Цивільне право України

може розглядатися як єдине ціле з точки зору її придатності для відтворення в незмінному вигляді цілих рослин сорту.

Охороноздатність сорту полягає в тому, що за проявом ознак, породжених певним генотипом чи певною комбінацією генотипів, він є новим, вирізняльним, однорідним та стабільним. Новизна сорту полягає в тому, що до дати, на яку заявка на видачу патенту України на сорт рослин до державної служби з охорони прав на сорти рослин, що утворена у складі Міністерства аграрної політики України, вважається поданою, заявник (селекціонер) не продавав або будь-яким іншим способом не передавав матеріал сорту для комерційного використання:

на території України -- за рік до цієї дати;

на території іншої держави -- щодо деревних та чагарникових культур і винограду за шість років і щодо рослин інших видів за чотири роки до цієї дати.

Вирізняльність сорту означає, що за проявом ознак він чітко відрізняється від будь-якого іншого сорту, загальновідомого до дати, на яку заявка вважається поданою. Вирізняльність сорту від загальновідомого означає, що сорт:

не поширений на певній території в будь-якій державі;

відомості про прояви його ознак не стали загальнодоступними у світі, зокрема шляхом їх опису в будь-якій оприлюдненій публікації;

його не представлено зразком у загальнодоступній колекції;

йому не надана правова охорона і він не внесений до офіційного реєстру сортів у будь-якій державі, при цьому він вважається загальновідомим від дати подання заявки на надання права чи внесення до реєстру.

Однорідність сорту -- це властивості, що з урахуванням особливостей розмноження рослини цього сорту є достатньо схожими за своїми основними ознаками, відзначеними в описі сорту.

Стабільність сорту -- це властивість, яка полягає в тому, що основні ознаки, зазначені в описі сорту, залишаються незмінними після неодноразового розмноження чи, у разі особливого циклу розмноження, в кінці кожного такого циклу. Сорт рослин, не здатний зберігати свої основні ознаки при відтворенні, не охороняється.

Автор сорту рослин має особисті немайнові права:

перешкоджати іншим особам привласнювати та спотворювати його право авторства;

вимагати видачі свідоцтва про авторство на сорт рослин;

вимагати не розголошувати його ім'я як автора сорту рослин і не зазначати його у публікаціях;

вимагати зазначення свого імені під час використання сорту рослин, якщо це практично можливо.

До майнових прав власника патенту на сорт рослин належать право на використання сорту рослин і виключне право перешкоджати, забороняти чи дозволяти іншим особам використовувати цей сорт рослин.

Правова охорона селекційних досягнень у тваринництві. Селекційним досягненням у тваринництві вважається створена внаслідок цілеспрямованої творчої діяльності група племінних тварин (порода, породний тип, лінія, сім'я тощо), яка має нові високі генетичні ознаки, що стійко передаються їх нащадкам.

В Україні державна реєстрація племінних тварин здійснюється за внесенням відповідних даних про них до Державної книги племінних тварин, а племінних стад -- до Державного племінного реєстру. Єдиного державного реєстру селекційних досягнень у сфері племінного тваринництва немає. Відсутній також і охоронний документ на селекційне досягнення. Суб'єктам племінної справи видається лише племінне свідоцтво (сертифікат), а також надається можливість використовувати належні їм племінні (генетичні) ресурси на виконання загальнодержавних програм селекції. Відповідно до цього свідоцтва володільці племінних (генетичних) ресурсів зобов'язані мати племінні свідоцтва (сертифікати), що документально підтверджують якість належних їм племінних тваринних сперм, ембріонів, яйцеклітин. Племінне свідоцтво (сертифікат) є основою для визначення цінності племінних (генетичних) ресурсів і гарантує визначений рівень ефективності їх використання.

5. Правова охорона комерційної таємниці

Поняття комерційної таємниці. Основи цивільно-правового регулювання комерційної таємниці закладені в ЦК України. Відповідно до ст. 505 цього Кодексу комерційна таємниця -- це інформація, яка є секретною в тому розумінні, що вона в цілому чи в певній формі та сукупності її складових є невідомою та не є легкодоступною для осіб, які звичайно мають справу з видом інформації, до якого вона належить, у зв'язку з цим має комерційну цінність та була предметом адекватних існуючим обставинам заходів щодо збереження її секретності, вжитих особою, яка законно контролює цю інформацію.

Подібним чином поняття комерційної таємниці визначається в інших національних законах. Зокрема, у ст. ЗО Закону України «Про підприємства в Україні»¹ сказано, що комерційна таємниця -- це інформація, яка пов'язана з виробництвом, технологічним процесом, управлінням, фінансами та іншою діяльністю підприємства, що не є державною таємницею, розголошення, передача або витік якої може завдати шкоди його інтересам.

За Законом України «Про інформацію»² конфіденційною є інформація, що перебуває у володінні, користуванні або розпорядженні окремих фізичних чи юридичних осіб і поширюється за їхнім бажанням відповідно до передбачених ними умов. Різновидом комерційної інформації є банківська таємниця відповідно до Закону України «Про банки і банківську діяльність»³.

Комерційною таємницею можуть бути відомості технічного, організаційного, комерційного, виробничого та іншого характеру, за винятком тих, що відповідно до чинного законодавства не можуть бути віднесені до комерційної таємниці. Отже, комерційна таємниця -- це певна сукупність відомостей, знань, тобто вид інформаційного ресурсу. Якщо інформація створена внаслідок певних інтелектуальних зусиль людини, вона може розглядатися як об'єкт прав інтелектуальної власності.

Законодавство визначає перелік тих видів інформації, що не можуть становити комерційну таємницю. До такої інформації, зокрема, належать:

установчі документи;

документи, що дають право здійснювати підприємницьку діяльність;

відомості за встановленими формами звітності про фінансово-господарську діяльність та інші відомості, необхідні для перевірки правильності обчислення, сплати податків та інших обов'язкових платежів;

документи про платоспроможність;

відомості про чисельність, склад працівників, їхню заробітну плату та умови праці;

документи про сплату податків та інших обов'язкових платежів, а також відомості про забруднення навколишнього природного середовища, порушення антимонопольного законодавства, недотримання безпечних умов праці, реалізацію продукції, що заподіює шкоду здоров'ю населення.

