Громадянське суспільство та політична культура: теоретичнийі прикладний аспекти

З цією метою громадянське суспільство має перебрати на себе функції, які невластиві державі як політичному інституту. А оскільки воно представляє різнопланові спільноти, то правління в них повинне здійснюватися збірним способом, який розпочинається з первинної групи або сім'ї, стосується їхнього спільного добра і прямує до ширших проблем чи цілей більших груп, які розглядають як кількісно (район, місто, нація тощо), так і якісно (освіта, здоров'я, релігія), відповідно до ієрархії цінностей, які їх стосуються [196, с. 13]. Така доповнюваність суспільства сприятиме зміцненню держави.

Подальшого прогресу в дослідженні громадянського суспільства досягли Андраш Арато і Джин Коен. У спільній праці «Громадянське суспільство і політична теорія» (1992 р.) вони визнали, що громадянське суспільство як ключове поняття виникло усередині авторитарних систем, коли демократичні сили намагалися зрозуміти самих себе. «Це поняття як і колись залишається важливим гвинтиком щодо нового тлумачення проблем демократичного перехідного періоду» [73, с. 3]. Саме з перехідним періодом вчені пов'язують «відродження громадянського суспільства» і з цим важко не погодися. Відхід від авторитаризму, на їхню думку, розпочинається з «лібералізації», тобто з відновлення індивідуальних і групових прав та їх розширення. При лібералізації авторитарних держав відбувається активізація груп інтелігенції, організація середнього класу, організацій із захисту прав людини, професійних об'єднань, промислових робітників тощо. «Відроджене громадянське суспільство виявляється як «привселюдне» відкрите суспільство» [3, с. 47].

Польський політолог А. Боднар висунув гіпотезу, яка розкриває роль приватної власності у процесі становлення громадянського суспільства в країнах Східної Європи. Він звернув увагу на домінуючу роль групової приватної власності у громадському житті Заходу і констатував, що деетатизація суспільної власності при соціалізмі тощо буде сприяти розв'язанню багатьох проблем, обумовлювати суб'єктивність громадянського суспільства, його необхідну активність і достатній рівень інноваційності. Формуючи громадянське суспільство, розумно спиратися на традиції народу, які мають глибоке історичне коріння [33, с. 59-61]. Саме про це йдеться і в багатьох дослідженнях сучасних учених і політиків.

На формуванні нових та підвищенні активності вже існуючих інститутів громадянського суспільства, визначенні його сутності в умовах сучасної України певним чином позначився процес розробки і прийняття нової конституції. Так, В. Селіванов зазначає, що «Громадянське суспільство не є простим додатком економічної або політичної систем, зокрема, держави, а виступає ареною діяльності різноманітних соціальних структур, кожна з яких намагається захищати загальні, корінні інтереси певного соціального угрупування» [318, с. 18]. В. Геєць вказує, що громадянське суспільство «являє собою гармонізований устрій існування людини та держави» [59, с. 4]. Але фундаментальні розробки щодо функціонування та тенденцій розвитку громадянського суспільства у вітчизняній політичній науці тільки-но розпочинаються. З цього приводу сучасний угорський вчений К. Кумар висловив слушне зауваження, що «Західні вчені, мабуть, більше надихаються ренесансом цього поняття, аніж їхні східноєвропейські колеги», хоча, продовжує вчений: «…для Східної Європи ідея громадянського суспільства може стати антитезою, альтернативою партійній держави» [181, с. 17].

Ми ж вважаємо, що громадянське суспільство в сучасній Україні стало природною потребою громадськості щодо суттєвих змін у відносинах між особою, суспільством і державою. Отже, дві реальності - створення незалежної держави і формування громадянського суспільства, які ставлять собі за мету побудову соціальної, демократичної, правової держави є певною закономірністю політичного процесу в сучасній Україні. Свого часу С. Франк зафіксував подібні закономірності в дослідженні сучасних йому суспільства і держави. Він писав: «З одного боку, суспільство створюється навмисно-планомірно, а, з іншого боку, формується й виростає саме по собі. Воно, з одного боку, є примусовою організацією, а з іншого, стихійною, мимовільною взаємодією окремих індивідів і частин суспільства. Ці дві основи - планомірність і спонтанність знаходять своє відображення у двох формах суспільного життя: в державі і в громадянському суспільстві» [380, с. 291-292].

Яким же є громадянське суспільство сьогодні? Його розвиненість визначається насамперед здатністю до самоорганізації. Остання виявляється конкретними ознаками в економічній, соціальній та духовній сферах, які спричиняють відповідні зміни в політичному середовищі, задовольняють геополітичні інтереси країни. Зокрема, в економічній сфері такими є приватні та орендні колективи, підприємства, кооперативи, різні асоціації, корпорації. У соціальній - сім'я, громадські організації, органи самоврядування, громадська думка, практика розв'язання соціальних конфліктів цивілізованим шляхом. У духовній - вільне висловлення думок, самостійність творчих та наукових об'єднань тощо.

Сьогодні формування інститутів громадянського суспільства в Україні - державах Центральної та Східної Європи має чітко визначений геополітичний аспект. Саме він надає можливість неполітичній сфері різних країн, пов'язаних і географічно, і політично, зрозуміти та усвідомити необхідність зміцнення заради подолання бюрократичного посилення, збереження взаємозалежного світу.

Таким чином, епоха після закінчення другої світової війни ознаменувалася стрімким розвитком громадянських суспільств у Центральній Європі, тяжінням Східної Європи сформувати відкриті суспільства з урахуванням західної моделі. При цьому найбільш вагомі результати були досягнуті перш за все в державах Центральної Європи. Такий результат є природнім, оскільки основні свободи і демократії були втілені на Заході у ХVІІ-ХІХ століттях. Громадянські суспільства стали продуктом унікального проекту поєднання індивідуалізму особистості з найрізноманітними формами солідарності та взаємодопомоги. Вони сприяли утвердженню ринкової інфраструктури та сталості демократичних інститутів, норм і принципів у своїх державах. І це, на наш погляд, є ще однією важливою тенденцією, спільною рисою громадянських суспільств.

