Господарська діяльність споживчої кооперації України в період нової економічної політики (1921–1928 рр.)

Громадське харчування набуло поширення і в Києві. У 1924 р. Київський Соробкоп утримував 4 їдальні: на Подолі, Крещатику (500 обідів щоденно), заводі «Арсенал» (250 обідів щоденно) і при Кооперативному технікумі (150 обідів щоденно, з них 25 - безкоштовно для малозабезпечених студентів) [81]. Зважаючи на брак мережі громадського харчування, Соробкоп налагодив співпрацю з «Укрнархарчем». У результаті цього протягом липня-серпня 1924 р. вдалося відкрити три нові їдальні на підприємствах із пропускною щоденною здатністю 2 тис. чоловік. Завдяки зусиллям двох партнерів тоді змогли знизити вартість обіду до 30 коп., не вилучаючи з обов'язкового раціону м'ясо [78, с.46].

Налагоджуючи громадське харчування в Одесі, кооператори мали враховувати те, що великих підприємств тут практично не було, проте простежувалася велика міграція населення, зростання чисельності мешканців міста під час літнього сезону. Був узятий курс на організацію районних їдалень відкритого типу не лише для робітників, але й для всіх бажаючих. Протягом року одеські кооператори відкрили чотири їдальні: на Молдаванці, на Пересипі, в районі Чумки і в центрі міста [82, арк.1-2]. Під час літнього сезону 1924 р. ЦРК організували на курортах декілька їдалень для відпочивальників [83].

У березні 1924 р. робкоопом була відкрита кооперативна їдальня на Миколаївському суднобудівному заводі. Вона відпускала робітникам обіди шляхом дрібнокрамничного кредиту. Вартість обіду у середньому не перевищувала 28 коп., проте робітники заводу вважали, що такі ціни високі. Спочатку харчувалося 500 чоловік, але потім кількість тих, хто користувався послугами їдальні, значно скоротилася [84]. Отже, у зв'язку із низькими заробітними платами робітників кооператорам доводилося приділяти серйозну увагу скороченню організаційних витрат для зниження вартості обідів. У результаті робкоопу вдалося знизити вартість обіду до 20 копійок [75, с.35].

З великими труднощами відбувалося становлення громадського харчування на госпрозрахункових засадах у тих містах України, де не було великих промислових підприємств. Так, чернігівські кооператори неодноразово отримували директиви губпарткому знизити ціни на обіди, які перевищували 40 коп. З огляду на це у листопаді 1924 р. правління Чернігівського ЦРК ухвалило знизити ціни на обіди до 40 копійок. Для цього було вирішено запросити на роботу в їдальню ЦРК досвідчених спеціалістів з організації справи громадського харчування [85, арк.4].

Практично в усіх регіонах України під тиском партійних осередків місцева споживча кооперація спонукала населення до користування послугами громадських їдалень. Так, 7 квітня 1924 р. на засіданні пленуму Ізюмського окрпарткому Харківської губернії визнали доцільною організацію громадського харчування силами райспілки та міського ЄСТ, оскільки для відкриття їдалень коштів у кожної з цих організацій бракувало [86, арк.71]. У селі Рогань Харківської округи діяла державна їдальня на паперовій фабриці. З огляду на те що ціна обіду була високою, кількість відвідувачів зменшилася, що загрожувало закриттям їдальні. Тоді місцевий партійний осередок залучив до громадського харчування споживче товариство. За рахунок активізації роботи їдальні і залучення нових відвідувачів із числа пайовиків споживчої кооперації планували здешевити обіди, що врешті й було зроблено [87].

Усі кооперативні їдальні мали в обов'язковому порядку дотримуватися встановлених державою санітарних норм. Так, постанова РНК УСРР від 12 лютого 1925 р. «Про санітарний догляд за виготовленням, сховом і продажем харчових продуктів, смакових речовин і напоїв» передбачала систематичний нагляд з боку відповідних санітарних органів за їдальнями громадського харчування [88, с.120]. Місцеві регулюючі органи систематично перевіряли санітарний стан кооперативних їдалень. Підтвердженням цього є рішення Київської губернської економічної наради від 6 лютого 1923 р., яке полягало в тому, що Київському Соробкопу було вказано на неприпустимість закупівлі та використання для їдалень хліба, випеченого в антисанітарних домашніх умовах. Відтак пропонувалося налагодити зв'язок із кооперативними чи державними пекарнями щодо закупівлі у них хлібної продукції для їдалень [89, арк.51].

Вітчизняні кооператори намагалися поширювати досвід громадського харчування РСФРР. Зокрема, вони взяли до уваги досвід кооператорів Іваново-Вознесенська, де у 1924 р. була створена перша в СРСР фабрика-кухня, гарячу їжу з якої розвозили у спеціальних термосах. Восени того ж року в Катеринославі почалося спорудження першої в Україні фабрики-кухні, яка не лише обслуговувала робітників ряду промислових підприємств міста гарячими обідами, але й виготовляла напівфабрикати, що було досить зручно для робітничих сімей [90]. Спорудження таких підприємств знаменувало новий етап у розвитку громадського харчування в країні. Поява фабрик-кухонь мала засвідчити переваги масового приготування їжі, яке забезпечувало необхідну якість і загальнодоступні ціни.

Існують різні дані щодо кількості їдалень споживчої кооперації України на середину 1920-х років. Справа в тому, що в одних випадках ішлося про заклади харчування споживчої кооперації, а в інших - про їдальні, які були створені спільними зусиллями споживчої кооперації та «Укрнархарчу». Згідно з дослідженнями 1920-х років, на 1 жовтня 1925 р. «Укрнархарч» мав 112 їдалень, а у віданні робітничо-міської кооперації налічувалося 74 їдальні [91, с.31]. За підрахунками 1960-х років, на 1 жовтня 1925 р. 57 робітничих товариств здійснювали громадське харчування і мали 105 їдалень [92, с.43]. Тобто пересічно на одне товариство припадало два заклади громадського харчування.