Термін дії охорони прав на комерційну таємницю за ЦК України обмежується лише строком існування сукупності ознак комерційної таємниці. Права на комерційну таємницю діють доти, поки зберігається фактична монополія особи на конфіденційну інформацію, що лежить в основі комерційної таємниці. Комерційна таємниця не потребує офіційного визнання її охороноспроможності, державної реєстрації та виконання інших формальностей, а також сплати державних зборів чи мита. Водночас комерційна таємниця має відповідати таким вимогам:

інформація, що становить комерційну таємницю, не відома іншим особам;

відсутній вільний доступ до інформації на законній підставі;

вжито заходів для охорони конфіденційності інформації.

Суб'єкти прав на комерційну таємницю та їх права. Комерційною таємницею вважається лише та інформація, що стосується підприємницької діяльності. Тому суб'єкти підприємницької діяльності є суб'єктами прав на комерційну таємницю.

Відповідно до ст. 506 ЦК України суб'єктами прав на комерційну таємницю можуть бути як фізичні, так і юридичні особи, які правомірно визначили інформацію комерційною таємницею.

Відповідно до п. 1 ст. 506 ЦК України майновими правами на комерційну таємницю є:

право на використання комерційної таємниці;

виключне право дозволяти використання комерційної таємниці;

виключне право перешкоджати неправомірному розголошенню, збиранню або використанню комерційної таємниці;

інші майнові права інтелектуальної власності, встановлені законом.,

Право на комерційну таємницю означає для власника такої інформації право її засекречування від широкої публіки та право вимагати віід інших осіб утримання від використання незаконних методів для одержання інформації, що становить комерційну таємницю. Водночас, якщо інформація, що становить комерційну таємницю, отримана іншою особою на законних підставах, хоча б і без дозволу власника прав на неї, така особа не може вважатися порушником.

Відповідно до чинного законодавства право на комерційну таємницю у деяких випадках може бути обмеженим. Так, не можуть бути засекречені окремі види інформації, якщо вони визначені законодавством, якщо інформація може порушувати права та законні інтереси інших осіб або здатна заподіяти шкоду життю чи здоров'ю людей.

Для охорони прав на комерційну таємницю власник прав може вживати будь-які способи захисту конфіденційності інформації. Зокрема, до трудових договорів і контрактів з працівниками може включатися окрема умова про зберігання конфіденційності певної інформації і відповідальність за її порушення. Можливе також оформлення спеціального зобов'язання щодо нерозголошення комерційної таємниці. Крім того, застосовуються різні технічні засоби охорони приміщень, захисту телефонних переговорів від прослуховування тощо, але в межах чинного законодавства. Охороною комерційної таємниці вважається також страхування ризику розкриття конфіденційності інформації, що становить комерційну таємницю.

За ЦК України комерційну таємницю мають охороняти також державні органи. Зокрема, за ст. 507 цього Кодексу органи державної влади зобов'язані охороняти від недобросовісного комерційного використання, а також від розголошення інформацію, що є комерційною таємницею і яка надана їм з метою отримання встановленого законом дозволу на діяльність, пов'язану з фармацевтичними, сільськогосподарськими, хімічними продуктами, що містять нові хімічні сполуки.

Рекомендована література:

Сергеев А.П. Право интеллектуальной собственности в Российской Федерации: Учеб. -- 2-е изд., перераб. и доп. -- М.: ООО «ТК Велби», 2003. -- 752 с.

Підопригора О.А., Підопригора О.О. Право інтелектуальної власності України: Навч. посібник для студентів юрид. вузів і факульт. ун-тів. -- К.: Юрінком Інтер, 1998. -- 336 с.

Інтелектуальна власність в Україні: проблеми теорії і практики / За заг. ред. Ю.С. Шемшученка, Ю.Л. Бошицького. -- К., 2002. -- 424 с.



Розділ VI. Зобов'язальне право

Глава 32. Загальні положення про зобов'язання

Поняття зобов'язання. На основі норм зобов'язального права за допомогою певних юридичних фактів виникає зобов'язання, під яким розуміють правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.

Як вид цивільного правовідношення, зобов'язання мають свої особливості, що найбільш яскраво відслідковуються при порівнянні їх з речовими правами. Відмінності вбачаються як у характері економічних відносин, так і в правових ознаках.

За своїм змістом зобов'язальні правовідносини опосередковують динаміку цивільних правовідносин. Речові права, у свою чергу, опосередковують присвоєння, приналежність майнових благ, тобто статику відносин. На відміну від речового правовідношення, в якому праву однієї особи відповідає обов'язок усіх громадян взагалі без конкретизації, у зобов'язальному правовідношенні встановлюється повна визначеність осіб, які беруть участь у ньому. Зобов'язальні правовідношення тісно пов'язані з правом власності, тобто речовим правом. Так, реалізація власником своїх прав призводить до виникнення зобов'язальних правовідносин, а виконання зобов'язань призводить до виникнення, зміни або припинення права власності.