Однак усі без перебільшення суспільства одночасно породжували своїх власних «ворогів», які в тих чи інших державах виступали в різних іпостасях. Більш концентровано цей феномен дослідив К. Поппер у роботі «Відкрите суспільство та його вороги», багато сучасних дослідників продовжують його вивчати.

В Україні виразно виявилася тенденція творити громадянське суспільство на основі врахування двох обставин: світового досвіду та власних національних традицій.

Важливо, що громадянське суспільство виступає як підсистема соціальної сфери сучасного життя, в якій не тільки наявні певні добровільні інститути, асоціації, але й домінують громадянські цінності та спілкування на засадах довіри і солідарності.

Специфіку громадянського суспільства визначає також виконання ним таких функцій:

приватно-організованого громадянського механізму для розв'язання суспільних справ;

природної противаги владним структурам, чиновникам, головного «вартового» проти можливих спроб узурпації влади;

важливого засобу соціалізації, що сприяє якнайкращому входженню індивіду в соціум, зменшує відчуженість та націлює на активне виконання суспільно корисних справ;

сприятливого суспільного середовища, в якому поширюється адекватна громадська політична культура і через неї - незворотність демократичних перетворень в державі.

Вивчення шляхів та особливостей розвитку громадянського суспільства у східноєвропейському регіоні призводить до певних висновків. Не помилимось, якщо зазначимо, що формування громадянського суспільства в країнах Центральної та Східної Європи розпочиналося зі сфери освіти і культури. Цей тип громадянського суспільства, суспільства-культури, формувався незалежно від держави.

В Україні цей період «суспільства-культури» тривав, на думку А. Колодій, протягом кількох століть - починаючи від шкіл при Ставропігійських братствах до «Громад» останньої третини ХІХ ст. і, мабуть, до Товариства Української мови ім. Шевченка, створеного у 1988 р. [151, с. 34].

На особливості цього шляху впливають, як вважають дослідники Львівської школи, два головні чинники. По-перше, специфіка виникнення інститутів громадянського суспільства в умовах навздогінної моделі розвитку, коли визначальну роль в усіх сферах суспільного прогресу відіграє духовно-інтелектуальна еліта - інтелігенція, що прагне «підтягнути» свій народ до здобутків світової цивілізації і заради цього звертається до народних коренів в аспекті мови та культури. По-друге, особливість формування внутрішніх суспільних зв'язків, «політизації» та руху до державності етнічної нації, що розвивається в умовах залежності. Цей аспект єднає Україну з державами Центральної та Східної Європи. З одного боку, громадянське суспільство і нація класичного західного зразка тут не могли сформуватися через відсталість і інакшу, ніж у Західній Європі, історичну традицію; з іншого боку, - відокремлене від держави суспільство мусило розвиватися, бо цього вимагав рівень зрілості етносу.

Швидкий крах тоталітарних режимів був зумовлений, зокрема й тим, що в більшості країн Центральної та Східної Європи збереглися залишки колишнього громадянського суспільства, високий авторитет мали творчі спілки діячів культури і науки, існувала широка мережа неформальних громадських об'єднань. Наймогутніша громадська опозиція склалася в Польщі та Угорщині. Громадяни усвідомлювали загальне відставання від країн Заходу в багатьох сферах. Їхній рух до перемін на краще в Чехословаччині, Угорщині, Польщі, Югославії, Болгарії, Румунії, Албанії та інших країнах сприяв зміні суспільного устрою.

У той же час громадянське суспільство в Угорщині, Польщі певною мірою забезпечило соціальну злагоду, «дало можливість його політичним інституціям та механізмам запобігти виникненню соціальної напруги та конструктивно розв'язати суспільно-політичні суперечності» [144, с. 16].

Із серйозними проблемами формування громадянського суспільства останнім часом зіштовхнулася Польща, яка близька нам за своїми географічними, історичними, геополітичними характеристиками. Особливості її розвитку, що є характерними для всього центральноєвропейського регіону, зумовлює той факт, що блага і досягнення сучасного цивілізованого світу пробивають собі дорогу із значним запізненням. Їхня реалізація пов'язана, як і в Україні, зі зміною ідеологічних, моральних, психологічних та політичних цінностей, а не способом зміни економічних умов, культурного рівня чи рівня цивілізованості країни.

Втрата державності Польщею наприкінці ХVІІІ ст. відсунула її від своєчасного входження в індустріальну епоху, спрямувала зусилля поляків на національно-політичні питання. Протягом декількох століть у свідомість поляків вкорінювалася віра в критичне ставлення до демократичних цінностей.

І самі поляки вважають джерелом проблем щодо формування відкритого суспільства, республіканські та демократичні традиції, що функціонують поза капіталістичними або ліберально-індивідуалістичними цінностями. Внаслідок цього поляки не навчилися вважати приватну господарську діяльність за високе покликання і поважати успіх, досягнутий у ній. Згодом ліберальний соціальний устрій був підданий різкій критиці з боку прихильників авторитарно-тоталітарного режиму. Сьогодні Польща за оцінками вчених силою лібералізму формує ідеологічні перспективи відкритого суспільства [325, с. 196]. Нове конституційне тлумачення держави полягає в тому, що «Республіка Польща є демократичною державою, що керується законом і реалізує принцип соціальної справедливості».

Чіткий поділ між сферами держави і самоврядування з пріоритетами соціального захисту населення є важливою умовою формування громадянського суспільства. Але йому належить подолати розуміння правлячої еліти, яка намагається сформувати таке суспільство на основі ліберальної демократії зверху. Інструментом бажаних змін стає державна адміністрація, яка все далі відходить від народу і набуває рис симбіозу старої номенклатури з новою елітою при старому мисленні та менталітеті.

