Цивільне право України

§ 3. Здійснення фізичними особами (громадянами) права приватної власності

Право приватної власності передбачає наділення громадянина-власника юридично забезпеченою можливістю здійснювати у передбачених законом межах права щодо володіння, користування і розпоряджання належним йому майном. Зазначені правомочності власника утворюють зміст права власності громадян. У цивільному законодавстві, інших законодавчих актах, як правило, не визначається конкретний обсяг правомочностей громадян щодо їхньої приватної власності. Лише у деяких випадках законодавець встановлює безпосередні межі здійснення громадянами правомочностей права приватної власності щодо того чи іншого конкретного майна (наприклад, щодо земельних ділянок, приватного підприємства, зброї, валютних цінностей). Тому, визначаючи обсяг правомочностей громадянина щодо належного йому майна, слід враховувати загальні принципи здійснення цивільних прав, соціально-економічну природу власності громадян та особливості окремих її об'єктів.

Правильне визначення обсягу правомочностей та умов їх здійснення має велике значення для утвердження правового статусу громадянина-власника та захисту його прав. Порушення особою відповідних правових норм може позбавити її такого захисту або навіть призвести до припинення права власності.

Власник, як зазначається в ст. 4 Закону України «Про власність», має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, що не суперечать закону, і використовувати таке майно для господарської та іншої, не забороненої законом діяльності. При цьому власник зобов'язаний додержуватися моральних засад суспільства, не завдавати шкоди навколишньому середовищу, не порушувати права та охоронювані законом інтереси громадян, юридичних осіб, територіальних громад і держави. І лише у випадках і порядку, встановлених актами законодавства України, діяльність власника може бути обмежена або припинена. Недодержання власником встановлених законодавством України вимог може бути підставою для відмови у захисті права приватної власності, оскільки цивільні права охороняються законом лише за умови, що здійснення їх не суперечить призначенню цих прав у суспільстві.

У період переходу України до ринкових відносин у новому цивільному законодавстві набирає реального змісту формула: дозволяється все, що не заборонено законом. Не заперечуючи можливість її застосування в інституті права власності, на наш погляд, слід обов'язково враховувати ту обставину, що у цивільному законодавстві, як правило, прямо не перелічуються усі неправомірні дії громадян-власників. Практично це й неможливо передбачити. Тому звернення до загальних критеріїв визначення правомірності чи неправомірності дій власників є цілком виправданим і не суперечить закону. Це стосується однаковою мірою усіх трьох елементів правомочностей власника, тобто володіння, користування і розпорядження. Причому обсяг правомочності (її обмеження) може встановлюватися як до сукупності усіх названих елементів, так і до кожного з них, що зумовлено неоднаковим їх значенням для власника й оточуючих осіб.

Володіння об'єктами права приватної власності (тобто фактичне панування над річчю чи фактичне утримання її у сфері власних потреб власника) кожен громадянин здійснює самостійно або за власною волею спільно з іншими особами (як фізичними, так і юридичними), зокрема членами сім'ї. Проте таке спільне володіння не породжує в останніх права власності. Власник має право передати належне йому майно у володіння інших осіб, не втрачаючи при цьому права власності. Власник не завжди може бути заінтересований мати майно у своєму фактичному володінні. Наприклад, власник кількох квартир може задовольнятися проживанням в одній із квартир, виходячи з власних потреб. Більше того, можливі ситуації, коли фактичне володіння майном для власника є недоцільним.

Так, як правило, громадяни володіють грошовими сумами у межах, необхідних для задоволення власних потреб. Залишкові суми вкладають у кредитні установи, акції, інші цінні папери, оскільки це надає їм можливість одержувати дивіденди чи інший прибуток.

Користування майном також є для власника одним з найважливіших рушійних мотивів у набутті права власності, оскільки ця правомочність безпосередньо сприяє задоволенню його матеріальних, культурних і господарських потреб. Користування, як і володіння, власник може здійснювати самостійно або спільно з іншими особами. Він має право вимагати усунення перешкод з користування своїм майном, захищати іншим чином це право. Іноді користування власністю можливе лише при додержанні громадянином тих чи інших спеціальних умов. Так, для самостійного користування автомобілем, літаком чи іншим транспортним засобом треба мати відповідне посвідчення на право керування, для експлуатації житлового будинку, деяких його комунікацій мають бути додержані протипожежні та інші правила. Власник може бути позбавлений можливості, всупереч власній волі, користуватися своєю власністю, зокрема у разі арешту майна у зв'язку із вчиненням злочину чи засудження до позбавлення волі.

Розпоряджання є не менш важливим правом власника. Воно остаточно утверджує абсолютну владу громадянина над майном, дає можливість реалізувати цю владу шляхом тимчасової передачі майна іншим особам або відчуження його за угодами продажу, дарування, заповіту тощо. У багатьох випадках без права розпорядження право власності взагалі було б позбавлене доцільності (наприклад, щодо права власності на грошові кошти). Реалізуючи свої грошові доходи, громадяни набувають у власність чи тимчасове користування майно, отримують необхідні послуги для задоволення своїх потреб. Завдяки праву розпорядження громадяни мають можливість здійснювати підприємницьку та іншу господарську діяльність. Як правило, лише власник може визначати юридичну чи фактичну долю належної йому речі.

Наділяючи власника максимально можливими повноваженнями з володіння, користування, розпоряджання майном, законодавець водночас визначає певні загальні або спеціальні правила їх здійснення. Прикладом загальних правил, що встановлювалися законодавством соціалістичного періоду, була заборона громадянам одержувати від своєї власності «нетрудові доходи»¹. Нині ця заборона не діє, оскільки громадянам надано право одержувати прибутки та інші плоди від своєї власності будь-яким чином, прямо не забороненим законом. Зрозуміло, що, використовуючи своє майно для систематичного одержання прибутків, громадянин зобов'язаний додержуватися правил, встановлених для підприємництва чи іншої діяльності суб'єктів цивільних правовідносин. Водночас для нового законодавства ринкової орієнтації здебільшого характерне встановлення спеціального правового режиму здійснення правомочностей власника щодо окремих видів майна (валютних цінностей, зброї, земельних ділянок тощо).

