиві і залишки буржуазної, дрібнобуржуазної культури тощо.

Аналіз типології політичної культури і субкультур відіграє вирішальне значення для розуміння не лише сутності, а й механізмів дії політичної культури на всі сфери життя суспільства, оскільки подібна типологічна ідентифікація виконує одну з найважливіших функцій політичної культури - прогностичну, тобто визначення характеру домінуючої в суспільстві політичної культури. Без цього неможливо зрозуміти особливості й реальну динаміку політичного життя будь-якого народу, бо політична культура завжди виступає як засіб консенсусу, взаємодії людей, а також засіб їхньої дезінтеграції.

Пізнання сутності домінуючої в суспільстві політичної культури дозволяє визначити й інші її функції, такі, як нормативно-регулююча і комунікативна.

Нормативно-регулююча функція направлена на забезпечення стабільного функціонування політичної системи. Вона впливає на поведінку людей і їхні організації, на сприйняття ними політичних подій, внутрішнього і міжнародного життя, оцінку колишніх і діючих систем, політичних діячів, посадових осіб тощо.

Сутність комунікативної функції полягає в тому, що через політичні традиції особистості передаються зразки поведінки, нове покоління сприймає від старших поколінь еталони домінуючої політичної культури.

Слід зазначити, що дана класифікація є умовною, оскільки в реальному житті ці функції тісно переплітаються, а іноді навіть збігаються.

Однією з найважливіших функцій політичної культури є виховна функція, або політична соціалізація. Вона спрямована на формування і розвиток особистості як суб`єкта політичних відносин на основі цінностей і норм, що відповідають інтересам і цілям тих або інших класів і соціальних груп.

У нашому суспільстві ця функція політичної культури спрямована на формування і розвиток особистості, якій властиві гуманістичні орієнтації, творчі знання наукової теорії суспільного розвитку, політичних відносин й історичного досвіду визвольного руху народів, високі моральні властивості, громадянська відповідальність, активна політична позиція, навики суспільно-політичної діяльності.

Важливий бік виховної функції - пробудження соціальної активності особистості. Особливого значення вона (функція) набуває в переломні, перехідні періоди життя суспільства, коли руйнуються старі норми та цінності, соціальні зв`язки, а свідомість та поведінка людей не знаходять адекватного ґрунту для розуміння і пояснення того, що відбувається.

Як засіб політичної соціалізації людини, спосіб організації та розвитку політичного життя суспільства, політична культура завжди формується на певному рівні політичної ідеології та соціальної психології і вбирає в себе певні ідеї, переконання та погляди, способи діяльності, індивідуальний і суспільний досвід, традиції і звички, почуття.

Розвиток суспільства пов'язується, не в останню чергу, з особливостями формування соціально-політичних орієнтацій молоді, її політичним вибором і ставленням до влади. Сучасна українська молодь вступає в самостійне життя в критичний період розвитку суспільства. Стару ціннісно-нормативну систему зруйновано, а формування нової залежить від спрямованості політичної свідомості молоді. За таких умов зростає роль її політичної соціалізації.

Політична соціалізація є частиною загальної культури, яка формується та виявляється в процесі політичного життя. Це історично і соціально зумовлений продукт політичної життєдіяльності людей, необхідна передумова створення сприятливих умов для налагодження конструктивного діалогу і взаємодії між громадянами і державою, іншими політичними інститутами. Все це потребує адекватного рівня політичної культури суспільства, його морально-етичного стану - без уваги на професію, вік, стать громадян.

Слід зазначити, що при значному обсязі наукових праць щодо демократизації суспільного життя, надто мало досліджень присвячується проблемам суспільно-виховних процесів у молодіжному середовищі, а також дається спрощене уявлення про політичне виховання, політичну соціалізацію як однобічно зорієнтовані процеси, де особа виступає в ролі об'єкта, а не активної сили. Крім того, немає чіткого уявлення про те, як індивід інтеріоризує та інтегрує політичні цілі й цінності.