Але в Польщі, на відміну від України, громадянське суспільство не було знищене повністю за радянських часів. Збереглося багато домінуючих докомуністичних інститутів і структур: багатопартійна системам (формально), самостійне селянство, відносно незалежні університети та активне академічне середовище. Багаточисельною була польська діаспора (близько 10 млн. чоловік), яка лобіювала інтереси Польщі в урядах США, Канади, Франції. Величезний вплив на розвиток польської держави, функціонування політичної системи справляла римо-католицька церква (90 % поляків є віруючими католиками), яка першою підтримала «Солідарність» в її прагненні політичних змін [123, с. 29].

Протягом 80-х років громадянське суспільство в країні сприяє відродженню багатопартійності, політичних свобод, посиленню конституційних гарантій для індивідуальних сільських господарств. У 1989-1990 рр. в Польщі складалися «ідеальні умови для модернізації політичної системи: фактична двопартійна система при високій структурованості суспільства» [123, с. 30]. Але нездатність демократично налаштованої політичної еліти до консолідації призвела до спаду реформ, глибокої кризи протягом 1990-1992 рр. та перемоги лівих сил на парламентських виборах у 1993 р. «Солідарність» була усунута з політичної арени, а реформа набула характеру аналогічному українській - так звана «реформа зверху». Суспільство почало втрачати контроль за перетвореннями.

З проведенням в країні адміністративної реформи (1998 р.) підвищилась роль органів самоврядування (гміни). Якщо до реформи вони розпоряджалися лише 18% суспільних коштів, то зараз їм буде залишатися 48% [293, с. 30--32]. Польське суспільство розуміє, що саме місцеве самоврядування здатне не лише поєднати, але й гармонізувати інтереси окремої особи і суспільства. На початку реформ і в Україні, і в Польщі було відроджено принцип місцевого самоврядування. В Україні місцеве самоврядування здійснюється територіальною громадою безпосередньо або через органи місцевого самоврядування - Ради, що обираються громадянами. В Польщі - це гміни - основна одиниця територіального самоврядування. Також стосовно системи організації влади в межах країни необхідно зазначити, що у ході реформи місцевого самоврядування Польщі вдалося подолати протиріччя між різними рівнями влади.

На сьогоднішній день у Польщі гміни є центральною первинною структурою організації місцевої громади. У країні немає поділу, як в Україні, на села, селища міського типу, міста районного, обласного, республіканського, центрального значення. Усі місцеві адміністративно-територіальні громади - гміни - мають однаковий (рівний) статус. Місцева влада не підкоряється жодним вищестоящим органам, за нею закріплені певні функції, відсутня інституція делегованих повноважень. Якщо ж держава хоче передати будь-які функції на місця, то під них даються розраховані у відповідності з нормативами кошти. У Польщі здійснена і діє система розподілу податків. Громада самостійно розпоряджається своїми фінансовими засобами. Немає ні казначейства, ні тендерних палат, ні системи формування вертикального бюджету. Гміни, повіти, воєводства самі розробляють і затверджують свій бюджет незалежно від того, в якому стані знаходиться складання бюджетів інших рівнів. Введення такої практики дозволило польським громадам збільшити можливості наповнення своїх бюджетів та розвитку відповідних територій. Також свою ефективність довела польська система виборів органів місцевого самоврядування. Вона залежить від розміру територіальної громади. Якщо чисельність громади становить менше 20 тисяч мешканців, то застосовується мажоритарна система відносної більшості, а в разі перевищення зазначеної кількості вибори проводяться за пропорційною системою голосування з преференціями.

В Україні цей процес протікає складніше. Виявляється нездатність місцевих рад розв'язувати важливі питання життєдіяльності суспільства, від чого потерпає кожен громадянин. Держава ж починає знову перебирати на себе функції органів місцевого самоврядування , зокрема, «запустивши» програму малих міст. Тим самим знову принижується роль громадянського суспільства, введення його в тінь держави, що було вже багато разів.

Таким чином, створення та посилення ролі інститутів громадянського суспільства в умовах демократизації є чинником незворотності реформ, послідовного поступу до європейського співтовариства. Приклад Польщі має для України велике значення, бо на рівні практичних механізмів між двома країнами ухвалено рішення при розвиток економічних зв'язків і всебічного співтовариства. Така співпраця має спричинити поштовх до зміни всієї структури цінностей суспільства. В основі економічної діяльності мають з'явитися потреби європейського спілкування, погоджування інтересів, дотримування прав і свобод.

Однією з тенденцій розвитку громадянських суспільств в країнах Центральної та Східної Європи є пошук спільно з державою нових моделей соціального захисту. Останнім часом до складу суб'єктів соціальної політики в країнах з ринковою економікою поступово стали зараховувати приватний сектор і некомерційні організації. В Чехії, Угорщині вводяться нетрадиційні форми зайнятості, включення працездатних у виробничий процес, виконання непрацюючими певної соціальної роботи, створення нових робочих місць у приватному секторі тощо. Так, наприклад, здійснюються заходи щодо підтримки малого бізнесу. У Польщі бажаючим почати свою справу виділялася грошова позичка в розмірі двадцятикратного розміру середньої заробітної плати з терміном погашення до чотирьох років. Якщо підприємець-початківець виплачує відповідні відсотки, то через два роки його борг знижується на 50%. В Угорщині безробітному, що починав свій бізнес, надавалася матеріальна допомога у розмірі, що дорівнює сумі допомоги по безробіттю за шість місяців. Держава взяла на себе 50% його витрат на підготовку, консультаційну допомогу і страхування [321, с. 74].

Цей досвід корисний для України, тому що гнучкі форми соціального захисту дозволяють стримувати процеси деградації робочої сили.

Важливою умовою функціонування громадянського суспільства є наявність у суспільстві розвинутої, розмаїтої соціальної структури, яка б відображала багатство інтересів представників різних груп і верств населення. Соціальна структура буде спроможна щось творити, якщо матиме добре розвинуті вертикальні й особливо горизонтальні зв'язки. При «розмитій» соціальній структурі індивід пов'язаний з державою прямо, а це суттєво обмежує можливості реалізації його особистих прав і свобод, бо вона весь час «придушує» його.

