Цивільне право України

§ 3. Право спільної сумісної власності

Спільна сумісна власність -- це вид спільної власності, в якій частки не визначені заздалегідь. Вона дозволяє кільком особам володіти, користуватися, розпоряджатися належним їм майном за взаємною згодою як одним цілим. Частки учасників визначаються при припиненні спільної сумісної власності, тобто при поділі або виділі з неї.

Спільна сумісна власність характеризується тим, що її учасники разом володіють і користуються майном (будинком, квартирою, земельною ділянкою, сукупністю речей тощо). Для розпорядження необхідна згода всіх співвласників, яка в одних випадках передбачається, а в інших -- має бути висловлена у певній, передбаченій законом формі. Так, згода співвласників на вчинення правочину має бути висловлена письмово і нотаріально посвідчена, якщо відносно спільного майна укладається правочин, що потребує нотаріального посвідчення та державної реєстрації (п. 2 ст. 369 ЦК України).

Правочини щодо розпорядження спільним майном може здійснювати як кожний з учасників спільної сумісної власності, так і один із них, наділений цими повноваженнями щодо розпорядження. Безумовно, такі повноваження мають бути оформлені належним чином, хоча в новому ЦК України це не передбачається. Підставою таких повноважень має бути довіреність на здійснення певних дій щодо розпорядження майном, що є об'єктом права спільної сумісної власності.

Однак у житті трапляються випадки, коли дії особи щодо розпорядження спільним майном є неправомірними (продається майно за заниженою ціною, взагалі не здійснюються розрахунки з іншими співвласниками або взамін надається спірне майно тощо). Постає питання: який захист надається законом співвласникам, які постраждали внаслідок такої неправомірної поведінки учасника щодо розпорядження спільним майном?

Згідно з п. 4 ст. 369 ЦК України правочин щодо розпорядження майном, вчинений одним із співвласників (купівля-продаж, міна, дарування, здача в оренду тощо), може бути визнаний судом недійсним на вимогу інших у разі відсутності в учасника, який здійснив правочин, необхідних повноважень.

Слід зазначити, що спільна сумісна власність припиняється визначенням часток, тобто перетворенням у спільну часткову власність. Це, як правило, спричиняє поділ майна або виділ з нього окремої частки.

При поділі спільної сумісної власності передбачається, що частки співвласників є рівними, якщо інше не передбачено законом, домовленістю сторін або рішенням суду. Порядок поділу спільної сумісної власності та виділу з неї частки підпорядковується правилам, встановленим у ЦК України.

У ст. 368 ЦК України зазначені лише два види спільної сумісної власності:

спільна сумісна власність подружжя;

спільна сумісна власність членів сім'ї.

Проте право спільної сумісної власності можуть мати фізичні та юридичні особи, а також держава, територіальні громади, якщо інше не встановлено законом (ст. 368 ЦК України).

Зазначені види спільної сумісної власності подружжя мають місце у ст. 16 Закону України «Про власність» та СК України, спільна сумісна власність членів сім'ї -- у ст. 17 Закону України «Про власність».

Спільна сумісна власність у зазначених вище випадках виникає, якщо угодою сторін не встановлена спільна часткова власність.

Спільна сумісна власність подружжя виникає на підставі реєстрації шлюбу в органах РАГСу.

Згідно з положеннями нового СК України спільна сумісна власність виникає у жінки і чоловіка, які проживають однією сім'єю, якщо інше не встановлене договором між ними.

Спільна сумісна власність подружжя виникає щодо майна, набутого подружжям під час шлюбу, незалежно від того, що один із них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу).

Правовий режим майна подружжя зазнав певних змін після встановлення у ст. 27 КпШС положення щодо надання подружжю можливості змінити за допомогою шлюбного контракту законний правовий режим щодо набутого під час шлюбу майна на договірний. Зазначена стаття містила певні протиріччя -- з одного боку, існувало право «укладати угоду щодо вирішення питань життя сім'ї (шлюбний контракт)», з іншого, -- умови шлюбного контракту не могли погіршувати становище будь-кого з подружжя порівняно із законодавством України, проте не визначалося, що саме слід вважати таким погіршенням. Недосконалість правової регламентації полягала в тому, що: не визначалось, які саме відносини власності можна передбачити у шлюбному контракті, тобто які відносини -- лише майнові або також і особисті немайнові регламентуються шлюбним контрактом. Численні суперечки викликало положення про можливість укладати шлюбний контракт лише до укладення шлюбу.

СК України більш чітко зазначає всі аспекти інституту шлюбного контракту (договору):

шлюбний договір може укладатися як до укладення шлюбу, так і під час шлюбу (ст. 92);

шлюбним договором регулюються лише майнові відносини між подружжям, а також їхні майнові відносини як батьків (ст. 93);

подружжя може домовитися про непоширення на майно, набуте під час шлюбу, режиму спільної сумісної власності (ст. 60) і вважати його спільною частковою або особистою приватною власністю кожного з них (ст. 97).

Такими є основні положення щодо зміни законного режиму майна подружжя -- спільної сумісної власності на договірний, який може передбачати встановлення спільної часткової або особистої приватної власності на майно, набуте під час шлюбу.

Спільна сумісна власність виникає на все майно, набуте під час шлюбу, якщо інше не встановлено шлюбним договором, а також якщо це майно не належить до особистої приватної власності кожного з подружжя (статті 57-59 СК України).

Дружина і чоловік мають рівні права на володіння, користування та розпорядження майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності. Особливі вимоги встановлені щодо розпорядження спільним майном. Так, при укладенні договорів одним із подружжя вважається, що він діє за згодою іншого з подружжя. Це має назву «презумпція згоди» іншого з подружжя і передбачається законом для полегшення цивільного обігу, щоб треті особи не втрачали часу на отримання такої згоди. Проте СК України запроваджує новелу, згідно з якою у разі, коли договір виходить за межі дрібного побутового, дружина або чоловік можуть звернутися з позовом про визнання такого договору недійсним як такого, що укладений без її або його згоди. Дане положення, на наш погляд, повністю скасовує попереднє. Тобто суб'єкти цивільного обігу, щоб забезпечити свої права, мають, виходячи з наведеної новели, завжди отримувати дозвіл від іншого з подружжя, бажано у письмовій формі, тому що межу між дрібними побутовими та іншими угодами встановлювати суду не просто.

