Цивільне право України

Правочини підлягають державній реєстрації лише у випадках, передбачених законом, наприклад, державна реєстрація договорів, що стосуються нерухомого майна: купівлі-продажу земельної ділянки, єдиного майнового комплексу, житлового будинку (квартири) або іншого нерухомого майна (ст. 657 ЦК України), договорів про передачу нерухомого майна під виплату ренти (ст. 731 ЦК України), договорів управління нерухомим майном (ст. 1031 ЦК України), договорів довічного утримання (догляду), за яким передається у власність нерухоме майно (ст. 745 ЦК України), договорів оренди земельної ділянки (ст. 125 ЗК України)¹ та ін. Перелік органів, що здійснюють реєстрацію, порядок реєстрації, а також порядок ведення відповідних реєстрів визначаються законами та іншими нормативно-правовими актами України. У деяких випадках учасники правочину повинні здійснити не тільки державну реєстрацію самого правочину, а й державну реєстрацію переходу права, що випливає з цього правочину, наприклад, права на нерухомість (ст. 182 ЦК України).

Зазначену державну реєстрацію правочинів слід відрізняти від їх недержавної реєстрації, що здійснюється у деяких випадках на вимогу закону. Так, наприклад, правочини, укладені на товарній біржі, є вчиненими з моменту їх реєстрації на біржі (ст. 15 Закону України «Про товарну біржу»)².



§ 5. Правові наслідки недодержання сторонами вимог закону при вчиненні правочину Поняття недійсності правочину

Під недійсним правочином розуміють дії фізичних і юридичних осіб, які хоч і спрямовані на встановлення, зміну чи припинення цивільних прав та обов'язків, але не створюють цих наслідків через невідповідність вчинених дій вимогам законодавства. Тобто недійсний правочин не в змозі викликати правові наслідки, наступу яких бажають сторони, однак може викликати наслідки, наступу яких сторони не передбачали і не бажали (наприклад, повернення отриманого майна, виникнення обов'язку відшкодувати збитки, моральну шкоду).

Загальною підставою визнання правочину недійсним є (ст. 215 ЦК України) недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог закону щодо умов його дійсності, встановлених частинами 1-3, 5-6 ст. 203 ЦК України.

Вказана норма ЦК України визначає лише загальні умови недійсності правочину, але при наявності спеціальних норм закону умови недійсності правочину визначаються цими спеціальними нормами. Слід зазначити, що недійсним може бути визнаний лише вчинений правочин, однак визнання його недійсним не потребує реального виконання сторонами, оскільки воно не має значення для визнання правочину недійсним. Це викликано тим, що за загальним правилом правочин вважається недійсним з моменту його вчинення, а у випадку, якщо права та обов'язки за таким правочином передбачалися лише на майбутнє, припиняється можливість їх настання у майбутньому (ст. 236 ЦК України), оскільки неможливо повернути усе одержане за ними (наприклад, уже здійснене користування за договором майнового найму, зберігання за договором схову тощо).

Правочин може бути визнаний недійсним повністю або в окремій частині, однак недійсність окремої частини правочину не має наслідком недійсності інших його частин і правочину в цілому, якщо можна припустити, що правочин був би вчинений і без включення до нього недійсної частини (ст. 217 ЦК України).

Так, якщо визнана недійсною частина правочину належить до випадкових умов, вона виключається з правочину без наслідків для інших його частин. Однак, якщо ця частина містить істотну умову, без якої правочин не відповідає вимогам закону, він може бути визнаний недійсним. У такому випадку, як зазначав у своєму роз'ясненні «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням угод недійсними» від 12 березня 1999 р. Вищий арбітражний суд України, у процесі вирішення спору сторони можуть самі усунути в установленому порядку порушення, які могли б потягти за собою визнання договору недійсним, зокрема завдяки укладенню нового договору; внесення змін до договору, який не відповідає закону у певній частині¹.

Беручи до уваги те, що дійсність правочину залежить від елементів, які його складають, та взявши за критерій порушення вимог щодо дійсності правочину, серед конкретних підстав визнання правочину недійсним можна визначити:

дефекти форми правочину, що стосуються виключно письмової форми правочину (недодержання сторонами простої письмової форми правочину, яка передбачена законом, тягне недійсність правочину лише у випадках, передбачених законом, на відміну від цього недодержання нотаріальної форми правочину спричинює його недійсність);

дефекти змісту правочину (невідповідність умов правочину вимогам законодавства, наприклад, фіктивні, удавані правочини, пра-вочини, що порушують публічний порядок);

дефекти волі (правочини, вчинені без внутрішньої волі на їх вчинення, та угоди, в яких внутрішня воля особи сформувалася неправильно). Так, без внутрішньої волі вчиняються правочини особою, яка не усвідомлювала значення своїх дій або не могла керувати ними, або правочини, вчинені особою під впливом обману.

Залежно від характеру порушення закону при вчиненні правочи-нів та правових наслідків, вчинення таких правочинів останні поділяються на нікчемні та заперечні.

Нікчемним є правочин, недійсність якого прямо встановлена законом, наприклад, правочин, що порушує публічний порядок (ст. 228 ЦК України), односторонній чи двосторонній правочин, щодо якого недодержано вимоги законодавства про нотаріальне посвідчення (статті 219-220 ЦК України), правочин, вчинений неповнолітньою особою за межами її цивільної дієздатності без згоди батьків (усиновлювачів) або опікуна (ст. 222 ЦК України), правочин, вчинений особою, над якою встановлена опіка, без дозволу органу опіки та піклування (ст. 224 ЦК України), правочин, вчинений недієздатною фізичною особою за відсутності його схвалення опікуном (ст. 226 ЦК України).

У випадках, встановлених законом, нікчемними є правочини, щодо яких недодержана письмова форма, встановлена законом, наприклад, договір дарування майнового права та договір дарування з обов'язком передати дарунок у майбутньому (ст. 719 ЦК України), договір банківського вкладу (ст. 1059 ЦК України), кредитний договір (ст. 1055 ЦК України), правочини щодо забезпечення зобов'язань (ст. 547 ЦК України). Визнання нікчемного правочину судом недійсним законом не вимагається (ст. 215 ЦК України).

