Цивільне право України

Особа, яка не може сама написати заповіт, має право звернутися за допомогою до нотаріуса. Для всебічного забезпечення інтересів заповідача у цьому разі заповіт має бути вголос прочитаний заповідачем і підписаний ним. Якщо заповідач через фізичні вади не може сам не лише написати, а й підписати свій заповіт, посвідчення заповіту має відбуватися при свідках. Відповідно до ч. З ст. 1253 ЦК України свідками можуть бути лише особи з повною цивільною дієздатністю. Свідками не можуть бути: 1) нотаріус або інша посадова, службова особа, яка посвідчує заповіт; 2) спадкоємці за заповітом; 3) члени сім'ї та близькі родичі спадкоємців за заповітом; 4) особи, які не можуть прочитати або підписати заповіт. Отже, свідками можуть бути дієздатні особи, які розуміють значення своїх дій і не є прямо або опосередковано зацікавленими щодо спадку.

Свідки, при яких посвідчено заповіт, зачитують його вголос та ставлять свої підписи на ньому.

Одним з основних положень спадкового права є таємниця заповіту. Лише спадкодавець має право доводити до відома спадкоємців або інших осіб відомості, що стосуються заповіту. Нотаріус, інша посадова, службова особа, яка посвідчує заповіт, свідки, а також фізична особа, яка підписує заповіт замість заповідача, до відкриття спадщини не мають права розголошувати відомості щодо факту складення заповіту, його змісту, скасування або зміни (ст. 1255 ЦК України). Для більш повного і всебічного захисту інтересів заповідача і збереження таємниці заповіту передбачається можливість складення секретного заповіту, який посвідчується нотаріусом без ознайомлення з його змістом. Відповідно до ст. 1249 ЦК України особа, яка склала секретний заповіт, подає його в заклеєному конверті нотаріусові.

Нотаріус ставить на конверті свій посвідчувальний напис, скріплює печаткою і в присутності заповідача поміщає його в інший конверт та опечатує.

Особливий порядок посвідчення нотаріусом секретного заповіту робить неможливим передчасне ознайомлення з його змістом будь-якої особи. Секретний заповіт оголошується нотаріусом лише після смерті заповідача і відкриття спадщини.

§ 3. Спадкування за законом

Спадкування за законом виникає у разі, якщо воно не змінено або не скасовано спадкодавцем у заповіті. Новий ЦК України значно розширює коло спадкоємців за законом. Це здійснюється як збільшенням кількості черг спадкоємців (статті 1261-1265 ЦК України), так і розширенням кількості осіб, які мають право спадкування за правом представлення (ст. 1266 ЦК України).

Держава (інші особи публічного права) за загальним правилом не визнається законним спадкоємцем фізичної особи. У цьому дістає своє відображення ідея, що майно, яке «становить приватну власність особи, має залишатися у сфері приватної власності». Лише у разі відсутності спадкоємців за заповітом і за законом, усунення їх від права на спадкування, неприйняття ними спадщини, а також відмови від її прийняття спадщина може переходити у власність особи публічного права -- територіальної громади за місцем відкриття спадщини. Для цього суд визнає спадщину від умерлою за заявою відповідного органу місцевого самоврядування, яка подається після спливу одного року після відкриття спадщини (ст. 1277 ЦК України).

Спадкоємці одержують право на спадкування почергово. ЦК України передбачає п'ять черг спадкоємців (статті 1261-1265 цього Кодексу).

До першої черги належать найбільш близькі родичі спадкодавця -- батьки, діти, той з подружжя, який його пережив. Відповідно до ст. 1261 ЦК України у разі спадкування за законом усиновлений та його нащадки, з одного боку, та усиновлювач і його родичі -- з іншого, прирівнюються до родичів за походженням. Тому усиновлений спадкує після усиновлювача, усиновлювач -- після усиновленого на загальних підставах -- як спадкоємці першої черги. Усиновлений не спадкує за законом після смерті кровних батьків та інших родичів за висхідною лінією, а батьки усиновленого не спадкують після його смерті.

У другу чергу спадкують рідні брати та сестри спадкодавця, його баба та дід як з боку батька, так і з боку матері. Відповідно до ч. 2 ст. 26 СК України рідними визнаються як повнорідні, так і неповнорідні брат і сестра. При цьому повнорідними визнаються брати і сестри, які мають спільних батьків, а неповнорідними -- які мають спільну матір або спільного батька.

Існують деякі особливості спадкування усиновлених дітей. Відповідно до ч. З ст. 1260 ЦК України, якщо за рішенням суду про усиновлення збережений правовий зв'язок між усиновленим та його бабою, дідом, братом та сестрою за походженням (ч. 2 ст. 232 СК України), то у разі смерті його баби, діда за походженням усиновлений має право на спадкування за правом представлення, а у разі смерті його брата або сестри за походженням -- має право на спадкування як спадкоємець другої черги.

У третю чергу право на спадкування за законом мають рідні дядько та тітка спадкодавця, тобто рідні сестра (брат) батька чи матері спадкодавця.

У четверту чергу право на спадкування за законом мають особи, які проживали зі спадкодавцем однією сім'єю не менше як п'ять років до часу відкриття спадщини. До визначення кола осіб, які належать до цієї черги спадкоємців, необхідно з'ясувати поняття «сім'я», яке СК України вперше закріпив законодавчо. Відповідно до ч. 2 ст. З цього Кодексу сім'ю складають особи, які: 1) спільно проживають; 2) пов'язані спільним побутом; 3) мають взаємні права та обов'язки. З цього правила встановлюється декілька виключень. По-перше, подружжя вважається сім'єю і тоді, коли дружина та чоловік із поважних причин не проживають спільно. По-друге, дитина також належить до сім'ї своїх батьків навіть і тоді, коли спільно з ними не проживає. По-третє, права члена сім'ї має одинока особа, яка, як зрозуміло, проживає одна і не пов'язана ні з ким спільним побутом, правами та обов'язками.

