Громадянське суспільство та політична культура: теоретичнийі прикладний аспекти

Боротьба України за свою державність має давню історію. Значний теоретичний унесок щодо становлення української державності зробив М. Грушевський. У його житті особливе місце посідає так звана «українська ідея», що народилася, за його ж словами, тоді, коли «московський цар погодився прийняти Україну під свою руку в 1654 р.». Або, як ми говоримо нині, Україна возз'єдналася з Росією. Відтоді, увібравши в себе притаманні всім вікам і народам сумніви щодо правильності обраного шляху, міфологізовану пам'ять про минувщину, невдоволеність дійсністю і надії на краще майбутнє, а також багато інших чинників, ця ідея увійшла в творчість практично всіх українських мислителів. Сам же Грушевський замість російської «імперії народів» бачив важливим створення вільного союзу народів. Розглядаючи шляхи до того, щоб це яскраве гасло стало повсякденною реальністю, М. Грушевський відзначав: існує лише один, до того ж найпростіший і найраціональніший спосіб - широка децентралізація держави і організація самоврядування в національних територіях, які визначаються національними кордонами, і що тільки за таких обставин національність і національне питання перетворюється, нарешті, «из боевого клича, из предмета борьбы, парализующей устроение экономических и культурных отношений, в нечто само собой подразумеваемое, никаких особых соображений не требующее, в простую почву для усовершенствования этих экономических отношений». Водночас М. Грушевський цілком однозначно визначає місце українського питання в загальному процесі всебічного оновлення Росії: «Разрешение украинского вопроса мы не выделяем из более общего вопроса о переустройстве государства на началах равноправия народностей и областей и национально-территориальной автономии, считая разрешение этого вопроса составной интегральной частью в проблеме обращения России в правомерное и благоустроенное государство» [85, с. 47].

У своїх політичних поглядах, на відміну від багатьох сучасних політиків, М. Грушевський керувався не тільки емоціями. Він справедливо вважав, що так бажану федерацію не можна негайно ввести чи «призначити» якимось одним декретом. Шлях до неї лежить через певний перехідний період, протягом якого слід здійснити необхідні заходи, що закладають підвалини майбутньої федерації. Серед них, на перше місце, М. Грушевський поставив те, що кількома десятиріччями згодом, в процесі чергової спроби розв'язати «вічну» проблему бюрократичного централізму, набрало форми двох законів: про розмежування повноважень Союзу РСР і республік та про основи місцевого самоврядування. Наступним важливим кроком на шляху перетворення Росії у федерацію вільних народів М. Грушевський вважав прийняття закону про мови. Стосовно України такий закон був покликаний, на його думку, зняти всі обмеження на вживання української мови в усіх сферах культурного і громадського життя, в тому числі й у сфері народної освіти, і діяльності державних установ.

М. Грушевський мріяв про національне відродження. «Національна смерть, здавалося, вже віяла над ними. Але народні маси знайшли в собі невичерпну силу відродження, й те ж саме XVIII сторіччя, яке бачило найбільший занепад українського народу після попереднього піднесення, принесло з кінцем своїм основи відродження. Правда, вони були такі слабкі, що одержують своє значення лише в зіставленні з пізнішим відродженням» [85, с. 306]. Ці та багато інших ідей М. Грушевського вражають своєю політичною далекоглядністю, дають підстави простежити розвиток ідеї української держави протягом багатьох років, робити з цього політичні висновки.

Значний унесок у розробку проблеми державності зробив В. Винниченко. Він писав: «Для творення нашої державності насамперед треба було спокою, ладу. Крім того, державність обхоплює не тільки українську націю, а всі національності, які заселяють територію України. Без співучасті неукраїнських елементів було б надзвичайно важко провадити справу організації держави» [44, с. 247]. Та, коли приступили до завдання ближче, стикнулися з величезними труднощами. Потрібна була власна основа, яка б дала можливість вийти з цієї ситуації. Найбільше було покладено на соціально-демократичну течію. «Можна цілком певно сказати, що провідничу роль у відродженні української нації за цих часів грала українська соціал-демократія» [44, с. 248]. Всі найважливіші акти державного та загальнонаціонального характеру, такі, наприклад, як Універсали, Декларації, Ноти складалися соціал-демократами. Перший український уряд, перший кабінет українських національних міністрів складався в більшості своїй із соціал-демократів. Усі національні сили були спрямовані на досягнення загальної мети - побудову державності. Одна з великих труднощів полягала в тому, що було мало творчих, організаційних та просто інтелігентних сил. «Оголосити творіння державності легко, але ж треба серйозно вдуматись, що то значить, яка то велетенська робота, яких зусиль вона вимагає, яких сил, якої кількості людей, знання, досвіду, матеріальних засобів» [44, с. 255]. Створюючи державність, треба було насамперед створити в Україні всі органи державного управління й господарства. Для цього були потрібні тисячі досвідчених, освічених і національно свідомих людей. Тоді не вистачало досвіду, тільки ентузіазм і високе піднесення духу могли надати відваги. «Але нашою метою, істотною, ґрунтовною метою була не сама державність. Наша мета була - відродження, розвинення нашої національності, пробудження в нашому народі своєї, національної гідності, почуття необхідності різних форм свого розвитку, здобуття сих форм і забезпечення їх. Державність же є тільки засіб для сеї істотної цілі. І через це самий процес здобування сеї державності вже мав би служити пробуджуючим, поштовхуючим і усвідомляючим фактором» [44, с. 257.]. Найголовнішою духовною, матеріальною силою вважались народні маси.

У «Декларації Генерального Секретаріату Центральної Української Ради», прийнятій 27 червня 1917 року, зазначалось: «Найпершою перешкодою до планового переведення сієї роботи є недостача політично-соціальної й національної свідомості й мала організованість народних мас» [44, с. 263]. Подолавши ці труднощі, треба було перебудувати місцеву й загальнокрайову владу, які б відповідали потребам демократії. У перший період творення української державності соціал-демократи мали довір'я мас. Але в подальшому в них не вистачило сміливості, відваги, широти й далекоглядності. Вони злякались «темних інстинктів» мас.