Водночас у випадках, передбачених законом (ч. 2 ст. 218, ч. 2 ст. 219, ч. 2 ст. 220, ч. 2 ст. 221, ч. 2 ст. 224, ч. 2 ст. 226 ЦК України), нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним (наприклад, якщо сторони при укладенні договору купівлі-продажу нерухомості домовилися за всіма істотними умовами договору, що підтверджується письмовими доказами, і відбулося повне або часткове виконання договору, але одна зі сторін ухилилася від його нотаріального посвідчення). Вимога про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину може бути пред'явлена будь-якою зацікавленою в цьому особою. Наслідки недійсності нікчемного правочину з власної ініціативи має право застосувати суд. Треба також зазначити, що правові наслідки недійсності нікчемного правочину, які встановлені законом, не можуть бути змінені за домовленістю сторін.

Іншим різновидом правочину, що може бути визнаний недійсним, є заперечний правочин, тобто правочин, недійсність якого прямо не випливає із закону, але одна зі сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом. Зазначений правочин породжує права і обов'язки сторін, проте його дійсність перебуває під загрозою, оскільки закон надає відповідним особам право заперечувати його у судовому порядку.

Прикладами заперечного правочину є правочин, вчинений неповнолітньою особою за межами її цивільної дієздатності без згоди батьків (усиновлювачів), піклувальника (ст. 222 ЦК України), правочин, вчинений фізичною особою, яка обмежена у дієздатності за межами її цивільної дієздатності, без згоди піклувальника (ст. 223 ЦК України), правочин, вчинений дієздатною фізичною особою, яка не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними (ст. 225 ЦК України), правочин юридичної особи, вчинений нею без відповідного дозволу (ліцензії) (ст. 227 ЦК України), правочин, який вчинено під впливом помилки (ст. 229 ЦК України) та ін.

Від недійсності правочину слід відрізняти відмову від нього. Закон дає право особі, яка вчинила правочин, відмовитися від нього (ст. 214 ЦК України). Тобто особа, яка вчинила односторонній правочин, має право відмовитися від нього на свій розсуд. Однак, якщо такою відмовою порушено права іншої особи, ці права підлягають судовому захисту.

Особи, які вчинили дво- або багатосторонній правочин, мають право за взаємною згодою сторін, а також у випадках, передбачених законом, відмовитися від нього, навіть і в тому разі, якщо його умови повністю ними виконані.

Відмова від правочину вчиняється у такій самій формі, в якій було вчинено правочин. Так, відмова від правочину, вчиненого у простій письмовій формі, має бути вчинена у простій письмовій формі, а відмова від правочину, вчиненого у письмовій нотаріальній формі, має бути вчинена у письмовій нотаріальній формі. У разі відмови від правочину її правові наслідки встановлюються законом чи домовленістю сторін.

§ 6. Наслідки недійсності правочину

У разі, коли сторони, вчинивши правочин, ще не приступили до його виконання, правочин лише визнається недійсним у порядку, визначеному законом. Однак у разі, якщо хоча б одна зі сторін правочину виконала його повністю або частково, правові наслідки має і сам факт визнання правочину недійсним, оскільки воно пов'язане з усуненням майнових наслідків, що виникли внаслідок його виконання. Згідно із законом недійсний правочин не спричиняє юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю.

Аналіз норм ЦК України дозволяє безпосередньо визначити дві групи правових наслідків недійсності правочину: двостороння реституція (від лат. гезтиеге -- відновлювати, відшкодовувати) і відшкодування збитків та моральної шкоди.

Двосторонньою реституцією є повернення сторін правочину у той майновий стан, в якому вони перебували до його вчинення, відповідно з чим у разі недійсності правочину кожна зі сторін зобов'язана повернути одна одній у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, у тому числі тоді, коли те, що одержано, полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, -- відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування. Наприклад, у випадку визнання недійсним договору ку-півлі-продажу покупець зобов'язаний повернути продавцеві придбане за договором майно, а продавець -- повернути покупцеві отримані за майно кошти.

Двостороння реституція є загальним правилом майнових наслідків недійсного правочину, що застосовується завжди, якщо законом не встановлені особливі умови їх застосування або особливі правові наслідки окремих видів недійсності правочинів. Прикладом майнових наслідків недійсності правочину у вигляді двосторонньої реституції є правочини з дефектами суб'єктного складу (наприклад, статті 221, 222, 226 ЦК України), правочини з дефектами форми (статті 218, 219, 220 ЦК України), правочини юридичних осіб, на вчинення яких вони не мали права (ст. 227 ЦК України), правочини, вчинені під впливом помилки (ст. 229 ЦК України), правочини, вчинені під впливом тяжких обставин (ст. 233 ЦК України). Для застосування двосторонньої реституції не має значення, хто винний у недійсності правочину.

На відміну від норм ЦК УРСР 1964 р. та цивільного законодавства країн колишнього СРСР, наприклад, Росії, чинний ЦК України не встановлює наслідків недійсності правочинів у вигляді спеціальних штрафних санкцій, а саме:

односторонньої реституції, яка передбачає повернення тільки однієї сторони правочину у той майновий стан, в якому вона перебувала до його вчинення, та стягнення всього, що отримала або повинна була отримати інша сторона, на користь держави;

заборони реституції, яка встановлювалася як наслідок недійсності угод, що були укладені з метою суперечності інтересам держави і суспільства або всупереч цілям юридичної особи за наявності умислу обох сторін, та передбачала у випадку виконання угоди стягнення всього отриманого сторонами за угодою на користь держави, а в разі виконання угоди однією стороною -- стягнення на користь держави всього отриманого нею і всього належного з неї першій стороні на відшкодування одержаного.