Розглядаючи дане питання, необхідно з'ясувати категоріально-понятійний апарат. Наприклад, одні вчені розглядають політичну соціалізацію молоді за аналогією із загальним процесом соціалізації, як процес включення людини у політичну систему. У західній політичній теорії політична соціалізація розглядається як інститут політичного контролю, за допомогою якого певні політичні та соціальні групи поширюють політичні цінності, зразки поведінки. Відповідно до рівня активності учасників процесу політичної соціалізації, сучасні вчені розглядають політичну соціалізацію як процес, в якому особа є пасивним суб'єктом політики (Дж. Денніс, Д. Істон, Г. Лассвелл, Ч. Меріам). Тобто політична соціалізація - це, перш за все, процес формування політично орієнтованої особи, яка має розвинену політичну свідомість і високий рівень політичної культури.

Інша група вчених, а саме М. Вебер, У. Гуд, Р. Даль, Г. Моска, К. Превітт та інші вважають, що політична соціалізація - це засвоєння молодою людиною притаманних певному суспільству політичних цінностей, настанов, переконань, моделей поведінки, і все це відбувається в процесі становлення індивіда як члена політичної спільноти та спрямоване на забезпечення його свідомої участі в політичному житті.

У політологічному енциклопедичному словнику поняття «політична соціалізація» розглядається як процес засвоєння індивідом упродовж його життя політичних знань, норм і цінностей суспільства, до якого він належить. Політична соціалізація є складовою багатогранного процесу, в ході якого відбуваються відтворення і подальший розвиток політичних структур та відносин. Рівень політичної соціалізації - величина змінна. Він детермінований значною мірою умовами соціально-політичного життя [266, с. 619].

Проте слід зазначити, що семантично термін «політична соціалізація» англійською мовою означає процес або діяння, спрямовані на об'єкт, який при цьому має пасивну роль.

Незважаючи на деякі розбіжності у визначенні поняття «політична соціалізація», всі автори погоджуються, що її сутність становить стрижень політичної культури. Чим адекватніша політична культура суспільства, тим більше уваги воно приділяє процесові політичної соціалізації. Політична культура суспільства є змістовним компонентом політичної соціалізації особи. В результаті ж політичної соціалізації суб'єкт пристосовується до політичної культури і спроможний розвивати її. Тобто, метою політичної соціалізації є формування політичної культури громадянина.

У класичній теорії політики сутність процесу політичної соціалізації визначається як чинник збереження та стабілізації політичної системи, умова її нормального функціонування. Каталізатором політичної соціалізації особи у трансформаційних суспільствах найчастіше виступають суспільно-політичні та економічні кризи. Під час кризи людина політизується переважно під тиском обставин, які динамізують активність особи та не завжди протікають в дусі свободи і демократії.

Найвищою метою політичної соціалізації має бути формування громадянськості, ступінь якої визначається тим, наскільки особа пристосувалася до соціально-політичних відносин та сприяє розвиткові суспільного ладу. Феномен політичної людини розкривається через єдність двох незалежних параметрів: рівня регламентованості політичної поведінки та рівня причетності до політичної системи.

Отже, політично соціалізована людина - це, передусім, патріот, відповідальний громадянин, який має не тільки високий ступінь розвитку політичної свідомості, але й адекватний рівень політичної культури.

В України характер політичної культури більшості населення можна визначити як розходження між бажаним і дійсним, тобто своєрідне роздвоєння оцінок дійсності. З одного боку, демократія і суверенітет вважаються великою цінністю, усвідомлюються більшістю населення як необхідна умова перебудови суспільства. З іншого ж, рівень очікувань, викликаний ейфорією від проголошення незалежності суперечить можливостям їхнього задоволення. Простежується полярність настроїв, яка залежить від різного уявлення людей про те, що відбувається нині в Україні, від їхніх оцінок того, що було раніше й чого очікувати у майбутньому. Перспективи розвитку політичної культури полягають, насамперед, у розбудові громадянського суспільства, тобто демократичних форм управління, пріоритеті прав і свобод громадян над правами нації, народу, держави. Зміни політичної реальності в середині 80-90-х років ХХ століття і відповідні зміни в політичній свідомості й поведінці молоді поставили під сумнів існуючу модель політичної соціалізації в нашій державі.

У післявоєнні роки політична соціалізація інтерпретувалася як «вертикальний процес», в якому відносини між агентами й індивідами, що соціалізуються, частково подібні відносинам між лідерами й послідовниками. В останні десятиріччя минулого століття соціалізація втрачає свій «вертикальний характер». У нових соціально-політичних умовах в традиційних суспільствах з'являються риси модернізації. Простежується процес переривання соціалізації, тобто зниження ролі авторитету віку; більш старший вік батьків, учителів тощо вже не є підставою для пошани і наслідування.