Для зобов'язань характерним є особливий правовий зв'язок між суб'єктами, що виражається таким чином:

1) зобов'язання опосередковують процес переміщення матеріальних благ. Водночас як речові права регулюють приналежність матеріальних благ конкретній особі -- закріплення їх за конкретною особою;

2) уповноваженій особі кореспондується певний зобов'язанийсуб'єкт, відомий уже на момент виникнення зобов'язання. Інше положення виникає у речових правовідносинах, в яких уповноваженому суб'єкту протистоїть необмежене коло осіб, тобто він має правовідносини з усіма іншими особами;

у змісті суб'єктивного права в зобов'язанні найбільше значення має можливість уповноваженої особи вимагати певної поведінки у зобов'язаних осіб, що іменується правом вимоги. Тому саме поведінка останніх, як правило, зумовлює реалізацію цього права. У речових правах головним є те, що уповноважена особа може діяти певним чином самостійно (володіти, користуватися і розпоряджатися майном), внаслідок чого вона реалізує це право без допомоги зобов'язаної особи;

головний зміст обов'язку боржника в зобов'язанні становить перевага у здійсненні активних дій, причому їх зміст конкретизується в законодавстві чи договорі. Утримання від дій є лише додатковим елементом. У речових відносинах, навпаки, на перший план виходить саме утримання від дій, що порушують суб'єктивне право уповноваженої особи, і цей обов'язок визначається в самій загальній формі -- не порушувати право вказаної особи. У чому має виражатися така поведінка, законодавство не вказує;

суб'єктивні права в зобов'язанні залежать від його виникнення, типу і виду зобов'язання. У речових правовідношеннях суб'єктивні права спираються виключно на норми законодавства, що прямо передбачають види і зміст цих прав.

Наведені найважливіші особливості зобов'язання характеризують його як правовідношення відносне, водночас речове правовідно-шення за пануючою концепцією розглядається як абсолютне. Незважаючи на відмінності вказаних типів правовідносин, вони взаємопов'язані та взаємозалежні. Так, зобов'язання може бути способом реалізації власником правомочності розпоряджатися річчю або набуття права власності на неї.

Зобов'язання, як і будь-яке інше цивільне правовідношення, складається із тих самих елементів, що мають певну специфіку саме як зобов'язальні правовідношення. Суб'єкти зобов'язальних правовідносин -- це як фізичні, так і юридичні особи. Уповноважена особа дістала назву кредитора, а зобов'язана -- боржника. Юридичним об'єктом зобов'язання визнається певна поведінка зобов'язаної особи, але на перший план виступають позитивні дії боржника. Лише іноді негативна поведінка суб'єкта виступає як доповнення або наслідок активної функції, що виконується боржником.

Зміст зобов'язальних правовідносин утворюють суб'єктивні права й обов'язки їх учасників. Але специфіка саме зобов'язальних правовідносин полягає у тому, що змістом правомочності кредитора є право вимоги, а обов'язок боржника полягає у виконанні вимоги кредитора.

Зобов'язальне правовідношення. Зобов'язання -- це взаємовідносини учасників економічного обігу (товарообміну), врегульовані нормами зобов'язального права, тобто один із різновидів цивільних правовідносин, зміст якого становлять певні права й обов'язки його учасників. Цим зобов'язання відрізняється від неюридичних (а саме -- політичних, моральних та інших зобов'язань), що не мають підтримки держави і тому не містять прав і обов'язків. Примусовою силою держава не підтримує, наприклад, зобов'язання не вживати спиртних напоїв.

Разом з тим зобов'язання як цивільне правовідношення необхідно відрізняти від правовідношень інших галузей права, в основному публічно-правових. Так, обов'язок сплачувати податки хоча і є майновим, але до його реалізації неможливо застосувати норми зобов'язального права. При примусовому виконанні цього обов'язку використовується метод влади і підкорення, що є нехарактерним як для зобов'язального, так і загалом цивільного права.

Зобов'язання є одним з різновидів цивільних правовідносин. Оскільки зобов'язання оформлюють процес товарообміну, вони належать до групи майнових правовідносин і відрізняються від правовідносин немайнового характеру, які із-за цього не можуть набувати форм зобов'язань. Так, наприклад, не може існувати зобов'язань для захисту честі і гідності.

Водночас зобов'язання відрізняються від інших майнових цивільних правовідносин -- речових, що опосередковують приналежність матеріальних і нематеріальних благ. За своєю юридичною природою вони є абсолютними, оскільки у них певним уповноваженим особам протистоїть необмежене коло осіб, які зобов'язані утримуватися від неправомірних посягань на чуже майно і не заважати уповноваженим особам здійснювати їх права.

Зобов'язання оформлюють економічний обмін у правову форму і являють собою типові відносні правовідносини, що характеризуються чітким суб'єктним складом.

Підстави виникнення зобов'язань. Зобов'язання, як і інші правовідносини, виникають з юридичних фактів, що в зобов'язальному праві мають назву підстав виникнення зобов'язань. У разі, якщо певна підстава не передбачена цивільним законом, зобов'язальне правовідношення не виникає. Зобов'язання виникають із договорів та інших правочинів, передбачених законом, а також із договорів та інших правочинів, що не передбачені, проте не суперечать закону. Договір -- це найбільш поширена підстава виникнення зобов'язання. У законодавчих системах деяких країн ці два поняття є ідентичними. Так, у ЦК Франції ці поняття використовуються як тотожні¹. Договірні зобов'язання становлять основну частину зобов'язань взагалі. При цьому йдеться не лише про договори з виконання робіт, передачі майна або надання послуг, а й про цесію майнових прав.

Зобов'язання виникають також і з односторонніх угод. У цих випадках суб'єкт шляхом одностороннього волевиявлення або розпоряджається своїм правом, або бере на себе суб'єктивний обов'язок, наділяючи тим самим іншу сторону відповідним суб'єктивним правом. Прикладом такої односторонньої угоди може бути публічна обіцянка винагороди.

Необхідно окремо зазначити, що зобов'язальні правовідносини виникають не лише з підстав, прямо передбачених законом, а й з підстав, що не суперечать йому, а породжують цивільні права й обов'язки згідно із загальними підставами виникнення цивільних прав та обов'язків (ст. 11, п. 2 ст. 509 ЦК України).

Зобов'язання можуть виникати внаслідок адміністративних актів (актів органів державної влади та місцевого самоврядування -- п. 4 ст. 11 ЦК України). Ця підстава виникнення зобов'язання певним чином втратила свої позиції. Зобов'язань, що мають таку підставу, на сьогодні не так вже й багато, але такі приклади існують. Так, укладенню договору оренди нежитлового приміщення, що належить до власності територіальної громади, передує рішення цієї громади. Надання державного житла здійснюється на підставі ордера, після якого житлово-експлуатаційна контора укладає з наймачем договір найму житлового приміщення.