Крім двосторонньої реституції, ЦК України передбачає як наслідок недійсності правочину відшкодування збитків та моральної шкоди. Згідно з пунктом 2 ст. 216 ЦК України у разі, якщо у зв'язку із вчиненням недійсного правочину другій стороні або третій особі завдано збитків та моральної шкоди, вони підлягають відшкодуванню винною стороною, при цьому закон у деяких випадках покладає на винну сторону обов'язок відшкодувати другій стороні збитки у подвійному розмірі (статті 230, 231 ЦК України).

Зазначені правові наслідки недійсності правочину у вигляді двосторонньої реституції та відшкодування збитків і моральної шкоди застосовуються завжди, якщо положеннями закону щодо окремих видів недійсних правочинів не встановлені інші правові наслідки.

Правові наслідки недійсності правочинів, встановлених законом, можуть бути змінені за домовленістю сторін правочину, винятком з цього є нікчемні правочини, правові наслідки недійсності яких не можуть бути змінені сторонами (ст. 216 ЦК України).

Рекомендована література:

Алексеев С.С. Односторонние сделки в механизме гражданско-правово-

го регулирования // Сборник ученых трудов. -- Вып. 13. -- Сверд-

ловск, 1970.

Новицкий И.Б. Сделки. Исковая давность. -- М., 1954.

Ойгензихт В.А. Воля и волеизъявление (Очерки теории, философии и

психологии права). -- Душанбе, 1983.

Рабинович Н.В. Недействительность сделки и ее последствия. --

Ленинград, 1960.

Шахматов В.П. Сделки, совершенные с целью, противной интересам

государства и общества. -- Томск, 1966.

Глава 19 Представництво і довіреність

§ 1. Представництво

Поняття представництва. Під представництвом у цивільному праві розуміється правовідношення, в силу якого правочини, що вчиняються однією особою (представником) від імені іншої особи, яку представляють у силу повноважень, що ґрунтуються на договорі, законі, акті органу юридичної особи та з інших законних підстав, безпосередньо створюють, змінюють, припиняють цивільні права й обов'язки особи, яку представляють.

Цивільне законодавство республік колишнього СРСР, включаючи Україну, не мало законодавчого визначення представництва, тому в юридичній науці були різноманітні погляди на його правову природу. Деякі автори розглядали представництво як діяльність¹, інші² -- як правовідношення, тобто це питання раніше було дискусійним. На сьогодні це дискусійне питання вирішилося на користь останніх, оскільки чинний ЦК України визначає представництво як правовідношення, в якому одна сторона (представник) зобов'язана або має право вчинити правочин від імені другої сторони, яку вона представляє (ст. 237 ЦК України).

Широке розповсюдження представництва у цивільному обороті викликане низкою причин як юридичного, так і фактичного характеру. До перших можна віднести відсутність у фізичних осіб повної цивільної дієздатності (часткова, мінімальна, обмежена), до других -- хворобу, перебування у відрядженні, відсутність юридичних знань, особисту зайнятість та ін.

Учасниками правовідносин представництва є три суб'єкти: особа, яку представляють, представник та третя особа, з якою в особи, яку представляють, внаслідок вчинення представником правочину виникають цивільні права та обов'язки. Особою, яку представляють, може бути будь-яка юридична або фізична особа. Представником може бути як фізична, так і юридична особа. Фізична особа може бути представником у випадку, якщо вона має повну цивільну

дієздатність, тобто досягла вісімнадцяти років (повноліття) чи перебуває у зареєстрованому шлюбі до досягнення повноліття (ст. 34 ЦК України). Разом з цим не може бути представником фізична особа, над якою встановлена опіка, піклування. Представником також може бути і фізична особа, яка ще не досягла вісімнадцяти років, але якій надана повна цивільна дієздатність, наприклад, особи, що досягли шістнадцяти років і працюють за трудовим договором чи записані матір'ю або батьком дитини, або бажають здійснювати підприємницьку діяльність (ст. 35 ЦК України).

Юридичні особи мають право виконувати функції представника у будь-яких випадках, якщо це не суперечить їхній правоздатності, визначеній законом та їх установчими документами. Так, наприклад, не може бути представником при вчиненні правочинів з купів-лі-продажу нерухомості банк або торговець цінними паперами, оскільки закон не дає їм права займатися представницькою діяльністю у вказаній сфері. Здійснення фізичними та юридичними особами представництва з окремих видів діяльності, які вимагають наявності відповідних ліцензій, можливе лише після одержання такої ліцензії. Наприклад, не можуть здійснювати представницькі дії за договором доручення щодо укладення угод з цінними паперами юридичні особи, які не мають відповідних ліцензій на здійснення такого виду діяльності (ст. 9 Закону України «Про ліцензування певних видів господарської діяльності»¹, статті 26-27 Закону України «Про цінні папери і фондову біржу»)².

Від представництва треба відрізняти осіб, діяльність яких зовнішньо схожа на представництво. Так, не є представником особа, яка хоч і діє в чужих інтересах, але від власного імені (наприклад, комісіонер, який за дорученням комітента за винагороду вчиняє один чи кілька правочинів від свого імені за рахунок комітента, або управитель, який за договором управління майном отримує від установника майно в управління та здійснює від свого імені управління цим майном в інтересах установника управління або вказаного ним вигодонабувача). Також не є представником особа, уповноважена на ведення переговорів щодо можливих у майбутньому правочинів, оскільки її дії лише сприяють вчиненню правочину, тобто носять допоміжний характер, і не пов'язують сторони між собою юридичними обов'язками (ст. 237 ЦК України), або рукоприкладач, який підписує текст правочину за дорученням фізичної особи, яка внаслідок хвороби або фізичної вади не може підписатися власноручно (ст. 207 ЦК України).

Третьою особою, з якою представник від імені особи, яку він представляє, вчиняє правочин, може бути будь-який учасник цивільних відносин (ст. 2 ЦК України), який має потрібну для вчинення правочину цивільну дієздатність (правоздатність).