Справді, щоб громадяни включалися в процеси перетворення, потрібне усвідомлення ними тих великих завдань, що стоять перед державою. Тоді формування політичної свідомості, розвиток її на більш високому рівні стане реальним чинником великих державних перетворень.

Серед нескінченних суперечок сьогоднішніх парламентарів щодо ролі, функцій, зобов'язань і компетенцій держави дуже цікавими і нагальними уявляються роздуми Б. Чичеріна про цей важливий суб'єкт політики. Він послідовно обстоював думку про те, що держава не повинна годувати, одягати, збагачувати якимось чином свого підданого, аби не виховати у нього комплексу нахлібника і не відбити ініціативність. Все це людина повинна бажати і вміти зробити сама. Держава ж лише зобов'язана захищати всіма засобами сумлінно зароблену власність громадянина і саме його життя як головний вид власності [50, с. 82]. Тобто, найперше завдання держави - це захист підданого. Але існує й інша, більш значуща державна мета - формування громадянина, гідного захисту, інакше це завдання втрачає сенс. Випереджаючи запитання про те, як і з допомогою чого вона буде досягати цієї мети, Чичерін додавав, що у держави є два могутні глобальні засоби виховання громадянина, безпосередньо свободою і правдою. Він вірив у таку здатність держави по відношенню до особистості і відповідно закликав науковців досліджувати природу людини, її властивості і призначення, щоб бути корисною державній владі. Чичерін вірив у можливість влади щодо формування народу. Він намагався спростувати думку про те, що державна влада створюється народом. Навпаки, стверджував політолог, вона сама утворює із натовпу народ, не лише формуючи, але й об'єднуючи окремих розрізнених людей в єдине ціле. При цьому державна влада, на його думку, завжди залишається засобом, а народ - метою.

Досліджуючи закономірності функціонування і розвитку держави, Чичерін дійшов висновків, які підтверджуються зараз на наших очах. Він вважав, що держава як щось таке, що руйнується, і держава, яка знову виникає, тримаються на одних і тих самих засадах. Не маючи достатньої сили у власній організації, вони всю діяльність перекладають на окремих осіб, стани і спільності. Правда, ми до цього часу не можемо визначити, концептуалізувати ситуацію, щоб зрозуміти, руйнується чи заново виникає наша держава, чи з нею водночас відбуваються ці обидва процеси. Але як би там не було, вони можуть тривати довго. Всьому приходить свій кінець: держава, що тримається на волі та компетенції окремих осіб і локальних соціальних груп, або гине, або все ж таки створює чітку й цілісну систему власне своїх, державних закладів сильної виконавчої влади, що пронизує весь політичний простір суспільства і здатна підпорядкувати при необхідності всі елементи суспільства інтересам і волі держави. Говорячи про цілі, завдання та надзавдання держави, вчений в той же час попереджав, що вони можуть бути використані лише за конкретних умов. По-перше, державі, її органам в особі уряду, не повинні заважати верстви, що прагнуть до насильства та анархії. По-друге, державу, що здійснює реформи, не повинні підганяти нетерплячі радикали, вимагаючи всього й одразу. Тим більше, коли це стосується держави, що тільки-но стає на ноги. Відносно питання про те, яка реформа державного устрою краща, він вважав, що добра всяка, яка випливає з усієї історії і особистостей народу, отже, краща служить особистості і населенню в цілому. Головне, від чого залежить, на його думку, усталеність і міцність держави, - це наявність в її тілі визначних елементів, тобто постійних і тих, що змінюються. Першому відповідають спадкоємні керівники, другому - вибірні. Чичерін вважав, що освічений абсолютизм, що дає громадянам усі потрібні гарантії в приватному житті, сприяє розвитку народного блага більше, ніж республіки, які роздираються партіями. Щодо другого елемента, то це окрема тема, бо розробці проблеми народного представництва Б. Чичерін віддав найбільше сил. Він вважав цей інститут запорукою і умовою політичної свободи, підкреслював, що земцем (депутатом) має бути людина, яка відповідає таким вимогам: 1) дворянин; 2) незалежна від обставин; 3) компетентна; 4) безкорислива; 5) поставлена в сприятливі умови щодо громадської роботи. А логіка його думок така: у політиці мають брати участь не ті, хто бажає, а ті, хто може; не всі громадяни, а лише найбільш здатні й умілі з них. Виходячи з цього, він рішуче відкинув ідею щодо тотальної участі в територіальному і державному управлінні всіх прошарків населення. До таких людей, що можуть брати участь у політиці, він відносив дворян не тому, що в них «блакитна кров», уроджені політичні здібності, а тому, що цей соціальний прошарок з відомих причин був освіченим і вихованим. Але головне полягало, на його думку, в тому, що дворяни були власниками.

Отже, гарну організацію держава може отримати не завдяки щасливому збігу обставин, а завдяки знанням і свідомому плану. Треба зробити все можливе, аби більше знати і усвідомлювати сучасне, щоб краще будувати майбутнє.

Із набуттям Україною незалежності тема громадянського суспільства частіше становиться об'єктом дослідження вчених-політологів. Вони плідно вивчають як загальнотеоретичні, так і конкретні проблеми формування, розвитку громадянського суспільства, його взаємодії з державою.

Пильна увага до теми громадянського суспільства не є випадковою, оскільки його формування - одне з нагальних завдань сучасного вітчизняного політичного та суспільного життя. Це підтверджується численними дискусіями, активним систематичним захистом кандидатських і докторських дисертацій, виконанням різноманітних проектів, виданням монографій і фахових статей, розгортанням інститутів для дослідження громадянського суспільства.

Обговорення даної теми безпосередньо самим суспільством, наукова дискусія в колі вітчизняних дослідників нерідко породжують різні, навіть і полярні думки. Найчастіше мова йде про те, що громадянське суспільство неможливе в Україні і його розглядають як далеку перспективу; громадянське суспільство як сукупність недержавних організацій бере участь в управлінні, що не властиве нашій державі з огляду на її геоекономічні особливості; громадянське суспільство вже існує в Україні і його треба розвивати.