У СК України письмова згода одного з подружжя є потрібною, коли інший укладає договори щодо спільного майна, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації.

Слід зазначити, що припинення шлюбу не припиняє права спільної сумісної власності на майно, набуте під час шлюбу, а право на поділ спільного майна обидва з подружжя мають незалежно від припинення шлюбу. Подружжя може поділити майно в добровільному (шляхом укладення відповідного договору) або в судовому порядку. Частки вважаються рівними, якщо інше не визначено домовленістю між подружжям або шлюбним договором. Суд має право відступити від засади рівності часток за обставин, що мають істотне значення, зокрема, якщо один із подруж-дбав про матеріальне забезпечення сім'ї, приховав, знищив чи пошкодив спільне майно, витрачав на шкоду інтересам сім'ї. Також дозволяється збільшення частки одного з подружжя за рішенням суду, якщо з ним проживають діти, а також непрацездатні повнолітні син, дочка за умови, що розмір аліментів, які вони одержують, недостатній для забезпечення їх фізичного, духовного розвитку та лікування.

Важливим видом спільної сумісної власності у ЦК України є спільна сумісна власність членів сім'ї. Виникають певні труднощі щодо її регламентації, оскільки в даному нормативному акті вона чітко не визначається (п. 4 ст. 368 ЦК України). Спільну сумісну власність членів сім'ї можна поділити на окремі підгрупи: спільна сумісна власність громадян на майно, придбане внаслідок спільної праці, які об'єдналися для спільної діяльності; власність селянського (фермерського) господарства; спільна сумісна власність на квартиру чи будинок, передані із державного житлового фонду при приватизації за письмовою згодою всіх членів сім'ї наймача у сумісну власність (статті 17-18 Закону України «Про власність», ст. 8 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду»).

Рекомендована література:

Право власності в Україні: Навчальний посібник / За заг. ред. 0.В. Дзери, Н.С. Кузнєцової. -- К.: Юрінком Інтер, 2000.

Мейер Д.И. Русское гражданское право. -- М., 1997. -- Ч. 1.Щенникова Л.В. Вещные права в гражданском праве России. -- М.,1996.

Суханов Е.А. Лекции о праве собственности. -- М., 1991.



Глава 27. Інші речові права

§ 1. Поняття та види інших речових прав

Вдосконалення відносин власності в Україні пов'язане зі створенням системи речових прав. Така система запропонована у новому ЦК України.

Слід зазначити, що структура системи речового права майже не зазнала змін з часів Риму і є на теперішній час однаковою для всієї континентальної системи права, хоча зміст речових прав, що її складають, безумовно, в певній мірі відрізняється від римських положень. До вказаної структури, крім права власності і права володіння, входить досить велика і важлива категорія, яка має назву «права на чужі речі» і відома ще з часів римського права. Слід зазначити, що в ЦК України вказана категорія прав виділена в окремий розділ 30, що має назву «Речові права на чуже майно», але даний правовий інститут залишається одним з найменні досліджених у сучасній ци-вілістинній науці в Україні.

Такий стан не є випадковим, тому що тільки існування децентралізованої економіки і її основи -- приватної власності надає підставу для виникнення абсолютних прав на майно, що належить на праві власності іншій особі. Проте панування тривалий час права державної власності звело нанівець категорію прав на чужі речі, і тільки розвиток суспільних відносин на підставі вільного волевиявлення суб'єктів у майновій сфері, їх рівності, майнової відокремленості, основу яких складає право власності, однакове за обсягом, змістом та захистом для всіх суб'єктів, підтверджує необхідність існування категорії «прав на чужі речі» у межах цілісної системи речових прав.

Права на чужі речі. Ще у часи Стародавнього Риму постала потреба у виникненні прав на чужі речі у зв'язку з тим, що неможливо було задовольнити різні потреби людей лише за допомогою права власності. Права на чужі речі -- jura in re aliena -- є одним з істотних обмежень права власності. їх сутність полягає в тому, що суб'єкт даного права має змогу користуватися чужою річчю або навіть розпоряджатися нею. У римському праві були визначені такі види прав на чужі речі: сервітут, емфітевзис, суперфіцій, заставне право. Слід зазначити, що сучасне європейське законодавство засноване на римських положеннях і підходах у сфері речового права.

У чому полягає мета встановлення прав на чужі речі? Незважаючи на певну негативну роль, яку відіграють вказані права в обмеженні права власності, порушуючи тим самим один із суттєвих принципів приватного права -- принцип свободи права власності, їх розповсюдженість у законодавствах країн Європи свідчить про корисність та доцільність вказаних прав. На підтвердження правильності такого погляду хотілося б навести висловлення відомого цивіліста І. О. Покровського: «Режим, збудований лише на праві власності, повністю ізолює одне господарство від іншого. Але така ізоляція навіть і в справжньому господарстві є нісенітницею»¹.

З цим поглядом на проблему, що був висловлений ще на початку XX ст., не можна не погодитися.

Тобто іноді не обов'язково ставати власником, щоб задовольнити будь-які майнові потреби, тим більше, що володіння майном на праві власності не завжди є можливим чи просто вигідним.

Слід зазначити, що до розробки нового ЦК України про існування в цивільному законодавстві України абсолютних майнових прав, відмінних від права власності, можна було скласти уяву лише виходячи з теоретичного узагальнення, зробленого на підставі порівняльного аналізу нормативного матеріалу. Тому межі даного інституту були нечіткими, що, в свою чергу, робило неможливим розв'язання питань щодо виявлення загальних рис і відмінностей серед його видів, детального вивчення кожного з них, з'ясування принципових відзнак усього інституту в цілому і окремих підгруп, що його складають, відокремлення даного інституту у системі цивільних прав.