Представник зобов'язаний вчиняти правочин за наданими йому повноваженнями особисто. Він може передати свої повноваження частково або повністю іншій особі, якщо це передбачено законом або договором між особою, яку представляють, і представником, або якщо представник був вимушений до цього з метою охорони інтересів особи, яку він представляє (ст. 240 ЦК України). Однак представник, який передав свої повноваження іншій особі, зобов'язаний повідомити про це особу, яку він представляє, та надати їй необхідні відомості про особу, якій передані відповідні повноваження (замісника). Невиконання цього обов'язку накладає на особу, яка передала повноваження, відповідальність за дії замісника як за свої власні.

Правовідносини з представництва за змістом поділяються на внутрішні та зовнішні.

До внутрішніх правовідносин належать правовідносини між представником та особою, яку представляють, тобто правовідносини, що безпосередньо призводять до представницької діяльності. Як правило, вони визначаються договором доручення. Однак внутрішні правовідносини у представництві не ведуть до зовнішнього ефекту, який виявляється у діях представника щодо третіх осіб, а саме: у вчиненні представником на підставі наданих йому повноважень правочинів від імені особи, яку представляють, з третіми особами.

До зовнішніх правовідносин у представництві належать правовідносини між представником та третьою особою. Правовідносини, що складаються між особою, яку представляють, та третьою особою, є представницькими, оскільки у межах цих правовідносин права й обов'язки за правочином, вчиненим представником і третьою особою, безпосередньо виникають в особи, яку представляють.

Для здійснення представництва представнику потрібні відповідні повноваження, наявність яких є необхідною умовою для встановлення зовнішніх правовідносин представництва між представником та третьою особою. Повноваження представника виражаються у праві останнього виступати від імені особи, яку він представляє. Для вчинення представником відповідних правочинів він повинен мати необхідний обсяг повноважень, оскільки інакше вчинений ним правочин буде вважатися таким, що не був вчинений. Розглядаючи повноваження представника, слід зазначити, що в науці цивільного права колишнього СРСР не склалося єдиного погляду на їх юридичну природу. Деякі автори, наприклад, О. С. Іоффе, вважали, що повноваження представника у представництві є юридичним фактом, який визначає межі приєднання до правоздатності особи, яку представляють, дієздатності представника¹, інші автори розглядали повноваження з представництва як суб'єктивне право, якому не протистоїть будь-який обов'язок інших осіб², чи вважали, що повноваженню представника протистоїть лише обов'язок особи, яку представляють, прийняти на себе усі юридичні наслідки дій представника³, або визначали повноваження як міру можливої поведінки представника щодо третіх осіб⁴. Отже, це питання в науці цивільного права ще й зараз є дискусійним. Вважається, що найбільш правильною є позиція авторів⁵, які розглядають повноваження як особливе право особи, якому, на відміну від суб'єктивного права, не відповідає конкретний обов'язок особи, яку представляють, або третьої особи. Зазначене право може бути одночасно й обов'язком представника, наприклад, у випадку здійснення ним представницьких функцій у порядку виконання посадових обов'язків.

Закон містить окремі обмеження щодо правочинів, які можуть бути вчинені представником (ст. 238 ЦК України). Так, представник може бути уповноважений на вчинення лише тих правочинів, право на вчинення яких має особа, яку він представляє. Закон допускає представництво при здійсненні будь-яких правочинів, за винятком тих, що за своїм змістом можуть бути укладені лише особисто тією особою, яку він представляє. До останніх належать заповіт, довіреність та довічне утримання. Не можуть бути укладені фізичними особами через представника трудовий договір, а також такі акти цивільного стану, як укладення шлюбу, розірвання шлюбу, усиновлення (удочеріння) та інші, що мають виключно особистий характер.

Представник не може вчиняти правочин від імені особи, яку він представляє, у своїх інтересах або в інтересах іншої особи, представником якої він одночасно є. Винятком з цього правила є комерційне представництво, при якому допускається одночасне представництво представником кількох сторін правочину, якщо на це є згода сторін або такий випадок передбачений законом (ст. 243 ЦК України).

Представництво у цивільних правовідносинах виникає на підставі юридичних фактів, визначених законодавством. Серед підстав виникнення представництва ст. 237 ЦК України визначає договір, закон, акт органу юридичної особи та інші підстави, встановлені актами цивільного законодавства. ЦК України не визначає серед підстав виникнення представництва довіреності, оскільки остання видається при представництві, що ґрунтується на договорі або акті органу юридичної особи (ст. 244 ЦК України).

При представництві, що ґрунтується на договорі, особа представника та її повноваження визначаються договором, який укладається між особою, яку представляють, і представником. Найбільш поширеним прикладом договірного представництва є договір доручення (статті 1000, 1003 ЦК України), за яким одна сторона (повірений) зобов'язується вчинити від імені та за рахунок другої сторони (довірителя) певні юридичні дії, та договір транспортного експедирування (статті 929, 930 ЦК України).

Представництво, яке ґрунтується на законі, виникає на підставі прямої вказівки закону. Так, згідно зі ст. 242 ЦК України та ст. 177 СК України на законі ґрунтується представництво малолітніх і неповнолітніх дітей їхніми батьками (усиновлювачами) або малолітньої особи чи фізичної особи, визнаної недієздатною, -- опікуном. Законним представником у випадках, передбачених законом, може бути інша особа.

Представництво, яке ґрунтується на законі, на відміну від добровільного представництва за договором, виникає без волевиявлення особи, яку представляють, а обсяг і зміст повноважень представника визначаються виключно законом.