У другій половині ХХ століття нові теоретичні розробки стали відповіддю на запити соціальної і політичної реальності. Так, наприклад, у 1986 році американським дослідником Річардом Мерелманом [427, с. 279Ї319] була запропонована принципово нова модель механізму засвоєння і ретрансляції політичних цінностей і установок. Згідно його ідеї «горизонтальної політичної соціалізації», цей процес є безперервним вибором з широкого кола можливих і конкуруючих між собою образів і моделей поведінки, кількість яких постійно збільшується в результаті взаємостосунків між «рівними учасниками» процесу соціалізації на «горизонтальному рівні». В моделі «горизонтальної соціалізації» відносини між об'єктом і агентами добровільні, рівні і тимчасові. Молода людина стає центром моделі, на відміну від моделі «вертикальної соціалізації», де вона виявляється своєрідним «кінцем» ланцюжка впливів. У фокусі дослідження, на думку Р. Мерелмана, постає питання про те, яким чином у процесі соціалізації формуються ті «правила», які дозволяють індивіду орієнтуватися і вибирати між багатьма конкуруючими образами соціальної і політичної реальності. Дослідження змісту засвоєного та способу отримання й реалізації дає розуміння сутності змін у політичній свідомості й поведінці громадян.

Інша теорія представлена моделлю політичної соціалізації англійської вченої Роберти Сигел [430, с. 17Ї22]. Так, авторка вважає, що вирішальний вплив дитячих уявлень на політичну поведінку дорослих і незмінності засвоєного в ранньому дитинстві, не є спроможним. Не існує доказів того, що саме дитячі уявлення про політику є важливими. На її думку, політичну соціалізацію слід інтерпретувати як процес, що протікає протягом всього життя людини, тому цінності й установки можуть змінюватися. Концепції «стійкості» дитячих і юнацьких уявлень про політику протиставляється концепція «змінювання протягом життя» [430, с. 29]. Згідно з цією концепцією, політичні вподобання можуть з рівною часткою вірогідності змінюватися протягом усього життя, а політичні орієнтації людей відображають той період соціалізації, який переживає людина в конкретний момент.

Розвитком існуючих теорій стала запропонована німецьким ученим Филипом Васбурном модель процесу політичної соціалізації. Відповідно до цієї моделі стадія життєвого циклу, на якій знаходиться індивід (дитинство, підлітковий вік, юнацтво, зрілість і старість) і агенти соціалізації (сім'я, в якій виховувався індивід; школа, церква, ЗМІ, сім'я самого індивіда, його виробниче середовище тощо) є інтерактивними системами. Між агентами соціалізації існують комплексні взаємостосунки на всіх стадіях життєвого циклу, а відносна значущість кожного з агентів соціалізації може варіюватися від одного періоду життєвого циклу до іншого. Модель Ф. Васбурна, таким чином, з одного боку, дозволяє враховувати і використовувати раніше розроблені теорії політичної соціалізації, а з іншого ? відкриває перспективи для нових досліджень [426, с. 1Ї26].

Крім того, у сучасній політичній науці існують ще деякі підходи щодо вивчення перехідних політичних цінностей. Згідно з одним із них, який спирається на концепцію швидких соціальних змін, німецького філософа і соціолога Карла Маннгейма, молоде покоління швидше знаходить нові відповіді на перешкоди повторенню і засвоєнню моделей поведінки старших поколінь. Чим динамічніше відбуваються соціально-політичні зміни, тим швидше з'являться молодіжні групи, культура, моделі взаємодії яких істотно відрізнятимуться від культури старших поколінь. Проте, застосовуючи цей підхід, можна пояснити розбіжності між ціннісними відмінностями різних поколінь, специфіку їхньої політичної соціалізації [429, с. 25Ї27].

Відповідно з іншим підходом, який представлено в працях американського дослідника Рональда Інглхарта, аналізуються культурні зміни в політичній соціалізації - від модерністського до постмодерністського типу. Він вважає, що обставини, в яких соціалізувалося те або інше покоління, суттєво впливають на систему їхніх цінностей. Зміни ж у суспільстві відбуваються тоді, коли на зміну поколінням приходять нові, виховані в інших умовах носії нової системи цінностей. Саме таким повільним, але систематичним способом, відбувається процес зміни цінностей у суспільстві. Втім, цей підхід також не дає відповіді на питання про причини зміни орієнтацій та установок, що вже склалися [425, с. 40Ї41].