Представлена у ЦК України система речових прав разом з нормами, що детально регламентують кожний з її видів, є пробним кроком у даному напрямі, який потребує певного теоретичного аналізу.

У ст. 395 ЦК України зазначено, що речовими правами на чуже майно вважаються: право володіння, сервітут, суперфіцій, емфітев-зис. Законом можуть бути передбачені інші речові права на чуже майно. Тобто законодавець не тільки чітко визначає види прав на чужі речі, зміст яких розкривають відповідні норми нового ЦК України, а й залишає вільним місце для тих прав, що виникатимуть у процесі подальшого розвитку приватних відносин у нашому суспільстві,. На перший погляд, такий підхід є дуже вдалим, але все ж таки він містить і певну проблему, оскільки проголошує надто вільне встановлення нових видів речових прав.

Слід зазначити, що всі законодавства континентальної (європейської) системи права беруть за основу принцип встановлення речових прав законом і надають у цивільних кодексах перелік тільки тих прав, що розглядаються безпосередньо ними¹. У цьому полягає один із суттєвих принципів речового права -- принцип встановлення речових прав законом.

Види речових прав та їх зміст, порядок виникнення та припинення встановлюються виключно законом, а не домовленістю сторін. Принцип встановлення речових прав законом розповсюджується, перш за все, на обмежені речові права (права на чужі речі), оскільки саме вони схожі на права зобов'язальні і даний принцип проводить межу між ними та зобов'язальними правами.

Проте, виходячи з вивчення зарубіжного законодавства, було б більш коректним визначити вказаний принцип як принцип встановлення речових прав ЦК України. Тобто «звання» дійсно речового права можуть отримати лише ті майнові права, що конкретизовані у ЦК України. З цього приводу справедливим видається таке висловлення: «За яких би підстав не проводилась класифікація речових прав і якою б не була їх природа, положення про речові права, що містяться у правових актах іншої галузі (наприклад, у Земельному кодексі), мають відповідати нормам ЦК України»². Вказаний принцип грунтується на тому, що будь-яка правова система, якщо нею рецепійовані римські положення, має пшпегоиз сіаизиз, тобто обмежене коло речових прав.

Таке становище зумовлено насамперед тим, що речові права -- права абсолютні, тобто обов'язкові для всіх. Вони суттєво відрізняються від так званих «відносних» прав, розмаїття яких закон не обмежує, оскільки вони мають силу лише для сторін, що уклали угоду. Навпаки, надати можливість визначення обсягу і змісту речових прав приватним особам держава не може, оскільки абсолютний характер даних прав певним чином впливає на цивільний оборот у цілому і торкається інтересів третіх осіб.

Новий ЦК України передбачає такі види речових прав, як право власності і речові права на чуже майно. Згідно зі ст. 395 речовими правами на чуже майно визнаються:

право володіння;

право користування (сервітут);

право забудови земельної ділянки (суперфіцій);

право користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис).

Слід зазначити, що правова природа зазначеного в даному переліку права володіння є надто спірною, суперечливою. Право володіння не можна, на нашу думку, змішувати з категорією прав на чуже майно (речі).

Єдина спільна ознака, що поєднує володіння з правами на чуже майно (речі), -- це передбачена у ст. 396 ЦК України можливість захисту права, у тому числі і від власника майна.

§ 2. Ознаки інших речових прав

Інституту прав на чужі речі належать як загальні ознаки речового права, так і особливі, що поєднують різні види прав на чужі речі у певну систему. Необхідним виявляється встановлення загальних ознак прав на чужі речі.

1. Речові права на чужі речі обтяжують право власностіПерехід права власності на майно від власника до інших осіб не є

підставою для припинення речових прав інших уповноважених осіб на це майно за винятками, встановленими законом або договором. Вказане положення видається надто важливим моментом щодо з'ясування співвідношення права власності і прав на чужі речі. Внаслідок реалізації принципу слідування, тобто через те, що останні слідують за річчю, незважаючи на зміну суб'єктів права власності, складається становище, згідно з яким права на чужі речі обтяжують кожне право власності, як те, що існувало при їх встановленні, так і кожне наступне, що виникатиме у майбутньому. Такий тягар виражається в тому, що власник речі, на яку поширене інше речове право, втрачає певні повноваження і не може реалізувати право власності у повному обсязі.

2. Права на чужі речі здійснюються незалежно від волі власника Так, на думку багатьох вчених, речові права являють собою юридичні форми, що забезпечують можливість тривалої, незалежної відзгоди власника участі однієї особи у праві власності іншої (І.О. Покровський, Г.Дернбург, Д.І. Мейєр, К.П. Побєдоносцев та ін.)¹.

3. Права на чужі речі здійснюються лише у певних межах Вказані межі залежать від виду речового права, встановлюються законом і конкретизуються у договорі з власником.

4. Права на чужі речі захищаються від усіх осіб і в тому числі від власника

Вказане положення також закріплено у ст. 396 ЦК України. У ньому втілюється абсолютність прав на чужі речі. Незважаючи на свою обмеженість, вони захищаються так само, як і право власності.



§ 3. Сервітути

Сервітут -- servitus -- у перекладі з латинської мови означає «рабство речі». Римське право передбачало два види сервітутів -- реальні (земельні) та особисті (узуфрукт, узус і хабітаціо). Реальні (земельні) сервітути встановлювалися на користь відповідної земельної ділянки (пануючої) з метою задоволення потреб її власника за рахунок сусідньої земельної ділянки (службової). Реальні (земельні) сервітути були різних видів: право проходу, проїзду, прогону худоби. Що стосується особистих сервітутів, то вони встановлювалися на користь певної особи (право проживання), а їх об'єктом могла бути будь-яка річ, не лише земельна ділянка¹.

У ЦК України зазначається, що земельний сервітут, тобто право обмеженого користування чужим майном, може бути встановлений щодо земельної ділянки, інших природних ресурсів або іншого нерухомого майна для задоволення потреб, які не можуть бути задоволені іншим способом (п. 1 ст. 401). На відміну від земельного, особистий сервітут згідно з положеннями ЦК України може належати не власникові сусідньої ділянки, а певній особі (п. 2 ст. 401).