Представництвом, що ґрунтується на акті органу юридичної особи, є представництво, в силу якого представник діє від її імені на підставі акта органу юридичної особи. У таких випадках повноваження представника на вчинення правочинів від імені юридичної особи ґрунтуються на установчих документах юридичної особи, положеннях про її відокремлені підрозділи, посадових інструкціях, що визначають права та обов'язки працівника, на якого покладено виконання представницьких функцій. Найбільш розповсюдженим прикладом такого представництва є вчинення правочинів від імені юридичних осіб продавцем чи касиром у магазині, кондуктором чи водієм у транспорті, провідником у вагоні потягу тощо. Однак про наявність повноважень у цих осіб можливо судити лише у випадках, коли виконуються представницькі функції в умовах службової обстановки, в якій вони діють.

Як уже зазначалося, перелік підстав представництва, зазначений у ст. 237 ЦК України, не є вичерпним, оскільки інші підстави, на яких може ґрунтуватися представництво, можуть бути встановлені актами цивільного законодавства. Наприклад, індосамент, вчинений на цінному папері, що обмежений тільки дорученням здійснювати права, посвідчені цінним папером, без передання цих прав індосату (ст. 197 ЦК України) та ін.

Види представництва. Розрізняють представництво добровільне та обов'язкове. Добровільним є представництво, при якому дієздатна особа, яка сама здатна вчиняти правочини, використовує для їх вчинення представника на власний розсуд. Зазначене добровільне представництво може здійснюватися на підставі договору, зокрема договору доручення, та довіреності або акта органу юридичної особи (наприклад, наказ керівника юридичної особи, посадова інструкція), за наявності якого добровільне представництво здійснюється у порядку виконання представником посадових обов'язків.

ЦК України визначений новий різновид добровільного представництва -- комерційне представництво. Згідно зі ст. 243 ЦК України комерційним представником є особа, яка постійно та самостійно виступає представником підприємців при укладенні ними договорів у сфері підприємницької діяльності. За підставами свого виникнення комерційне представництво ґрунтується на договорі, укладеному між комерційним представником та особою, яку він представляє. За своєю правовою природою цей договір є договором доручення (ст. 1000 ЦК України). Норми глави 68 ЦК України, що регулюють договір доручення, визначають деякі його особливості у комерційному представництві, наприклад, у частині виконання доручення повіреним (ст. 1004 ЦК України) або припинення договору доручення (ст. 1008 ЦК України). Що ж до підтвердження повноважень комерційного представника на вчинення правочинів, то вони можуть бути підтверджені як письмовим договором між ним та особою, яку він представляє, так і довіреністю (ст. 244 ЦК України).

Для комерційних представників закон допускає одночасне представництво різних сторін правочину за їх згодою і в інших випадках, встановлених законом. З указаної норми закону варто зробити висновок про те, що комерційне представництво суттєво відрізняється від інших видів представництва, оскільки при звичайному представництві вчинення таких правочинів заборонене законом (ст. 238 ЦК України).

Комерційне представництво має свої особливості.

По-перше, оскільки комерційне представництво відбувається у сфері підприємницької діяльності, а її суб'єктом є особа, яка постійно представляє підприємців при укладенні договорів, комерційним представником може бути лише суб'єкт підприємницької діяльності.

По-друге, можливість здійснення такого представництва поставлена законом у залежність від наявності у комерційного представника відповідних повноважень на укладення договору від усіх його сторін. Тобто комерційні представники можуть вчиняти правочини, будучи представниками сторін (наприклад, орендодавця та орендаря, продавця і покупця) за наявності повноважень від обох сторін договору, які визначені у договорах, укладених сторонами з комерційним представником, чи у виданих сторонами на підставі цих договорів довіреностях.

По-третє, оскільки комерційне представництво є підприємницькою діяльністю, договори доручення, що укладаються сторонами з комерційним представником, мають відплатний характер. Конструкція ст. 243 ЦК України визначає можливість регулювання комерційного представництва в окремих сферах підприємницької діяльності й іншими законодавчими актами.

Обов'язкове представництво, на відміну від добровільного, характеризується тим, що воно існує незалежно від волевиявлення особи, яку представляють. До обов'язкового представництва слід віднести представництво батьками, опікунами осіб, які не мають повної дієздатності, представництво опікуном майна фізичної особи, яка визнана безвісно відсутньою, а також фізичної особи, місце перебування якої невідомо. Обсяг повноважень представника та їх зміст при обов'язковому представництві визначаються законом. Різновидом обов'язкового представництва є так зване статутне представництво, за яким представниками виступають уповноважені організації, яким їхніми установчими документами надано право представляти інтереси членів цих організацій. До вказаного представництва слід віднести представництво об'єднаннями громадян законних інтересів своїх членів (учасників) у державних та громадських органах (ст. 20 Закону України «Про об'єднання громадян»)¹ або представництво профспілками трудових, соціально-економічних прав та інтересів членів профспілок в органах державної влади та органах місцевого самоврядування, у відносинах з роботодавцями, а також з іншими об'єднаннями громадян (ст. 19 Закону України «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності»)¹. Обсяг повноважень представника та їх зміст при статутному представництві визначається законом та установчими документами уповноважених організацій.

Правові наслідки вчинення правочину представником. Правочин, вчинений представником, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов'язки особи, яку він представляє (ст. 239 ЦК України). При відсутності в особи, яка виступає як представник, повноважень на вчинення правочину від імені іншої особи вчинений таким представником правочин створює, змінює, припиняє цивільні права та обов'язки особи, яку представляють, лише у разі наступного схвалення правочину цією особою (ст. 241 ЦК України). Правочин вважається схваленим, зокрема, у тому разі, якщо особа, яку він представляє, вчинила дії, що свідчать про прийняття його до виконання.

Наступне схвалення правочину особою, яку представляють, створює правочин дійсним з моменту його вчинення, тобто наступне його схвалення діє зі зворотною силою.

Схвалення правочину особою, яку представляють, за своєю правовою природою є одностороннім правочином. Зазначений правочин може бути вчинений особою, від імені якої правочин був вчинений представником, у письмовій формі шляхом направлення окремого документа, наприклад листа, телеграми, телетайпограми, до представника чи іншого учасника правочину або написання вказівки про схвалення правочину на примірнику самого правочину, наприклад договору.