Закон окремо вирізняє таку підставу виникнення зобов'язань, як рішення суду, що раніше не вирізнялося окремо (п. 5 ст. 11 ЦК України). Так, рішення суду про вилучення у власника культурних цінностей, що безхазяйно утримуються, породжує зобов'язання щодо викупу їх державою або реалізації з прилюдних торгів.

Зобов'язання виникають внаслідок заподіяння майнової (матеріальної) га моральної шкоди іншій особі (підпункт 3 п. 2 ст. 11 ЦК України). Зобов'язання має ґрунтуватися на засадах добросовісності, розумності та справедливості (п. З ст. 509 ЦК України).

Договори та інші угоди -- це правомірні дії, що сприяють розвитку економічного обігу і є підставами зобов'язальних правовідно-шень. Здійснення дій, що носять неправомірний характер у сфері економічного обігу, заважають його нормальному функціонуванню. З метою усунення цих негативних наслідків закон пов'язує виникнення особливого виду зобов'язань. Шкода, спричинена майну фізичної або юридичної особи, має бути відшкодована в повному обсязі. Підставою виникнення цього виду зобов'язань виступають неправомірні дії, але мета виконання цих зобов'язань, їх результат мають абсолютно правомірний характер -- відновлення майнового стану учасників економічного обігу.

Зобов'язання, що виникають із безпідставного збагачення, також мають на меті досягнення аналогічного правомірного результату.

Зобов'язальні правовідношення можуть виникати з інших дій громадян та юридичних осіб. Наприклад, особа може діяти в інтересах іншої особи без доручення з метою попередження негативних наслідків для самої такої особи або її майна. Внаслідок таких дій за певних умов особа, яка проявила ініціативу, може претендувати на відшкодування понесених нею витрат. Таке зобов'язання виникає із правомірних дій щодо попередження спричинення шкоди, проте його не можна віднести до жодної з підстав виникнення зобов'язань, про які говорилося раніше.

У випадках, передбачених актами цивільного законодавства або договором, підставою виникнення цивільних прав та обов'язків може бути настання або ненастання певної події (п. 6 ст. 11 ЦК України). Початок навігації, як природна подія, є підставою для виникнення зобов'язань для перевезення вантажів водним транспортом.

Суб'єкти зобов'язань. У зобов'язанні, як і в будь-якому іншому цивільному правовіднопіенні, беруть участь не менше двох осіб, які іменуються його суб'єктами. У визначенні зобов'язання, сформульованому у ст. 509 ЦК України, названі два суб'єкти -- кредиторі, боржник. Це загальне найменування сторін, в окремих видах зобов'язань вони мають спеціальні назви, наприклад, замовник та підрядник, страхуватель та страховик, довіритель та повірений, потерпілий та заподіювач шкоди.

Кредитор виступає в ролі активної сторони зобов'язання, оскільки він має право вимагати від боржника виконання його обов'язку. Основна відмінність кредитора від уповноваженої особи в речовому зобов'язанні полягає в тому, що кредитор має право не на річ, а на дію, яку має здійснити боржник на його користь. Наприклад, за договором поставки продавець зобов'язується передати у встановлений термін (терміни) товар, що виробляється, покупцеві (п. 1 ст. 712 ЦК України).

Боржник -- це пасивний учасник зобов'язального правовідношен-ня в силу того, що на ньому лежить обов'язок здійснити на користь кредитора певну дію: передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо або утриматися від певної дії (п. 1 ст. 509 ЦК України). Здебільшого боржник добровільно (за договором) бере на себе зобов'язання, хоча можливі ситуації, коли обов'язки у боржника виникають в силу прямої вказівки закону (наприклад, у випадку відшкодування моральної шкоди громадянину).

У зобов'язанні на стороні як боржника, так і кредитора можуть брати участь як одна, так одночасно і кілька осіб (зобов'язання з множинністю осіб).

Якщо кожна зі сторін зобов'язання має обов'язок на користь іншої сторони, ця сторона вважається боржником на користь іншої сторони у тому, що вона зобов'язана вчинити на її користь, і одночасно її кредитором у тому, що вона має право від неї вимагати.

У зобов'язанні можуть брати участь треті особи, тобто такі особи, які не є в зобов'язанні однією зі сторін.

Зобов'язання не створює обов'язків для третіх осіб. У випадках, передбачених домовленістю сторін, зобов'язання може породжувати для третіх осіб права щодо однієї чи обох сторін зобов'язання.

Можлива також заміна осіб, які беруть участь у зобов'язанні, іншими суб'єктами -- переміна осіб у зобов'язанні.

У науці цивільного права розрізняють пасивну, активну та змішану множинність осіб.

Пасивна множинність виникає при участі кількох осіб на стороні боржника, наприклад, відповідальність за спільно спричинену шкоду.

Активною визнається множинність осіб, які виступають на стороні кредитора. Така ситуація має місце у випадку спричинення громадянином шкоди майну, що перебуває у власності двох або кількох осіб.

При об'єднанні двох вищевказаних ситуацій, наприклад, при спільному спричиненні шкоди спільній власності, виникає змішана множинність осіб (зобов'язання, в якому беруть участь кілька осіб на стороні кредитора і кілька -- на стороні боржника).

Множинність осіб може існувати як із самого початку існування зобов'язання (наприклад, будівництво житлового будинку для кількох замовників), так і з'явитися пізніше (наприклад, при реорганізації юридичної особи, коли в розподільчому балансі не вказано конкретних правонаступників за кожним зобов'язанням, виникає солідарна відповідальність створених юридичних осіб перед кредиторами реорганізованої юридичної особи).

У зобов'язаннях з множинністю осіб значно ускладнюється їх виконання. Проблема полягає у визначенні, кому із боржників і в

якій частині треба виконати зобов'язання; в якому обсязі і до кого кожний із кредиторів може пред'явити свої вимоги. Вирішення всіх цих проблем досягається завдяки поділу всіх зобов'язань із множинністю осіб на часткові та солідарні.