Отже, синтезуючи різні наукові підходи, можна констатувати, що молодь соціалізується в суспільстві, входить у нові для неї політичні реалії, знайомиться вже з існуючими традиціями тощо. Політична соціалізація є своєрідним входженням людини в політичну сферу, залученням її до системи сформованих у суспільстві політичних орієнтацій, традицій, навичок, існуючих політичних відносин, процесів, явищ. Включення молодої людини в систему політичних зв'язків шляхом розвитку її політичної активності сприяє ефективному функціонуванню політичної сфери суспільства. За своєю суттю політична соціалізація полягає в активному політичному становленні особистості, залученні її в сферу політичних відносин та формування власних політичних навичок. Даний процес сприяє виробленню певних політичних орієнтацій, власного погляду на політичні процеси, передачі політичних ідей, норм і уявлень від старших поколінь.

У сучасній політичній теорії існують різні підходи до визначення поняття «політична соціалізація». Такі вчені як В. Бебик, М. Головатий, А. Колодій, О. Соловьов, Ю. Шемшученко, П. Шляхтун та інші визначають її як засвоєння політичних зразків поведінки, які відповідають різним політичним ролям.

На їхню думку, політична соціалізація - це процес засвоєння індивідом упродовж його життя політичних знань, норм і цінностей суспільства, до якого він належить, або процес засвоєння індивідом певної системи політичних знань, норм і цінностей, вимог статусної поведінки, правових, соціальних і психічних норм політичної поведінки тощо; соціального і політичного досвіду, накопиченого суспільством і сконцентрованого в культурних традиціях, у групових і колективних цінностях, нормах статусної та рольової поведінки.

Так, політолог П. Шляхтун зазначає, що процес політичної соціалізації є взаємодією між об'єктивними умовами життєдіяльності індивіда та його поведінкою. Цей процес забезпечує набуття молодою людиною уміння орієнтуватись у політичному просторі, а також є відтворенням і розвитком політичної культури [403, с. 430]. На думку ж А. Колодій, політична соціалізація є формою взаємодії політично організованої спільноти й індивіда, внаслідок якої людина набуває або втрачає ті чи інші соціальні властивості, тобто цей процес є двостороннім. З одного боку, відбувається інтеріоризація політичних відносин, а з іншого, екстеріоризація, тобто набуття рис і перенесення їх у сферу політичних відносин [153, с. 340].

Як бачимо, в даних підходах молодій людині відведена роль пасивного об'єкта виховання та навчання. Тобто, молода людина, набуваючи певні політичні знання, виконує відповідні політичні ролі в суспільстві.

Визначення даного поняття такими українськими вченими як Ф. Кирилюком, С. Наумкіною, Ф. Рудичем та іншими зорієнтовані не стільки на характеристику індивідуальних аспектів поведінки, скільки на активну роль молодої людини в житті суспільства. На їхню думку, поняття «політична соціалізація» ширше, ніж політичне виховання або просвіта, бо охоплює не лише цілеспрямований вплив на особистість ідеології та політики, не лише стихійний вплив, а й особисту політичну активність. Одним із прикладів такого підходу є наступні визначення. Політична соціалізація - це процес входження індивіда в політичну систему, засвоєння політичних цінностей та ролей, притаманних тій чи іншій політичній системі, який сприяє виробленню в нього певної політичної позиції. Це своєрідне введення людини в політичне середовище, залучення її до системи сформованих у суспільстві політичних орієнтацій, традицій, навичок, передача їй та засвоєння нею існуючих політичних відносин, процесів, явищ, включення її в систему політичних зв'язків шляхом розвитку політичної активності та наділення якостями, що необхідні для нормального функціонування суспільства. Політична соціалізація є перманентним процесом залучення людини до політичної системи, формування в неї певного ставлення до влади та політичної активності на ґрунті засвоєння змісту політичної культури суспільства й самостійного осмислення сутності соціального буття тощо [219, с. 250].