Для правочинів, які не потребують письмової форми, можливе їх схвалення в усній формі. Схвалення правочинів, вчинених представником, можливе і шляхом здійснення особою, яку представляли, конклюдентних дій, які свідчили б про прийняття виконання, наприклад, здійснення платежу другій стороні, передача майна, надання робіт, послуг. Схвалення правочину має бути надано у строки, встановлені при вчиненні правочину, або в межах потрібного для цього часу.

§ 2. Довіреність

Поняття, зміст та види довіреності. Представництво, яке ґрунтується на договорі або акті юридичної особи, може здійснюватися за довіреністю. Довіреність -- це письмовий документ, що видається однією особою іншій для представництва перед третіми особами (ст. 244 ЦК України).

Хоча представництво, яке може здійснюватися за довіреністю, і має своєю підставою договір або акт юридичної особи, сама довіреність є одностороннім правочином. Останнє викликане тим, що вчинення цього правочину здійснюється діями однієї сторони, тобто особи, яку представляють за довіреністю (довірителем), та не потребує згоди представника. Зазначений правочин є фідуціарним, оскільки він тісно пов'язаний з особою представника. На довіреність, як на цивільний правочин, розповсюджуються загальні вимоги закону щодо правочинів. На відміну від договору або акта юридичної особи, що визначають переважно внутрішні відносини між представником та довірителем, довіреність має своїм призначенням встановлення зовнішніх відносин представництва, а саме відносин між довірителем та третьою особою за допомогою дій представника. Довіреність як правочин вчиняється довірителем перед представником, але він направлений також і щодо третіх осіб, з якими представнику належить вчинити правочини. Правові наслідки вчиненого представником правочину для довірителя відбуваються незалежно від того, чи була ознайомлена третя особа з довіреністю при вчиненні правочину за участі представника, чи ні. Треті особи дізнаються про зміст повноважень представника зі змісту наявної в нього довіреності. У свою чергу, зміст довіреності визначається межами дієздатності особи, яку представляють. Дії, які належить вчинити повіреному, мають бути правомірними, конкретними та здійсненними (ст. 1003 ЦК України).

Із законодавчого визначення довіреності можна зробити висновок, що в ній має бути вказана особа, на яку видана довіреність (представник), особа, яка її видала (довіритель), має бути чітко відображена воля останньої на вчинення від її імені представником правочину, вказана дата видачі довіреності, оскільки без неї довіреність є нікчемною (ст. 247 ЦК України). Більш детальні вимоги до змісту довіреності містить Інструкція про порядок здійснення нотаріальних дій нотаріусами України, затверджена наказом Міністерства юстиції України від 18 червня 1994 р. № 18/5¹, яка зазначає, що в тексті нотаріально посвідченої довіреності мають бути зазначені місце та дата її складення (підписання), прізвище, ім'я та по батькові (повне найменування юридичної особи) і місце проживання (місцезнаходження юридичної особи) представника та особи, яку представляють, а в необхідних випадках і посада, яку він займає.

Довіреність може бути складена від імені однієї або кількох осіб на ім'я однієї або кількох осіб.

За змістом і обсягом повноважень довіреності поділяються на:

разові, що видаються на вчинення одного правочину, наприклад, на продаж будинку або отримання заробітної плати;

спеціальні, що видаються на вчинення певної кількості однорідних правочинів, наприклад, на укладення правочинів керівнику філії, представництва юридичної особи, отримання заробітної плати, пенсії, поштового переказу протягом визначеного терміну;

загальні (генеральні), що видаються на визначений термін для здійснення різноманітних правочинів, наприклад, довіреність на управління майном та ведення справ учасників договору спільної діяльності.

Довіреність може бути видана особою, яка має потрібну для вчинення такого правочину дієздатність (для громадян) чи правоздатність (для юридичних осіб). Так, наприклад, на відміну від громадян, які мають повну цивільну дієздатність (ст. 34 ЦК України), неповнолітні особи віком від 14 до 18 років вправі самостійно видавати довіреність лише на розпоряджання їхнім заробітком, стипендією або іншими доходами, якщо орган опіки і піклування не обмежив їх у праві самостійно розпоряджатися ними; на здійснення прав автора на твори науки, літератури та мистецтва, об'єкти промислової власності або інші результати своєї творчої діяльності, що охороняються законом; на представництво неповнолітнього у громадських і кооперативних організаціях, у яких він є членом та засновником. Довіреність на вчинення інших дій може видаватися зазначеними особами лише за згодою їхніх батьків, усиновителів або піклувальників, про що має бути зазначено у довіреності.

Довіреність від імені особи, яку представляють, може бути видана як на фізичну, так і на юридичну особу. Вона може бути видана представнику або безпосередньо третій особі, з якою представник буде вчиняти правочин від імені особи, яку представляє (ст. 244 ЦК України).

Форма довіреності. Довіреність завжди повинна мати письмову форму. Форма довіреності має відповідати тій формі, в якій вчинятиметься правочин (ст. 245 ЦК України). Форма довіреності може бути звичайною письмовою чи письмовою нотаріальною. Нотаріально посвідчена довіреність здійснюється на вчинення правочину, який потребує нотаріального посвідчення у випадках, передбачених законом або договором (ст. 209 ЦК України). Нотаріальної форми вимагають довіреності фізичних осіб на здійснення представництва у суді (ст. 114 ЦПК України), а також довіреності, видані в порядку передоручення, крім випадків, встановлених частиною 4 ст. 245 ЦК України.

Згідно зі статтями 34-38 Закону України «Про нотаріат» та Указом Президента України «Про врегулювання діяльності нотаріату в Україні» від 23 серпня 1998 р. № 932/98 нотаріальне посвідчення довіреностей в Україні здійснюється: державними нотаріальними конторами; приватними нотаріусами; у населених пунктах, де немає державних нотаріусів, -- посадовими особами виконавчих комітетів сільських, селищних, міських Рад народних депутатів; консульськими установами України.