На нашу думку, громадянське суспільство має велике значення для України, оскільки влада буде не ефективною без нього. Воно є фундатором назрілих змін у державі, отже й її рівноправним партнером. Міцність і надійність громадянського суспільства полягає в тому, що воно формується самостійно, має властиві лише йому основи і розвивається лише за умов вільного середовища. Громадянське суспільство, як сферу виявлення приватних інтересів, неможливо створити указами або постановами, воно виростає вільно на придатному ґрунті.

Ми вже вживали поняття «фундатор», і ще раз підкреслимо, що вважаємо громадянське суспільство певним фундатором правової держави. Як соціальний суб'єкт, як офіційний представник громадянського суспільства, найважливіший елемент політичної системи правова держава, у свою чергу, покликана відігравати особливу роль у створенні та захисті політико-правових умов функціонування громадянського суспільства, його інститутів. У демократичній державі громадянське суспільство передбачає якнайширшу підтримку всіма без винятку прошарками населення. Оскільки сам інститут громадянського суспільства створено з метою виявлення, захисту та реалізації соціальних інтересів, пом'якшення суспільно-політичних конфліктів, досягнення консенсусу в суспільстві, він також вимагає активної участі в його справах найширших верств громадян. Без участі громадян України залучення їхнього інтелекту і творчого потенціалу зусилля демократичних трансформацій будуть недосяжними. Сьогодні прогрес можливий лише за рахунок включення в процес розвитку і потенціалу держави, і потенціалу всіх його громадян. У перехідні, переломні соціальні періоди, як ніколи, інтелект і моральність громадян відіграють визначну роль у побудові нових основ життя.

На жаль, цей важливіший чинник - громадянин, його роль і значення у побудові цивілізованого життя тривалий час ігнорувався. Натомість провідна роль відводилась, і зараз здебільшого відводиться, таким чинникам, як економіка, міжнародне співробітництво тощо. Та як відомо, несвідома, деградована людина невзмозі здійснити навіть незначні зрушення на краще, не говорячи вже про корінні, яких вимагає сучасний стан українського суспільства.

Людство перейшло в третє тисячоліття в ситуації поглиблення кризи старих форм мислення та дії, які блокують здатність громадян зрозуміти минуле, оволодіти сучасним і усвідомити наслідки своєї діяльності в майбутньому. Існує певна загроза втрати зв'язку зі світом і його майбутнім із причин відриву від природи та соціально-політичного розколу, відчуженості. Люди ставлять перед собою одні цілі, а результати отримують кожен раз прямо протилежні.

Тривалий час пошук шляхів розв'язання нагальних суспільно-політичних проблем ХХ століття здійснювався за рахунок підпорядкування інтересів суспільства державі, інтересів людини - економіці, політиці та ідеології. Зокрема, в колишньому Радянському Союзі відносини між громадянським суспільством і державою виявилися значною мірою деформованими. Примат громадянського суспільства щодо організації і здіснення владних відносин було підмінено приматом держави. За умов тоталітаризму особистість була приречена виконувати роль гвинтика в величезній державно-бюрократичній машині. Щоправда, і за цих умов, суспільство зберегло певні позитивні риси, але з часом діюча система виявилася історично нездатною і перестала функціонувати. Не витримали іспиту часом і тоталітарні політичні режими та методи управління суспільством. Розпочався пошук виходу з того соціального кута, в якому опинилася й Україна.

Наразі головна тенденція світового розвитку полягає в русі до соціальної ринкової економіки, громадянського суспільства і соціальної, демократичної, правової держави. В сучасних умовах будь-яка політика, програма або модель розвитку суспільства втрачають свій сенс, якщо не мають людського виміру, не спрямовані на потреби конкретної людини. Саме людина стає якісно новою основою суспільного розвитку, її сутності відповідає тип відкритого суспільства, в якому вона має приймати особисті рішення, створювати механізми самоорганізації і самореалізації. Людина в такому суспільстві має володіти правом економічного самовизначення. Таке суспільство базується на вільній відповідальності вільної людини. Це зовсім не означає, що воно прагне до будь-якої універсальної цивілізації, до однорідності. Навпаки, воно поволі стає чутливим до позитивних тенденцій світового розвитку.

Громадянському суспільству в розвинених країнах світу належить ініціатива щодо проведення радикальних економічних структурних реформ, які призвели і призводять до забезпечення прав людини. Завдяки цьому особистість має гарантію вільного вибору форм економічного і політичного буття, інших важливих потреб і інтересів. Громадяни беруть активну участь у формуванні правової держави, в якій віддається перевага принципу верховенства права і пріоритетові прав особистості, зокрема, що стосується її соціальних і демократичних спрямувань.

Відмітимо, що в перші роки незалежності у вітчизняній науці склалася певна тенденція щодо вивчення феноменів «громадянське суспільство» і «правова держава», але вона була обтяжена протягом деякого часу, принаймні, двома ухилами. По-перше, науковці скептично ставилися до самої ідеї громадянського суспільства та похідних від неї, тож протягом тривалого часу дослідження даної проблеми вітчизняною наукою майже не проводилося. По-друге, відтоді, коли про громадянське суспільство і правову державу заговорили відкрито, деякі вчені припустилися сліпого копіювання теоретичних надбань зарубіжних політологів.

До того ж, аналіз робіт, присвячених даній темі, показав, що вони виконані переважно з позицій державно-патерналістського підходу до розгляду відносин громадянського суспільства і правової держави, в них недооцінюється роль особи в процесі цих відносин, а також соціальної політики держави. Не розглядаються деформації, які мали місце в попередні десяти-ліття.

Вирішення зазначених завдань вимагало змін у відносинах власності, в інституційній і правовій системах, істотну перебудову суб'єктивного фактору, громадянської культури і свідомості, певних змін у ціннісних орієнтаціях громадян. Із різним ступенем повноти досліджено історичні, соціально-економічні, політико-правові, ідеологічні та інші аспекти громадянського суспільства і правової держави.