У 1924 р. товарообіг підприємств громадського харчування споживчої кооперації України становив 339 тис. крб [93, с.315]. На кінець 1925 р. він помітно зріс, складаючи лише по робітничо-міській кооперації понад 2 млн крб. Водночас питома вага обігу громадських їдалень у загальному товарообігові споживчої кооперації залишалася низькою: на кінець 1924 р. по республіці вона сягала 2,1% [3, с.43], а на кінець 1925 р. - 3,7% [68, арк.91]. Навіть за умови збитковості переважної частини закладів громадського харчування припиняти цю справу кооператори не мали права, оскільки керівництво республіки розглядало кооперативні їдальні як засіб поліпшення продовольчого забезпечення населення, передусім робітничого класу. Підтвердженням цього є рішення дев'ятого з'їзду КП(б)У (грудень 1925 р.), який звернув увагу споживчої кооперації на необхідність покращення побутових умов робітників шляхом розвитку громадського харчування [2, с.387].

Отже, загальне зміцнення економіки країни впродовж 1924-1925 рр. сприяло поступовому покращенню харчування населення. Певний внесок у досягнення цих результатів зробили заклади громадського харчування споживчої кооперації. У середині 1920-х років акцент у розбудові закладів громадського харчування був перенесений на промислові підприємства республіки, адже більшовики вимагали продовольчого забезпечення передусім для робітників і членів їх сімей. Нової динаміки розбудові закладів громадського харчування надало залучення фінансово-спроможних ЦРК. У середині 1920-х років райспілки, міські і сільські споживчі кооперативи зробили перші спроби відкриття їдалень. Однак через брак коштів громадське харчування для більшості кооперативів виявилося непідйомною справою.

Індустріалізація країни супроводжувалася різким зростанням чисельності спеціалістів та робітників, які прибули з різних регіонів СРСР, посиленням міграції сільського населення до міст та робітничих селищ. З огляду на це нові завдання мали вирішити і заклади громадського харчування споживчої кооперації. Перша Всеукраїнська конференція КП(б)У (жовтень 1926 р.) указала на недостатній рівень задоволення матеріальних потреб робітників державної промисловості. Тоді було акцентовано на доцільності посилення заходів щодо поліпшення продуктового забезпечення промислових районів і розширення громадського харчування [2, с.438]. Десятий з'їзд КП(б)У (листопад 1927 р.) наголосив на важливості влаштування благоустрою робітничих селищ і оздоровлення побутових умов робітників завдяки створенню закладів громадського харчування [2, с.515].

Оскільки значних ресурсів для розширення громадського харчування у період проведення індустріалізації держава не мала, керівництво України активізувало пропаганду ідей громадського харчування з метою залучення до розгортання цієї справи коштів різних організацій, а також населення. Так, у газеті «Комуніст» у березні 1927 р. голова ВУЦВК Г.І. Петровський, звертаючись до державних, господарських, профспілкових і кооперативних організацій, підкреслював: «Ми повинні неухильно працювати над організацією кооперативів, громадських їдалень» [94]. У свою чергу, керівництво споживчої кооперації УСРР запевняло, що населення республіки, особливо у промислових районах, тяжіє до громадського харчування. Не випадково на сторінках газети «Комуніст» один із очільників робітничої споживчої кооперації О. Нурінов зазначав, що «умови для розвитку громадського харчування дуже сприятливі і справу громадського харчування організувати можна і потрібно» [95]. Послуговуючись тезою О. Нурінова, не можемо цілком погодитися з тим, що умови для налагодження цієї справи були сприятливі, оскільки власних коштів на відкриття їдалень у більшості споживчих кооперативів не вистачало, а від держави надходили мізерні кредити.

На середину 1920-х років кооперативне громадське харчування України загалом залишалося збитковою справою. Зокрема, протягом 1925-1926 рр. 56 робітничих їдалень, з них 29 - у Донбасі, працювали зі збитками [96, с.48]. Рентабельних кооперативних підприємств громадського харчування, які належали робітничо-міській кооперації, на той час налічувалося одиниці. Партійне керівництво республіки особливо турбував той факт, що впродовж 1926 р. спостерігалось певне зменшення кількості нерентабельних кооперативних їдалень у Донбасі. Так, негативною була реакція Оргбюро ЦК КП(б)У, коли стало відомо, що в Макіївці робкооп закрив за рік 5 їдалень і тим самим залишив рудники без обідів [97, арк.11] .

Протягом 1926-1928 рр. вплив держави на розвиток кооперативного харчування посилився. Про це свідчать рішення Першої Всесоюзної наради з громадського харчування (лютий 1927 р.) про потребу у розгортанні громадського харчування у зв'язку із завданнями індустріалізації країни. Громадське харчування радянська влада розглядала як важливу державну справу і була переконана в її перспективному розвитку. У матеріалах зібрання підкреслювалося, що «справа громадського харчування може стати галуззю народного господарства, особливою самостійною галуззю промисловості» [98, с.5-6]. Основними провідниками цієї галузі нарада визнала робітничу кооперацію і товариство «Нархарч» [98, с.11]. З одного боку, ці дві структури спільними зусиллями намагалися потіснити приватний сектор із галузі харчування, а з другого - продовжували конкурувати між собою.

Арбітром у взаємовідносинах споживчої кооперації й «Укрнархарчу» неодноразово виступали партійні інстанції. Наприклад, питання їх співпраці стало предметом розгляду в ЦК КП(б)У 16 березня 1927 р. Слід зазначити, що в доповідній записці «Укрнархарчу» до ЦК КП(б)У була зроблена спроба перебільшити внесок нархарчівських їдалень у налагодження громадського харчування і водночас акцентувати на недоліках кооперативних їдалень. Без сумніву, така позиція спричинялася конкуренцією між обома структурами. Зокрема, «Укрнархарч» просив ЦК КП(б)У зобов'язати організації споживчої кооперації, які за угодою обох структур проводили заготівлі, відпускати продукти для нархарчівських їдалень за цінами, нижчими від ринкових [68, арк.9]. Оскільки в пайовому капіталі «Укрнархарчу» робітничі кооперативи мали менше 51% паїв, то їх вплив на роботу цього товариства, як зазначалося у журналі «Кооперативне будівництво», був «зовсім недостатній» [99, с.51]. Однак, щоб претендувати на пільги, кооператори були зобов'язані і надалі створювати з «Укрнархарчем» спільні заклади харчування.

