Цивільне право України

Набувачі благодійної допомоги у формі благодійних внесків і пожертвувань, що мають цільовий характер (благодійні гранти), повинні звітувати перед благодійниками та благодійними організаціями про їх використання.

Контроль за діяльністю благодійних організацій, у тому числі й за порядком використання ними майна та коштів, призначених для благодійної допомоги, здійснюється органами виконавчої влади відповідно до їх компетенції.

Рекомендована література:

Право власності в Україні / За ред. 0. . Дзери, Н.С. Кузнєцової -- К., 2000.

Скловский К.И. Собственность в гражданском праве. -- М., 2000.

Суханов Е. Общие положення о праве собственности и других вещных правах // Хозяйство и право. -- 1995. -- № 6. -- С. 29-46.

Суханов Е. Приобретение и прекращение права собственности // Хозяйство и право. -- 1998. -- № 6. -- С. 3-13.

Право собственности в Украине / Под ред. Я. Н. Шевченко. -- К., 1996.

Беляева Н.Ю. Благотворительность вчера, сегодня, завтра / Под ред. В.В. Меньшикова. -- М., 1994.

Глава 24 Право державної власності

§ 1. Загальні положення про державну власність

Державна власність є особливою суспільною формою привласнення матеріальних благ в інтересах суспільства. Ще до недавнього часу ця форма власності в Україні визнавалася як пріоритетна, але створення незалежної держави Україна стало передумовою для перегляду економічних засад її розвитку, була визначена рівність усіх форм власності.

Першим законодавчим актом, що закріпив цей принцип, став Закон України «Про власність»¹, відповідно до ст. 2 якого усі форми власності визнавалися рівними в Україні. Цей Закон започаткував процес роздержавлення, тобто зміну суб'єктів права власності і переходу її об'єктів у власність громадян та юридичних осіб -- суб'єктів права власності, що дало змогу розпочати в Україні приватизаційні процеси як майна, призначеного для задоволення громадянами своїх соціальних потреб (житла, гаражів, дач тощо), так і виробничих об'єктів, які надалі стали основою для розвитку підприємницької діяльності в Україні.

Відповідно до ст. 326 нового ЦК України у державній власності є майно, у тому числі кошти, що належать державі Україна. Від імені та в інтересах держави Україна право власності здійснюють відповідно органи державної влади.

Згідно з Конституцією України державна і комунальна власність -- це самостійні форми власності. Така ідея закріплена і в новому ЦК України, в якому сформульовано право державної власності (ст. 326) і право комунальної власності (ст. 327).

Відповідно до ст. 32 Закону України «Про власність» суб'єктом права державної власності є держава в особі Верховної Ради України. Держава здійснює свої повноваження власника через спеціальні органи. Відповідно до ст. 116 Конституції України Кабінет Міністрів України забезпечує рівні умови розвитку всіх форм власності, здійснює управління об'єктами державної власності відповідно до закону.

Державні органи, уповноважені управляти державним майном, вирішують питання створення підприємств і визначення цілей їх діяльності, реорганізації і ліквідації, здійснюють контроль за ефективністю використання і схоронністю довіреного їм державного майна та інші правомочності відповідно до законодавчих актів України.

Ще до прийняття Закону України «Про власність» постановою Верховної Ради УРСР від 15 жовтня 1990 р. «Про управління державним майном Української РСР» повноваження з управління майном, віднесеним до загальнодержавної власності, було покладено на Кабінет Міністрів України, який покладав здійснення цих повноважень на підвідомчі йому відповідні органи державної виконавчої влади (зокрема міністерства). Постановою Верховної Ради України від 14 лютого 1992 р. «Про управління майном підприємств, установ та організацій, що є у загальнодержавній власності» було створено Фонд державного майна.

15 грудня 1992 р. Кабінет Міністрів України прийняв Декрет «Про управління майном, що є у загальнодержавній власності», яким поклав здійснення функцій з управління загальнодержавним майном на міністерства та інші підвідомчі Кабінету Міністрів України органи державної виконавчої влади. Вищезгаданим Декретом передбачалося, що міністерства та інші підвідомчі Кабінету Міністрів України органи державної виконавчої влади:

приймають рішення про створення, реорганізацію, ліквідацію підприємств, установ і організацій, заснованих на загальнодержавній власності (надалі -- підприємства);

затверджують статути (положення) підприємств, контролюють їх дотримання та приймають рішення щодо порушення статутів (положень);

укладають і розривають контракти з керівниками підприємств;

здійснюють контроль за ефективністю використання і збереженням закріпленого за підприємствами державного майна;

дають згоду Фондові державного майна України на створення спільних підприємств будь-яких організаційно-правових форм, до статутного фонду яких передається майно, що є загальнодержавною власністю;

готують разом з відповідними місцевими Радами народних депутатів висновки та пропозиції Кабінету Міністрів України щодо розмежування державного майна між загальнодержавною, республіканською (Автономної Республіки Крим) і комунальною власністю;

беруть участь у підготовці та укладанні міжнародних договорів України з питань загальнодержавної власності.

Кабінетом Міністрів України було прийнято ряд нормативних актів, що регулюють порядок використання державної власності. Так, постановою Кабінету Міністрів України від 18 січня 2001 р. № 32 затверджено Порядок повернення у державну власність об'єктів приватизації у разі розірвання або визнання недійсними договорів купів-лі-продажу таких об'єктів. Цей Порядок регулює відносини, пов'язані з поверненням у державну власність об'єкта приватизації, відчуженого за результатами його продажу на аукціоні, за конкурсом або шляхом викупу, у разі розірвання договору купівлі-продажу цього об'єкта за рішенням суду у зв'язку з невиконанням умов договору або визнання судом його недійсним. Порядок встановив, що об'єкт приватизації повертається до сфери управління державного органу приватизації, який проводив його відчуження за договором купівлі-продажу (далі -- державний орган приватизації), для здійснення управління цим об'єктом згідно із законодавством до моменту відчуження його внаслідок повторного продажу.

