Громадянське суспільство та політична культура: теоретичнийі прикладний аспекти

За таких умов політичні партії схильні до ситуативної політичної поведінки, пошуку партнерів для блокування не стільки на підставі ідеологічної близькості, скільки виходячи з рівня суб'єктивного розуміння інтересів народу та держави, кон'юнктурних міркувань тощо.

Абсолютна більшість партій не є виразниками соціальних інтересів у відносинах громадянського суспільства з державою. Вони здебільшого обслуговують не суспільні, а вузькогрупові й персональні інтереси. Наочним підтвердженням цього є наявність багатьох партій однакової ідейно - політичної орієнтації, невідповідність між декларованою ідейною та фактичною соціально - політичною орієнтацією партій, побудова партій зверху донизу, розколи та конфлікти в керівництві. Ці недоліки властиві й парламентським партіям.

Підготовка та вибори до Верховної Ради України в 2002 році показали, що ефективне становлення демократичної політичної системи неможливе без таких політичних партій, які здатні взяти на себе відповідальність за здійснення державної влади. Результатом усвідомлення цього став процес об'єднання дрібних партій у блоки. А створення нових партій практично припинилося.

Як свідчать соціологічні дані, у 1994 р. 36% опитаних громадян України ствердно відповідали на питання про те, чи необхідна нашій політичній системі багатопартійність (вона тоді тільки окреслювалася), у 2001 р. - лише 27% [369, с. 36]. Протягом 2002-2003 рр. політичні партії втрачали свій авторитет. Про це свідчать дані не лише загальноукраїнського опитування, але й деяких регіональних. Так, за результатами опитування студентської молоді кафедрами соціології та політології Східноукраїнського національного університету імені Володимира Даля виявилося, що серед чинників впливу на формування їхніх політичних уподобань переважають: ЗМІ - 56,6%, соціально - економічні умови - 45,1%. Діяльність партій і громадських організацій як чинник формування політичних уподобань відмітили 32,2% студентів. 3,6% заявили, що є чи були членами політичних партій [232].

А згідно з даними соціологічного опитування, що проводилось Центром О. Разумкова у жовтні 2009 р., 24,1% українців вважають, що серед українських політичних сил немає таких, діяльність яких вони підтримували, хоча б якоюсь мірою [90].

Більшість партій, які змогли отримати довіру виборців, створили конкретну ідеологічну позицію, відокремили себе від усіх інших учасників виборчого процесу. Тому формування зрозумілої кожному виборцю ідеології, чітке позиціонування в політичному полі стає однією з важливих передумов успіху тієї чи іншої політичної сили в умовах подальшого становлення і структурування громадянського суспільства, раціоналізації політичної дії українського електорату.

Вибори 2002 і 2007 років показали, що громадяни України націлені на досягнення демократичної стабільності, прогресивне зростання, співробітництво, а не на деструктивну конфронтацію та революційне руйнування. Набуваючи якостей реального суб'єкта громадянського суспільства, український виборець вчиться бути послідовним та зваженим, вигравати, а не програвати, бути, зрештою, господарем власної долі.

Після виборів 2002 року періодично проводяться опитування для визначення рейтингових змін в політико-партійному житті України. Вони свідчать, що рейтинги довіри до партій та блоків залишаються не досить стабільними, але, не зважаючи на це, зауважимо, що лідирують за рівнем довіри за даними Центра О. Разумкова станом на березень 2009 р. Партія регіонів - 21,5%, БЮТ - 20%, Блок Арсенія Яценюка - 12,4%, Блок Литвина - 7,4%, КПУ - 5,7%. Усі інші партії та блоки мають підтримку менше 5% чи не підтримуються населенням України взагалі [90]. Зазначимо певну особливість, що з політичного горизонту зникли партійні угруповання, які створювались спеціально перед виборами та не довели свою життєздатність і готовність брати на себе відповідальність за прийняті рішення.

Можливість активніше діяти в межах політичної системи партіям надає прийнятий в Україні закон про впровадження пропорційної виборчої системи. Конституційні зміни повинні посилити роль політичних партій у парламенті, забезпечивши їм право формувати уряд і тим самим безпосередньо впливати на його дії. З прийняттям закону щодо проведення наступних виборів за пропорційною системою почався процес партійно-політичного будівництва в регіонах. Як переконливо засвідчили вибори до Верховної Ради 31 березня 2002 року, Україна за рівнем структурованості партійної системи й політичної культури електорату дозрівала до запровадження пропорційності.

Однак завжди насторожує той факт, що пропорційна виборча система не завжди може забезпечити стабільність роботи коаліційного уряду. І тут постає питання партійної дисципліни та усвідомлення колективної відповідальності. Опоненти запровадження пропорційної виборчої системи за партійними списками аргументували свою позицію тим, що мажоритарна система орієнтує політиків на локальні інтереси, а пропорційна сприяє відірваності депутатів від виборців. Однак є можливість усунення цього недоліку: від впровадження різних варіантів пропорційної виборчої системи (наприклад, проведення виборів в декількох округах - регіонах зі своїми власними партійними списками), до вдосконалення законодавства (посилення партійної дисципліни та зобов'язань щодо виборців).

Отже, на політичній арені мають залишитися декілька потужних, масових партій із статусом всеукраїнських, які б стояли на державницьких позиціях і втілювали б у життя свої програми. Саме потужні партії парламентського типу можуть вирішальним чином вплинути на розв'язання ключових, стратегічних цілей: ефективний економічний розвиток, політичну стабілізацію та консолідацію суспільства, збільшення ролі молоді.

Певний позитивний вплив на утвердження політичної культури молоді, яка б відповідала вимогам демократичного суспільства, справляє молодіжний рух.

