Цивільне право України

У вимозі до гаранта або у доданих до неї документах кредитор має вказати, у чому полягає порушення боржником основного зобов'язання, забезпеченого гарантією.

Кредитор може пред'явити вимогу до гаранта у межах строку, встановленого у гарантії, на який її видано. Кредитор не може передавати іншій особі право вимоги до гаранта, якщо інше не встановлено гарантією.

Відповідно до ст. 564 ЦК України після одержання вимоги кредитора гарант повинен негайно повідомити про це боржника і передати йому копії вимоги разом з доданими до неї документами.

Гарант повинен розглянути вимогу кредитора разом з доданими до неї документами в установлений у гарантії строк, а в разі його відсутності -- у розумний строк і встановити відповідність вимоги та доданих до неї документів умовам гарантії.

Гарант має право відмовити кредиторові у задоволенні його вимоги, якщо вимога або додані до неї документи не відповідають умовам гарантії або якщо вони подані гарантові після закінчення строку дії гарантії.

Гарант повинен негайно повідомити кредитора про відмову від задоволення його вимоги (ст. 565 ЦК України).

Якщо гарантові до задоволення вимоги кредитора стало відомо, що основне зобов'язання, забезпечене гарантією, є недійсним, частково або в повному обсязі виконане чи припинилося з інших підстав, він повинен негайно повідомити про це кредитора і боржника. Повторна вимога кредитора, одержана гарантом після такого повідомлення, підлягає задоволенню.

Обов'язок гаранта перед кредитором обмежується сплатою суми, на яку видано гарантію.

У разі порушення гарантом свого обов'язку його відповідальність перед кредитором не обмежується сумою, на яку видано гарантію, якщо інше не встановлено у гарантії (ст. 566 ЦК України).

Гарант має право на оплату послуг, наданих ним боржникові.

Відповідно до ст. 568 ЦК України зобов'язання гаранта перед кредитором припиняється у разі:

сплати кредиторові суми, на яку видано гарантію;

закінчення строку дії гарантії;

відмови кредитора від своїх прав за гарантією шляхом повернення її гарантові;

відмови кредитора від своїх прав за гарантією шляхом подання гаранту письмової заяви про звільнення його від обов'язків за гарантією. При цьому у першому, другому і четвертому випадках припинення зобов'язання гаранта не залежить від повернення йому гарантії.

Гарант, якому стало відомо про припинення гарантії, повинен негайно повідомити про це боржника.

Згідно зі ст. 569 ЦК України гарант має право на зворотну вимогу (регрес) до боржника у межах суми, сплаченої ним за гарантією кредиторові, якщо інше не встановлено договором між гарантом і боржником. Але гарант не має такого права у разі, якщо він сплатив кредиторові суму, яка не відповідає умовам гарантії (однак договором між гарантом і боржником може бути встановлено інше).

2.4 Завдаток

Відповідно до ст. 570 ЦК України завдатком є грошова сума або рухоме майно, що видається кредиторові боржником у рахунок належних з нього за договором платежів, на підтвердження зобов'язання і на забезпечення його виконання. Але якщо не буде встановлено, що сума, сплачена в рахунок належних з боржника платежів, є завдатком, вона вважається авансом, який виконує лише платіжну функцію і є грошовою сумою, що сплачується в рахунок наступних платежів. Тому при невиконанні зобов'язання за договором аванс повертається стороні, яка його надала.

У законі чітко визначені правові наслідки порушення і припинення зобов'язання, забезпеченого завдатком, зокрема:

1) якщо порушення зобов'язання сталося з вини боржника,завдаток залишається у кредитора;

якщо порушення зобов'язання сталося з вини кредитора, він зобов'язаний повернути боржникові завдаток і додатково сплатити суму у розмірі (вартості) завдатку;

сторона, винна у порушенні зобов'язання, має відшкодувати другій стороні збитки у сумі, в якій вони перевищують розмір (вартість) завдатку, якщо інше не встановлено договором;

у разі припинення зобов'язання до початку його виконання або внаслідок неможливості його виконання завдаток підлягає поверненню.

2.5 Застава

Поняття застави. Відповідно до ст. 572 ЦК України в силу застави кредитор (заставодержатель) має право у разі невиконання боржником (заставодавцем) зобов'язання, забезпеченого заставою, одержати задоволення за рахунок заставленого майна переважно перед іншими кредиторами цього боржника, якщо інше не встановлено законом (право застави).

Правова природа застави має подвійний характер, оскільки застава містить у собі елементи як речових, так і зобов'язальних правовідносин.

Заставою може бути забезпечена як дійсна вимога, так і та, що може виникнути в майбутньому.

Предмет застави. Відповідно до ст. 576 ЦК України предметом застави може бути будь-яке майно (зокрема речі, цінні папери, майнові права), відчужене заставодавцем і на яке може бути звернене стягнення. Це може бути як уже існуюче майно, так і таке, яке заставодавець набуде після виникнення застави (майбутній урожай, приплід худоби тощо).

Права заставодержателя (право застави) на річ, яка є предметом застави, поширюються на її приналежності, якщо інше не встановлено договором. Крім того, у випадках, встановлених договором, право застави поширюється на плоди, продукцію та доходи, одержані від використання заставленого майна.

Предметом застави не можуть бути:

національні, культурні та історичні цінності, що є в державній власності і занесені або підлягають занесенню до Державного реєстру національної культурної спадщини;

вимоги, що мають особистий характер;

3) інші вимоги, застава яких заборонена законом. Крім цього, застава окремих видів майна може бути заборонена або обмежена законом.