Кабінет Міністрів України прийняв ряд нормативних актів, що регулюють деякі відносини, пов'язані з орендою та приватизацією державного майна. Так, постановою Кабінету Міністрів України від 2 січня 2003 р. № 3 затверджена Методика оцінки об'єктів оренди, постановою від 12 жовтня 2000 р. № 1554 -- Методика оцінки вартості майна під час приватизації.

Новий ЦК України не визначає переліку об'єктів права державної власності, але він визначений ст. 34 Закону України «Про власність», згідно з якою об'єктами права загальнодержавної власності є: майно, що забезпечує діяльність Верховної Ради України та утворених нею державних органів; майно Збройних Сил України, органів державної безпеки, прикордонних і внутрішніх військ; оборонні об'єкти; єдині енергетичні системи; системи транспорту загального користування, зв'язку та інформації, що мають загальнодержавне значення; кошти республіканського бюджету; республіканський Національний банк, інші республіканські банки та їх установи і створювані ними кредитні ресурси; республіканські резервні, страхові та інші фонди; майно вищих і середніх спеціальних навчальних закладів; майно державних підприємств; об'єкти соціально-культурної сфери або інше майно, що становить матеріальну основу суверенітету У країни і забезпечує її економічний та соціальний розвиток; інше майно, передане у власність України іншими державами, а також юридичними особами і громадянами.

Чинне законодавство України встановлює перелік видів майна, що не може бути об'єктом приватизації, тобто має перебувати у державній власності. Так, відповідно до ст. 5 Закону України «Про приватизацію державного майна»¹, не підлягають приватизації об'єкти, що мають загальнодержавне значення, а також казенні підприємства. До об'єктів, що мають загальнодержавне значення, належать майнові комплекси підприємств, їх структурних підрозділів, основним видом діяльності яких є виробництво товарів (робіт, послуг), що мають загальнодержавне значення, а саме:

об'єкти, які забезпечують виконання державою своїх функцій, обороноздатність держави, її економічну незалежність, та об'єкти права власності українського народу, майно, що становить матеріальну основу суверенітету України, зокрема майно органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування, майно Збройних Сил України (крім майна, щодо якого цим Законом встановлено особливості приватизації), Служби безпеки України, Прикордонних військ України, правоохоронних і митних органів; надра, корисні копалини загальнодержавного значення, водні та інші природні ресурси, що є об'єктами права власності українського народу, золотий і валютний фонди та запаси, державні матеріальні резерви, емісійна система, майнові комплекси підприємств та установ, що забезпечують випуск та зберігання грошових знаків і цінних паперів тощо);

об'єкти, діяльність яких забезпечує соціальний розвиток, збереження та підвищення культурного, наукового потенціалу, духовних цінностей, зокрема об'єкти Національного космічного агентства України при Кабінеті Міністрів України; архіви; майнові комплекси установ Національної академії наук України з основних напрямів досліджень; об'єкти культури, мистецтва, архітектури, меморіальні комплекси, заповідники, парки загальнонаціонального значення; об'єкти освіти, фізичної культури, спорту і науки, що фінансуються з державного бюджету;

об'єкти, контроль за діяльністю яких з боку держави гарантує захист громадян від наслідків впливу неконтрольованого виготовлення, використання або реалізації небезпечної продукції, послуг або небезпечних виробництв, зокрема: майнові комплекси підприємств для виготовлення та ремонту всіх видів зброї, яка є на озброєнні Збройних Сил України, Служби безпеки України; майнові комплекси підприємств з випуску наркотичних, бактеріологічних, біологічних, психотропних, сильнодіючих хімічних та отруйних засобів (крім аптек); майнові комплекси підприємств, що забезпечують діяльність у сфері обігу зброї, радіоактивних речовин;

об'єкти, що забезпечують життєдіяльність держави в цілому, зокрема: структурні підрозділи майнових комплексів, що забезпечують постійне розміщення і зберігання державних резервів і мобілізаційних запасів; пенітенціарні заклади; об'єкти державних систем стандартизації, метрології та сертифікації продукції; майнові комплекси підприємств авіаційної промисловості; метрополітен, міський електротранспорт та ін.

§ 2. Підстави виникнення права державної власності

Державна власність виникає різними способами. Можна вирізнити способи виникнення права власності на майно, що є специфічними лише для держави, а також ті, що є звичайними й для інших суб'єктів права власності. До останнього, наприклад, належить виникнення права власності на майно державних підприємств у процесі виробництва, але є специфічні способи виникнення права державної власності, що можуть виникнути лише у державі. Класичним прикладом виникнення права державної власності у перші роки існування радянської влади була націоналізація, що передбачала безоплатне вилучення майна у приватних власників.

У перші роки незалежності України наша держава провела націоналізацію майна ЦК КП України. Відповідно до Указу Президії Верховної Ради України від ЗО серпня 1991 р. «Про заборону діяльності Компартії України» Верховна Рада Кримської АРСР, обласні, міські, районні Ради народних депутатів прийняли на баланс майно (будинки, споруди, друкарні, транспортні засоби, іншу власність) відповідних партійних комітетів, за винятком майна Управління Справами ЦК КПРС та ЦК КП України, що передано на баланс Верховної Ради України. Надалі Закон України «Про обернення майна Компартії України та КПРС на державну власність» від ЗО грудня 1991 р. визначив, що передане або те, що має бути передане на баланс Верховної Ради України, Верховної Ради Кримської АРСР та місцевих Рад народних депутатів відповідно до Указу Президії Верховної Ради України від ЗО серпня 1991 р. «Про заборону діяльності Компартії України» майно партійних комітетів Компартії України, КПРС, у тому числі підприємства та організації, що належать Компартії України, її кошти, паї, акції, інші цінні папери та майнові права, де б вони не знаходились, обертаються на загальнодержавну власність і власність відповідних адміністративно-територіальних одиниць (комунальну власність). Усе майно, яке в минулому належало КПРС і Компартії України, а також майно партійних комітетів Компартії України в даний час відноситься до загальнодержавної власності.