Здійснюючи своє право власності, громадяни повинні додержуватися конституційних положень про те, що «власність зобов'язує» і вона «не повинна використовуватися на шкоду людині і суспільству» (ст. 13 Конституції України).

Рекомендована література:

Власник і право власності / За ред. Я.М. Шевченко. -- К., 1994. -- С. 105-117.

Право власності в Україні / За ред. О. В. Дзери, Н.С. Кузнєцової. -- К., 2000.

Мозолин В. П. О праве частной собственности // Советское государство и право. -- 1992. -- № 1. -- С. 3-15.

Суханов Е.А. Система частного права // Вестник Московского университета. Серия 11. Право. -- 1994. -- № 4. -- С. 26-33.

Право собственности в Украине / Под ред. Я.Н. Шевченко. -- К., 1996.

Дзера О.Б. Розвиток права власності громадян в Україні. -- К., 1996. Приватна власність в Україні. -- К., 2002.

Спасибо И. Научно-практический комментарий Закона Украины «О собственности». -- X., 1996.

Шевченко Я.М. Проблеми права власності і власників // Правова держава, вип. 10. -- К., 1999.



Глава 23. Право приватної власності юридичних осіб

§ 1. Загальні положення

Поняття юридичної особи розкривається у ст. 80 нового ЦК України, де юридичні особи -- це організації, створені і зареєстровані у встановленому законом порядку, наділені цивільною правоздатністю і дієздатністю, які можуть бути позивачами та відповідачами у суді.

Юридична особа, за визначенням Я. М. Шевченко, є «певним структурним утворенням, спеціально розрахованим на те, щоб володіти, користуватися і розпоряджатися майном, вступати в угоди у цивільному обороті і мати своє обличчя у вказаному обороті»¹.

Згідно із Законом України «Про власність» усі види власності недержавних юридичних осіб віднесеш до колективної форми власності, хоча в новому ЦК України ця форма власності не знайшла свого відображення. Законодавчу конструкцію права колективної власності та її суб'єктного складу піддано гострій критиці переважною більшістю юристів (О. А. Пушкін, Я. М. Шевченко, В. І. Семчик та ін.). На їхню думку, конструкція колективної власності дає підстави для її ототожнювання із спільною власністю, оскільки, з одного боку, власником майна визначається юридична особа, а з іншого, -- колектив, засновники, учасники чи інші особи, які утворили цю юридичну особу або є її членами. Фактично такою конструкцією утверджується концепція подвійного і навіть потрійного власника, що неприпустимо. Колектив -- це сукупність осіб, які створюють органи управління певною організаційно-правовою формою (господарським товариством, колективним підприємством тощо). Тобто фактично особи, які становлять колектив, діють самі по собі, а колектив як сукупність осіб виконує управлінські функції, що аж ніяк не збігається з функціями присвоєння (належності), вираженими у володінні, користуванні і розпорядженні. Саме такі правомочності здійснює юридична особа створеного окремими людьми господарського товариства, колективного підприємства та ін. Отже, так звана колективна власність -- це власність окремих юридичних осіб². *

Як суб'єкти права власності, приватні юридичні особи мають певні права щодо формування, володіння, використання та розпоряджання майном. Це залежить від організаційно-правової форми юридичної особи та прав її учасників, акціонерів або членів.

Разом з тим можна назвати спільні закономірності, що характеризують право власності юридичних осіб:

Юридична особа є єдиним власником належного їй майна. Засновники (учасники) юридичної особи мають на її майно лише зобов'язальні права, якщо йдеться про господарські товариства чи кооперативи, або взагалі не мають майнових прав, якщо йдеться про громадські об'єднання, релігійні організації, фонди тощо.

Власністю юридичної особи є майно, передане їй як вклад (внесок) засновниками (учасниками, членами), а також майно, вироблене і набуте юридичною особою на інших підставах у процесі діяльності.

Юридичні особи, як і інші власники, мають право здійснювати щодо свого майна будь-які дії, що не суперечать закону і не порушують охоронювані законом інтереси інших осіб. Зміст права власності, межі і способи здійснення права власності юридичних осіб залежать від обсягу їх правоздатності.

Юридична особа набуває цивільних прав і бере на себе цивільні зобов'язання через органи, що діють відповідно до закону, інших правових актів та установчих документів. Порядок призначення чи обрання органів юридичної особи визначається установчими документами. У передбачених законом випадках юридична особа може набувати цивільні права та брати на себе цивільні обов'язки через своїх учасників.

В установчих документах визначаються джерела формування майна юридичної особи, порядок розпорядження майном, поділу прибутків і збитків тощо.

Юридичні особи відповідають за своїми зобов'язаннями усім належним їм майном. Засновник (учасник) юридичної особи не відповідає за зобов'язаннями юридичної особи, а юридична особа не відповідає за зобов'язаннями засновника (учасника), за винятками, передбаченими законодавством чи установчими документами юридичної особи.

Перелік майнових об'єктів, джерела формування власності юридичних осіб (господарських товариств, кооперативів, громадських і релігійних організацій, об'єднань тощо) передбачені в новому ЦК України, законах України «Про власність», «Про господарські товариства», «Про споживчу кооперацію», «Про сільськогосподарську кооперацію», «Про об'єднання громадян» та ін.

Право власності на землю юридичних осіб закріплено в ст. 82 ЗК України¹.

Відповідно до вказаної статті юридичні особи (засновані громадянами України або юридичними особами України) можуть набувати у власність земельні ділянки для здійснення підприємницької діяльності, тобто для здійснення безпосередньої самостійної, систематичної, на власний ризик діяльності для виробництва продукції, виконання робіт, надання послуг з метою отримання прибутку. Способами набуття у власність земельних ділянок юридичними особами є:

придбання за договором купівлі-продажу, дарування, міни, іншими цивільно-правовими угодами;

внесення земельних ділянок її засновниками до статутного фонду;

прийняття спадщини;

інші підстави, передбачені законом.