За загальним правилом предмет застави залишається у заставодавця, якщо договором або законом не встановлено інше (ст. 576 ЦК України).

У випадках, встановлених договором або законом, заставодавцем разом із заставодержателем може бути здійснена оцінка предмета застави. При цьому ціна має визначатися відповідно до звичайних цін, що склалися на момент виникнення застави, але договором або законом може бути встановлено інший порядок такої оцінки.

Види застав. У ст. 575 ЦК України дається визначення лише двох видів застав -- іпотеки та закладу, зокрема вказується, що іпотека -- це застава нерухомого майна, що залишається у володінні заставодавця або третьої особи, а заклад -- це застава рухомого майна, що передається у володіння заставодержателя або за його наказом -- у володіння третій особі.

Відповідно до ЦК України можна розрізняти заставу власного майна (прав) та заставу прав на чужі речі.

Інші види застав встановлюються та регулюються нормами спеціального законодавства (зокрема Законом України «Про заставу» від 2 жовтня 1992 р. та ін.). Наприклад, залежно від виду майна, яке може бути предметом застави, розрізняються: іпотека, застава товарів в обороті або переробці, заклад, застава майнових прав, застава цінних паперів.

Заставні правовідносини можна класифікувати і за іншими ознаками.

Договір застави. Сторонами договору застави є заставодавець та заставодержатель. Заставодавцем може бути боржник або третя особа (майновий поручитель) (ст. 583 ЦК України). Заставодавцем може бути власник речі або особа, якій належить майнове право, а також особа, якій власник речі або особа, якій належить майнове право, передали річ або майнове право з правом їх застави.

Застава права на чужі речі здійснюється за згодою власника цієї речі, якщо для відчуження цього права відповідно до закону або договору потрібна згода власника. Заставодержателем можуть бути як фізична та юридична особи, так і держава.

Зміст і форма договору застави. У договорі застави визначаються суть, розмір і строк виконання зобов'язання, забезпеченого заставою, подається опис предмета застави, а також визначаються інші умови, погоджені сторонами договору. При цьому опис предмета застави у договорі застави може бути здійснено у загальній формі, тобто достатньо наявності вказівки на вид заставленого майна тощо.

Законом передбачена обов'язкова письмова форма договору застави. Якщо предметом застави є нерухоме майно, а також в інших випадках, встановлених законом, договір застави підлягає нотаріальному посвідченню.

Застава нерухомого майна підлягає державній реєстрації у випадках та в порядку, встановлених законом.

Застава рухомого майна не є обов'язковою. Вона може бути зареєстрована на підставі заяви заставодержателя або заставодавця із внесенням запису до Державного реєстру застав рухомого майна (ч. З ст. 15 Закону України «Про заставу» в новій редакції).

Момент виникнення права застави та ризик випадкового знищення або випадкового пошкодження предмета застави. Право застави виникає з моменту укладення договору застави, а у разі, коли договір підлягає нотаріальному посвідченню, -- з моменту нотаріального посвідчення.

Якщо предмет застави відповідно до договору або закону повинен перебувати у володінні заставодержателя, право застави виникає в момент передання йому предмета застави. Якщо таке передання було здійснене до укладення договору застави, право застави виникає з моменту його укладення (ст. 585 ЦК України).

Ризик випадкового знищення або випадкового пошкодження предмета застави несе власник заставленого майна, якщо інше не встановлено договором або законом.

У разі випадкового знищення або випадкового пошкодження предмета застави заставодавець на вимогу заставодержателя зобов'язаний надати рівноцінний предмет або, якщо це можливо, відновити знищений або пошкоджений предмет застави.

Якщо предмет застави не підлягає обов'язковому страхуванню, він може бути застрахований за згодою сторін на погоджену суму. При настанні страхового випадку предметом застави стають вимоги до страховика.

Користування та розпоряджання предметом застави. Відповідно до ст. 586 ЦК України заставодавець має право користуватися предметом застави відповідно до його призначення, у тому числі здобувати від нього плоди та доходи, якщо інше не встановлено договором і якщо це випливає із суті застави.

Заставодавець має право відчужувати предмет застави, передавати його в користування іншій особі або іншим чином розпоряджатися ним лише за згодою заставодержателя, якщо інше не встановлено договором.

Заставодавець має право заповідати заставлене майно. Право-чин, яким обмежується право заставодавця заповідати заставлене майно, є нікчемним.

Заставодержатель має право користуватися переданим йому предметом застави лише у випадках, встановлених договором. За договором на заставодержателя може бути покладений обов'язок здобувати з предмета застави плоди та доходи.

Відповідно до ст. 587 ЦК України особа, яка володіє предметом застави, зобов'язана, якщо інше не встановлено договором:

вживати заходів, необхідних для збереження предмета застави;

утримувати предмет застави належним чином;

негайно повідомляти другу сторону договору застави про виникнення загрози знищення або пошкодження предмета застави.

Заставодавець, який володіє предметом застави, у разі втрати, псування, пошкодження або знищення заставленого майна з його вини зобов'язаний замінити або відновити це майно, якщо інше не встановлено договором.

Заставодержатель, який володіє предметом застави, у разі втрати, псування, пошкодження або знищення заставленого майна з його вини зобов'язаний відшкодувати заставодавцю завдані ним збитки.

Наступна застава. Наступна застава майна, що вже заставлене, допускається, якщо інше не встановлено попереднім договором застави або законом.