Сервітути можуть бути встановлені законом, договором або рішенням суду. Тобто підстави виникнення земельного та особистого сервітутів є однаковими. Виняток стосується лише вимог щодо форми договору. Так, договір про встановлення земельного сервітуту підлягає державній реєстрації (ст. 402 ЦК України). Спільним для обох видів сервітутів є зміст. Згідно зі ст. 403 ЦК України зміст сервітуту (земельного та особистого) складають такі правомочності його суб'єктів:

особа може користуватися чужим майном лише у межах, визначених сервітутом;

сервітут не позбавляє власника майна, щодо якого він встановлений, права володіння, користування та розпорядження цим майном;

сервітут зберігає чинність у разі переходу до інших осіб права власності на майно, щодо якого він встановлений;

сервітут не підлягає відчуженню;

суб'єкт сервітуту зобов'язаний відшкодувати збитки, завдані власникові земельної ділянки або іншого нерухомого майна.

У ЦК України земельному сервітуту присвячено значно більше поло-особистому сервітуту. У ст. 404 цього Кодексу визначаються види земельного сервітуту, вказується, що він може полягати у можливості проходу, проїзду через чужу земельну ділянку, прокладання та експлуатації ліній електропередачі, зв'язку і трубопроводів, забезпечення водопостачання, меліорації тощо. Строк встановлення сервітуту може бути визначений або не визначений.

Земельний сервітут може встановлюватися щодо іншого виду нерухомого майна (будівлі, споруди тощо).

Більш детально земельний сервітут регламентується в Земельному кодексі України: йому присвячена глава 16, яка об'єднує п'ять статей.

Щодо особистих сервітутів, то слід зазначити, що в новому ЦК України вони обмежені лише одним видом, який у римському праві визначався як хабітаціо -- право проживання.

У ст. 405 ЦК України передбачено, зокрема, право членів сім'ї власника помешкання на користування цим помешканням. Вказані особи, які проживають разом із власником, мають право на користування цим помешканням відповідно до закону. Припинення цього права відбувається у разі відсутності його суб'єкта без поважних причин понад один рік.

Безумовно, дана стаття залишає відкритими деякі питання. По-перше, хто належить до членів сім'ї? У законодавстві України по-різному визначається поняття сім'ї і її членів за Сімейним та Житловим кодексами. По-друге, не зрозуміло, коли і виходячи з яких підстав виникає право проживання -- на підставі прямої вказівки закону чи договору з власником.

Такою є система сервітутів, представлена у новому ЦК України.



§ 4. Емфітевзис та суперфіцій

Окрему групу прав складають такі речові права, як суперфіцій та емфітевзис. Обсяг правомочностей суб'єктів вказаних прав є настільки великий, що практично збігається з правомочностями власника. Проте, на відміну від права власності, суб'єкти емфітевзису та суперфіцію не можуть вільно здійснювати користування та розпорядження майном. Вони обмежені у цьому законом і договором із власником.

Емфітевзис -- це право користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб, що виникає на підставі договору між власником земельної ділянки і особою, яка виявила бажання користуватися цією земельною ділянкою як землекористувач.

Емфітевзис може бути встановлено як на визначений, так і на не-визначений строк. Вказане зумовлюється домовленістю сторін. У разі, якщо емфітевзис укладено на невизначений строк, кожна зі сторін може відмовитися від нього, попередивши про це другу сторону не менше як за рік до такої відмови.

У ЦК України передбачені права та обов'язки землевласника як суб'єкта емфітевзису.

Згідно зі ст. 409 ЦК України власник земельної ділянки має право: вимагати від землекористувача використання земельної ділянки за призначенням, встановленим у договорі; одержувати плату за користування земельною ділянкою (розмір плати, її форма, умови, порядок та строки її виплати встановлюються договором); переважне право купівлі у разі відчуження земельної ділянки; на одержання відсотка від ціни продажу в разі продажу права користування.

Проте власник при встановленні емфітевзису має не лише права, а й обов'язки. Тобто право власності певним чином обмежується. Згідно з вказаною статтею ЦК України власник зобов'язаний не перешкоджати землекористувачеві у здійсненні його прав.

Землекористувач (емфітевта) згідно зі ст. 410 ЦК України має право користуватися земельною ділянкою в повному обсязі, відповідно до договору.

Новий ЦК України передбачає більш розширене коло обов'язків землекористувача порівняно з його правами. Це зумовлено самою сутністю даного речового права, оскільки інакше воно практично співпало б із правом власності. Землекористувач зобов'язаний: вносити плату за користування земельною ділянкою, а також інші платежі, встановлені законом; ефективно використовувати земельну ділянку відповідно до її цільового призначення, підвищувати її родючість, застосовувати природоохоронні технології виробництва, утримуватися від дій, що можуть призвести до погіршення екологічної ситуації; письмово повідомити власника про відчуження права користування земельною ділянкою; сплатити відповідний відсоток від ціни продажу права користування, розмір якого передбачений договором.

Емфітевзис припиняється у передбачених законом випадках. Встановлені у ЦК України підстави припинення емфітевзису не є вичерпними. Емфітевзис припиняється у разі: поєднання в одній особі власника земельної ділянки та землекористувача; спливу строку, на який встановлено емфітевзис; викупу земельної ділянки з метою суспільної необхідності; за рішенням суду; в інших випадках, встановлених законом.

Очевидно, має бути і така підстава, як згода власника земельної ділянки і землекористувача про її припинення.

Суперфіцій -- це право користування чужою земельною ділянкою для забудови (ст. 413 ЦК України). Власник земельної ділянки має право надати її в користування іншій особі для будівництва промислових, побутових, соціально-культурних, житлових та інших споруд і будівель.

Власник такої будівлі має право на користування цією земельною ділянкою. Зазначене право користування має такі характерні ознаки: є довгостроковим, відчужуваним і таким, що успадковується. Підставою виникнення може бути договір або заповіт. Суперфіцій може бути строковий або безстроковий.