Формування молодіжного руху виявило певні тенденції. Незважаючи на те, що переважно молодь залишається аполітичною, молодіжний рух зазнав певної політизації. За даними Державного інституту проблем сім'ї і молоді зовсім не цікавляться проблемами політичного життя відповідно - 24% (1995 р.), 32% (1996 р.), 40% (1998 р.), 34% (2002 р.), 22% (2007 р.) З іншого боку, з кожним роком політичні партії розвивають мережу молодіжних припартійних структур. Та й самі лідери багатьох молодіжних організацій через фінансову скруту намагаються шукати заступництва, допомоги у політичних партій. Особливо активно даний процес відбувається в період виборів. Посилення певної політизації спостерігалося з другої половини 90-х рр. Ніні майже всі провідні політичні партії в Україні мають молодіжних партнерів: Партія регіонів - Спілку молоді регіонів України, БЮТ - Всеукраїнську молодіжну громадську організацію «Батьківщина молода», НСНУ - Молодіжний союз «Наша Україна», КПУ - Ленінську Комуністичну Спілку Молоді України, НРУ - Всеукраїнську молодіжну громадську організацію «Молодий рух», СПУ - Спілку молодих соціалістів, СДПУ (о) - громадську організацію «Українська соціал-демократична молодь», НДП - Народно-демократичну лігу молоді, Ліберальна партія України - ЛІМО (Ліберальне молодіжне об'єднання) та ін. На регіональному рівні вони також набирають політичної ваги. Це сприяє зміні політичних орієнтацій молоді, зменшенню відсотка тих, хто не брав участі у виборах. Домінуючими моментами участі у виборах до Верховної Ради України було бажання висловити своє ставлення до влади - як негативне, так і позитивне, прагнення підтримати певну політичну партію, протистояти іншим політичним силам чи кандидатам тощо. Молоді люди бажають обирати компетентних демократичних лідерів, прихильників ринкових реформ, незалежності України.

Намітилися певні тенденції і в розвитку жіночого руху. Він пов'язується, передовсім, з активною діяльністю жінок, спрямованою на відновлення народних звичаїв, утвердження державної мови, моралі, освіти тощо. Друга, феміністична тенденція жіночого руху, пов'язана з визначенням сфери жіночих інтересів та їх захистом. Однак жіночий рух ще гальмується багатьма об'єктивними і суб'єктивними причинами, які мають бути розв'язані у процесі реформування соціально-політичного й економічного життя.

Як справедливо вважає О. Кіндратець, поява досить впливових молодіжних, жіночих організацій, масових суспільно-політичних рухів, а також невеликих об'єднань громадян - бажаний процес, оскільки інституціоналізація дає можливість попередити стихійні прояви протесту, які виникають через незадоволення певних інтересів.

У цьому плані значну увагу слід приділити нашій соборності. На жаль, ми всі ще дуже роз'єднані - на багатих і бідних, лівих і правих, мешканців сходу і заходу, владу та громадян.

Збереження тенденцій до хронічного розколу в сучасному житті українського суспільства пояснюється недостатньою розвиненістю національного ринку, етнорегіональною упередженістю, несумісністю політико-ідеологічних симпатій, оцінок історичного минулого, етнічним егоїзмом. Так і не вдалося впровадить в суспільну свідомість загальновизнану систему цінностей.

У політичному житті досі переважає конфронтація та безкінечна диференціація. Пересічний громадянин дуже часто не розуміє в чому полягає різниця між лібералами та консерваторами, соціал-демократами та народними демократами. Професійні ж політики різницю зводять до персоналій. Про розвиток такої тенденції свідчить поширена в нашій країні практика формування політичних партій для відстоювання корпоративних, а не суттєвих інтересів соціальних груп. Але давно відомо, що боротьба між політичними лідерами творчо безплідна, веде до ствердження вузькоегоїстичних інтересів. Національна ідея не стає в нашому суспільстві об'єднуючою силою не з причини її несформованості, відсутності або слабкості, а з причини її декларативності, бо насправді переважає бажання не здійснити ідею, а ствердити себе. Отже, головним завданням в сенсі дійсного об'єднання держави є встановлення довіри у відносинах на всіх рівнях існування соціуму.

Основою подальшого зміцнення соборності української держави є вироблення засад формування єдиної політичної української нації, побудованої на принципах та традиціях державотворення попередніх поколінь українства, яка б враховувала сучасні реалії і потреби суспільства та була здатна дати адекватну відповідь на викликни історії і вимоги сучасної цивілізації, сприяла усуненню внутрішніх «кордонів» між регіонами.

Формування громадянської єдності дуже складна та багатопланова проблема. У моніторинговому дослідженні, що проводиться Інститутом соціології НАН України були передбачені запитання, які дозволяють створити деяку емпіричну базу для вирішення цієї проблеми. Одне з запитань формулювалося так: «До яких вказаних нижче груп ви себе відносите?» Відповіді на це запитання розподілилися так: до населення району або міста - 30%, до регіону - 9%, до України - 35%, до Радянського Союзу - 18%, до Європи - 3%, до світу - 6%.

Отже, найбільша частка респондентів ототожнює себе з Україною, тобто посилюється тенденція до формування політичної ідентичності народу. Для посилення цієї позитивної тенденції сучасний етап розвитку української держави має спрямовуватися на зміщення акцентів від переважно кількісних змін до якісного переосмислення системи державотворення, досягнення не лише формально-юридичної, але й внутрішньої соборності на ґрунті об'єднання провідних верств суспільства та політичних сил навколо загальновизнаної системи цінностей, зміцнення безпеки та добробуту як держави в цілому, так і кожного окремого громадянина.

Важливим видається створення спільної, об'єднуючої системи цінностей, яка базуватиметься не на стереотипах минулого, відображених у визначеннях «кризове», «пострадянське», «перехідне» суспільство, а на орієнтирах майбутнього: розвинутої, демократичної, правової, постіндустріальної держави.

Прагнення до дійсного об'єднання суспільства має реалізовуватися і в інформаційній політиці, активному висвітленні досягнень і здобутків на шляху національного державотворення в засобах масової інформації, що буде сприяти формуванню позитивного клімату в державі, атмосфери впевненості у майбутньому, зниженню соціальної напруги.