До регулювання та перевірки розвитку громадського харчування більшовики систематично залучали профспілкові організації та контролюючі органи. Так, із огляду на постанову ВУРПС (січень 1927 р.) робітнича кооперація республіки була зобов'язана прийняти від «Укрнархарчу» певну кількість державних їдалень та колишні нерентабельні кооперативні заклади харчування. При цьому від кооператорів вимагалося, щоб робота кооперативних їдалень виконувалася на суто госпрозрахункових засадах, але при дотриманні високої якості та зменшенні вартості обідів [100, с.18]. У березні 1927 р. за розпорядженням президії ВУРПС споживчій кооперації передавалася справа охоплення громадським харчуванням сезонних робітників, будівельників, спорудження кухонь-фабрик, створення їдалень за місцем проживання робітників і службовців при житлових кооперативах. Кооператорам було запропоновано організувати всередині системи спеціальний фонд розвитку громадського харчування, призначення якого полягало в устаткуванні заново відкритих і розширенні вже існуючих їдалень [68, арк.10-11]. Згідно з директивою Уцеробсекції ВУКС від 24 вересня 1928 р. «Про фонд поліпшення побуту робітників і службовців» міські споживчі товариства, робкоопи і райспілки (окрспілки) мали виділяти 15% з указаного фонду на заклади харчування, який, у свою чергу, утворювався у результаті відрахування 10% із чистого прибутку кооперативних організацій [101, арк.1].

Одним із першочергових завдань, які вирішували кооператори протягом 1926-1928 рр., було повернення їдалень, визнаних нерентабельними і переданих у попередні роки у підпорядкування «Укрнархарчу». Водночас кооперативні організації мали зупинити процес скорочення нерентабельних їдалень, які перебували у віданні райспілок (окрспілок) та споживчих товариств [101, с.17]. Вони активізували співпрацю з адміністрацією та профспілками підприємств державної промисловості, зацікавленими в регулярному забезпеченні гарячим харчуванням робітників. Керівники промислових підприємств не лише виділяли кооперації приміщення під їдальні, але й споруджували нові. За пропозицією профспілок кооператори активно відкривали на промислових підприємствах не тільки їдальні, але й буфети-лотки та чайні. При їдальнях створювали їдальницькі комісії, які контролювали якість їжі, санітарний стан, вартість обідів. Не випадково журнал «Кооперативне будівництво» у 1927 р. підкреслював: «…лише за громадської підтримки громадське харчування може розвиватися й давати свої позитивні наслідки [100, с.21].

Для поповнення фінансування закладів громадського харчування кооператори активізували роботу щодо розширення соціальної бази відвідувачів громадських їдалень. На виконання директиви Оргбюро ЦК КП(б)У від 16 березня 1927 р., де підкреслювалося значення громадського харчування «у розкріпаченні жінки, організації нового побуту та збереженні зарплати робітників особливо нижчої кваліфікації і сезонних робітників», кооперативні організації мали активізувати роботу щодо максимального залучення до закладів харчування жінок [68, арк.8]. Ефективною пропагандистською формою виявилося відкриття громадських закладів харчування до Міжнародного жіночого дня. При цьому кооператори відкривали при їдальнях побутові підприємства, що також мало сприяти залученню до громадського харчування жінок. Так, у Харківському ЦРК до 8 Березня 1928 р. при кількох їдальнях були відкриті механічні пральні [102, с.68].

Залучення до кооперативних їдалень студентів та школярів, на думку керівництва республіки, мало сприяти формуванню колективізму і комуністичного способу споживання. Щоб допомогти студентам та школярам у налагодженні харчування, кооператори встановлювали знижки на обіди, кредити, пільги. Так, 14 лютого 1928 р. президія Чернігівського ЦРК, розглянувши клопотання їдальні місцевого агротехнікуму про кредитування їдальні, ухвалила видавати щомісячно кредити в сумі 400 крб. Тим самим ЦРК намагався зберегти їдальню агротехнікуму від закриття [103, арк.146]. 11 квітня того ж року президія Чернігівського ЦРК ухвалила допомогти кооперативу місцевої школи №4 налагодити харчування школярів. У результаті шкільний кооператив відкрив їдальню й отримав можливість закуповувати продукти для сніданків та обідів у магазинах ЦРК зі знижкою до 7% [103, арк.188].

Згідно з директивами вищих партійних та радянських органів споживча кооперація мала розширити діяльність щодо забезпечення гарячим харчуванням Червоної армії. Про це свідчать рішення Першої Всесоюзної наради з громадського харчування (лютий 1927 р.). Пайове товариство «Нархарч» та споживча кооперація мали приділити більше уваги організації харчування військовослужбовців [104, с.11]. У свою чергу, ВУКС зобов'язувала свої місцеві організації налагодити громадське харчування у військових частинах. Зокрема, до цього закликала тринадцята сесія ВУКС у жовтні 1928 р. [105, с.43]. На виконання розпоряджень сесії ВУКС Житомирський ЦРК, діючи оперативно, під час табірних зборів київських військових частин восени 1928 р. відкрив дві їдальні та дві чайні, які безперебійно забезпечували червоноармійців гарячою їжею [106, с.80].

Держава залучала споживчу кооперацію до забезпечення харчуванням призовників і демобілізованих із лав Червоної армії. У разі невиконання відповідних розпоряджень радянської влади керівників кооперативних організацій чекала судова, у кращому разі - адміністративна відповідальність. Так, 11 вересня 1928 р. своїм розпорядженням НКВТ УСРР зобов'язав споживчу кооперацію у Лубнах та Черкасах на період із 1 жовтня по 15 грудня, тобто під час масових перевезень призовників та звільнених із лав Червоної армії, відкрити буфети на залізничних станціях і організувати гарячі обіди. При цьому НКВТ встановив, що вартість обіду з двох блюд не мала перевищувати 25 коп [107, арк.122-123]. Забезпечуючи армію гарячим харчуванням, споживча кооперація зазнавала збитків, відтак у ряді випадків це були доброчинні акції. Лише 27 грудня 1928 р. Наркомфін УСРР звільнив кооперативи, які обслуговували військовослужбовців, від сплати промислового податку [108, с.60].