§ 2. Право власності кооперативів

Відповідно до ст. 163 нового ЦК України виробничий кооператив як один із видів підприємницького товариства є добровільним об'єднанням громадян на засадах членства для спільної виробничої або іншої господарської діяльності, яка базується на їхній особистій трудовій участі та об'єднанні його членами майнових пайових внесків. Статутом кооперативу та законом може бути передбачено участь у діяльності виробничого кооперативу на засадах членства також інших осіб.

Майно, що є у власності виробничого кооперативу, поділяється на паї його членів відповідно до статуту кооперативу.

Згідно зі ст. 165 ЦК України член виробничого кооперативу зобов'язаний внести до дня державної реєстрації кооперативу не менше десяти відсотків пайового внеску, а частину, що залишилася, -- протягом року з дня його державної реєстрації, якщо інший строк не встановлений статутом кооперативу.

Порядок внесення пайових внесків членами виробничого кооперативу встановлюється статутом кооперативу і законом.

Прибуток виробничого кооперативу, а також майно, що залишилося після його ліквідації та задоволення вимоги кредиторів, поділяється між членами кооперативу відповідно до їхньої трудової участі, якщо інший порядок не встановлений статутом кооперативу.

Як єдиний власник належного йому майна, кооператив відповідає за зобов'язаннями всім належним йому майном. Члени виробничого кооперативу несуть субсидіарну відповідальність за зобов'язаннями кооперативу у розмірах та порядку, встановлених статутом кооперативу і законом.

Правовий статус виробничих кооперативів, права та обов'язки їх членів встановлюються ЦК України (п. 4 ст. 163).

Правове регулювання діяльності виробничих кооперативів на сьогодні обмежується однією статтею у Законі України «Про власність» та Законом України «Про сільськогосподарську кооперацію».

Правові засади діяльності споживчих товариств визначає Закон України «Про споживчу кооперацію».

Згідно із Законом України «Про сільськогосподарську кооперацію» від 17 липня 1997 р.¹ суб'єктами права власності в сільськогосподарській кооперації є сільськогосподарські кооперативи (виробничі та обслуговуючі) і кооперативні об'єднання.

Відповідно до п. 1 ст. 9 Закону України «Про споживчу кооперацію» від 10 квітня 1992 р.¹ власність споживчої кооперації складається із власності споживчих товариств, спілок, підпорядкованих їм підприємств і організацій та їх спільної власності. Взаємовідносини між споживчими товариствами та їх спілками базуються на засадах членства і договорів.

Об'єктами права власності кооперативу відповідно до ст. 24 Закону України «Про власність»² є будівлі, споруди, грошові та інші майнові внески його членів, виготовлена ним продукція, доходи, одержані від її реалізації та іншої діяльності, передбаченої статутом кооперативу, та інше майно, придбане на підставах, не заборонених законом.

Згідно з п. 2 ст. 9 Закону України «Про споживчу кооперацію» власністю споживчих товариств є засоби виробництва, вироблена продукція та інше майно, що належать їм і необхідні для здійснення статутних завдань. Споживчим товариствам та їх спілкам можуть належати будинки, споруди, устаткування, транспортні засоби, машини, товари, кошти та інше майно відповідно до цілей їх діяльності. У Законі України «Про сільськогосподарську кооперацію» (ст. 20) перелічені ті самі об'єкти права власності кооперативу, що і в Законі України «Про власність».

Об'єднання сільськогосподарських кооперативів (п. б ст. 26 Закону України «Про сільськогосподарську кооперацію») є власником майна, добровільно переданого йому членами об'єднання, а також набутого внаслідок своєї діяльності та на інших підставах, не заборонених законом. До складу об'єктів права власності об'єднання не належить майно членів об'єднання. Власністю об'єднання є також майно створених ним підприємств, які не мають права вийти зі складу об'єднання без його згоди.

Об'єкти права власності споживчої кооперації відповідно до п. 5 ст. 9 Закону України «Про споживчу кооперацію» можуть перебувати у спільному володінні споживчих товариств та спілок. їх частки у власності визначаються взаємними угодами.

Самостійним джерелом утворення власності кооперативу є грошові та інші майнові внески кооперативних і державних підприємств та організацій, а також громадян, які не є членами кооперативу, але працюють у ньому за трудовим договором.

Майно кооперативу, до якого у вартісному вираженні входять основні ж оборотні фонди в період його створення, становить статутний фонд кооперативу. У процесі кооперативної діяльності статутний фонд може збільшуватися або зменшуватися залежно від збільшення чи зменшення обсягів діяльності.

Особливістю правового режиму майна кооперативів та їх об'єднань є те, що в ньому визначається пайовий фонд, який формується за рахунок пайових внесків членів кооперативу. Пайові внески -- це грошові кошти та матеріальні ресурси у вартісному вираженні, що їх вносять громадяни та юридичні особи для створення і діяльності кооперативів та їх об'єднань, які створюються на засадах членства.

Обов'язкові розміри паю встановлюють загальні збори членів-засновників кооперативу.

Характерною рисою правового режиму пайового фонду є те, що на обов'язкові та додаткові пайові внески нараховуються відсотки з доходів у розмірах, які визначаються зборами пайовиків у порядку, встановленому статутом кооперативу.

У порядку та на умовах, передбачених статутом, у кооперативі створюється неподільний фонд, до якого зараховується у вартісному вираженні частина майна, що не поділяється між членами кооперативу, а використовується на загальнокооперативні цілі.

Відповідно до пунктів 2 і 3 ст. 21 Закону України «Про сільськогосподарську кооперацію» майно кооперативу поділяється на пайовий і неподільний фонди.

Неподільний фонд утворюється за рахунок вступних внесків та майна кооперативу. Пайові внески членів кооперативу до нього не включаються.