Громадянське суспільство виступає своєрідним гарантом демократизації, перешкодою на шляху надмірного зростання авторитарних тенденцій. У процесі розбудови демократичної правової української держави розроблені межі правової регуляції, конкретизовані конституційно-правові положення та запропоновані рамкові закони регулювання соціального, економічного та політичного розвитку країни. Україна відійшла від командно-адміністративної системи управління, стала на шлях ринкової економіки, правової, демократичної та соціально орієнтованої держави, створення громадянського суспільства. Одним з головних елементів структури громадянського суспільства є місцеве самоврядування, розвиток якого розглядають як шлях до консенсусної демократії, коли влада ухвалює будь-які рішення, беручи до уваги думку інститутів громадянського суспільства.

У системі цього правового поля інститути самоврядування відкривають можливості для централізації та деконцентрації влади. Саме вони мають стати реальними інститутами відкритості влади, її співробітництва з громадянськими структурами в процесі прийняття та реалізації політичних рішень.

Реальне місцеве самоврядування можливе лише за наявності відповідної фінансової та соціально-економічної бази. Мова йде про самостійність місцевих бюджетів. Важливим конституційним положенням є встановлення того, що держава бере участь у формуванні доходів місцевих бюджетів, фінансово їх підтримує. Але частина їх має надходити від місцевих податків, платежів, внесків тощо, рівень яких органи самоврядування мають встановити самі. Сучасні місцеві бюджети значною мірою залежать від регулюючих доходів. У літературі констатується, що закріплені або власні доходи складають менше половини частини бюджетів. Це певною мірою обмежує їхню самостійність. Крім того, згідно чинному законодавству з державного бюджету до місцевих, при необхідності, для збалансування останніх передаються кошти у вигляді дотацій, субвенцій, субсидій. Це цілком співвідноситься з принципом державних гарантій.

Актуальності набуває втілення принципу субсидіарності, відповідно якого поділ повноважень між органами різного рівня здійснюється таким чином, щоб максимально наблизити процес прийняття рішень до громадян, надати йому якісні соціальні послуги. В розвинених країнах, де регіони мають досить широкі повноваження, існує високий рівень надання соціальних послуг та можливості впливу на вироблення та реалізацію політичних рішень. Проведення політики регіоналізації в Україні передбачає, що держава буде вирішувати вузьке коло питань, але стратегічно важливих, а регіони повинні мати власні повноваження, що в свою чергу, дало б їм право приймати і здійснювати політичні установки з урахуванням специфіки кожного регіону. Це збільшило б можливості для розвитку держави як політичного інституту, і сприяло розвитку громадянського суспільства. Саме в цьому напрямі здійснюється політика місцевого самоврядування Європейського Союзу.

Про важливість існування такої складової громадянського суспільства як місцеве самоврядування говорить наявність в державі механізмів взаємодії населення та держави. Так, громадяни мають право впливати на втілення політики через існування на місцевому рівні ЗМІ, комітетів по зв'язкам з громадськістю тощо. Важливим елементом співпраці населення та держави є робота, яка проводиться зі зверненнями громадян. Влада, яка залишається байдужою до звернення громадян, не може сподіватись на співпрацю та ініціативність з боку населення. Однією з форм участі представників громадськості у прийнятті політичних рішень на місцевому рівні є поширення практики проведення відкритих громадських слухань за різними питаннями, серед яких обговорення стратегічного плану розвитку міста, питань розвитку та реформування освіти, благоустрою держави. Існування таких механізмів дозволяє налагодити плідний діалог між владою і громадянами, допомагає забезпечити останніх високим рівнем соціального обслуговування.

У нашій державі склалася стала система місцевого самоврядування, визначено правовий статус і функціональні обов'язків окремих його інституцій, але невирішеними залишаються певні проблеми. І серед них важливого значення набуває бажання державної влади зосередити в своїх руках владні важелі, незважаючи на волевиявлення територіальних громад. З цієї причини серед дослідників і державних діячів існує думка про необхідність реформування цієї сфери.

Можна виділити декілька магістральних напрямів оптимізації самоврядних структур, які є актуальними і для сучасних українських реалій. Це реформи корегування кількості штатних одиниць, організаційні, матеріально-фінансові, функціональні й процедурні реформи. Вони передбачають напрямки вдосконалення ролі місцевого самоврядування в Україні шляхом більш чіткого розмежування функцій, повноважень, відповідальності органів місцевого самоврядування, визначення та окреслення повноважень районних і обласних рад.

Усі зусилля щодо реформування повинні бути спрямовані на досягнення органами місцевого самоврядування, що представляють інтереси територіальних громад, справжньої автономії і спроможності у здійсненні своїх повноважень. Забезпечення прозорості в діяльності органів місцевого самоврядування є основним чинником як контролю за наданням державних послуг на належному рівні, так і налагодження плідної та дієвої співпраці у регулюванні проблем розвитку територій.

Втіленню в життя цих важливих, інноваційних змін в відносинах між державою та громадянським суспільством заважає система дублювання та перекриття компетенцій органів самоврядування та державної виконавчої влади на обласному та районному рівні. Спроба перетворити програми регіонального соціального розвитку на механізм гармонізації відносин між інститутами державного управління та самоврядування часто приводять до конфлікту між різними суб'єктами управління в сфері їх повноважень і компетенцій, що збігаються, та в спробах мінімізувати відповідальність конкретної владної структури за результати діяльності в тій чи іншій галузі.

Враховуючи недосконалість системи відносин між центром та регіонами, необхідно вже найближчим часом перейти від концентрації влади, повноважень та ресурсів у центрі до їхнього перерозподілу на користь регіонів та територіальних громад.

Під впливом існуючих проблем та протиріч в державотворчому процесі почали проявлятися тенденції до формування і реалізації на обласному рівні інституцій громадянського суспільства, які створювалися за підтримки владних структур і були спрямовані на забезпечення повноцінного формування регіональної еліти, її об'єднання та політичної консолідації. Найважливішим завданням цих новостворених структур стало ефективне вирішення нагальних проблем соціально-економічного та політичного розвитку регіонів за участі як державних, так і громадських інститутів.