Якщо предметом застави стає майно, що вже є заставленим, право застави попереднього заставодержателя (попередніх заставодер-жателів) зберігає силу. Перший заставодержатель має переважне право перед наступними заставодержателями на задоволення своїх вимог за рахунок заставленого майна. Вимоги наступних заставо-держателів задовольняються в порядку черговості виникнення права застави.

Якщо предметом застави є рухоме майно, заставодержатель зареєстрованої застави має переважне право на задоволення вимог із заставленого майна перед заставодержателями незареєстрованих застав та застав, які зареєстровані пізніше. Заставодержателі, які зареєстрували заставу одного і того самого майна в один день, мають рівні права на задоволення вимог із заставленого майна.

Заставодавець незареєстрованої застави зобов'язаний надати кожному із заставодержателів інформацію про всі попередні застави в обсязі, встановленому ст. 584 ЦК України (тобто дати відповідний опис предмета застави, а також визначити умови, погоджені сторонами договору). Заставодавець зобов'язаний відшкодувати збитки, що виникли у будь-кого із заставодержателів внаслідок невиконання ним цього обов'язку.

Дострокове виконання зобов'язання, забезпеченого заставою. Відповідно до ст. 592 ЦК України заставодержатель має право вимагати дострокового виконання зобов'язання, забезпеченого заставою, у разі:

передання заставодавцем предмета застави іншій особі без згоди заставодержателя, якщо одержання такої згоди було необхідним;

порушення заставодавцем правил про заміну предмета застави;

втрати предмета застави за обставин, за які заставодержатель не відповідає, якщо заставодавець не замінив або не відновив предмет застави;

порушення заставодавцем правил про наступну заставу;

порушення заставодавцем правил про розпоряджання предметом застави;

в інших випадках, встановлених договором.

Звернення стягнення та реалізація предмета застави. За рахунок предмета застави заставодержатель має право задовольнити у повному обсязі свої вимоги, визначені на момент фактичного задоволення, включаючи сплату процентів, неустойки, відшкодування збитків, завданих порушенням зобов'язання, необхідних витрат на утримання заставленого майна, а також витрат, понесених у зв'язку з пред'явленням цієї вимоги, якщо інше не встановлено договором.

Відповідно до ст. 590 ЦК України звернення стягнення на предмет застави здійснюється за рішенням суду, якщо інше не встановлено договором або законом.

Щодо звернення стягнення на предмет застави законодавством встановлено такі правила:

заставодержатель набуває право звернення стягнення на предмет застави у разі, коли зобов'язання не буде виконано у встановлений строк (термін), якщо інше не встановлено договором або законом;

у разі ліквідації заставодавця -- юридичної особи заставодержатель набуває право звернення стягнення на заставлене майно незалежно від настання строку виконання зобов'язання, забезпеченого заставою;

у разі часткового виконання боржником зобов'язання, забезпеченого заставою, право звернення на предмет застави зберігається у первісному обсязі;

якщо предметом застави є дві або більше речей (два або більше прав), стягнення може бути звернене на всі ці речі (права) або на будь-яку з речей (прав) на вибір заставодержателя;

5) якщо заставодержатель зверне стягнення на одну річ (одне право), але його вимогу не буде задоволено в повному обсязі, він зберігає право застави на інші речі (права), які є предметом застави.

Реалізація предмета застави, на який звернене стягнення, здійснюється шляхом його продажу з публічних торгів, якщо інше не встановлено договором або законом.

Початкова ціна предмета застави для його продажу з публічних торгів визначається в порядку, встановленому договором або законом. Якщо звернення стягнення здійснюється за рішенням суду, то останній у своєму рішенні може визначити початкову ціну предмета застави.

Якщо публічні торги оголошено такими, що не відбулися, предмет застави може бути за згодою заставодержателя та заставодавця переданий у власність заставодержателя за початковою ціною, якщо інше не встановлено договором або законом.

Якщо сума, одержана від реалізації предмета застави, не покриває вимоги заставодержателя, він має право отримати суму, якої не вистачає, з іншого майна боржника в порядку черговості відповідно до ст. 112 ЦК України, якщо інше не встановлено договором або законом.

Припинення права застави. Відповідно до ст. 593 ЦК України право застави припиняється у разі:

припинення зобов'язання, забезпеченого заставою;

втрати предмета застави, якщо заставодавець не замінив предмет застави;

реалізації предмета застави;

набуття заставодержателем права власності на предмет застави;

в інших випадках, встановлених законом.

Якщо застава припиняється внаслідок виконання забезпеченого заставою зобов'язання, заставодержатель, у володінні якого перебувало заставлене майно, зобов'язаний негайно повернути його заставодавцеві.

Притриліання. Інститут притримання як спосіб забезпечення виконання зобов'язань є новелою ЦК. За радянських часів ні в Українській РСР, ні в будь-якій іншій республіці колишнього СРСР не було видано жодної монографії, присвяченої інституту притримання. Залишається він поза увагою і сучасних вітчизняних право-знавців-цивілісгів.

Слід зазначити, що юридична конструкція даного інституту зародилася ще у римському праві, хоча римським юристам не був відомий сам термін jus retentionis. У Стародавньому Римі правом утримання вважалася можливість боржника у відомих випадках затримати виконання свого зобов'язання з причини, незалежної від дійсності останнього. Одним із найбільш типових був випадок, коли особа, в якої перебуває річ власника, може притримувати цю річ до задоволення своєї зустрічної вимоги про відшкодування витрат на неї.