Порядок формування та розміри неподільного фонду встановлюються статутом. Особливістю неподільного фонду кооперативу є те, що у разі ліквідації кооперативу майно цього фонду за рішенням загальних зборів членів кооперативу направляється на здійснення основних цілей кооперативної системи.

Резервні фонди створюються для забезпечення відновлення зношених основних фондів або для наповнення оборотних фондів і забезпечення коштів на розвиток виробництва.

У кооперативах за рішенням уповноважених органів утворюються страхові та інші фонди. На рівні об'єднань кооперативів за рішенням повноважних органів управління (конференцій, з'їздів, рад) відповідно до їх статутів утворюються централізовані фонди. У спілках споживчих товариств централізовані фонди формуються за рахунок певних внесків споживчих товариств або з фондів спілок нижчого до фондів спілок вищого рівня.

Джерелом формування централізованих фондів є також доходи від власної діяльності та від діяльності створених спілками підприємств.

Зміст права кооперативної власності, як і будь-якого іншого права власності, становить передусім тріада правомочностей: володіння, користування і розпорядження майном у межах, встановлених законом (ст. 317 ЦК України). Право володіння передбачає закріплену в законі можливість фактичного утримання майна у сфері господарювання кооперативу. Право користування означає закріплену в законі можливість добувати від майна його корисні споживчі якості. Право розпорядження -- це основана на законі можливість визначати фактичну та юридичну долю майна -- продати, передати у тимчасове користування іншим особам, переробити або просто знищити його. Розпорядження, як правило, здійснюється власником шляхом укладення угод: цивільно-правових договорів купівлі-продажу, підряду, поставки, майнового найму (оренди) тощо.

Оскільки суб'єктами права власності в кооперації є кооператив (товариство) чи об'єднання кооперативів (їх спілки), то кожний з цих суб'єктів як юридична особа має право вчиняти щодо майна, яке йому належить на праві власності, будь-які дії, що не суперечать закону.

Згідно із Законом України «Про споживчу кооперацію» споживче товариство, спілки використовують належне їм майно на цілі, передбачені у ст. 1, тобто для ведення господарської діяльності з метою поліпшення свого економічного та соціального стану. Разом з тим забороняється відволікати майно споживчих товариств на цілі, пов'язані з їх статутною діяльністю. У цьому виявляється спеціальний (або статутний) характер правосуб'єктивності кооперативу як юридичної особи.

Відповідно до ст. 10 цього Закону майно споживчих товариств та їх спілок може бути продано, передано, здано в оренду, надано в позичку і безоплатне тимчасове користування членам споживчих товариств, державним, кооперативним та іншим організаціям, трудовим колективам, окремим громадянам тільки за рішенням загальних зборів, конференцій та з'їздів відповідних спілок або уповноважених ними органів.

Правомочності власника щодо майна, яке належить споживчим товариствам (спілкам), сільськогосподарським кооперативам (об'єднанням), здійснюють органи управління цих юридичних осіб відповідно до компетенції, визначеної певними статутами.

Обсяг господарської діяльності, наявність матеріально-фінансових ресурсів, інші об'єктивні і суб'єктивні фактори дають можливість кооперативу та його об'єднанню створити власні підприємства, організації, установи з правами юридичної особи. Згідно з п. З ст. 5 Закону України «Про власність» власник засобів виробництва та іншого майна має право створити в установленому порядку підприємство, організацію, що є юридичною особою.

Таке право споживчих товариств та їх спілок передбачено Законом України «Про споживчу кооперацію» (п. 2 ст. 11), а сільськогосподарських кооперативів та їх об'єднань -- Законом України «Про сільськогосподарську кооперацію» (п. 9 ст. 2). Майно створеним підприємствам, установам, організаціям передається кооперативами (об'єднаннями) на праві повного господарського відання або оперативного управління.

У разі ліквідації споживчого товариства його майно, що залишилося після сплати членам товариства пайових та інших внесків і дивідендів на них, розрахунків з оплати праці, виконання зобов'язань перед бюджетом, банками та іншими кредиторами, розрахунків зі спілкою, поділяється між членами, що входили до складу споживчого товариства (п. 1 ст. 18 Закону України «Про споживчу кооперацію»). Майно сільськогосподарського кооперативу, що залишилося після розрахунків з бюджетом, банками та іншими кредиторами, поділяється між членами кооперативу пропорційно вартості їх паю (п. 4 ст. 37 Закону України «Про сільськогосподарську кооперацію»). У разі ліквідації об'єднання (спілки) майно, що залишилося після розрахунків з оплати праці, виконання зобов'язань перед бюджетом, банками та іншими кредиторами, поділяється між членами об'єднання (спілки) (п. 2 ст. 18 Закону України «Про споживчу кооперацію»; п. 5 ст. 37 Закону України «Про сільськогосподарську кооперацію»).

§ 3. Право власності господарських товариств

Новий ЦК України надає можливість одній особі створити господарське товариство, крім повного і командитного. Питання про можливість заснування товариства однією особою, незважаючи на активне застосування такої юридичної конструкції у практиці західних країн, було доволі дискусійним у нашій літературі¹.

Як суб'єкти права власності, господарські товариства відповідно до ст. 12 Закону України «Про господарські товариства» і ст. 115 нового ЦК України є власниками: майна, переданого їм засновниками та учасниками товариств у власність як вклад до статутного капіталу; продукції, виробленої товариством внаслідок господарської діяльності; одержаних доходів; іншого майна, набутого на підставах, не заборонених законом.

Отже, суб'єктом права власності у господарських товариствах виступають господарські товариства як юридичні особи, а не їх засновники чи учасники. Учасники набувають лише зобов'язального права вимагати виплати частини доходу, яка їм належить, а також претендувати на частку в майні, що залишилася після ліквідації товариства (ліквідаційну квоту).