Протягом тривалого часу люди були витіснені з більшості сфер публічної активності. Це було закономірним наслідком існування в минулому централізованої суспільно-політичної системи, заснованої на регламентації суспільної діяльності чи, де-факто, на примусі і контролю за більшістю проявів «низової» громадської активності. Відповідно, політичні трансформації є тією умовою, за якої відбувається самоорганізація, яка приводить до зростання самоуправління, до усвідомлення громадянських прав, які існують у правовій державі. Однак це усвідомлення визначення за собою відповідальності за все, що відбувається на локальному рівні. Адже громадська активність - найперша умова формування громадянського суспільства. На шляху звільнення громадської активності ще є значні бар'єри, тобто явища, які обмежують чи унеможливлюють об'єднавчі процеси в суспільстві, процеси самоорганізації і вияву індивідуальних суспільних і групових інтересів. До цих явищ можна віднести атомізацію (як поняття відчуження одиниці від решти суспільства, занепад зв'язків у суспільному середовищі); суспільну анемію (як занепад норм, що регулюють «спільне», тобто «світське» життя; повне випадіння суспільної групи з суспільного середовища); безпорадність суспільства та недостатню можливість впливу на хід подій у країні.

Останнє особливо характерне для сьогоднішньої ситуації як в Україні, так і в інших країнах, зокрема Польщі, Білорусії. Ще не вироблені достатньо однозначні правила гри в ситуації після значних змін в укладі суспільства, що приводить до стану невпевненості і розгубленості. Проте виявляється цей стан у різних країнах по різному. На жаль, трансформаційні зміни тривають і громадянське суспільство в Україні матиме певний процес еволюційного розвитку.

Проблема формування громадянського суспільства в Україні також пов'язана з певними психологічними аспектами. Суспільство ще неадекватно сприймає понятійно-категоріальний апарат політичної системи, її значення для становлення ефективної влади, зокрема, це стосується парламентаризму як явища, ролі політичних партій як самостійного політичного інституту та з'єднувальної ланки між громадянином і державою; таких понять і явищ як індивідуалізм, прагматизм тощо.

Процес формування громадянського суспільства як в Україні, так і деяких країнах Східної Європи уповільнюють залишки тоталітарного мислення, управління, успадкований патерналізм. Він заважає самоактуалізації особи, самовизначенню у сфері діяльності, прояву громадянської позиції, привчає очікувати все від держави, від чиновників. Особливо це відчутно в економічній сфері, що зумовило глибоке падіння рівня життя народу. За межею бідності в 2000 році перебувало 60% населення. Зростало безробіття - як офіційне (1,3 млн. осіб), так і неофіційне (4 млн. осіб) [271, с. 32]. Сьогодні Національний форум профспілок України заявляє, що 26 млн. осіб реально живе за межею бідності. За даними Державного комітету статистики, на 1 січня 2009 р. безробітних було 950 тисяч, що складає менш двох відсотків (1,9%) населення працездатного віку [101].

До того ж в країні майже немає «середнього класу», як соціальної бази громадянського суспільства. Хоча в країнах сталої демократії він становить близько 70% населення. Це доволі небезпечна ситуація з багатьох причин. По-перше, логіка мислення дає нам привід для певного висновку: якщо громадянське суспільство є фундатором правової держави, то негромадянське суспільство відтворює неправову. Такий стан держави вже не може задовольнити жодну людину, бо це, перш за все, похитне тільки-но народжену мрію про пріоритетність прав особистості, верховенство закону тощо. По-друге, тривала відсутність середнього класу дедалі робить біднішою державу, її громадян, триває падіння життєвого рівня. По-третє, саме по собі відпаде значення геополітичного чинника в політиці України, бо вона не буде більше привабливим партнером.

Середній клас у розвинутих країнах є основою громадянського суспільства, він закладає нові ціннісні орієнтири в культуру громадськості. Володіючи особливим типом культури, він проявляє найбільшу активність в умовах демократичних перетворень, стаючи реальною опорою громадянського суспільства.

У політичній науці до сьогодні не має загальноприйнятого визначення середнього класу. Проаналізуваши різні підходи, можна зробити висновок, що головними статусними ознаками середнього класу є рівень прибутку, достатній для забезпечення відповідного способу життя та здійснення заощаджень, які надають зазначеному способу життя стійкого характеру, а середньому класу - відчуття соціальної захищеності та задоволеності своїм становищем у суспільстві. Відповідно, середній клас зацікавлений у збереженні та захисті такого становища, і як такий - є не лише основою стабільності суспільства, але й суспільним суб'єктом, зацікавленим у підтримці інститутів, здатних її забезпечувати та захищати. Прагнучи стабільності, середній клас зацікавлений також у запобіганні суспільної поляризації за будь-якою ознакою (майновою, етнічною, конфесійною тощо), тобто - в забезпеченні соціальної солідарності та дотриманні прав і свобод людини і громадянина (верховенстві прав особистості).

Досліджуючи питання формування середнього класу, необхідно відзначити, що однією з головних проблем розуміння цієї соціальної спільноти є певна умовність її меж і несформованість усвідомлення себе як класу. Про це свідчать дослідження, проведені соціологічною службою Центру О. Разумкова. На запитання «Якщо українське суспільство умовно поділити на три соціальні класи, то до якого класу Ви себе віднесли б?», 50,7 % громадян України відповіли, що відносять себе до середнього класу. Попри це, оцінюючи додаткові соціальні та майнові ознаки, дослідники відзначають, що лише 17,6 % мешканців України на сьогодні можна вважати представниками середнього класу. А якщо вважати середній клас не лише економічною категорією, а й основним рушієм демократичних перетворень, що передбачає його залучення до громадської діяльності, тоді до середнього класу в Україні можна зарахувати лише 2,6% громадян [90].