Одним з яскравих прикладів розвитку цього процесу є діяльність Луганської обласної громадської організації «Регіон», стратегія і тактика якої спрямовується на удосконалення методології здійснення реформ у соціальній, політичній, економічній та духовній сферах життєдіяльності області. Складовою цієї діяльності стало формування нового ставлення більшості населення до владних структур через запровадження громадянського контролю над владою та розвиток умов для діалогу між структурами влади та населенням.

Громадська організація «Регіон» забезпечила свою присутність у радах всіх рівнів, посилила суспільний вплив на владу та забезпечила більш активну участь громадськості в процесі прийняття рішень. Однією з моделей реалізації функції громадського контролю над діяльністю владних структур стало підписання соціальних договорів між народними депутатами України та виборцями Луганщини з виконання «Регіональної програми співробітництва луганської команди депутатів усіх рівнів з територіальною громадою області».

У напрямку досягнення взаємопорозуміння та співпраці між владою та громадянами діють також суспільні приймальні «Регіону», до яких громадяни можуть звернутися зі своїми претензіями та пропозиціями. Формою суспільного контролю за місцевою владою також є органи самоорганізації населення - вуличні, домові, квартальні комітети, відродження яких ініційоване місцевими організаціями «Регіону» [192, с. 464].

Створення партнерських відносин між владою та громадськістю - складний багатоплановий процес, що включає в себе постійний моніторинг проблем, оцінку вимог носіїв провідних соціальних інтересів, розвиток взаємодії, співробітництва і взаємної відповідальності у середини самого громадянського суспільства. Здійснення такої діяльності систематично та постійно, а не циклічно у відповідності до політичних виборів, дозволить реалізувати на практиці демократичний принцип народовладдя.

Головний зміст процесу становлення громадянського суспільства у сфері духовного життя складає формування духовної культури, національних і світових культурних надбань. Особливе значення при цьому має формування культури активної політичної участі. Однак нерозвиненість політичних інститутів і неадекватність політичної культури задекларованим намірам поки що не дають громадянському суспільству можливості контролювати державу. Зміна співвідношення між нею і громадянським суспільством на користь останнього в подальшому залежатиме як від його якості, так і реальних демократичних кроків самої держави.

Реалізація прав, свобод і обов'язків людини і громадянина здійснюється у безпосередньому зв'язку з опануванням толерантністю як світського характеру, так і конфесійного. З 1995 року наша країна відзначає 16 листопада разом із світовою спільнотою Міжнародний день толерантності та впроваджує Декларацію принципів толерантності. Прищеплювання терпимості в суспільстві, запровадження не байдужої терпимості, а активістської, гуманістичної сприяє облаштуванню конфесійного життя. Толерантність сприяє поважанню, сприйняттю та розумінню значного різноманіття культур нашого світу, форм самовираження та самовиявлення людської особистості. Формуванню толерантності сприяють соціально-гуманітарні та правові знання, відкритість нашого суспільства, спілкування з народами інших країн, свобода думки, совісті й переконань. Ми формуємо толерантність як єдність у різноманітті. Але цей шлях не простий і тривалий. Це не тільки моральний обов'язок людей, а й політична та правова потреба. Толерантність повинні виявляти кожна людина, групи людей та держава, оскільки вона стала реальним чинником безпеки суспільства.

У відповідності зі ст. 35 Основного Закону та згаданою вище Декларацією принципів толерантності громадяни нашої держави вільно реалізують своє право та свободу світогляду й віросповідання. Всі релігії, віросповідання та релігійні організації є рівними перед законом.

Характерними ознаками «релігійного ренесансу» 1990-х рр. стала поява великої кількості релігійних громад, відновлення храмів, побудова нових культових споруд, розширення можливостей для громадян здобувати духовну освіту. Якщо в середині 1980-х рр. в Україні було 5,5 тис. релігійних громад 18 різних конфесій та напрямків, а в 1995 р. - 16,5 тис. громад 67 конфесій, напрямків і тлумачень, у 2001 р. їх налічувалося вже понад 24 тис. релігійних об'єднань та громад понад 90 конфесій, течій і релігійних напрямків, а в 2009 р. зафіксовано 34465 громад 55 віросповідних напрямків. Найчисельнішою (11539 парафій) є Українська православна церква, мережа якої становить 67,6% православних громад країни [101].

Зусиллями всіх зацікавлених у державі, зокрема, і церкви як одного з інститутів громадянського суспільства, повинен бути створений суспільний механізм гуманістичного співіснування і розвитку.

Таким чином, формування і розвиток громадянського суспільства в Україні є не тільки декларацією, намірами, але й гострою суспільною потребою. Сьогодні слабкість інститутів громадянського суспільства виявляється як у відсутності досвіду роботи, нестабільності законодавства, так і у неналежній реальній підтримці державою. Це яскраво підтверджується ступенем довіри до них населення. Так, за даними Центра О. Разумкова станом на 1 жовтня 2009 р. профспілкам довіряє приблизно 5,1% опитаних громадян, громадським організаціям - 2,4%, політичним партіям - 1,9% громадян України, церкві - 25,1% [90].

Тож, важливо пам'ятати, що саме в рамках інститутів громадянського суспільства формується культура дії, взаємодії та консенсусу. Його не можна побудувати «згори» за бажанням, або за планом представників влади. Суспільство може дійсно стати громадянським, якщо «набуде самостійності, матиме свій власний ґрунт та буде пройняте духом свободи» [17, с. 48]. Громадянське суспільство також пом'якшує почасти жорсткі дії держави, сприяє розвитку заповзятливості громадян, природній участі в розв'язанні найнесподіваніших проблем соціально - економічного та політичного характеру. Отже, необхідно активно шукати нові форми взаємодії держави і громадянського суспільства, встановлювати між ними зворотний зв'язок, розгорнути діалог влади і народу. Тоді сформується природній ґрунт для подальшої демократизації, політичного й економічного реформування. А держава «віддасть» суспільству невластиві їй функції, вивільняючи свої зусилля для більш ефективної роботи з реалізації загальнодержавних завдань, стратегічних міжнародних цілей.