Відповідно до ст. 245 ЦК України до нотаріально посвідчених довіреностей прирівнюються:

довіреність військовослужбовця або іншої особи, яка перебуває на лікуванні у госпіталі, санаторії та іншому військово-лікувальному закладі, вона може бути посвідчена начальником цього закладу, його заступником з медичної частини, старшим або черговим лікарем;

довіреність військовослужбовця, а в пунктах дислокації військової частини, з'єднання, установи і військово-навчального закладу, де немає нотаріуса чи органу, що вчиняє нотаріальні дії, а також довіреність робітника, службовця, членів їхніх сімей і члена сім'ї військовослужбовця, може бути посвідчена командиром (начальником) цих частини, з'єднання, установи або закладу;

3) довіреність особи, яка перебуває у місці позбавлення волі(слідчому ізоляторі), може бути посвідчена начальником місця позбавлення волі.

Довіреність на одержання заробітної плати, стипендії, пенсії, аліментів, інших платежів та поштової кореспонденції (поштових переказів, посилок тощо) може бути посвідчена посадовою особою організації, в якій довіритель працює, навчається, перебуває на стаціонарному лікуванні, або за місцем його проживання.

Як виняток, довіреність на право участі та щодо голосування на загальних зборах акціонерів може бути посвідчена реєстратором або правлінням акціонерного товариства (емітента акцій) (ст. 45 Закону України «Про господарські товариства»)¹.

Довіреність від імені юридичної особи видається її органом або іншою особою, уповноваженою на це її установчими документами, та скріплюється печаткою цієї юридичної особи (ст. 246 ЦК України). За вказаними правилами довіреності видаються всіма юридичними особами, незалежно від їх організаційно-правової форми чи форми власності.

Строк довіреності. Довіреність є строковою угодою, тобто дія довіреності обмежена у часі. У кожній довіреності має бути зазначена дата вчинення, її відсутність робить довіреність нікчемною.

Строк довіреності зазначається у довіреності. Якщо строк довіреності не зазначений, вона зберігає чинність до припинення її дії. Строк довіреності, виданої в порядку передоручення, не може перевищувати строку основної довіреності, на підставі якої вона видана (ст. 247 ЦК України).

Передоручення довіреності. Представник, якому видана довіреність, зобов'язаний особисто вчинити ті дії, на які він уповноважений. Однак він може передати свої повноваження іншій особі в порядку передоручення (ст. 240 ЦК України).

Серед обставин, що зумовлюють передоручення, можуть бути: різноманітні події (наприклад, стихійне лихо, карантин); обставини, що стосуються особи представника (наприклад, хвороба, відрядження, призов на військову службу), дії третіх осіб (наприклад, анулювання ліцензії представника) та ін.

Довіреність, за якою повноваження передоручаються іншій особі, повинна бути нотаріально посвідчена (ст. 245 ЦК України, ст. 58 Закону України «Про нотаріат»), крім випадків, встановлених частиною 4 ст. 245 ЦК України.

Ця вимога закону розповсюджується і на передоручення довіреностей, виданих за правилами ст. 246 ЦК України юридичними особами.

Довіреність, видана в порядку передоручення, підлягає нотаріальному посвідченню після подання основної довіреності, в якій застережене право на передоручення, або після подання доказів того, що представник за основною довіреністю примушений до цього обставинами для охорони інтересів особи, яка видала довіреність.

У випадку передоручення представник за основною довіреністю може передоручити інший особі як усі повноваження за довіреністю, так і їх частину. Наслідком передоручення за довіреністю є те, що особа, яка отримала довіреність за передорученням (замісник), стає представником особи, яку представляють (довіритель). Про здійснення передоручення за довіреністю представник повинен сповістити довірителя і подати йому необхідні відомості про особу, якій передані повноваження.

Особа, яка видала довіреність, має право у будь-який час скасувати передоручення, а угода про відмову від цього права є недійсною.

З припиненням представництва за довіреністю втрачає чинність передоручення (ст. 248 ЦК України).

Припинення представництва за довіреністю. Представництво за довіреністю припиняється внаслідок ряду юридичних фактів, визначених законом (ст. 248 ЦК України).

По-перше, довіреність припиняє свою дію внаслідок закінчення строку довіреності, оскільки довіреність є строковим правочином.

По-друге, разова довіреність припиняє свою дію після вчинення представником від імені особи, яку представляють, правочину, на здійснення якого довіреність була видана. У цьому випадку довіреність припиняє свою дію незалежно від того, чи закінчився на той момент строк дії довіреності, чи ні.

По-третє, довіреність припиняє свою дію за скасування її особою, яка її видала, тобто вчинення особою, яку представляють за довіреністю, одностороннього правочину, що може бути вчинений з будь-яких причин у будь-який час. Винятком з цього правила є видача безвідкличних довіреностей на певний час у випадках, встановлених законом (ст. 249 ЦК України).

При скасуванні довіреності на особу, яка видала довіреність і згодом її скасувала, законом покладається обов'язок негайно сповістити про це представника, а також відомих їй третіх осіб, для представництва перед якими була видана довіреність. Закон визначає, що відмова особи, яка видала довіреність, від права на скасування довіреності або передоручення є нікчемною (ст. 249 ЦК України).

По-четверте, довіреність припиняє свою дію у разі відмови представника від вчинення дій, що були визначені довіреністю. Зазначена відмова також може бути вчинена представником з будь-яких причин у будь-який час. Однак слід зазначити, що відмова від довіреності працівника, який у силу трудових обов'язків повинен вчиняти правочини на підставі довіреності, наприклад керівник філії або представництва юридичної особи приватного права (ст. 95 ЦК України), буде для зазначених осіб порушенням трудових обов'язків та призведе до наслідків, передбачених трудовим законодавством України.

Представник, який відмовився від вчинення дій за довіреністю, зобов'язаний негайно повідомити особу, яку він представляє, про таку відмову. Однак представник не може відмовитися від вчинення дій, які були визначені довіреністю, якщо ці дії були невідкладними або такими, що спрямовані на запобігання завданню збитків особі, яку він представляє, або іншим особам (ст. 250 ЦК України).