Основними причинами цього стану є бідність працюючих, у тому числі і висококваліфікованих, що є ганебним явищем серед країн із середнім рівнем доходу. В свою чергу, бідність зумовлює обмеження доступу до життєвих можливостей; формування незацікавленості у праці, зокрема, через руйнацію зв'язку між освітньо-професійним статусом, доходами і престижем; обмеження участі в соціальних контактах (спілкуванні, взаємодії) до участі в управлінні державними справами. Іншою причиною є скорочення попиту на якісну освіту. Наслідком цього є обмеження джерел поповнення українського середнього класу та ризики реального зниження соціального статусу людей, які відносять себе до середнього класу за ознаками високого рівня освіти, кваліфікації та морально-психологічних якостей [398, с. 37].

Крім того, зазначені особливості сформували та закріпили спрямованість державної соціально-економічної політики на сприяння великому капіталу та призвели до поляризації українського суспільства. В аспекті формування і зміцнення середнього класу це має наступні наслідки: обмеження легальних можливостей якісної зайнятості та легальних прибутків; залучення частини середнього класу до тіньових трудових відносин і через це - позбавлення його морального права вимагати від еліти як прозорості публічної політики, так і запровадження та дотримання принципу верховенства права; руйнація довіри між владою і соціальними спільнотами, в тому числі і середнім класом - як ключової умови їхнього можливого партнерства; обмеження можливостей формування та розвитку малого і середнього підприємництва. Наслідком цього є фактичне позбавлення певної частини українського середнього класу готовності захищати демократичні цінності та наявність ризику руйнації зв'язку «громадянське суспільство - правова держава» через те, що перше формується, а держава вже фактично набула стійких рис не правової.

Іншими словами, середній клас як соціальна основа громадянського суспільства, яке поки що не достатньо зміцніло, та влада не правової держави не можуть бути ні партнерами, ні опонентами, оскільки вони відчужені та майже не перетинаються.

У порівнянні з даними досліджень середнього класу в розвинених країнах ми маємо надзвичайно низький рівень головного соціального капіталу громадянського суспільства. Так, у Сполучених Штатах Америки до середнього класу відносять 52,0 % населення, у Великобританії також 52,0 %, а в Німеччині середній клас складає 71,0 % [210, с. 7]. Останнім часом питання середнього класу в Україні активно дискутується. Проголошується політика становлення середнього класу, який розглядається як «основа соціальної стабільності» та «головна складова громадянського суспільства». Стверджується, що «розвиток демократії, становлення громадянського суспільства - це ідентичні процеси». Це дійсно так, але крім проголошення його значущості, реальних заходів щодо розвитку середнього класу не відбувається.

Узагальнюючи зазначене, можна стверджувати, що середній клас є соціальною основою громадянського суспільства, суть якого полягає в просуванні та захисті засад демократії, верховенства права. Як зазначив Президент України В. А. Ющенко: «Коли ми говоримо про середній клас, ми говоримо про генератор суспільства. Це та структура, яка найшвидше, наймобільніше шукає мотивовані економічні притоки в суспільстві і сприяє побудові дієвого громадянського суспільства». Отже, без середнього класу неможливе громадянське суспільство, а без останнього - досягнення стабільної демократії. Таким чином, однією з важливих перешкод стабілізаційного потенціалу громадянського суспільства в сучасній Україні є недостатня кристалізація середнього класу.

Середній клас перебирає на себе відповідальність за стабільний розвиток суспільства та зміцнення основних принципів демократії, оскільки їхнє порушення може призвести до згортання демократичних процесів і встановлення в країні тоталітарного або авторитарного режиму. Його представники справедливо вважають демократію ефективним компромісом між інтересами різних верств населення, своєрідною формою соціально-політичного консенсусу суспільства. Завдяки домінуванню в громадських і політичних організаціях, середній клас визначає моральні стандарти суспільства, через участь у виборчому процесі виконує функції носія демократії та політичних свобод. Саме його наявність є передумовою й чинником як соціально-політичної та економічної стабільності суспільства, так і його громадянської активності. Розвиток економіки, демократії, становлення громадянського суспільства і формування середнього класу - це паралельні процеси [397]. Однак стабілізаційні можливості українського середнього класу не можуть бути повною мірою реалізовані через вкрай незначну кількість його представників. Отже, єдиним шляхом його формування є підвищення соціально-економічного рівня українського населення, який дозволить розширити середній клас та залучити його потенціал до процесів розвитку демократії.

Це свідчить про те, що основною характеристикою економічних складових подальшого розвитку стала не соціально-орієнтована модель ринкової економіки, а корпоративна, олігархічна економіка, що орієнтована на задоволення економічних інтересів передусім великого капіталу. Між тим, такий вектор розвитку суперечить сутності демократичної держави, а також радикально гальмує подальше просування країни шляхом соціально-економічного прогресу, зміцнення її глобальної конкурентоспроможності. В Україні склалася парадоксальна ситуація, за якої соціальна політика із засобу зменшення соціальної напруги перетворилася на один із суттєвих чинників її посилення.

Отже, становлення громадянського суспільства можна вважати цивілізованим процесом, завдяки якому одночасно цивілізується громадянин, громадянські відносини між членами суспільства, саме суспільство, а також держава і відносини між нею, індивідом і суспільством. Наслідком цього процесу є формування політики і упорядкованих політичних відносин у суспільстві. Історичний досвід свідчить, що умовою такого розвитку є рівновага, рівнозначний розвиток, взаємна рівність прав, свобод і обов`язків усіх трьох складових громадянського суспільства - людини, суспільства і держави. Перевага хоча б однієї з них зруйновує громадянське суспільство. Воно не виникає у разі переваги держави над суспільством, а усі складові громадянських відносин - людина, суспільство, держава формуються і співіснують завдяки паритету. Так утворюється стійка єдність, що взмозі розвивати і переборювати внутрішні та зовнішні кризи і конфлікти.

Таким чином, існує три напрямки історичного і політичного розвитку, що одним шляхом ведуть до громадянського суспільства. По-перше, це розвиток політики, по-друге, розвиток колективістських витоків громадянськості і, по-третє, індивідуальних.