Специфікою сучасного державотворення є те, що водночас відбувається два фундаментальні процеси - формування держави та розвиток громадянського суспільства. Те, що інші держави здійснювали протягом століть, випало на долю одного покоління українського суспільства. Тому не дивно, що визрівання української демократії та процес інституціоналізації громадянського суспільства відбуваються в умовах загострення політичної, економічної і соціальної ситуації, яка втілилася в новому етапі парламентської кризи і затягнулася на декілька років.

На нашу думку, основною причиною кризового стану стала зміна принципів розподілу політичної влади та дизайну базових політичних інститутів. Саме зазначені чинники переважно вплинули на зниження легітимності та ефективності державних структур. У цьому контексті, головною перешкодою необхідно вважати новий формат влади, запроваджений змінами до Конституції України від 8 грудня 2004 року.

Так, основною проблемою нинішнього конституційного дизайну є наявність низки інституціональних вад, що стосуються згаданого вище розмежування повноважень. Насамперед, це дисбаланси у правових нормах, що визначають порядок формування та припинення діяльності парламентсько-урядової коаліції, підстави припинення повноважень Кабінету Міністрів України, порядок та процедури здійснення окремих кадрових призначень тощо. Ці дефекти зумовили перевантаження Верховної Ради України владними ресурсами на тлі інституційного браку її політичної відповідальності перед суспільством. Наслідком стала дестабілізація законодавчого процесу в Україні: парламент фактично неспроможний ефективно виконувати функції єдиного органу законодавчої влади в Україні. Часті блокування сесійних засідань, бойкотування роботи парламенту в останній час стали звичним явищем. Це виявилося в зниженні рівня законотворчої діяльності, що спричинило стагнацію в більшості сфер суспільного життя.

Експерти міжнародних організацій справедливо вважають, що такі процеси вказують на неефективність і незбалансованість конструкції влади та кризовий стан українського парламентаризму.

Складність демократичного розвитку також розкривається в низькій ефективності взаємодії Президента України, Кабінету Міністрів України та Верховної Ради України, що спостерігається протягом останніх трьох років.

Досліджуючи перебіг цього процесу, можна відзначити, що робота Верховної Ради України V-го скликання засвідчила низьку ефективність роботи парламенту в умовах нової конституційної моделі. Так, про створення коаліційної більшості у складі «Блоку Юлії Тимошенко», «Нашої України» та Соціалістичної партії України (СПУ) було проголошено лише за три місяці після виборів. Однак, унаслідок порушення СПУ своїх передвиборчих обіцянок, Коаліція демократичних сил розпалася, і уряд було сформовано аж через чотири місяці після дати виборів коаліцією іншого складу - Партії Регіонів, СПУ, Комуністичної партії України.

Утворення коаліційної більшості залишилося ключовою проблемою і для Верховної Ради України VI-го скликання. Коаліція демократичних сил була створена у грудні 2007 року в складі лише 227 народних депутатів, а Коаліція національного розвитку, стабільності та порядку, яку створили в грудні 2008 року, взагалі де-факто не має у своєму складі необхідних 226 депутатів.

Таким чином, діяльність Верховної Ради протягом трьох років із часу набуття чинності змін до Конституції засвідчила суттєві ускладнення в формуванні та функціонуванні ключового суб'єкта формування уряду - коаліції депутатських фракцій. Така ситуація ускладнює процес формування уряду, негативно впливає на його дієздатність та діяльність всієї системи державної влади.

Недосконалість внесених до Конституції змін проявилася й у низці конфліктів між Президентом України та урядами і парламентськими коаліціями за час каденції Верховної Ради України V-го та VI-го скликання. Ці конфлікти, зокрема, стосувалися порядку призначення та звільнення Верховною Радою України міністрів, призначених за конституційною квотою Президента України; процедур призначення та звільнення голів місцевих державних адміністрацій, інших кадрових призначень; порядку скріплення актів Президента підписами Прем'єр-міністра та міністрів, відповідальних за акт та його виконання; здійснення конституційної реформи (шляхи та час її проведення, суб'єкти підготовки змін до Конституції України тощо). Треба відзначити, що конфлікти між Президентом, Кабінетом Міністрів і Верховною Радою України мали місце під час функціонування кожної з трьох коаліцій, що створювалися в українському парламенті, починаючи з виборів 2006 року.

Таким чином, незалежно від складу парламентської більшості та уряду, після набуття чинності конституційних змін відносини між Президентом, урядом та парламентом характеризуються високим рівнем напруженості, гострими суперечностями з різних питань державної політики. Красномовним свідченням гостроти наявних політичних конфліктів є те, що за три роки чинності конституційних змін Президент України як гарант додержання Конституції України, прав і свобод людини і громадянина двічі змушений був ухвалювати рішення щодо дострокового припинення повноважень Верховної Ради України.

Сучасну політичну ситуацію в Україні, як зазначають автори монографії «Україна в 2005-2009 роках: стратегічні оцінки суспільно-політичного та соціально-економічного розвитку» можна вважати результатом «українського іспиту на демократію» - наслідком вирішального консенсусу еліт часів Помаранчевого Майдану [359, с. 20].

На нашу думку, такі дисфункціональні дії влади стають свідченням певних недоліків напівпрезиденціалізму, який сьогодні закладено в Основному Законі держави. Результатом недосконалого функціонального розмежування політичної влади стали наступні проблеми. По-перше, конкуренція між президентом і парламентом за вплив на політичні процеси, оскільки обидва інститути обираються всенародно і тому мають однакову легітимність (конфлікт легітимностей). По-друге, конфлікт між Президентом і урядом чи окремо прем'єр-міністром унаслідок розділеності виконавчої влади між главою держави та урядом обумовив проблему цілісного уряду і єдиного курсу в рамках виконавчої влади. По-третє, конфліктність, що має місце, створює можливість для узурпації влади Президентом чи прем'єр-міністром. Таким чином, сучасна політична ситуація не може сприяти розвитку громадянського суспільства та подальшій його інституціоналізації.