Однозначно визначити коло членів сім'ї за новим СК України важко. Він закріплює, що сім'я створюється на підставі шлюбу, кровного споріднення, усиновлення, а також на інших підставах, не заборонених законом і таких, що не суперечать моральним засадам суспільства (ч. 4 ст. З СК України). Виходячи з деяких інших статей, зокрема ч. 2 ст. 9 СК України, слід зазначити, що за новою його концепцією до членів сім'ї може належати необмежене коло осіб, які «проживають однією сім'єю» і врегулювали свої «сімейні (родинні) відносини за договором, що має бути укладений у письмовій формі». Це можуть бути особи, які проживають у фактичних шлюбних відносинах, та будь-які інші особи, які підпадають до наведеного вище визначення. Проте існує одне загальне обмеження:

сім'я не може утворюватися на підставах, заборонених законом, або таких, що суперечать моральним засадам суспільства.

До п'ятої черги спадкоємців належать дві категорії осіб: 1) інші родичі спадкодавця до шостого ступеня споріднення включно, причому родичі ближчого ступеня споріднення усувають від права спадкування родичів дальшого ступеня споріднення; 2) утриманці спадкодавця, які не були членами його сім'ї. Закон визначає поняття «утриманець». Утриманцем вважається неповнолітня або непрацездатна особа, яка не була членом сім'ї спадкодавця, але не менш як п'ять років одержувала від нього матеріальну допомогу, що була для неї єдиним або основним джерелом засобів до існування.

Новий ЦК України змінює імперативність припису щодо черговості одержання спадкоємцями права на спадкування. Відповідно до ст. 1259 цього Кодексу черговість може бути змінена. Це можливо у двох випадках.

По-перше, за нотаріально посвідченим договором заінтересованих спадкоємців, укладеним після відкриття спадщини. Спадкоємці можуть, наприклад, домовитися, що батько спадкодавця (спадкоємець першої черги) буде спадкувати після рідного брата спадкодавця (спадкоємця другої черги); рідна тітка спадкодавця (спадкоємець третьої черги) буде спадкувати перед сестрою спадкодавця (спадкоємця другої черги) та ін. Спадкоємці за законом -- це, як правило, близькі люди, родичі, тому вони краще знають свої взаємні стосунки і цілком зрозуміло, що за домовленістю вони можуть визначити інший порядок черговості одержання спадщини ніж той, що закріплений у законі. Як витікає із закону, такий договір можуть укласти як усі, так і деякі із спадкоємців. В останньому випадку договір не може порушувати прав спадкоємців, які не беруть у ньому участі. Договором зацікавлених спадкоємців не можуть також порушуватися права спадкоємця, який має право на обов'язкову частку у спадщині.

По-друге, зміна черговості може мати місце за рішенням суду, якщо спадкоємці не дійшли згоди щодо цього питання. Фізична особа, яка є спадкоємцем за законом наступних черг, може за рішенням суду одержати право на спадкування разом із спадкоємцями тієї черги, яка має; право на спадкування. Це може статися за умови, що ця особа протягом тривалого часу опікувалася, матеріально забезпечувала, надавала іншу допомогу спадкодавцеві, який через похилий вік, тяжку хворобу або каліцтво був у безпорадному стані.

Стаття 1267 ЦК України визначає розмір частки спадкоємців у спадщині, де вони за законом є рівними. Це правило може бути змінене за волею спадкоємців. Якщо спадкоємці домовилися про

зміну розміру частки щодо рухомого майна, вони можуть укласти між собою усну угоду.

Спадкоємці можуть змінити розмір частки у спадщині щодо нерухомого майна або транспортних засобів за нотаріально посвідченою угодою (ст. 1267 ЦК України).

§ 4. Здійснення права на спадкування

Спадкоємець за заповітом чи за законом має право прийняти спадщину або не прийняти її (ст. 1268 ЦК України). Прийняття спадщини та відмова від неї -- це односторонні правочини, в яких висловлюється воля однієї особи -- спадкоємця.

Не допускається прийняття спадщини з умовою чи із застереженням. Спадкоємець не може, наприклад, вказати, що він прийме спадщину у разі, коли йому буде передано те чи інше майно, інший спадкоємець відмовиться від спадщини, черга одного зі спадкоємців буде змінена та ін.

Закон передбачає три способи прийняття спадщини (статті 1268-1269 ЦК України). Перший спосіб полягає у фактичному прийнятті спадщини спадкоємцем, який постійно проживав разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини. Вважається, що такий спадкоємець висловлює свою волю щодо прийняття спадщини своєю фактичною поведінкою -- він продовжує проживати у тому самому приміщенні, користується речами, які належали спадкодавцеві, зберігає їх тощо. Проте такий спадкоємець може й відмовитися від прийняття спадщини. Для цього треба висловити свою волю певним чином -- подати заяву про відмову прийняття спадщини нотаріусу за місцем відкриття спадщини (ст. 1273 ЦК України).

Другий спосіб прийняття спадщини стосується окремих категорій осіб, інтереси яких потребують підвищеного захисту. Малолітня, неповнолітня, недієздатна особа, а також особа, цивільна дієздатність якої обмежена, вважаються такими, що прийняли спадщину в силу прямого припису закону. Як і в попередньому випадку, це правило має диспозитивний характер. Тому ці особи можуть відмовитися від прийняття спадщини за згодою відповідних осіб (батьків, опікунів і піклувальників), органу опіки та піклування (ст. 1273 ЦК України). Це пояснюється тим, що прийняття спадщини не завжди може бути пов'язано тільки з надходженнями майнового характеру. До спадкового майна можуть належати певні обов'язки спадкодавця (борги), внаслідок чого прийняття спадщини не буде відповідати інтересам малолітньої, неповнолітньої або недієздатної особи, обтяжувати її, створювати проблеми майнового характеру.

Третій спосіб прийняття спадщини стосується спадкоємців, які бажають прийняти спадщину і не належать до першої та другої категорії (є дієздатними особами та на час відкриття спадщини не проживали постійно із спадкодавцем). Ці особи мають подати до нотаріальної контори заяву про прийняття спадщини (ст. 1269 ЦК України).

Законодавство встановлює спеціальне правило щодо прийняття спадщини у випадках, якщо спадкоємець за заповітом або за законом помер після відкриття спадщини, але не встиг її прийняти.