Протягом другої половини 1920-х років серед кооператорів тривала дискусія стосовно доцільності фабрики-кухні у контексті розгортання громадського харчування та проведення його механізації. Кооператори намагалися знайти відповідь на питання: що має переважати - фабрика-кухня чи їдальня? З одного боку, фабрика-кухня мала сприяти подоланню збитковості кооперативних закладів громадського харчування; однак їх створення було під силу лише великим робітничим кооперативам. З другого боку, більш реальним було проведення механізації та доустаткування вже існуючих кооперативних громадських їдалень [109, с.31-32].

Для спорудження фабрик-кухонь і механізованих підприємств громадського харчування залучалися кошти як споживчої кооперації, так і місцевих бюджетів та господарських організацій. Успішно діяла фабрика-кухня у Катеринославі, закладена ще в 1924 р. Протягом 1925-1926 рр. була споруджена фабрика-кухня в Харкові. У 1927-1928 рр. спільно з «Укрнархарчем» кооператори звели п'ять фабрик-кухонь [3, с.45]. Щоб прискорити спорудження такого підприємства в м. Сталіно, 6 березня 1928 р. ЦК КП(б)У дав доручення президії Уцеробсекції ВУКС «негайно ввійти в погодження з Південсталлю та іншими господарськими органами щодо оформлення їх матеріальної участі в організації фабрики-кухні» [110, арк.94]. Пересічно одне таке підприємство за рік готувало 235 тис. обідів [111, с.21].

Серйозною проблемою, яка перешкоджала поліпшенню громадського харчування, була відсутність відповідних робітників, здатних суттєво розвивати й удосконалювати цю справу. Відтак загострилася проблема з кухарями. Ця категорія робітників здебільшого прийшла у кооперативні їдальні з приватних ресторанів та їдалень. З огляду на це більшовики вимагали від кооператорів не лише підвищити кваліфікацію працівників їдалень, але й виховувати їх у комуністичному дусі. Тому у березні 1927 р. правління ВУКС та «Укрнархарч» порушили перед Наркоматом освіти питання про включення в кошторис наркомату відповідних коштів для організації шкіл та курсів для підготовки і перепідготовки робітників у галузі громадського харчування [68, арк.9].

Споживча кооперація, виконуючи директиви регулюючих органів щодо якісного забезпечення населення гарячою їжею, надавала велику увагу питанням санітарії в їдальнях. Так, 1 жовтня 1927 р. Центроспілка СРСР надіслала до Церобсекції ВУКС циркуляр «Про заходи охорони їдалень» [112, арк.11]. Робітничо-міську кооперацію зобов'язали терміново виробити ряд заходів щодо поліпшення санітарного стану закладів харчування. Така ухвала була викликана рядом отруєнь у їдальнях. Щодо причин отруєнь робітників існували дві версії: перша - неякісні продукти, друга - шкідництво. За порушення правил санітарії в їдальнях кооператори несли адміністративну відповідальність. Це підтверджує спільна постанова Наркомздоров'я, Наркомземсправ та НКВТ УСРР від 7 квітня 1928 р. «Тимчасові правила, які регулюють склад і якість зернових продуктів, що підлягають продажу» [113, с.249].

З осені 1928 р. споживча кооперація почала перетворювати заклади громадського харчування на зразкові культурно-просвітні осередки, намагаючись привернути увагу відвідувачів їдалень та буфетів хорошим оформленням, чистотою, наявністю газет, книжок й широким асортиментом страв. Згідно з інструкцією Наркомфіну СРСР від 27 грудня 1928 р. «Про порядок стягнення державного промислового податку» ті їдальні, які відмовилися від продажу спиртних напоїв, звільнялися від промислового податку [108, с.60]

Загалом протягом 1926-1928 рр. споживча кооперація України почала істотно розширювати мережу закладів харчування, створюючи власні, а також отримуючи їдальні, які до цього перебували у віданні «Укрнархарчу». Більш показовою у цьому плані була робота фінансово спроможних ЦРК. Так, у 1927 р. Харківський ЦРК мав 48 закладів громадського харчування, а вже через рік - 90 [114, с.51]. На 1 жовтня 1926 р. 17 робкоопів займалися громадським харчуванням, маючи 56 їдалень [115, с.25]. За іншим джерелом, на 1 жовтня 1927 р. 34 робкоопи здійснювали громадське харчування у 102 їдальнях. Загалом із 78 робкоопів на 1 жовтня 1927 р. громадське харчування могли розгорнути лише 34, що свідчило про здатність до цієї справи передусім фінансово спроможних робітничих кооперативів [116, арк.151].

Якщо проаналізувати динаміку закладів громадського харчування робітничо-міської кооперації України за період від 1 жовтня 1926 по 1 жовтня 1928 рр., маємо показники, відображені в додатку И. При цьому зазначимо, що із 316 одиниць підприємств громадського харчування 159 перебували у спільному підпорядкуванні «Укрнархарчу» і робітничо-міської кооперації, а 157 належали робітничим кооперативам [114, с.51]. Тобто протягом двох років кількість закладів харчування робітничої кооперації України зросла в 3,5 рази [99, с.53]. Крім кооперативних їдалень, почали діяти буфети та чайні, які допомагали зменшувати витрати часу на приготування та вживання їжі зранку та після робочого дня. Однак потужності кооперативних їдалень були невеликі і в середньому за день одне підприємство відпускало лише 250 обідів [117, арк.32].

За даними обстеження якості харчування населення в громадських їдальнях, яке провело Центральне статистичне управління СРСР, протягом 1925-1926 рр. калорійність їжі в закладах громадського харчування по країні зросла на 3,1%, а по УСРР - на 8% [118, с.11]. Щодо харчування робітників у кооперативних їдальнях зазначимо: по Україні протягом 1926-1927 рр. на одного пайовика робітничо-міської кооперації припадало 46,6 обідів на рік, тоді як по СРСР цей показник становив 24,3, тобто майже вдвічі менше [119, с.35].

Питома вага громадського харчування у загальному обсязі товарообігу робкоопів України зросла з 3% у 1924-1925 рр. до 3,7 % у 1928-1929 рр. По 4 великих ЦРК (Харківський, Катеринославський, Київський та Одеський) питома вага громадського харчування становила 3,6 - 4,3%, а в транспортних споживчих товариствах - близько 8% загального обсягу товарообігу [68, арк.91]. На кінець 1928 р. питома вага продукції громадського харчування серед всієї продукції промисловості споживчої кооперації складала 10,2% [120, с.33-34].