Основною особливістю, за якою товариство відрізняється від інших суб'єктів права і яка становить основну рису майнових відносин у господарських товариствах, є можливість добровільного об'єднання майна та зусиль учасників для створення ними нового суб'єкта господарської діяльності.

Первинним способом формування майна господарського товариства є вклади його учасників.

Відповідно до ст. 26 Закону України «Про власність», ст. 13 Закону України «Про господарські товариства» і пункту 2 ст. 115 нового ЦК України вкладами учасників та засновників товариства можуть бути будинки, споруди, обладнання та інші матеріальні цінності, цінні папери, права користування землею, водою та іншими природними ресурсами, будинками, спорудами, обладнанням, а також інші майнові права (у тому числі на інтелектуальну власність), грошові кошти, у тому числі в іноземній валюті.

Вклад, оцінений у гривнях, становить частку учасника та засновника у статутному (складеному) капіталі. Оцінка вкладів здійснюється в порядку, передбаченому статутними документами, якщо інше не передбачено законодавством України.

Враховуючи певні особливості такого господарського товариства, як акціонерне, законодавець окремо врегулював питання щодо об'єктів його права власності.

Відповідно до ст. 25 Закону України «Про власність» об'єктом права власності акціонерного товариства є майно, придбане за рахунок продажу акцій, одержане внаслідок його господарської діяльності, а також інше майно, набуте на підставах, не заборонених законом.

Акціонерне товариство визнається власником майна, яке засновники та учасники згідно з договором про створення акціонерного товариства передають йому у власність. Це майно є вкладами засновників і учасників.

Вклади -- це фіксовані частки майнової участі цих осіб у статутному капіталі товариства, вартість яких у грошовому вираженні визначається вартістю акцій, на які поділений статутний капітал. Види вкладів і порядок оцінки визначаються установчими документами товариства, якщо інше не передбачено законом. Згідно зі ст. 155 ЦК України статутний капітал акціонерного товариства утворюється з вартості вкладів акціонерів, внесених внаслідок придбання ними акцій. Статутний капітал товариства визначає мінімальний розмір майна товариства, який гарантує інтереси його кредиторів. Він не може бути меншим розміру, встановленого законом.

Крім вкладів, товариство виступає власником іншого майна. Це виготовлена у процесі господарювання продукція, доходи від продажу облігацій, інших цінних паперів, кредити банків, надходження від продажу акцій, пожертвування тощо.

Юридичними підставами виникнення права власності господарських товариств є відповідні договори, згідно з якими утворюється статутний капітал товариства.

В акціонерному товаристві засновники вносять свої вклади згідно з договором про створення акціонерного товариства, інші акціонери -- на умовах договору купівлі-продажу акцій. Але майно товариства виникає не тільки внаслідок об'єднання майна засновників і учасників, а ще й у результаті власної господарської діяльності, інших дій, не заборонених законом.

Товариство стає власником майна на підставі цивільно-правових договорів (купівлі-продажу, кредитних та ін.).

Особливості перетворення державних підприємств на акціонерні товариства у процесі приватизації визначені законами України «Про приватизацію державного майна» від 19 лютого 1997 р. та «Про особливості приватизації майна в агропромисловому комплексі» від 10 липня 1996 р., іншими нормативними актами.

Майно, що перебуває у власності господарського товариства, поділяється на фонди.

Статутний (складений) капітал -- це виражена у грошах сукупність вкладів учасників у майно при створенні товариства для забезпечення його діяльності у розмірах, визначених установчими документами.

Для окремих видів господарських товариств законодавець встановив визначені розміри і порядок створення статутного капіталу.

Так, мінімальний розмір статутного капіталу для акціонерних товариств становить суму, еквівалентну 1 250 мінімальним заробітним платам, а для товариств з обмеженою відповідальністю -- 100 мінімальним заробітним платам (статті 24 і 52 Закону України «Про господарські товариства»).

Крім мінімального розміру статутного капіталу, законодавством (частини 3 і 4 ст. 13 Закону України «Про господарські товариства») встановлюються певні обмеження щодо коштів, за рахунок яких може формуватися статутний капітал (забороняється використовувати для цього бюджетні кошти, кошти, одержані в кредит і під заставу), та гарантії щодо підтвердження платоспроможності юридичних осіб -- засновників відкритих АТ (їхній фінансовий стан щодо спроможності здійснити відповідні внески до статутного капіталу має бути перевірений аудитором (аудиторською фірмою).

Розмір резервного фонду встановлюється установчими документами, але згідно зі ст. 14 Закону України «Про господарські товариства» він не може бути меншим 25 відсотків статутного капіталу.

Формується резервний фонд за рахунок щорічних відрахувань, але не менше 5 відсотків суми чистого прибутку, і використовується для покриття непередбачених витрат і збитків.

Статутний капітал формується при створенні товариства, його учасники зобов'язані вносити вклади в порядку і розмірах, способами і в строки, передбачені установчими документами.

Так, до моменту реєстрації товариства з обмеженою відповідальністю кожен з учасників зобов'язаний внести не менше ЗО відсотків вказаного в установчих документах вкладу, що підтверджується документами, виданими банківською установою. Учасник зобов'язаний повністю внести свій вклад не пізніше року після реєстрації товариства.

Статутний капітал АТ на етапі підписки має бути оплачений певною сумою -- як мінімум 10 відсотків, на момент проведення установчих зборів -- 30 відсотків у ВАТ і 50 відсотків у ЗАТ, а повністю -- до закінчення першого року від моменту заснування (державної реєстрації).

Відповідно до ст. 33 Закону України «Про господарські товариства» у разі несплати в установлений строк акціонер, якщо інше не передбачено статутом товариства, сплачує за час прострочення 10 відсотків річних від суми простроченого платежу. При несплаті протягом трьох місяців після встановленого строку платежу акціонерне товариство має право реалізувати ці акції у порядку, встановленому статутом товариства.

Статутний капітал поділяється на частки учасників, відповідно поділяються прибутки і збитки товариства.