Чинний Закон України «Про власність» та новий ЦК України не передбачають такої підстави виникнення права державної власності, як націоналізація, проте є така підстава виникнення права державної власності, як конфіскація. Різниця між націоналізацією та конфіскацією полягає в тому, що остання здійснюється лише у випадку правопорушення з боку власника, а підставою для націоналізації є воля держави. Відповідно до ст. 354 ЦК України до особи може бути застосовано позбавлення права власності на майно за рішенням суду як санкція за вчинення правопорушення (конфіскація) у випадках, встановлених законом.

Конфісковане майно переходить у власність держави безоплатно.

Обсяг та порядок конфіскації майна встановлюються законом. Конфіскація майна можлива й у випадку вчинення кримінальних злочинів та адміністративних правопорушень. Зокрема, ст. 51 КК України¹ серед інших видів покарань передбачає і такий вид, як конфіскація майна, що призначається, наприклад, за вчинення таких злочинів, як умисне вбивство, торгівля людьми або інша незаконна угода щодо передачі людини, крадіжка, вчинена в особливо великих розмірах або організованою групою.

Стаття 24 КоАП² зазначає, що за вчинення адміністративних правопорушень може застосовуватись такий вид адміністративного стягнення, як конфіскація предмета, який став знаряддям вчинення або безпосереднім об'єктом адміністративного правопорушення; грошей, одержаних внаслідок вчинення адміністративного правопорушення.

Підставою виникнення права державної власності є реквізиція.

Реквізиція -- це примусове вилучення державного майна власника у державних або громадських інтересах з виплатою йому вартості майна. Порядок проведення реквізиції встановлюється ст. 353 ЦК України, яка визначає, що у разі стихійного лиха, аварії, епідемії, епізоотії та за інших надзвичайних обставин, з метою суспільної необхідності майно може бути примусово відчужене у власника на підставі та в порядку, встановлених законом, за умови попереднього і повного відшкодування його вартості.

В умовах воєнного або надзвичайного стану майно може бути примусово відчужене у власника з наступним повним відшкодуванням його вартості.

Оцінка, за якою попередньому власникові була відшкодована вартість реквізованого майна, може бути оскаржена до суду.

У разі реквізиції майна його попередній власник може вимагати взамін надання йому іншого майна, якщо це можливо, а у випадку, якщо після припинення надзвичайної обставини реквізоване майно збереглося, особа, якій воно належало, має право вимагати його повернення, якщо це можливо.

У разі повернення майна особі у неї поновлюється право власності на це майно, одночасно вона зобов'язується повернути грошову суму або річ, яка була нею одержана у зв'язку з реквізицією, з вирахуванням розумної плати за використання цього майна.

Найбільш розповсюдженим випадком реквізиції є вилучення житлового будинку, що належить на праві власності фізичним особам. Порядок проведення такого вилучення встановлюється ст. 171

Житлового кодексу України, яка встановлює, що у разі знесення житлових будинків, що є в приватній власності громадян, у зв'язку з вилученням земельних ділянок для державних або громадських потреб зазначеним громадянам, членам їх сімей, а також іншим громадянам, які постійно проживають у цих будинках, надаються за встановленими нормами квартири в будинках державного або громадського житлового фонду. Крім того, власникам житлових будинків на їх вибір сплачується вартість будинків, будівель та пристроїв, що зносяться, або надається право використати матеріали від розбирання цих будинків, будівель та пристроїв на свій розсуд. За бажанням громадян виконавчі комітети місцевих Рад народних депутатів забезпечують їм (замість надання квартир) можливість позачергового вступу до житлово-будівельних кооперативів та одержання в них квартир.

Одним із випадків оплатного вилучення майна у власника і передачі державі є викуп пам'яток історії і культури. Відповідно до ст. 352 ЦК України такий викуп провадиться у випадку, якщо в результаті дій або бездіяльності власника пам'ятки історії та культури їй загрожує пошкодження або знищення. При цьому викуп можливий як при наявності зробленого державним органом з питань охорони пам'яток історії та культури власнику пам'ятки відповідного попередження, так і без нього, якщо у разі невідкладної необхідності забезпечення умов для збереження пам'ятки історії та культури позов про її викуп може бути пред'явлено без попередження. Рішення про викуп приймає суд, який і встановлює викупну ціну у випадку, коли не досягнуто згоди із власником такого майна.

Якщо реквізиція та конфіскація є примусовим вилученням майна у власника, то існують випадки, коли держава стає власником майна, власник якого невідомий. Так, відповідно до ст. 343 ЦК України у разі виявлення скарбу, що є пам'яткою історії та культури, право власності на нього набуває держава.

Скарбом є закопані у землі чи приховані іншим способом гроші, валютні цінності, інші цінні речі, власник яких невідомий або за законом втратив на них право власності.

За загальним правилом особа, яка виявила скарб, набуває право власності на нього, а якщо скарб був прихований у майні, що належить на праві власності іншій особі, особа, яка виявила його, та власник майна, у якому скарб був прихований, набувають у рівних частках право спільної часткової власності на нього.

Особа, яка виявила скарб, що є пам'яткою історії та культури, має право на одержання від держави винагороди у розмірі до двадцяти відсотків від його вартості на момент виявлення, якщо вона негайно повідомила міліції або органові місцевого самоврядування про скарб і передала його відповідному державному органові або органові місцевого самоврядування.

Якщо пам'ятка історії та культури була виявлена у майні, що належить іншій особі, ця особа, а також особа, яка виявила скарб, мають право на винагороду у розмірі до десяти відсотків від вартості скарбу кожна.

Зазначені вище положення не поширюються на осіб, які виявили скарб під час розкопок, пошуків, що проводилися відповідно до їхніх трудових або договірних обов'язків.

Специфічними способами виникнення державної власності є кошти, які отримує держава від податків, зборів, адміністративних штрафів, мита та інших платежів.