Поступово приватний сектор втрачав свої позиції у галузі громадського харчування. За даними статистичних органів СРСР, у 1926-1927 рр. на державні та кооперативні заклади харчування в товарообігу підприємств громадського харчування припадало 52%, а на приватні - 48%; відповідно у 1927-1928 рр. - 61% і 39% [20, с.153]. Отже, у другій половині 1920-х років кооперативний та державний сектори посіли помітні позиції в громадському харчуванні і потіснили приватний сектор, що зафіксовано в табл. 5.1.

Таблиця 5.1

Динаміка питомої ваги державного, кооперативного та приватного секторів в обороті продукції громадського харчування в СРСР (1925 -1929 рр.) [3, с.46-47]

Попри те, що громадське харчування вітчизняної споживчої кооперації не приносило великих доходів, а в ряді випадків було збитковим, у період розгортання індустріалізації країни (1926-1928 рр.) воно розвивалося високими темпами. Помітних результатів у справі налагодження громадського харчування досягла робітнича кооперація, яка мала для цього дещо більше ресурсів порівняно з райспілками (окрспілками) й окремими товариствами. Загалом упродовж другої половини 1920-х років споживчою кооперацією України була закладена потужна матеріально-технічна база громадського харчування, яка допомагала державі успішно вирішувати проблему продовольчого забезпечення населення міст на промислових новобудов.

Отже, перехід до нової економічної політики сприяв розгортанню господарської ініціативи вітчизняних кооператорів у галузі налагодження закладів громадського харчування. Однак на початку 1920-х років робота кооператорів щодо відкриття громадських їдалень була ускладнена неврожаєм та загальними економічними труднощами. Протягом 1921-1922 рр. споживча кооперація УСРР практично за власні кошти відкриваючи громадські їдальні у промислових центрах, допомагала не лише своїм пайовикам, але й некооперованій частині населення переборювати продовольчу кризу і підтримувати фізичний стан робітничого класу. Водночас кооператори у міру фінансових та продуктових можливостей намагалися надавати допомогу голодуючим з Поволжя та Півдня України, у тому числі безпритульним дітям, шляхом створення громадських їдалень.

У середині 1920-х років діяльність споживчої кооперації у справі громадського харчування розвивалась виключно в умовах госпрозрахунку, що змушувало регулярно вишукувати нові джерела фінансування. Оскільки необхідних коштів не вистачало, кооператори практикували співпрацю з державними, профспілковими та іншими структурами щодо налагодження громадського харчування. З одного боку, фінансова допомога пайового товариства «Укрнархарч» стала поштовхом до пожвавлення громадського харчування кооперативних організацій, проте з другого - спричинила паралелізм у роботі обох структур, іноді нездорову конкуренцію і тертя.

Організаціям вітчизняної споживчої кооперації доводилося враховувати директиви вищих органів влади та управління щодо перетворення громадських їдалень в усуспільнені підприємства. Тобто кооперативні заклади громадського харчування почали виконувати не лише своє основне призначення - забезпечення населення гарячими стравами, але й пропагувати новий побут. Відтак із середини 1920-х років кооператорами регулярно проводилися акції щодо ширшого залучення до їдалень як робітників, так і членів їх сімей, молоді. Це мало стимулювати надходження нових коштів до кооперативних їдалень, вивільняти час на громадську діяльність для членів споживчих товариств.

З огляду на розгортання індустріалізації в останні роки непу правляча партія та радянське керівництво країни виявляли виняткову увагу розвитку громадського харчування, особливо в промислових районах та на новобудовах. Хоча держава, профспілки та окремі промислові підприємства надавали певну підтримку споживчій кооперації, основним джерелом фінансування громадського харчування залишалися паї членів кооперативів та відрахування від господарської діяльності кооперативних організацій. Попри інтенсивний розвиток загалом до кінця непу громадське харчування у більшості організацій споживчої кооперації України залишалося збитковим. Це пояснювалося як низькими цінами, які постійно відстежувалися державними регулюючими органами, так і невідповідністю устаткування підприємств громадського харчування реальним потребам часу. З огляду на чергове подорожчання продуктів харчування та запровадження карток на продовольчі товари з середини 1928 р. харчування у громадських їдальнях споживчої кооперації слугувало додатковим джерелом підтримки членів кооперації. Загалом громадське харчування набирало все більшого розвитку, перетворившись в останні роки непу на самостійну галузь промислової діяльності споживчої кооперації України, хоча й суттєво поступалося кооперативному хлібопеченню.

ВИСНОВКИ

Проведений у дисертаційній роботі аналіз господарської діяльності споживчої кооперації України у період непу дозволяє констатувати фрагментарність досліджень із даної проблеми і доцільність її ґрунтовної розробки. На основі узагальненого осмислення наукових досягнень вітчизняної історіографії та виявленого комплексу опублікованих і неопублікованих джерел, чималу кількість яких уперше було введено до наукового обігу, ми висвітлили досліджувану тему та дійшли до таких висновків.

Історіографічний аналіз досліджуваної проблеми дозволяє констатувати, що від 1920-х років і донині досвід господарської діяльності споживчої кооперації України перебував у сфері наукових інтересів вітчизняних і зарубіжних дослідників кооперативного руху. Встановлено, що вчені передусім приділяли увагу залученню радянською владою споживчої кооперації до забезпечення населення товарами першої необхідності та продовольством. Відтак об'єктом дослідження переважно була торговельна діяльність організацій споживчої кооперації. Однак, як правило, цю проблему висвітлювали в ракурсі боротьби режиму з приватним сектором торгівлі, обминаючи гострі моменти суперництва кооператорів з державною торгівлею.

Проблема залучення споживчої кооперації до централізованих хлібозаготівель в останні роки непу побіжно окреслена в історіографії. Досвід залучення державою промисловості, хлібопечення та громадського харчування споживчої кооперації до усунення продовольчої кризи практично не осмислювався. Лише фрагментарно згадувалася специфіка налагодження міжнародних контактів споживчої кооперації зі світовим ринком у роки непу. Загалом аналіз опрацьованої літератури засвідчує, що донині комплексного дослідження досвіду господарювання споживчої кооперації України в контексті державної політики в роки нової економічної політики, яке б допомогло скласти всебічне уявлення про внесок її галузей у вирішення тодішніх соціально-економічних проблем, зроблено не було.