Отже, йдеться про випадки, коли після смерті спадкодавця й відкриття спадщини ще не сплив шестимісячний строк. У цей час спадкоємець мав би можливість висловити свої наміри щодо прийняття спадщини, але не встиг цього зробити внаслідок своєї смерті, право на прийняття належної йому частки спадщини переходить до його спадкоємців (спадкова трансмісія) (ст. 1276 ЦК України). Це правило не поширюється на спадкування обов'язкової частки у спадщині, тобто коли спадкодавець усунув від права на спадкування особу, яка має право на обов'язкову частку. Вказана особа померла під час дії шестимісячного строку для прийняття спадщини і не встигла її прийняти. У такому разі право на спадкування не переходить до спадкоємців померлої особи. Це пояснюється тим, що на обов'язкову частку мають право лише окремі категорії спадкоємців -- діти спадкодавця, його непрацездатні батьки та вдова (удівець). Тому право на спадкування за правилами спадкової трансмісії не може переходити до інших категорій осіб, які не належать до цього кола.

Для прийняття спадщини встановлюється строк у шість місяців, який починається з часу відкриття спадщини (ч. 1 ст. 1270 ЦК України). У цей строк особа має визначитися щодо прийняття чи неприйняття спадщини та здійснити у необхідних випадках певні дії, спрямовані на реалізацію свого права.

Як уже зазначалося, особа має право відмовитися від прийняття спадщини. Вона може це зробити безвідносно до іншої особи або відмовитися на користь конкретного спадкоємця. Так, спадкоємець за заповітоїм має право відмовитися від спадщини на користь іншого спадкоємця за заповітом; спадкоємець за законом -- на користь будь-кого зі спадкоємців за законом незалежно від черги; якщо заповідач згідпризначив спадкоємця, особа, на ім'я якої складений заповіт, може відмовитися від спадщини лише на користь особи, яка є підпризшаченим спадкоємцем (ст. 1273 ЦК України). Відмова спадкоємця :від прийняття спадщини має важливі наслідки, тому важливими є визначення дійсних намірів спадкоємця. Якщо відмова від спадщини була зроблена під впливом помилки, обману, насильства та іншого, вона, як і будь-який інший правочин, може бути визнана недійсною судом.

Визначення кола спадкоємців та частки кожного з них у праві на спадщину складають лише перший етап розвитку спадкових відносин. Другим є визначення належного спадкоємцям реального майна. Якщо спадкоємець один, то питань не виникає. Він стає власником усього майна. Якщо спадкоємців два або більше, вони стають співвласниками майна, що належить їм на праві спільної часткової власності. За своєю згодою спадкоємці можуть спільно володіти, користуватися та розпоряджатися майном. Водночас на вимогу будь-кого зі спадкоємців право спільної часткової власності на спадкове майно може бути припинено. Відповідно до ч. 2 ст. 1278 ЦК України кожен із спадкоємців має право на виділ його частки в натурі. Спадкоємці можуть розділити усе майно за своєю згодою. Проте щодо деяких видів майна законодавство встановлює спеціальні правила. Так, переважне право на виділ їм у натурі предметів звичайної домашньої обстановки та вжитку (посуд, білизна тощо) мають ті спадкоємці, які протягом не менш як одного року до часу відкриття спадщини проживали разом із спадкодавцем однією сім'єю. Це дає змогу таким спадкоємцям зберігати усталений спосіб життя та звичний життєвий устрій. Крім того, спадкоємці, які разом із спадкодавцем були співвласниками майна, мають переважне право перед іншими спадкоємцями на виділ їм у натурі цього майна, у межах їхньої частки у спадщині. Якщо, наприклад, батько та син були співвласниками автомобіля, то після смерті батька син має переважне перед іншими спадкоємцями право на отримання автомобіля. Зрозуміло, що при цьому не можуть порушуватися права інших спадкоємців і передача автомобіля можлива, якщо до складу спадщини входить інше цінне майно, що буде передано спадкоємцям.

За загальними правилами поділ спадщини може бути здійснено після спливу строку на прийняття спадщини, коли відомі коло спадкоємців та всі обставини щодо спадкового майна. Проте закон містить правило, спрямоване на захист інтересів ненародженої дитини. Відповідно до ч. 2 ст. 1298 ЦК України, якщо заповіт складено на користь зачатої, але ще не народженої дитини, видача свідоцтва про право на спадщину і розподіл спадщини між усіма спадкоємцями може відбутися лише після народження дитини. Це правило стосується і дитини, зачатої за життя спадкодавця, але народженої після його смерті, у разі спадкування за законом. Якщо дитина не народиться (у результаті штучного переривання вагітності) або народиться мертвою, то належна їй частка буде передана іншим спадкоємцям.

Спадкоємець, який прийняв спадщину, відповідає за боргами спадкодавця. Відповідно до ч. 1 ст. 1282 ЦК України спадкоємці зобов'язані задовольнити вимоги кредитора повністю, але в межах вартості майна, одержаного у спадщину. Відповідно до закону спадкоємець не відповідає за борги спадкодавця своїм власним майном. Відповідальність спадкоємців (якщо їх декілька) має частковий характер. Кожен із них зобов'язаний задовольнити вимоги кредитора особисто, у розмірі, який відповідає його частці у спадщині.

Вимоги кредитора задовольняються шляхом одноразового платежу або в іншому порядку, якщо це встановлено домовленістю між спадкоємцями і кредитором. Сторони можуть домовитися щодо поетапної сплати боргу, переносу його на інший строк тощо.