Сьогодні громадськість знаходиться у постійному очікуванні покращення політичної ситуації. Відбулося різке зниження рівня довіри громадян до влади в цілому, всіх владних інститутів та політичних лідерів [362, с. 9-10]. Більшість громадян України впевнені, що країна рухається у зворотному від демократії напрямку. Це підтверджується і соціологічними дослідженнями. За даними опитування, проведеного соціологічною службою Центру О. Разумкова 27 лютого - 5 березня 2009 року, 83,2 % ствердно відповіли на запитання «чи існує в країні політична криза?», тоді як заперечили її наявність лише 13,2 % опитаних [90]. Незадоволеність широких верств населення темпами і векторами розвитку викликана також дисбалансом у розподілі прибутків і низьким рівнем соціального захисту, рівнем безробіття тощо. Так, за даними Держкомстату в 2009 році безробітними в Україні є 570 тис. осіб економічно активного і працездатного віку, у 2008 році цей показник був меншим - 510 тис. осіб, але дуже високим серед інших демократичних країн, що розвиваються.

Сьогодні деякі політологи висловлюють думки про те, що перехідні процеси в основному завершені і сьогодення можна позначити як період відносних демократичних досягнень. Погодитися з цим повністю ми не можемо, адже більшість наукових досліджень вказують, що трансформаційні процеси можна вважати завершеними лише в разі вкорінення ефективної ринкової економіки.

Кінець другого тисячоліття став знаменним формуванням нових політичних інститутів і процесів. Суттєвим чинником їхньої трансформації виступає громадянське суспільство. В Україні, державах Центральної та Східної Європи воно ініціювало формування нового геополітичного мислення, появу геополітичних прогнозів щодо майбутнього, офіційне визнання геополітики як науки. Саме громадянському суспільству належить «стартова» роль у розвитку думки про те, що геополітика важлива не тільки для президентів, народних депутатів, але й для кожної людини як найвищої соціальної цінності. В країнах із сталими демократичними політичними режимами, в яких громадянське суспільство є фундатором назрілих змін у державному розвитку, відбувається процес формування вільних громадян із властивим їм почуттям економічної гідності, творчого впровадження новітніх технологій у духовній, соціальній та економічній сферах. Вони ж, у свою чергу, впливаючи на зміни в соціально-класовій структурі суспільства, поступово формують критерії щодо сприйняття та розвитку нових геополітичних реалій, розвитку геополітичного мислення європейців, відродженню геополітики.

Геополітичний аспект відіграє важливу роль у формуванні громадянських інститутів. Геополітика - це не лише певна галузь знань на стику географії й політології, але й спроба осмислити глибокі духовні чинники людської історії завдяки фізично існуючим речам. Підвищений інтерес до неї в постсоціалістичному світі порушує сталі традиції. В кінці ХХ століття геополітика починає брати до уваги духовний і людський фактор, отже вимагає більших зусиль громадянського суспільства у побудові взаємозалежного світу. Від того, в якому руслі вона буде розвиватися в країнах Центральної та Східної Європи, залежить їх подальша доля.

Почавши перетворення в 1989-1991 рр., вже зараз держави цього регіону демонструють принципово відмінні результати. Так, Польща, Угорщина, Словенія, Чехія, Словаччина, Румунія успішно формують правові, демократичні держави з розвиненими ринковими відносинами та досягли значного життєвого рівня. Вже в 1994 році приріст ВВП в цих країнах склав від 2,6 до 5,5 відсотки, у 2004 році він складав від 3,3 до 4,9 відсотки, а у 2008 році - від 5,3 до 8,4 відсотки.

Україна переживає глибоку кризу. Намагаючись вийти з неї, вона звертається до досвіду лідерів, прагне стати з ними в один ряд. Однак перші не можуть чекати на других, а другі невзмозі наздогнати перших. На цьому ґрунті між державами виникають суперечності, розбіжності, які можливо розв'язувати, зокрема, за допомогою геополітики як одного з суттєвих чинників сучасності. Водночас геополітичний чинник держав сприяє подальшій інституціоналізації громадянського суспільства, формуванню нових принципів, правил гри, свідомості. Наслідком обопільних зусиль держав, громадянського суспільства стала трансформація європейської інтеграції в загальноєвропейський процес. Після проголошення незалежності Україна також включилася в нього. З іншого боку, що є об'єктивним, Україна становить певний інтерес для країн Західної Європи, зумовлений її геополітичним становищем та економічними інтересами.

Однак як для України, так і багатьох східнослов'янських країн, європейська інтеграція виглядає доволі проблематичною. Цей висновок не важко зробити при порівнянні динаміки росту валового внутрішнього продукту при розрахунку на душу населення в Європейському Союзі та деяких східнослов'янських країнах за період 1990-1997 рр. Тоді як по ЄС цей показник зріс із 17,2 до 18, 7 тис. доларів, у східноєвропейських країнах скоротився: в Україні - з 4,2 до 2,1 тис. доларів, Росії - з 6,7 до 4,0 тис. доларів, у Білорусі - з 6,2 до 4,0 тис. доларів на одну людину. Ще більшого збитку додала фінансова криза 1998 року [97, с. 392--393]. У 2006 р. зростання ВВП у Польщі становило 6,2%, у 2007 р. - 6,5%. Якщо на початку трансформаційних перетворень Угорщина економічно була в більш вигідному становищі відносно інших країн, то за результатами соціологічних досліджень угорського центру ТАРАКІ за останні роки (2003-2006 рр.) її економічне становище погіршилось: середньорічне зростання ВВП становило близько 3-4%. У 2007 р. він не дотяг і до 2%. Причину цього угорські експерти вбачають у хронічному дефіциті бюджету, який у 2006 р. становив близько 10% ВВП. Профіцитний бюджет, в середньому у розмірі 3%, разом із стабільним зростанням ВВП дає змогу знизити державний борг Болгарії до 22,8% ВВП у 2006 р. порівняно з 67,3% п'ятьма роками раніше. За результатами рейтингу європейських країн, опублікованого виданням Deutsche Welle у листопаді 2008 р., найбагатшою країною Європи став Люксембург. ВВП на душу населення в цій країні складає близько 80 тис. доларів. Найбіднішою країною Європи стала Молдова. ВВП на душу населення в цій країні -- 2,56 тис. доларів. Серед найбідніших опинилися балканські країни, Болгарія, Румунія. Замикає десятку Польща, в якої ВВП на душу населення склав 15,8 тис. доларів. Україна не була включена в дослідження Deutsche Welle. Однак раніше Всесвітній банк опублікував, що ВВП на душу населення в Україні складає 6,92 тис. доларів.