Рекомендована література:

Скловский К.И. Собственность в гражданском праве. -- М.: Дело, 2000.

Управление государственной собственностью: Учебник / Под ред. В.И. Кошкина. -- М.: ЗКМОС, 2002.

Спасібо-Фатєєва І. В. Питання управління державною і комунальною власністю: приватно-правовий аспект // Предпринимательство, хозяй ство и право. -- 1999. -- № 10. -- С. 9-13.

Домашенко М. В., Рубаник В. Є. Власність і право власності. -- X.: Факт, 2002.

Право власності в Україні: Навчальний посібник / За ред. О.В. Дзери, Н.С. Кузнєцової. -- К.: Юрінком Інтер, 2000.



Глава 25 Право комунальної власності

З прийняттям у 1991 році Закону України «Про власність» виникла така форма власності, як комунальна. Тому в постанові Верховної Ради УРСР «Про введення в дію Закону УРСР «Про власність» на Раду Міністрів УРСР було покладено забезпечення з участю Уряду Кримської АРСР, а також виконавчих комітетів обласних, Київської міської Рад народних депутатів розмежування майна між власністю Української РСР і власністю Кримської АРСР, областей, міста Києва. При цьому було встановлено, що у власність Кримської АРСР, областей, міста Києва, крім майна підприємств, установ та організацій республіканського (АРСР), обласного (міського) підпорядкування, має входити також майно підприємств, установ та організацій загальносоюзного і республіканського (Української РСР) підпорядкування, що передаються у власність Кримської АРСР, областей, міста Києва.

У зв'язку з цим була прийнята постанова Ради Міністрів України від 5 листопада 1991 р. № 311 «Про розмежування державного майна України між загальнодержавною (республіканською) власністю і власністю адміністративно-територіальних одиниць (комунальною) власністю», яка затвердила перелік державного майна України, що передається до власності адміністративно-територіальних одиниць (комунальної власності). Крім цього, постанова встановила, що розмежування майна між власністю областей, міст Києва та Севастополя і власністю районів, міст обласного підпорядкування, районів міст Києва та Севастополя провадиться облвиконкомами, Київським і Севастопольським міськвиконкомами з участю виконкомів нижчестоящих Рад народних депутатів; розмежування майна між власністю районів, міст обласного підпорядкування та власністю інших адміністративно-територіальних одиниць провадиться виконкомами районних і міських Рад народних депутатів з участю виконкомів районних у містах, міських районного підпорядкування, селищних і сільських Рад народних депутатів.

Суб'єктами комунальної власності є територіальні громади, які здійснюють свої повноваження через відповідні органи управління. Стаття 142 Конституції України встановлює, що матеріальною і фінансовою основою місцевого самоврядування є рухоме і нерухоме майно, доходи місцевих бюджетів, інші кошти, земля, природні ресурси, що є у власності територіальних громад сіл, селищ, міст, районів у містах, а також об'єкти їхньої спільної власності, що перебувають в управлінні районних і обласних рад.

Територіальні громади сіл, селищ і міст можуть об'єднувати на договірних засадах об'єкти комунальної власності, а також кошти бюджетів для виконання спільних проектів або для спільного фінансування (утримання) комунальних підприємств, організацій і установ, створювати для цього відповідні органи і служби.

Держава бере участь у формуванні доходів бюджетів місцевого самоврядування, фінансово підтримує місцеве самоврядування. Витрати органів місцевого самоврядування, що виникли внаслідок рішень органів державної влади, компенсуються державою.

Відповідно до ст. 6 Закону України «Про місцеве самоврядування» первинним суб'єктом місцевого самоврядування, основним носієм його функцій і повноважень є територіальна громада села, селища, міста. У містах, з районним поділом територіальні громади районів діють як суб'єкти права власності. Рішення про наділення міських рад правами щодо управління майном і фінансовими ресурсами, що є у власності територіальних громад районів у містах, приймається на місцевих референдумах відповідних районних у містах громад. У разі, якщо територіальна громада району в місті внаслідок референдуму не прийме рішення про передачу права управління майном та фінансами відповідній міській раді, а територіальна громада міста або міська рада не прийняла рішення про створення органів місцевого самоврядування районів у місті, міська рада здійснює управління майном та фінансовими ресурсами, які є у власності територіальних громад районів у містах, та несе відповідальність перед громадою відповідного району у місті.

До виключної компетенції сільських, селищних, міських рад відповідно до ст. 26 Закону України «Про місцеве самоврядування» належать такі повноваження, які розглядають лише на пленарних засіданнях відповідної ради: прийняття рішень щодо відчуження відповідно до закону комунального майна; затвердження місцевих програм приватизації, а також переліку об'єктів комунальної власності, що не підлягають приватизації; визначення доцільності, порядку та умов приватизації об'єктів права комунальної власності; вирішення питань про придбання в установленому законом порядку приватизованого майна, про включення до об'єктів комунальної власності майна, відчуженого у процесі приватизації, договір купівлі-продажу якого в установленому порядку розірвано або визнано недійсним, про надання у концесію об'єктів права комунальної власності, про створення, ліквідацію, реорганізацію та перепрофілювання підприємств, установ та організацій комунальної власності відповідної територіальної громади; прийняття рішень про передачу іншим органам окремих повноважень щодо управління майном, що належить до комунальної власності відповідної територіальної громади, визначення меж цих повноважень та умов їх здійснення; надання згоди на передачу об'єктів з державної у комунальну власність та прийняття рішень про передачу об'єктів з комунальної у державну власність, а також щодо придбання об'єктів державної власності.

Органи місцевого самоврядування від імені та в інтересах територіальних громад відповідно до закону здійснюють правомочності щодо володіння, користування та розпорядження об'єктами права комунальної власності, в тому числі виконують усі майнові операції, можуть передавати право комунальної власності на об'єкти усього права у постійне або тимчасове користування юридичним або фізичним особам, здавати їх в оренду, продавати і купувати, вико-ристовуватм як заставу, вирішувати питання щодо їх відчуження, визначати в угодах та договорах умови використання та фінансування об'єктів, що приватизуються і передаються в користування та оренду (п. 5 ст. 60 Закону України «Про місцеве самоврядування»)¹.