До перших праць доби незалежності можна віднести ті, в яких здійснено постановку, вирішення деяких питань теоретичного порядку та розробки методики дослідження, а також у плані введення в науковий обіг емпіричного матеріалу.

Зокрема, дослідженню генезису громадянського суспільства і правової держави, характеру структурних змін у них присвятили свої праці В. Геєць, М. Козюбра, В. Копєйчиков, А. Лузан, М. Михальченко, Г. Світа, Ю. Шемшученко, В. Шинкарук та деякі інші вітчизняні вчені.

Усвідомлення дослідниками нових реалій і відповідних їм завдань, відмова від догм і стереотипів у галузі оцінки ролі сучасного громадянського суспільства і правової держави в життєдіяльності людини сприяли створенню новітніх теоретичних моделей в політичній науці.

Вчені протягом 1990-1995 років розробили і запропонували суспільству модель, ідеологію формування громадянського суспільства в Україні, визначивши його як екстраординарну мету [59, с. 8].

Стосовно реалізації ідеї громадянського суспільства в Україні на практиці можна констатувати, що його формування поступово відбувається, і вже в перші роки незалежності були виявлені певні тенденції.

По-перше, ідея формування громадянського суспільства знаходить послідовне законодавче закріплення. Передбачалося, що й подальший розвиток громадянського суспільства і правової держави буде знаходити місце в концептуальній і законодавчій діяльності держави.

По-друге, саме необхідність формування громадянського суспільства (як один із багатьох факторів сьогодення) спричинила тяжіння України до цивілізованого співробітництва з європейським співтовариством. Упровадження спільних проектів має призвести до взаємозбагачення всіх сторін, що входять до нього. Україна ж реально має шанс збагатитися накопиченим досвідом щодо формування конкретних інститутів майбутнього розвиненого громадянського суспільства.

По-третє, основною рисою громадянського суспільства стала наявність розгалуженої системи громадських організацій. Набувала поширення тенденція їх участі в управлінні різними сферами громадського життя і впливу на державну політику. В Україні в 1996 році діяло вже понад 5 тисяч громадських організації, які допомагали громадянам реалізувати свої політичні або суспільні інтереси, шукали шляхи розв'язання проблем, стримували суспільство від конфронтації. Але не всі вони вміли робити це належним чином. У більшості випадків громадяни вирішували нагальні проблеми в державних структурах замість того, щоб іти до громадських організацій і робити спільними зусиллями свої справи. Не всі політичні партії спроможні були взяти на себе відповідальність за реалізацію інтересів громадян перед владою.

По-четверте, дедалі зростав чинник вагомості самого громадянина в формуванні основ кращого життя. Минув той час, коли населення країни покладало надію лише на державу. Люди змінилися. Певна частина перестала довіряти владним структурам і політичним організаціям. За даними соціологічних досліджень, проведених в 1991-1994 роках, на самих себе покладалося від 85 до 90% мешканців України [68, с. 45]. Така ж ситуація спостерігалася і в 1995 році, до прийняття нової Конституції України. Вчені висловлювали сподівання на те, що це шлях до усвідомлення в собі громадянина. А з цієї відмітки, як відомо, розпочинається шлях до громадянського суспільства. Воно, як засвідчує досвід країн сталої демократії, ефективніше регулює власні справи і потребує менше уряду.

На нашу думку, процес формування громадянського суспільства і соціальної, демократичної, правової держави відбувається одночасно, це єдиний цілісний багатоступеневий соціальний механізм, який віддає пріоритет особистості, гарантує здійснення її прав і свобод. Сутність громадянського суспільства полягає в тому, що це відкрите суспільство громадян із гарантованим високим рівнем економічних, соціальних, політичних, культурних і моральних можливостей і властивостей, яке спільно з державою утворює розвинені правові відносини; це суспільство рівноправних громадян, незалежне від держави, але взаємодіюче з нею заради реалізації інтересів громадянського суспільства. Воно виступає базисом правової держави, ініціює в ній необхідні зміни [406, с. 79]. Посилюючи свою значимість, громадянське суспільство згодом забирає у держави невластиві їй функції і повніше реалізує інтереси громадян у власних надрах. Держава ж, зі свого боку, підсилює контрольні функції, забезпечує суспільство необхідними законами та гарантує їхнє виконання.

Згодом найширшого розповсюдження набуває ідея соціально-спрямованої держави, коли на політичну владу покладається не тільки забезпечення цілісності суспільства, безпеки, але й завдання щодо забезпечення необхідного рівня соціальних гарантій незахищеним верствам населення. За певних умов соціальна спрямованість набуває найголовнішого значення.

Подальший розвиток громадянського суспільства пов'язаний із становленням демократії. В умовах демократії держава перебуває під надійним контролем суспільства. Розвиток справжнього народовладдя - це і є формування громадянського суспільства. В демократичній державі громадянське суспільство передбачає якнайширшу підтримку всіма громадянами. Оскільки ж сам інститут громадянського суспільства створено з метою виявлення, захисту та реалізації існуючих інтересів, подолання конфліктів, досягнення консенсусу в суспільстві, то він також вимагає активної участі в його справах найширших верств громадян.

Громадянському суспільству в сучасній Україні має відповідати правова держава. В багатьох напрямах процеси формування цих двох феноменів співпали, стимулюючи одне одного. Відбувається й процес ствердження громадянського статусу всіх членів суспільства, рівних перед законами суспільства, рівних перед законами держави. Держава, в свою чергу, зміряє поведінку всіх своїх громадян загальною міркою, незалежно від їхньої соціальної, релігійної, професійної або інших ознак.

Згідно з Конституцією України (ст. 1) «Україна є суверенна і незалежна, демократична, соціальна, правова держава», а за ст. 3 «Людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю.

Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави».

Під правовою державою ми розуміємо такий тип держави, де на основі демократії функціонує режим конституційного правління, існує розвинена і несуперечлива правова система і ефективна судова влада, разом із реальним розподілом функцій влади з її ефективною взаємодією і взаємоконтролем, із розвиненим соціальним контролем структур влади.