Інакше кажучи, процес входження молодої людини у політичне життя має на меті прищеплення новим членам суспільства основних елементів політичної культури й свідомості, якісне їхнє перетворення, а також активну діяльність самої людини. Крім того, політична соціалізація розглядається як активне відтворення молодою особою політичного досвіду, певної системи норм, цінностей і установок політичної діяльності та політичних відносин; процес, в ході якого в декілька етапів формуються певна картина політичного світу, досвід політичної діяльності й спілкування, а також відбувається процес включення індивіда в політичну систему та освоєння ним основних елементів відповідної політичної культури.

У сучасній політичній науці побутує точка зору, що політична соціалізація особи - це безперервний процес її розвитку, який продовжується протягом усього життя особистості. Достатньо відзначити, що концепції сучасних політологів з даного питання розходяться вже з самого початку створення концепції політичної соціалізації. Так, одні вважають, що в її основі має бути положення, відповідно до якого особа підпорядковується цілому та в процесі свого розвитку свідомо й добровільно засвоює існуючі цінності та норми політичної культури суспільства. Згідно іншій точці зору, особа розглядається як суб'єкт влади, тому процес її соціалізації реалізується у взаємодії з існуючою політичною системою. На нашу думку, мають рацію ті, хто розглядають політичну соціалізацію особи як двоєдиний процес, в якому вона одночасно виступає і як суб'єкт, і як об'єкт влади, політичної діяльності та політичних відносин.

Різні трактування політичної соціалізації, незважаючи на їхні розбіжності, об'єднує важливий логіко-семантичний зв'язок. Вони з різних точок зору відображають сутність соціалізаційного процесу. Політична соціалізація - це завжди обопільний процес, в якому особа, з одного боку, випробовує на собі дію різного роду політичних суб'єктів, а з іншого боку, соціалізація сама впливає на політичне життя суспільства. У цьому визначенні міститься найважливіша складова політичної діяльності - вплив з метою отримання політичної влади. Саме соціальні дії лежать в основі соціалізаційного процесу й відокремлюють механізми цілеспрямованого впливу від стихійних впливів.

Тож, можна констатувати, що політична соціалізація є складним процесом становлення громадянина в суспільстві, якому властива певна послідовність: засвоєння й сприйняття суспільно-політичного досвіду, накопиченого попередніми поколіннями, а також сучасного досвіду; перетворення знань про суспільство і політику на внутрішні переконання; вироблення здатності захищати свої політичні погляди та інтереси; набуття необхідних навичок суспільно-політичної діяльності, засвоєння її основних принципів і норм; реалізацію знань і переконань в практичній політичній діяльності. Молодь виступає одночасно і суб'єктом, і об'єктом політики. Але одна її частина активно проводить політичну діяльність, а інша - меншою мірою, решта ж відстороннюється від політики зовсім.

Історичний розвиток суспільства значною мірою залежить від того, наскільки задіяний такий дієвий чинник суспільно-політичного функціонування, як молодь. Це визначається тією значною часткою, яку займають молоді люди в структурі населення. Так, за даними ООН на початку 2000 року населення світу становило 6062 млн. осіб, з них молодих людей віком від 15 до 24 років було 1061 млн. осіб, або 17,5% від загальної кількості, а в 2006 році кількість молоді становила вже 22% [211]. В Україні при загальній чисельності населення 46011345тис. осіб (на 01.10.2009 р.) кількість молоді становить 10,9 млн. осіб, що складає 22,9% [337]. За 1991 - 2004 роки її питома вага збільшилась на 2,2 % [211], а на 2009 рік її кількість знизилася з 22 до 20 % [366]. Молодь завжди перебуває в авангарді громадських рухів, є своєрідним каталізатором суспільних перетворень в сучасній Україні.

Як специфічна соціально-демографічна група суспільства, молодь характеризується не лише віковими ознаками, але й місцем, яке вона посідає у соціальній структурі суспільства, особливостями соціального становлення, своїм суспільним призначенням. Саме молоді люди виступають провідниками демографічного, соціально-економічного, політичного та духовного поступу, визначальним чинником перетворень, адекватних назрілим потребам і викликам часу.