Доцільність, порядок та умови відчуження об'єктів права комунальної власності визначаються відповідною радою. Доходи від відчуження об'єктів права комунальної власності зараховуються до відповідних місцевих бюджетів і спрямовуються на фінансування заходів, передбачених бюджетами розвитку (п. б ст. 60 Закону України «Про місцеве самоврядування»)².

Відповідно до ст. 35 Закону України «Про власність» об'єктами права комунальної власності є майно, що забезпечує діяльність відповідних рад і утворюваних ними органів; кошти місцевих бюджетів, державний житловий фонд, об'єкти житлово-комунального господарства; майно закладів народної освіти, культури, охорони здоров'я, торгівлі, побутового обслуговування; майно підприємств; місцеві енергетичні системи, транспорт, системи зв'язку та інформації, включаючи націоналізоване майно, передане відповідним підприємствам, установам, організаціям; а також інше майно, необхідне для забезпечення економічного і соціального розвитку відповідної території.

У комунальній власності перебуває також майно, передане у власність області, району чи іншої адміністративно-територіальної одиниці іншими суб'єктами права власності.

Об'єкти державної власності можуть бути передані у комунальну власність і навпаки -- об'єкти комунальної власності можуть бути передані у власність держави. Цей порядок регулює Закон України «Про передачу об'єктів права державної та комунальної власності».

Об'єктами передачі можуть бути: цілісні майнові комплекси підприємств, установ, організацій, їх структурних підрозділів (далі -- підприємства); нерухоме майно (будівлі, споруди, у тому числі об'єкти незавершеного будівництва, приміщення); інше окреме індивідуально визначене майно підприємств; акції (частки, паї), що належать державі або суб'єктам права комунальної власності у майні господарських товариств; житловий фонд та інші об'єкти соціальної інфраструктури (далі -- об'єкти соціальної інфраструктури), що перебувають у повному господарському віданні чи оперативному управлінні державних підприємств, установ, організацій (далі -- підприємств) або не ввійшли до статутних фондів господарських товариств, створених у процесі приватизації (корпоратиза-цїї), у тому числі не завершені будівництвом.

Не можуть бути об'єктами передачі з державної у комунальну власність підприємства, що провадять діяльність, передбачену частинами першою, другою та третьою ст. 4 Закону України «Про підприємництво», а саме: державні підприємства, що здійснюють види діяльності, пов'язані з виготовленням і реалізацією військової зброї та боєприпасів до неї, видобуванням бурштину, охороною окремих особливо важливих об'єктів права державної власності, перелік яких визначається в установленому Кабінетом Міністрів України порядку, а також підприємства, діяльність яких пов'язана з проведенням криміналістичних, судово-медичних, судово-психіатричних експертиз, та казенні підприємства.

Відповідно до ст. 4 Закону України «Про передачу об'єктів права державної та комунальної власності» передача певних об'єктів державної у комунальну власність здійснюється за рішенням Кабінету Міністрів України, органів, уповноважених управляти державним майном, самоврядних організацій.

Передача об'єктів з державної у комунальну власність територіальних громад сіл, селищ, міст, районів у містах здійснюється за наявності згоди відповідних сільських, селищних, міських, районних у містах рад, якщо інше не передбачено законом, а у спільну власність територіальних громад сіл, селищ, міст -- за наявності згоди районних або обласних рад, якщо інше не передбачено законом.

Пропозиції щодо передачі об'єктів з державної у комунальну власність, що здійснюються за рішенням Кабінету Міністрів України, погоджуються з:

органом, уповноваженим управляти державним майном, або відповідною самоврядною організацією;

органом, уповноваженим управляти державними корпоративними правами, -- щодо акцій (часток, паїв), які належать державі, державним органам приватизації;

підприємством -- щодо передачі структурних підрозділів підприємства та окремого індивідуально визначеного майна, закріпленого за таким підприємством, а також з трудовим колективом підприємства -- щодо майна, закріпленого за таким підприємством, об'єктів соціальної інфраструктури, споруджених за рахунок коштів такого підприємства.

З державної у комунальну власність передаються безоплатно такі об'єкти:

-- житлові будинки (разом із вбудованими та прибудованими не-житловими приміщеннями) та гуртожитки (в тому числі не завершені будівництвом);

-- навчальні заклади, заклади культури (крім кінотеатрів),фізичної культури та спорту, охорони здоров'я (крім санаторіїв,

профілакторіїв, будинків відпочинку та аптек), соціального забезпечення, дитячі оздоровчі табори, у тому числі не завершені будівництвом;

підприємства міського і приміського транспорту, шляхового господарства, а також акції (частки^паї) господарських товариств, створених на базі їх майна (у разі, якщо до них не було прийнято рішення про закріплення їх у державній власності);

аеропорти цивільної та колишні аеропорти військової авіації, що не мають можливості самостійно забезпечувати свою сертифікаційну придатність, за поданням Міністерства транспорту України та Міністерства оборони України;

об'єкти соціальної інфраструктури державного спеціалізованого підприємства «Чорнобильська АЕС», що розташовані на території міста Славутич, та інші об'єкти (будівлі, споруди, приміщення, у тому числі об'єкти незавершеного будівництва), необхідні для реалізації інвестиційних проектів у межах спеціальної економічної зони «Славутич» з метою створення додаткових робочих місць.

Передача об'єктів права державної та комунальної власності може здійснюватися шляхом обміну цими об'єктами у визначеному Законом порядку.

У разі передачі об'єктів права державної та комунальної власності шляхом обміну цими об'єктами відповідно до узгоджених статей 4 і 5 цього Закону до пропозицій такої передачі додаються акти оцінки вартості об'єктів, затверджені органом, уповноваженим управляти державним майном, і відповідним органом місцевого самоврядування.