У правовій державі на основі реалізації високих принципів права відбувається реальна єдність людини і держави, правове самообмеження останньої, що знаходить своє найповніше виявлення в послідовному впровадженні принципу взаємної відповідальності держави і особистості.

Загальне демократичне впорядкування системи влади і політики правової держави органічно пов'язане з його правовими настановами. Але такою держава не становиться сама по собі. Історичний досвід свідчить, що практична реалізація вищезазначених принципів правової держави, в якій основними соціальними цінностями виступають людина, демократія, гуманізм, вимагає напруження всіх суспільних зусиль, рішучих заходів щодо невідступності від цих провідних орієнтирів і цінностей.

Правова держава - це продукт, соціальний результат цілеспрямованого впровадження в реальне життя зазначених ідей. Тому теоретичний і практичний аспекти реалізації ідеї правової держави з'ясовуються в конкретних її інститутах, формах, методах діяльності, відносинах тощо.

Створення правової держави є найважливішим напрямком діяльності в нашій країні, одним із докорінних завдань демократизації суспільства і реформи його політичної системи, її кінцевою метою.

Однак для побудови правової держави недостатньо бажань, заяв і декларацій, має бути науково розроблена концепція - теорія правової держави, здійснена протягом певного часу цілеспрямована діяльність народу і політичної еліти.

Досліджуючи проблеми правової держави, відомий правознавець, академік Української Академії наук Б. Кістяківський, зокрема, зазначав, що «У нас буде створено стійкий і розумний правопорядок тоді, коли право буде виступати як самостійна мета, а не як засіб досягнення будь-якої мети» [140, с. 15]. А С. Франк дійшов висновку, що держава служить не будь-якій абстрактній меті, а «утвердженню цілісної правди, внутрішньому, духовному розвитку суспільства» [380, с. 299]; а громадянське суспільство, в свою чергу, уособлює в собі не лише зовнішній засіб щодо задоволення інтересів окремих людей, а саме «необхідну форму громадянського співробітництва, форму служіння, здійснення об'єктивної правди» [380, с. 304]. Виходячи з цього, підкреслює: «Усі спроби … установлювати примат держави над суспільством, … або установлювати, навпаки, примат громадянського суспільства над державою - послідовно призводять до деспотизму, або до анархії» [380, с. 313].

Значну увагу темі правової держави приділили вітчизняні вчені О. Малицький, С. Котляревський, М. Козюбра, В. Сіренко та ін.

Вагомий унесок у розробку доктрини правової держави зробили вчені, які досліджували проблему відносин держави і громадянина. Існує обґрунтування щодо необхідності їхньої рівності в правах і обов'язках, а також взаємної відповідальності, що має особливе значення для подальших теоретичних розробок.

Принцип вільного розвитку особи, її захищеності державою лежить в основі доктрини правової держави, яка була запозичена у німецьких авторів і активно розроблялася політико-правовими мислителями Росії та України ще наприкінці ХIХ - на початку ХХ ст. Незважаючи на це, правознавці О. Алексеєв, В. Гессен, О. Жилін, Б. Кістяківський, С. Котляревський, П. Новгородцев, М. Палієнко, Ф. Тарановський та ін. нерідко виходили, як вважає В. Тимошенко, з цієї форми держави як ідеалу. І далі пише: «Характер відносин між громадянином і державою вони розглядали як ключове питання доктрини правової держави» [351, с. 52].

Саме цей підхід, на наш погляд, зафіксував Б. Кістяківський у своїй праці, коли наголошував, що «Особистість є основним елементом будь-якої суспільної і державної єдності. Адже суспільство і держава тільки й існують в одиничних особистостях; крім особистостей і зв'язку поміж ними немає суспільства і держави» [140, с. 8].

Відомо, що двосторонні відносини між державою і її громадянами виступають як специфічно інституціоналізовані. Якщо в феодальній державі це були васальні відносини залежності, то з переходом до буржуазної держави вони набули характеру громадянських відносин. Громадяни користуються певними правилами і несуть відповідальність перед органами державної влади, а держава забезпечує захист їхніх прав та інтересів на своїй території і поза її межами.

Теоретичні розробки вчених свідчать про дуалізм громадянського суспільства і держави: перше по відношенню до другого займає ніби вище положення. Дуалізм громадянського суспільства і держави, примат громадянського суспільства над державою має вирішальне значення для буржуазної концепції прав людини і громадянина. Згідно з нею основні, тобто природні права людини, а саме: формальна рівність, право на особисту свободу, включаючи необмежену економічну ініціативу; право приватної власності і довільного розпорядження нею належить індивідам незалежно від волі держави. Ці права держава лише зафіксувала в своїх законах. На відміну від них громадянські права, які реалізуються в рамках державного життя і які призначені для реалізації політичних інтересів, для здійснення політичної влади і контролю над нею, створюються державою-законодавцем і надаються громадянинові. Отже, громадянин має юридичну рівність із державою.

До недавнього часу вчені намагалися виводити правову державу лише із взаємодії права і держави. Через це правовою вважалася будь-яка держава, тому що не існує держави без права, без правової системи і навіть, тією чи іншою мірою, без самообмеження правом. Нічого не міняє в цій ситуації проголошення основною ознакою правової держави верховенства закону. Таке верховенство можливе і в тоталітарній державі. В цьому випадку воно повернене проти народу, який перетворюється на сукупність безправних підданих. А тому очевидно, що для правової держави, тобто для такої, де панує право, треба йти не від закону і навіть не від права взагалі, а від громадянського суспільства, сучасне розуміння якого складалося паралельно з удосконаленням уявлень про демократичну правову державу.

Реформування українського суспільства та інтеграційні процеси на міжнародній арені зробили об'єктивно необхідним формування правової держави в Україні. «Держава - це насамперед політична організація, до того ж така, що володіє суверенітетом. Проте і вона повинна ґрунтуватися на волі і злагоді його членів. Тому в її основу закладено своєрідний суспільний договір. Словом, і держава, викликана до життя правом, тобто створена для впорядкування суспільних відносин, сама має підкорятися праву, бути правовою державою» [15, с. 7].