Згідно із законом у зобов'язанні з множинністю осіб кожний із кредиторів має право вимагати виконання, а кожний із боржників повинен виконати зобов'язання у рівній частці, якщо із закону, інших нормативно-правових актів або договору не випливає інше.

У випадках, передбачених договором, законом або іншими нормативно-правовими актами, зокрема при неподільності предмета зобов'язання, зобов'язання з множинністю осіб виконується солідарно.

У разі солідарності вимог кредиторів кожний із солідарних кредиторів має право поставити перед боржником вимоги у повному обсязі.

До заявлення вимоги одним із солідарних кредиторів боржник має право на свій розсуд виконати зобов'язання кожному з них.

Боржник не має права висувати проти вимоги одного із солідарних кредиторів заперечення, що ґрунтуються на таких відносинах боржника з рештою солідарних кредиторів, у яких цей кредитор не бере участі.

Виконання зобов'язання повністю одному із солідарних кредиторів звільняє боржника від виконання решті кредиторів.

Солідарний кредитор, який одержав виконання від боржника, зобов'язаний відшкодувати належне решті кредиторів у рівних частинах, оскільки інше не випливає з відносин між ними.

У разі солідарного обов'язку боржників кредитор має право вимагати виконання як від усіх боржників, так і від кожного з них окремо, причому як повністю, так і в частині боргу. ^Об'єктом зобов'язального правовіднопіення є дії, що становлять водночас і зміст зобов'язання. Дія передбачає точну визначеність її, щоб при виконанні зобов'язання не виникало сумнівів щодо того, чого чекають від боржника. Дія, що становить об'єкт зобов'язання, може полягати в передачі від однієї особи до іншої речі у власність (купівля-продаж, міна, дарування), наданні речі в користування (майновий найм), здійсненні послуг на користь іншої особи (доручення, комісія), утриманні від дій, виключне право на які належить кредиторові (видавничий договір)¹.

Дія, що становить предмет зобов'язання, може бути однократною, багатократною та тривалою. Так, за договором дарування

квартири угода здійснюється одноразово і права та обов'язки сторін припиняються з виконанням усіх повноважень та необхідних дій за договором. При виконанні зобов'язання відшкодувати працівникові втрату ним працездатності відповідні платежі здійснюються багатократно і припиняються відновленням працездатності або смертю особи. Якщо має місце договір зберігання, то це зобов'язання матиме тривалий характер -- права та обов'язки існують протягом усього терміну дії договору.

У силу зобов'язання активний суб'єкт, наділений правами, має можливість вимагати від зобов'язаного суб'єкта виконання дії, активної поведінки, а не прав на його волю, тобто може вимагати лише дії, передбаченої конкретним зобов'язанням (незалежно від правомірності чи неправомірності підстав виникнення такого зобов'язання).

Зобов'язання залежно від визначеності змісту поділяються на види.

В альтернативному зобов'язанні боржник вибирає спосіб виконання, якщо інше не передбачено законом або договором. Він може сплатити грошові кошти або передати майно на суму, що вказана у договорі. Якщо боржник не здійснить вибору, це може зробити кредитор. Так, якщо при виході зі складу учасників товариства з обмеженою відповідальністю учаснику не сплатять належні йому грошові кошти, він може звернутися до суду з позовом про стягнення цих коштів або передачі йому майна товариства на зазначену суму.

У факультативному зобов'язанні боржник зобов'язаний здійснити на користь кредитора конкретні дії, але може замінити їх іншим, завчасно передбаченим предметом. Так, підрядник, який виконав роботу з порушенням вимог щодо якості, може або сам усунути недоліки за власний рахунок, виконати роботу заново або сплатити вартість усунення недоліків іншими особами. Від альтернативного зобов'язання факультативне відрізняється повною визначеністю предмета. Кредитор не може вимагати заміни виконання, а лише при неможливості виконання факультативне зобов'язання припиняє свою дію.

Зобов'язання поділяються на основні і додаткові. Додаткові зобов'язання забезпечують належне виконання основних. До них слід віднести заставу, що забезпечує виконання кредитного зобов'язання, поруку, яка надає можливість забезпечення виконання іншого зобов'язання тощо. До специфічних рис цих зобов'язань слід віднести умови дійсності таких зобов'язань. Так, недійсність додаткового зобов'язання не спричиняє недійсності основного, але при умові недійсності основного зобов'язання питання недійсності додаткового залежить від того, як це обумовлено договором. Припинення основного зобов'язання завжди спричиняє припинення дії додаткового.

У багатьох джерелах окремо виділяються грошові зобов'язання. Законодавець також приділяє цьому виду зобов'язань особливу увагу. Предметом грошових зобов'язань є дії щодо сплати грошових коштів у будь-якій формі. Підставою грошових зобов'язань можуть бути як правомірні, так і неправомірні дії. Оплатні договори (купівля-продаж, постачання, перевезення тощо), зобов'язання з відшкодування шкоди, заподіяної ушкодженням здоров'я, -- це грошові зобов'язання. Специфічність грошових зобов'язань полягає в особливостях штрафних санкцій, встановлених законодавством, за їх невиконання. Законом встановлено відповідальність за порушення грошових зобов'язань навіть коли встановлена неможливість виконання боржником зобов'язання (п. 1 ст. 625 ЦК України).

Система зобов'язань. Залежно від критеріїв, покладених в основу поділу на групи, існує ряд класифікацій зобов'язань. Так, найдавніша та традиційно звична класифікація, закріплена ще в Інституціях Гая, -- це поділ зобов'язань за підставою виникнення на договірні та позадоговірні¹.

Деякі автори вважають більш зручним поділ зобов'язань за критерієм правомірності -- на регулятивні (договірні та інші зобов'язання правомірного характеру) та охоронювальні (із заподіяння шкоди, безпідставного збагачення, що власне є різновидом цивільно-правової відповідальності)².

У ЦК України збережено загальний підхід до формування розділу, присвяченого зобов'язанням, хоча їх перелік та опис значно розширено.