Долаючи перешкоди економічного та соціального порядку, Україна, держави Центральної та Східної Європи впевнено входять в політико-правовий простір Ради Європи. Однією з передумов цього процесу є утвердження в них основ громадянського суспільства. Становлення такого інституту ми розглядаємо як невпинний процес удосконалення громадянина, суспільства, влади, політики, права, який охоплює всі без винятку сфери життєдіяльності. Його розвиток для тих народів, які досягли відчутних результатів на цьому шляху, не втрачає якості від послідовної модернізації. Громадянське суспільство в Чехії, Угорщині, Словенії, Польщі дедалі більш активно ініціює необхідні зміни в державі, віддаючи пріоритет свободі, незалежності, правам людини. Та й самі європейці більше зосереджуються на власній відповідальності за свій добробут.

Природно, що, здобувши свободу як джерело громадянського суспільства, люди, за власним бажанням і за тяжінням над ними нерозв'язаних проблем, згуртовуються задля побудови основ буття за класичними ідеалами справедливості, миру, гармонії та співпраці. «В результаті увага сягає поза політику й економіку, і стосується людей, які не є просто аморфними масами або інструментами виробництва, а інформованими і відповідальними людськими солідарностями, кожна з яких діє у своїй сфері. Це реальність, що називається громадянським суспільством, або громадянською культурою, і виринає як нова делікатна реальність, що обіцяє бути характерною для постмодерного, чутливішого ІІІ-го тисячоліття» [196, с. 10].

У царині цієї «нової делікатної реальності» та завдяки їй розв'язується безліч нагальних проблем. Тому дослідження громадянського суспільства, механізму його взаємодії з політичним суспільством становить значний інтерес для науковців.

Лише декілька років тому вітчизняні науковці вважали поняття «громадянське суспільство» не тільки одним із ключових у сучасному суспільствознавстві, а й таким, що відображає складну та малодосліджену сферу людського буття. І треба віддати їм належне, бо з кожним роком вчені все ближче підходять до розуміння витоків, сутності проблемам інституціоналізації й ефективності громадянського суспільства, даючи цим самим певні можливості щодо практичної реалізації його потенціалу на теренах побудови взаємозалежного світу.

Своєрідну точку зору на громадянське суспільство виклав американський вчений Майкл Кеннеді. Вона полягає в спробі якнайменше теоретично примирити націоналізм і громадянське суспільство. Одним із перших кроків до такого примирення, на його думку, є узгоджений розвиток усіх теоретичних концепцій, який дав би змогу виявити потенційні несумісності.

М. Кеннеді виробив три набори ідей і запропонував їхній практичний синтез із деякими своїми міркуваннями щодо України.

Перша його ідея стосується власне громадянського суспільства, яке є «…сферою соціальної взаємодії, що складається зі сфери особистого (особливо родини), різноманітних об'єднань, суспільних рухів і публічної комунікації. Громадянське суспільство означає також цінності, відмінні й від націоналістичних, і від соціалістичних. Більше, ніж це роблять націоналізм чи соціалізм, воно - принаймні деякі його форми - цінує плюралізм, самообмеження і самомислення» [134, с. 80]. У визнанні громадянського суспільства великого значення мала його відносна автономія від держави. Громадянське суспільство - це мрія деяких інтелектуалів і активістів, спрямована на розширення його впливу. Кеннеді вважає, що всеохоплюючий проект громадянського суспільства був особливо успішний у Польщі та Угорщині. На його думку, більше «припасування» потрібне, коли ідею громадянського суспільства пов'язують із приватним підприємством і робітничими та націоналістичними рухами, особливо після краху комуністичного тоталітарного режиму» [134, с. 80].

Щодо другої своєї ідеї - «неминучості націоналізму», М. Кеннеді зазначає, що під націоналізмом він має на увазі «…будь-який дискурс, що ставить долю колективу, який називають нацією, на вершину піраміди святощів. Це означення охоплює інтегральний, романтичний, конституційний і культурний націоналізми» [134, с. 81]. На його думку націоналізм неминучий з багатьох причин, але головна полягає в тому, що «…націоналізм видається «насиченим» культурою і внутрішньо придатнішим для розвитку в посткомуністичних суспільствах моралі й поняття «священного», ніж будь-який дискурс громадянського суспільства». І далі аргументує свою впевненість: «Навіть, коли націоналізм розчиняється в «національних інтересах», за раціоналізацією зростання державної влади лежить культурне наповнення. Натомість громадянське суспільство, славлячи права людини та влади закону й закликаючи до універсальності моралі, не знаходить сильного відгуку в людському досвіді. Вона не має складної історії чи священної міфології, що виправдала б його моральну перевагу, а націоналізм має» [134, с. 81].

Висловлюючи побоювання, що ідеологія громадянського суспільства буде ослаблена, якщо не приєднатися до «якогось» виду націоналізму, автор все ж вважає, що Україна має гарні шанси, щоб «…наповнити націотворення етосом громадянського суспільства» [134, с. 82]. Шлях до цього полягає через «…ґрунтовне історичне дослідження моральної відповідальності в докомуністичному і комуністичному минулому» [134, с. 83]. Саме моральному зростанню нації вчений відводить чільне місце в історичній спадщині та громадянському суспільстві, у цьому і полягає його третя ідея , висловлена в даній праці.

Але очевидно, що створення громадського суспільства не може бути лише результатом зміни етичної атмосфери в суспільстві. Процес цей надто багатомірний.