Виявлена різноманітна джерельна база, яка охоплює відомі, маловідомі або практично не відомі в наукових колах документи, висвітлює різноаспектну господарську діяльність споживчої кооперації України за доби непу. Серед опублікованих джерел охарактеризовано документи вищих партійних і державних органів влади та управління СРСР та УСРР, матеріали з'їздів уповноважених споживчої кооперації, тематичні збірники з питань кооперації, промови і виступи партійних, державних, громадських діячів з проблем кооперативної практики, методично-довідкова література з кооперативної тематики, союзні та республіканські статистичні збірники, періодичні видання. При характеристиці різних груп опублікованих джерел були виявлені розбіжності в статистичних даних, що ускладнювало об'єктивний аналіз здобутків та прорахунків господарської діяльності споживчої кооперації України в роки нової економічної політики. У ході систематизації виокремлено неопубліковані джерела, які значною мірою стали базою дослідження. Складність опрацювання архівних матеріалів полягала в тому, що у ряді випадків вони містять суперечливу інформацію, неточності, що потребують додаткового уточнення. Опрацювання різнопланової джерельної бази, з одного боку, сприяло підтвердженню висвітленої в історіографії означеної проблеми, з другого - виявленню досі малодосліджених фактів, які допомогли скласти об'єктивну картину внеску кооперації у подолання соціально-економічних проблем упродовж 1920-х років.

У ході аналізу досліджуваної проблеми нами бралися до уваги кооперативний доробок марксистсько-ленінського спрямування, напрацювання класичної кооперативної школи, розвідки зарубіжних дослідників, а також сучасна вітчизняна кооперативна думка. Зроблено висновок, що донині у вітчизняних і зарубіжних історичних дослідженнях залишається ряд дискусійних питань теоретичного плану, у тому числі стосовно визнання непу більшовицьким експериментом, еволюції поглядів В.І. Леніна на місце споживчої кооперації в ринковій економіці, наявності так званого «ленінського кооперативного плану», перетворення споживчої кооперації на різновид державної торгівлі, дотримання кооперативних принципів у роки непу тощо. Дисертантка солідаризується з тими дослідниками, які заперечують наявність у лідера більшовиків глибоко продуманої програми розвитку кооперації в умовах ринку. Однак наявні в літературі обґрунтування з приводу перетворення споживчої кооперації на різновид державної торгівлі ми вважаємо не цілком переконливими. Проблему дотримання кооперативних принципів, на нашу думку, варто розглядати не лише в контексті політики держави, але й з огляду на дії кооператорів і пайовиків. Доцільним є зважене осмислення кооперативних ідей М.І. Бухаріна, чиї праці на рубежі 1980-1990-х років були певною мірою ідеалізовані.

У попередніх дослідженнях переважно вживалися терміни «кооперативна торгівля» та «кооперативна промисловість», що потребує уточнення, оскільки в даному разі могли враховуватися підприємства не лише споживчої, але й інших видів кооперації. Відтак точніше було б уживати поняття «торговельна діяльність споживчої кооперації», «промисловість споживчої кооперації», а це дозволяє більш чітко розмежовувати завдання і результати господарської діяльності споживчої, сільськогосподарської, кустарно-промислової та інших видів кооперації.

Використання цивілізаційного підходу в методології, дотримання принципів об'єктивності, науковості, системності, діалектики, історизму, всебічності, а також комплекс загальнонаукових, міждисциплінарних, спеціально-історичних і порівняльно-історичних методів дослідження сприяли всебічному розкриттю аналізованої проблеми і дозволили нам забезпечити науковість і достовірність у висвітленні здобутків та прорахунків споживчої кооперації України в період нової економічної політики, уникнути упередженості.

Радянська держава залучала господарський потенціал споживчої кооперації до вирішення соціально-економічних проблем (продовольча криза 1921-1922 років, нестача товарів першої необхідності, налагодження харчування працівників промислових новобудов в роки індустріалізації, стимулювання селян до вирощення і збуту сільськогосподарської продукції, експортні заготівлі з метою отримання валютних надходжень). Здобутки споживчої кооперації щодо підтримки як своїх членів, так і некооперованого населення стали можливими не лише за рахунок державної підтримки, на чому наголошували попередні дослідники, але більшою мірою завдяки внутрішнім чинникам - ініціативі кооператорів і пайовим внескам. Виявлений досвід господарювання споживчої кооперації УСРР у конкурентній боротьбі за споживача в роки непу дозволяє стверджувати, що нині держава недооцінює її господарський потенціал. Посилаючись на практику господарювання кооператорів в ринковому середовищі 1920-х років, стверджуємо, що споживчі товариства та їх спілки за гарантованої законодавчої підтримки влади здатні успішно вирішувати складні соціально-економічні проблеми. Налагодження взаємовигідних відносин держави і кооперативних організацій позитивно позначається на добробуті пересічних громадян, які опинилися у сфері впливу кооперативів, у тому числі споживчих.

Ставка більшовиків на споживчу кооперацію, як основного товаропостачальника міського та сільського населення в умовах жорсткої конкуренції на ринку в період непу, виявилася правильною. Досягнення торговельної діяльності споживчої кооперації України протягом 1921-1928 років, без сумніву, є спільним результатом господарської ініціативи кооператорів та підтримки держави. Проте навіть в умовах постійного тиску та контролю з боку влади кооператори ініціювали і провели ряд організаційно-господарських реформ, спрямованих на пристосування торговельного апарату до ринкових умов функціонування. Ідеться про наближення споживчої кооперації до пайовика і спрощення процесу товаропросування, що позитивно вплинуло на розгортання торговельних операцій і дозволило потіснити приватний сектор не лише з оптового, але і з роздрібного ринку. Активізації торговельної галузі споживчої кооперації сприяло повернення системи на добровільне членство, в результаті чого вдалося суттєво розширити соціальну базу кооперативів, а відтак збільшити власні кошти, які були передусім направлені в торговельну галузь та хлібопечення.