Що ж до універсальних і фундаментальних устоїв громадянського суспільства і правової держави, то вони полягають у найпростіших властивостях порядності, чесності і людяності. Вони роблять суспільство по-справжньому однорідним, а людину, насамперед, вільною від злоби та насильства по відношенню до інших людей.

Поштовхом до створення перших інститутів громадянського суспільства став курс колишньої держави, СРСР, на перебудову. Економічну сферу громадянського суспільства складають сукупність економічних інститутів і відносин з приводу реалізації людьми права власності, виробництва й обміну товарами і послугами. Інститутами, через які реалізуються ці відносини, стають ринкова економіка, кооперативи, акціонерні підприємства, кредитні спілки, фермерські господарства, незалежні профспілки та ін. Найвпливовішими серед них стали Український союз промисловців та підприємців, Федерація незалежних профспілок України, Профспілка працівників кооперації та інших форм вільного підприємництва, Український кредитний союз, Асоціація фермерів, Загальноукраїнський союз працівників та ін. Ідея підтримки на державному рівні цих інститутів була спрямована на зменшення дефіциту на товари першої необхідності та збільшення ринку надання послуг. У той же час відповідної державної програми створено не було, що поступово призвело до згортання розпочатих змін. Попри труднощі, дані організації активно заявляли про себе на державному рівні. У цей час соціокультурна сфера охоплює відносини репродукування людини, побуту, освіти, культури, духовного розвитку. Створюються відповідні соціальні інститути. Такі організації як «Союз-Чорнобиль», Республіканський Фонд відродження України, Українське товариство тверезості та здоров'я, Український фонд культури, Союз журналістів України, Українська екологічна академія наук та ін. активно входять у громадське життя.

Робляться перші спроби створення інститутів, які б забезпечили культурно-політичний плюралізм, вільне волевиявлення народу -- рухи, групи інтересів тощо. Найвідомішими громадськими об'єднаннями стали Всеукраїнське товариство «Просвіта», Народний Рух України, Товариство української мови ім. Т. Г. Шевченка, Всеукраїнське товариство політв'язнів та репресованих, Конгрес українських націоналістів, Асоціація дослідників голодоморів в Україні, культурологічне Товариство Лева у м. Львів та ін. Ці організації та рухи стали прототипами політичних партій, а термін їхнього створення прийшовся на 1990-1991 роки. Саме у цей період сформувався політичний спектр, який відображав практично всі ідеологічні погляди -- від лівого до правого спектру. Процес відбувався досить швидко, бо витоки більшості майбутніх демократичних і націонал-патріотичних політичних течій активно виявлялися в діяльності організацій Народного Руху. Одними з перших були створені Ліберальна партія України, Соціал-демократична партія, Українська республіканська партія, Народно-демократична партія, Християнський народний союз, що стало свідченням народження багатопартійності в Україні.

Створені інститути громадянського суспільства активно розпочали свою діяльність, що спонукало державу оновлювати політико-правову базу для їх функціонування. Одними з перших були прийняті Закони України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» (28.02.1991 р.), «Про всеукраїнський та місцевий референдуми» (03.07.1991 р.), «Про об'єднання громадян» (16.06.1992 р.), «Про інформацію» (02.10.1992 р.), «Про фізичну культуру і спорт» (24.12.1993), «Про внесення доповнень і змін до Закону Української СРСР «Про свободу совісті та релігійні організації» (23.12.1993 р.) та ін. [117].

Загальну правову основу розвитку громадянського суспільства становить Конституція України. В ній закріплено конкретні механізми громадської участі, як-от: вибори, участь у громадських організаціях і політичних партіях, робота на державній службі чи службі в органах місцевого самоврядування та референдуми. Інші форми безпосередньої демократії, про які йдеться в Основному Законі України, чітко не визначені.

Виходячи з Конституції України була проведена значна законотворча робота щодо створення правових підвалин громадянського суспільства. Верховна Рада України приймає цілу низку законів. Це Закони України «Про звернення громадян» (21.10.1996 р.), «Про місцеве самоврядування в Україні» (21.05.1997 р.), «Про благодійництво та благодійні організації» (16.09.1997 р.), «Про молодіжні та дитячі громадські організації» (01.12.1998 р.), «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності» (15.09.1999 р.), «Про творчі спілки» (02.03.2000 р.), «Про внесення змін до Закону України «Про об'єднання громадян»« (11.07.2001 р.), «Про органи самоорганізації населення» (11.07.2001 р.), «Про політичні партії в Україні» (05.04.2001 р.), «Про вибори народних депутатів України» (18.10.2001 р.) [117].

Ці закони регулюють проблеми практичної реалізації прав громадян України. Вони стосуються питань внесення в органи державної влади пропозицій щодо поліпшення їхньої діяльності, оскарження дій посадових осіб, державних і громадських органів, забезпечення можливості участі громадян в управлінні державними і громадськими справами. Значна кількість статей стосується відстоювання прав і законних інтересів громадян, визначає систему та гарантії місцевого самоврядування. Конкретизуються окремі форми участі громадян у діяльності місцевого самоврядування та особливості їх застосування через місцеві референдуми, загальні збори громадян, місцеві ініціативи, громадські слухання, органи самоорганізації населення. Окрім безпосередніх форм, громадяни можуть брати участь у місцевому самоврядуванні через обраних ними депутатів. Але в умовах пропорційної виборчої системи депутати місцевих рад, які обрані за партійними списками, нового механізму взаємодії з виборцями не отримали.

Інститути громадянського суспільства сміливіше починають заявляти про себе, становляться активними учасниками політичного процесу.

Якщо в 1996 році кількість легалізованих Міністерством юстиції України об'єднань громадян складала 1047 (з них - 41 політична партія), то у 2003 році їхня кількість зросла до 1978 (з них - 96 політичних партій) [78, с. 7].