У період функціонування товариства залежно від результатів його діяльності можлива зміна (збільшення або зменшення) його статутного капіталу.

Збільшення статутного капіталу може бути здійснено лише після внесення всіма учасниками своїх вкладів (оплати акцій). АТ має право збільшувати статутний фонд, якщо всі раніше випущені акції повністю сплачені за вартістю, не нижчою за мінімальну.

Слід зазначити, що у новому ЦК України змінена назва статутного фонду на статутний капітал.

Збільшення статутного капіталу проводиться за рішенням загальних зборів акціонерів шляхом збільшення номінальної вартості акцій або додаткового випуску акцій (ст. 156 ЦК України).

Відповідно до ст. 34 Закону України «Про господарські товариства» та ст. 156 ЦК України акціонерному товариству забороняється випуск акцій для покриття збитків, пов'язаних з його господарською діяльністю.

Акціонери мають переважне право на придбання додатково випущених акцій.

Прийняття рішення про збільшення статутного капіталу належить до компетенції загальних зборів. Статутом товариства може бути передбачено збільшення статутного капіталу не більш ніж на 1/3 за рішенням правління товариства.

Зменшення статутного капіталу здійснюється шляхом зменшення номінальної вартості акцій або зменшення кількості акцій через викуп частини акцій у їх власників з метою їх анулювання.

Рішенням АТ про зменшення розміру статутного капіталу акції, не подані до анулювання, визнаються недійсними, але не раніше як через шість місяців після доведення до відома про це всіх акціонерів способом, передбаченим статутом. АТ відшкодовує власникові акцій збитки, пов'язані зі змінами статутного капіталу.

Рішення товариства про зміни розміру статутного капіталу набирає чинності з дня внесення цих змін до державного реєстру.

Слід зазначити, що статутний капітал у товариствах характеризує межі відповідальності власне товариства і його учасників.

У повних товариствах усі учасники несуть повну солідарну відповідальність за зобов'язаннями товариства всім своїм майном.

У командитному товаристві її несе певний відсоток вкладників, а в товаристві з обмеженою відповідальністю для членів товариства розмір їх відповідальності за боргами товариства пропорційний відсотку їхнього внеску до статутного капіталу товариства.

Акціонери несуть ризик відповідальності за зобов'язаннями товариства у межах належних їм акцій.

Отже, відповідно до вимог Закону України «Про господарські товариства» статутний капітал товариства має такі функції:

створення майнової основи для діяльності товариства шляхом внесення вкладів до статутного капіталу чи оплати акцій;

визначення розміру частки учасників товариства з обмеженою чи додатковою відповідальністю та кількості акцій, якими володіє акціонер.

Тобто статутний капітал відповідно до Закону України «Про господарські товариства» не містив гарантійної функції виконання зобов'язань господарського товариства перед його кредиторами. Натомість у ЦК України змінена не тільки назва статутного фонду на «статутний капітал», а й функція статутного капіталу і встановлений принцип кореляції між статутним капіталом та чистими активами товариства.

Так, ст. 144 ЦК України встановлює, що у разі, якщо після закінчення другого чи кожного наступного фінансового року вартість чистих активів товариства з обмеженою відповідальністю виявиться меншою від зареєстрованого статутного капіталу, товариство зобов'язане оголосити про зменшення свого статутного капіталу і зареєструвати відповідні зміни до статуту в установленому порядку, якщо учасники не прийняли рішення про внесення додаткових вкладів. Якщо вартість чистих активів товариства стає меншою від визначеного законом мінімального розміру статутного капіталу, товариство підлягає ліквідації¹.

Аналогічне правило передбачене ст. 155 ЦК України щодо статутного капіталу акціонерних товариств.

Відповідно до ст. 16 Закону України «Про господарські товариства» зменшення статутного фонду не допускалося за наявності заперечень кредиторів, але старе законодавство не встановлювало самої процедури повідомлення господарським товариством про зменшення статутного фонду та порядок виявлення волі кредиторами щодо цього.

Оскільки статутний фонд не містив функції гарантій виконання зобов'язань перед кредиторами, питання зменшення статутного фонду не зачіпали інтересів кредиторів. Зміна у кодексі функцій статутного капіталу ставить завдання чіткого врегулювання порядку зменшення статутного капіталу в господарських товариствах².

Відповідно до статей 144, 157 ЦК України зменшення статутного капіталу товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю, а також акціонерного товариства буде допускатися після повідомлення в порядку, встановленому законом, усіх його кредиторів. У цьому разі кредитори мають право вимагати дострокового припинення або виконання відповідних зобов'язань товариства та відшкодування їм збитків. Як суб'єкт права власності, господарські товариства здійснюють свої правомочності з володіння, користування і розпорядження належним їм майном через органи управління в порядку, передбаченому законом і установчими документами.

§ 4. Право власності господарських об'єднань

Закон України «Про підприємства в Україні» (ст. З)¹ надає підприємствам право об'єднувати на добровільних засадах виробничу, наукову, комерційну та інші види діяльності, якщо це не суперечить антимонопольному законодавству України.

Підприємства можуть об'єднуватися в асоціації, корпорації, консорціуми, концерни, інші об'єднання за галузевим, територіальним та іншими принципами.

Об'єднання діють на підставі договору або статуту, що його затверджують їх засновники або власники. Членами об'єднання можуть бути лише підприємства, які при входженні до об'єднання зберігають права юридичної особи.

Відповідно до п. З ст. З Закону України «Про підприємства в Україні» об'єднання є юридичною особою, може мати самостійний і зведений баланси, розрахунковий та інші рахунки в установах банків, печатку зі своїм найменуванням.

Отже, господарське об'єднання -- це складна організація, створена на основі поєднання матеріальних інтересів підприємств-учасни-ків, діє на підставі установчого договору або статуту і реєструється як юридична особа.

Як юридична особа господарське об'єднання є власником майна, що юридично відокремлене від майна його членів.