Розглянемо конкретніше сутність правової держави, її принципи. У словосполученні «правова держава» на першому місці стоїть право, на другому - держава. Це означає верховенство права в суспільстві. Основоположним началом права є принцип загальної рівності, тобто загальної і рівної для всіх міри свободи: для держави та її органів, для окремої особи і колективів, для всіх громадян країни. Така формальна рівність є властивістю права, виражає таку його специфіку, як справедливість. Право в суспільному житті виступає, насамперед, у формі законів та інших нормативних актів. Тому громадяни й організації можуть бути юридично рівними й вільними тільки як учасники конкретних правовідносин, тобто таких відносин, які врегульовані законом, нормативними актами.

Отже, верховенство права в суспільстві - основний принцип правової держави. Він зумовлює й інші його принципи, зокрема, підпорядкування законові самої держави та її органів, посадових осіб, інших організацій, громадян. Правова держава характеризується якістю власне закону. Він повинен бути справедливим, гуманним, закріплювати невід'ємні права кожної людини: право на життя, на свободу, на особисту недоторканність тощо.

Фактичну обмеженість державної влади визнавали всі ліберально настроєні правознавці. Влада завжди обмежена економічними факторами, звичаями, традиціями, релігійними переконаннями населення. Але як і якою мірою вона обмежена юридично - думки вчених із цього питання розходяться.

Відмінність підходів зумовлювалась, насамперед, відмінністю методологічних прийомів у поясненні сутності держави і права, в результаті чого розроблялися відносно різні варіанти концепції правової держави. Очевидно, що повне здійснення всіх ідеалів правової держави неможливе. Держава в дійсності не може повністю відповідати формам, які виражені законами. Самозбереження і розвиток держави не можуть бути забезпечені, якщо її діяльність обмежити функцією захисту права. Між державою і правом існує неминучий і постійний конфлікт. Співвідношення соціальних сил не може завжди триматися на одному рівні. Нестабільність у суспільстві зумовлює зміну співвідношення між владою держави і владою права в той чи інший бік. На наш погляд, критерій для віднесення певної держави до держав правових - один: стабільність суспільства, оперативність державного врядування, відносна задоволеність громадян діяльністю держави. Досягнення цього стану залежить як від ефективності державного управління, так і від правової культури населення.

До проблеми громадянського суспільства привернута увага дослідників на всьому пострадянському просторі. Виділяються декілька напрямів, за якими здійснюється його вивчення. Перший: досліджується ідея громадянського суспільства, її еволюція, теоретичний зміст на різних етапах історії (В. Біблер, В. Варивдін, К. Гаджиєв та ін.). Другий пов'язаний із дослідженням сутності, структури, функцій громадянського суспільства, взаємодії його окремих елементів (російські дослідники: З. Голінкова, М. Кудряшова, Я. Кузьмінов, В. Смольков та ін.; українські вчені: В. Барков, І. Кресіна, М. Михальченко та інші). Третій орієнтований на вивчення діалектики взаємовідносин громадянського суспільства і держави, їхньої взаємодії у рамках типологічно різних політичних систем (російські дослідники: Г. Авцинова, Т. Ворожейкіна, М. Ільїн, Б. Коваль та ін.; серед українських вчених: В. Бабкін, В. Селіванов, А. Сіленко, О. Скрипнюк та ін.).

Історія політичної думки свідчить про багатоманітність теоретичних концепцій громадянського суспільства, які за великим рахунком можуть бути зведені до двох: громадянське суспільство - це особлива позадержавна сфера соціуму; громадянське суспільство розглядається як відповідний вид соціуму, ідентифікується з державою, взятою в цілому.

Не дивлячись на наукові доробки українських політологів, і нині дискусійним залишається саме поняття «громадянського суспільства» і його сутнісні ознаки, відкритими є й питання щодо етапів становлення, форм взаємодії з державою, перспектив громадянського суспільства в умовах утвердження соціальної держави тощо. Але дослідження тривають.

Так, вивчення громадянського суспільства свідчать про те, що актуальність даної проблематики не зникає. Вона існує як для стабільних демократій, так і для перехідних суспільств, які пройшли через стадію лібералізації авторитарних і тоталітарних режимів і розв'язують завдання переходу до демократії і її консолідації. Для останніх, до яких відноситься й Україна, проблематика громадянського суспільства представляється особливо актуальною, тому що лібералізація режиму не завжди веде до конституювання громадянського суспільства. Для цього необхідні спільні, чітко скоординовані дії науковців та політиків.

Існування великої кількості досліджень з даної проблематики обумовлено не лише її актуальністю для політологів. Сфера «громадянського» пронизує всі найважливіші галузі життєдіяльності суспільства - політико-правову, економічну, соціальну, екологічну та ін., його інститути, ідеологію, культуру, етнічні відносини. Тому представники практично будь-якої з суспільних і гуманітарних дисциплін знаходять свою точку зіткнення із проблематикою громадянського суспільства і виробляють своє ставлення до неї, використовуючи підходи (інституційний, поведінковий, структурно-функціональний, нормативний, культурологічний і ін.) і методи досліджень, властиві своїй дисципліні. Мультидисциплінарність досліджень дозволяє висвітлити багатогранність громадянського суспільства. Але її зворотною стороною є фрагментарність отримуваного знання, яка стає великою перешкодою у створенні цілісної картини формування громадянського суспільства в Україні, виявлення і оцінки напрямків його трансформації.

Прийнято вважати, що недоліками наукових досліджень перехідного періоду є хиби в методологічному забезпеченні. Ситуація так званого методологічного плюралізму породжує хаос уявлень щодо подій, які розгортаються у соціально-політичному середовищі. Таке положення, певною мірою властиве й дослідженням громадянського суспільства в Україні. Так, М. Михальченко зазначає, що посилення уваги науковців до проблем взаємодії держави і громадянського суспільства поставило на порядок денний питання визначення методологічних підходів досліджень цієї проблеми, тому потрібно більш чітке застосування понятійно-категоріального апарату, за допомогою якого досліджується соціально-правова держава, громадянське суспільство та їх взаємодія.