За роки незалежності України молодь змінилася якісно. Нині молоді люди стали більш самостійними, намагаються бути незалежними. Вони покладаються на свої власні сили, здатні більш вільно висловлювати свої думки з політичних питань. Наприклад, 12,3 % молодих людей вважають, що сьогодні вони можуть вільно висловлювати свою політичну думку [211]. Відбулися певні зміни й у ставленні молоді до такої важливої життєвої цінності, як освіта. Якщо на початку 90-х років ХХ століття інтерес молоді до навчання дещо знизився, був підмінений бажанням знайти роботу з високою заробітною платнею без здобуття необхідних для цього знань, то нині ситуація змінилася. Як свідчать дані соціологічних досліджень, переважна більшість молодих людей, близько 90%, вважає, що підвищення освітнього рівня для них є важливою цінністю. Майже стільки ж хотіли б, щоб їхні діти також отримали в майбутньому вищу освіту.

Збільшилася й питома вага молодих людей, які ідентифікують себе з Україною, вважають її своєю Батьківщиною, визнають рідною для себе українську мову. Так, у 1996 році таких молодих людей було 29 %, у 2002 році - 66 %, а у 2008 році - вже 73 % [366, с. 530]. Стабільно збільшується й готовність молоді у разі потреби захищати свою країну.

Можна зазначити, що сталися певні позитивні зміни в громадській активності молодих українців. Не дивлячись на те, що впродовж останніх десяти років вони залишились у своїй загальній масі досить аполітичними, проте з другої половини 90-х років їхня громадська й електоральна активність зростає. Про це свідчать такі дані. Якщо в президентських виборах 1994 року взяли участь лише 25 % молодих людей, які мали право голосу, то вже під час парламентських виборів 2002 року голосувало понад 50 % молоді, а в 2006 році - близько 60 % [211]. Більше ніж удвічі зросла кількість Всеукраїнських громадських і втричі - регіональних молодіжних і дитячих організацій. Так, у 1998 році було зареєстровано 52 Всеукраїнських організації, у 2006 році їхня кількість склала вже 124 [211], а у 2009 році - 140 [211]. На регіональному ж рівні вони налічують вже декілька тисяч.

Слід звернути увагу, що на сучасному етапі процес політичної соціалізації молоді характеризується динамізмом. У молодіжному середовищі генерується новий адекватний рівень політичної культури, де особистість розглядається як активний суб'єкт політичного життя. Молодь має більш високий ступінь політичної інформованості, компетентності, свідомості, активності та навичок і вмінь політичної діяльності.

З початком демократизації українського суспільства та модернізаційних змін у політичній системі суттєво змінився механізм залучення молоді до політичного процесу. Сьогодні у контексті взаємовідносин людини і суспільства політична соціалізація української молоді відіграє значну роль у визначенні спрямованості подальшого розвитку громадянського суспільства і політичної системи. А оскільки політична соціалізація молоді є складним, багаторівневим процесом, вона, відповідно, відбувається під впливом цілого ряду внутрішньополітичних та зовнішньополітичних чинників. Найголовнішими серед них є політичні інститути і процеси, стан політичної сфери у власній державі та її геополітична складова.

Процес входження молоді у політичне життя детермінують чинники різного соціального рівня, а саме - макросоціальний, мікросоціальний та мезосоціальний.

Що стосується макросоціального рівня, то саме він виступає основою політичної соціалізації. Це, перш за все, загальнолюдські політичні норми та цінності, рівень політичної культури світової спільноти, політична позиція та діяльність міжнародних організацій, участь молоді в різних інститутах політичної системи, у тому числі, у виборчих кампаніях тощо. Так, упродовж останніх років поглиблюється процес певної політизації українського молодіжного руху, хоча молодь у своїй масі залишається аполітичною. Це значною мірою спричинено тим, що з кожним роком у суспільстві поширюється багатопартійність; зміцнюють свої позиції політичні партії, які намагаються створювати молодіжні припартійні структури. Нині майже всі провідні політичні партії України мають молодіжні організації. У партійній системі з'явилося чотири «молодіжні» партії, які виникли на базі молодіжних організацій або за їхнім сприянням: партія «Молода Україна», організація політичного розвитку - Молодіжна партія України, партії «Нова генерація» та «Нова політика». Керівники багатьох молодіжних організацій намагаються шукати заступництва, допомоги у «дорослих» політичних організацій. Особливо активно це відбувається в період передвиборних кампаній. Так, зокрема, в період підготовки та проведення президентських виборів 2004 року було створено коаліції молодіжних організацій - «Наша Україна» та «Молодь обирає Януковича». В той же час за даними соціологічних досліджень лише 9% молодих виборців указують на можливість формування своєї політичної позиції під впливом молодіжних об'єднань. Такий стан справ підтвердили й події «помаранчевої революції» 2004 року, активну участь у яких взяла молодь, хоча її не очолили певні молодіжні організації, як це було в 1990 році під час так званої «студентської революції на граніті», організаторами якої були Українська студентська спілка та Студентське братство. Проте, заради справедливості треба підкреслити, що все ж досить активну роль у штабах В. Ющенка та В. Януковича під час «помаранчевої революції» відігравали представники молодіжного руху - відповідно, Ю. Павленко та В. Хомутинник [212, с. 22Ї23].