Під егідою радянської влади створювався міцний зв'язок між споживчою кооперацією і підприємствами державної промисловості, що дозволило кооператорам регулярно поповнювати товарні запаси споживчих товариств і налагодити безперебійне забезпечення міського населення, робітників промислових центрів. Завдяки кредитно-податковій підтримці з боку держави споживча кооперація змогла не лише розгалузити свою торговельну мережу, але й збільшити товарообіг і ширше охопити потреби своїх членів. Так, у 1927-1928 рр. питома вага споживчої кооперації в загальному торговельному обігові України вже становила 65,3 %, а наступного року вона зросла до 70 % [1, с.29].

Зрештою, в останні роки непу торговельна галузь вітчизняної споживчої кооперації стала домінуючою на внутрішньому ринку, чому сприяло й систематичне зниження кооператорами цін на товари, яке їм доводилося, попри закони ринку, здійснювати в результаті цінової політики більшовиків. Відтак споживча кооперація привертала увагу своїх членів та інших верств населення дешевшими від приватного сектора товарами, що вона досягала не тільки шляхом зменшення торговельних витрат, але і штучно знижуючи ціни під тиском партійно-державних директив.

З переходом до непу існуюча влада розглядала заготівельну галузь споживчої кооперації як один із найбільш ефективних засобів подолання продовольчої кризи, яка загострилася з огляду на неврожай 1921-1922 років. У той період шляхом заготівель сільськогосподарської продукції кооператори підтримували членів споживчих товариств. Виконуючи централізовані державні заготівельні завдання, споживча кооперація допомагала існуючій владі забезпечувати установи, що перебували на державному утриманні. Істотним був внесок заготівельної галузі вітчизняної споживчої кооперації у забезпечення продуктами харчування не лише промислових центрів УСРР, але й РСФРР. Помітною виявилася допомога споживчої кооперації державній промисловості, для якої вона заготовляла промислову сировину, тим самим забезпечуючи її безперебійну роботу.

У середині 1920-х років. заготівлі споживчої кооперації активізували роботу її власних переробних підприємств і закладів громадського харчування. Однак держава, прагнучи бути монополістом у галузі заготівель сільгосппродукції, посилила втручання в заготівельну діяльність кооператорів, змушуючи їх дотримуватись встановлених регулюючими органами закупівельних цін, тим самим обмежуючи господарську ініціативу споживчих товариств. Та навіть перебуваючи під посиленим контролем держави, протягом другої половини 1920-х років споживча кооперація України перетворилася на надійну заготівельно-збутову організацію, яка допомагала селянам реалізувати вирощену ними продукцію і забезпечувати внутрішній ринок продуктами. Украй суперечливою вважаємо участь споживчої кооперації у хлібозаготівлях, до яких її все більше залучали більшовики, змушуючи виконувати планові завдання. У 1928 р. через загострення продовольчих труднощів споживча кооперація стала заручницею економічної і політичної ситуації, оскільки виявилася засобом, за допомогою якого більшовики «викачували» зерно із села.

Здійснюючи експортні заготівлі, споживча кооперація допомагала селянам збувати вирощену продукцію за кордоном і за виручені кошти закупляти промислові товари та сільськогосподарський реманент, яких бракувало в Україні. У другій половині 1920-х років експортна діяльність споживчої кооперації забезпечувала проведення індустріалізації країни, оскільки за отриману валюту держава закупляла за кордоном необхідне промислове устаткування. При цьому зазначимо, що споживчі інтереси виробників експортної продукції щодо придбання за кордоном промислових товарів і сільгоспреманенту, яких бракувало тоді в Україні, держава упродовж другої половини 1920-х років все далі відсувала «на задній план».

Загалом, збільшивши обсяги заготівель зерна, м'яса, вершкового масла, яєць, овочів, інших продуктів харчування, промислової сільськогосподарської сировини, вітчизняна споживча кооперація, попри конкуренцію з рядом державних заготівельних структур, інших кооперативних центрів та приватних посередників, зробила значний внесок у забезпечення внутрішнього ринку, підтримку індустріалізації і посилення позицій України на світовому ринку.

Держава, прагматично підійшовши до можливості використання виробничого потенціалу споживчої кооперації, не заперечувала щодо відновлення діяльності її промислових підприємств, котрі завдяки власному фінансуванню змогли випускати промислові товари, яких тоді бракувало на ринку. Відродивши промислову діяльність в умовах економічного хаосу, при відносному невтручанні існуючої влади кооператори допомагали їй у вирішенні продовольчої проблеми та «товарного голоду». У перші роки непу відродження промисловості споживчої кооперації УСРР загалом відбувалося стихійно. Обмеженість коштів, дисбаланс цін і загальна нестабільність економіки незабаром далися взнаки, відтак у кінці 1922 р. «промислове захоплення» споживчої кооперації почало спадати. Під тиском реалій кооператори були змушені піти на скорочення своїх виробничих галузей, одночасно шукаючи шляхи випуску недорогої, але украй потрібної пайовикам продукції.

Протягом 1923-1925 років вихід щодо збереження промислових підприємств споживчої кооперації був знайдений у відмові від великих і нерентабельних підприємств і зосередженні кооперативного виробництва на місцях. Якщо на початку непу влада практично не заважала відродженню кооперативної промисловості, розглядаючи її як протидію посиленню приватних промислових підприємств, то з середини 1920-х років вона цілеспрямовано витісняла споживчу кооперацію зі шкіряного, будівельного, лісопереробного виробництва, вбачаючи в ній конкурента державної промисловості. З огляду на це кооператорам довелося вибудовувати роботу своїх промислових підприємств таким чином, щоб у першу чергу випускати продукти харчування. Тим самим вони зробили істотний внесок у розвиток переробної промисловості, оскільки підприємства цієї галузі переважно працювали за кошти споживчої кооперації.

Упродовж другої половини 1920-х років зростання масштабів випуску продукції споживчою кооперацією України стало відображенням соціально-економічної політики держави, розрахованої на створення вітчизняної промислової бази у короткі терміни. З одного боку, кооператорам доводилося забезпечувати населення продуктами харчування, а з другого - збільшувати обсяги продукції переробних галузей для експорту, яка приносила валютні надходження для індустріалізації (м'ясні, рибні, овочеві та фруктові консерви, напівфабрикати, олія, вершкове масло тощо).