Власник земельної ділянки, наданої для забудови, має такі права та обов'язки: одержувати плату за користування нею; одержувати частку від доходу землекористувача (суперфіціарія), якщо на земельній ділянці збудовані промислові об'єкти; володіти, користуватися земельною ділянкою в обсязі, встановленому договором із землекористувачем; вимагати від землекористувача використовувати земельну ділянку відповідно до умов договору.

Землекористувач, у свою чергу, має такі, передбачені законом, права: користуватися земельною ділянкою в обсязі, встановленому договором; право власності на будівлі (споруди), споруджені на земельній ділянці, переданій йому для забудови.

Землекористувач зобов'язаний: вносити плату за користування земельною ділянкою, а також інші платежі, встановлені законом; використовувати земельну ділянку відповідно до її цільового призначення (ст. 415 ЦК України).

Припинення суперфіцію тягне за собою певні наслідки, які чітко регламентовані у ЦК України.

Права на споруду та будівлю можуть бути визначені домовленістю між власником та суперфіціарієм. У разі, якщо така домовленість відсутня, власник земельної ділянки має право вимагати від суперфіціарія знесення будівлі (споруди) та приведення земельної ділянки до стану, в якому вона була до надання її у користування. Таких негативних наслідків може не відбутися, якщо: знесення будівлі (споруди) заборонено законом (житлові будинки, пам'ятки історії та культури); знесення є недоцільним у зв'язку з явним перевищенням вартості будівлі (споруди) щодо вартості земельної ділянки.

В останньому випадку суд може постановити рішення про викуп власником земельної ділянки тієї будівлі (споруди), на якій вона розміщена, або, навпаки, -- про викуп суперфіціарієм відповідної земельної ділянки (ст. 417 ЦК України).

§ 5. Співвідношення права власності та інших речових прав

Інші речові права на чуже майно неоднорідні за своїм змістом, але вони мають спільні ознаки, що дозволяють об'єднати їх у певний вид. Однією з цих ознак є те, що вказані права вважаються похідними від права власності. Зокрема, Ю. К. Толстой вказує, що поділ інших речових прав на види може здійснюватися за різними підставами¹. Поза ним має залишатися лише право власності, оскільки всі інші права так чи інакше є похідними від нього. Аналогічні думки висловлюють і інші дослідники речового права. Дійсно, право власності є найбільш повним за змістом речовим правом. Інші речові права походять від права власності і залежать від нього. Там, де власність не існує, інші речові права не виникатимуть. Отже, інші речові права є похідними і залежними від права власності. Вони є правами на чужі речі (jura in re aliena), що не може не передбачати привласненість їх об'єктів іншою особою -- власником. Навіть якщо деякі права на чужі речі (сервітути, право членів сім'ї власника на користування житлом) встановлюються поза волею власника -- на підставі закону або рішення суду (п. 1 ст. 402, п. 1 ст. 405 ЦК України), вони залишаються похідними і залежними від права власності, оскільки не припиняють його, а лише обмежують певною мірою.

Інші речові права завжди обмежені за змістом порівняно із більш повним правом власності. Власник є самостійним у цивільному обігу, він вільно розпоряджається своєю річчю і вилучає з неї корисні властивості. Співставлення з правом власності вплинуло на розповсюдження у цивілістиці трактування спеціальних речових прав як обмежених або парціарних². Отже, інші речові права мають менший обсяг повноважень, ніж право власності, в іншому разі вони вважалися б власністю. Щодо співвідношення їх змісту із змістом права власності існують два різних погляди. Одні вчені вважають, що їх зміст визначається відносно до змісту права власності. На думку Є. А. Суханова, «за змістом речові права можуть складатися як з одноіменних правомочностей власника -- права володіння, користування і розпорядження, так і з окремих частин тріади»³. Іншівчені підкреслюють, що тріада не підходить для відмежування інших речових прав від права власності, яке повинно характеризуватися не позитивними повноваженнями, а правом консолідації, еластичністю власності.

Еластичність власності (jus recadentiae) -- категорія, запропонована дослідниками римського права⁴, означає відновлення права власності у повному обсязі після відпадання будь яких обмежень права власності. Інші речові права не можна розглядати з точки зору виділених повноважень, оскільки у разі їх встановлення відбувається лише обмеження права власності, а не виділення правомочностей.

Можливо, що від власності будуть відділені і володіння, і користування, і розпорядження, а власність не припиниться. Власність може повністю позбавитися свого змісту і перетворитися у так зване nudum jus -- голе право. На думку Д. М. Генкіна, «власник не позбавляється своїх повноважень, а лише тимчасово обмежується у можливості їх реалізації»¹. З цим не можна не погодитися.

Чим більший обсяг речового права сторонньої особи, тим більше обмежується право власності. Найбільшою мірою це має місце при емфітевзисі та суперфіції. Вказані права називають також багатокомпонентними правами, на відміну від фрагментарних, таких як сервітути -- земельні та особисті².

Багатокомпонентні права залишають власнику лише іиз гесайеп-йае, невіддиференційоване на окремі повноваження, головне призначення якого -- повернути власність у попереднє становище. У зв'язку з таким «втручанням» в обсяг права власності цивільне законодавство передбачає виникнення цих прав лише за волею власника.

Незалежність змісту прав на чужі речі від змісту права власності, а також така суттєва ознака даних прав, як абсолютність, не лише вимагають чіткого визначення змісту кожного з них у законі. У зв'язку з цим у законі передбачаються права та обов'язки не лише суб'єктів інших речових прав, а й власника, залежно від виду такого права. Основні моменти, на які законодавець звертає увагу при відмежуванні інших речових прав від права власності, можна звести до необхідності врахування таких критеріїв:

характеристики меж втручання власника, що набуває вигляду його прав та обов'язків;

чіткому визначенні правомочностей невласника;

визначенні підстав виникнення та припинення інших речових прав;

відповідальності за порушення як з боку власника, так і з боку суб'єктів прав на чужі речі.

Отже, інші речові права проявляють свою абсолютність щодо власника тільки у певних межах, які залежать від їх видів.