Відповідно до ст. 594 ЦК України кредитор, який правомірно володіє річчю, що підлягає передачі боржникові або особі, вказаній боржником, у разі невиконання ним у строк зобов'язання щодо оплати цієї речі або відшкодування кредиторові пов'язаних з нею витрат та інших збитків має право притримати її у себе до виконання боржником зобов'язання.

Притриманням речі можуть забезпечуватись інші вимоги кредитора, якщо інше не встановлено договором або законом.

Кредитор має право притримати річ у себе також у разі, якщо права на неї набула третя особа за умови, що ці права виникли після передачі речі у володіння кредитора. Про реалізацію права притри-мання кредитор зобов'язаний негайно повідомити боржника.

До кредитора, який притримує у себе річ боржника, не переходить право власності на неї. Крім того, він не має права користуватися вказаною річчю, але, згідно із законом, відповідає за втрату, псування або пошкодження речі, яку притримує в себе, якщо втрата, псування або пошкодження сталися з його вини. Кредитор несе ризик випадкового знищення або випадкового пошкодження утримуваної речі, якщо інше не встановлено законом.

Боржник, річ якого кредитор притримує, має право розпорядитися нею, повідомивши набувача про притримання речі і права кредитора.

Вимоги кредитора, який притримує річ у себе, задовольняються з її вартості відповідно до ст. 591 ЦК України, тобто в обсязі та порядку, передбачених для задоволення вимог, забезпечених заставою (ст. 597 ЦК України).

Рекомендована література:

Брагинский М.И., Витрянский В.В. Договорное право: Общие положения. -- М„: Статут, 1998.

Кассо Л.А,. Понятие о залоге в современном праве. -- М.: Статут, 1999.

ЛуцьВ.В. Контракти у підприємницькій діяльності: Навч. посібник. -- К.: Юрінкюм Інтер, 2001. -- С. 53-64.

Сарбаш С.В. Право удержання как способ обеспечения исполнения обязательств // Актуальные проблемы гражданского права / Под ред.М.И. Брагинского. -- М.: Статут, 1998. -- С. 13-74.

Старостина О.А. Правовая природа залога // Актуальные проблемы

гражданского права / Под ред. М.И. Брагинского. -- М.: Статут, 2002.

-- С. 6-63;.



Глава 36. Припинення зобов'язань

§ 1. Поняття та способи припинення зобов'язань

Правовий зв'язок, що існує між суб'єктами зобов'язань, ніколи не може бути довічним. Поставши одного разу з перебігом певного часу та за тих чи інших обставин, цей зв'язок має властивість зникати, і суб'єктивні права й обов'язки, що становили зміст зобов'язального правовідношення, відпадають, у зв'язку з чим дія існуючого цивільно-правового зобов'язання припиняється.

Тобто виникають ситуації, коли права й обов'язки, що пов'язували учасників того чи іншого зобов'язального правовідношення, перестають існувати і, як наслідок, правовий зв'язок між цими учасниками, що існував раніше, також втрачається. За таких обставин постає питання про припинення зобов'язання, що існувало раніше.

Зазвичай дія зобов'язання вичерпується, як тільки охоплювані ним права й обов'язки будуть повністю здійснені. Найчастіше це відбувається тоді, коли зобов'язання реалізовані (виконані) його учасниками. Проте зобов'язальні правовідносини можуть вважатися припиненими і за інших підстав (наприклад, з перебігом позовної давності, внаслідок чого відбувається погашення відповідної санкції, а тому і самого зобов'язання).

Пов'язуючи припинення зобов'язань з їх виконанням, слід мати на увазі, що за своїм обсягом поняття виконання є дещо вужчим, ніж поняття припинення. Останнє охоплює всі випадки ліквідації раніше встановленого зобов'язально-правового зв'язку.

За своїм змістом припинення зобов'язання означає, що з відповідного моменту боржник перестає бути боржником, а кредитор -- кредитором. І будь-які вимоги, які кредитор раніше міг заявити боржникові, виходячи із даного зобов'язання, стають юридично неможливими. Це має місце не лише тоді, коли мету зобов'язання досягнуто (наприклад, виконана належним чином робота підрядником була передана замовникові за певну винагороду). Це може мати місце також і тоді, коли за деяких обставин переслідувана мета зобов'язання досягнута не була (наприклад, у разі неможливості виконання).

При визначенні поняття припинення зобов'язань слід мати на увазі, що питання про це постає лише тоді, коли зникає початковий вид зобов'язальних зв'язків. Тому не слід змішувати припинення зобов'язання з його зміною.

Ситуації, коли відбуваються зміни в зобов'язанні, досить різноманітні й іноді можуть сприйматися дещо схожими на суто припинєння зобов'язання. Наприклад, якщо право власності переходить до покупця раніше передачі речі, продавець зобов'язаний до передачі зберігати цю річ, не допускаючи її погіршення. Однак, виконуючи це зобов'язання, продавець допустив необережність, внаслідок чого річ покупця загинула і продавець зобов'язується перед покупцем відшкодувати збитки. За таких обставин може йтися лише про зміну зобов'язання, бо контрагенти продовжують перебувати у правовому зв'язку, виходячи з договору купівлі-продажу з деякими змінами лише в їх конкретних правах і обов'язках.