У визначенні поняття «громадянське суспільство» та структури громадянського суспільства, що є предметом активної дискусії в сучасній вітчизняній політичній науці, більшість учених виходять із таких методологічних позицій:

1. Громадянське суспільство не є інституційним феноменом поряд з такими однопорядковими суспільними інститутами, як держава, партія, громадська організація. Це не утворення, яке в інституційному сенсі чимось відрізняється від суспільства як соціального феномена. Громадянське суспільство є характеристикою суспільства з точки зору його самоорганізації, ступеня розвитку демократії, реалізації прав і свобод людини і громадянина, виконання громадянами своїх політичних обов'язків як носіїв суверенітету, як джерела влади, як свідомих суб'єктів політичної діяльності, як людей, відповідальних за наслідки своїх дій, за майбутнє всього суспільства. Відтак, громадянське суспільство не можна «побудувати» як щось нове поряд з «негромадянським» (В. Полохало). Його можна утверджувати як нову якість політично організованого суспільства, як середовище демократії, свободи і відповідальності за долю держави і нації.

Керуючись цією методологічною позицією, можемо цілком логічно стверджувати, що в Україні наприкінці 2004 року відбувся стрибкоподібний перехід з одного стану громадянського суспільства (неактивного, пасивного, латентного) - в інший, активний. Громадянське суспільство набуло якісно нових рис. Така якість зумовлена рівнем активності й політичної свідомості громадян. Цей рівень досить високий, що дає змогу говорити про «відповідний ступінь самоорганізації» суспільства (І. Кресіна).

2. Громадянське суспільство створює державу, а не навпаки. Відтак, держава є частиною громадянського суспільства, інститутом здійснення публічної влади й механізмом забезпечення безпеки, добробуту, правового захисту прав і свобод громадян. Громадянське суспільство і держава співвідносяться як ціле і частина, як організм і механізм. Проголошення, виборювання, розбудова держави свідчать про зрілість громадянського суспільства, усвідомлення громадянами спільності своїх політичних інтересів, своїх юридичних прав і обов'язків. Отже, не можна говорити, що громадянське суспільство відсутнє в Україні. За недемократичних політичних режимів громадянське суспільство не існує, як вважають деякі дослідники, оскільки передало державі надто багато невластивих їй функцій і повноважень, внаслідок чого вона «поглинула» його.

3. Ступінь розвиненості громадянського суспільства є характеристикою рівня демократизму і політико-правової культури соціуму. Воно розвинене настільки, наскільки зберегло за собою більшість функцій і повноважень інститутів самоорганізації та самодіяльності громадян. Держава є сильною тією мірою, якою в межах, відведених їй громадянським суспільством функцій і повноважень, ефективно здійснює політичне управління в інтересах громадян, створюючи для цього відповідну правову систему і легітимно забезпечуючи правопорядок. Тобто, держава сильніша тоді, коли активніше громадянське суспільство, коли вона має менший сегмент у суспільстві за обсягом праворегулюючої діяльності, коли ефективно виконує покладені на неї конституцією функції і завдання.

4. Громадянське суспільство є політичним, оскільки таким є сам громадянин (а за Арістотелем, і сама людина - істота політична) як свідомий суб'єкт політичних відносин і політичний актор. Із огляду на таку природу громадянського суспільства некоректно визначати його як сферу реалізації приватних інтересів громадян поза втручанням держави та її організуючим, регулюючим впливом. Громадянське суспільство - не клуб за інтересами, не конгломерат любительських гуртків, асоціацій. Громадянське суспільство - сфера самореалізації громадян, свідомих своїх політичних інтересів і потреб, що взаємно корелюються і потребують для цього легітимного і легального політичного інституту - держави.

Виходячи з даних обставин, влада, яка утвердилася як результат соціально-політичної самореалізації громадян, є легітимною і легальною, є уособленням держави як політичного інституту. Влада, джерелом якої є народ (що є конституційною нормою), легітимізує інститут держави. Відтак, держава лишається легітимною доти, доки її дії ґрунтуються на праві, народній довірі й підтримці. Отже, держава та влада в своїй діяльності мають керуватися правом, конституцією, законом, і лише тоді вони будуть легітимними та легальними.

Проблематика соціальної, правової держави органічно пов'язана з аналізом перехідного стану життєдіяльності суспільства, тенденцій його розвитку. Їй присвячені праці В. Кременя, І. Кресіної, Ф. Кирилюка, В. Панібудьласка, В. Смолія, В. Якушика та інших вітчизняних учених.

У дослідженнях Є. Андрєєва, А. Гальчинського, В. Журавського, В. Сіренка, В. Костицького розробляється ідея соціальної спрямованості держави. Дослідженню механізму взаємодії суспільства та правової держави присвячені праці В. Антоненка, В. Бабкіна, В. Лукашевої, О. Мироненка, Ф. Рудича та ін. Ціла низка загальнотеоретичних і методологічних проблем, пов'язаних з громадянським, індустріальним суспільством та правовою державою, міститься у працях В. Андрущенка, В. Бебика, Є. Бистрицького, М. Булатова, В. Буткевича, І. Дзюбка, В. Пазенка, В. Ребкало, Ю. Римаренка, С. Рябова, А. Сіленко, В. Табачковського, Л. Шкляра та ін.

У галузі державознавства проблеми становлення та розвитку правової держави, громадянського суспільства знайшли висвітлення в працях В. Авер'янова, І. Воронова, В. Денисова, В. Євінтонова, О. Зайчука, В. Смолянюка, І. Усенка, В. Цвєткова, Ю. Шемшученка та ін.

Як зазначає академік НАН України Ю. Шемшученко, проголошений у Конституції України принцип, за яким людина є найвищою соціальною цінністю, має забезпечуватися спільними зусиллями держави і громадянського суспільства. Держава в Україні поки що має незрівнянно більше засобів впливу на суспільство, ніж навпаки. Це один із показників, який дозволяє стверджувати, що громадянське суспільство перебуває у зародковому стані. Ю. Шемшученко виокремлює такі актуальні завдання, що постали нині перед державою і суспільством: формування суб'єктів громадянського суспільства, які були б здатні взяти на себе часткове виконання функцій держави (наприклад, забезпечення громадського порядку тощо); формування правової та громадянської культури населення та ін.