До договірних зобов'язань, що складають підрозділ 1 розділу З «Окремі види зобов'язань», вміщено такі групи окремих видів зобов'язань:

купівля-продаж (роздрібна, договір найму-продажу); поставка; контрактація сільськогосподарської продукції; постачання енергетичними та іншими ресурсами через приєднану мережу; міна (бартер); дарування; рента; довічне утримання -- це зобов'язання з передачі майна у власність як оплатного, так і безоплатного характеру;

зобов'язання з передачі майна у користування -- найм (оренда); прокат; найм (оренда) земельних ділянок; найм (оренда) будівель та інших капітальних споруд; найм (оренда) транспортних засобів; лізинг; найм житла; позичка;

зобов'язання про виконання робіт -- підряд; побутовий підряд, будівельний підряд; виконання науково-дослідних, дослідно-конструкторських і технологічних робіт;

договір про надання послуг;

перевезення -- договір перевезення пасажирів і багажу; транспортна експедиція;

зобов'язання щодо зберігання -- велика група норм, що визначає окремі види договорів зберігання: у ломбарді, готелях, зберігання транспортних засобів тощо;

договір страхування;

договір доручення;

договір комісії;

договір управління майном;

договори позики, кредиту, банківського вкладу. Ця група зобов'язань об'єднує в собі також і договір банківського рахунку;

договір факторингу;

до глави під загальною назвою «Розрахунки» ввійшли глави про форми та види розрахункових операцій. Оскільки в даному випадку немає всіх належних елементів зобов'язання -- сторін, предмета, то, на нашу думку, ця глава хоч і необхідна для виведення систематизації розрахункових документів, проте не може бути рівноправною у розділі «Окремі види зобов'язань»;

розпорядження майновими правами інтелектуальної власності, ліцензійний договір;

договір комерційної концесії (франчайзинг);

спільна діяльність, договір про спільну діяльність, договір простого товариства;

підрозділ 2 розділу 3 складають позадоговірні зобов'язання. До цієї групи законодавець відносить публічне обіцяння винагороди без оголошення конкурсу; публічна обіцянка нагороди за результатами конкурсу, ведення чужих справ без доручення; рятування здоров'я та життя фізичної особи, майна фізичної або юридичної особи; створення небезпеки (загрози) життю і здоров'ю фізичних осіб, а також їхньому майну та майну юридичних осіб; завдання шкоди; набуття, збереження майна без достатньої правової підстави.

Отже, перелік позадоговірних зобов'язань у ЦК України значно розширено, порівнюючи з ЦК УРСР 1964 р.

Рекомендована література:

Агарков М.М. Обязагельство по советскому гражданскому праву. --М., 1940.

Гавзе Ф.Н. Обязательственное право. (Общие положення). -- Минск, 1968.

Голованов Н.М. Обязательственное право. -- СПб., 2002. Зобов'язальне право / За ред. О.В. Дзери. -- К., 1998.

Иоффе О.С. Обязательственное право. -- М., 1975.

Егоров Н.Д. Классификация обязательств по советскому гражданскому праву // Советское государство и право. -- 1989. -- № 3. -- С. 36-43.

Новицкий И.Б., Лунц Л.А. Общее учение об обязательстве. -- М., 1950. Ротанец Ю.В. Система договоров в гражданском праве России. -- М.,

2001.

Фогельсон Ю.П. Избранные вопросы общей теории обязательств: Курс лекций. --- М., 2001.



Глава 33. Цивільно-правовий договір

§ 1. Поняття та значення договору

Договір -- одна з центральних категорій цивільного права. У широкому значенні його можна розглядати в трьох аспектах: як підставу виникнення правовідносин, як власне правовідношення, що виникло з цієї підстави, і як форму, що приймає відповідне правовідношення¹. У даному випадку договір -- це підстава виникнення правовідносин, тобто юридичний факт, що лежить в основі зобов'язання і відповідно до ст. 11 ЦК України є підставою виникнення цивільних прав та обов'язків. У цьому значенні згідно зі ст. 626 ЦК України договір -- це домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Договір -- найбільш поширений вид правочинів. Лише незначна кількість односторонніх правочинів не входить до числа договорів (наприклад, заповіт). До зобов'язань, що виникають з договорів, застосовуються загальні положення про зобов'язання, якщо інше не витікає з закону або самого договору. Як і будь-який правочин, договір є вольовим актом, причому в даному випадку слід говорити про спільну волю сторін договору, їх спільне волевиявлення, що втілюється у договорі.

Втілення спільного волевиявлення сторін договору можливе лише за умови забезпечення свободи договору як принципу, що гарантує відсутність зовнішнього впливу на його учасників. ЦК України закріпив принцип свободи договору, що був відсутній у цивільному

праві за радянських часів, оскільки тоді більшість договорів між підприємствами не мали характеру вільного волевиявлення, а базувалися на адміністративних актах, актах планування тощо. Принцип свободи договору, закріплений ст. 627 ЦК України, означає, що сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог ЦК України, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. Відповідно до положень ст. 6 ЦК України, яка визначає, що сторони мають право укласти договір, який не передбачений актами цивільного законодавства, але відповідає загальним засадам цивільного законодавства; вони мають право врегулювати у договорі, передбаченому актами цивільного законодавства, свої відносини, не врегульовані цими актами; сторони у договорі можуть також відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати відносини на свій розсуд; сторони у договорі не можуть відступити від положень актів цивільного законодавства, якщо в цих актах прямо вказано про це, а також у разі, якщо обов'язковість для сторін положень актів цивільного законодавства випливає з їх змісту або із суті відносин між сторонами.

Слід зазначити, що свободу договору не можна ототожнювати з уседозволеністю, з правом вважати себе вільним від зобов'язань, накладених договором. ЦК України у ст. 629 встановлює, що договір є обов'язковим для виконання сторонами.