Вартість об'єктів передачі визначається за їх балансовою вартістю, а об'єктів незавершеного будівництва та акцій (часток, паїв) -- відповідно до законодавства з питань оцінки об'єктів приватизації.

Передача підприємств провадиться разом з усіма їх активами і пасивами, лімітами, фондами, планами фінансово-господарської діяльності тощо, а об'єктів незавершеного будівництва -- також з проектно-кошторисною документацією.

Об'єкти соціальної інфраструктури передаються разом з майном підприємств, що обслуговували ці об'єкти, у тому числі основними фондами, ремонтно-будівельними базами, майстернями, транспортними засобами, прибиральною технікою в частині, що визначається комісією з питань передачі об'єктів, яка здійснює передачу.

Разом з житловим фондом передаються вбудовані і прибудовані приміщення, зовнішні мережі електро-, тепло-, газо-, водопостачання та водовідведення, а також будівлі, призначені для обслуговування цього фонду (бойлерні, котельні, каналізаційні та водопровідні споруди, обладнання тощо).

Передача оформляється актом приймання-передачі, що підписується головою і членами комісії. Форма акта приймання-передачі затверджується Кабінетом Міністрів України.

Право власності на об'єкт передачі виникає з дати підписання акта приймання-передачі.

Однією з підстав набуття права комунальної власності є визнання майна безхазяйним. Відповідно до ст. 335 ЦК України безхазяйною є річ, яка не має власника або власник якої невідомий. Ці речі беруться на облік органом, що здійснює державну реєстрацію прав на нерухоме майно, за заявою органу місцевого самоврядування, на території якого вони розміщені. Про взяття безхазяйної нерухомої речі на облік робиться оголошення у друкованих засобах масової інформації.

Після спливу одного року з дня взяття на облік безхазяйної нерухомої речі вона за заявою органу, уповноваженого управляти майном відповідної територіальної громади, може бути передана за рішенням суду у комунальну власність.

Відповідно до ст. 341 ЦК України право комунальної власності може виникнути на бездоглядну домашню тварину.

Право комунальної власності може також виникнути на знахідку: якщо особа, яка знайшла загублену річ, подасть до органу місцевого самоврядування письмову заяву про відмову від набуття права власності на неї, ця річ переходить у власність територіальної громади.

Відповідно до ч. З ст. 338 ЦК України у власність територіальної громади, на території якої був знайдений транспортний засіб, переходить сума виторгу за його продаж при додержанні сукупності певних умов, визначених у цій статті.

Рекомендована література:

Спасібо-Фатєєва І.В. Питання управління державною і комунальною власністю: приватно-правовий аспект // Предпринимательство, хозяйство и право. -- 1999. -- № 10. -- С. 9-13.

Право собственности в Украине / Под ред. Я.Н. Шевченко. -- К.: Блиц-Информ, 1996.

Скловский К.И. Собственность в гражданском праве. -- М.: Дело, 2000. -- 512 с. Музика Л. Комунальна власність в Україні: чинне законодавство і законопроекти // Право України. -- 2000. -- № 11. -- С. 60-62. Музика Л. Деякі питання правового режиму об'єктів права комунальної власнюсті // Підприємництво, господарство і право. -- 2002. -- № 12. -- С. 38-40.

Глава 26 Право спільної власності

§ 1. Загальні положення

Спільна власність виникає тоді, коли право власності належить багатьом суб'єктам на один об'єкт. Існують випадки, коли одне і те саме майно належить на праві власності кільком особам. У такому разі виникає спільна власність. Підстави виникнення можуть бути різними: спільне придбання майна, спадкування, перебування у шлюбі, приватизація, створення селянського (фермерського) господарства тощо. У п. З ст. 355 ЦК України вказується, що право спільної власності виникає з підстав, не заборонених законом.

Характерними ознаками спільної власності є множинність суб'єктів та єдність об'єкта. ЦК України передбачає вказані ознаки в п. 1 ст. 355: «Майно, що є у власності двох або більше осіб (співвласників), належить їм на праві спільної власності (спільне майно)».

Характеризуючи вказану норму, слід зазначити, що порівняно з ЦК УРСР 1964 р. сутність спільної власності залишається незмінною. Ще з часів римського права спільна власність передбачала існування права багатьох суб'єктів на один об'єкт. Однак слід звернути увагу на особливість правового регулювання вказаних правовідносин в умовах існування адміністративно-командної системи. У законодавстві були встановлення певні обмеження щодо суб'єктного складу спільної власності.

Так, у ст. 112 ЦК УРСР 1964 р. було передбачено, що майно може належати на праві спільної власності двом або кільком колгоспам чи іншим кооперативним та іншим громадським організаціям, або державі та одному чи кільком колгоспам або іншим кооперативним організаціям, або двом чи кільком громадянам (спільна сумісна власність виникала лише між подружжям або членами колгоспного двору). Тобто існування спільної власності громадян, з одного боку, та держави й організацій, з іншого, не дозволялося. Якщо ж вона виникала, то підлягала (вказувалось у ст. 117 ЦК УРСР 1964 р.) припиненню протягом одного року. Безумовно, вказана норма не відповідала змінам, що відбувалися у сфері відносин власності на початку 90-х років, посиленню ролі приватно-правових принципів у цивільному праві України.

Прийнятий у 1991 р. Закон України «Про власність» зняв обмеження щодо суб'єктного складу спільної власності. Тобто об'єднане майно згідно з положеннями вказаного Закону може належати кільком особам незалежно від форми власності.

Незважаючи на позитивність змін щодо суб'єктного складу спільної власності, вказана норма містить суперечливі моменти. Вони стосуються можливості створення так званої змішаної форми власності. Штучність даної категорії визначають такі науковці, як Ю. К. Толстой, Н. І. Коваленко, Є. А. Суханов, Я. М. Шевченко, М. В. Венецька. Дійсно, спільна власність не залежить від форм власності, а характеризується тим, що належить не одній, а двом чи більше особам незалежно від того, яку форму власності представляє кожен з них. Тобто просто виникає поділ права власності на види залежно від кількості суб'єктів. Суб'єкти права спільної власності, як будь-який інший власник, володіють, користуються та розпоряджаються належним їм майном на власний розсуд, але разом, спільно, і не має значення, хто є суб'єктом права спільної власності -- громадяни, юридичні особи чи держава.