Прийняття Закону України «Про основи національної безпеки України» (19.06.2003 р.) стало значною подією у створенні сприятливих умов для існування інститутів громадянського суспільства. В цьому документі визначається, що пріоритетним завданням суспільно-політичного розвитку стає формування громадянського суспільства, його демократичних інститутів, заохочення громадської активності, створення конкурентоспроможної, соціально орієнтованої ринкової економіки та забезпечення постійного зростання рівня життя і добробуту населення. В цьому законі вперше громадянське суспільство визначається як інститут, а стратегічним пріоритетом державної політики вважається його розвиток.

Політико-правове забезпечення діяльності громадянського суспільства та його інститутів поступово спрямовується на інверсію функцій держави і громадянського суспільства. Це стосується, перш за все, реформування соціальної сфери, що підкріплюється рядом нормативних документів -- внесенням змін до Закону України «Про державну соціальну допомогу малозабезпеченим сім'ям» (25.07.2003 р.), прийняттям Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» (9.08.2003 р.), внесенням змін до статті 13 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» (13.08.2003 р.), а також Указами Президента України «Про забезпечення умов для більш широкої участі громадськості у формуванні та реалізації державної політики» (31.07.2004 р.) та Постановами Кабінету Міністрів України «Про затвердження Положення про волонтерську діяльність у сфері надання соціальних послуг» тощо [117].

У цей період, за даними Фонду «Демократичні ініціативи», 95% загальної кількості недержавних організацій беруть участь у соціальних подіях або конкретних програмах. Основними видами їхньої діяльності в цій сфері є відстоювання інтересів певних соціальних груп у державних органах, надання гуманітарної та соціальної допомоги, участь у соціальному протесті. Слід зазначити, що кількість заходів була майже однакова на обласному та всеукраїнському рівнях. Цей факт є свідченням формування національного соціального простору для спільної діяльності недержавних організацій [213].

У цей період активно залучаються кошти грантових програм міжнародних організацій до підтримки розвитку громадянського суспільства, що сприяє налагодженню партнерських зв'язків із неурядовими організаціями та розповсюдженню інформації про проблеми розвитку. На цей час в Україні ще немає законодавчо визначеного поняття гранту, хоча практика їхнього одержання вже стала достатньо розповсюдженою. За ознаками грантом є «…особливий вид добровільного пожертвування, що може надаватися за договором між фізичною та юридичною особою і неприбутковою організацією за умови виконання останньою певних робіт, надання послуг чи виробництва товарів в рамках її статутної діяльності» [378, с. 117]. Поки що механізми застосування грантів є мало зрозумілими та носять непрозорий характер, отже свою головну роль у підтримці чи сприянні неурядовим організаціям з боку місцевих органів влади вони практично не виконують.

Нагальними вимогами того часу є здійснення політичної та економічної реформ, які були задекларовані державою. Політичною подією, що демонструвала співпрацю державної влади та громадськості, стало обговорення питання політичної реформи в Україні. З липня 2003 року тривали парламентські слухання щодо законопроекту «Про внесення змін до Конституції України». Характер їх перебігу, як і подальшого загальнонародного обговорення потреби проведення конституційної реформи та формування парламентсько-президентської республіки, «…набув вигляду фарсу та продемонстрував відстороненість влади від громадян, маніпулювання поняттями та цінностями демократії» [161, с. 10].

Уперше в Україні було запропоновано проведення Громадянського форуму, що є однією з форм залучення громадськості до прийняття державних рішень. Але опитування громадської думки, проведене Фондом «Демократичні ініціативи», засвідчило, що 35,8% респондентів вважають Громадянський форум кроком до створення «штучного» громадянського суспільства; 30,8% вважали, що рішення Форуму не матиме ніяких наслідків, а також 28,3% зазначили, що влада «свідомо маніпулює громадськістю» [204, с. 11].

Громадянське суспільство заявило про себе й під час президентських виборів у листопаді 2004 року, коли широкі верстви зажадали змін у державі. Події «помаранчевої революції» стали каталізатором розвитку громадянського суспільства, засвідчили, що частина громадськості прагне стати безпосередніми учасниками процесу формування та реалізації державної політики й покладає велику надію на новий уряд щодо інституціоналізації процедур впливу громадянського суспільства на державну політику. Тоді лише 12,86% представників громадських організацій були задоволені рівнем співпраці громадського сектору з органами виконавчої влади (за даними експертного дослідження у березні 2004 року), тоді як 38,9% громадян вбачали потребу в розробці додаткових механізмів проведення органами виконавчої влади консультацій з громадськістю (за даними опитування Інституту соціальної та політичної психології АПН України у листопаді 2004 р.) [144, с. 16]. Сьогодні цей рівень довіри знизився до 11,78% [90].

Соціологи констатують, що українці не довіряють своїй владі і рівень довіри падає. Цікаво, що обласні органи влади мають більший рівень підтримки населення, ніж Президент і Кабінет Міністрів, а також судова система в країні. Про це свідчать дані порівняльного аналізу загальнонаціональних досліджень за період 2007-2009 років про стан корупції в Україні, підготовленого спільно «Менеджмент систем інтернешнл» та Київським міжнародним інститутом соціології. «У період 2007-2008 рр. не відбувалося жодних істотних змін у питанні довіри населення до влади. Разом із тим, уже в 2009 році ми можемо відзначити значне падіння рівня довіри до органів влади всіх рівнів», - заявив Юхані Гросман, директор проекту «Гідна Україна», який підготувало Агентство США з міжнародного розвитку. Відповідно до досліджень, найбільше падіння довіри населення було відзначене до Секретаріату Президента і Президента Віктора Ющенка. Так, якщо у 2007 р. цьому органу влади довіряли 15,3% мешканців країни, 2008 р. - 14,6%, то вже у 2009 р. - 4,7%. Також суттєво скоротився рівень довіри українців до чинного уряду. У 2007 р. довіра населення до нього перебувала на рівні 16,4%, у 2008 р. цей показник збільшився до 18,1%, а у 2009 р. знизився до 6,7%.