Рекомендована література:

Підопригора О.А. Римське приватне право: Підручник для студентів юрид. вузів. -- 3-тє вид. -- К.: Ін Юре, 2001.

Копылов А.В. Вещные права на землю в римском, русском дореволюци-онном и современном российском гражданском праве. -- М., 2000. Шершеневич Г.Ф. Учебник русского гражданского права. -- М., 1995. Дождев Д.М. Римское частное право. -- М.: Инфра М-Норма, 1996. Розвиток цивільного і трудового законодавства в Україні. -- X.: Консум, 1999.

¹ Генкин Д.М. Право собственности в СССР. -- М., 1961. -- С. 44.

2 Иванов А.А. Вещное право // Известия ВУЗов: Правовед. -- 1992. -- С. 117-120.



Глава 28. Володіння

Панування над речами може здійснюватися не лише на підставі права, що виникло на законних засадах, а й незалежно від будь-якого права взагалі. У першому випадку -- це право на речі (воно може бути абсолютним або відносним), у другому -- факт володіння річчю, що має певні правові наслідки.

На підставі аналізу законодавства європейської системи права можна вирізнити наслідки фактичного володіння, врегульовані нормами права:

1. Захист фактичного володіння. Слід підкреслити, що захистфактичного володіння існував ще в римському праві. Він здійснювався не у формі судового розгляду, а за допомогою наказів претора-- інтердиктів (interdictum). Гай розрізняв три типи володільницьких інтердиктів -- interdicta adipiscendae, retinendae, reciperandae possessionis (Гай, 4, 147). При захисті володіння за допомогою інтердиктів не ставилося питання щодо права, тобто правової підстави володіння, а лише щодо фактичного стану -- факту володінняріччю.

Захист фактичного володіння передбачено і в більшості сучасних законодавств: ст. 23 Французького цивільно-процесуального кодексу (ФЦПК), статті 858-863 Німецького цивільного уложення (НЦУ), статті 198-201 ХЦК Японії, статті Закону Естонії «Про речові права».

2. Надувальна давність. «Виключно римським способом набуттяправа власності є набуття за давністю (изисаріо), за якого безперервне володіння річчю впродовж установленого законом строку надаєволодільцеві право власності на річ»¹, -- зазначає російський романіст Д. М. Дождєв. У сучасних законодавствах слід звернути увагу настатті 937-945 НЦУ; ст. 234 ЦК Російської Федерації (ЦК РФ); титул 20 книги 3 Французького цивільного кодексу (ФЦК).

3. Різний ступінь відповідальності при добросовісному танедобросовісному володінні (статті 900-1002 НЦУ; статті 549,550, 555 ФЦК; статті 302-303 ЦК РФ).

На підставі зазначених положень можна зробити висновок, що категорія володіння -- це складний інститут цивільного права, що поєднує в собі правовий та фактичний аспекти.

Незважаючи на стародавнє походження даного інституту, він не втрачає своєї актуальності, а навпаки, набуває нових рис у сучасних умовах розвитку суспільства. Існування категорії володіння, як зазначав професор І. О. Покровський, «вимагає культурна правосвідомість, повага людини до людини, спокій суспільного життя, громадянський мир, а завдяки цьому навіть інтереси самих власників»¹.

Тому відновлення даної категорії у цивільному законодавстві України має величезне значення не лише для розвитку цивільного законодавства, а й для зміцнення правового статусу людини і побудови правової держави.

Своєрідність, неординарність категорії володіння стали підставою створення теоретичного вчення про володіння. Його розробку почали ще римські юристи (Gai, Labeon, Paul), але лише у XIX ст. воно набуло розвитку. (Лише в одній Німеччині з 1800 по 1864 рр. вийшли друком понад 100 монографій, присвячених володінню). Проте одностайності серед вчених не було, їх погляди часто-густо суперечили один одному.

Попри це у XIX ст. існувало два найбільш значні вчення про володіння -- засновника історичної школи права німецького вченого Ф. Савіньї та його опонента -- німецького вченого Р. Ієринга. Усі інші вчені вели полеміку на підставі їхніх концепцій, що стали базовими для нормативних положень про володіння європейського цивільного законодавства.

Як підкреслює один із сучасних дослідників проблем категорії володіння С. Століар, «володіння зайняло особливе місце у цивільному праві. Воно нібито чекало на прийняття двох основних цивільних кодексів -- Французького та Німецького, щоб запропонувати не всі, а лише реально діючі концепції»².

На сучасному етапі українські вчені-цивілісти розрізняють два основних напрями трактування володіння -- володіння у західній та східній традиціях права³. Західна традиція розглядає володіння як окремий, самостійний інститут. Східна правова традиція характеризується тим, що для неї не притаманно надавати захист безтитульному (фактичному) володінню від власника або іншої уповноваженої особи.

Слід зазначити, що наука радянського цивільного права ніколи не визнавала володіння окремим інститутом. Воно завжди розглядалося як одне з повноважень власника, що може бути передано за

договором іншим особам (орендарю, заставодержателю, охоронцю та ін.). Проте, хоч і визнавалися важливими наслідки незаконного володіння -- розрахунки між незаконними володільцями (добросовісним і недобросовісним) та власником (ст. 390 нового ЦК України), а також обмеження щодо вилучення речі у добросовісного набувача, вказані питання розглядалися у контексті захисту права власності.

Завдання щодо окремого визначення категорії фактичного володіння у радянському цивільному праві не ставилось.

Як зауважує Т. В. Новицька, «радянський цивільний кодекс нібито вивів володіння «поза дужки»: його існування припускається, але про нього не йдеться»¹.

Дана концепція по суті відображена і в новому ЦК України. Законодавець прямо не визначає фактичне володіння, сутність якого полягає у тому, що правовий захист надається не праву, а факту, хоча тривалий час існує дискусія про можливість визначення фактичного володіння як права.