На мікросоціальному рівні процес політичної соціалізації визначають родинні традиції, відносини за місцем роботи, неформальні взаємостосунки тощо. Крім того, даний рівень припускає участь конкретної молодої людини в політичних, або громадських організаціях, засвоєння установок, відповідних ролей, поведінки в його безпосередньому середовищі. Так, за даними моніторингового дослідження громадської думки населення України, що проводиться Державним інститутом проблем сім'ї та молоді з 1992 року, для останніх десяти років характерним стала можливість вільного вибору молоддю своєї організації. Останнє підтверджують матеріали соціологічних досліджень. Наприклад, у 1994 році 58,7% молодих людей заявили, що вони є членами громадських молодіжних організацій, а в 2006 році - вже 65% [212, с. 21Ї22].

Що стосується мезосоціального рівня, то такими факторами є статус соціально-класових, етнічних, конфесіональних, професіональних, територіальних та інших соціальних груп у суспільстві. Він також характеризується рівнем культурних традицій, які впливають на процес політичної соціалізації молоді в рамках певного суспільства і його конкретної політичної системи, перш за все - держави. Серед цих чинників ми, перш за все, маємо назвати систему громадянського навчання, яке здійснюється в середніх школах, вищих навчальних закладах І-ІІ та ІІІ-ІV рівнів акредитації, політичне інформування різними політичними інститутами широких мас українського населення, публікацію та роз'яснення Конституції України, законів, інших політичних норм, обов'язкових для виконання громадянами.

Дані політичні чинники впливають на молодь, формують у неї відповідні політичні переконання, позиції, спрямовують до певного типу політичної поведінки та є одними з поширених важелів процесу формування політичної культури.

На політичну соціалізацію активно впливають як зовнішні, так і внутрішні чинники. До зовнішніх чинників віднесемо, перш за все, вплив найближчого оточення - родини, навчальних закладів, групи однолітків, трудового колективу, тобто мікросередовище; а також політичну систему, державу, націю, культуру, тип економічних відносин, освіту, масову національну культуру, державну молодіжну політику, громадянську освіту тощо, тобто макросередовище. При цьому, необхідно враховувати генетичні дані, здатність до самоосвіти та самовиховання та інші важелі, які характеризують внутрішні фактори.

Внутрішні чинники соціалізації молоді визначаються рівнем особистої активності, спроможністю й готовністю самостійно засвоювати певні цінності. Перехідний характер економіки й розвитку суспільства визначає й перехідний характер процесів соціалізації молоді з її суперечностями. З одного боку, є економічні та політичні умови для виявлення особистої активності, з іншого, можливість реального використання цих можливостей украй ускладнена. До того ж постійно змінюються «правила гри» для молоді, оскільки відсутнє стабільне законодавство.

У цих умовах зростає роль громадських організацій, насамперед, молодіжних, які є важливим чинником соціалізації молодих людей. Вони сприяють їм у розкритті особистої індивідуальності, в пошуку можливих шляхів розвитку. Як свідчать дані соціологічних досліджень, досить значна частина молодіжних організацій займається вирішенням різноманітних соціальних, професійних, освітніх питань молоді, намагаючись забезпечити їй певний соціальний захист. Такий підхід був притаманний на всіх етапах розвитку молодіжного руху в незалежній Україні. У 1998 році з 66 Всеукраїнських молодіжних і дитячих організацій тією чи іншою мірою питаннями адаптації молоді займалися близько 40. Цей процес поглиблюється й нині [226, с. 24].

Отже, наявність спільноти, співпраця й конкуренція, цілеспрямованість, сторонній вплив, вибір, відданість, інформованість, пристрасть, стереотипи, стихійність як об'єктивні чинники мають великий вплив на політичну соціалізацію молоді.