Від моменту відкриття спадщини до моменту її переходу до спадкоємців існує певний проміжок часу. Юристів завжди цікавило питання щодо належності майна у цей період конкретній особі. Проблема полягає в тому, що з одного боку, річ не може належати на праві власності спадкодавцеві у зв'язку із його смертю, з іншого, -- вона не може належати спадкоємцеві тому, що той ще не прийняв спадщину. У римському праві така спадщина отримала назву «лежачої спадщини». Щодо визначення її правового режиму склалися два протилежні підходи. Відповідно до першого, -- «лежача спадщина» вважалася як би належною спадкодавцеві («лежача спадщина» продовжує особистість спадкодавця). Другий підхід полягав у тому, що спадщина вважалася належною спадкоємцеві. Факту прийняття спадщини надавалася зворотна сила. Вважалося, що вона належала спадкоємцеві з дня відкриття спадщини, тобто у попередній час. Як у першому, так і в другому випадку допускалася певна юридична фікція, що застосовувалася для вирішення цього складного питання¹. Сучасне законодавство України закріплює другий із зазначених підходів. Відповідно до ч. 5 ст. 1268 ЦК України незалежно від часу прийняття спадщини вона належить спадкоємцеві з часу відкриття спадщини.

Період, протягом якого спадщина є «лежачою», має певні особливості. Значення у цей період набуває здійснення дій щодо охорони спадкового майна та збереження його в інтересах спадкоємців, від-казоодержувачів та кредиторів спадкодавця. Такі дії здійснюються нотаріусом за місцем відкриття спадщини; відповідним органом місцевого самоврядування (у населених пунктах, де немає нотаріуса); виконавцем заповіту, якого призначив спадкодавець; іншою особою, яка призначена сладкоємцями за законом. Для охорони спадкового майна

може бути здійснено опис майна, передача його на зберігання певним особам тощо. Особа, яка зберігає спадкове майно, попереджається про відповідальність за його втрату, знищення або пошкодження. Якщо у складі спадщини є майно, що потребує утримання, догляду, вчинення інших фактичних чи юридичних дій для підтримання його в належному стані, нотаріус, орган місцевого самоврядування у разі відсутності спадкоємців або виконавця заповіту укладають договір на управління спадщиною з іншою особою (ст. 1285 ЦК України).

§ 5. Оформлення права на спадщину

Право на спадщину має бути оформлене в порядку, встановленому законом. У першу чергу це залежить від характеру спадкового майна. Якщо майно складають предмети звичайної домашньої обстановки та вжитку, спадкоємці можуть вчинити фактичні дії щодо його прийняття. Якщо до складу спадщини входить нерухоме майно, спадкоємець, який прийняв спадщину, зобов'язаний звернутися до нотаріуса за видачею йому свідоцтва про право на спадщину на нерухоме майно (ст. 1297 ЦК України). Таке свідоцтво є правовста-новлюючим документом, і на його основі здійснюється державна реєстрація нерухомого майна.

Право власності на нерухоме майно виникає у спадкоємця з моменту державної реєстрації цього майна (ст. 1299 ЦК України).

§ 6. Спадковий договір

Цивільне законодавство передбачає новий різновид договорів -- спадковий договір (статті 1302-1308 ЦК України). Відповідно до ст. 1302 ЦК України за спадковим договором одна сторона (набувач) зобов'язується виконувати розпорядження другої сторони (від-чужувача) і в разі його смерті набуває право власності на майно від-чужувача.

У прямому розумінні слова даний договір не передбачає виникнення спадкових правовідносин. Віднесення його до спадкового права є дещо умовним. Воно зумовлене лише тим, що правові наслідки цього договору пов'язані зі смертю однієї з його сторін. Цей договір моделюється за принципами договору про довічне утримання, хоч і має певні відмінності. Основна з них полягає у часі виникнення в набувача права власності на майно. За договором довічного утримаиня це право виникає з моменту державної реєстрації нотаріально посвідченого договору, в той час як за спадковим договором набувач стає власником майна лише після смерті відчужувача.

Відчужувачем за даним договором можуть бути три категорії осіб: подружжя, один із подружжя, інша особа; набувачем -- дві:

фізична та юридична особи. Якщо набувачем є юридична особа, то виконання дій, обумовлених спадковим договором, очевидно, має бути здійснено його працівниками.

Відповідно до ст. 1305 ЦК України набувач у спадковому договорі може бути зобов'язаний здійснити певну дію як майнового, так і немайнового характеру до відкриття спадщини або після її відкриття. Важко сказати, чому йдеться про «дію», а не «дії» набувача. Навряд чи передбачає кодекс виконання набувачем одноразового акта. Якщо знову проводити паралель із договором довічного утримання, то можна передбачити, що за спадковим договором набувач буде зобов'язаний виконувати певні дії, спрямовані на забезпечення інтересів відчужувача, -- піклуватися про нього або інших осіб за вказівкою відчужувача, доглядати його майно та ін. На відміну від договору довічного утримання, дії набувача можуть мати не тільки майновий, але і немайновий характер. Особливість полягає також у тому, що зобов'язання, покладене на набувача, може здійснитись як до, так і після відкриття спадщини.

Якщо відчужувачем за спадковим договором є подружжя, то предметом договору може бути майно, що належить подружжю на праві спільної сумісної власності або приватної власності будь-кого з подружжя.

У договорі може бути передбачено, що у разі смерті одного з подружжя майно переходить до другого і тільки після смерті останнього -- до набувача за договором. Отже, після смерті як першого, так і другого з подружжя спадщина не відкривається з усіма наслідками щодо цього (норми спадкового права не вступають у дію, спадкоємці не набувають права на спадкування тощо).

Спадковий договір може бути розірваний судом за згодою сторін. В односторонньому порядку розірвання договору можливе за рішенням суду -- на вимогу відчужувача, у разі невиконання набувачем його розпоряджень, або на вимогу набувача -- у разі неможливості виконання ним розпоряджень відчужувача (ст. 1308 ЦК України).

Рекомендована література:

Антимонов Б.С, Граве К.А. Советское наследственное право. -- М.,1995.

Барщевский М.Ю. Наследственное право. -- М., 1996.

Васильченко В.В. Рецепція римського спадкового права в сучасномуспадковому праві України: Автореф. канд. юрид. наук. -- К., 1997.

Серебровский В. И. Избранные труды по наследственному и страховому праву. -- М., 1997.

Фурса С.Я., Фурса Є.І. Спадкове право. -- К., 2002.