Особливості відносин власності господарських об'єднань виявляються в тому, що майно, яке стає власністю об'єднання, належить суб'єктам власності -- окремим юридичним особам. Тобто власність господарських об'єднань виникає на основі власності їх членів.

Інша особливість цих відносин -- добровільний порядок їх виникнення. Об'єднання стає власником частини майна своїх членів, добровільно переданої у його власність.

Право власності господарського об'єднання закріплює належність майна, добровільно переданого юридичній особі його засновниками, іншими юридичними особами.

Отже, суб'єктами права власності виступають господарські об'єднання як новостворені юридичні особи.

Об'єктом права власності об'єднання є майно, добровільно передане йому підприємствами й організаціями, а також набуте у результаті господарської діяльності та на інших підставах, не заборонених законом (ст. 27 Закону України «Про власність»). Оскільки підприємства, які входять до складу об'єднань, зберігають права юридичної особи, їх майно не входить до складу об'єктів права власності господарського об'єднання.

З урахуванням цього розмежовується відповідальність об'єднання і його членів як суб'єктів права: об'єднання не відповідає за зобов'язаннями своїх членів, а останні не відповідають за зобов'язаннями об'єднання і один одного.

Договором (статутом, положенням) можуть бути передбачені винятки з цього правила.

За рахунок майна засновників, отриманих доходів об'єднання може не тільки набувати майно, а й створювати нові організації з правами юридичної особи. Ці підприємства можуть входити або не входити до об'єднань залежно від установчих документів об'єднання і самого підприємства. Власником таких підприємств (їх майна) є об'єднання. На відміну від підприємств-членів об'єднання (за винятком підприємств зв'язку, вугільної, нафтової, газової, нафтопереробної промисловості, державних підприємств транспорту та ін.), таке підприємство позбавлене права вільного виходу з об'єднання (п. З ст. 27 Закону України «Про власність»).

Об'єднання здійснює право володіння, користування, розпорядження закріпленим за ним майном, яке складається із основних фондів, оборотних коштів, інших матеріальних цінностей, відповідно до мети своєї діяльності і призначення майна.

Після припинення діяльності об'єднання майно, яке залишилося, поділяється між підприємствами та організаціями, що входили до нього (п. 5 ст. 27 Закону України «Про власність»).

§ 5. Право власності громадських об'єднань

Об'єднання громадян новим ЦК України (ст. 86) віднесені до не-підприємницьких товариств, що не мають на меті одержання прибутку для його наступного поділу між учасниками.

Об'єктами права власності громадських об'єднань є майно культурно-освітнього та оздоровчого призначення, грошові кошти, акції, інші цінні папери, житлові будинки, споруди виробничого і невиробничого призначення, устаткування, транспортні засоби та цінне майно, необхідне для забезпечення діяльності, передбаченої їх статутами (ст. 28 Закону України «Про власність»). Об'єднання громадян набуває право власності на кошти та інше майно, передане йому засновниками, членами (учасниками) або державою, набуте від вступних і членських внесків, пожертвуване громадянами, підприємствами, установами та організаціями, а також на майно, придбане за рахунок власних коштів чи на інших підставах, не заборонених законом.

Громадські організації мають право на майно та кошти, придбані внаслідок господарської та іншої комерційної діяльності створених ними господарських установ та організацій, заснованих підприємств. Кошти та інше майно об'єднань громадян не можуть перерозподілятися між їх членами (навіть у разі ліквідації) і використовуються для виконання статутних завдань або на благодійні цілі, а у випадках, передбачених законодавчими актами, за рішенням суду спрямовуються у доход держави.

Відповідно до ст. 23 Закону України «Про об'єднання громадян» право власності об'єднань реалізують їхні вищі статутні органи управління (загальні збори, конференції, з'їзди тощо) в порядку, передбаченому законодавством України та статутними документами. Окремі функції щодо господарського управління майном може бути покладено вищими статутними органами управління на створювані ними органи, місцеві осередки або передано спілкам об'єднань громадян.

Одним із видів об'єднань громадян є політичні партії, що створюються і діють на підставі Закону України «Про політичні партії в Україні» від 5 квітня 2001 р.¹

Чинним законодавством встановлено специфічний правовий режим щодо майна, що належить політичним партіям.

Відповідно до ст. 14 Закону України «Про політичні партії» зазначені об'єднання громадян для здійснення своїх статутних завдань мають право на власне рухоме і нерухоме майно, кошти, обладнання, транспорт, інші засоби, набуття яких не забороняється законами України.

Політичні партії, створені ними установи й організації не мають права засновувати підприємства, крім засобів масової інформації, здійснювати господарську та іншу комерційну діяльність, за винятком продажу суспільно-політичної літератури, інших пропагандистсько-агітаційних матеріалів, виборів із власною символікою, проведення фестивалів, свят, виставок, інших суспільно-політичних заходів.

Крім того, ст. 22 Закону України «Про об'єднання громадян» і ст. 15 Закону України «Про політичні партії в Україні» встановлюють обмеження щодо одержання коштів та іншого майна політичними партіями.

Згідно із зазначеними статтями фінансування політичних партій не допускається:

1) органами державної влади та органами місцевого самоврядування, крім випадків, зазначених законом;

державними та комунальними підприємствами, установами й організаціями, а також підприємствами, установами й організаціями, у майні яких є частки (паї, акції), що є державною чи комунальною власністю або належать нерезидентам;

іноземними державами та їх громадянами, підприємствами, установами, організаціями;

благодійними та релігійними об'єднаннями та організаціями;

анонімними особами або під псевдонімом;

політичними партіями, що не входять до виборчого блоку політичних партій.

Інформація про надходження на рахунок політичної партії коштів, заборонена цим Законом, доводиться відповідною банківською установою до відома Міністерства юстиції України.

Кошти, що надійшли політичним партіям з порушенням вимог, передбачених цим Законом, перераховуються політичними партіями до Державного бюджету України або стягуються в доход держави у судовому порядку.