Водночас, коли контрагенти за договором (наприклад оренди) домовляються про новацію, тобто про заміну оренди майна його продажем орендареві, матиме місце припинення попереднього зобов'язального зв'язку. Тому зобов'язання з договору оренди припиняється, перетворюючись у правову форму іншої видової належності -- купівлі-продажу. Тобто там, де раніше встановлений вид зобов'язання зберігається, то, які б зміни у ньому не відбувалися (наприклад зміна в суб'єктному складі чи зміна у правах і обов'язках суб'єктів), питання про припинення зобов'язання не виникає. Навпаки, коли раніше встановлений вид зобов'язальних зв'язків зникає, зобов'язання припиняється, хоча б деякі з його елементів і були збережені.

Тому за своєю понятійною сутністю припинення зобов'язання може бути ототожнене із закінченням (зникненням) правового зв'язку між конкретними його суб'єктами, внаслідок чого останні втрачають суб'єктивні права й обов'язки, що складали зміст зобов'язального правовідношення раніше встановленого виду.

Зобов'язання припиняється частково або в повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом. Припинення зобов'язання на вимогу однієї зі сторін допускається лише у випадках, встановлених договором або законом.

Припиненню зобов'язань присвячена глава 50 ЦК України, яка містить норми, що передбачають досить різноманітні ситуації, коли суб'єктивні права й обов'язки, що складали зміст відповідного зобов'язального правовідношення, перестають існувати. Залежно від конкретних обставин існує декілька способів припинення зобов'язань: 1) виконанням; 2) переданням відступного; 3) зарахуванням; 4) за домовленістю сторін; 5) прощенням боргу; 6) поєднанням боржника і кредитора в одній особі; 7) неможливістю виконання; 8) смертю фізичної особи або ліквідацією юридичної особи.

§ 2. Окремі способи припинення зобов'язань

Найчастіше зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином.

Зобов'язання припиняється за згодою сторін внаслідок передан-ня боржником кредиторові відступного (грошей, іншого майна тощо). Розмір, строки і порядок передання відступного встановлюються сторонами (ст. 600 ЦК України).

Зобов'язання припиняється зарахуванням зустрічних однорідних вимог, строк виконання яких настав, а також вимог, строк виконання яких не встановлений або визначений моментом пред'явлення вимоги.

Зарахування зустрічних вимог може здійснюватися за заявою однієї зі сторін (ст. 601 ЦК України).

Зарахуванням визнається угода, за якою з двох зустрічних однорідних вимог з предмета зобов'язань одна -- менша за сумою -- погашається повністю, а друга -- більша за сумою -- припиняється у частині, рівній меншій вимозі. Якщо обидва зобов'язання за сумою рівні, то вони повністю погашаються зарахуванням.

Для припинення зобов'язань зарахуванням необхідна наявність кількох умов.

По-перше, зарахування можливе у разі, коли зобов'язання є зустрічним. Для зарахування необхідна наявність двох зобов'язань. При цьому особа, яка виступає кредитором з першого з них, повинна бути боржником з другого, і навпаки, боржник з першого зобов'язання повинен бути кредитором з другого з них.

По-друге, вимоги, що підлягають зарахуванню, мають бути однорідними. У зв'язку з цим, як правило, зарахуванню підлягають вимоги за грошовими зобов'язаннями. Якщо за договором позики боржник повинен передати кредитору гроші, а за договором купів-лі-продажу, укладеному між тими самими сторонами, він, виступаючи вже як продавець речі (кредитор), має право на одержання від покупця грошової суми, то такі зобов'язання повністю чи в частині можуть бути припинені зарахуванням. Проте не тільки грошові зобов'язання підлягають зарахуванню. Це можливо й щодо будь-яких зобов'язань, предмет яких визначений родовими ознаками.

Різнорідні, наприклад грошові, зобов'язання однієї сторони та обов'язок виконати роботу другої зарахуванням припинені бути не можуть.

По-третє, для зарахування взаємної вимоги важливе значення має час виконання зобов'язань. Зарахування можливе лише у разі, коли строк виконання зобов'язання настав або не вказаний чи визначений моментом затребування.

Для здійснення зарахування достатньо заяви лише однієї сторони. Проте друга сторона має право оскаржити заявлену вимогу про зарахування у зв'язку, наприклад, з її недійсністю або відсутністю передбачених законом умов для зарахування.

Зарахування, проведене за заявою однієї сторони, діє з того моменту, коли у наявності всі умови для зарахування. Заява про зарахування є способом привести зарахування у дію, але вона не є способом визначення того моменту, з якого починається дія зарахування. Тому, наприклад, нарахування відсотків за погашеним зарахуванням зобов'язанням припиняється з моменту, коли настали всі умови для зарахування, передбачені законом, а не з моменту, коли було зроблено заяву про зарахування. Отже, заява про зарахування має зворотну дію.

У деяких випадках зарахування взаємної вимоги не допускається. Не допускається зарахування зустрічних вимог:

у разі спливу позовної давності;

про відшкодування шкоди, завданої ушкодженням здоров'я або заподіянням смерті;

про стягнення аліментів;

щодо довічного утримання;

5) в інших випадках, встановлених договором або законом.При уступці права вимоги (цесії) боржник має право пред'явити

проти вимоги нового кредитора свою зустрічну вимогу до первісного кредитора.

При уступці права вимоги (цесії) зарахування проводиться, якщо вимога виникла на підставі, що існувала на момент одержання боржником повідомлення про заміну кредитора, і строк вимоги настав до його одержання або цей строк не встановлений чи визначений моментом пред'явлення вимоги.