Розділ V. Право інтелектуальної власності

Глава 31 Інтелектуальна власність як об'єкт правової охорони

§ 1. Поняття прав інтелектуальної власності, їх об'єкти та суб'єкти

Захист прав інтелектуальної власності є конституційним обов'язком нашої держави. Відповідно до ст. 54 Конституції України громадянам гарантується свобода літературної, художньої, наукової і технічної творчості, захист інтелектуальної власності, їхніх авторських прав, моральних і матеріальних інтересів, що виникають у зв'язку з різними видами інтелектуальної діяльності.

Кожний громадянин має право на результати своєї інтелектуальної, творчої діяльності і ніхто не може використовувати або поширювати їх без його згоди, за винятками, встановленими законом.

Визначенню та охороні виключних прав інтелектуальної власності присвячена книга четверта ЦК України та ряд спеціальних законів України. Ці законодавчі акти сформували у сукупності підга-лузь цивільного законодавства України, що регулює цивільні відносини у галузі прав інтелектуальної власності. Законодавство про право інтелектуальної власності -- це система правових норм про особисті немайнові і майнові права на всі ті результати інтелектуальної діяльності і прирівняні до них об'єкти, що визнаються й охороняються законом.

Відповідно до Конвенції, якою була заснована Всесвітня організація інтелектуальної власності (1967 р.)¹, інтелектуальна власність об'єднує права, що належать до:

* літературних, художніх і наукових здобутків;

виконавчої діяльності артистів, звукозапису, радіо- і телевізійних передач;

винаходів у всіх галузях людської діяльності;

наукових відкриттів;

промислових зразків;

товарних знаків, знаків обслуговування, фірмових найменувань і комерційних позначень;

захисту від недобросовісної конкуренції;

всі інші права, що належать до інтелектуальної власності у виробничій, науковій, літературній і художній галузях.

Перелік об'єктів, на які можуть розповсюджуватися права інтелектуальної власності, не є вичерпним. Творча діяльність людини у руслі загального розвитку економічних відносин постійно дає привід говорити про появу нових подібних об'єктів. Зокрема, це назви доменів у Всесвітній електронній мережі Інтернет.

Спираючись на зазначені положення Конвенції, у ст. 420 ЦК України конкретизовано перелік об'єктів права інтелектуальної власності, яким в Україні надано правову охорону. Зокрема, до цих об'єктів належать:

літературні та художні твори;

комп'ютерні програми;

' * компіляції даних (бази даних);

виконання;

фонограми, відеограми, передачі (програми) організацій мовлення;

наукові відкриття;

винаходи, корисні моделі, промислові зразки;

компонування (топографії) інтегральних мікросхем;

раціоналізаторські пропозиції;

сорти рослин, породи тварин;

комерційні (фірмові) найменування, торговельні марки (знаки для товарів і послуг), географічні зазначення;

комерційні таємниці.

Зазначені об'єкти можна поділити на групи, кожній з яких відповідають певні методи законодавчого забезпечення правової охорони, пов'язані з походженням, природою створення цих об'єктів. Так, якщо літературні і художні твори, комп'ютерні програми, бази даних, виконання, фонограми, відеограми охороняються законодавством про авторське право і суміжні права, то до об'єктів права промислової власності належать винаходи, корисні моделі і промислові зразки, що захищаються патентним правом, засоби індивідуалізації учасників цивільного обороту, виробленої продукції (комерційні найменування, торговельні марки, географічні зазначення), а також окрема група об'єктів, які можна назвати нетрадиційними результатами інтелектуальної діяльності (компонування інтегральних мікросхем, раціоналізаторські пропозиції, сорти рослин, породи тварин, комерційні таємниці тощо).

ЦК України у ст. 418 дає визначення поняття права інтелектуальної власності як права особи на результат інтелектуальної творчої діяльності.

Право інтелектуальної власності становлять особисті немайнові права інтелектуальної власності та (або) майнові права інтелектуальної власності, зміст яких щодо певних об'єктів права інтелектуальної власності визначається кодексом та іншими законами. Кодексом визначено співвідношення права інтелектуальної власності та права власності як різних правових категорій.

Право інтелектуальної власності та право власності на річ не залежать одне від одного.

Перехід права на об'єкт права інтелектуальної власності не означає переходу права власності на річ.

Перехід права власності на річ не означає переходу права на об'єкт права інтелектуальної власності (ст. 419 ЦК України).

Суб'єктами права інтелектуальної власності є творець об'єкта права інтелектуальної власності (автор, виконавець, винахідник тощо) та інші особи, яким належать особисті немайнові та (або) майнові права інтелектуальної власності.

Право інтелектуальної власності може належати кільком особам спільно, тоді його реалізація здійснюється спільно або за договором між цими особами.

Зазначені суб'єкти відповідно до ЦК України наділяються такими особистими немайновими правами інтелектуальної власності:

право на визнання людини творцем (автором, виконавцем, винахідником тощо) об'єкта права інтелектуальної власності;

право перешкоджати будь-якому посяганню на право інтелектуальної власності, здатному завдавати шкоди честі та репутації творця об'єкта права інтелектуальної власності;

інші особисті немайнові права інтелектуальної власності, встановлені законом.

Особливістю особистих немайнових прав інтелектуальної власності є те, що вони належать творцеві, за винятком окремих випадків, передбачених законом. Ці права не залежать від майнових прав інтелектуальної власності, на відміну від останніх, не можуть відчужуватися і діють безстроково, якщо інше не визначено законом.

Згідно зі ст. 424 ЦК України майновими правами інтелектуальної власності є:

право на використання об'єкта права інтелектуальної власності;

виключне право дозволяти використання об'єкта права інтелектуальної власності;

виключне право перешкоджати неправомірному використанню об'єкта права інтелектуальної власності, в тому числі забороняти таке використання.

Законами встановлено також інші майнові права відповідно до їх об'єктів, а також винятки та обмеження у майнових правах. Майнові права інтелектуальної власності можуть бути вкладом до статутного капіталу юридичної особи, предметом договору застави та інших зобов'язань, а також використовуватися в інших цивільних відносинах.

Майнові права інтелектуальної власності мають певний строк дії, що визначається ЦК України та спеціальними законами. В окремих випадках вони можуть бути припинені достроково. Майнові права інтелектуальної власності можуть передаватися повністю або частково іншій особі на умовах, визначених у ліцензійному договорі.