Важливим фактором стабільності входження молоді в політику є консолідуюча ідея, якою може виступати стремління до демократичної системи цінностей, заснованої на політичному плюралізмі, вільній ринковій економіці та рівності громадян перед законом. Що стосується державницької ідеї, то на думку деяких учених, сьогодні в Україні немає конкретного чинника консолідації суспільства, мобілізації позитивної енергії людей, відсутній авторитет держави, політичних організацій тощо.

Надзвичайно важливу роль в процесі політичної соціалізації української молоді відіграють правові норми, перш за все, Конституція України, закони, які наділяють усіх громадян України значними особистими свободами, правами, обов'язками та передбачають відповідальність. Стимулюючи тим самим конкретні дії молодих людей, спрямовані на засвоєння політичних знань та умінь і підвищення політичної культури, державні правові норми стають важливим фактором політичної соціалізації.

Важливим чинником політичної соціалізації молодих людей є їхнє соціальне становище: належність до відповідних соціальних спільностей, пов'язані з цим матеріальний стан, рівень та стиль життя, норми поведінки тощо. Зрештою, визначальними чинниками політичної соціалізації на різних етапах формування і розвитку особи вважаються її соціальне походження, оточення та соціальне становище. Інакше кажучи, конкретні форми та види політичної соціалізації молоді визначаються різними групами чинників: зовнішніми та внутрішніми, об'єктивними та суб'єктивними, прямими або цілеспрямованими, опосередкованими або стихійними, глибинними і поверховими, випадковими та закономірними, а також постійними й тимчасовими, політичними й неполітичними.

На даному етапі свого розвитку держава, на жаль, втрачає власні функції соціалізації. Її, здебільшого, привласнили інші інститути суспільства, які здійснюють опосередковану або стихійну соціалізацію. Вплив мікросередовища - сім'ї, школи, кола формального й неформального спілкування, окремих осіб виявився сильнішим і більш привабливим для молоді. За цих умов потрібні політична освіта і виховання. Бажано, щоб їхні сутнісні підходи йшли у руслі загальноцивілізаційних норм та на основі чинного законодавства.

Суттєву роль у молодіжному середовищі відіграють неформальні групи та молодіжна субкультура в цілому. Соціологічні дані Українського Інституту соціальних досліджень свідчать, що з багатьох чинників соціалізації частіше всього молоді респонденти вказують сім'ю (92%) і друзів (87%), що не завжди в політичній практиці підтверджується. Найбільш достеменним виглядає те, що майже третина опитаних не могли назвати нікого, хто, на їхню думку, істотно вплинув би на формування політичної свідомості [336, с. 70]. Це свідчить про тяжкі наслідки тотальної ідеологізації й політизації, коли спостерігалася стагнація найважливіших соціально-політичних інститутів.

Але процес політичної соціалізації молоді залежить не тільки від тієї об'єктивної ситуації, у якій розвивається процес. Цей фактор є вирішальним, але не єдиним. Велике значення мають фактори суб'єктивного характеру, зокрема, інститути політичної системи, національні та соціальні групи, неформальні об'єднання, під впливом яких відбувається соціалізація особистості, а також чинники, що характеризують механізм світосприймання, аналізу та прийняття рішень тощо. Останні охоплюють потреби, інтереси, духовні цінності, індивідуальні психологічні якості людини.

У науковій літературі до суб'єктивних чинників стабільного розвитку політичної соціалізації відносять, перш за все, соціально-економічний стан людини. Значно зросли потреби молоді, якісно змінилися її уявлення про гідний рівень і стиль життя. Багато молодих людей прагне мати власні джерела прибутків. Проте, як засвідчують систематичні зрізи соціологічних досліджень, загальний рівень соціального самопочуття молоді залишається на досить низькому рівні, кількісне значення якого вказує на перевагу негативних оцінок достатності основних соціальних благ. Понад 40% молоді постійно оцінює своє матеріальне становище як дуже низьке, низьке й нижче за середнє. Хоча молоді люди дедалі відчувають себе більш упевнено, ніж покоління людей середнього та старшого віку, однак тривожною є відносно низька оцінка, яка надається чесній та сумлінній праці, можливостям працевлаштування з огляду на засоби життєвого просування, на які орієнтується молодь [251, с. 10].