У разі, якщо боржник не був письмово повідомлений про заміну кредитора, зарахування проводиться, якщо вимога виникла на підставі, що існувала на момент пред'явлення боржникові вимоги новим кредитором або, якщо боржник виконав зобов'язання до пред'явлення йому вимоги новим кредитором, -- на момент виконання зобов'язання.

Відповідно до ст. 604 ЦК України зобов'язання припиняється за домовленістю сторін.

Зобов'язання припиняється за домовленістю сторін про заміну первісного зобов'язання новим між тими самими сторонами (новація).

Новація не допускається щодо зобов'язань про відшкодування шкоди, завданої ушкодженням здоров'я або заподіянням смерті, про сплату аліментів та в інших випадках, встановлених законом.

Новація припиняє додаткові зобов'язання, пов'язані з первісним зобов'язанням, якщо інше не встановлено договором.

Зобов'язання припиняється внаслідок звільнення (прощення боргу) кредитором боржника від його обов'язків, якщо це не порушує прав третіх осіб щодо майна кредитора (ст. 605 ЦК України).

Зобов'язання припиняється поєднанням боржника і кредитора в одній особі (ст. 606 ЦК України).

У деяких випадках зобов'язання може припинятися збігом боржника і кредитора в одній особі, тому що неможливо бути зобов'язаним перед самим собою. Основним випадком такого збігу є спадкоємство. Наприклад, кредитор за договором позики вмирає, і його боржник стає спадкоємцем, набуваючи права на майно. Внаслідок цього спадкоємець фактично стає кредитором щодо самого себе. Ця обставина є підставою для припинення зобов'язання. Проте, якщо поряд із зазначеною особою є інші спадкоємці померлого, то в цій частині зобов'язання за договором позики припинені бути не можуть, бо в ній збіг боржника і кредитора в одній особі відсутній. Не повністю, а лише частково припиняється зобов'язання у разі збігу кредитора з одним із солідарних боржників. Зобов'язання припиняється щодо цього боржника і зберігається щодо решти боржників.

Припинення зобов'язання з цієї підстави може мати місце у правовідносинах не тільки між фізичними, а й юридичними особами. Якщо дві організації перебували в договірних стосунках, а після цього були реорганізовані шляхом злиття чи приєднання однієї юридичної особи до іншої, то в цьому разі також може виникнути становище, при якому одна особа виступає як боржник і кредитор одночасно.

Зобов'язання припиняється неможливістю його виконання у зв'язку з обставиною, за яку жодна зі сторін не відповідає (ст. 607 ЦК України).

Іноді зобов'язання не може бути виконано внаслідок об'єктивних причин. Неможливість виконання має бути викликана такими обставинами, за які боржник не відповідає. Таке зобов'язання припиняється внаслідок випадкової неможливості його виконання і лише за відсутності вини боржника.

Тлумачення викладеної норми дає можливість виділити такі умови, за яких правовий зв'язок вважається припиненим:

має наступити неможливість виконання, тобто боржник або фізично не може здійснити дії, що складають його обов'язки за договором, або не має права (юридична неможливість) їх здійснити (наприклад, у зв'язку з вилученням речі з обігу);

неможливість виконання має бути викликана зовнішніми для сторін обставинами (наприклад, предмет договору загинув при по-

обставини, що обумовили неможливість виконання, мають наступити випадково, незалежно від волі сторін, а не внаслідок винних дій боржника. Наприклад, між сторонами було укладено договір про будівництво житлового будинку. Внаслідок стихійного лиха будівельні матеріали і розпочатий будівництвом житловий будинок, що були на земельній дільниці, загинули. Подальше виконання зобов'язання стало неможливим з об'єктивних причин. При цьому вина підрядника за договором підряду відсутня, тому на нього не може бути покладена відповідальність за невиконання зобов'язання.

Якщо неможливість виконання зобов'язання обумовлена виною боржника (наприклад, предмет підряду загинув внаслідок неправильних дій підрядника при виконанні будівельних робіт), воно не може бути просто припинено. У цьому разі воно трансформується в інший вид зобов'язання -- з відшкодування збитків, стягнення неустойки та ін. Неможливість виконання зобов'язання може виникнути також у разі вини самого кредитора. У цьому випадку боржник звільняється від відповідальності за невиконання чи неналежне виконання зобов'язання.

Зобов'язання припиняється смертю фізичної особи або ліквідацією юридичної особи (ст. 608 ЦК України). У деяких випадках зобов'язання може бути припинено смертю фізичної особи -- сторони за зобов'язанням. За загальним правилом смерть кредитора або боржника не тягне за собою припинення зобов'язання, бо права й обов'язки померлого переходять до його спадкоємців. Якщо, наприклад, особа була кредитором і володіла майновим правом щодо вимоги передачі речі або грошей за конкретним зобов'язанням, то ці права включаються у спадкову масу і передаються за спадкоємством.

За деякими зобов'язаннями права й обов'язки їх учасників не можуть бути передані за спадкоємством. Ці зобов'язання нерозривно пов'язані з особою кредитора або боржника. Зобов'язання припиняється смертю боржника, якщо виконання не може бути проведено без особистої участі боржника або в інший спосіб, нерозривно пов'язаний з особою боржника (наприклад, за авторським договором) і смертю кредитора, якщо виконання призначене особисто для нього (наприклад, особа, яка одержувала відшкодування у зв'язку з ушкодженням здоров'я). У цих випадках смерть учасника зобов'язання є підставою для його припинення.