ЦК України визначив загальні засади відносин щодо об'єктів права інтелектуальної власності, створених за трудовим договором або за замовленням. У таких випадках майнові права належать спільно творцеві та роботодавцю або, відповідно, творцеві та замовнику. Особисті немайнові права можуть бути відчужені від творця лише у разі, якщо це передбачено законом.

Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого права інтелектуальної власності. До цих прав можуть бути застосовані як загальні способи захисту цивільних прав, передбачені ст. 16 ЦК України, зокрема визнання права, припинення дії, яка його порушує, відшкодування збитків тощо, так і специфічні -- лише для прав інтелектуальної власності. При цьому суд може постановити рішення про:

застосування негайних заходів щодо запобігання порушенню права інтелектуальної власності та збереження відповідних доказів;

зупинення пропуску через митний кордон України товарів, імпорт чи експорт яких здійснюється з порушенням права інтелектуальної власності;

вилучення з цивільного обороту товарів, виготовлених або введених у цивільний оборот з порушенням права інтелектуальної власності;

вилучення з цивільного обороту матеріалів та знарядь, що використовувалися переважно для виготовлення товарів з порушенням права інтелектуальної власності;

застосування разового грошового стягнення замість відшкодування збитків за неправомірне використання об'єктів права інтелектуальної власності. Розмір стягнення визначається відповідно до закону з урахуванням вини особи та інших обставин, що мають суттєве значення;

опублікування в засобах масової інформації відомостей про порушення права інтелектуальної власності та зміст судового рішення щодо такого порушення.

§ 2. Авторське право і суміжні права

Регулюванню авторських і суміжних прав у ЦК України присвячені глава 36 «Право інтелектуальної власності на літературний, художній та інший твір (авторське право)» і глава 37 «Право інтелектуальної власності на виконання, фонограму, відеограму та програму (передачу) організацій мовлення (суміжні права)». Детально положення кодексу розкриті у спеціальному Законі України «Про авторське право і суміжні права» від 23 грудня 1993 р. (в редакції Закону України від 11 липня 2001 р. № 2627-ІП). Джерелами авторського права є також інші закони з різних напрямів наукової, літературної і художньої творчої діяльності, що були прийняті Верховною Радою України за останні десять років. Серед них -- Основи законодавства України про культуру (1992 р.)¹, закони України «Про інформацію» (1992 р.)², «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні» (1992 р.)³, «Про науково-технічну інформацію» (1993 р.)⁴, «Про телебачення і радіомовлення» (1993 р.)⁵, «Про рекламу» (1996 р.)⁶, «Про видавничу справу» (1997 р.)⁷, «Про кінематографію» (1998 р.)⁸, «Про розповсюдження примірників аудіовізуальних творів і фонограм» (2000 р.)⁹ та ін.

Важливими джерелами українського авторського права і суміжних прав є міжнародні договори і угоди, зокрема Бернська конвенція

про охорону літературних і художніх творів (1886 р.)¹, Римська конвенція про охорону інтересів виконавців, виробників фонограм і організацій мовлення (1961 р.)², Женевська конвенція про охорону інтересів виробників фонограм від незаконного відтворення їх фонограм (1971 р.)³, Брюссельська конвенція про розповсюдження сигналів, що несуть програми, які передаються через супутники (1974 р.)⁴, Всесвітня конвенція про авторське право (1952 р.)⁵. Національне законодавство у сфері авторського права базується на принципі, зазначеному в ст. 5 Закону України «Про авторське право і суміжні права»: «Якщо чинним міжнародним договором, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, встановлено інші правила, ніж ті, що містяться в законодавстві України про авторське право і суміжні права, то застосовуються правила міжнародного договору».

1. Поняття, об'єкти та суб'єкти авторського права Авторське право -- це сукупність норм цивільного права, якими регулюються відносини щодо визнання авторства й охорони творів науки, літератури і мистецтва, встановлення режиму їх використання, наділення їх авторів немайновими і майновими правами, захисту прав авторів та інших правоволодільців.

Об'єкти авторського права

Законом України «Про авторське право і суміжні права» (ст. 8) визначено, що об'єктами авторського права є твори у галузі науки, літератури і мистецтва, а саме:

літературні письмові твори белетристичного, публіцистичного, наукового, технічного або іншого характеру (книги, брошури, статті тощо);

виступи, лекції, промови, проповіді та інші усні твори;

комп'ютерні програми;

бази даних;

музичні твори з текстом і без тексту;

драматичні, музично-драматичні твори, пантоміми, хореографічні та інші твори, створені для сценічного показу, та їх постановки;

аудіовізуальні твори;

твори образотворчого мистецтва;

9) твори архітектури, містобудування і садово-паркового мистецтва;

фотографічні твори, у тому числі твори, виконані способами, подібними до фотографи;

твори ужиткового мистецтва, у тому числі твори декоративного ткацтва, кераміки, різьблення, ливарства, з художнього скла, ювелірні вироби тощо, якщо вони не охороняються законами України про правову охорону об'єктів промислової власності;

ілюстрації, карти, плани, креслення, ескізи, пластичні твори, що стосуються географії, геології, топографії, техніки, архітектури та інших сфер діяльності;

сценічні обробки творів, зазначених у пункті 1, і обробки фольклору, придатні для сценічного показу;

похідні твори;

збірники творів, збірники обробок фольклору, енциклопедії та антології, збірники звичайних даних, інші складені твори за умови, що вони є результатом творчої праці за добором, координацією або упорядкуванням змісту без порушення авторських прав на твори, що входять до них як складові частини;

тексти перекладів для дублювання, озвучення, субтитруван-ня українською та іншими мовами іноземних аудіовізуальних творів;

інші твори.

Об'єктом авторського права може бути як твір в цілому, так і його окрема частина, що відповідає критеріям охороноздатності і може використовуватися самостійно.