Особливим видом громадських об'єднань є професійні спілки, що створюються з метою здійснення представництва та захисту трудових, соціально-економічних прав та інтересів громадян.

Особливості правового регулювання, засади створення, права та гарантії діяльності професійних спілок визначені Законом України «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності» від 15 вересня 1999 р.¹

Згідно зі ст. 34 цього Закону профспілки, їх об'єднання можуть мати у власності кошти та інше майно, необхідне для здійснення їх статутної діяльності.

Право власності профспілок, їх об'єднань виникає на підставі:

придбання майна за рахунок членських внесків, інших власних коштів, пожертвувань громадян, підприємств, установ та організацій або на інших підставах, не заборонених законодавством;

передачі їм у власність коштів та іншого майна засновниками, членами профспілки, органами державної влади або органами місцевого самоврядування.

З метою реалізації статутних завдань профспілки, їх об'єднання, які є юридичними особами, можуть здійснювати необхідну господарську та фінансову діяльність шляхом надання безоплатних послуг, робіт, створення в установленому законодавством порядку підприємств, установ або організацій із статусом юридичної особи, формувати відповідні фонди, кредитні спілки.

Фінансовий контроль за коштами профспілок та їх об'єднань органами державної влади та місцевого самоврядування не здійснюється. Контроль за їх надходженням та витрачанням здійснюють контрольні ревізійні органи, обрані відповідно до статутів (положень) профспілок, їх об'єднань.

Позбавлення профспілок права власності, а також права володіння та користування майном, переданим їм у господарське відання (див. Господарський кодекс України, де визначено це поняття), може мати місце лише за рішенням суду на підставах, визначених законами.

Від імені членів профспілки розпорядження коштами, іншим майном профспілок, їх об'єднань, що належить їм на праві власності, здійснюють виборні органи профспілки або об'єднання, створені відповідно до їх статуту чи положення (загальні збори, конференції, з'їзди тощо).

Члени профспілок не відповідають своїми коштами та іншим майном за зобов'язаннями профспілки та її органів, як і профспілка та її органи не відповідають своїми коштами та іншим майном за зобов'язаннями членів профспілки.

Особливим видом об'єднань громадян є творчі спілки, що створюються і діють на підставі Закону України «Про професійних творчих працівників та творчі спілки» від 7 жовтня 1997 р.¹

Відповідно до ст. 21 цього Закону джерелами формування майна і коштів творчих спілок є:

внески членів творчих спілок;

винагороди за управління майновими правами авторів відповідно до Закону України «Про авторське право і суміжні права»;

фінансування з Державного бюджету України;

майно колишніх загальносоюзних творчих спілок Союзу РСР, до якого належать розташовані на території України будинки, споруди, матеріально-технічні засоби, які за станом на 24 серпня 1991 року згідно з правоустановчими документами перебували у віданні творчих спілок колишнього Союзу РСР або у володінні чи користуванні відповідних республіканських або територіальних структур;

доходи, отримані внаслідок підприємницької діяльності підприємств творчих спілок, що спрямовуються на виконання статутних цілей спілки;

відрахування до фондів творчих спілок частини доходів від реалізації результатів творчої діяльності членів творчих спілок (за створення і використання творів літератури, мистецтва, архітектури, журналістики та реклами), а також відрахування до фондів всеукраїнських творчих спілок частини доходів від реалізації результатів творчої діяльності письменників і митців попередніх поколінь, класиків української літератури та мистецтва;

-- добровільні грошові та матеріальні внески фізичних і юридичних осіб, у тому числі іноземних.

З метою здійснення статутних завдань і цілей творчі спілки у встановленому порядку можуть створювати підприємства, установи та організації з правами юридичної особи для здійснення господарської та іншої діяльності, правовий статус яких визначається законодавством України, статутом спілок, а також їхніми власними статутами (положеннями) (ст. 23 цього Закону).

У разі ліквідації творчої спілки майно передається організації-правонаступнику, а коли її немає, реалізується в установленому законом порядку. Кошти, одержані від реалізації майна, можуть бути використані лише на цілі, пов'язані з розвитком відповідної галузі культури та мистецтва.

Одним із видів непідприємницьких юридичних осіб є благодійні організації, що створюються і діють на підставі Закону України «Про благодійництво та благодійні організації»¹.

Відповідно до ст. 18 цього Закону у власності благодійної організації можуть перебувати рухоме і нерухоме майно, матеріальні та нематеріальні активи, кошти, а також інше майно, придбане на законних підставах.

Джерелами формування майна та коштів благодійних організацій є:

внески засновників (засновника) та інших благодійників;

благодійні внески і пожертвування, що мають цільовий характер (благодійні гранти), надані фізичними та юридичними особами у грошовій та натуральній формі;

надходження від проведення благодійних кампаній по збору благодійних пожертвувань, масових заходів, благодійних лотерей та аукціонів з реалізації майна та пожертвувань, що надійшли від благодійників;

доходи від депозитних вкладів та цінних паперів, надходження від підприємств, організацій, що перебувають у власності благодійної організації;

-- інші джерела, не заборонені законодавством України.Джерелом формування майна та коштів благодійної організації

не можуть бути кредити.

Майно та кошти благодійної організації не можуть бути предметом застави.

Благодійна організація здійснює господарську діяльність, спрямовану на виконання її статутних цілей та завдань.

Фізичні та юридичні особи, які віддають частину своїх прибутків, заощаджень або майна на благодійну діяльність, мають податкові та інші пільги відповідно до законодавства України.

Благодійні організації, що існують лише на членські внески і добродійні пожертвування, звільняються від сплати податків та інших платежів до бюджету і спеціальних фондів.

Відповідно до ст. 22 цього Закону благодійники, які передали своє майно, кошти та інші матеріальні цінності до благодійної організації, одержують на їх вимогу звіт про використання зазначених майна, коштів та цінностей. Якщо майно, кошти та інші матеріальні цінності передані за цільовим призначенням, звіт про їх використання подається благодійнику в обов'язковому порядку благодійною організацією.