Окрім того, майже вдвічі зменшилася кількість людей, які зберегли довіру до Верховної Ради. У 2007 р. Верховній Раді довіряли 10,8% громадян України, у 2008 р. - 9%, а в 2009 р. - лише 4,2% громадян [126].

Характеризуючи стан розвитку громадянського суспільства в цей період, слід відзначити значний його прогрес щодо свободи слова та гласності. Процес становлення інститутів громадянського суспільства в цій царині розпочався й триває в усіх його сегментах. У кожній області та в центрі створені десятки незалежних засобів масової інформації, теле-, радіоканалів та мережа в Internet, які сприяють формуванню таких важливих цінностей демократії як вільне висловлювання, формування громадської думки. Вони вже стали важливим інструментом вимірювання громадських і політичних уподобань, довіри до політичних інститутів, громадянського суспільства та способом впливу на політичну психологію громадян. Активізується діяльність аналітичних центрів, виникає впевненість у реальному впливі громадських організацій і окремих громадян на політичний процес. Саме на цей час приходиться найбільша активність громадян, що підтверджується даними соціологічних досліджень [90; 366].

Інститути громадянського суспільства активно залучилися до процесів пошуку та розроблення стратегії свого подальшого розвитку. Учасники ініціативного консорціуму громадського проекту «Україна -- це ми», головною метою якого є сприяння саморозвитку громадянського суспільства, підготували документ «Дороговкази становлення українського громадянського суспільства». Він покликаний сприяти саморозвитку українського громадянського суспільства шляхом визначення завдань та цілей сучасного етапу його становлення, а також механізмів їх реалізації. Документ є результатом громадської апробації та опрацювання створеної у 2003 році «Національної концепції розвитку громадянського суспільства в Україні» та увібрав у себе всебічний аналіз його стану з використанням методики стратегічного планування.

Серед найбільш вагомих програм також слід відзначити Національну концепцію розвитку громадянського суспільства в Україні, яка була розроблена Інститутом місцевої демократії у 2004-2005 роках. У 2005 році Центр політико-правових реформ розробив Концепцію взаємодії держави та громадянського суспільства. Протягом 2005 та 2006 років Український незалежний Центр політичних досліджень, Мережа громадських організацій ОПОРА, Центр політико-правових реформ, Інститут громадянського суспільства, Українська Гельсінська спілка з прав людини, Інститут успішних громад, Міжнародний центр перспективних досліджень розробили «Доктрину громадянського суспільства» [187, с. 15].

Експерти цих громадських організацій представили в доктрині своє бачення подальшої співпраці і розвитку інститутів громадянського суспільства. Її положення пройшли широкі громадські обговорення у кожному обласному центрі та були затверджені Всеукраїнським форумом організацій громадянського суспільства в жовтні 2006 року.

«Доктрина громадянського суспільства» є стратегічним документом дій його організацій щодо покращення державного регулювання «третього сектору». Метою цієї діяльності є «…запровадження нової державної політики щодо розвитку громадянського суспільства, спрощення адміністративного регулювання їхньої діяльності та сприяння зародженню нових суспільно значущих громадських ініціатив» [213]. Запровадження вимог «Доктрини громадянського суспільства» сприяє об'єднанню громадських організацій, благодійних фондів та органів самоорганізації населення. Це якісно новий крок інституціоналізації громадянського суспільства.

Наступним етапом активізації діяльності представників громадських організацій стало відкрите засідання секції громадянського суспільства з питань становлення громадянського суспільства в Україні і в світі за темою: «Українське та світове громадянське суспільство: роль та завдання в їх становленні для світового українства» в рамках IV Всесвітнього форуму українців, який відбувся у серпні 2006 року. Основним завданням секції громадянського суспільства було налагодження зв'язків між представниками українських громад та організацій з метою подальшої співпраці на основі спільних інтересів та координації зусиль і ресурсів; формулювання спільних цінностей і завдань, визначення стратегії співробітництва. Висновки та документи Форуму покладено в основу Національної програми «Світове українство» й Плану дій світового українства на період до 2010 року, до яких входять «Дороговкази становлення українського громадянського суспільства» та «План саморозвитку українського громадянського суспільства» [294, с. 111Ї154].

У листопаді 2007 року учасники Всеукраїнської конференції «Державна політика сприяння розвитку громадянського суспільства: Нові пріоритети» виробили Резолюцію, в якій сформулювали головні вимоги до Президента України, Верховної Ради України, Кабінету Міністрів України та органів місцевого самоврядування щодо першочергових кроків у створенні сприятливого середовища діяльності організацій громадянського суспільства.

Уперше, враховуючи пропозиції представників громадськості, Кабінет Міністрів України визначив декілька напрямів, які є першочерговими щодо сприяння розвитку громадянського суспільства. Насамперед, ця робота, пов'язана з удосконаленням нормативно-правової бази, розробленням та впровадженням ефективного механізму налагодження комунікацій між органами виконавчої влади та інститутами громадянського суспільства, створенням умов для їх розвитку, формуванням громадянської культури суспільства, розвитком волонтерського руху, благодійництва і меценатства. Цей План став першим кроком не тільки в розумінні, але й у виробленні спільного консолідованого бачення пріоритетів розвитку громадянського суспільства і визначення першочергових заходів з боку держави зі створення сприятливих умов для діяльності його інститутів.

Поступово змінюється політика державних інститутів щодо сприяння розвитку громадянського суспільства. Так, у 2007 році, за даними Українського незалежного центру політичних досліджень, на 14% зросла кількість нормативно-правових актів, що сприяють діяльності інститутів громадянського суспільства. Вийшли в світ Укази Президента України про Національну комісію зі зміцнення демократії та утвердження верховенства права, Національну конституційну раду, Постанова Кабінету Міністрів України про створення міжвідомчої ради з питань поліпшення житлових умов громадян, накази Міністерства юстиції про Координаційну раду молодих юристів тощо [186, с. 9].