Для визначення об'єкта авторського права необхідно розуміти, що означає термін «твір». Однак у законодавстві з авторського права жодної країни немає визначення поняття «твір»¹. Національне законодавство також не дає чіткого визначення цього поняття. Науковці неодноразово звертали увагу на складність у визначенні твору як предмета авторського права². Багато дослідників розглядають твір як результат творчої діяльності автора, виражений в об'єктивній формі³. Це означення містить два загальних критерії охороноспромо-жності об'єктів авторського права. За першим критерієм авторське право поширюється лише на ті здобутки науки, літератури і мистецтва, що є результатом творчої діяльності людини. За другим -- твір

має існувати в об'єктивній формі. При відсутності одного з цих критеріїв твір не може виступати як об'єкт авторського права.

У науковій юридичній літературі існують різні думки щодо поняття творчості. Зазначалося, що творчість -- це свідомий та здебільшого трудомісткий процес, що має своєю метою досягнення визначеного результату¹, або творчість є інтелектуальною діяльністю, що закінчується результатом, який дає нові поняття, образи та (або) форми їх втілення, і є ідеальним відображенням об'єктивної дійсності². Визначалася творчість і як діяльність, яка створює щось якісно нове, що вирізняється неповторністю, оригінальністю та унікальністю. Автори даних визначень погоджуються в тому, що з точки зору юриспруденції, авторського права має значення не лише результат творчої праці, а саме твір, який є об'єктом авторського права.

Показником творчого характеру твору може бути його новизна. Але деякі науковці вважають, що новизна твору поглинається ознакою творчості. Ознака новизни як самостійна ознака твору характерна лише для патентного права і пов'язана з пріоритетом, невідомим авторському праву. Авторське право охороняє лише форму твору³. Творча діяльність -- це продуктивна розумова, духовна, інтелектуальна діяльність людини, результатом якої є створення творчо самостійного здобутку науки, літератури, мистецтва. Отже, творчість зводиться до встановлення факту самостійного створення результату інтелектуальної діяльності. Зокрема, у країнах англосаксонської системи права не вимагається, щоб ідея твору або її форма вираження були оригінальними, а лише щоб сама праця була створена безпосередньо автором, а не скопійована ним⁴.

Для авторського права сутність твору, його наукова, літературна, художня цінність значення не мають. Авторське право охороняє будь-які твори незалежно від їх призначення, необхідно лише, щоб твір був виражений у будь-якій об'єктивній формі. Така форма може бути письмовою, усною, звуковою, відеозаписом, об'ємно-просторовою тощо. Наприклад, до усної форми творів належать промови, доповіді, лекції, проповіді тощо. Об'єктивна форма твору виражається за допомогою різних матеріальних носіїв. Це може бути папір, полотно, каміння, дискети тощо.

Авторське право не пов'язане з правом власності на матеріальний об'єкт, у якому твір виражено. Передача права власності на матеріальний об'єкт права чи володіння матеріальним об'єктом не спричиняє передачу яких-небудь авторських прав на твір, виражений у цьому об'єкті. Винятком є лише право доступу і право слідування.

Відповідно до ст. 8 Закону України «Про авторське право і суміжні права» охороні підлягають усі твори як оприлюднені, так і неоприлюднені, як завершені, так і незавершені, незалежно від їх призначення, жанру, обсягу, мети (освіта, інформація, реклама, пропаганда, розваги тощо). Однак забезпечити охорону неоприлюдненого твору досить складно. Формою оприлюднення твору є його опублікування, публічний показ, публічне виконання, передача в ефір тощо. Твір вважається оприлюдненим з моменту, коли він став потенційно доступним для відома невизначеного кола осіб, які могли б реально його сприймати. Кількість осіб такого кола значення не має.

Наприклад, випуск за згодою автора екземплярів твору в обіг у кількості, достатній для задоволення розумних потреб публіки, виходячи з характеру твору, вважається опублікуванням твору. Це найбільш поширена форма обнародування літературних, художніх і наукових творів.

Не всі твори відповідно до ст. 10 Закону України «Про авторське право і суміжні права» отримують правову охорону. Не є об'єктами авторського права:

1 ) повідомлення про новини дня або поточні події, що мають характер звичайної прес-інформацїі;

твори народної творчості (фольклор);

видані органами державної влади у межах їх повноважень офіційні документи політичного, законодавчого, адміністративного характеру (закони, укази, постанови, судові рішення, державні стандарти тощо) та їх офіційні переклади;

державні символи України, державні нагороди; символи і знаки органів державної влади, Збройних Сил України та інших війсь кових формувань; символіка територіальних громад; символи та знаки підприємств, установ та організацій;

грошові знаки;

розклади руху транспортних засобів, розклади телерадіопе-редач, телефонні довідники та інші аналогічні бази даних, що не відповідають критеріям оригінальності і на які поширюється право зиі-?епегі8 (своєрідне право, право особливого роду).

Проекти офіційних символів і знаків, зазначених у пунктах 4 і 5, до їх офіційного затвердження розглядаються як твори і охороняються відповідно до цього Закону.

Передбачена Законом України «Про авторське право і суміжні права» правова охорона поширюється лише на форму вираження твору і не поширюється на будь-які ідеї, теорії, принципи, методи, процедури, процеси, системи, способи, концепції, відкриття, навіть якщо вони виражені, описані, пояснені, проілюстровані у творі. Дане обмеження авторського права обумовлене нездатністю самого авторського права забезпечити належну охорону подібних досягнень. Охорона ідей, способів, а також аналогічних результатів можлива лише при формалізації даних результатів, проведення експертизи і видачі охоронних документів, що не входить у функції авторського права.

Суб'єкти авторського права

Закон України «Про авторське право та суміжні права» визначає, що суб'єктами авторського права є автори творів науки, літератури і мистецтва, їх спадкоємці та особи, яким автори чи їхні спадкоємці передали свої авторські майнові права. Іноземні особи та особи без громадянства відповідно до міжнародних договорів чи на основі принципу взаємності мають однакові з особами України права, передбачені цим Законом.

Відповідно до ст. 435 ЦК України первинним суб'єктом авторського права є автор твору. За відсутності доказів іншого автором твору вважається фізична особа, зазначена звичайним способом як автор на оригіналі або примірнику твору (презумпція авторства).