Зобов'язання припиняється ліквідацією юридичної особи (боржника або кредитора), крім випадків, коли законом або іншими нормативно-правовими актами виконання зобов'язання ліквідованої юридичної особи покладається на іншу юридичну особу, зокрема за зобов'язаннями про відшкодування шкоди, завданої ушкодженням здоров'я або заподіянням смерті (ст. 609 ЦК України).

Ліквідація юридичної особи також спричиняє припинення її зобов'язань. При самоліквідації, ліквідації юридичних осіб у примусовому порядку і ліквідації комерційних юридичних осіб у разі визнання їх банкрутами всі вимоги кредиторів, незалежно від настання строків за цими вимогами, задовольняються ліквідатором за рахунок майна відповідної юридичної особи у порядку черги. Вимоги, не задоволені за недостатністю майна, вважаються погашеними. В окремих випадках обов'язки ліквідованої юридичної особи за виконання зобов'язань можуть бути покладені згідно із законодавством на іншу юридичну особу. Наприклад, обов'язок щодо відшкодування шкоди, заподіяної працівнику підприємства каліцтвом, професійним захворюванням або іншим ушкодженням здоров'я, пов'язаним із виконанням ним трудових обов'язків, покладається на органи соціального страхування. Страхові організації здійснюватимуть виплати на користь потерпілого і після ліквідації юридичної особи, яка заподіяла шкоду, за рахунок капіталізованих нею при ліквідації сум.

Рекомендована література:

Будман П.И., Павловский Е.А. Невозможность исполнения обязательств в современном договорном праве // Проблемы современного гражданского права: Сборник статей. -- М.: Городец, 2000. -- С. 223-235.

Камалитдинова Р.А. Развитие доктрины невозможности исполнения обязательств в различных правовых системах // Актуальные проблемы гражданского права: Сборник статей. Вып. 4. -- М., 2002. -- С. 111-167.

Комаров А.С. Изменение обстоятельств и договорные отношения (сравнительно-правовые аспекты) // Актуальные проблемы гражданского

права: Сборник памяти С. А. Хохлова. -- М., 1998.

Мурзин Д.В., Мурзина Я.Ю. Новация в российском договорном праве // Актуальные проблемы гражданского права / Под ред. С. С. Алексеева. -- М., 2000. -- С. 148-192.

Новицкий И.Б., Лунц Л.А. Общее учение об обязательстве. -- М., 1954.

Хохлов С.А. Концептуальная основа части второй Гражданского кодекса // Гражданский кодекс Российской Федерации. Часть вторая. Текст, комментарии, алфавитно-предметный указатель. -- М., 1996.

ЗМІСТ

ПЕРЕДМОВА

Розділ І. ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ

ЦИВІЛЬНОГО ПРАВА

Глава 1. Поняття цивільного права

§ 1. Поняття цивільного права як галузі права

§ 2. Предмет цивільного права

§ 3. Метод цивільно-правового регулювання

§ 4. Відмежування цивільного права від суміжних галузей права

§ 5. Принципи цивільного права

§ 6. Функції цивільного права

§ 7. Система цивільного права

Глава 2. Загальна характеристика цивільного законодавства

§ 1. Поняття та структура цивільного законодавства

§ 2. Дія цивільного законодавства у часі, просторіі за колом осіб

§ 3. Застосування цивільного законодавства за аналогією

§ 4. Роль судової практики в удосконаленні, тлумаченні та застосуванні цивільного законодавства

Глава 3. Основні риси цивільного права зарубіжних країн

§ 1. Основні цивільно-правові системи сучасності

§ 2. Романо-германська (континентальна) система

§ 3. Англо-американська система

§ 4. Загальна характеристика інших цивільно-правових систем

Глава 4. Порівняльне цивільне право зарубіжних країн

(відповідно до цивільно-правових інститутів)