Академік-секретар Відділення історії, філософії та права НАН України, академік НАН України О. Онищенко визначає перешкодою на шляху формування громадянського суспільства вузьке розуміння його як такого, що протистоїть державі. Натомість найбільш перспективною, на його думку, є консенсусна модель їх взаємовідносин, яку можна досягти лише тоді, коли обидва суб'єкти будуть сильними. При такому стані речей держава зможе поділитися частиною своїх функцій з громадянським суспільством, не ослаблюючи себе і не створюючи небезпеки хаосу.

У працях завідувача відділу правових проблем політології Інституту держави і права ім. В. М. Корецького НАН України, доктора політичних наук, професора І. Кресіної виокремлено основні моделі взаємовідносин громадянського суспільства і держави. На її думку, першою моделлю є ліберальна, згідно з якою громадянське суспільство є системою самоорганізації населення за межами поля державного впливу. Друга -- консервативна -- побудована на ідеї, що держава є витвором громадянського суспільства, а тому останнє є частиною держави. Як зазначає І. Кресіна, представники ліберального напряму стверджують, що для розвитку громадянського суспільства потрібне ослаблення держави. Отже, створюється уявлення про «гру з нульовою сумою»: посилення одного з двох суб'єктів -- держави або громадянського суспільства, що автоматично означає ослаблення такою ж мірою іншого суб'єкта.

Проте, як вважає дослідниця, це не відповідає дійсності. Громадянське суспільство як система самоорганізації не зможе задовольнити багатьох потреб населення. З іншого боку, намагання держави перебрати на себе функції громадянського суспільства виявляються неефективними. Отже, у кожного з цих суб'єктів є своя сфера діяльності, своя роль.

Окрім того, на думку вченого, громадянському суспільству для ефективного розвитку потрібна саме сильна держава, від якої можна не лише вимагати задоволення потреб громадян, але й очікувати виконання справедливих вимог. Негативним явищем є не лише егоїзм держави, але й егоїзм громадянського суспільства, а однією з проблем для становлення громадянського суспільства є загальмований розвиток держави, її слабкість. Громадянське суспільство -- це насамперед нематеріальна категорія, а отже, самих лише ринкових відносин недостатньо. Середній клас -- поняття не стільки економічне, скільки соціально-політичне, головне для його визначення -- не рівень доходів, а культура, свідомість, життєва позиція. Саме за рівнем культури і можна визначати громадянське суспільство як «західне», конкурентне щодо держави, або «східне», лояльне до неї.

Деякі вітчизняні політологи вважають, що в Україні має місце становлення негромадянського суспільства. Власне, таким було радянське суспільство, попри певну кількість громадських об'єднань. Активність і прагнення ще не є свідченням здатності суспільства до самоорганізації. В Україні відбувається стагнація пострадянського негромадянського суспільства, а не українського негромадянського суспільства.

Натомість член-кореспондент НАН України В. Погорілко, вступаючи в полеміку з І. Кресіною, зазначає, що в Україні громадянське суспільство в основному склалося. На його думку, уже склалася й політична нація, а за рівнем демократії наша держава має одні з найвищих здобутків у Європі. Як аргумент на підтвердження своїх слів він наводить приклад кількаразового проведення референдумів, які в багатьох державах взагалі не передбачені.

Водночас учений зазначає, що важливою проблемою є недостатня взаємодія держави і громадянського суспільства. На думку В. Погорілка, саме по собі законодавче регулювання відносин двох суб'єктів не може бути достатнім, якщо не викристалізувалися моральні засади цих відносин.

Член-кореспондент НАН України В. Пазенок у своїх дослідженнях зазначає, що питання про те, чи в Україні вже склалося громадянське суспільство, є недоречним: якщо громадяни активні -- воно існує, питання лише у його якості та дієвості. А його дефініція завжди перебуватиме у процесі змін відповідно до змін у самому предметі. Вчений висловлює переконаність у тому, що громадянське суспільство за своєю сутністю є все ж таки антиподом держави. Насамперед, воно є суспільством вільно мислячих та вільно діючих громадян. Тому перспективи розвитку громадянського суспільства в Україні залежатимуть, у першу чергу, від змін у свідомості та культурі громадян.

Завідувач відділу теоретичних і прикладних проблем політології Інституту політичних і етнонаціональних досліджень імені І. Ф. Кураса НАН України, професор Ф. Рудич не поділяє ентузіазму частини вчених, які вважають, що в Україні громадянське суспільство вже склалося. На його думку, можна визначити три можливі сценарії розвитку громадянського суспільства: згортання, консервація, поступальний розвиток. Проте говорити, що в Україні громадянське суспільство взагалі відсутнє, як це стверджують скептики, теж невірно - адже існують його структури.

Серед основних проблем, які перешкоджають розвитку громадянського суспільства в Україні, слід назвати нецивілізований характер його взаємовідносин з державою, вужче - опозиції та влади. Водночас Ф. Рудич наголошує, що роль держави у становленні громадянського суспільства зростає. Інша проблема - негативні риси соціальної структури - середній клас, який має становити соціальну базу громадянського суспільства, а складає лише невелику частину населення [79, с. 7--17].

Науковці одностайно підтверджують тезу про те, що громадянське суспільство спрямовує передачу соціального досвіду від одного покоління до іншого, що й забезпечує репродукцію родового соціального життя людини. Тому активними складовими громадянського життя є інститути відтворення соціального життя. Оскільки основою громадянського суспільства є окремо взята особистість, то базовими його конструкціями, насамперед, є інститути, організації, групи і т. ін., які покликані сприяти всебічній реалізації особистості, її інтересів, потреб, прагнень. Отже, розвиток громадянського суспільства є одним із найважливіших аспектів політичних трансформацій у нашій країні та одним із головних завдань українського державотворення на сучасному етапі.