Проте тут виникає спірний момент. Відносини між учасниками права спільної сумісної власності часто мають особисто-довірчий характер і можуть виникати, на нашу думку, лише між громадянами, хоча закон дозволяє виникнення права спільної сумісної власності не лише між фізичними, а й між юридичними особами, а також державою і територіальними громадами, якщо інше не встановлено законом (п. 2 ст. 368 ЦК України).

Множинність суб'єктів, як їх називають, співвласників, зумовлює істотні особливості даного виду права власності, необхідність спеціального правового регулювання для узгодження поведінки учасників.

Відносини співвласників поділяються на дві групи: по-перше, це відносини всіх співвласників з третіми особами (абсолютні відносини), по-друге, це відносини між самими співвласниками з приводу належного їм майна (відносні відносини).

Крім множинності суб'єктів, характерною ознакою права спільної власності вважається єдність об'єкта. Право кожного із співвласників охоплює весь об'єкт в цілому, а не якусь його частину. Тобто право власності, хоча і належить одразу кільком особам, охоплює одне і те саме майно неподільно.

Законодавство передбачає два види спільної власності -- спільну часткову і спільну сумісну (п. 4 ст. 355 ЦК України, ст. З Закону України «Про власність»). Між ними існують такі відмінності. У спільній частковій власності кожен із учасників має чітко визначену частку в праві власності на майно. Спільна сумісна власність є безчастковою, а право кожного із співвласників поширюється на все майно. Частки встановлюються у випадку їх припинення (поділу, виділу). Відносини спільної сумісної власності виникають у випадках, встановлених законом. Спільна часткова власність виникає також на підставі угод. У ЦК України встановлене чітке розмежування вказаних видів спільної власності. Зокрема, передбачається презумпція, згідно з якою спільна власність вважається частковою, якщо договором або законом не встановлена спільна сумісна власність на майно (п. 4 ст. 355 ЦК України).

§ 2. Право спільної часткової власності

Учасники спільної часткової власності мають частку у праві власності на спільне майно в цілому, а не конкретну частку майна. Тобто не річ (майно) поділяється на частки, а право власності -- на це майно. Такий підхід закріплено у ЦК України (ст. 356).

Частка учасника спільної часткової власності це не частка майна в натурі, а арифметично виражена частка у праві власності на все майно. Частка має бути виражена у вигляду дробу 1/2, 1/3, 1/4 або у відсотках. Таку частку прийнято називати «ідеальною», оскільки вона виділена шляхом ідеального, абстрактного поділу речі як частка у праві на річ. Якщо є категорія ідеальної частки, то виникає питання, чи може бути її абстрактність конкретизована. У теорії цивільного права з цією метою існує поняття «реальної» частки. Реальна частка -- це частка майна в натурі. Вона розуміється як конкретна частина спільного майна в натурі, що закріплюється за власниками при визначенні порядку користування спільним майном. Реальна частка у спільному майні має відповідати ідеальній частці. Питання щодо доцільності розкриття змісту права спільної власності за допомогою реальної та ідеальної частки останнім часом є надто спірним. Деякі вчені вважають, що про «реальну» частку можна говорити лише у випадках, коли майно виділяється в натурі у власність (при поділі або виділі майна із спільної часткової власності). Так, Ю. К. Толстой підкреслює, що конструкція реальної частки призведе до заміни багатосуб'єктної власності односуб'єктною. Тобто не можна говорити про наявність «реальної» частки у разі закріплення за співвласниками частини майна на праві власності у разі поділу майна чи виділу частки, оскільки право спільної власності в такому разі припиняється.

Проте вважаємо, що конструкція реальної частки була створена для посилення захисту суб'єктів спільної часткової власності, оскільки проголошується принцип відповідності реальної та ідеальної частки. Вказане втілюється у відповідних нормах про визначення порядку володіння та користування (п. З ст. 358), а також про розрахунки між співвласниками у разі неможливості виділення майна в натурі (ст. 366 ЦК України). Тому така конструкція має право на існування.

Розмір часток у праві власності може бути рівним або нерівним. Згідно з пунктами 1, 2 ст. 357 ЦК України частки у праві спільної часткової власності вважаються рівними, якщо інше не встановлено за домовленістю співвласників або законом.

Якщо розмір часток у праві спільної часткової власності не визначений законом чи правочином, він визначається з урахуванням вкладу у придбання (виготовлення, спорудження) майна кожного із співвласників.

Цивільне законодавство передбачає можливість збільшення частки у праві спільної власності, але з дотриманням певних вимог. Згідно з п. З ст. 357 ЦК України співвласник має право на відповідне збільшення своєї частки у праві спільної часткової власності, якщо поліпшення спільного майна, що не можна відокремити, зроблені ним своїм коштом за згодою всіх співвласників, з додержанням встановленого порядку використання спільного майна. Наприклад, у випадку збільшення одним із співвласників за свій рахунок з дотриманням встановлених правил корисної площі будинку шляхом прибудови, надбудови або перебудови частка у праві спільної власності на будинок і порядок користування цим будинком будуть змінені на прохання даного власника. Дозвіл на збільшення корисної площі надається виконкомом місцевої ради на підставі згоди решти учасників спільної часткової власності. Слід зазначити, що спорудження господарських будівель (сараїв, гаражів тощо) не є підставою для збільшення встановленого раніше розміру частки у праві власності на будинок, (п. 12 постанови Пленуму Верховного Суду України від 4 жовтня 1991 р.).