Авторське право на твір виникає у творця завдяки факту його створення. Для виникнення і здійснення авторського права не потрібно реєстрації, іншого спеціального оформлення твору чи дотримання будь-яких формальностей. Власник виключних авторських прав для оповіщення про свої права може використовувати знак охорони авторського права, що розміщується на кожному екземплярі твору і складається з трьох елементів: латинської букви «С» обведеної колом: ©, імені (найменування) особи, яка має авторське право, та року першого опублікування твору.

Знак охорони авторського права служить інформаційним цілям і його розміщення має факультативний характер. Буква «С» є початковою буквою англійського слова «соруright» («авторське право»). Розміщення знака охорони авторського права на екземплярах опублікованих творів на практиці покликане забезпечити виявлення випадків несанкціонованого використання авторських прав на дані твори.

Співавторство породжує факт створення твору спільною творчою працею двох чи більше осіб. Співавтори мають єдине авторське право на твір, якщо він є нерозривним цілим або складається з самостійних частин, що можуть бути використані незалежно одна від одної. Перше -- нероздільне співавторство, друге -- роздільне. Ці два види співавторства розрізняються режимом використання творів.

Право на використання будь-якого колективного твору належить співавторам спільно. Вони можуть регламентувати свої відносини взаємною угодою. При роздільному співавторстві кожний із співавторів вправі використовувати створену ним частину твору на свій розсуд, у тому числі заборонити її використання, якщо інше не передбачено угодою між співавторами. При нероздільному співавторстві, коли твір складає одне нероздільне ціле, жоден із співавторів не має права без достатніх підстав заборонити використання твору.

Питання співавторства є одним з найбільш розповсюджених і складних у спорах, що виникають з авторських правовідносин. Судова практика виходить з можливості досягнення угод про співавторство на будь-якій стадії створення колективного твору чи навіть після його завершення.

Співавторство на колективний твір може виникати і при відсутності такої угоди, зокрема при використанні композитором виданих літературних творів для створення музичних творів з текстом. У будь-якому випадку важливий факт творчої участі у створенні твору. Надання автору чи співавторам лише технічної допомоги (підбір матеріалів, креслення схем, діаграм, графіків і т. п.) співавторства не породжує, так само як і надання авторам фінансової допомоги для створення твору.

Особливості виникнення і здійснення авторського права окремими суб'єктами можуть бути пов'язані з особливостями створених ними творів. Законом України «Про авторське право і суміжні права» деякі такі випадки розглянуто детально. Зокрема, авторами аудіовізуального твору визнаються режисер-постановник, автор сценарію і (або) текстів, діалогів, автор спеціально створеного для аудіовізуального твору музичного твору з текстом або без нього, ху-дожник-постановник, оператор-постановник. Свою специфіку мають також авторські права упорядників складених творів, перекладачів і авторів інших похідних творів.

Види прав автора

Авторські права поділяються на особисті немайнові та майнові. Майнові права можуть переходити до будь-яких інших суб'єктів авторського права у силу закону чи договору, а також спадкування. Особисті немайнові права авторів творів не можуть бути передані іншим особам. Ці права належать автору незалежно від його майнових прав і зберігаються за ним навіть у випадку уступки майнових прав на використання твору.

Лише автору як первинному суб'єкту авторських прав може належати весь обсяг особистих немайнових і майнових прав. Усі інші суб'єкти, крім спадкоємців автора, можуть за договором або законом набути лише майнових прав. Зокрема, за ст. 429 ЦК України майнові права на твір, створений у зв'язку з виконанням трудового договору (службовий твір), належать спільно автору і роботодавцю, водночас як особисті немайнові права залишаються за автором. Спадкоємці автора, крім успадкування майнових прав, мають немайнове право захищати авторство на твір і протидіяти перекрученню, спотворенню чи іншій зміні твору, а також будь-якому іншому посяганню на твір, що може завдати шкоди честі та репутації автора.

Особисті немайнові права автора

Особисті немайнові права автора визначені ЦК України (статті 423, 438) та Законом України «Про авторське право та суміжні права» (ст. 14). Відповідно до цих законодавчих актів автор має право:

на визнання свого авторства;

перешкоджати посяганню на своє авторське право, здатному завдати шкоди честі чи репутації автора;

вимагати зазначення свого імені у зв'язку з використанням твору, якщо це практично можливо;

забороняти зазначення свого імені у зв'язку з використанням твору;

обирати псевдонім у зв'язку з використанням твору;

вимагати збереження цілісності твору і протидіяти будь-якому перекрученню, спотворенню чи іншій зміні твору або будь-якому іншому посяганню на твір, що може зашкодити честі і репутації автора (недоторканність твору).

Найважливішим особистим немайновим правом є право на визнання авторства, тобто заснована на факті створення твору можливість особи визнаватися його автором, творцем. Права на зазначення імені автора, заборону такого зазначення, а також на обрання псевдоніму в цілому можна розглядати як різні прояви права на ім'я.

При опублікуванні твору анонімно чи під псевдонімом (за винятком, коли псевдонім автора, наприклад, Бальзак чи Сервантес, не залишає сумнівів щодо його особистості) видавець, ім'я чи найменування якого зазначене на творі, при відсутності доказів іншого вважається представником автора й у цій якості має право захищати права автора і забезпечувати їх здійснення. Дане положення діє доти, покж автор твору не розкриє свою особистість і не заявить про своє авторство. Право на ім'я тісно пов'язане з правом авторства. Автор при опублікуванні власного твору, як правило, дає йому своє ім'я чи псевдонім. Право на ім'я може порушуватися незалежно від порушення права авторства. На практиці виникають випадки, коли видавці, не заперечуючи авторства іншої особи на виданий твір, не вказують його імені (псевдоніма) або в порушення волі автора розміщують на творі його псевдонім замість справжнього імені.

Автор має право на недоторканність твору, тобто може протидіяти перекручуванню чи іншому спотворенню твору, здатному завдати шкоди честі і репутації творця. Ніхто, крім автора, не вправі вносити у твір зміни і доповнення, оформляти його ілюстраціями, примітками, передмовою і післямовою, дозволяти переклад, переробку, аранжування чи іншу переробку твору. Редакторське й інше виправлення допускається лише за згодою автора.