З початком індустріалізації кооперативна промисловість усе більше втрачала господарську самостійність, бо влада розглядала її перспективи у контексті виконання промислових п'ятирічних планів. Під тиском держави споживча кооперація була змушена відмовитись від захоплення різноплановими виробництвами і зосередитись переважно на переробних галузях. Найбільший розвиток отримали млинарство, переробка м'яса і молока, олійна, консервна і кондитерська промисловість, миловаріння. На кінець непу споживча кооперація УСРР, згідно з проведеними автором підрахунками, мала 644 промислові підприємства майже 20 галузей виробництва [2], при цьому на харчову промисловість припадало 89,4% [3, с.24].

Більшовики прагнули витіснити приватний сектор з хлібного ринку, тому цій меті мало бути підпорядковане кооперативне хлібопечення. Ця виробнича галузь споживчої кооперації України одержувала істотну фінансову і податкову підтримку більшовиків. Кооператори успішно виконували державне завдання безперебійного забезпечення населення якісною випічкою за цінами, нижчими від приватного виробництва. У числі перших вони змогли оперативно провести механізацію та раціоналізацію хлібопекарської галузі, що дозволило збільшити обсяги випуску хлібної продукції, поліпшити якість і калорійність, знизити ціни. Кооперативне хлібопечення виявилося найбільш рентабельним серед виробничих галузей споживчої кооперації. В останні роки непу пересічно по Україні хлібопекарські підприємства споживчої кооперації на 67% забезпечували міське населення продуктом щоденного споживання [4, с.61]. В окремих робітничо-міських кооперативах цей показник становив 90% [5, с.25].

Кооператори у період продовольчих труднощів перших років непу, створюючи заклади громадського харчування, намагалися підтримувати гарячим харчуванням своїх членів. Крім цього, більшовики залучали продуктовий потенціал кооперації до підтримки громадськими їдальнями голодуючих біженців з Поволжя та південних губерній України. Якщо розвитку хлібопечення держава допомагала, то організація громадського харчування відбувалася практично за кошти самої системи. Відтак допомога споживчої кооперації голодуючим гарячим харчуванням здебільшого мала доброчинний характер.

У середині 1920-х років в умовах запровадження госпрозрахунку та посилення конкуренції з боку приватних закладів громадського харчування, кооператорам довелося шукати нові джерела фінансування, знижувати ціни, приділяти увагу урізноманітненню асортименту, підвищенню калорійності та дотриманню санітарних норм у процесі виробництва їжі. Якщо на початку непу кооперативні громадські їдальні допомагали як членам кооперації, так і голодуючим, то в середині 1920-х років радянська влада намагалася спрямовувати кооперативні заклади громадського харчування на формування комуністичного побуту та забезпечення гарячим харчуванням передусім робітників і членів їх сімей.

Упродовж другої половини 1920-х років кооператори спільно з пайовим товариством «Укрнархарч» забезпечували потреби швидко зростаючого міського населення. Співпраця споживчої кооперації з даним товариством була неоднозначною, маючи як позитивні результати, так і ряд неузгодженостей, викликаних конкурентним змаганням обох структур. Виконуючи державні директиви, споживча кооперація України мусила оперативно розгортати мережу закладів громадського харчування у місцях скупчення робітників, задіяних на промислових об'єктах. Постійне зниження цін у кооперативних їдальнях, яке здійснювалося під тиском радянської влади, призводило до того, що вони до кінця непу залишалися збитковими. Та попри це упродовж 1920-х років вітчизняні кооператори заклали потенційну матеріально-технічну базу громадського харчування. Громадське харчування, переважно створене за кошти кооператорів і пайовиків, хоч і було підпорядковане загальнодержавним планам, однак набирало все більшого розвитку, перетворившись на самостійну галузь споживчої кооперації. На кінець 1928 р на громадське харчування припадало 10,2% від загальної суми промислової продукції споживчої кооперації УСРР [6, с.33-34].

Загалом результати господарської діяльності вітчизняної споживчої кооперації за часів непу могли б бути вагоміші, проте система була одержавлена і змушена діяти в межах соціально-економічної політики більшовиків. Без сумніву, у ринкових умовах 1920-х років держава, дозволяючи наявність на ринку різних форм власності, віддавала перевагу споживчій кооперації. Це було визнання її потужного потенціалу, який більшовики зуміли прагматично використати, зробивши складовою частиною державно-планової економіки. Однак, погодившись на компроміси із радянською владою і маючи від неї підтримку у вигляді кредитів, податкових пільг, гарантованих постачальників промислових товарів та інших переваг, споживча кооперація, сама того не бажаючи, все більше потрапляла в залежність. У боротьбі за ринок більшовики не могли обійтися без споживчої кооперації, а кооперація, у свою чергу, спиралася на підтримку держави. Усе це обмежувало самостійні дії організацій споживчої кооперації в ринковому середовищі, але навіть за таких умов відбувався неоднозначний, складний, прогресивний рух уперед.

Нині споживча кооперація України, з огляду на жорстку конкуренцію, без сприяння центральної та місцевої влади не зможе прогресивно розвиватися. За таких умов державі доречно надати споживчій кооперації пільги, зокрема, податкові, щодо отримання банківських кредитів. Водночас є сенс у створенні міжкооперативного банку із залученням до нього кількох існуючих в Україні видів кооперації. Через актуалізацію проблеми фінансової безпеки системи споживчої кооперації постає необхідність у залученні нових пайовиків і їх внесків.

Важливо, щоб держава гарантувала споживчій кооперації дотримання її прав на власність і вживала більш рішучі заходи проти рейдерських атак. У свою чергу, керівництво споживчої кооперації має приділити максимум уваги збереженню міських ринків, які традиційно перебували у її власності, а нині все частіше стають об'єктом незаконного привласнення підприємливими ділками.

Органам місцевого самоврядування потрібно активніше залучати інфрастуктуру споживчої кооперації України для поповнення позабюджетних фондів регіонів. Необхідно систематично проводити регіональні наради за участю представників місцевих органів влади, споживчої та інших видів кооперації щодо реалізації програм соціально-економічного розвитку регіону, міста чи району. Сільським і селищним органам самоврядування доцільно ширше практикувати співпрацю зі споживчою кооперацією щодо відродження закритих та відкриття нових торговельних закладів, особливо у віддалених районах. Кооператорам доцільно розширювати на селі надання платних послуг населенню (пошиття і ремонт одягу, перукарні, транспортні послуги, ремонт побутової техніки тощо).