Аналіз п. 5 ст. 357 ЦК України дає змогу зробити висновок, що може існувати певний правовий режим щодо поліпшень, які можна відокремити. ЦК УРСР 1964 р. не містив такого положення. Разом з тим п. 5 ст. 357 нового ЦК України передбачає, що поліпшення спільного майна, які можна відокремити, є власністю того із співвласників, який їх зробив, якщо інше не встановлено домовленістю співвласників.

Необхідно підкреслити, що у ЦК України велике значення та перевагу мають домовленості співвласників з тих чи інших питань щодо користування та розпорядження спільним майном, що ще раз підкреслює втілення загальних принципів приватного права у сучасне цивільне законодавство України.

Право спільної часткової власності здійснюється співвласниками за їхньою згодою (ст. 358 ЦК України). Співвласники можуть домовитися про порядок володіння та користування майном, що є їхньою спільною частковою власністю. Кожен із співвласників, вказується у п. З ст. 358, має право на надання йому у володіння та користування тієї частини спільного майна в натурі, яка відповідає його частці у праві спільної власності, а при неможливості цього він має право вимагати від інших співвласників відповідної матеріальної компенсації.

На співвласників згідно зі ст. 360 ЦК України покладається обов'язок брати участь відповідно до своєї частки у витратах на управління, утримання та збереження спільного майна, у сплаті податків, зборів (обов'язкових платежів), а також відповідати перед третіми особами за зобов'язаннями, пов'язаними із спільним майном.

Отже, множинність суб'єктів права спільної часткової власності не виключає можливості самостійного здійснення кожним із них правомочностей власника: володіння, користування, розпорядження відповідною часткою майна, розмір якої зумовлений ідеальною часткою у праві власності. Проте така самостійність обмежується у разі здійснення володіння та користування згодою співвласників, а у разі розпорядження -- правом переважної купівлі частки у праві спільної часткової власності іншими співвласниками.

Право переважної купівлі встановлено з метою захисту прав та законних інтересів інших співвласників, оскільки їм не байдуже, хто буде посідати місце співвласника, який вибуває. Якщо вони заінтересовані у придбанні його частки, закон надає їм таку можливість і встановлює гарантії захисту. Згідно зі ст. 362 ЦК України при продажу частки у праві спільної часткової власності співвласник має переважне право перед іншими особами на її купівлю за ціною, оголошеною для продажу, й на інших рівних умовах, крім продажу з публічних торгів.

Слід зазначити, що переважне право купівлі не застосовується при відчуженні частки шляхом укладення договорів дарування, довічного утримання, міни. Тобто вказане право співвласників виникає у разі продажу частки, а не при інших способах відчуження на підставі зазначених договорів. Переважне право купівлі не розповсюджується на випадки продажу з прилюдних торгів, оскільки сама їх сутність передбачає перехід права власності до того, хто надасть більшу ціну.

Згідно з правилами переважного права купівлі співвласник-про-давець зобов'язаний письмово повідомити решту співвласників про намір продати свою частку сторонній особі, вказавши ціну та інші умови продажу. У разі, якщо вони відмовляться від здійснення свого права або взагалі не здійснять його протягом місяця щодо будинків і протягом 10 днів щодо рухомого і нерухомого майна з дня отримання повідомлення, продавець вправі продати свою частку будь-якій особі. Якщо кілька співвласників виявили бажання придбати частку в праві спільної часткової власності, продавець має право вибору покупця.

При продажу частки з порушенням переважного права купівлі співвласник протягом року може звернутися до суду з позовом про переведення на нього прав та обов'язків покупця. Вказаний строк є строком позовної давності з відповідним початком перебігу. Наслідком порушення прав співвласників є не визнання угоди недійсною, а лише можливість переведення права, якщо співвласника задовольняє ціна, інші умови продажу та якщо він в змозі задовольнити їх.

Припинення спільної часткової власності здійснюється із застосуванням додаткових специфічних способів, не притаманних одноосібній власності. Спільна часткова власність може, зокрема, припинятися внаслідок виділу чи поділу. При поділі спільна часткова власність припиняється для всіх учасників, при виділі -- лише для того, хто виділяється.

Право вимагати виділу частки належить кожному із співвласників. Згідно з п. 2 ст. 364 ЦК України у разі, якщо виділ згідно із законом не допускається або він є неможливим, співвласник може одержати від інших співвласників грошову або іншу матеріальну компенсацію при неможливості виділення майна в натурі. Також розрахунки між співвласниками виникають при неможливості виділення частки відповідно до ідеальної частки у праві власності (власне, це частка у вартості речі).

Компенсація вартості частки може здійснюватися лише за згодою її володільця. Згідно зі ст. 365 ЦК України припинення права особи на частку в майні може здійснюватися на підставі рішення суду при наявності встановлених законодавством вимог за позовом інших співвласників за умови внесення позивачем вартості цієї частки на депозитний рахунок суду. Зокрема, це може мати місце, коли частка у спільній власності є незначною, спільне володіння і користування майном є неможливим і таке припинення не завдасть істотної шкоди інтересам співвласника та членам його сім'ї (п. 1 ст. 365 ЦК України). Аналогічне положення міститься в п. 6 постанови Пленуму Верховного Суду України від 4 жовтня 1991 р. № 7 щодо виділу частки із спільної власності на житловий будинок.

Виділ частки може здійснюватися і на вимогу кредиторів (ст. 366 ЦК України).

У разі, коли право на виділ реалізується всіма учасниками спільної часткової власності, здійснюється поділ спільного майна в натурі і право спільної часткової власності припиняється. Майно, що є спільною частковою власністю, може бути поділене між співвласниками згідно з домовленістю між ними. Вказані положення про поділ спільної часткової власності, що визначаються сучасною цивілістикою, отримали своє законодавче закріплення в ст. 369 ЦК України. Тобто це ще одна новела даного Кодексу. Новелою також є положення про необхідність нотаріальної форми договору про поділ нерухомого майна, що є спільною частковою власністю, та про виділ частки нерухомого спільного майна в натурі (статті 364, 367 ЦК України).