Глава 31 ЦК України, що присвячена володінню, має назву «Право володіння чужим майном». Така назва не охоплює категорію фактичного володіння, оскільки володіти можна не лише майном, що є об'єктом права власності, а чуже майно -- це завжди майно власника. Наприклад, власник може відмовитися від свого права, викинути річ. Має сенс виділяти інститут володіння лише у випадку, коли передбачаються всі його види: володіння власника, похідне володіння орендаря, комісіонера, суб'єкта обмеженого речового права -- так зване законне володіння, а також незаконне володіння (добросовісне і недобросовісне) особи, яка володіє чужим майном.

Усі вказані види єдині в тому, що їм надається захист від свавілля і лише суд виносить рішення про захист. Такий підхід передбачений у пандектній системі права (Німеччина, Швейцарія, Японія тощо).

Аналіз поданих у ЦК України норм, присвячених володінню, дозволяє зупинитися лише на таких моментах.

По-перше, суб'єктами права володіння чужим майном вважаються особи, які тримають його у себе. Таке право володіння може належати одночасно двом або більше особам (ст. 397 ЦК України). Вказане володіння вважається правомірним, якщо інше не випливає із закону або не встановлено рішенням суду (п. З ст. 397 ЦК України).

По-друге, у ЦК України передбачені підстави виникнення і припинення права володіння (статті 398-399). Підстави виникнення характерні лише для законного володіння -- договір з власником

або особою, якій майно було передане власником, та інші підстави, передбачені законом.

Згідно зі ст. 399 ЦК України право володіння припиняється у разі: 1) відмови володільця від володіння майном; 2) витребування майна від володільця власником майна або іншою особою; 3) знищення майна; 4) в інших випадках, встановлених законом.

Звичайно, даний перелік не є вичерпним. Доцільно було б передбачити таку підставу, як припинення договору, яким було встановлено володіння.

Крім того, ст. 398 ЦК України передбачає виникнення лише такого володіння, що є законним, а ст. 399 цього Кодексу допускає можливість припинення і незаконного володіння (віндикація).

Законне володіння захищається нормами ст. 400 ЦК України, що полягає в обов'язку недобросовісного володільця негайно повернути майно особі, яка має на нього право власності чи інше право або яка є добросовісним володільцем цього майна.

Отже, у нашому законодавстві захисту підлягає лише законне володіння.

Дійсно, володіння можна розглядати як складову частину права власності та інших майнових прав (орендаря, наймача, заставодержателя, охоронця), що виникають на законній підставі набуття панування над річчю. Саме в такому розумінні володіння розглядається багатьма вченими як право на володіння (jus possidenti).

У цивільному законодавстві України інститут володіння має отримати вдосконалення та розвиток з урахуванням тенденцій розширення його меж, включенням різних видів. Зокрема, сучасні японські та німецькі вчені-цивілісти пропонують свою аргументацію: «Право володіння необхідно відрізняти від права на володіння. Право власності, наприклад, є правом, що обумовлює володіння. Але якщо злодій вкраде будь-яку річ, то її законний володілець, незважаючи на наявність права на володіння, втрачає право володіння. Злодій, навпаки, за відсутністю права на володіння набуває право володіння»¹. «Подібне право на володіння, як правило, слідує із зобов'язального договору, укладеного між володільцем та власником речі, або з так званого обмеженого речового права», -- зазначає сучасний німецький вчений Я. Шапп².

Отже, у сучасній теорії володіння, на відміну від радянського цивільного права, розмежування між законним і незаконним володінням

не проводиться. Законне володіння вирізняється з володіння-факту, а останнє, у свою чергу, розглядається як загальна, більш широка категорія. Але ЦК України продовжує розмежування на законне і незаконне володіння у питаннях захисту. Захист законного володіння розглядається відповідно у статтях про захист права власності та абсолютних майнових прав.

Як зазначає відомий український цивіліст О.А. Підопригора щодо відображення інституту володіння у новому ЦК України: «Склалася досить парадоксальна ситуація: з одного боку, законодавець нібито визнає наявність безтитульного володіння у вигляді добросовісного чи недобросовісного, а з іншого -- визнає лише володіння, що спирається на правовий титул... Це істотна прогалина у новому ЦК України, яка суперечить іншим нормам цього Кодексу»¹.

Законне і незаконне володіння -- це лише види самостійного інституту володіння. Тобто володіння може розглядатися як jus possidenti -- складова частина права, заснованого на титулі, але зовні воно виступає як самостійний інститут -- інститут фактичного володіння.

Вказаний інститут поділяється на певні види, класифікацію яких можна зробити виходячи з різних підстав. Так, поділ володіння на законне і незаконне слід здійснювати виходячи з підстав виникнення.

Залежно від підстав юридичного зв'язку з об'єктом володіння можна поділити на безпосереднє (законне володіння, крім права власності), посереднє, або самостійне (володіння власника), держання (володіння в інтересі власника). За підстав відповідальності володіння поділяється на добросовісне і недобросовісне. І, врешті-решт, дуже важливим є виділення набувальної давності в окремий вид володіння за такої підстави, як мета володіння².

Проте набувальна давність у ЦК України винесена за межі інституту володіння і розглядається як один із способів виникнення права власності (ст. 344).

Аналогічний підхід застосовується і в ст. 234 ЦК РФ.

Виходячи з таких підстав, вказане рішення вважається не зовсім досконалим.

Набувальна давність -- це один із видів володіння, якому дослідники римського права дали назву «кваліфіковане володіння».

Між власністю та сервітутами, з одного боку, та фактичним володінням -- з іншого, перебуває кваліфіковане володіння. Р. Ієринг назвав його «особливою формою захисту права власності, возведеною до ступеня самостійного права». Тієї ж думки дотримується Ю. С. Гамбаров¹. Дійсно, з І ст. до н. е., з часів претора Публіція, кваліфікованому володінню надавався захист за допомогою спеціального позову -- actio Puliciana подібного до речового позову про захист права власності. Однак «кваліфіковане володіння» прийнято було розглядати у двох вимірах -- як допоміжний інститут щодо права власності та сервітутів і самостійний інститут щодо інших видів володіння.