На цей бік справи справедливо звернули увагу такі видатні німецькі дослідники як Х. Годамер і Р. Козеллек. Вони вважають, що будь-яке політичне поняття, зокрема, і «громадянське суспільство» має бути переведене в сучасну лексичну систему і тлумачене шляхом розкриття його первісного соціального змісту в контексті тенденцій тієї епохи, в яку воно виникло. Як показав Козеллек на прикладі суспільного руху в Прусії між реформою і революцією, він був навіть у ліберальній своїй частині не однорідний, завдяки чому сталося неоднозначне трактування шляхів побудови громадянського суспільства, необхідних для цього перетворень, а також застосовуваних засобів.

Теоретичні засади громадянського суспільства формувалися поступово. Певне місце відводилося розв'язанню проблеми співвідношення громадянського суспільства і правової держави в ліберальних теоріях ХІХ століття. Наприклад, відомий німецький вчений Е. Хубер розумів громадянське суспільство як суспільний рух і порядок у європейських народів ХІХ століття, яким властиві чотири основні риси. По-перше, звільнення індивіда від станових і державних обмежень, прорив до автономної особистості, тобто до самостійного самовизначення в своїй незалежній сфері діяльності, особливо, що стосується економіки і культури. По-друге, саморегулювання економічного і культурного творчого процесу, вільна гра сил, а також досягнення максимальних економічних і культурних досягнень за умов вільної конкуренції. По-третє, перехід до влади замість старих привілейованих станів, особливо земельного дворянства, нової правлячої верстви, яка зорієнтована на створення суспільства (мається на увазі громадянського) і промислову власність. По-четверте, встановлення пріоритету громадської думки, яка шляхом вільного розповсюдження інформації, публічних дискусій, критики починає дедалі більше впливати на зміну соціальних порядків, особливо, що стосується зростання мобільності всередині правлячої верстви [424, с. 310].

Безсумнівно, що наприкінці ХVІІІ століття Німеччина була свідком тріумфу ідеалів просвітництва й раціональної думки. Хоча той же Хубер дещо ідеалізував Земський кодекс, який являв собою не стільки основу громадянського суспільства, скільки пам'ятник освіченому абсолютизму, який ставив «загальне благо» значно вище ліберальних прав індивіду. Однак, даний погляд не є провідним у сучасній науці. Внаслідок прийняття Земського кодексу, зазначає Р. Козеллек, традиційна єдність держави і суспільства розкололася: з одного боку, держава виявилася в ній як певна сила і поняття, з іншого - суспільство трансформувалося у напрямку від старої станової організації до нової, так званим «державним станам», що було етапом на шляху генералізації роздрібнений архаїчних феодальних структур у громадянське суспільство.

Таким чином, станова система певним чином гарантувала від повного одержавлення суспільства, витіснення всіх форм соціального контролю з боку бюрократії. Надалі шляхи суспільства і держави все більше розходяться: суспільство еволюціонує в напрямку буржуазної організації й індивідуалізму, а держава залишається вірною ідеям національної і державної єдності.

Носієм становлення громадянського суспільства в Німеччині та інших країнах Східної Європи в ХІХ столітті була монархічна влада. На відміну від Франції, процес соціальної емансипації і поступового формування громадянського суспільства відбувався тут не завдяки революції, а внаслідок реформ, які здійснювала монархічна влада при підтримці ліберальних елементів суспільства. «Те, що там мало своїм відправним пунктом проголошення основних прав і їхнє здійснення, - підкреслював Е. Бекенфюрде услід за німецькими лібералами минулого століття, - тут, хоч також і не без тиску, проводилось переважно урядом, тобто шляхом реформ зверху» [419, с. 20].

Наприкінці 80-х - початку 90-х років ХХ століття такі європейські радикальні мислителі, як З. Захарієв, Дж. Кін, М. Крізан, Д. Плєвнюк запропонували до наукового обороту поняття «соціалістичне громадянське суспільство». У другій половині 80-х років вони дійшли висновку про те, що в разі відсутності суттєвої реконструкції теорії і практики соціалізму, він не знайде свого місця у ХХІ столітті в умовах нового витка технологічної революції і переходу світової цивілізації на новий ступінь розвитку. Досягти оптимального стану суспільства можливо лише за умов демократизації усіх державних і соціальних структур. «У центрі такого суспільства має бути людина, яка бере активну участь в управлінні державою, тобто повноправний громадянин суспільства» [119, с. 7-8].

Угорський політолог А. Аг вважає, що виділення із суспільства політичної держави і протиставлення її йому, завдяки монополії на владу, не сприяло створенню у Східній Європі організованого громадянського суспільства як відносно автономної системи інститутів. А соціалістичні перетворення із надмірною зарегульованістю також затримали появу дійсного громадського суспільства, або держава заволоділа усім суспільством і не надала можливості розвитку самоврядуванню, тому його певна частина виступила за перетворення [1, с. 43-44].

Прихильники «соціалістичного громадянського суспільства» вважають його оптимальним суспільством, яке відповідає новому рівню прогресу. Це суспільство засноване на принципах демократії, плюралізму, воно відкидає будь-які форми тоталітарного режиму. Тому вони пропонують не зводити дану проблему лише до взаємовідносин між основними класами однієї формації, а розглядати громадянське суспільство як загальнолюдську проблему. Це проблема демократизації суспільства, співвідношення свободи і підпорядкування особистості суспільству, становлення нового типу свободи. В основі громадянського суспільства в країнах Східної Європи і в Росії лежать не матеріальні цінності, як на Заході, а дещо інше, як-то: солідарність між членами суспільства, вільне і творче розкриття здібностей кожного індивіда як умова матеріального і культурного розвитку всіх.

Щоб бути солідарними, різні соціальні верстви мають виробити для певного прогресу правила спілкування. Їхня єдність сприяє вдосконаленню політики і громадянського суспільства і реалізації суспільного блага. Саме ж суспільство існує однозначно для своїх членів. Значним досягненням європейських громадянських суспільств стало те, що держава існує для людей, а не навпаки. Аналогічну конституційну норму маємо вже і в Україні, хоча її практична реалізація є проблематичною найближчим часом і громадянське суспільство має значно зміцнитися, аби вимагати від держави виконання її функцій у такому сенсі.