По-п'яте, підставою припинення довіреності, виданої юридичною особою, є припинення цієї юридичної особи.

По-шосте, підставою припинення довіреності, яка була видана юридичній особі, є припинення цієї юридичної особи.

По-сьоме, підставою припинення довіреності є смерть особи, яка видала довіреність, оголошення її померлою, визнання її недієздатною, обмеження її цивільної дієздатності, оскільки вчинення правочинів від її імені стає неможливим. Припинення довіреності також є наслідком визнання особи безвісно відсутньою. Останнє викликано як тим, що немає доказів про те, що вона є живою і може вчиняти за допомогою представника правочини, так і тим, що у цьому випадку відсутній зв'язок з особою, яка видала довіреність, та її представником.

У зв'язку з цим представництво майнових інтересів особи, яку визнано безвісно відсутньою, здійснює опікун її майна (ст. 44 ЦК України).

У разі смерті особи, яка видала довіреність, представник зберігає свої повноваження за довіреністю для ведення невідкладних справ або таких дій, невиконання яких може призвести до виникнення збитків.

По-восьме, довіреність припиняє свою дію у разі смерті особи, якій видана довіреність, оголошення її померлою, визнання її недієздатною або безвісно відсутньою, обмеження її цивільної дієздатності.

Наслідки припинення довіреності. Закон покладає на особу, яка видала довіреність, обов'язок негайно сповістити про її скасування представника, а також відомих їй третіх осіб, для представництва перед якими була видана довіреність (ст. 249 ЦК України). Права та обов'язки щодо третіх осіб, що виникли внаслідок вчинення правочину представником до того, як він довідався або міг довідатися про її припинення, зберігають чинність для особи, яка видала довіреність, та її правонаступників. Це правило не застосовується, якщо третя особа знала або могла знати, що дія довіреності припинилася.

Представник несе відповідальність перед особою, яка видала довіреність, за завдані їй збитки у разі недодержання ним вимог щодо негайного повідомлення особи, яка видала довіреність, про відмову від вчинення дій, що були визначені довіреністю, або відмови від вчинення за довіреністю дій, якщо вони були невідкладними та спрямованими на запобігання завданню збитків особі, яку він представляє, чи іншим особам (ст. 250 ЦК України).

Рекомендована література:

Андреев В.К. Представительство в гражданском праве. -- Калининград, 1978.

Белов В.Н. Коммерческое представительство и агентирование (договоре). -- М.: Финансы и статистика, 2001.

Ли А.С. Разграничение сделок представительства и посредничества // Законодательство и экономика. -- 1995. -- № 11--12. Крупко П. Суб'єкти добровільного представництва за цивільним правом // Право України. -- 2002. -- № 5. -- С. 105-109.

Невзгодина Е.Л. Представительство по советскому гражданскому праву. -- Томск, 1980.

Соколовский К.И. Представительство в гражданском праве и процессе // Вопросы теории: сущность, содержание, структура. -- X., 1984. Рясенцев В. А. Основания представительства в советском гражданском праве // Уч. записки ВЮЗИ. -- М., 1948.



Глава 20. Строки та терміни. Позовна давнісгь у цивільному праві

§ 1. Поняття та значення строків (термінів) у цивільному праві

Стратегічна лінія на нормалізацію соціально-економічного становища в Україні визначає необхідність повніше враховувати фактор часу в господарській діяльності та при вирішенні соціальних проблем. Фактор часу набуває важливого значення і як міра оцінки соціальних процесів та явищ, і як засіб цілеспрямованого регулювання людської діяльності.

Час відіграє істотну роль у цивільних правовідносинах. Суб'єктивні права та юридичні обов'язки їхніх учасників виникають, розвиваються і припиняються у певний час. Дія самих законів також обмежена у часі. Строки, що встановлюються у цивільних правовідносинах як вияв соціального часу (у формі існування соціальної матерії, суспільного буття), є важливим правовим засобом цілеспрямованого регулювання діяльності громадян та організацій. Строки дисциплінують учасників правових зв'язків, забезпечують чіткість і визначеність у правах та обов'язках суб'єктів.

Загальні часові параметри функціонування правовідносин визначаються передусім правовою нормою. Поняття «строк», «термін», «давність», «своєчасно», «негайно» та інші, що відображають часові зв'язки, часто входять до змісту правових норм. У новому ЦК України, крім норм, що регулюють дію позовної давності, вміщені загальні положення про строки і терміни, які стосуються всіх інститутів цивільного права (розділ V книги першої).

Питання про роль і місце строків у цивільних правовідносинах може розглядатися у різних аспектах: 1) як момент виникнення (початку) або припинення правовідносин; 2) як одна з умов, що визначає їх зміст; 3) як критерій оцінки правомірності поведінки суб'єктів з погляду її своєчасності тощо.

Строки зазвичай розглядаються за їх місцем у системі юридичних фактів цивільного права. Найчастіше їх відносять до подій, зазначаючи закінчення часу (строку). Строк обмежує дію суб'єктивних прав та обов'язків у часі. Оскільки права та обов'язки частіше виникають за волею їхніх носіїв, то вольовий характер мають і строки, які обмежують їх дію у часі. Конкретні строки здійснення та особливо захисту цивільних прав передбачаються нормою закону, але закон також має вольовий характер як юридичний вияв державної волі. Строки, встановлені законом, стають обов'язковими для суб'єктів правовідносин або внаслідок того, що закон забороняє їх скорочення за угодою сторін (зокрема строки позовної давності), або тому, що сторони не використали надану їм можливість визначити строк на свій розсуд (наприклад, збільшити гарантійний строк, передбачений нормативно-технічним документом). Не викликає сумніву вольовий характер строків, що встановлюються самими учасниками правовідносин або за рішенням суду чи іншого юрисдикційного органу.