§ 1. Суб'єкти цивільних правовідносин у цивільному праві зарубіжних країн

§ 2. Право власності та речові права

§ 3. Договірне (контрактне) право

Глава 5. Цивільне право як наука і навчальна дисципліна

§ 1. Поняття та предмет науки цивільного права

§ 2. Методи дослідження науки цивільного права

§ 3. Наука цивільного права та інші юридичні науки

§ 4. Цивільне право як навчальна дисципліна

Розділ II. ЦИВІЛЬНЕ ПРАВОВГДНОШЕННЯ

Глава 6. Поняття і особливості цивільного правовідношення

§ 1. Поняття цивільного правовідношення

§ 2. Особливості цивільних правовідносин

§ 3. Елементи цивільного правовідношення

Глава 7. Здійснення цивільних прав

Глава 8. Захист цивільних прав

Глава 9. Відповідальність у цивільному праві

§ 1. Поняття цивільно-правової відповідальності

§ 2. Форми і види цивільно-правової відповідальності

§ 3. Склад правопорушення та умови цивільно-правової відповідальності

§ 4. Підстави звільнення від відповідальності

Глава 10. Об'єкти цивільних прав

§ 1. Поняття об'єктів цивільних прав

§ 2. Речі як об'єкти цивільних прав. Майно

§ 3. Гроші, валютні цінності та цінні папери

як об'єкти цивільних прав

§ 4. Дії, послуги та зобов'язальні вимоги як об'єкти цивільних прав

§ 5. Нематеріальні блага як об'єкт цивільних прав

Глава 11. Фізичні особи як суб'єкти цивільного права

§ 1. Правоздатність і дієздатність фізичної особи

§ 2. Місце проживання фізичної особи

§ 3. Безвісна відсутність. Визнання особи померлою

§ 4. Опіка та піклування

Глава 12. Фізична особа як суб'єкт підприємницької діяльності

Глава 13. Особисті немайнові права

§ 1. Поняття особистого немайнового права

§ 2. Види особистих немайнових прав

§ 3. Особисті немайнові права, що забезпечують

природне існування фізичної особи

§ 4. Особливості особистих немайнових прав,

що забезпечують соціальне буття фізичної особи

§ 5. Захист особистих немайнових прав

Глава 14. Юридичні особи

§ 1. Поняття юридичної особи та її основні ознаки

§ 2. Види юридичних осіб

§ 3. Правоздатність та дієздатність юридичної особи

§ 4. Державна реєстрація юридичної особи

§ 5. Філії та представництва юридичних осіб

§ 6. Порядок припинення юридичної особи

Глава 15. Підприємницькі товариства

§ 1. Поняття підприємницьких товариств

§ 2. Поняття та види господарських товариств

Глава 16. Держава і територіальні громади як суб'єкти цивільних правовідносин

§ 1. Поняття та ознаки держави і територіальних громад як суб'єктів цивільних правовідносин

§ 2. Участь держави і територіальних громад у цивільних правовідносинах та її правові форми

Глава 17. Підстави виникнення, зміни та припинення цивільних правовідносин

§ 1. Поняття підстави виникнення, зміни та припинення цивільних правовідносин

§ 2. Поняття юридичного факту

§ 3. Класифікація юридичних фактів

Глава 18. Правочини

§ 1. Поняття правочину

§ 2. Види правочинів

§ 3. Умови дійсності правочинів

§ 4. Державна реєстрація правочину

§ 5. Правові наслідки недодержання сторонами вимог закону при вчиненні правочину

§ 6. Наслідки недійсності правочину

Глава 19. Представництво і довіреність

§ 1. Представництво

§ 2. Довіреність

Глава 20. Строки та терміни. Позовна давність у цивільному праві

§ 1. Поняття та значення строків (термінів) у цивільному праві

§ 2. Види цивільно-правових строків і термінів

§ 3. Позовна давність

Розділ III. РЕЧОВІ ПРАВА І ПРАВО ВЛАСНОСТІ

Глава 21. Право власності

§ 1. Поняття права власності

§ 2. Способи набуття і припинення права власності

Глава 22. Право приватної власності фізичних осіб

§ 1. Загальні положення

§ 2. Умови виникнення і припинення права приватної власності фізичних осіб (громадян)

§ 3. Здійснення фізичними особами (громадянами) права приватної власності

Глава 23. Право приватної власності юридичних осіб .

§ 1. Загальні положення

§ 2. Право власності кооперативів

§ 3. Право власності господарських товариств

§ 4. Право власності господарських об'єднань

§ 5. Право власності громадських об'єднань

Глава 24. Право державної власності

§ 1. Загальні положення про державну власність

§ 2. Підстави виникнення права державної власності

Глава 25. Право комунальної власності

Глава 26. Право спільної власності

§ 1. Загальні положення

§ 2. Право спільної часткової власності

§ 3. Право спільної сумісної власності

Глава 27. Інші речові права

§ 1. Поняття та види інших речових прав

§ 2. Ознаки інших речових прав

§ 3. Сервітути

§ 4. Емфітевзис та суперфіцій

§ 5. Співвідношення права власності та інших речових прав

Глава 28. Володіння

Глава 29. Захист права власності

§ 1. Основні засади захисту права власності

§ 2. Система цивільно-правових засобів захисту права власності

§ 3. Віндикаційний позов

§ 4. Негаторний позов

§ 5. Позов про визнання права власності

Розділ IV. СПАДКОВЕ ПРАВО

Глава ЗО. Спадкове право

§ 1. Загальні положення про спадкування

§ 2. Спадкування за заповітом

§ 3. Спадкування за законом

§ 4. Здійснення права на спадкування

§ 5. Оформлення права на спадщину

§ 6. Спадковий договір

Розділ V. ПРАВО ІНТЕЛЕКТУАЛЬНОЇ ВЛАСНОСТІ

Глава 31. Інтелектуальна власність як об'єкт правової охорони

§ 1. Поняття прав інтелектуальної власності, їх об'єкти та суб'єкти

§ 2. Авторське право і суміжні права

§ 3. Патентне право

§ 4. Правове регулювання засобів індивідуалізації товарів і послуг

§ 5. Правова охорона нетрадиційних результатів інтелектуальної діяльності

Розділ VI. ЗОБОВ'ЯЗАЛЬНЕ ПРАВО

Глава 32. Загальні положення про зобов'язання

Глава 33. Цивільно-правовий договір

§ 1. Поняття та значення договору

§ 2. Види договорів

§ 3. Зміст договору

§ 4. Укладення, зміна і розірвання договору

Глава 34. Виконання зобов'язань

§ 1. Поняття виконання зобов'язань

§ 2. Принцип належного виконання зобов'язання

§ 3. Суб'єкти виконання

§ 4. Місце виконання

§ 5. Строк (термін) виконання

§ 6. Предмет виконання

§ 7. Спосіб виконання

Глава 35. Способи забезпечення виконання зобов'язань

§ 1. Загальна характеристика способів забезпечення виконання зобов'язань

§ 2. Окремі способи забезпечення виконання зобов'язань

Глава 36. Припинення зобов'язань

§ 1. Поняття та способи припинення зобов'язань

§ 2. Окремі способи припинення зобов'язань