Важко переоцінити значення договору, оскільки через нього забезпечується цивільний, товарно-грошовий оборот у суспільстві, він втілює у собі динаміку цивільно-правових відносин. Через договір забезпечується задоволення інтересів учасників обороту, оскільки економічний інтерес однієї сторони може бути забезпечений задоволенням інтересу другої сторони. Саме тому договір, що базується на взаємній зацікавленості сторін, забезпечує розвиток цивільного обороту та економіки, що виявилось не під силу командно-адміністративній економіці. Унікальність договору як правового явища полягає у тому, що договір як спільне волевиявлення сторін, домовленість власне приватних осіб набуває характеру норми права, що забезпечується примусовою силою держави, і в свою чергу надає організованості, порядку і сталості економічним відносинам.



§ 2. Види договорів

Різноманітлість форм та видів договорів вимагає їх певного впорядкування і, отже, класифікації, що здійснюється за різними ознаками. Найважливішою є класифікація за такими ознаками: розподіл обов'язків між сторонами (односторонні та двосторонні); наявність зустрічного відшкодування (відплатні та безоплатні);

момент виникнення договору (реальні та консенсуальні). Розрізняють також: договори основні і додаткові; основні та попередні; договори, укладені на користь контрагентів та на користь третіх осіб; договори речові та зобов'язальні тощо. Певна класифікація за правовими наслідками здійснюється на такі групи договорів, як: договори про передачу майна у власність чи інше речове право (купівля-продаж, міна, дарування тощо); договори про передачу майна у тимчасове користування (оренда, лізинг, прокат тощо); договори про надання послуг (доручення, комісія, перевезення тощо); договори на виконання робіт (зокрема підряд); договори на передачу результатів творчої діяльності (авторські, ліцензійні тощо); договори про спільну діяльність (установчий договір тощо), інші групи договорів, виділені за окремими критеріями.

Договори односторонні та двосторонні. Договір є одностороннім, якщо одна сторона бере на себе обов'язок перед другою стороною вчинити певні дії або утриматися від них, а друга сторона наділяється лише правом вимоги, без виникнення зустрічного обов'язку щодо першої сторони. До односторонніх договорів можна, зокрема, віднести договори доручення, дарування, займу.

Договір є двостороннім, якщо правами та обов'язками наділені обидві сторони договору. Двосторонніми є більшість цивільно-правових договорів. До договорів, що укладаються більш як двома сторонами (багатосторонні договори), застосовуються загальні положення про договір, якщо це не суперечить багатосторонньому характеру цих договорів.

Договори відплатні та безоплатні. До відплатних належать договори, за якими кожна зі сторін має отримати від контрагента певне відшкодування (наприклад, при купівлі-продажу, підряді тощо). Договір є відплатним, якщо інше не встановлено договором, законом або не випливає із суті договору. Більшість цивільно-правових договорів є відплатними. До безоплатних треба віднести договори безоплатного користування, дарування, у деяких випадках -- доручення (коли воно здійснюється безоплатно).

Договори реальні та консенсуальні. Консенсуальними є договори, що набувають сили з моменту досягнення сторонами згоди, а реальними -- договори, що визнаються укладеними з моменту, коли на підставі досягнутої згоди здійснюється виконання за договором -- передача контрагенту певного майна. Більшість цивільно-правових договорів є консенсуальними. Реальними є договори займу, зберігання, перевезення вантажу тощо.

Доречно підкреслити, що наведені класифікації договорів є, певним чином, умовними, оскільки за домовленістю сторін договору в

окремих випадках однорідні договори можуть виявитись у різних групах класифікації.

Договори основні та додаткові. Суть поділу договорів на основні та додаткові полягає у тому, що додаткові договори є залежними від основних, слідують за ними, і в разі визнання недійсним основного договору недійсним є і додатковий. Проте визнання недійсним додаткового договору не впливає на дійсність основного договору. Додатковими, зокрема, є всі договори, що спрямовані на забезпечення виконання зобов'язань (зокрема договори застави, поруки тощо). Про певну самостійність додаткового договору свідчить те, що він визнається укладеним з моменту досягнення згоди за всіма суттєвими умовами договору. Суттєві умови додаткового договору можуть міститися і в основному договорі, однак у будь-якому разі йдеться про два договори.

Договори основні та попередні. ЦК України вперше легально дано визначення поняття попереднього договору, хоча у господарській практиці та звичаях ділового обороту такий вид договору давно відомий. Відповідно до ст. 635 ЦК України попереднім є договір, сторони якого зобов'язуються протягом певного строку (у певний термін) укласти договір у майбутньому (основний договір) на умовах, встановлених попереднім договором.

Законом може бути встановлено обмеження щодо строку (терміну), в який має бути укладений основний договір на підставі попереднього договору.

Істотні умови основного договору, що не встановлені попереднім договором, погоджуються у порядку, встановленому сторонами у попередньому договорі, якщо такий порядок не встановлений актами цивільного законодавства.

Попередній договір укладається у формі, встановленій для основного договору, а якщо форма основного договору не встановлена, -- у письмовій формі.

Сторона, що необгрунтовано ухиляється від укладення договору, передбаченого попереднім договором, повинна відшкодувати другій стороні збитки, завдані простроченням, якщо інше не встановлено попереднім договором або актами цивільного законодавства.

Зобов'язання, встановлене попереднім договором, припиняється, якщо основний договір не укладений протягом строку (терміну), встановленого попереднім договором, або якщо жодна зі сторін не направить другій стороні пропозицію щодо його укладення.

Договір про наміри (протокол про наміри тощо), якщо в ньому немає волевиявлення сторін щодо надання йому сили попереднього договору, не вважається попереднім договором.

Договори, укладені на користь контрагентів і третіх осіб.

Відповідно до ст. 636 ЦК України договором на користь третьої особи є договір, в якому боржник зобов'язаний виконати свій обов'язок на користь не контрагента за договором, тобто сторони, що бере участь в укладенні договору, а третьої особи, яка встановлена або не встановлена у договорі.

Виконання договору на користь третьої особи може вимагати як особа, яка уклала договір, так і третя особа, на користь якої передбачено виконання, якщо інше не встановлено договором або законом чи не випливає із суті договору.