Як зауважив сучасний дослідник категорії володіння С. Століар, «дійсна сутність вчення про володіння полягає в тому, щоб визначати окремі види володіння, що є фактичним володінням». І це є надто важливим, тому що теорія володіння не акцентувала своєї уваги на окремих видах володіння та їх визначенні, а сучасні дослідження наполягають на диференційованому підході до категорії фактичного володіння.

Необхідність виокремлення інституту володіння та узагальнення регламентації всіх його видів полягає перш за все у тому, що володінню надається особливий та значно полегшений захист незалежно від способу набуття прав, які стоять поза ним. Тобто незалежно від того, чи засновані вказані права на законному титулі, чи ні, володіння буде захищатись. Сутність володіння пов'язана таким чином з особливістю його захисту, а вказана особливість ґрунтується на презумпції того моменту, що володілець є власником або іншим законним володільцем.

Існування самостійного інституту володіння обумовлено необхідністю у полегшенні складного процесу доказування права власності та інших майнових прав, зокрема речових. Виходячи з цього можна констатувати допоміжний характер інституту володіння щодо речових прав. Що стосується захисту неправомірних володільців, які теж мають право на захист володіння, то вказаний захист не є метою інституту володіння, а лише його наслідком. З цього приводу слід скористатися висловом Ю.С. Гамбарова: «Захист неправомірних володільців є тим злом, ціною якого набуваються чисельні блага захисту володіння»².

Отже, доцільним було б виокремити володіння в особливий інститут речового права і надати йому значення допоміжного права,

за допомогою якого була б отримана більш досконала система захисту майнових прав.

Рекомендована література:

Погрібний С.О. Володіння у цивільному праві. -- Одеса: Юрид. літ.,

2002.

Скловский К.И. Собственность в гражданском праве. -- М.: Дело, 2000.

Дождев Д.М. Основание защиты владения в римском праве. -- М.,

1996.

Покровский И.А. Основные проблемы гражданского права. -- М., 1998.



Глава 29. Захист права власності

§ 1. Основні засади захисту права власності

Забезпечуючи охорону та захист відносин власності в Україні, цивільне право вирішує декілька завдань. По-перше, право забезпечує стабільність відносин власності у суспільстві, що досягається шляхом законодавчого врегулювання відносин власності. По-друге, воно забезпечує відновлення порушених відносин власності, якщо таке трапляється, та притягнення до відповідальності осіб, які є винними у таких порушеннях. Тобто під захистом права власності у цивільному праві розуміється низка передбачених законодавством заходів, що вживаються у випадках порушення цього права та спрямовані на захист і відновлення відносин власності.

Захист відносин власності в Україні здійснюється на підставі загальних засад, визначених ст. 386 ЦК України та ст. 48 Закону України «Про власність»¹, серед яких слід зазначити:

рівний захист усіх суб'єктів права власності, що притаманний суспільству, економіка якого базується на ринкових засадах та наявності багатьох форм власності, що є рівноправними. Зазначена засада, окрім ЦК України, передбачена ст. 13 Конституції України² та статтями 2, 48 Закону України «Про власність»;

неможливість позбавлення особи права власності протиправним шляхом;

наявність у власника права вимагати усунення всяких порушень його права, хоча б ці порушення і не були пов'язані з позбавленням

володіння, а також вимагати усунення будь-яких перешкод з боку інших осіб, пов'язаних із здійсненням ним володіння, користування або розпорядження належним йому майном, включаючи право на звернення до суду у випадках, коли власник має підстави передбачати можливість порушення свого права власності іншою особою, з вимогою про заборону вчинення нею дій, що можуть порушити право власності, або з вимогою про вчинення дій для запобігання такому порушенню;

наявність у власника права на отримання відшкодування, завданої йому майнової та моральної шкоди;

захист права власності здійснюється судом, господарським або третейським судом;

наявність у власника права на відшкодування з боку держави заподіяних збитків у разі прийняття державою законодавчого акта, який припиняє права власності. При цьому збитки відшкодовуються власнику в повному обсязі відповідно до реальної вартості майна на момент припинення права власності, включаючи неодержані доходи;

поширення положень щодо захисту права власності на особу, яка хоч і не є власником, але володіє майном на праві повного господарського відання, оперативного управління або на іншій підставі, передбаченій законом чи договором, включаючи права на захист цієї особи свого володіння від власника.

§ 2. Система цивільно-правових засобів захисту права власності

Предметом захисту цивільного права є цивільні права та інтереси, які не суперечать загальним засадам цивільного законодавства (ст. 15 ЦК України). Загальний перелік заходів захисту цивільних прав міститься у ст. 16 ЦК України та є предметом розгляду окремої глави підручника. Що ж до поняття захисту права власності та інших речових прав, то воно є складовою частиною більш широкого поняття захисту цивільних прав та інтересів.

Захист цивільних прав та інтересів забезпечується застосуванням передбачених цивільним законодавством заходів захисту. Під останніми слід розуміти встановлені законом матеріально-правові примусові заходи, завдяки яким здійснюється захист відновлення або визнання порушених чи оспорюваних прав та інтересів.

Заходи, за допомогою яких цивільне право забезпечує захист відносин власності, за своєю юридичною природою є неоднорідними і поділяються на кілька груп. Закон не містить певної класифікації засобів захисту права власності, однак вона розроблена у науці цивільного права. Як правило, заходи, що забезпечують захист відносин власності, поділяються на речово-правові та зобов'язально-правові. Речово-правові заходи спрямовані безпосередньо на захист права власності як абсолютного права. Вони захищають повноваження власника на володіння, користування та розпорядження майном, яке є індивідуально-визначеним та існує у натурі за умови, що порушення права власності не пов'язано з невиконанням зобов'язань, що існували між власником та особою, яка порушила його право. До речово-правових заходів належать: позов власника про витребування майна з чужого незаконного володіння (віндикаційний позов), позов про захист права власності від порушень, не пов'язаних з позбавленням володіння (негаторний позов), позов про визнання права власності. Зазначені позови є абсолютними, оскільки спрямовані на захист абсолютного права власника, та можуть бути заявлені до будь-якої третьої особи, яка порушила це право.