З моменту вираження третьою особою наміру скористатися своїм правом сторони не можуть розірвати або змінити договір без згоди третьої особи, якщо інше не встановлено договором або законом.

Якщо третя особа відмовилася від права, наданого їй на підставі договору, сторона, яка уклала договір на користь третьої особи, може сама скористатися цим правом, якщо інше не випливає із суті договору.

Договори речові та зобов'язальні. Сутність розмежування цих видів договорів полягає в тому, що об'єктом речових договорів є не дії зобов'язаної особи, а безпосередньо речі, коли договір породжує у контрагента речове право, зокрема право власності. Речовий договір, отже, має бути реальним, оскільки при таких договорах відсутній розрив у часі між укладенням договору і виникненням речового права, і договір спрямований не на виникнення зобов'язання з передачі речі, а саме на передачу речі.

Цивільне право розрізняє такі різновиди договорів, як публічні та договори приєднання.

Відповідно до ст. 633 ЦК України публічним є договір, в якому одна сторона -- підприємець взяла на себе обов'язок здійснювати продаж товарів, виконання робіт або надання послуг кожному, хто до неї звернеться (роздрібна торгівля, перевезення транспортом загального користування, послуги зв'язку, медичне, готельне, банківське обслуговування тощо).

Умови публічного договору встановлюються однаковими для всіх споживачів, крім тих, кому за законом надані відповідні пільги.

Підприємець не має права надавати переваги одному споживачеві перед іншим щодо укладення публічного договору, якщо інше не встановлено законом.

Підприємець не має права відмовитися від укладення публічного договору за наявності у нього можливостей надання споживачеві відповідних товарів (робіт, послуг).

У разі необгрунтованої відмови підприємця від укладення публічного договору він має відшкодувати збитки, завдані споживачеві такою відмовою.

Актами цивільного законодавства можуть бути встановлені правила, обов'язкові для сторін при укладенні і виконанні публічного договору.

Умови публічного договору, що суперечать ч. 2 ст. 633 ЦК України та правилам, обов'язковим для сторін при укладенні і виконанні публічного договору, є нікчемними.

Згідно зі ст. 634 ЦК України договором приєднання є договір, умови якого встановлені однією зі сторін у формулярах або інших стандартних формах, який може бути укладений лише приєднанням другої сторони до запропонованого договору в цілому. Друга сторона не може запропонувати свої умови договору.

Договір приєднання може бути змінений або розірваний на вимогу сторони, яка приєдналася, якщо вона позбавляється прав, які, звичайно, мала, а також якщо договір виключає чи обмежує відповідальність другої сторони за порушення зобов'язання або містить інші умови, явно обтяжливі для сторони, яка приєдналася. Сторона, яка приєдналася, має довести, що вона, виходячи зі своїх інтересів, не прийняла б цих умов за наявності у неї можливості брати участь у визначенні умов договору.

Якщо вимога про зміну або розірвання договору пред'явлена стороною, яка приєдналася до нього у зв'язку зі здійсненням нею підприємницької діяльності, сторона, що надала договір для приєднання, може відмовити у задоволенні цих вимог, якщо доведе, що сторона, яка приєдналася, знала або могла знати, на яких умовах вона приєдналася до договору.

§ 3. Зміст договору

Зміст договору становлять умови, що визначаються на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, що є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства. Власне, це ті умови, на яких сторони погодилися виконувати договір.

Сторони мають право укласти договір, в якому є елементи різних договорів (змішаний договір). До відносин сторін у змішаному договорі застосовуються у відповідних частинах положення актів цивільного законодавства про договори, елементи яких є у змішаному договорі, якщо інше не встановлено договором або не випливає із суті змішаного договору.

Договором може бути встановлено, що його окремі умови визначаються відповідно до типових умов договорів певного виду, оприлюднених у встановленому порядку.

Якщо у договорі відсутнє посилання на типові умови, такі умови можуть застосовуватись як звичай ділового обороту відповідно до ст. 7 ЦК України.

Зміст договору як підстави виникнення цивільно-правового зобов'язання визначається тими правами та обов'язками, які взяли на себе учасники договору відповідно до умов договору, закріплені і сформульовані у договорі.

Відповідно до ст. 638 ЦК України договір вважається укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору.

Істотними є умови, що формують договір у цілому та його окремі види. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї зі сторін має бути досягнуто згоди. Отже, поряд з визначенням предмета договору, істотними є ті умови, що встановлені законом. Наприклад, законами визначаються істотні умови договорів оренди державного і комунального майна, концесійних договорів, договорів про розподіл продукції, зовнішньоекономічних контрактів тощо. Істотними є також умови, які хоча прямо і не вказані в законі, але є необхідними для договорів даного виду, наприклад, ціна в оплатних договорах, строк у договорах майнового найму тощо.

Ціна у договорі встановлюється за домовленістю сторін.

У випадках, встановлених законом, застосовуються ціни (тарифи, ставки тощо), що встановлюються або регулюються уповноваженими органами державної влади або органами місцевого самоврядування.

Зміна ціни після укладення договору допускається лише у випадках і на умовах, встановлених договором або законом.

Зміна ціни у договорі після його виконання не допускається. Якщо ціна у договорі не встановлена і не може бути визначена виходячи з його умов, вона визначається виходячи із звичайних цін, що склалися на аналогічні товари, роботи або послуги на момент укладення договору.

Строком договору є час, протягом якого сторони можуть здійснити свої права і виконати свої обов'язки відповідно до договору. За загальним правилом договір набирає чинності з моменту його укладення. Проте сторони можуть домовитися і встановити, що умови договору застосовуються до відносин між ними, які виникли до його укладення.

Закінчення строку договору не звільняє сторони від відповідальності за його порушення, що мало місце під час дії договору.

Істотними закон визначає ті умови, на внесенні яких до договору наполягає сторона договору. Це можуть бути будь-які умови, наприклад, умови щодо забезпечення виконання зобов'язань, щодо порядку виконання та прийняття виконання за договором тощо.